Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Пісенний сад Бузовиці
Матеріали зібрали та узагальнили учні 9 класу
Геленюк Вікторія та Геленюк Василь
за допомогою вчителя українознавства
Геленюк С.І.
О, пісне вкраїнська!
Дзвінка, невмируща,
Ти мука і радість, ти гнів і любов.
Наснага твоя, чарівна і живуща,
Ввійшла в нашу душу,
Ввійшла в нашу кров.
Пісня – душа людини, незмінна її супутниця. Споконвіку в Україні співали – у горі і радості, на сімейних і народних святах, в церкві і в школі. Пісня супроводжувала людину протягом усього життя, допомагала у праці й прикрашала побут. Невипадково великий Гоголь писав: “Покажіть мені народ, у якого би було більше пісень, ніж в українців”. Наша Україна дзвенить піснями! Про Україну є безліч пісень.
Українська народна пісня глибока за змістом, багата яскравістю образів, щира невимовною ніжністю і співчуттям до героїв, має глибоке коріння. Народження людини пов’язано з піснею, перше кохання дівчини і юнака, щастя любові і гірка тривожна розлука – в пісні, думи батька і матері, що виглядають синів з походу, з далеких доріг війни – в пісні. Воїн, ідучи в похід, бере з собою три речі: зброю, хліб і пісню. Пісня така ж давня , як і мова. Українська мова є найбільш милозвучна з усіх мов слов’янських. Народна пісня і мова – це духовне обличчя нації. Відомо, що українських пісень записано понад 200 тисяч і цим далеко не вичерпне пісенне багатство нашого народу. Жодна інша нація в світі не може похвалитися такою кількістю пісень.
Зберегти та передати нащадкам пісенну традицію Бузовиці намагалися впродовж років місцеві талановиті музиканти. Серед них – Перчук Анатолій Іванович – засновник Бузовицького хору.
Бузовицький хор. 1968 рік
За всю історію свого існування Бузовицький хор співав народних та авторських пісень. Люди із задоволеннм ходили на репетиції, вивчали репертуарні пісні, виступали перед жителями села, брали участь в різних конкурсах, фестивалях. Неодноразово ставали призерами на районному та обласному рівнях.
Сьогоднішній хор не такий багатолюдний, як раніше, але і зараз є люди, які люблять співати, розвиваючи культуру на селі.
Ми вирішили дослідити історію Бузовицьких пісень. Знаємо, що за будь-яких життєвих обставин наші односельчани любили співати. Співали, ідучи вранці, співали під час роботи, співали, повертаючись пізнім вечором додому. Вечорами з різних сільських куточків було чути пісні, що лунали до пізньої ночі.
Ми зібрали спогади старожилів про те, які пісні співали в нашому селі. Кожна зустріч була особливою.
Гарюк Омельян Антонович
Народився 23 лютого 1913 року в сім’ї службовця. Сім’я налічувала 11 чоловік. Закінчив 3 класи румунської школі. Працював на пана. В 1944р. був мобілізований до Радянської армії, травня 1945 р. повернувся додому. Пішов працювати в колгосп, був бригадиром польової бригади. Потім трактористом. Останні роки життя працював сторожем в сільській раді. Поміж важке життя люби співати, так як мав незвичайний голос. З його вуст ми записали пісні:
Шуми, вітре, шуми, буйний
На ліси, на гори.
Неси журну мою думку
На підлісні двори.
Там спочинеш, моя думко,
В зеленій соснині
Журбу знайдеш, натішишся,
В милій годині.
Там в садочку соловейко
Щебече пісеньки.
Веселить ми пісеньками
Літа молоденькі.
Там ти скажеш всі соснина
І всяка деревина.
Там так грало моє серце
Світила година.
Там криниченька студентка
І дуб воду тягне.
Не так щастя як той води
Моя душа багне
Нікітюк Марія Яківна.
( зліва)
Народилася 31 серпня 1942 року в бітній сім’ї Маріуци Якова та Ганни. Дітей було двоє: вона та братик Василь. Жили бідно. Коли її виповнилося 2 роки батьки померли. Діти залишились самі. Старшому братові було 11 років. Жили вдвох з братом важко. Коли підросла закінчила 7 класів пішла на роботу. Працювала багато, тому що розраховувати не було на кого, все сама. В 1962 році вийшла заміж. У 1973 році народилася донька. До пенсії працювала у колгоспі. За добросовісну працю була нагороджена подяками та грамотами. Тепер на заслуженому відпочинку допомагає доньці виховувати своїх внучат. З-поміж всіх пісень, які проспівала Марія Яківна ми запам’ятали такі:
Ой не світи місяченьку
Ой не світи місяченьку
Та й на той перелаз.
Вийди, вийди , дівчинонько,
До мене ще хоч раз.
Я до тебе більш не прийду.
Нехай хтось інший йде.
Є у мене друга дівчина.
Вона на мене жде.
Ой ми ся повстрічали
Ой ми ся повстрічали.
Ой ми вся повстрічали.
Сухі верби цвіли.
А як ми ся розлучали.
Зелені пов’яли
Щоб ті верби повсихали,
Щоб ті верби повсихали,
Що так рано цвіли.
Щоб ті люди щастя не мали,
Що нас розлучили.
Ой коби, ж той вечір.
Ой коби ж той вечір,
Тай повечоріло
Може моє серце
Тай повеселіло.
Ой коби ж той вечір
Тай сонечко зайшло
Може моє серце
Тай до мене прийшло.
Та не так до мне
Як до мої хати.
Відчиняй дверочко
Щоб не чула мати.
Як відчиняла
Легенько ступала
Як випускала
Плакала ридала
Вийшла за ворота
Правдочки питала
Чи ти милий любиш
Чи з мене, чи з мене смієшся
До другої ходиш,
Тай не признаєшся
Я ж тебе люблю
Ще й любити буду.
Кажу тобі правду,
Сватати не буду
Тай не буду брати
Молоду дівчину
Не дозволить мати.
Сайненко Ганна Леонтіївна
Народилася в 1911 році в селі
Бузовиця в багатодітній сім’ї
Горбатюка Леонтія. З часу
заснування колгоспу і до
виходу на пенсію
пропрацювала в ньому. Хоч жилось нелегко та любила співати. Часто збиралися великою родиною та співали українських пісень, колядок, щедрівок. Пережила війну і голод. Виховала сина Івана, а згодом внука і навчала його старих пісень. Дуже любила доглядати за правнуками. І досі вчувається онукам та пісня: „Ой служив я в пана тай на перше літо…”, яку співали бабуся і правнук.
Ой служив я в пана
Ой служив я в пана тай на перше літо
Заробив я в пана курочку за літо
А то куря шкрябатуря по садочку ходить
Тай ходить, куряточок водить тай водить.
Ой служив я в пана тай на друге літо,
Заробив я в пана качечку за літо.
А то качя дрібно скаче,
А то куря шкрябатуря по садочку ходить
Тай ходить, куряточок водить тай водить,
Ой служив я в пана тай на третє літо.
Заробив я в пана гусочку за літо.
А то гуся сюся, сюся,
А то качя дрібно скаче,
А то куря шкрябатуря по садочку ходить
Тай ходить, куряточок водить тай водить
Ой служив я в пана на четверте літо.
Заробив я в пана барана за літо.
А баран той круторогий, А то гуся сюся, сюся ….
Кирилюк Ніна Іванівна
Народилася 12 лютого 1928 року в с. Бузовиця. Виховувалась у багатодітній селянській родині. З самого раннього дитинства батьки прививали любов до землі, до праці і до пісні. Ніна Іванівна з неприхованою ностальгією згадує важкі, сповнені тривог роки повоєнної юності, і каже, що навіть у скрутні часи вони, молодь 40-х були дуже щасливими, повними надій і сподівань на краще майбутнє. Жартівливі і сумні пісні, які співали йдучи в поле, і з поля, і пісні що співали, збираючись зимовими вечорами на клаки Ніна Іванівна й досі співає, не забувши ні мелодії, ні слова. Ще зовсім молодою жінка залишилася вдовою. Тому часто вечорами плаче, думаючи про свою терпку долю, і співає різних вдовиних пісень.
Роки пролітали зорепадом. Одружився єдиний син. Сьогодні в Ніни Іванівни двоє онуків і двоє правнуків. Не думала жінка, що доживе до цього часу, що зможе співати пісень, які вона так любить, своїм правнукам. Вже бачить захід сонця свого життя. Позаду щасливі і голодні роки дитинства, важка виснажлива праця в колгоспі, домашні клопоти та турботи Все життя вже позаду. “А пройшло, – каже жінка, – як сон за одну ніч. Нічого і не зрозуміла, хоча перенесла на своєму віку ой як багато'”.
Учні-семикласники в цьому навчальному році під час вивчення теми з
української літератури “Українські народні пісні”, завітали в гості до
Ніни Іванівни. Такий “живий урок” запам’ятається їм на все життя.
Протягом двох годин співали Ніна Іванівна разом із своїми сусідками
народних, бузовицьких пісень. Захоплено, заворожено спостерігали діти
за жінками, уважно слухали їхні розповіді про минулі роки, про пісню.
Здивовано переглядалися, не розуміючи чому у такі, важкі часи люди, не дивлячись ні на що – співали. А співали, бо пісня помагала жити, помагала вижити, не впасти. Тому підсумок такого уроку учні запам’ятали: ми доти українці, доки живе наша пісня. Повертаючись до школи діти співали “Розпрягайте хлопці коней”, “В саду гуляла» … Тепер йдучи повз город старої жінки, ніхто з них не промине, щоб не поздороватись. Досі непримітна жінка – стала для них легендою. А Ніна Іванівна рада з того, що таким діткам цікаво знати, про що співали пісні їхні бабусі
Доле ж моя, доле, доленько моя,
Чому ж ти не такая, як людська доля?
Стоїть дуб зелененький, листям шелестить
А доля сиротини десь далеко спить.
Спить вона не чує, нема кому збудить.
Бо батько в домовині вже давно лежить.
Батька я не знаю, матері нема.
Нема кому любити, я бідна сирота.
Єсть у мене доля, дівчино моя,
Нехай вона співає цю пісню, що і я.
Нехай вона співає цю пісню, що і я,
Нехай не забуває про мене щодня.
Ой чия то пшеничка ланами, ланами?
Чи не тої дівчини, що не має мами?
Ой чия то пшеничка не жата, не жата?
Чи не тої дівчини, що немає тата?
Ой чия ж то пшеничка чи не жав би я її?
Ой чия ж то дівчина, чи не взяв би я її?
Ой чия ж то пшеничка? Буду її жати!
Ой чия ж то дівчинонька? Буду її сватати!