Видатні особистості Горішні Шерівці

ГОРДІСТЬ СЕЛА

Карбулицький Іларій Іванович (1880-1961 рр.) – педагог і письменник

Іларій Іванович Карбулицький народився 17 вересня 1880 р. в с. Горішні Шерівці в сім’ї лісника. У 1886 р. бать­ко одержав посаду возного при суді у Долішніх Станівцях, і сім’я переїхала у с. Волока, що біля Вашківців. Тут наступно­го року Іларій пішов у сільську початкову школу, в якій на­вчався 4 роки. У 1890 р. він переїхав у Чернівці й спочатку навчався в початковій школі, а потім 3 роки – в гімназії. В 1895 р. вступив до учительської семінарії, в якій з вересня 1899 р. українську мову і літературу викладав Осип Маковей. Письменник звернув увагу на здібного юнака, ставився до нього прихильно, допо­магав в усьому, спрямовував його думку й душу в національно-патріотичне русло. Сам І. Карбулицький згадував у 1961 р. про це так: «Я був тоді на четвертому році учительського семінару й належав до улюбленців професора Маковея, якого я обо­готворював і якому, мимоходом сказавши, маю у високій мірі завдячити, що і я, як умів, трудився й пером». Пізніше Осип Маковей стане хрещеним батьком одного із синів Карбулицького.

Закінчив Іларій семінарію переконаним українським патріотом. 26 серпня 1900 р. його призначають молодшим учителем 3-класної народної школи на села Ревне – Стрілецький Кут із окладом 720 крон у рік.

14-15 (27-28) травня 1901 р. сюди до священика Єротея Федоровича приїжджали Леся Українка та Ольга Кобилянська. Зустріч з двома визначними письменницями України справила на нього велике враження. Згодом він викладає його у своїх спо­гадах, які сьогодні являють неабияку мемуарну й наукову цінність.

   26 серпня 1902 р. Іларій Карбулицький одержав дозвіл крайової шкільної ради на одруження з учителькою Отелією Іллівною Прокопович із Мамаївців, яке відбу­лося 26 жовтня. В зв’язку з одруженням 24 січня 1903 року його переводять у Старі Мамаївці на постійну посаду вчителя 4-класної народної школи.

Працюючи тут, він займається вивченням історії шкільної справи на Буковині і в 1905 р. видає у Вашківцях книгу «Розвій народного шкільництва на Буковині». Окре­мими розділами ця книга публікувалася також в учительському журналі «Промінь», що видавався за редакцією Івана Герасимовича та Іларія Карбулицького у Вашківцях в 1904-1909 рр. Шкільна тема впродовж усього життя не випадала з поля його зору.

У 1906-1935 рр. Іларій Карбулицький працює в школі с. Верхні Станівці, спочат­ку учителем, а з 1923 р. – директором.

Найвизначнішим доробком Карбулицького є його дослідження «Розвій народ­ного шкільництва на Буковині». Ця 149-сторінкова книжечка, за нинішніми масш­табами, відповідає кандидатській дисертації, а за періодом охоплення теми, за гли­биною висвітлення – докторській. Зважмо, що написав він це дослідження, будучи учителем сільської початкової школи, маючи в той час 23-25 років.

У книжці розглядався період з 1774 по 1905 р. – отже, розвиток шкільництва за 231 рік. Це титанічна робота. І зроблена вона з великою сумлінністю, з використан­ням багатого фактичного матеріалу. Тут знаходимо імена «хрещених батьків» пер­ших шкіл, характеристику цих шкіл, імена перших учителів, появу перших австрій­ських законів про зародження й розвиток гімназій, чоловічих і жіночих семінарій, що і якою мовою в них викладалося. Тут же читаємо про шкільні підручники, їхніх авторів, про запровадження фонетичного правопису. Не обминув автор матеріаль­ного та майнового становища учителів, учительських товариств і часописів. Є тут і розділ «Дещо із шкільної статистики». В ньому знаходимо прізвища крайових і повітових інспекторів від 1869 до 1906 року, перелік шкіл із зазначенням року їх за­снування по всіх буковинських повітах, починаючи з 1777-го і закінчуючи 1905-м роком.

Книжка містить цікаві таблиці про число публічних і приватних народних шкіл на Буковині в 1904-1905 навчальному році із зазначенням мов викладання. Читачам буде цікаво дізнатись, що публічних шкіл було 399 з 1419-ма класами. З них окремо хлопчачих і дівчачих – по 16, змішаних – 367. Руською, тобто українською мовою на­вчання велося в 153-х школах, румунською – в 131-й, німецькою – в 51-й школі. Були школи, у яких навчання велося на двох-трьох мовах. У цьому ж навчальному році на Буковині працювало й 8 приватних шкіл.

У книжці є таблиці про загальну кількість дітей шкільного віку і кількість тих, які відвідували школи. Наприклад, у 1904-1905 навчальному році до публічних шкіл мало ходити 104377 хлопчиків і дівчаток, а ходило тільки 85536. 2536 дітей навчалося в приватних школах. Отже, 88072 (84,4%) дітей з 104377 мали можливість навчатися.

Таблиця 6 показує, що в тому ж році в школах працювали 1483 учителі. Сьома таблиця засвідчує зростання шкіл на Буковині від 2-х у 1774 р. до 323-х у 1905 р.

Дослідження І. Карбулицького «Розвій народного шкільництва на Буковині» є унікальним, надзвичайно цінним джерелом з історії освіти краю, яке нині, після стількох років забуття й заборони, повернуто народові.

Ця книга – перший, визначальний крок у науковій діяльності народного вчи­теля, який увічнив його ім’я в історії рідного краю. Але й до її виходу Іларія Карбу­лицького знали серед учительства як публіциста й письменника. У 1900 р. в газеті «Буковина» опубліковано його роздуми про учительську працю й побут «З дневника молодого вчителя», а в «Руській раді» – оповідання «Ворожка».

У 1902-1908 рр. у Чернівцях виходила «Крейцарова бібліотека», яку видавала фі­лія «Руської школи». Спочатку її редагував І. Карбулицький, пізніше Іван Синюк, Ілля Іллюк та Дарій Пігуляк. Певний час І. Карбулицький редагував також «Бібліоте­ку Вільної організації українського учительства на Буковині».

У 1903 р. у «Крейцаровій бібліотеці» Іларій Карбулицький опублікував оповіда­ння для дітей «Сліпий Юра», «Циган у школі», в 1904 р. – «Качка з однією ніжкою».

Разом з Іваном Герасимовичем він починає видавати в 1904 р. журнал «Про­мінь» – суспільно-науковий орган українського вчительства в Галичині й на Буко­вині. Коли в 1909 р. «Промінь» перестав виходити, Іларій Карбулицький спільно з Омеляном Іваницьким почали видавати двотижневик «Каменярі» – орган Вільної організації українського учительства на Буковині. Він виходив з деякими перервами з 1910 по 1912 р. Стояв в опозиції до влади, за що часто піддавався репресіям, аж поки зовсім не був заборонений у 1922 р.

Коли почалася Перша світова війна, Іларія призвали в австрійську армію. Йому було присвоєно звання унтер-офіцера. Служив у війську сумлінно, за що мав навіть нагороди. Після закінчення війни повернувся у Верхні Станівці й продовжував пра­цювати директором школи, яка з 1933 р. стала семирічною.

Враження від Першої світової війни залишилися найжахливіші. Він не міг їх спокійно носити у своїй душі і в 1928 р. в чернівецькій газеті «Аllgеmeine Zeitung» опублікував серію статей, які потім вийшли окремою книжкою «Dіе Неnкегеіеп іп dег Викоwіnа» («Страти на Буковині»), в яких розповів про жорстокі несправедливі розправи австрійських військових і жандармів над жителями Буковини.

Карбулицький уважно стежив за політичним, економічним і соціальним стано­вищем буковинських українців. Не проходив повз проявів жорстокості з боку ру­­мунської влади та її охоронців-жандармів. 20 листопада 1932 р. в журналі «Самостій­на думка» він публікує статтю під нейтральним заголовком «Барбівці на Буковині», в якій розповів про те, як два дежу п’яних румунських жандарми стріляли в цім селі в жінок та дітей, «ламали на них свої гвери», але ніхто із присутніх чоловіків і парубків не заступився, ніхто не закликав жандармів до порядку.

Висока громадянська позиція Іларія Карбулицького була широко відома на Буковині. В 1933 р. він очолював український громадський комітет, який займав­ся збиранням матеріальної і грошової допомоги для голодуючих на радянській Україні.

На посаді директора школи у Верхніх Станівцях Карбулицький працював аж до виходу на пенсію в 1935 р. Цього ж року він переїжджає в Чернівці і поринає у громадсько-політичну роботу, яка пізніше стане причиною його нещасть.

Чернівці в той час потребували освічених, авторитетних українських політичних діячів. Центром, навколо якого гуртувалася інтелігенція, був Український Народний Дім. Карбулицький бере участь в його діяльності. Восени 1936 р. його обирають за­ступником голови УНД і доручають організаційно-контрольну роботу. Українським Народним Домом керувала президія в складі чотирьох чоловік: Теофіла Бриндзана – голови, Іларія Карбулицького – заступника, Миколи Тараса – керівника відділу і Ан­тона Завади – електромеханіка.

В цей же час (1936 р.) Карбулицький стає членом співацько-драматичного то­вариства «Буковинський Кобзар», входить до складу театральної управи, пише для нього драму на 4 дії «Зрадник».

Як політичного діяча Карбулицького майже не знаємо. Однак це не завадило органам НКВС саме за перебування в УНП в 1936-1938 рр. приписати його до ОУН, заарештувати й засудити на 8 років виправно-трудових таборів. Але це буде по­тім. А поки що він працює в Українському Народному Домі, в драматичній секції товариства «Буковинський Кобзар».

Прихід на Буковину 28 червня 1940 р. Червоної Армії багато буковинців зустрі­чали з великою радістю й надією. Цей день став новим етапом і в житті Іларія Кар­булицького. В його душі теж спалахнула надія, що нарешті до українців прийшла жадана воля, закінчилися роки іноземної окупації Буковини.

Перший період радянської влади на Буковині – 28 червня 1940 р. – 5 липня 1941 р. – Іларій Карбулицький пережив благополучно.

Після 30 березня 1944 р. в Чернівцях, як і по всій очищеній від німецько-румунських окупантів Буковині, знову почалися арешти членів ОУН й просто укра­їнських інтелігентів, яких навмисне чи ненавмисне зарахували до ОУН. Так, 8 січня 1945 р. начальник Чернівецького обласного управління НКДБ полковник решетов затвердив постанову на арешт Іларія Карбулицького, звинувачуваного в злочинах, передбачених статями 54-І «а» та 54-ІІ Кримінального кодексу УРСР. 11 січня його арештували, хоча ордер на арешт № 435 підписаний був тільки 10 червня 1945 р. Отже, до цього часу його тримали під охороною всупереч закону. В’язень не знав, що органи НКДБ не бачили різниці між ОУН і УНП. Для них всі були націоналістами, антирадянцями, які підлягали ізоляції.

В обвинувальному висновку, підписаному всіма відповідальними за цю спра­ву особами, пропонувалося засудити Карбулицького Іларія Івановича за згаданими вище статтями до 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією належного йому майна. Особлива нарада при міністрові внутрішніх справ СРСР, розглядаючи справу І. І. Карбулицького 27 березня 1945 р., проявила меншу жорстокість. Зменши­ла кару до 8 років виправно-трудових таборів.

Тільки 16 березня 1954 р. його у віці 74 років випустили на волю, розбитого, зламаного духовно й фізично, пограбованого матеріально.

Повернувшись з ув’язнення в Чернівці, Іларій Карбулицький жив по вулиці Лук’яна Кобилиці, 20. Жив з дружиною, яка була на рік старша від нього. Троє дітей – Роман, Володимир, який до війни працював лаборантом в університеті, і дочка Люба розбрелися по світу. Любов померла, Володимир разом з дружиною Ольгою із роду Кміцикевичів загинув 13 лютого 1944 р. в Дрездені, в Німеччи­ні, від англійських чи американських бомб. Роман жив у Румунії. Доглядати за старими, хворими батьками не було кому. Матеріальні нестатки робили життя нестерпним. Карбулицький пробує відновити своє шановане загалом ім’я в пре­сі. 29 березня 1958 р. пише спогади про перебування Лесі Українки на Буковині в 1901 р., а в 1961 р. – спогад про Ольгу Кобилянську «Вірна дочка України» та «На буковинській землі» – про Миколу Лисенка. Але побачити їх опублікованими йому не довелося. В скороченому варіанті спогади про Лесю Українку з’явилися в газеті «Радянська Буковина» через 26 днів після його смерті – 25 лютого 1961 р. А повністю – в збірнику «Спогади про Лесю Українку», який вийшов двома ви­даннями в 1963 та 1971 роках.

Вкрай виснажений фізично і морально, 19 січня 1961 р., за 11 днів до своєї смер­ті, він пише останню скаргу на ім’я прокурора військ МВС у Чернівцях. У ній знову пробує переконати радянських правоохоронців, що членом УНП він був до вста­новлення радянської влади на Буковині і тому не може підлягати за це радянському судові, що ні в якій антирадянській організації участі не брав, що до ОУН ніколи не належав і взагалі не знав, що така партія чи організація існує на Буковині. І тільки 12 квітня 1990 р. на клопотання голови товариства «Оберіг», члена Спілки письмен­ників України Миколи Бучка і його заступниці Марини Комолової (Романець) об­ласний суд під головуванням П. І. Свинарчука розглянув протест тодішнього про­курора Чернівецької області В. М. Купцова відносно справи Іларія Карбулицького. Постанова Особливої наради при МВС СРСР № 13-а від 27 березня 1947 р. була ска­сована, справа судочинством припинена за відсутності в його діях складу злочину. Іларій Карбулицький був реабілітований.

Справедливість була відновлена після того, як Іларій Іванович Карбулицький, не витримавши чиновницьких знущань і закостенілої байдужості, уже 29 років спав вічним сном. Помер він у Чернівцях 30 січня 1961 р.

Карбулицький Володимир Іванович (1884-1908 рр.) – поет, перекладач, жур­наліст

Народився 27 січня 1884 року в с. Горішні Шерівці в сім’ї лісника. Спочатку на­вчається в сільській однокласній школі, потім продовжує навчання у Чернівецькій гімназії.

У 1904 р. вступає на теологічний факультет Чернівецького університету, де за­хопився українською і російською мовами, які вивчив досконало. Перекладає укра­їнською мовою твори відомих російських письменників І. Тургенєва, А. Чехова, М. Салтикова-Щедріна, М. Горького та інших.

Після закінчення університету працює в редакції газети «Буковина», де друкує свої перші поетичні твори під псевдонімом Володимир Іванів. Йому належать низка ліричних віршів і кілька оповідань на морально-психологічні теми, які позитивно оцінив І. Франко.

У 1906 р. в Чернівцях вийшов літературний альманах «На шляху», де було вмі­щено 18 поезій В. Карбулицького. У ньому ж надруковано оповідання «Немічні», чу­дова казка «Скрипка».

16 вересня 1908 року, у віці 24 років, Володимир Карбулицький помер.

Квітковський Денис (1909-1979 рр.) – журналіст, політик, буковинознавець

Народився 22 травня 1909 року в с. Горішні Шерівці. Закінчив народну школу у рідному селі, у 1929 р. – Чернівецьку гімназію. Юридичний факультет закінчив у Чернівецькому університеті й відразу відкрив власну адвокатську канцелярію. У 1940 році переїжджає до Бухареста, де захищає докторську працю.

Як член Буковинської крайової екзекутиви ОУН Д. Квітковський спеціалізувався на ідеологічно-пропагандистській роботі і відповідав за видавничо-інформативний сектор. З 1931 р. він – співробітник журналу-місячника «Самостійна думка», а в 1934-1937 роках – головний редактор тижневика «Самостійність», що видавався в Чернівцях.

     З 1941 року був співредактором «Українського вісника» – органу Українського національного об’єднання, деопублікував статті «Націоналізм», «Маса і провід», «Орієнтація».

У 1943 році у справах ОУН він прибуває до Львова, де його заарештовує гестапо і кидає у тюрму. Тут Квітковський пробув до жовтня 1944 року.

Далі еміграція у Мюнхен, у 1949 році переїжджає у США (Детройт), де проживає до кінця своїх днів. Д. Квітковський велике значення приділяв журналістиці. Його науково-дослідницька діяльність позначена багатьма розвідками до збірника «Буко­вина: її минуле і сучасне» (1956).

 

                     ЖЕРТОВНІСТЬ В ІМ’Я УКРАЇНИ

Життя «Юрася» – Костянтина Майданського промайнуло як спалах яскравої зір­ки. Він всього себе без останку віддав служінню українському народові, до останньо­го подиху боровся за волю України. За Україну пожертвував життям.

Окупантів, як румунських, так і радянських, люто ненавидів і робив усе від нього залежне, щоб вигнати їх з рідної землі. На шлях боротьби став рано, ще в юнацькому віці, вступивши без вагань в ОУН. Розумний і енергійний, дуже швидко завоював повагу серед однодумців. Важких завдань для нього не існува­ло. Кость був відважною і надійною людиною, мудрим і розсудливим не по роках. З честю виходив з найскладніших ситуацій, ніколи не жертвував марно життям своїх бійців.

У 1943 році румунська сигуранца зуміла його вислідити і заарештувати. В тюрмі зазнав неймовірних тортур, але не зламався, нікого не видав. Засудили на 5 років, які відсиджував у Бухарестській тюрмі. З приходом Червоної Армії у 1944 році звільнився. Відразу пішов у підпілля, щоб не бути заарештованим НКВС. Проявляє організаторські здібності і формує боївку для боротьби з радянськими опричниками. По всіх селах (Добринівці, Васловівці, Юрківці, Топорівці, Мамаївці, рогізна) у «Юрася» було налагоджено чіткі явочні квартири та зв’язки. Зв’язковими у нього були «Лілея» – Андрійчук Євгенія, «Катря» і «Чайка» – Стефа Маковська із Шубранця та двоюрідна сестра Анна Король. У 1944 році боївка «Юрася» почу­валася господарем Садгірського (тепер Заставнівського), Новоселицького і навіть Хотинського районів.

«Юрась» тісно контактував з надрайоновою «Лесею» – Луник Марією, із «Назаром» – Миколою Козубом із Топорівців, «Одаркою» – Стефанією Понич із Зе­ленева, з «Тимошем» – Кантиміром Василем, «Любою» – Шкретою Домкою та «Ви­шнею» з Шубранця. Село Шубранець, як і Рогізна, стало основним авангардом для боївки «Юрася».

     Міцна дружба єднала «Юрася» із надрайонним провідником, сотником «Скригу­ном» – Северином Іваном з села Горішні Шерівці. Обидва безмежно віддані високій ідеї визволення України і в такому дусі виховували своїх вояків. Ці два командири могли служити еталоном справжнього українського патріота, захисника національ­них інтересів. Жаль, що «Скригун» так рано пішов з життя – нагла смерть заставила повстанця покинути поле бою.

Боївка, керована «Юрасем», брала активну участь в боях у селах Колінківці, До­бринівці, Васловівці, Мамаївці. В останньому Кость загинув смертю хоробрих. Ста­лося це влітку 1947 року, коли чисельні війська НКВС стали помітно тіснити вже поріділі ряди повстанців. Відомо, що після бою мертве тіло «Юрася» відвезли в Кіц­мань. Там його фотографували, а потім закопали в старих окопах на околиці міста. Точне місце захоронення невідоме.

Герої відійшли у вічність, але чи всі вони, полеглі в горнилі визвольних змагань, відомі нам сьогодні? Настав час назвати поіменно всіх тих українських патріотів Бу­ковини, котрі виборювали незалежність України, щоб пам’ять про них не вмерла, а передавалася від роду до роду. Щоб наші внуки і правнуки брали приклад з героїв, які в грізні воєнні роки без вагання поклали своє життя на вівтар матері-України.

                                                                              

                                                                                                            Кость Король

                             СОТЕННИЙ «СКРИГУН»

Іван Северин народився 28 червня 1916 року у с. Горішні Шерівці Заставнівсько­го району у селянській родині. Його батько походив з села Петраші Путильського району. Працелюбна сім’я Северина добре і вміло господарювала. «Івонцьо» від рід­ного батька, а згодом з історичної літератури багато знав про опришків Олекси До­вбуша і Лук’яна Кобилиці, про їхню героїчну боротьбу зі всякими загарбниками і споконвічне прагнення українців до волі й незалежності.

У Горішніх Шерівцях закінчив сільську школу, а далі – навчання у Чернівецькій гімназії. Румунські окупанти вимагали від тих, хто хотів продовжувати навчання, писатися румунами. На це «Івонцьо» категорично не погоджувався. Повернувшись у село, допомагав батькам і сестрам працювати у власному господарстві. Любив ма­лювати і, видно, мав до того природний хист. Навчився фотографувати і робив гарні світлини, наче справжній професіонал.

Сестра Домка згадувала, що брат дуже любив читати «Кобзар» Т. Шевченка, українські газети «Час», «Самостійність», журнал «Самостійна думка» (заснований у Чернівцях Олегом Ольжичем). Вона розповідала:

«Наше село близько до Садгори і Слобідки. Брат мав там, як і всюди, добрих друзів. Відвідував у Чернівцях вистави українського театру і навіть брав участь у концертах. Був добре знайомий і приятелював із Дмитром Звіздою з Дорошівців. Дмитро часто гостював у нас, а Івонцьо в нього. Коли прийшла пора йти служити до війська, люто зненавидів румунів за те, що забороняли розмовляти українською мовою, і сміявся з того, що хочуть нас, українців, перетворити на румунів. Після звільнення з війська далі допомагав батькові у господарстві. Коли почалася війна, румуни українців на фронт не брали, не мали до нас довіри, але копати окопи або виконувати інші важкі роботи брали завжди без кінця-краю. Івонцьо покидає цю рабську працю, а з другим приходом москалів у березні 1944 року переходить на не­легальне становище і вступає в УПА, разом зі своїми побратимами веде нерівну бо­ротьбу з московсько-большевицькими окупантами. Перед відходом продекламував уривок вірша «Большевикам»:

Я віддиху вам не дам, ви, прокляті трути,

За Париж, за Роттердам, за Базар, за Крути!»

Про героїзм сотника УПА «Скригуна» та його друзів у 19-му томі Літопису УПА читаємо: «З дій боїв УПА та боївок у розділі «Буковина в боротьбі» 17 грудня 1944 року в Костинцях окружна боївка під керівництвом «Скригуна» ліквідувала одного ви­нищувача і спалила приміщення сільської ради. 21 грудня 1944 року в с. Кам’янка Глибоцького району ця ж боївка налетіла на штаб винищувачів. Під час перестрілки знищено командира винищувачів і двох яничарів. Здобуто автомат ППШ, два кріси і пістолет ТТ. Після перестрілки спалено сільраду.

8 січня 1945 року в с. Бросківці Сторожинецького району ця ж боївка налетіла на штаб винищувачів. У перестрілці вбито їхнього начальника і 4-х бійців. Здобуто німецький автомат МП і 7 крісів.

11 лютого 1945 року в с. Драчинці Вашковецького району 300 енкаведистських погромників і 30 їх прислужників у ранкові години напали на окружну боївку в скла­ді 24 бойовиків під командуванням «Скригуна». Ця боївка сміливим наскоком роз­громила енкаведистську заставу, знищивши десятьох опричників, і відступила на прилісну гору, де зайняла оборону. До полудня енкаведисти кілька разів пробували збити патріотів з гори, але марно. Бій тривав з 8-ї години ранку до 2-ї пополудню.

Ворог втратив понад 76 опричників. Окрім того, було багато поранених. Боївка теж мала втрати. Загинув районний «Самовій» і два стрільці. Розбито гранатою один скоростріл. Загинула кулеметниця Леся – бойова подруга командира боївки. Здобуто автомат ППШ, 9 крісів, 5 гранат і пістолет.

Це тільки три епізоди з бойової діяльності офіцера УПА «Скригуна». Боївка «Скригуна» рейдувала по всій Буковині від Черемошу до Дністра.

Жителька села Юрківці Фрозина Дмитрівна Сорока була очевидцем смерті Северина. Ось що вона розповідає: «Моя молодша сестра Олена була служанкою у Марії Маноліївни Мігайчук, котра мала двоє дітей. Сестра перед Великоднем запро­сила до себе. Я сиділа у господарки і вишивала сорочку. Заробляла на проживання. До М. М. Мігайчук приїхав тато із її сестрою.

Наступного дня мали орати поле на так званій «Колонії». Надворі уже стемні­ло. Чоловік виліз на піч і приліг. Раптом почувся стукіт у двері. Господиня відчи­нила і у хату зайшов середнього зросту чоловік. На ньому була каракулева шапка, блискучі чоботи і кожух. Через плече висів автомат. Глянув на піч і запитав: «Хто це?». Марія Маноліївна відповіла: «Тато, а це сестра». Тоді кивнув головою на мене і запитав: «А це?». Господиня запевнила його, що у хаті усі свої. Він підійшов до мене, погладив лице і промовив: «Яка ти молода. Та гляди мені. Бо…» і показав пальцем, щоб я мовчала. У хаті світила лампа. М. Мігайчук попросила мене піти до другої кімнати і принести щось, аби застелити вікна. Зайшовши до кімнати, я крізь вікно побачила маленькі вогники, що наближалися до хати. Швидко повернулася назад і сказала, що навколо хати хтось є. Іван підвівся на ноги і погасив лампу. По­чулися постріли. Відтак крик – щоб здаватися. Северин відчинив вікно до города і почав стріляти. Ми лягли на землю. Він вискочив через вікно. Відстрілюючись, пробіг кілька кроків, зупинився. Потім, накульгуючи, пройшов два-три метри і упав на спину під дерево, що росло за хатою. Ми вибігли до нього. Але нас солдати не допустили. Навпаки, погрожуючи йому, що нас уб’ють, казали здаватися. По­чула, як Іван сказав: «Марійко, не підходь до мене. Я стріляю у себе. Не підходь». Вистрелив і замовк.

Манолію Мігайчуку наказали запрягти коні, а нам покласти тіло. Так, уранці фі­рою ми його привезли у Юрківці. Із канцелярії, куди ми приїхали, винесли стіл. Тіло поклали на нього. Нам сказали лягти на землю спиною, руки підняти вгору. Пере­ступаючи нас, солдати обшукували кишені і питали, хто ще був у хаті. Один із них нахилився наді мною, прошепотів: «Скажи правду, бо загинеш ні за що». Я нічого не говорила. Повернула голову до столу, де бачила, як мертве тіло Северина били і коло­ли штиками. Відтак нас відпустили, а Івана поклали під паркан, щоб усі дивилися.

Уночі його забрали і поховали на кінському цвинтарі. А коли пройшов час і тро­хи про це забули, гробар переховав його на людський цвинтар.

Юрківчанин М. Довганюк, який тоді працював на пошті, розповідає: «Його, на­півроздягненого й босого, на фірі привезли в Юрківці. Поставили під паркан, підпер­ли з боків – фотографували. Операцією керував начальник Заставнівського відділу НКВС майор Шелідов. Ховали відважного, нескореного командира окружної леген­дарної боївки «Скригуна» таємно, уночі, щоб ніхто не знав, де спочиває тіло борця за волю України, котрий зі своїми побратимами в бою біля Драчинців повторив подвиг спартанців біля Термопіл».

                                                                   За матеріалами вчителів історії

                                                Брус Тетяни Семенівни і Бруса Івана Івановича

                                                     За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                 «Історія сіл Заставнівщини»