Home / Заставнівський район / Кострижівка / Традиції Кострижівка

Традиції Кострижівка

1. Давні назви розповідають

Історію населеного пункту в певній мірі доповнюють давні назви (топоніми) частин села, полів, доріг тощо, яких немало налічується на території селища. Окремі з них вживаються рідко, а більшість взагалі зникла у спілкуванні людей.
У центрі села, ближче до Дністра, знаходилося поле розміром приблизно 15 га й називалося «Царинка». Жителі вважали ці землі найкращими й най-родючішими, оскільки жито дозрівало тут на два тижні раніше, ніж в інших місцях. Завдяки своєму географічному положенню клімат у Кострижівці м’які-ший порівняно з навколишніми селами Звенячин і Прилипче. Старожили вважають, що назва «Царинка» означає царські землі. Тепер ця територія повністю забудована й тут розташовані лікарня, кафе, школа, стадіон, парк, дитсадок, магазини, житлові будинки тощо. У спілкуванні стара назва вживається дуже рідко й сучасній молоді зовсім невідома.
Часто вживаною є назва історичної частини села «Гулеївка». Назва походить від прізвища «Гулей», бо раніше у цій частині села проживало багато родин з таким прізвищем. Нині тут лише одна родина на прізвище «Гулей», але назва збереглася.
Найновішим топонімом є «Колонія», який походить від слова «колоніст». Це житловий масив, кут села, який почав забудовуватися відразу після 1945 року. Саме цю частину села заселили переселенці з інших сіл та країв. Два промислові підприємства, автоколона, залізнична станція потребували робочих рук. Люди приїжджали в Кострижівку на роботу й тут, здебільшого, залишалися назавжди. Сьогодні корінного населення у селищі значно менше, ніж приїжджого.
У південно-західній частині селища є місцевість «Корчунок» і назва походить від слова «корчувати». У роки Першої світової війни і після велика частина лісу була вирубана, внаслідок чого залишилося дуже багато пнів. Щоб очистити землю від них, треба було їх викорчувати. Цей процес тривав кілька років. На запитання «куди йдеш?» люди відповідали «на корчу нок». Сьогодні частина викорчуваної землі засівається сільськогосподарськими культурами, частина засаджена молодим лісом. Назва й тепер вживається досить часто.
Окремі топоніми виникли з приналежності до поля, зокрема, «Німецький лан». У 20-х роках великим масивом землі володів німецький єврей Надільберг й селяни працювали на ньому майже кожен день. На запитання «чий це лан?» відповідали «німця, німецький», або говорили «Йду працювати на німецький лан». Назва «Німецький лан» вживалася до утворення колгоспу (1948р.) Сьогодні вона не тільки не вживається, а принаймні два покоління її навіть не чули.
Така ж історія з назвою «Луцький тік». На початку ХХ ст. віддаленим масивом землі, до 100 га, володів поміщик Коршньовський. На своїй землі він збудував велику стодолу з током, де молотили жито й пшеницю, кошару для овець, стайні для худоби. Всі роботи тут виконували селяни, які наймалися до пана. Перш ніж розпочати якусь роботу, селяни йшли на тік, який був віддалений від села на 2,5 км. Там управляючий розподіляв їх на різні роботи, тому на запитання «куди йдеш?» селяни відповідали «на луцький тік», тобто на роботу до луцького поміщика. Сьогодні не існує самого току й зникла з ужитку сама назва.
Найбільше топонімів пов’язано з дорогами. У поміщика Надільберга був управляючий на прізвище «Вензель», який любив прогулюватися на бричці дорогою, що пролягала вздовж панського поля (німецького лану). Люди стали називати цю дорогу «Вензливою».
Паралельно до «Вензливої» дороги пролягала «Брамова». Щоб селяни, які проїжджали цією дорогою, нічого не вивозили з панського поля, управляючий Вензель поставив при в’їзді на поле браму. У святкові й вихідні дні, а також на ніч, дорогу закривали шлагбаумом. Звідси й назва дороги – «Брамова».
Ніде не зустрічається офіційне пояснення назви цукрового заводу «Хрещатик». Найбільш правдоподібною є версія, що назва заводу походить від назви села Хрещатик, бо тоді ще хутора Кострижівки навіть не було на карті. Ця версія підтверджується наступним фактом. У історичному нарисі «Буковина», виданого 1998 року в Чернівцях, вказано: «На базі Кострижівського цукрового заводу виникло сімейне «Акціонерне товариство цукрової фабрики Маркуса Фішера у Хрещатику». Село Хрещатик виявилося в якійсь мірі своєрідним орієнтиром, бо в ньому розташовувався єдиний в цій окрузі чоловічий монастир, до того ж тут проживав Марко Фішер. Слава про монастир та чудодійні якості підземних вод поширилася далеко за межі України, тому він став місцем масового паломництва. У 1817 році монастир відвідав, навіть, Австрійський цісар Франц І, на згадку про цю подію на дзвіниці поставили табличку з написом, але до нашого часу вона не збереглася.
Тривалий час села Звенячин і Прилипче з’єднувала пряма дорога. Вона, в основному, пролягала через луківські поля й називалася «Гребелька». Назва походить від слова «гребля». Колись тут знаходився невеличкий ставок із греблею, а тепер його й сліду не видно.
Не все зрозуміло з топонімом «Вулова дорога». Вона вела від кострижівського лісу полем до Прилипча, вище корчунку. Ця дорога найближче з усіх розташована до села, нею найзручніше було виходити чи виїжджати в поле. За словами старожилів мала б називатися «Волова» (від слова «воли»). При тривалому вживанні перший склад міг просто видозмінитися.
Від місця, де шосе від Звенячина звертає на Кострижівку, а польова веде на Йосипівку, пролягала «Хрестова дорога». На цьому роздоріжжі стояв кам’яний хрест і від нього дорога отримала свою назву. Вона вела мимо «Луцького току» на залізничну станцію Стефанешти.
«Гранична дорога» розмежовувала землі між селами Лука і Кострижівка.
Кострижівська залізнична станція до 1959 року називалася «Скит» («скитським» називався й комбінат будматеріалів). Ця назва залишилася від чоловічого монастиря, який існував в с. Лука («Скит Лука на Дністрі»).
Посеред луківських полів, біля дороги «Гребельки», знаходилася польова криничка, яку люди назвали «Цибуляк» (ймовірно від її форми).
Поля місцевого священика називалися «Попівські гребельки».
Великий земельний масив називався «Шнури», де кожному господарству належала довга вузька смужка землі.
Місцевість в районі покинутих кар’єрів називалася «Гострі Говди» («говди» означає виступаючі із землі скелі).
Місце впадання річки (потоку) Чурак у Дністер люди називали «Бурляк» (вода тут падала з невеликої висоти й шуміла, бурлила).
Існувала так звана «Поперечна дорога», яка з’єднувала села Кадубівці та Прилипче й пролягала через Луківські поля.
У північно-західній частині селища розташований так званий «Кутянський яр». Над Дністром було кілька великих карстових ям (ярів), вимитих дощовими водами. В один яр сільські жителі звозили загиблих від різних хвороб тварин, в інших діти випасали худобу. З відкриттям заводських відстійників яри повільно засували мулом, тому сьогодні вони існують у вигляді неглибоких, порослих бур’янами заглибин.
Сучасні вулиці села Лука свої офіційні назви отримали десь в 60-х роках ХХ століття, коли виготовлявся генеральний план забудови. В давні часи жителі самі придумали назви вулиць, оскільки це полегшувало знайти потрібну людину, давало можливість зорієнтуватися у великій кількості сільських хат. Так, сучасна вулиця Першотравнева мала назву «Крайня», вулиця Шевченка – «Шкільна» (на початку стояла школа), вулиця Федьковича – «Корчмова» (на початку стояла корчма єврея Сендера), вулиця Шкільна – «Церковна» (на початку стояла церква), вулиця Жовтнева – «Велика», вулиця братів Майстрюків – «Мала», вулиця Луківська – «Кутянська» (від слова «кут»). Від цієї вулиці до Дністра вела «Кутянська стежка», якою жінки ходили на Дністер прати білизну. На Малій вулиці проживав Скутяк Ілля, який випасав громадських овець (200-250 шт.) і в цій справі йому допомагали рідні діти. До того ж Скутяк у вільний час на березі Дністра бив із річкових кругляків щебінь, який складав у так звані «латери», що по об’єму дорівнювало двом кубометрам. Його продукцію використовували односельчани й дуже часто за нею приїжджали вози із Чернівців. Пізніше крайній заселений кут села стали називати (називають і нині) Гулеївка, бо тут проживала багатодітна родина Гулеїв (7 дітей).
Наприкінці 50-х років виник топонім – «Капітанський мостик». Так стали називати досить високу оглядову площадку в південній частині селища, звідки відкривається красивий вид на Кострижівку, Заліщики, Хрещатицький монастир. Тут випускники школи щорічно зустрічають схід сонця.
В 50-60-х роках з’являється новий топонім «Ілова дорога», авторами якого стали не то дорослі, не то діти. Це дорога, яка перетинає ліс з кар’єру до сучасної вулиці Зеленої. Цим шляхом вантажні автомобілі влітку вивозили з відстійника мул (російською – «ил»), який дорогою розсипався. В зимовий період ця дорога ставала місцем ковзання на санках, на лижах та розваг. Сьогодні топонім мало вживаний, бо нові відстійники розташовані далеко за селом і мул вивозився іншим маршрутом.
У роки колективізації всі дороги, як і межі, були переорані й сьогодні ні одна з них не існує. У мові вищеописані назви доріг не вживаються. З допомогою старожилів краєзнавці схематично відтворили ці дороги на папері, зробили схему розташування всіх топонімів селища, намагаються точніше й повніше описати їх походження.

РОЗДІЛ ХІ.
ШКІЛЬНИЙ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
1. Духовна спадщина
Поштовхом до створення музею стало проведення шкільного фольклор-ного свята «До оберегів відродження». Майже кожен клас на своєрідну виставку приніс старі речі: предмети праці і побуту, одяг, австрійські та румунські документи, старовинні книги, календарі тощо. Виставка показала, що у жителів селища збереглося ще немало цінних пам’яток і потрібно негайно вживати заходи для їх пошуку та збереження. Пер-шим кроком було створення у вересні 1994 р. шкільного істо-рико-краєнавчого клубу «Еврі-ка», який об’єднав на перших порах 12 любителів історії й, зокрема, історії рідного краю. Керівником клубу й організато-ром пошукової діяльності став вчитель історії Черешнюк М.М.
На першому засіданні краєзнавці розподілили між собою напрямки роботи, склали пам’ятки (перелік питань) для опитування людей, для характеристики предметів. Вже протягом першого року пошукової діяльності учні зібрали багато старожитностей, документів, спогадів старожилів, переписували архівні документи від руки. По суботах і неділях краєзнавці їздили в обласний державний архів і під керівництвом вчителя Черешнюка М.М. знімали копії з архівних матеріалів.
11 травня 1995 р. селищна рада народних депутатів (голова Винник В. І.) прийняла рішення про створення історико-краєзнавчого музею на протязі 1995 року, затверджено склад оргко-мітету по створенню музею. Цим же рішенням під музей було виділено приміщення ста-рої телефонної станції (АТС), яка перебралася у нове примі-щення. Але добрі наміри влади залишилися на папері, бо за-мість відремонтувати будівлю селищна рада продала його у приватні руки. Новий голова селищної ради Старко Володи-мир Ярославович пообіцяв від-дати під музей старе приміщення бібліотеки (колись це була перша громадська школа в с. Лука, збудована у 1908 р.), потім приміщення старої школи, але вибрав легший шлях і знову ж таки обидва приміщення продав у приватні руки.
Щороку в школі проводилися фольклорні свята, на які учні приносили старовинні речі. Більшість з них поповнювали майбутній музейний фонд. В пошук все нових матеріалів і предметів включилися майже всі учні школи, навіть, батьки. З метою морального заохочення для кращих краєзнавців організовувалися екскурсійні поїздки та туристські походи по рідному краю, в Карпати. В окремі роки кількість бажаючих записатися в клуб зросла до 70-ти чоловік.
Учні не тільки збирали ма-теріали, але й охоче їх дослід-жували та описували. З метою популяризації відомостей про наше селище при клубі було створено лекторську групу, яка знайомила учнів і вчителів з основними подіями історично-го минулого селища Костри-жівки. Одночасно нагромаджу-вався й систематизувався інфор-мативний матеріал, писалися перші розділи історії селища. З 1998 р. історико-краєзнавчий клуб «Евріка» працював у двох напрямках: а) нагромадження матеріалів для створення музею; б) нагромадження інформаційного матеріалу для написання історії селища.
В наступні три роки члени історико-краєзнавчого клубу беруть активну участь в районних і обласних форумах юних краєзнавців, на яких постійно виборюють призові місця. Окремі періоди з історії селища краєзнавці подають у районний часопис «Голос краю», беруть, навіть, участь в районних семінарах вчителів історії, на яких діляться досвідом роботи, методикою пошукової роботи.
У серпні 2001 року, в честь 10-річчя незалежності Української держави, було видано окремою книжкою історію селища з найдавніших часів під назвою «Лука-Кострижівка: історико-краєзнавчий нарис». На презентацію книжки (листопад 2001 р.) зібралися краєзнавці, які брали активну участь у пошуковій роботі, представники влади, вчителі школи, меценати, старожили. Це була велика перемога багатьох людей, об’єднаних спільною ідеєю – відновити минуле рідного села. Відрадно те, що школярі отримали своєрідний підручник з історії селища. Великий інтерес до книжки проявили і жителі селища, які за короткий проміжок часу розкупили більшу частину тиражу (загальний тираж 300 екземплярів).
Надія на створення музею з’явилася у 2008 році, коли напівзруйноване приміщення універмагу реконструювали під навчальний корпус початкової школи. У цьому корпусі дирек-ція школи (директор Васильє-ва Олександра Василівна) роз-містила класні кімнати для учнів 1-4 класів, шкільну їдаль-ню та майстерню, а звільнені кімнати в основному корпусі пообіцяла віддати під музей. Проте брак коштів не дав можливості розпочати ремонтні роботи. Лише у 2009 році, готуючись до районного семінару керівників шкіл, дирекція школи й весь педагогічний колектив серйозно взялися до справи. Вчителі і техпрацівники допомагали готувати стенди, учні приводили в порядок експонати, мили, фарбували. Всі працювали сумлінно, аби музей мав гарний вигляд. В облаштуванні музею надала допомогу й церковна громада. Для музею парафіяни передали старіші ікони, килими, хустки та інше начиння. За два тижні до початку семінару з числа краєзнавців-старшокласників було створено групу екскурсоводів. Урочисте відкриття музею відбулося 29 квітня 2009 року, а юридичне оформлення проведене наказом по школі №64 від 5 червня 2009 року.
З часу заснування музею його відвідало до двох тисяч осіб: учні школи, випускники школи минулих років, церков-на громада, жителі селища, учасники районних і обласних семінарів, що відбувалися на базі нашого навчального закла-ду, туристи з інших сіл, облас-тей. Періодично в музеї прово-дяться уроки історії рідного краю, українознавства, уроки мужності, виховні години тощо.
Проте час не стоїть на місці. Нове покоління краєз-навців продовжує пошукову діяльність, учні поповнюють свій музей новими експонатами. До цієї цікавої роботи долучилась також шкільна дитяча органі-зація «Сокіл». Протягом останніх років історико-краєзнавчий клуб «Евріка» і рада дитячої організації «Сокіл» організували та провели акції: «Ремесла і промисли Кострижівки», «Звичаї і традиції нашого селища», «Писанка в житті жителів селища» та інші.
2 вересня 2009 року з числа учнів, вчителів та активних батьків була створена музейна рада. В даний час саме вона займається проблемами музею, координує діяльність всіх зацікавлених сторін.
З червня 2011 р. розпочалася робота по легалізації історичного музею, яка тривала до кінця літа. Всі краєзнавчі предмети юні дослідники-краєзнавці описали, сфотографували, зашифрували й внесли в інвентарну книгу.
Музей став духовною скарбницею учнів школи і жителів селища, бо тут можна знайти відповідь на багато питань з історичного минулого, ознайомитися з найважливішими віхами й подіями сільського життя. Музей став своєрідним духовним пам’ятником в честь пам’яті багатьох поколінь жителів сіл Лука і Кострижівка.

2. Одяг жителів Кострижівка в ХІХ-ХХ століттях
Діяльність історико-краєзнавчого клубу «Евріка», а тепер і музейної ради є багатогранною. Це в першу чергу пошук різноманітних предметів побуту й праці, документів, фотографій, старовинного одягу, опис ремесел та промислів, збір фольклорного матеріалу, дослідження архітектурної за-будови, реконструкція давніх обрядів і звичаїв, приготуван-ня народних страв, популяризація історичних відомостей се-ред учнів і жителів селища тощо. На протязі багатьох сто-літь місцеві жителі за усталеною технологією власноручно ви-готовляли одяг, окремі зразки якого дійшли до наших днів.
Український народ найбільше славився своїм одягом, на формування якого мали вплив різні фак.-тори: природні умови, культурна спадщина попередніх поколінь, культурні взаємини з іншими народами, мистецькі здобутки, розвиток техніки, тех-нологій виробництва, а також спосіб жит-тя народу, його національні особливості, релігія, суспільна мораль. Одяг жителів Кострижівки мав свої особливості відмін-ні не тільки від інших регіонів України, але й області та району.
Чоловіки у Кострижівці носили со-рочки тунікоподібного крою на випуск. У довжину така сорочка сягала колін. На талії вона підтримувалась вовняним поя-сом-крайкою. Прикрашалися святкові чо-ловічі сорочки вишивкою біля шийного викоту й пазушного розрізу, на рукавах та край подолу. Поясним одягом для чоловіків служили білі полотнянки – вузькі штани – портяниці. Одним із видів плечо-вого одягу був сардак – суконне напів-пальто, яке зберегло традиційний туніко-подібний крій. Доповнюючим елементом народного костюма був пояс, у нас його ще називають «крайкою». Він підтримував одяг на стані, зміцнював м’язи при важкій фізичній праці, служив прикрасою одягу. Головними уборами чоловіка були капелю-хи (солом’яні й фетрові), а взимку гост-роверха шапка із шкіри вівці, яка назива-лась «кучма». Взуттям служили влітку пос-толи, в осінньо-зимовий період носили чо-боти, інколи солом’янки.
Одяг жінки був більш барвистим і мальовничим, ніж чоловічий. Найголовні-шим елементом жіночого костюма була найдавніша за кроєм сорочка-«морщянка» з суцільнокрійним рукавом. В такій сорочці освноні частини станка збиралися зверху на шнурок, утворюючи викот з густими зборками. Нижній край рукава сорочки-морщянки збирався «в зморшку». Найбільш поширеним способом прикра-шання сорочок була вишивка на рукавах. Поясним жіночим одягом була одно плат-кова обгортка-горботка. Один, інколи два клини горботки закріплювалися на пояс. Плечовим жіночим одягом влітку служив короткий кептар, а взимку – кожух. Як святкові, так і буденні кептарі прикраша-лися вишивкою. Доповнюючими елемен-тами були: крайка, взуття – влітку постоли або черевики, а взимку – чоботи, найбідніші робили собі з житньої соломи солом’янки. Головним убором для жінок була перемітка. Сьогод-ні рідко яка жінка вміє її зави-вати. Серед жіночих прикрас дуже поширеними були ґерда-ни, коралі й ковтки.
Корінна жителька Костри-жівки Юзефович Марія Степа-нівна згадує: «Колись мені ба-буся розповідала, що одяг тоді не розподілявся чітко на чоло-вічий та жіночий. Не було як такого святкового, буденного, щоденного одягу. Люди одягалися в те, що могли чи мали й ніхто не дивився на слово «мода». Вони, можна сказати, його й не знали. Колись одяг чи взуття в магазинах не купляли, все робилося руками людей. Із конопель, льону та вовни заготовляли нитки й ткали з них полотно. Телячу шкіру оброб-ляли і шили кожухи, кептарі, чоботи, постоли тощо».
Сьогодні в нашому музеї збері-гається обладнання з допомогою яко-го вироблялося домашнє полотно: ку-делі й прядильний станок, терлиця, мотовило, чесала, дергівки, ткацький верстат.

3.Виховні функції музею
Історичний музей для школярів, вчителів та жителів селища став справжньою духовною скарбни-цею минувшини. Вчителі істо-рії, української літератури, украї-нознавства, географії, класні керівники протягом навчально-го року проводять на базі му-зею оглядові екскурсії, навчаль-ні уроки, уроки пам’яті тощо. Періодично шкільний істори-ко-краєзнавчий музей відві-дують педагоги району та області під час проведення пред-метних методичних обєднань, жителі селища, туристи, які сплавляються Дністром чи мандрують коридорами та залами місцевої печери «Гострі Говди».
Члени історико-краєзнавчого клубу «Евріка» організовують тематичні заходи «Україна – понад усе», присвячені подіям Революції гідності (грудень 2013 – березень 2014 рр.) і АТО, тримають шефство над пам’ятниками Т.Г.Шевченку та загиблим воїнам-односельчанам в Кострижівці, над пам’ятним хрестом, що встановлений відважному герою, великому патріоту України, провіднику ОУН-УПА Заставнівщини Гайдею Григорію Васильовичу, псевдо «Лев» у селі Звенячин. Юні краєзнавці організовували збір коштів для учасників Київського Євромайдану та воїнів Антитерористичної операції на Сході України, брали участь в проведенні місцевого Майдану та мітингу біля пам’ятного хреста в селі Звенячин.

З історичними пам’ятками шкільного музею відвідувачів ознайомлюють учні-екскурсо-води, підготовлені з числа стар-шокласників, найбільш актив-них юних краєзнавців. Музей став своєрідним центром вихов-ної роботи, де школярам при-щеплюють кращі громадянські риси: патріотизм, любов до своєї Батьківщини і рідного краю, повагу до державних сим-волів, формують активну гро-мадянську позицію, пробуджують інтерес до історичного минулого.
Людина – дитина свого часу і своєї країни, почуття Батьківщини завжди невід’ємне від почуття історії. В її долі сплітаються в єдиний вузол минуле, сучасне і майбутнє. Без знання свого коріння людина приречена бути перекотиполем, яке позбавлене морального життєвого стержня. Тому школа й, зокрема, шкільний історико-краєзнавчий музей спрямовують свої зусилля аби сьогоднішні школярі стали гідними громадянами Української держави.

РОЗДІЛ ХІІ.