Історія Бернове

Бешлей Микола, Глібіщук Дмитро, Живогляд  Денис, Бабій Анатолій , Сироїд Олександр, Андрушкевич Сергій, Глібіщук Ольга, Щербатюк Тетяна- учні 9 класу.

Так над селом у гомоні століть

      В мальовничій долині, на березі швидкоплинної річки Дністер,  розкинулось неначе писанка, село Бернове. Кожен народ, місто, село, має свою історію й пояснення подіям, які відбувалися в його житті.Щасливі ми, що народилися і живемо в Бернові. Тут наші батьки, жили діди і прадіди. Знати історію свого села- це знати мамину пісню, що сіяла в душі  дитини зернятка, котрі, зійшовши, проростали в добро і любов. Це знати батьківську хату, стежина від якої веде у шлях. Це знати бабусину вишиванку, забути і розтоптаптану жорстоким часом, дідусеві спогади про давнину.

Видався напрочуд гарний сонячний день. Вода в річці мабуть добряче прогрілася,тому що на гальковій мілині річки табунами грають маленькі рибки, раз-пораз шарахаючись в різні боки при появі більших водяних мешканців. Над водою, в повітрі безшумно проносяться птахи-риболови, деякі з них голосно обурюються при невдалому полюванні. На протилежному березі річки могутні товстелезні дерева майже підійшли до води, створюючи надзвичайно гарний краєвид. Зморені літньою спекою, сюди йдуть на водопій різні тварини, щомиті полохливо озираючись довкола. Ось стрілою пронеслась в кущі з маленьким потомством красуня козуля налякавшись звуків невідомого хижака. Невдовзі до берега підійшла сім диких свиней з виводком. Вони підходять до води впевнено, майже безстрашно. Та це не зовсім так. Самець декілька разів перевернувшись в прибережному болоті, став осторонь, прислухаючись до кожного підозрілого звука, поки малеча натішиться водою. На протилежному березі хтось різко і голосно подав вигук і малеча з батьками швидко зникла в лісових хащах.

Різкий, полохливий звук подала людина. Вона сиділа на великому камені-пісковику, який століттями обмивався повеневими водами, надавши йому чудернацької форми. Чоловік опирався на сукуватий дрючок, взятий навсяк випадок в лісі. Спостерігаючи навколишню природу, людина себе відчула легко, безтурботно, як ті живі істоти на протилежному березі. Це була тільки мить. Опустивши голову на руки, в яких дрючок став ніби підпорою,чоловік знову і знову бачив перед собою страшну картину, що сталася в селі неділю тому.

Турки з кримчаками не вперше з^’являлися в селі ще з дідів-прадідів. Та в минулі відвідини поводили себе якось добріше, не були такими жорстокими. Заберуть тварин, які селяни не встигли заховати в лісових хованках, повитрушують все, що сподобалося в скринях та й зникали з села. В селі залишалися діди та бабусі, молодь з дітьми ховалася в лісових хащах. Ворог майже ніколи не заставав населення села непідготовленими до таких відвідин. Цьому сприяла сторожова вежа на могилі в урочищі Пуцита за сусіднім селом. Як тільки з’явиться густий дим на могилі, добра не жди. Та й великі загони бусурманів не заходили в село через бездоріжжя та густі ліси, що оточували поселення. Сусідні села Мошанець, Перківці, Кишло знаходилися в долинах, по яких протікали невеликі струмочки і використовувалися в житлово-побутових потребах. Село Бернове влаштоване на південному схилі долини, по якій протікав струмочок Прало між селами Мошанець та Перківці. Зразу за селом стояв густою зеленою стіною дрімучий листвяний ліс. Перед селом, за потічком простелилася велика рівнина, яку населення разом з мошанчанами використовувало для землеробства. У західній частині села височіла православна церква, тут же за нею знаходився сільський цвинтар. Раз на рік в село навідувався збирач податків, розрахувавшись з яким, населення жило своїми повсякденними турботами. Поступово відвойовували у лісів нові ділянки для землеробства, виготовляли знаряддя праці, копали криниці, полювали на звірів, шили одяг, взуття, тощо, а в неділю та в святкові дні старанно молилися в церкві. Так тривало на протязі сотні років.

Минулої неділі жителів селі розбудив тривожний гавкіт та сумне завивання собак. Як завжди, раніше всіх вранці прокидалися діди та бабусі. Вони перші відчули якусь невідомо звідки небезпеку. І ще не відаючи нічого, почали гукати на всяк випадок молодших. На вежі, яку добре було видно з села, особливо з церковної дзвіниці, все було спокійно. Як грім з неба, до сходу сонця в сусідніх селах тривожно задзвонили церковні дзвони – сигнал про небезпеку. Не встигли бернівчани прийти до тями, як по всіх вулицях села вихором пронеслися яничари.  Люди заметушилися розбігаючись в різні сторони та було пізно. Над селом прокотився великий різноголосий сум. Першими заголосили жінки, почувся роздираючий серце плач дітей,тривожні крики дівчат. Скрізь крик, тривожні відчайдушні вигуки, дзенькнули в деяких місцях шаблюки,звідусіль чути зойки, плачі, прокльони. Із західної чистини села повалив густий дим. Раптом синьо-жовтувате полум’я почало охоплювати сільську церкву. За короткий час селом пройшов страшний вогняний вихор, майже біля кожного двору в крові лежали чоловіки, що чинили опір ворогу – хто люшнею, хто косою чи вилами, а хто і саблею, Та все було марно. Пов’язані по руках і ногах йшли чоловіки, парубки, дівчата та матері з дітьми: хто на руках, кого вели за руку. Полонених супроводжували кровожадні татарчуки, грізно поглядаючи на будь-які рухи чоловіків. Позаду чулося мукання, блеяння, іржання тварин, та ще в селі, над яким простеливсячорний сморід диму,чулося жалісливе завивання сільських собак.

– О Боже, за які такі важкі гріхи ти нас так тяжко покарав, – зітхали матері.

Полонених гнали повз село Перківці, Кишло в бік Хотина. Села були цілі, неушкоджені, але на вулицях не видно жодної живої душі. Бернівчани з важким тягарем у серці продовжували йти у невідомість.

Таку картину перед очима бачила людина, що сиділа на камені на березі річки. На протилежному боці з урвистої кручі зірвався великий камінь та з гуркотом покотився аж до самої води. Цей гуркіт і вивів в чоловіка з журливої задумливості. Він тривожно озирнувся навколо, але скрізь панувала тиша та спокій, тільки дрібненькі хвилі невпинним потоком хлинули до берега, що виникли від падіння великого каменя у воду. Чоловік піднявся, оглянувся навколо і знову присів на кам’яний витвір природи. Він був без головного убору, в довгій полотнянійсорочці та таких же штанях, підперезаний мотузкою. Одяг вимазаний зеленню, попелом, босі ноги ледь сягали дрібної гальки якою встелений весь берег аж до трав’яних порослів. Чоловік ледь торкнувся рукою довгого  нестриженого волосся, встав, перехрестився і рушив в бік від річки, за якою стояв густий, порослий чагарником, ліс. Оглянувшись ще раз на спокійний  простір ріки, що несла безтурботно свої чисті води в далекі невідомі краї, чоловік зник у лісових хащах.

Як тільки почувся невідомий шум в селі, Тодосій, що тільки прокинувся, ривком піднявся з лежанки і хотів вийти на вулицю. Та, несвідомо відчувши небезпеку, що кожної митті могла увірватися до його оселі, різко крикнув до дружини:– «Ховаймося!» Схопивши вила, верхню ряднину та взявши маленького Іванка з рук матері, що спав міцним сном, не промовляючи ні слова, Тодосій з дружиною швиденько побігли до густих чагарників. Його обійстя знаходилося в метрах ста від крайнього будинку в селі, під самісіньким лісом, що й дало йому можливість завчасно і непомітно зникнути в лісових хащах. Крутим видолинком втікачі все далі і далі заглиблювалися в непрохідні чагарники, над якими розкинули свої зелені шати вікові дуби, клени та інші дерева. Тодосій з дитиною на руках, а слідом за ним захекана дружина, в руках якої був нашвидку схоплений сякий-такий одяг, прямували на північ від села, щоб уникнути страшного лиха, звуки якого уже ледь-ледь доносились до втікачів. Вони йшли до річкового каньйону, де не раз Тодосій чатував на здобич під час полювання. Там він планував тимчасово влаштуватися, тимчасово пережити небезпеку та повернутися назад у село. Ці місця тільки йому знайомі.

Пройшовши ще з верству втікачі опинилися в глибокій ярузі, заваленій буреломом. На трухлявих легких стовбурах вони сіли перепочити. Фрасина почала годувати дитину, яка, ніби відчуваючи неспокій батьків, вела себе занадто спокійно.

Поки мати займалася  дитиною, Тодосій оглянув місце зупинки і вирішив, що тут можна влаштувати зручну схованку і пережити страшне лихо. Швидко оцінивши обставини, він почав нашвидкоруч лаштувати житло. Для цього використав повалені дерева, що звисали над вертикальною стороною яру, накрив їх гіллям ліщини та високими травами, організував з трав та сухого листя місце для лежанки, по обидва боки  якої теж розставив  наламане гілля.

За цими роботами його застали присмерки. Поставивши напоготові декілька каменюк видовженої форми, Тодосій приліг біля дружини. Фросина жалісно схлипувала, сльози невпинно змочували ряднину, під якою спокійно спало немовля.

– Що ж то воно буде, Тодоску? 3а які гріхи, за яку провину нас так тяжко покарано? – тихенько звернулася Фрасина до чоловіка. Він ніжно взяв її руки, ласкаво погладив їх жорсткою долонею, легенько обняв її, важко  зітхнув і нічого їй не відповів, бо і сам не знав як то воно буде, хоч у голові вже роїлися думки про завтрашній день. Вони довго вже не давали йомузаспокоїтися, забутись, хоч на часинку, ніяк не приходив сон. І Фрасина забулася з дитиною, неспокійно здригаючись у сні. Навколо розкинулась тиша та така густа темрява, що і рідних не міг бачити, хоч як не придивлявся. Здається цій темряві не буде кінця. Зморена  фізично і психологічно людина забулася неспокійним, коротким сном.

Прокинувся від веселого незрозумілого щебету дитини, яка однаково почувалася добре навіть в таких умовах. Високо на деревах почувся різноголосий пташиний спів, далекі вигуки диких тварин. Перед очима знову постала картина людського нещастя. Подумки він перенісся в село, уявив страшну картину, яку залишили після себе турчаки. Та швидко збагнув інше. Довго дитина не зможе веселитися. Вчора цілісінький день нічого в роті не мали, голодна мати не нагодує дитину і тоді веселий дитячий щебет замінить голодний плач. Батько швидко опинився на ногах, накрив свою рідню рядном, уважно прислухався до навколишнього спокою і вийшов з укриття. Ще вчора помітив, що недалеко поміж дерев де-не-де на сонці виблискувало водяне плесо. Зрадівши вчорашній здогадці, чоловік кинувся в напрямку, який помітив вчора, і уже через невеликий проміжок часу він з вилами стояв по коліна у воді. Зранку скрізь, по всій ширині річки кидалася велика і мала риба, радіючи світлому дню. Недовго стояв у воді. Білуга з піваршина, ніби для знайомства з невідомим відвідувачем, підплила до ніг незнайомця. Вила були напоготові, і враз рибина була притиснута до гальки, декілька разів махнула хвостом, проколена вилами, спокійно далася в руки мисливцю. Вийшовши з рибиною в руках, чоловік прихопив декілька невеликих креміниць та по знайомих йому знаках швидко відшукав місце ночівлі. Розпалити вогнише за допомогою креміниць для нього було звичайною справою, і незабаром смачний запах смаженої риби дратував голодних людей.

– Ти, Франю, поїж гарненько, нагодуй сина, доглядай вогнище, а я піду можливо ще є такі щасливчики, як ми, і теж бродять по лісу. Можливо, підійду до села, дізнаюсь більше про вчорашній день. Добре, що шлях знайомий, – і Тодосій з вилами рушив у чагарники.

Здавалося, що кінця краю не буде цій зворотній дорозі. Скрізь ретельно придивлявся, гострим слухом вловлював кожен підозрілий шелест, тріск гілок, звуки тварин. Та нічого страшного не проглядалося, і чоловік крадькома підійшов до окраїн села. Довго вдивлявся з поміж кущів верболозу на одинокі почорнілі хатини та обгорілі дерева. Раптом почув тихий шелест листя, глянув і побачив собаку з обгорілою в деяких місцях шерстю. Вона боязко, але все-таки наближалася до людини.

– Тю на тебе, та йди ближче, – прошепотів Тодосій, і собака довірливо підійшла до людини, якось сумовито, з острахом почала ластитись до нього. Ще з годину спостерігав чоловік за мертвим спокоєм, що панував в селі, не втримався, звівся на ноги і попрямував до своєї обгорілої оселі. Вогонь знищив усе, тварин забрали бусурмани. Щемить нестерпним болем серце, плаче душа. Скільки праці пропало. Та що праця! Скільки людей пропало, розмірковував Тодосій. Нарвав довгої трави для перевесла, зібрав металеві знаряддя, перев’язав усе перевеслом і зник у густих заростях. Шлях уже знайомий, і за якусь годину разом з покривдженим чотириногим другом повернувся до свого нового місця проживання.

Розповів все, що бачив дружині, глянув на принесені металеві речі та приліг відпочити. Франя взялася відтирати від нагару лопату, сокиру, ніж тощо.

Минув тиждень. За цей час Тодосій з Франею спорудили щось подібне до бурдею, добре накрили його землею, сяк-так облаштували з листя та трави постіль. Кожен день намагалися краще влаштуватися на новому місці. Тодосій декілька раз оглянув навколишню місцевість і визначив, що дане місце дуже зручне для майбутнього села. Місцевість захищена з усіх сторін лісом, глибокими яругами, а з півночі – водою. Через місяць обоє твердовирішили, що повертатися до старого села не будуть. Почали обживати місцевість, готувалися до майбутньої зими. Щодня Тодосій пропадав по декілька годин в лісі, розвідуючи все нові і нові місця, одночасно надіявся когось зустріти з жителів навколишніх сіл. Часто навідувався до старого згорілого села, знаходив металеві знаряддя праці, деякі церковні речі (латунні хрести, підсвічники, тощо), разом з дружиною здійснили захоронення останків людей, що загинули від турків. І повертався до нової домівки. Так почалася тривала боротьба за виживання, а потім і за становлення нового населеного пункту.

Архівні матеріали підтверджують факти спустошення сіл Хотинського повіту під час російсько-турецької війни (1710-1711 р.р.). Так із 93 населених пунктів цього повіту 74 було зруйновано або залишились пустими і тільки 19 вціліли. «Земли Хотинского округа до войны 1710-1711 гг. входили в состав «Богдана», т.е. Молдавского княжества. Теперь эти земли были выделены из состава Молдавских владений и закреплены за Хотинской крепостью… Её землями распоряжался назначенный стамбульским правительством начальник Хотинской крепости. … Вскоре после войны была перепись сёл и имущества» (Димитров С.А. «Восточные источники по истории народов Восточной и Центральной Европы», ст. 146). Це була кара молдавському воєводі Дмитру Кантемиру за союз з Росією. Тут же є такий запис, що «Мошенец – пустая деревня, доверенная надзору дидзара-крепости Ибрахим-Аги», стр. 148. За циркуляром, виданим комендантом Хотинської фортеці, в спустілих селах категорично заборонялося поселятися росіянам та полякам, тобто мешканцям сусідніх Галичини та Поділля.

 

Козацька могила (вигляд з двох сторін)

 

 

 

 

 

Від діда-прадіда і до внуків-правнуків передавалася звістка-розповідь про те, що село було спалене турками. Вище зазначені документи та інші архівні матеріали підтверджують правдивість цієї звістки, що передавалася від покоління до покоління бернівчан. Саме урочище залишилося під назвою Селисько, що теж підтверджує існування в минулому села. Вже в ХІХ столітті, обробляючи поля, селяни виорювали різні речі домашнього вжитку, церковні речі, а на польовій дорозі і сьогодні можна знайти рештки гончарного посуду. Можливо, сам факт заснування нового села відбувався іншим варіантом, але і до сьогодні кожен житель села знає про те, що село Бернове засноване рибаком, що втік від пана. В цій легенді теж є своя доля правди про те, що село засноване людиною внаслідок якихось трагічних подій. Зрозуміло, що перший поселенець не мав можливості займатись землеробством. Це був мисливець, рибалка, який у важких умовах зумів вижити і продовжував творити майбутню історію села Бернове. До кінця ХVІІІ століття в селі налічувалося до сорока дворів. Населення поступово зростало, рік за роком відвойовувало у лісових хащах нові земельні ділянки, зручні для землеробства. Було важкувато, але життя продовжувалось. Люди одружувалися, створювали нові сім’ї, знаходили і встановлювали стосунки з жителями сусідніх сіл, зростала кількість свійської худоби, удосконалювався сільськогосподарський реманент, все більше і більше ставало тяглової сили у селян.

У церковних відомостях другої половини ХІХ століття говориться, що хороших доріг до даного населеного пункту не було, тим більше наприкінці ХVІІІ століття вони були майже відсутні.Село зростало дуже повільно. Життя селян було надзвичайно важке. Кишинівські єпархіальні відомості яскраво описують становище русинів Хотинщини, зокрема про селян села Ленківці  (№10,13,14,15.16,23, за 1880р.,села данківці, №17, за 1889р., та села Пригородок №14,15 за 1889р.) Ось як описується про становище населення села Швабе Акерманського повіту в церковних відомостях: «В некоторых домах не видно никакой хозяйской обстановки и орудий, земляные, полуразрушенные хижины и землянки мрачны и сыры, словно могилы; жёны и полунагие дети терпят голод и холод, вид некоторых больных ужасающий. В другій половині ХVІІІ століття Османська імперія остаточно занепадає, унезалежилосьі невдовзі потрапило під владу Росії Кримське ханство.Після поразки Туреччини у війні з Росією 91806-1812рр.) Хотинський повіт увійшов до складу Бессарабської губернії, яка належала уже Російській імперії. Населення поступово встановлювало економічні зв’язки з торговельними центрами краю, якими тоді були Хотин, Липкани, Бричани, тощо.. Хоч як було важко та життя, як той рослинний пагонок, при сприятливих умовах,але  проростає крізь товщу землі, до сонця, щоби зростити і залишити після себе своїх нащадків. Так проростало в глиб і шир, розвивалося життя в спустошених селах Хотинського повіту, зокрема в селі Бернове.

 

Екологічний заповідник «Бернівський острів»

 

Питання про назву села недостатньо досліджене. Народна легенда говорить, що назва села походить від прізвища першого поселенця, що мало вірогідно. В праці Карпенка Ю.О. «Топонімія східних районів Чернівецької області» (1965р.) пише про те, що починаючи з ХVІІ століття назва даного населеного пункту фіксується в двох формах – Бэрновул і Бэрнова (Бога VII, 5-6). Молдавський варіант – Берневул (1652 р.)  і Бырновул (Бога, І 2579. ХІІ, 6). Молдавське Берне  означає колода, елемент – ов в топоніміці означає як частина особового імені, яка згодом стала уживатися присвійним суфіксом.

Є такі ж назви сіл: в Молдові (Бирнова, Окницького району), є така ж назва села і в районах, що пов’язані з життям та діяльністю О.С. Пушкіна – видатного російського поета. Села з такою назвою є в Румунії. За часів панування Росії назва села зберігалася Бирнова, така ж назва уживалася в документах під час панування Румунії (1919-1944 р.р.). За радянських часів село мало назву Бернова і тільки наприкінці ХХ століття  в усіх документах назва села пишеться БЕРНОВЕ.

Має право на існування ще одна думка, що назва села складається з молдавськоо слова «бер» і «бир», що молдавською означає податок вільних людей та «нова», тобто село нове, в якому живуть вільні люди. Можна також припустити, що села з назвою Бирнова, які згадуються в топографічних картах молдавського господаря в 30-тих роках ХVІІ ст. – Бернау ла сус і Бернау ла жос,тобто село верхнє і нижнє по р. Дністер одержали назву від прізвищ власника цих сіл. Це питання потребує майбутнього дослідження.

Найвірогідніше назва села походить від заняття населення. В основному жителі села займалися вівчарством, яке було найбільш дохідливішою галуззю господарства. Це і одяг (верхній шерстяний, кожух, шапка, вовняні панчохи), це  їжа (молоко, бринза, м’ясо), і товар на ринок (шерсть, шкіри, каракулі, пряжа, шерстяні доріжки та килими, бринза, тощо). Вівчарство найбільш зручна галузь для утримування. З ранньої весни і до перших зимових місяців  саме себе годує, тобто пасеться і не вимагає значних додаткових витрат на зимовий період.

Коли доять овець, щоб вони спокійно стояли, звертаються до них словом «бир, бер».До свята Григорія Победоносця овець кожен власник доїть окремо. В день цього свята ( на Юрія) всі власники овець у визначену годину проходили до чабана і здійснювали контрольний задій. На надоєну кількість молока встановлювали відповідну кількість бринзи, яку повинен видати чабан. З цього дня вівці знаходяться тільки у чабана. Він несе відповідальність за їх збереження аж до Покрови.

Деякі селяни володіли великими отарами овець, випасали їх окремо. Знайшовши гарне пасовище, де є і водопій, вони поселялися там на все літо, щоби інші чебани не заходили на цю територію. З часом, зробивши висновок,що дане місце зручне для постійного проживання, власники великої кількості тварин поселялися тут на постійне життя. Це були жителі села мощанець, яке знаходилося за півтора кілометра від даного пасовища. Пізніше це урочище прозвано Куртюками (від слова курдюк), ця назва існує і сьогодні. Поступово чисельність жителів зростала, які переселялися з села Мощанець. В архівних документах згадується «Бырнова мош.» Поселення цих людей і називали Бирнова, що заснована мошанчанами в ХV- ХVІ століттях.

Спочатку це було поселення декількох жителів-родичів, сусідів, тощо. З часом воно розросталося і стало більшим поселенням. Звук «е» трансформується в молдавському варіанті на «и», а тому виникає молдавська назва села: Бирновул, Бирнова. Хотинський повіт належав до Молдови ще з  ХV ст.., тому і зафіксовано в молдавських документах населений пункт з

такою назвою.  Було б краще,  щоб  вчені не видозмінювали назви населених пунктів, як це сталося з назвою даного села. Довгий час (ХІХ – перша половина ХХ століття) утримувалася назва Бирнова, потім Бернова, пізніше Берново і на кінець ХХ століття Бернове. На протязі другої половини ХХ століття назва села змінювалася тричі. І по сьогоднішній день населення навколишніх сіл та й місцеві жителі вживають назву Бернова, назва з закінченням «е» фіксується тільки в документах.

Карта-схема села Бернове на 1956 рік

 

Біла стрічка – частина села затоплена водосховищем.

В’їзд в село

   Заключна частина

В 2011 році село відзначатиме трьохсотріччя з дня свого народження. За цей короткий відрізок часу своєї історії село пережило великі перетворення. Від невеличкого поселення з вузькими, кривими вулицями, покритими соломою хатами, підпертими дерев’яними підпорами, воно стало гарним, веселим, мальовничим населеним пунктом. Кожен, хто побував в селі, залишає про нього тільки хороші, приємні враження. Понад річкою самобутньо вимальовується зона відпочинку. Першою ластівкою є будинок рибалки, де відпочивають влітку і взимку сотні жителів області. На черзі реконструкція території старої школи, що розташована за двісті метрів від річки. Майбутнє села-туристична інфраструктура. Для  цього є всі необхідні умови. Знайдуться спонсори, інвестори і Бернове ще довго-довго радуватиме своєю мальовничістю жителів майбутніх поколінь.

Історія села, як і кожного населеного пункту, різнобарвна. В церковних відомостях всіх жителів села названо «царане», тобто особисто вільні селяни. Поміщицьке землеволодіння стримувало інтенсивний розивиток поселення, але він невпинно зростав. Майстри-будівельники – не сільські, а підсобні робітники – селяни. Тут вони і навчалися будівельної та оздоблювальної справи. Потім будується нова церква, церковний будинок, шкільне приміщення. В селі поселяються міські жителі-ремісники, які внесли в життя селян позитивні зміни. Все це відбувається, коли майже кожне півстоліття населення переживало страшні епідемії, воєнні лихоліття, голодні неврожайні роки. Перша світова війна. І сьогодні на сільському цвинтарі на металевих та кам’яних хрестах, викарбувані імена людей, що загинули, не знаючи за що.

ДОДАТОК

Найважливіші події, що відбувалися в історії с. Бернове

1630 – на карті молдавського господаря зазначено назви «Бернау ла жос», «Бернау ла сус» (Бернове, що розміщене нижче і вище на р. Дністер);

1710 – спалення турками старого села Бернове в урочищі «Куртюки»;

1710 – поселення перших поселенців на місці нинішнього села;

1711 – підпорядкування хотинського повіту Туреччині.

1711 – перший перепис населення;

1772 –перепис сільського населення Бесарабії;

1774 – другий і третій перепис сільського населення Бесарабії;

1808 – відкриття першої православної церкви;

1816 – входження Бесарабії до складу Російської імперії;

1817 – перепис землеволодінь в губернії;

1869 – згадка про село Бернове в праці П. Чубинського «Малорось Юго – заводного края».

1877-1878 – участь бернівчан у російсько-турецькій війні;

1887 – відкриття приміщення нової сільської церкви на честь великомученика Дмитра Солунського;

1888 – відкриття церковно-приходської школи;

1897 – сільська поміщиця подарувала землю для будівництва церковного будинку для сільського священника;

1898 – споруджено житловий будинок для священника та приміщення церковно-приходської школи;

1904-1905 участь жителів села в російсько-японській війні;

1905 – перед смертю сільська поміщиця подарувала для потреб церкви 400 р.;

1905 – з’являється новий поміщик Василь Харжевський, син Харжевських;

1906 – за царським указом за селянами закріплено у приватну власність земельні наділи;

1906 поселення в селі міських жителів (міщан), що розвивали ремісничу діяльність;

1906 – поява почесних жителів села;ї\

1907 – згадка прос. Бенрове в працях В. Бутавича.

1907 – виїзд на поселення в Америку жителів села, які були обмануті і покинуті напризволяще авантюристами з Болгарії;

1912 – земський перепис населення;

1914-1918 – участь жителів села у першій світовій війні;

1916 – похорони загиблих на війні бернівчан з участю солдатів-однополчан;

1917 – внаслідок жовтневого перевороту в Росії, солдати, що лікувалися в військових шпиталях в селі, організовували селян для розгрому поміщицької садиби;

1918 – вступ румунської армії на територію села;

1919 – участь селян  у Хотинському повстанні;

1919 – січень, встановлення румунської влади в селі;

1919 – лютий, фізичне покарання учасників Хотинського повстання;

1919 – село входить до складу Мошанецької примарії;

1920 – земельна реформа, селяни наділені поміщицькою землею;

1923 – повернення з німецького полону жителів села, що приймали участь у першій світовій війні;

1926 – поява в селі євангельських християн-баптистів;

1928 – виїзд бернівчан на заробітки в Америку;

1930 – перепис населення румунською владою;

1935 – створення торгового кооперативу;

1940 – 28 червня, встановлення Радянської влади;

1940 – висилка окремих жителів села в Сибір;

1940 – почала діяти сільська рада, відкрито сільський клуб, хату-читальню, розпочалася ліквідація неписьменності серед населення, організовано комсомольську організацію;

1941 – лютий, організовано колгосп ім. Хрущова, поява в селі перших гусеничних тракторів марки ХТЗ;

1941 – зруйновано богомольню, колишній панський молитовний будинок, сесія сільської ради прийняла рішення про спорудження на цьому місці приміщення для школи;

1941 – мобілізація комсомольців і молоді на роботу на Донбас;

1941 – червень, масова мобілізація на фронт та на роботу на Уральські військові підприємства;

1941 – липень, відновлення румунської влади;

1942 – суд в Чернівцях над учасниками розгрому богомольні. Моральна страта всіх учасників;

1942 – мобілізація жителів Бернове в трудову армію Румунії «Канчтрати»;

1944 – 29 березня, вступ радянської армії на територію села, відновлення радянської влади;

1944 – загальна мобілізація всіх чоловіків призивного віку (до 1928 року народження) на фронт;

1944 – відновлення роботи школи, клубу,бібліотеки,організації боротьби з дезертирами,що ухилялися від участі в бойових діях на фронті;

1944 – демонстрування перших кінофільмів;

1944 – запроваджується військова державна позика на допомогу фронту;

1945 – примусова мобілізація молоді у школи ФЗО на Донбас;

1945 – епідемія тифу;

1946 – поява вчителів з педагогічною освітою;

1946– грудня почався голодомор. Масовий виїзд селян до Івано-Франківської, Тернопільської областей для обміну речей на зерно;

1946 – запровадження державної грошової позики для держави;

1947 – 17 лютого, відновлення діяльності колгоспу ім. Хрущова;

1947 – перші випадки голодної смерті жителів села;

1947 – квітень, відкриття колгоспної їдальні для працюючих колгоспників з одноразовим обідом – баланда (суп, борщ);

1947 – перший випуск учнів початкової школи;

1948 – створення колгоспу «Сталінський шлях»;

1948 – поява в селі молотарки з паровим приводом;

1950 – об’єднання двох колгоспів в один, під назвою «Комуніст»;

1951 – поява першого вантажного автомобіля;

1950– вперше чотири юнаки одержали семирічну освіту і продовжили навчання в Хотинському педагогічному училищі;

1951 – розпочато будівництво тваринницького містечка;

1951 – завершення загальної колективізації. Створення партійної організації комуністів;

1952 – початок радіофікації села;

1952 – створення семирічної школи;

1954 – відкриття двох класних приміщень для школи;

1955 – перший випуск учнів з семирічною освітою;

1956 – початок прокладання водопроводу;

1956 – завершення радіофікації села;

1956 – виготовлення документів на проведення електричних мереж;

1956 – призначено директором школи Богуцького С.М.;

1956 – створення тракторної бригади в колгоспі;

1958 – початок загальної елекрофікації села;

1959 – запровадження восьмирічної освіти;

1960 – в школі збудовано всі класні приміщення, перехід учнів на навчання в одну зміну;

1962 – початок господарського піднесення в колгоспі;

1962 – грошова реформа 1 до 10;

1962 – відкриття лазні в селі

1964 – в селі збудовано питльовий млин на кошти колгоспу;

1965 – відкриття обеліску воїнам-односельчанам, що  загинули в Великій Вітчизняній війні;

1965 – призначення державних пенсій сільським жителям;

1965 – будівництво автотракторного парку;

1965 – в школі побудовано шкільну майстерню для трудового навчання учнів;

1965 – розпочато будівництво консервного цеху в колгоспі;

1966 – створення комсомольсько-молодіжного колективу на фермі ВРХ;

1967 – будівництво торгового центру в селі на кошти колгоспу;

1967 – відкриття відділення зв’язку в селі;

1967 – перехід на грошову оплату колгоспникам;

1970 – встановлення зрошувальної системи «Сігма» на колгоспних полях;

1970 – відкриття Будинку культури, побуткомбінату;

1973 – відкриття адмінбудинку, сільської лазні, будівництво електропарників, тепличного господарства;

1975 – об’єднання колгоспів «Дружба народів», «ім Кірова» та «Комуніст» в одне велике спеціалізоване господарство «Комуніст»;

1975 – нагороджено орденом Леніна голову колгоспу Бідюка С.Н.;

1975 – відкриття відкриття пам’ятника загиблим воїнам-односельчанам у ІІ світовій війні;

1975 – будівництво міжколгоспного хімскладу на території колгоспу «Комуніст» з посадочною полосою для сільськогосподарських літаків;

1976 – початок будівництва колгоспної їдальні та готелю;

1979 – завершення будівництва комплексного тваринницького містечка;

1983 – покриття центральних доріг асфальтом;

1983 – відкриття пам’ятника В.І. Леніну та М. Горькому;

1984 – 1 вересня, відкриття типової двоповерхової школи;

1986 – завершення будівництва комплексного тракторного парку;

1987 – відкриття дитячої дошкільної установи;

1987 – роз’єднання єдиного колгоспу на колгоспи: «Комуніст», «Дружба народів», та «ім. Кірова»;

1989 – відкриття музею історії села;

1989 – останній перепис населення радянською владою.

1990 – відкриття фельшерсько-акушерського пункту;

1991 – проголошення незалежності України. 90 відсотків населення села проголосувало за незалежність;

1991 – встановлення Розп’яття при в’їзді в село;

1991 – відкриття середньої школи;

1995 – початок невиплати зарплати, пенсії, початок великої економічної кризи в селі та державі;

1999 – налагоджено автобусне сполучення з обласним центром;

2000 – нагородження села за першість в обласному конкурсі «За кращу забудову населених пунктів та правопорядок» грошовою премією та дипломом І ступеня обласною радою;

2001 – замовлення на проектну документацію нового типу на газифікацію села та установ;

2001 – Всеукраїнський перепис населення;

2003 – початок газифікації села;

2004 – газифіковано школу, церкву, молитовний будинок;

2004 – участь жителів села в Помаранчевій революції, обрання президента України В.А. Ющенка;

2005 – відкриття «Будинку рибалки»;

2007 – проголошення агрофірми «Бернівська» банкротом;

2007 – оренда земельних паїв селян фермерським господарством «Солена криниця»;

2008 – оренда земельних паїв селян корпорацією «Сварог» м. Шепетівка;

2008 – переведення середньої школи на неповну середню;

2008 – рішенні сесії с/р про виділення одного гектару землі підприємцям м. Цернівці;

2008 – святкування 120-річчя  з дня відкриття школи в селі;

2009 – приміщення тракторної бригади, тваринницького містечка, току, консервного цеху, їдальні та готелю, млина, тощо – зруйновано, розібрано, розкрадено всі сільськогосподарські будівлі колишнього колгоспу, крім майстерні та ангару;

2009 – встановлення пам’ятного хреста з нагоди 61-ї річниці голодомору в селі і на Буковині.

2010 – обрання Президента України В.Ф. Януковича.