Духовність Бернове

Матейцев  Дмитро – учень  2 класу.

 

Історія Свято – Дмитрівської церкви села Бернове

Село Бернове, як і багато інших сіл, мають своєрідну історію. На початку XVIII ст. воно було спалене турецькими військами, що поверталися з військових походів. Разом з селом була спалена і православна церква. В урочищі «Селисько», під лісом знаходиться поле, яке

називається «Цвинтарисько». Селяни, обробляючи землю, часто-густо знаходили тут кам’яні хрести, різні церковні речі. З покоління в покоління передавалася невигадана легенда про знищення терками Бернове(Бирнау). Розповідаючи нащадкам про ці давно минулі події, старенькі дідусі, щоб підтвердити правдивість своєї розповіді, говорили: – «Якщо у Великдень піти на те місце, де стояла церква цього села, вночі, приклавши вухо до землі, можна добре почути церковні дзвони, що лунають з – під землі, сумною мелодією.”‘

Історичні джерела наводять такі приклади. На початку XVIII ст. (1710-1711 р,р) із 93-ох населених пунктів Хотинського повіту вціліли лише 19, останні або були спалені, або залишилися спустілими. (Див. Димитров С.А. «Турецкие документы о состоянии Хотинской округи в первой половине XVІІІ ст.»). Очевидно, що в число спалених входило і село Бернове, хоча прямо про це в документах не говориться. Достовірно говорять сьогодні про існування села в урочищі «Селисько» матеріальні залишки-уламки посуду навіть на проїжджій частині дороги, .Будемо надіятися, Що молоді історики незалежної України спробують досконаліше вивчити дане питання і доповнять цей матеріал.

Народна легенда говорить, що сучасне село засноване рибаком від прізвища якого пішла назва сучасного села. Дана легенда має певну правдивість. Хтось із жителів спаленого села врятувався від турків і поселився па березі р. Дністер в такому місці, де б ворог не міг знайти. В ті часи вздовж річки Дністер стояли дрімучі ліси. Люди, що врятувалися від турецького нашестя, уже не поселялися на старому поселенні, а шукали нових, зручних місць, захованих природними засобами від непроханих «гостей» і займатися сільським господарством вони не могли. Вижили в тих важких умовах завдяки рибальству та мисливству.

Відомостей про церкву XVII-XVIII ст.ст. поки що немає. Необхідно відві­дати Кишинівські архівні установи, вивчити Хотинські архівні документи з питань релігії. Всі ці пробіли духовного житія села цього періоду – питання май­бутніх досліджень. Автору цих роздумів теж доведеться ще напрацювати в май­бутньому матеріали з цього питання після завершення нарису про село Бернове.

Майже сто років жителі новозбудованого села не мали власної культової споруди. Як вони сповідували свої духовні потреби нам невідомо, але можна зробити висновок, що після спалення турками церкви в старому селі деякі церковні речі залишилися, звичайно, з металу, стали мовчазними свідками тих подій. Сусідні села Мощанець та Петрівці залишилися без жителів (їх забрано в полон), а Кишло та Вартиківці знаходились на значній відстані від цього населеного пункту. З часом вцілілі церковні речі мабуть були перенесені до нового села. Можна тільки здогадуватися, що релігійні обряди поселенці здійснюваали примітивно, або відвідували церкву в сусідніх селах.

До нас дійшли копії церковних та сповідальних розписних відомостей з 1855 по 1911 р.р. звідки черпаємо матеріал про історію сільської церкви. Центральним органом релігійної ієрархії була Кишинівська Духовна Консисторія, якій  були підпорядковані релігійні установи Хотинського повіту. Кожний документ складався з двох частин. Перша називалася так: «Исповедная роспись выдана из Кишиньовской Духовной Консистории в Дмитриевскую церковь села Бырновы 1-го округа Хотынского уезда», друга частина мала таку назву: «Ведомостие пентру бисерика (відомості про церкву)». Якшо в першому документі дається інформація про населения села, то в другому маємо повну інформацію про церкву та про трудову біографію церковнослужителів.

Лише 19 таких відомостей, але це дуже цінні матеріали для написання історії села. Кожен документ вівся відповідальною особою акуратно, є підписи керівників на перевіряючи. Кожна відомість пронумерована, прошнурована і скріплена печаткою.

Ось відомості про церкву за документом 1855року. Свято Дмитрівська церква, дерев’яна, покрита гонтою,(крепка). Престол одни, в ім’я святого великомученика Дмитра Солунського, холодна (не опалюється). По штату 1838 року положено священник, дячок і пономарь. Ці дані підписують: прихожий священний Іван Красопольський, дячок Василь Сугак, паламар Степан Букатович.

Далі у церковних відомостях наводяться біографічні дані про священика, паламаря, дяка тощо. Обов’язково вказується на кількісний склад сім’ї усіх священослужителів. Зокрема, в 1860 році в селі Бернове «….резолюцією Преосвященейшего Антония, епископа Кишиньовского и Хотинського и Кавалера генваря 18 числа 1860 года рукоположен к сей церкви во священика» Артемій Васильович Несторовський.

В 1866 році Кишинівською Духовною Консисторією призначається новий священник Микола Гервасович Торгонієв.

З 1879 року по 1883 рік в селі священик відсутній.  Тільки в 1886 році в село направлено нового священика О. Гришановського. І знову в житті церкви  настають нові події.

В 1886 році розпочалося будівництво нової церкви. Церква, споруджена в 1808 році, була невеличка і задовольняти  духовні потреби значно більшої кількості людей вона уже не могла. Тому і стало питання про будівництво нової церкви. На зборах громадян села було прийнято рішення (приговорь) про будівництво нової церкви. Хто будував, скільки коштів використано на будівництво – невідомо. У відомостях про церкву за 1901рік повідомляється наступне: «церковь построена в 1887 году тщанием прихожан». Церква дерев’яна, з такою ж дзвіницею, які зовні покрашені та покриті жерстю. Престол один, не опалюється, богослужіння ведеться на «словянском языке». Біля церкви є сторожка, кам’яна, побудована «тщанием прихожан». Розповідають старожили, що між поміщицею та селянами виник конфлікт, нібито вона не хотіла внести  кошти на будівництво церкви. Селяни заборонили їй відвідувати богослужіння в новій церкві. Тоді вона вирішила на місці «упраздненной церкви» організувати приватний молитовний будинок, обнесений кам’яною огорожею.  І до цих пір те місце, де стояв молитовний будинок, селяни називають богомольнею . В 1940 році рішенням сесії сільської ради було вирішено питання про ліквідацію молитовного будинку для використання території під будівництво школи. Тут же стояло питання про закриття існуючої церкви. Актив села та більшість депутатів не підтримали дану пропозицію і церква залишилася діючою. Сторожку біля церкви перетворили під склад для колгоспних потреб. Війна 1941 р. перешкодила виконанню рішення про будівництво школи, а молитовний будинок було знищено. Під ним знаходилися поховання священиків (склеп по місцевому). Мощі  померлих перезахоронено на сільському  цвинтарі, а розібрані будівельні матеріали населення  розібрало по домівках. Таке ж рішення про будівництво школи на місці зруйнованого молитовного будинку було прийнято і в 1946 році, уже навіть розпочато закладення фундаменту. І знову невдача, на перешкоді став голодомор. Майже вся кам’яна огорожа пішла на спорудження колгоспних тваринницьких приміщень, складів, тощо. Певну частину будівельного матеріалу розікрали місцеві жителі. Церква, побудована в 1887 році діє і сьогодні.  Навіть в часи дикого атеїзму вона не була закрита. Тільки в 1962 році з ініціативи голови колгоспу «Комуніст» кам’яну сторожку перетворили на склад для хімічних добрив. Через рік сталося отруєння сусідської дитини. Санітарна  служба в категоричній формі заборонила утримувати хімдобрива в центрі села і сторожка передана в користування для культових потреб.

В1897 році призначено нового священика Олексія Ватрича, який вніс певний вклад у подальший розвиток духовності у селі.

14 жовтня 1902 року О.Ватрича змінює на цій посаді священик  Петро Гервасович Торгонієв, (брат М.Г.Торгонієва,  що працював свящником у 1866 році). П.Торгонієв удостоєний благословіння Святійшого Синоду та нагороджений набедреником.Якщо у церковних відомостях за 1901 р. зазначається, що церковнослужбовці зарплату від держави не одержували, то з 1903 року священик має зарплату  294 рубля, псаломщик 98 рублів.

У відомостях уже не має запису, що «содержание их (священиків) скудное». Місцева поміщиця С.Харжевська робить благодійний внесок на користь церкви в сумі 400 рублів, якими «должень пользоватся причтъ онной церкви». В 1905 році поміщиця С. Харжевська помирає. Висновок робимо з того, що у відомостях за 1906 рік записано: «в цьому приході с. Бернове, що належить поміщику Василю Григоровичу Харжевському, проживаючому в селі Гринчук Кам’янець-Подільської губернії (син поміщиці)».

За п’ять років, в 1911 році знову відбуваються кадрові зміни. Священником призначено Олексія Васильовича Курмея, псаломщиком Володимира Георгійовича Свитенко.  В попередніх відомостях вказувалося про церковнослужителів  та вдів, які залишилися після смерті працівників церкви. У відомостях за 1911 рік такого запису немає. Церковні матеріали після 1911 року не збереглися. Можна тільки здогадуватися про передвоєнний період першої світової війни, воєнні роки, державний переворот в Росії та його вплив на окраїни імперії.

Після закінчення першої світової війни країни Антанти віддали Хотинський повіт разом з  Бесарабією Румунії, як контрибуція за участь її на боці Антанти. Військові, що повернулися з війни додому,  зустріли такий акт разом з населенням повіту збройним повстанням. В січні 1919 року Хотинське повстання зазнало поразки. Організатори повстання були віддані військовому трибуналу, останніх учасників цього заколоту було покарано по селах фізичною мірою покарання. Деякі села були спалені, окремі пограбовані.

З приходом румунської влади в історії церкви починається нова сторінка. Богослужіння проводилося на румунській мові, як і всі установи виключно вели документацію на тій же мові. Якщо за часів царської Росії, священики змінювалися через кожних три-п’ять років, то при румунській владі священик був один – Валентин Полянський.

 В 1944 році після звільнення Хотинського повіту від Румунії в село направлено священика Пантелеймона Коцюбана, який  обслуговував три села: Бернове, Перківці та Мошанець. Обов’язки дячка виконувала Катерина Чембарович, дружина Дмитра – сина колишнього неграмотного сина псаломщика Захарія  Чембаровича – Василя. Вона мала початкову освіту і розумілася на церковному богослужінню. Історія церкви радянського періоду одноманітна. Священик Коцюбан П.С. працював до 1965 року. Вплив атеїзму на духовний стан населення, особливо молоді, був відчутним. Окремі випадки поведінки священика сприяли атеїстам в їхній роботі.  Під час масових захворювань (епідемії) селяни часто займалися крадіжкою церковного майна.  Під час епідемії холери в 90-тих роках ХІХ-го століття розібрали весь частокіл (огорожу) навколо церкви. Поміщиця С.Харжевська разом з селянами організувала будівництво кам’яної огорожі на вапняковому розчині, який існує і до сьогодні. Верхня частина огорожі вкрита гарно обробленими кам’яними плитами. Під час голоду 1946-1947 р.р. частину цього покриття теж розкрадено.

Церква являється пам’яткою дерев’яної архітектури ХІХ-го століття.

Документ, що засвідчує про передачу одержаної від поміщика садиби у власність церкви         священиком О. Ватричем.

Сільський священник Полянський Валентин Григорович 20-і – 40-ві роки ХХ століття

Сільська капличка, відкрита 8 листопада 2007 року