Видатні особистості Заставна

Микола Івасюк – художник із Заставни з світовим іменем.

Автор:Орлик Марія Михайлівна

Микола Іванович Івасюк (1865-1937 рр.) – видатний український живописець

14 квітня 1865 року в Заставні у сім’ї тесляра народився Микола Івасюк, який став відомим українським художником. Його найперший біограф і духовний наставник, критик і публі­цист Осип Маковей писав: «У нас, насправді, треба мати не лише талант, а й багато відваги, щоб піти дорогою, яку вибрав собі Ми­кола Івасюк».

Після закінчення школи в Заставні Івасюк вступив до Черні­вецької вищої реальної школи, де професором живопису був пер­ший на Буковині український художник-професіонал Юстин Пігу­ляк. Саме він виховував у хлопця любов до мистецтва. Пігуляк постійно давав йому безплатні уроки з техніки і композиції живопису, знайомив з історією культури.

Після закінчення вищої реальної школи (1884 р.) Микола у цьому ж році всту­пає до Академії образотворчих мистецтв у Відні. У важких умовах, незважаючи на постійні матеріальні нестатки, Івасюк наполегливо шліфує свій природний талант. Особливо його приваблює історичний жанр. Та надихає не міфологічна тематика, яку культивувала віденська академічна професура, а історія рідного народу, його бо­ротьба за соціальне й національне визволення.

У 1889 році, після успішного закінчення Віденської академії, Миколу Івасюка ре­комендували як одного з кращих художників історичного жанру, до Академії обра­зотворчих мистецтв у Мюнхені, де він з 1890 по 1896 рік удосконалював майстерність зі спеціальності й отримав похвальний диплом за свої роботи. В цей творчий період художник працює над багатофігурною композицією «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», особисто знайомиться з великим російським художником І. Репіним, поль­ським баталістом Й. Брандтом. Картині про Богдана Хмельницького Івасюк віддав багато творчих сил і енергії. «То моя найважливіша ціль, яку я собі поставив», – писав він Осипу Маковею.

Ще за життя про Миколу Івасюка із Заставни – випускника Віденської та Мюн­хенської академій мистецтв, побратима Йозефа Брандта та Іллі Репіна, жваво заго­ворила українська, німецька та польська періодика. Усі відзначали діяльність митця у трьох вимірах: як видатного художника, великого громадянина та сумлінного вчите­ля й наставника. Згодом Івасюк стоятиме біля витоків українського образотворчого мистецтва.

Микола Івасюк провів кращі свої літа у Мюнхенській та Віденській академіях мистецтв, де талановитому юнакові віщували велике майбутнє за умов постійного проживання за кордоном. Навчаючись за межами батьківщини, художник прагне надолужити прогалини у знаннях з історії України. Він стає активним читачем біблі­отеки Віденського українського товариства «Січ».

У 1897 році, по закінченні Мюнхенської академії мистецтв, художник поспішає в рідний край і одразу вливається у вир культурного та громадського життя Буковини. Персональна виставка в Чернівцях стала першою творчою зустріччю із земляками. На суд буковинців він виставив полотна «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Бо­гун під Берестечком», «Битва під Хотином», жанрові картини «Відпочинок», «Жни­ва», «Буковинець», «Мати», «Без хліба», «Бідна селянська хата» та багато інших. У 1898 році талановитий митець заснував у Чернівцях художню школу для «таланови­тої та бідної молодіжі», якою керував аж до від’їзду (1908 р.).

З 1908 по 1925 рік Івасюк постійно жив у Мюнхені та Відні й займався живо­писом.

У 1925 році з ініціативи Наркомату освіти при сприянні повпреда УРСР у Від­ні Ю. М. Коцюбинського художник переїздить в Україну, до Києва, приймає гро­мадянство СРСР. Спочатку працює на кафедрі мистецтвознавства Всеукраїнської академії наук, а в 1927 року переходить на роботу в бюро преси Всеукраїнського фотокіноуправління. З 1928 до початку 1930 року Івасюк працює художником по­становчого цеху на Київській кінофабриці. З жовтня 1930 року – науковий пра­цівник підвідділу графіки картографічного відділу Всеукраїнського будівельного інституту.

18 вересня 1937 року в його квартиру увірвалися енкаведисти зі cвідками, вла­штували поголовний обшук і хоча нічого крамольного не знайшли, господаря аре­штували й кинули до Лук’янівської в’язниці. 2 жовтня 1937 року молодший лейте­нант держбезпеки Локтєв написав постанову, в якій твердив, що Микола Іванович Івасюк є активним учасником української націоналістичної терористичної організа­ції та агентом німецької розвідки, який нібито утримував явочні квартири німецької і гетьманської агентури.

«Звинувачений Івасюк Микола Іванович винним себе не визнав», – змушені були написати слідчі. Речових доказів його будь-якої вини теж не було. Та це не завадило трійці при Київському облуправлінні НКВС УРСР прийняти 14 листопада 1937 року постанову: «Івасюка Миколу Івановича розстріляти. Особисто належне йому майно конфіскувати».

11 днів чекав у камері смертників своїх катів сімдесятидволітній художник. Вони прийшли о 24 годині 25 листопада 1937 року, щоб виконати вирок згаданої вище зло­чинної трійки.

24 грудня 1980 року Військовий трибунал Київського військового округу пере­глянув справу Івасюка М. І. і постанову трійки при Київському обласному управлінні НКВС УРСР від 14 листопада 1937 року скасував, а справу судочинством припинив за відсутністю в його діях складу злочину. Прах талановитого художника покоїться у Биківні під Києвом, де проводилися масові розстріли політичних в’язнів.

Прус Владислав (1867-1928 рр.) – громадсько-політичний діяч, просвітитель.

Народився у 1867 році в Заставні, успішно закінчив у 1885 році Чернівецьку гімназію. У 1885-1889 рр. був слухачем юридичного факультету у Чернівцях. Запо­чаткував (1885) діяльність Товариства академіків (студентів) польських «Огніско» у Чернівцях. Працював на посаді судового радника і голови суду у Заставні. Організу­вав читальню у Заставні, за що у 1905 році нагороджений званням «Почесний член читальні».

1905 року В. Прус переїхав до Чернівців і прийняв посаду радника крайового суду, де залишався до 1913 року. Упорядковував бібліотеку Товариства польського братньої допомоги і читальні польської «Огніско», брав активну участь в акції спо­рудження Дому Польського по вул. Панській і Бурси Польської імені А. Міцкевича. Також активно працював для «Товариства народної школи» та організації польської гімназії у Чернівцях.

     Юрчук Дмитро (1901-1964 рр.) – різьбяр. У Чернівецькому державному краєзнавчому музеї експонується більшедесяти робіт митця, у музеї Т. Г. Шевченка в Києві – кілька доробків, присвячених життю і творчості Великого Кобзаря. Музею І. Я. Франка міста Вінніпега в Канаді різьбяр подарував рельєф «Великий Каменяр».

Корчмарик Богдан Франкович (1920 р.) – доктор історичних наук в діаспорі. Народився, виріс і отримав семирічну освіту в Заставні. У 1937 році вступає в Організацію Українських Націоналістів, проводить політико-виховну роботу серед молоді Заставни і навколишніх сіл. У липні 1941 року очолює Буковинський курінь самооборони в Заліщиках, але німці його розганяють. До 1945 року воював у лавах УПА на Галичині, зазнав арешту, відбував покарання в концтаборах Авшіц, Мельк, Ебензе.

Емігрував у Канаду, вивчав психологію в Канаді й Швейцарії, виконав магістерську роботу по українській культурі кінця ХVІІ ст. Захистив докторську дисертацію «Духовні впливи Києва на Московщину в добу козацько-гетьманської України», за яку отримав докторський диплом з відзнакою (1964). Через дея­кий час виходить у світ його монографія «Київська Академія та організація московського шкільництва на переломі ХVІІ та ХVІІІ століть», досліджує відносини між Україною і Ро­сією впродовж кількох століть. Улітку 1993 року читав лекції з історії України у Києво-Могилянській академії, у Львівському, Київському та Чернівецькому університетах.

Турецький Василь Степанович (1923-2000 рр.) – художник, скульптор, учас­ник національно-визвольного руху на Буковині. Спочатку його запроторила за ґрати румунська сигуранца, а потім за свої політичні переконання перебував у сталінських концтаборах.

За творчу, мистецьку діяльність і подвижницьку працю Василю Турецькому було присвоєно звання «Заслужений художник України», а згодом – «Заслужений діяч культури України». Спеціальне журі визнало кращим портрет Шевченка, ство­рений талановитим художником Турецьким до 150-річчя від дня народження поета. Художнє визнання і велику популярність митцю принесли його виставки в Івано-Франківському обласному театрі, де експонувалися роботи «Майська ніч», «Роксола­на», «Маруся Богуславка», «Камінна душа», «Наймичка», «Безталанна» та інші.

Тарнавський Валентин Володимирович (1951 р.) – письменник, журналіст, автор книжок «Міські мотиви», «Цвіт папороті». У 1990 році письменник видав у Києві великий за обсягом роман «Порожній п’єдестал». Живе і працює у Києві.

       Зубик Іван Іванович (1944 р.) – художник-карбувальник. Після закінчення школи (1961) деякий час працює столяром міжколгоспбуду. У 1961 р. вступає до Вижницького училища прикладного мистецтва, де вивчає техніку художньої об­робки металу. Після закінчення училища працював майстром фабрики художніх сувенірних виробів «Буковина». До числа кращих його робіт відносяться «Гуцул з тпірцем», «Байкар», «Скрипаль». За твір «Воли мої круторогі» автор одержав сріб­ну медаль та звання Лауреату республіканського конкурсу творців народного мис­тецтва в Києві.

У 1970 р. Зубик виготовив велике панно «Танець з квіткою» і «Рідна земля». робо­та «Косарі» у конкурсі на кращий художній сувенір зайняла перше місце. Художник-карбувальник Іван Зубик у своєму доробку має понад сорок творів.

Шендеровський Василь Андрійович (1942 р.) – професор, доктор фізико-математичних наук, публіцист, автор 33 науко­вих і публіцистичних праць. Він – співавтор книг «Монокриста­ли», «Іван Пулюй – Пантелеймон Куліш. Подвижники нації», автор сценаріїв відеофільмів «Іван Пулюй. Повернення», «120 років Чер­нівецькому університету». Вперше в Україні за ініціативи Шенде­ровського перевидано «Біблію» в перекладі П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького. Він запропонував проект «Енциклопедії фізики» в 5 томах, який знайшов підтримку в Україні та за її межами.

1999 року В. Шендеровський започаткував авторську науково-освітянську про­граму на українському радіо «Нехай не гасне світ науки». Під такою ж назвою ви­йшла у світ його книга про відомих вчених України.

Василь Андрійович – лауреат премії фонду Тараса Шевченка та імені Івана Огієнка.

Юрчук Омелян Михайлович (1939 р.) – науковець, архі­тектор. Він –лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка, заслужений архітектор УРСР, член-кореспондент Української академії архітектури, доцент кафедри архітектури Української академії інженерів водного господарства в Рівному, засновник Волинської школи архітекторів.

Жуковський Василь Васильович (1953 р.) – журналіст, перекладач. У 1972 р. закінчив житлово-комунальний технікум, працював у будівельних організаціях, ко­респондентом районної газети «Прапор перемоги». Навчався на факультеті журна­лістики Львівського та Софійського (Болгарія) університетів.

     З 1981 р. постійно працює в Болгарії, заснував власну газету «Україна-прес», яка ви­світлює політичне, економічне і культурне життя України, популяризує українську мову.

Кушнір Юрій Аксентійович (1943 р.) – письменник, історик. Народився в с. Данківці Хотинського району. Навчався у Хотинському сільськогосподарському тех­нікумі та Чернівецькому державному університеті. Працював у Заставні вчителем іс­торії середньої школи №1, викладачем і директором ПТУ №24, головою міської ради. Відмінник народної освіти, лауреат обласної освітянської премії імені О. Поповича. Автор історичного твору «Дністряни» (1998), поетичної збірки «Цілий світ для нас» (2000) та інформаційного довідника «Краще один раз побачити…» (2003).

Піцек Валентина Петрівна (1941 р.) – вчитель, самодіяльна поетеса. Народи­лася 11 травня 1941 року в с. Мар’янівка на Полтавщині. Закінчила Карлівську серед­ню школу №1.

Після закінчення філологічного факультету Чернівецького держуніверситету з 1965 року працює у Заставні. Спочатку учителем та організатором позакласної виховної ро­боти Заставнівської середньої школи №1, а з 1982 р. – в Заставнівському професійно-технічному училищі. Автор друкованої збірки віршів «Сад душі моєї» (2001).

Підопригора Борис Тихонович (1938 р.) – журналіст, поет, самодіяльний актор. 32 роки (з 1966 р.) працював журналістом в редакції районної газети. В цей час активно пише вірші, які друкуються в пресі: «Пісня про долю» (1994), «Сільська вистава» (1998), «Літературні пародії» (1999), «Бажання» (2000), віршована повість «Відпусти мене, болю» (1998), поема «Прости мене, батьку» (1995), Шевченківські читання «Замовк Кобзар – народ осиротів».

Борис Тихонович брав участь і перемагав у багатьох конкурсах художнього чи­тання, де він виявився неперевершеним майстром.

Мензак Петро Петрович (1934 р.) – журналіст, публіцист. Член Національної спілки журналістів України, автор багатьох нарисів, новел, книг про Буковину й, зо­крема, про Заставнівщину. У 2004 р. вийшла в світ його нова книжка «Сім книг (про час і нас)».

Микитей Іван Степанович (1950-2006 рр.) – краєзнавець, вчитель-історик, дослідив і описав більшість топонімів Заставни.

Куксанов Сергій Петрович (1946 р.) – педагог, музикант, самодіяльний компо­зитор, керівник оркестру народних інструментів. Після закінчення Чернівецького му­зичного училища працює художнім керівником у Будинку культури с. Вікно. В 1965 р. стає викладачем Вікнянського філіалу Заставнівської дитячої музичної школи. Здібно­го фахівця у 1971 році запрошують на роботу до Заставни, де працював до 1988 року.

З вересня 1970 року – завідуючий відділом народних інструментів Заставнівської ДМШ, а з квітня 1993 – заступник директора по навчальній частині цієї ж школи. Одно­часно заочно навчається (1979-1984) в Рівненському державному інституті культури.

З 1996 року працює на посаді начальника відділу культури Заставнівської рай­держадміністрації.

Має понад 50 творів для дітей. Найвідомішими є «Літургія», музика до вистав «Лісова пісня» Лесі Українки, «Різдвяна ніч» Миколи Гоголя, ряду пісень.

Нагороджений багатьма грамотами та дипломами, Почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтв України «За досягнення у розвитку культури і мистецтв» (2003).

Грещук Володимир Михайлович (1944 р.) – педагог, музикант, громадський діяч, керівник аматорського народного духового оркестру, директор дитячої музичної школи. Спеціаліст вищої категорії, викладач-методист – проводить «майстер-класи» на облас­них семінарах та на курсах підвищення кваліфікації. З 1984 року – голова обласної ради директорів музичних шкіл. З 1967 року учасник, а з 1992 – художній керівник та дири­гент аматорського народного духового оркестру районного Палацу культури. Як соліст цього колективу нагороджений золотою медаллю лауреата І та ІІ Всесоюзних фестивалів народної творчості. Народний духовий оркестр – учасник телепередачі «Сонячні клар­нети», переможець всіх обласних фестивалів та «Марш-парадів», лауреат Всеукраїнсько­го огляду народної творчості 1999, 2000-го років, постійний учасник Міжрегіонального фестивалю «Дністрові зорі», виступав на ВДНГ в Києві, Москві, Румунії.

В. Грещук нагороджений багатьма грамотами та дипломами, Почесною відзна­кою Міністерства культури і мистецтв України (2004).

Ткач Віктор Миколайович (1954 р.) – архітектор. Народився в Заставні, де закінчив середню школу №1 і одночасно художню студію у Чернівцях. Далі продо­вжує навчання у художній студії Мінського художньо-театрального інституту під час служби в армії (1972-1974). У 1975-1980 рр. вчиться на факультеті архітектури Львівського політехнічного інституту. Працював архітектором у проектних інститу­тах «Діпроцивільпромбуд» м. Чернівці та «Укржитлоремпроект» м. Дрогобич. Став переможцем конкурсу з проекту «Гастроному» та трьох житлових поверхів на цен­тральній площі Дрогобича, розробляв проект реконструкції санаторію «Прикарпат­тя». За його проектом встановлений пам’ятний знак полеглим воїнам у роки Першої світової війни під Самушином.

   Віктор Ткач разом з відомим львівським скульптором Романом Романовичем розробили проект пам’ятника Тарасу Шевченкові у м. Заставна (2001), спроектували і відкрили пам’ятник Ользі Кобилянській у Румунії (2003). Наш земляк є автором проекту пам’ятного знака першому і єдиному Президентові Буковини Омеляну По­повичу у Заліщиках.

                                                                       За матеріалами вчителів історії

                                                                       Ганича Дмитра Васильовича

                                                                       Орлик Марії Михайлівни

                                                         За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                    «Історія сіл Заставнівщини»