Історія Товтри

НАСЕЛЕННЯ. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОДІЛ СЕЛА

За історичними згадками село Товтри засновано у 1551 році.

2007 року у селі проживало 1778 чоловік, які мешкали у 638 дворах.

Жителі села Товтри прекрасні трударі, хлібороби, столяри, садівники, тварин­ники, будівельники. Це гостинні, добрі та мудрі люди, що закохані у свою роботу, чепурні обійстя і землю, яка щедро обдаровує дбайливих господарів.

Село ділиться на шість частин, так звані кути: Гора, Долина, Підтатарка, Болото, Підсова і Новина. Близькість розташування села до райцентру сприятливо позна­чається на можливостях працевлаштування жителів села на промислових підпри­ємствах міста Заставна.

Адміністративні будинки: Будинок культури, школа, будинок виконкому Тов­трівської сільської ради, дитяча установа, магазини. Всі вони розташовані у центрі села, на куті Гора.

ЯКБИ КАМІННЯ ГОВОРИЛО…

Про історію села, його працьовитих людей, розвиток культури розповідають кам’яні хрести, будівлі, споруди, які стоять німими пам’ятками і донині. Але чи німими?

У південно-східній частині села розкинулася Товтрівська стінка, яка займає 15,7 га і належить до національного природного парку «Вижницький». На найвищій вер­шині стінки біліє кам’яний хрест.

Старожили розповідають, що колись давно (кінець XVII – початок XVIII ст.) у селі жив пан Ромашкан із сім’єю. Пан любив гостей і сам гостював у заможних су­сідів. Одного вечора Ромашкан повертався з гостини від пана із сусіднього села По­горілівка. Раптом кінь зупинився і не захотів далі іти. Пан злився, фірман бив коня батогом, але кінь стояв на місці, як укопаний. Нічого було робити, як дочекатися, коли розвидниться.

Світанок настав, але пана Ромашкана охопив жах. Віз стояв на краю високої ске­лі. У знак подяки Богові, що вберіг його від загибелі, пан поставив на тому місці хрест. На хресті була висічена дата – 1803 рік. За часів радянської влади хрест знищи­ли. А в 1992 році, коли Україна стала незалежною державою, жителі села поставили новий хрест на тому місці, де він стояв раніше.

Важко жилося селянам на початку ХІХ ст. Соціально-економічний гніт, сти­хійні лиха, епідемії, неврожаї змушували населення жити в постійних злиднях. З цієї причини вони не могли повністю і вчасно сплачувати податки державі та поміщикові. Уряд, щоб зібрати всі податки, прислав у Товтри в 1827 році спе­ціальну експедицію. Обурені селяни вигнали з села поміщика, орендаря, пан­ських прислужників і примусили тікати солдатів, які прибули для придушення повстання.

При в’їзді у село з боку с. Василів (західна частина Товтрів) височить велика кам’яна фігура, яка ніби захищає село від бід і нещасть, вітає та оберігає подорожніх. Цей кам’яний хрест увіковічнив історичну подію, пов’язану із скасуванням панщини у 1848 році.

Саме сюди прискакав на коні вершник і сповістив людям дуже радісну звістку про скасування панщини. Люди бігли і кричали: «Новина, новина». На знак радісної події при в’ізді у село вдячні товтрівчани поставили хрест – фігуру, а кут (частина села) так і назвали – Новина.

Центральною будівлею в селі є Успенська церква, яка стояла в центрі урочи­ща Жовтий горб. Біля церкви – цвинтар. Саме на Великдень, коли всі товтрівчани з кошиками прийшли до церкви, щоб освятити дари Господні, налетіли татари. Вони своїми кривими мечами рубали беззахисних людей. Кров залила кошики, подвір’я церкви. Одних людей вороги порубали, інших забрали в неволю, а церк­ву спалили. З цією подією пов’язана одна з легенд, яку знає майже кожен житель села.

«У неволю до яничарів потрапила жінка, яку звали Ганна. Її купив кримський хан, аби вона доглядала за маленькою дитиною. Коли сімнадцятирічна дружина хана роздягалася, то Ганна по родимій плямі на тілі та рисах обличчя впізнала в ній свою дочку, яку татари полонили ще дев’ятирічною дівчинкою. Скільки волі і зусиль треба було проявити, аби не признатися молодій господині, що рабиня в домі – її мати.

Якось колихала жінка маля зі сльозами на очах і співала: «Спи, маленьке татар­чатко, а по доньці онучатко». Господиня почула, розгнівана ввійшла у світлицю і вда­рила жінку в обличчя. «Співай, бабо, коли знаєш, чого ж внуком називаєш!» І тоді Ганна розповіла доньці всю правду. Та пригадала своє дитинство, своє село, де наро­дилася, і сказала матері, що тепер вона буде у неї панувати. Але Ганна відмовилася, попросилася додому. Вона повернулася на Буковину і розповіла односельцям, як турки і татари знущаються над українцями. Вона закликала обороняти рідну землю від яничарів».

     Дуже постраждало село в роки Першої світової війни 1914-1918 рр. Влітку 1914 року багатьох чоловіків і парубків австрійці мобілізували на фронт, яких намагалися використати за межами Буковини. Буковинці воювали і гинули за інтереси чужої їм держави. Так само східні українці воювали за інтереси Росії проти своїх братів-українців на західноукраїнських землях.

У селі під час Брусиловського прориву в червні 1916 року було зруйновано арти­лерійським обстрілом багато селянських хат. На початку червня австрійці закріпилися на лінії Товтри – Дорошівці, перекинувши сюди свої військові частини з Самушинсько­го плацдарму. За селом, недалеко від маєтку пана Миколаєвича, відбулися тяжкі бої, в яких загинули майже сто вояків з обох сторін – австрійської та російської. У стайнях та панському дворі був організований польовий госпіталь, де надавали першу медич­ну допомогу пораненим. Пізніше, під час артилерійського обстрілу, панський будинок загорівся і згорів дотла. Село, перебуваючи в зоні воєнних дій, було пограбоване і ав­стрійськими, і російськими солдатами. Забирали у селян коней, вози, хліб, живність.

Повторно село зазнало пограбування, але меншою мірою, в липні 1917 року під час так званого «другого наступу Брусилова». Російське командування, намагаючись затримати союзників на лінії Неполоківці – Веренчанка – Дорошівці, зосередило тут багато війська. Однак втриматися на позиціях вони не змогли і, поспішно відступа­ючи, оббирали селян до нитки.

В домашньому архіві жителя Товтрів Бугайчука Дмитра зберігається копія зві­ту місцевої примарії про кількість загиблих воїнів під час Першої світової війни. Вньому зазначається: «Біля сільського цвинтаря в селі Товтри знаходиться військовий цвинтар. Загалом 40 могил, серед них окрема, в якій поховані 42 Герої. Всього 82 Ге­рої. Всі могили, що не на цвинтарі, були розкопані і останки перенесені на цвинтар Героїв села Товтри. Перепоховання відбулося під керівництвом примаря, 2 священи­ків, 5 вчителів і великого числа народу з церковною службою і панахидою. Примарія с. Товтри, 22 березня 1923 року. Примар Степан Чагор».

90-річна жителька Товтрів Бойчук Настасія Іванівна зауважила: «Кількість заги­блих вояків, яку подав у звіті Степан Чагор, сумнівна. То були тривожні і тяжкі часи, люди дуже боялися. Навіть через тиждень після бою, а то й пізніше, селяни знаходили загиблих вояків на своєму полі в конюшині, у ліску, у малині за стодолою. Загиблих хоронили таємно, щоб не навести на себе якусь підозру зі сторони місцевих урядовців. На товтрівській землі і понині покояться останки багатьох невідомих солдатів».

Степан Чагор був порядною і чесною людиною, добрим ґаздою, служив грома­ді вірою і правдою. Його співпрацю з румунською адміністрацією радянська влада простити не могла. В 1941 році енкаведисти засудили подружжя Чагорів і вивезли в Сибір, звідки вони вже не повернулися. Земля, будівлі та інше майно були конфіско­вані державою.

                     ВАЖЛИВІ ІСТОРИЧНІ ПАМ’ЯТКИ СЕЛА

У Товтрах збереглося кілька кілька історичних пам’яток архітектури ХІХ ст. За оцінкою співробітника «Українського товариства охорони пам’яток історії та куль­тури» Валерія Пуздряка, товтрівський водогін – рідкісна технічна та архітектурна споруда на Буковині, яку треба зберегти.

Наступна – римо-католицька каплиця святої Катерини. Ці споруди побудував ще за Австро-Угорщини товтрівський пан Миколаєвич. У родини Миколаєвичів був великий житловий будинок (панський двір), за селом багато орної землі та кілька великих стаєнь для худоби.

За Австрії Миколаєвич був відомим фермером, який утримував багато корів і забезпечував австрійську Буковину м’ясом і молоком. Тому й постала для пана необ­хідність побудувати власний водогін, а на вулицях цілу мережу водонапірних кранів, так званих помп.

Технічне спорудження для водогону він привозив зі столиці Угорщини – Будапе­шта. Навіть не віриться, що приблизно 150 років тому жителі виходили на вулицю, натискали на ручку крана – і у відро лилася чиста водичка, доставлена підземними трубами з товтрівських джерел.

Ці оригінальні сталеві крани збереглися аж до приходу радянської влади (1940 р.), хоч тоді вже й не працювали.

       Коли партійні чини придивилися, що на кранах німецькою мовою написано Бу­дапешт (Budapest), то їх швидко демонтували і здали на металобрухт. Товтрівські селяни ще довго згадували пана Миколаєвича за його благодійність для сільських людей.

Зверху на каплиці св. Катерини написано польською мовою «Гробовець родини Миколаєвичів». Вона розміром, як середньої величини церква із внутрішнім вхо­дом у великий підвал-гробовець. Тут було поховано декілька осіб з цієї родини. До 1940 р. в каплиці по обидва боки стін стояли дуже гарні плетені з лози білі крісла, а на керамічній долівці – килими.

У часи Першої світової війни нащадки родини пана Миколаєвича з села виїхали, а каплиця почала занепадати. Пізніше, за радянської влади, вона була повністю роз­грабована. З усього майна досі залишилася велика, запліснявіла ікона святої Катери­ни в невеликому вівтарі.

Наступну будівлю – стару сільську школу збудували 1864 року за Австрії. Можна припустити, що водогін і римо-католицьку каплицю св. Катерини сборудили в дру­гій половині ХІХ ст.

 

                   ІСТОРІЯ ТОВАРИСТВА «РУСЬКА БЕСІДА»

Наприкінці 60-х років ХІХ ст. укра­їнська громадськість на Буковині до­статньо визріла, щоб перейти до ново­го стану всвоєму розвитку створення кул ьтурно-освітніх та політичних това­риств, навколо яких можна було б гур­туватися і займатисяпросвітницькою та організаційною роботою. Одне з пер­ших таких товариств – «Руська бесіда», яке виникло у 1869 р. Метоютовариства було піднесення Хата М. Драчинського   просвіти і добробуту буковинських русинів (українців) через українськішколи, літературу, спорт і пісню. Пізніше стали засновуватися різні товариства: польські, німецькі, румунські та інші.Найбільше товариство було українське. Після смерті Юрія Федьковича на зміну при­йшло багато прихильників і справжніхукраїнців, зацікавлених у розвитку культури та рідної української мови: Сидір Воробкевич, Євген Гакман, Омелян Попович,учи­телька і письменниця Євгенія Ярошинська, письменниця Ольга Кобилянська, про­фесор університету Степан Смаль-Стоцький, художники Юстин Пігуляк, Микола Івасюк та багато інших засновників різних українських товариств.

Просвітницький вогник «Руської бесіди» спалахнув у с. Товтри в 1868 році. Це – явище у житті всієї Буковини. «Руська бесіда» була центром як культурного, так і політичного розвою у нашому краї. Становлення просвітницького товариства – це добірні зерна у благодатний ґрунт рідного куточка, де виходить перша українська газета «Буковинська зоря», за нею – й українська політична «Буковина», першим редактором якої був Юрій Федькович, який щоденно писав по 500 і більше рядків до свого видання. 1 листопада 1868 року в Товтрах, у будинку священика Миколи Драчинського, відбулося весілля. Молодий богослов Євсій Андрійчук одружував­ся на доньці панотця Астазії. На другий день весілля, під час обіду, в присутності майже 200 священиків настоятель Чернівецького кафедрального собору Феоктист Дронь з благословення владики Євгена Гакмана звернувся до гостей з промовою про створення культурно-просвітницького товариства «Руська бесіда». Наступно­го дня Ф. Дронь починає об’їжджати навколишні села, збираючи все нових і нових прихильників.

На збори ж 26 січня 1869 року прибули також українські представники з Гали­чини, від імені яких привітав буковинських українців о. Іван Наумович. До «Руської бесіди» в січні 1869 р. вступили 150 осіб – представники усіх станів. «Перший виділ товариства був такий: о. Василь Продан – голова, Сахнович – його замісник, члени виділу – гімназійний учитель Іван Браник, о. Ізидор Мартинович, о. Сидір Воробке­вич… на                      Продан В.                         секретаря «Руської бесіди» вибрано Ф. Дроня».

Про заснування «Руської бесіди» з’явилися докладні повідомлення у львів­ському «Слові» за 6 і 10 лютого 1869 року та в «Саzetа Nагоdоwа», а Сидір Вороб­кевич з цієї нагоди склав навіть пісню «Чом красна Буковина звенить від гучних нут».

У березні 1869 року було прийнято статут товариства. З цього часу русини (українці) почали об’єднуватися навколо «Руської бесіди». Українці через вузьку національну свідо­мість і складний виборчий закон довго не мали своїх захисни­ків у сеймі і парламенті. Отож справу захисту українців пере­брала на себе «Руська бесіда». Вже 1 грудня 1869 року «Русь­ка бесіда» звертається до цісаря з протестом проти ухвали Буковинського сейму, який прийняв рішення про знищення української мови. Потім звертається до шкільної ради з про­ханням: релігію в школах вивчати українською. Далі «Руська бесіда» вимагає заснування української гімназії в Чернівцях і Кіцмані, а у Вижниці – чотирикласної школи.

В 1894 році «Руська бесіда» вносить зміни в статути. На основі цих змін статутів товариство мало право закладати філії, каси, крамниці та інші необхідні заклади. І справді, зерно, кинуте на плідну землю, зародило ниву сторицею. Проіснувало това­риство з короткими перервами до 1940 року і відіграло значну роль у національному відродженні українців Буковини. Вчені, культурні діячі, освітяни Буковини завдя­чують станом сьогоднішнього високого рівня в своїх галузях саме невтомним пер­шопрохідцям. Товтрівчани мають повне право гордитися, що на їхній землі вперше пролунав заклик до згуртування просвітителів. (Жуковський А. Історія Буковини. Ч. 1. – Чернівці, 1991).

Варто зазначити, що з ініціативи товариства «Руська бесіда» і при активній учас­ті його членів у 1882 році в Товтрах була відкрита читальня, яка займалася просвіт­ницькою діяльністю. При читальні була створена невеличка бібліотека, яка попо­внювалася членами товариства.

                               СУПЕРЕЧЛИВІ РОКИ СОЦІАЛІЗМУ

Друга світова війна значно прорідила населення Товтрів. Більшовицький режим мобілізував на радянсько-німецький фронт 280 чоловіків, з яких 149 назад додому не повернулися. В пам’ять про них у центрі села встановлено пам’ятник. Сюди часто приходять діти й дорослі, аби покласти до підніжжя квіти, бо кожна п’ята хата недо­рахувалася батька, сина або брата.

Ще війна не закінчилася, а більшовики в 1944 р. стали забирати молодь на відбудов­ні роботи. Перша група була відправлена на заготівлю лісу в с. Тимонівку Шосткінського району Сумської області. Кожному доводи­лася норма – заготовити 6 кубічних метрів деревини. Проживали в бараках по 20-30 чоловік, на добу видавали півкілограма чор­ного хліба і миску ріденького супу. Умови роботи і життя цих молодих людей мало чим відрізнялися від ув’язнених у сталінських концтаборах. Таке ставлення до людей ви­правдовували ходом війни.

Протягом 1944-1950 рр. на відбудовні роботи були насильно мобілізовані жи­телі села: Качуряк М. С., Тарабас А. Д., Вівчар Г. П., Біжук О. Д., Спіжавка С. С., Кі­цан А. Д., Якимчук В. С., Бойчук С. Т., Ільчук М. Г., Дідух Н. Д., Циганчук К. М., Дідух Т. С., Дідух В. Г., Штеф’юк М., Кацюк С. П.

Для відбудови зруйнованого господарства радянській державі потрібні були кошти, яких катастрофічно не вистачало. З цією метою нова влада встановила свою систему збирання податків. Кожен селянський двір щорічно мав здати певну частину хліба, м’яса, шкіри, яєць, записатися на добровільну (насправді примусо­ву) позику грошей. Великими і непосильними податками обкладалися земля, худо­ба, свині, вівці, свійська птиця, дерева, кущі тощо. Люди стягувалися з останнього, щоб розрахуватися з державою. Бо несплата розцінювалась як злочин проти дер­жави і каралася позбавленням волі. В цей час за несплату податків були засуджені до тюремного ув’язнення жителі: Фенюк Яків, Чернецький Іван, Шкварчук Мано­лій, Бацала Іван, Гринчук Степан, Бочулинська Ганна, Бойчук Василина, Шкварчук Василь.

Осіб, які не виявляли лояльності до нового режиму або в минулому мали зв’язки з повстанцями, каральні органи МДБ-НКВС намагалися ізолювати від сус­пільства. З цієї причини в список репресованих потрапили жителі Бойчук В. С., Бойчук П. М., Бойчук Г. Т., Шкварчук В. М., Бойчук І. В., Бойчук А. С., Фенюк М. М., Миронова С. С.

І так нелегке життя ускладнив голод 1946-1947 років. Головною причиною люд­ської трагедії стала не низька врожайність зернових, картоплі та іншого. З тим, що люди зібрали, можна було якось рік пережити. Але держава забрала цей мізер у лю­дей у вигляді податків і прирекла їх на голодне або напівголодне існування. 50 жите­лів села до нового урожаю не дожили.

В ці трагічні роки більшовики не думали, як допомогти голодуючим, а як змуси­ти селян вступити в колгосп. Голод паралізував волю знедолених людей, які під тис­ком місцевої влади змушені були коритися. Одними з перших записалися в колгосп «Перемога», заснований у 1947 році, Халус М. М., М’якота М. Г., Спіжавка С. П.

У 1948 р. інша частина села створила свій колгосп під назвою «Праця селянина». 1951 року обидва колгоспи об’єдналися під назвою «Перемога». Ним керували в різ­ний час голови: Рудейчук В. П., Проданчук М. Д., Ружецький М. П., Гуменюк С. В., Одинак М. І.

Варто відзначити, що головним провідником ідеології та політики більшовиць­кої держави стала сільська рада. Керівник цього державного органу влади в радянські часи ніколи не був і не міг бути повновладним господарем у селі. В його обов’язки входило справно виконувати розпорядження і вказівки вищих органів – райкому партії і райвиконкому. Головами сільської ради в різні часи обиралися (точніше, при­значалися) Чагор С. І., Колотайло І. І., Кацюк Д. Г., Пилипчанський В. Д., Коханий В. І. (останній обраний дійсно демократичним шляхом).

З ініціативи Заставнівського райкому партії і райкому комсомолу у 1946 р. в селі утворилася перша комсомольська організація, яку очолив Дідух В. С. Першими ком­сомольцями стали також Лазоряк Н. Г., Тарабас І. П., Фенюк О. О., Щербак Г.

У 1951 р. створилася й перша партійна організація у складі Шевченка А. П., Про­данчука М. Д., Кацюка І. Г. Чагора С. І. (секретарем обрали Шевченка А. П.).

На початок 60-х років ХХ ст. колгосп «Перемога» став міцно на ноги, колгоспники значно покращи­ли свій добробут. У 1960 році, під­хопивши почин передових колгос­пів району, правління створило дві комсомольсько-молодіжні ланки по вирощуванню кукурудзи (ланкові Чернецька М. В. і Шиманська С. М.). Наступного 1961 року вони зібрали по 80 ц кукурудзи з 1 га.

   Подбав колгосп і про найменших діток. У 1967 році до ладу стало нове примі­щення дошкільної установи.

Село розросталося, кількість дітей шкільного віку значно збільшилась і старе приміщення школи стало тісним. Діти навчалися у дві зміни, після обіду працювали також групи продовженого дня. На початку 70-х років минулого століття всі клопоти по будівництву нової школи взяв на себе колгосп. У 1974 році в центрі села постала нова, світла школа, яка стала осередком духовності і добра.

СУЧАСНИЙ СТАН СЕЛА

Товтрівчани пережили економічну кризу 90-х років минулого століття і тепер поступово рухаються вперед. Колгосп «Перемога», як неефективний в умовах рин­кових відносин, ліквідували, землі і майно розпаювали. Проте самотужки оброблятиземлю важко, бо вчорашні колгоспники не мають відповідної техніки. Життя змуси­ло знову об’єднуватися. Тепер у селі функціонують два сільськогосподарські підпри­ємства, які з трудом тримаються на плаву.

Відсутність робочих місць зумовила масовий виїзд товтрівчан, в основному молодь, за кордон на заробітки. Це дало змогу зводити нові будинки (близько 40), окремі відкрили власний бізнес. Далеко за межами села відоме мале підприємство «Супутник» (Пилипчанський Георгій Іванович), яке постачає населенню квас, мі­неральну воду і просто питну воду. Розвивають свій бізнес Бочулинський Василь Іванович, який заснував товариство з обмеженою відповідальністю «Товтри», та фермер Кухлій Тодор Степанович. Багато жителів відкрили приватні торгові закла­ди – Чернецька Наталія Георгіївна, Димко Георгій Михайлович, Голінатий Андрій Васильович, Звізда Ганна Василівна, Дідух Валентина Григорівна, Барабащук Марія Миколаївна.

У селі є Будинок культури, 8 магазинів, дитяча установа, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку. Осередком дозвілля молоді і жителів села є Будинок культури, де діють народний чоловічий хор, фольклорний колектив «Тов­тряни», драматична студія «Первоцвіт».

                                                                          За матеріалами вчителя історії

                                                                             Стецьків Марії Василівни

                                                         За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                      «Історія сіл Заставнівщини»