Історія Онут

Околиці села багаті на археологічні пам’ятки. На Турецькій горі виявлено посе­лення трипільської культури (ІІІ тис. до н. е.), над Дністром – ранньої черняхівської культури (ІІ-VІ ст. н. е.), а також поселення давньоруського часу ХІІ-ХІІІ ст. В урочи­щі Галицьке знайдено пізньопалеолітичні знаряддя праці. Село згадується під 1213 роком у Галицько-Волинському літописі. Описуючи похід галицько-волинського князя Данила Романовича, літописець писав: «Оттуду проідоша в Онут і ідоша в поле… оттуду же проідоша ніже Кучелміна мисляче, куд прейті рєку Дністр» («Звід­ти прийшов в Онут і вийшов у поле… а там далі проходив нижче Кучелміна, думаю­чи, де ж перейти ріку Дністер»).

Село виникло на важливому торговому шляху, який проходив по річці Дністер із Галицької Русі до гирла річки Дунай. Пожвавлення торгівлі Галицької Русі з наро­дами Причорномор’я сприяло розвиткові Онута як одного з торгових центрів, річ­кової пристані із своєрідним перевалочним пунктом товарів з долини р. Дністер у долину р. Прут (у Чернівці).

У ХІІ ст. Онут розташовувався на південній окраїні Галицької Русі і входив у число південно-західних пограничних руських міст, за якими вже починався поло­вецький степ.

У назві «Онут», очевидно, відображено будівництво фортеці у ХІІ-ХІІІ ст., яка зводилась у пограничному місті. «Ноуть», «нуть» на давній мові означає вал. Онут означало – біля валу. Це найбільш вірогідна версія походження назви села.

Серед населення існує також легенда про те, що нібито слово «онут» турецького походження і означає пекло. Легенда розповідає про наступне. Табір турків стояв біля гирла р. Онут. У цьому місці їх оточили козаки і навальним штурмом вщент роз­громили. Турки стали тікати з диким криком «онут, онут», що в перекладі з турець­кої означає пекло. Але це тільки легенда, яка має право на існування. Якщо міркува­ти логічно, то між вказаною подією (середина ХVІ ст.) і документальним свідченням виникнення села (1213 р.) бачимо значний проміжок часу, більше як 300 років. Не могло тоді вже невелике містечко існувати без назви.

Онут виник у дуже зручному місці р. Дністер та її притоки р. Онут. Схили річ­кових долин були густо вкриті дубовим лісом, який давав будівельний матеріал для житла і надійно ховав від ворогів. У той же час з Онута пролягав зручний і найкорот­ший торговий шлях на Чернівці.

Точного місцезнаходження центру стародавнього Онута не встановлено. Однак, за припущенням відомого археолога Б. О. Тимощука, центр села, який згадується в літописі під 1213 роком, був за 1,5-2 км на південний схід від гирла р. Онут, на досить широкій і рівній терасі Дністра. Про це свідчать і виявлені знахідки в цьому місці: керамічні плити, якими вимощували підлогу церков, черепки посуду, плити сарко­фагів. У ХVІ ст., коли села Буковини спустошувалися набігами турецьких яничарів, центр села перемістився ближче до гирла р. Онут, за 0,5 км від нього.

У 1775 році більша частина Буковини була окупована Австрією, а Бессарабія і Хотинський повіт залишилися під владою Туреччини. Кордон розділив село по річці Онут. Частина села, розташована на лівому березі р. Онут, називалася «Онут» (ні­мецька сторона), а друга частина, на правому березі цієї річки, називалася «Малий Онут» (руська сторона) і належала до села Баламутівка. Варто зазначити, що місцеву річку жителі називають Онут, а на географічній карті – Чорний Потік. Невідомо, з якої причини річка Онут отримала назву однієї зі своїх приток – Чорного Потоку.

В археологічних розкопках, які проводилися в селі професором Чернівецького державного університету Борисом Тимощуком, знайдено предмети часів трипіль­ської культури: печі, посуд, бронзові вироби. Вони свідчать про те, що тоді в селі іс­нувало язичництво. Однак у верхніх шарах ґрунту виявлено пізніші поховання, де є багато обрядових речей: зброя, кам’яні хрести. Ці знахідки вказують, що у ХІІ-ХV ст. вже існувало християнство. Можливо, тоді були збудовані перші церкви.

Першою офіційно зареєстрованою у селі була козацька церква святого Миколая, збудована в 1621 році. Про виникнення її розповідається наступне.

…Цього року йшла Хотинська війна, в якій брали активну участь козаки на чолі з легендарним кошовим Петром Сагайдачним. Факти свідчать, що в урочищах Оград та Човник між козаками і турками відбулася запекла битва. Козаки отримали пе­ремогу, але їх багато полягло в цьому бою. Онутівчани вирішили поховати героїв у центрі села і на могилі козаків збудува­ти церкву. Спільними зусиллями козаки і жителі села звели надзвичайно краси­ву дерев’яну церкву. Проіснувала вона до 1962 року – триста сорок років.

Безперечно, вона належить до найдав­ніших історичних пам’яток України і мала б охоронятися державою.

У селі в ХІХ ст. були два великі землевласни­ки: один на руській стороні, один на німецькій. Власників села періоду до скасування кріпосного права не встановлено. Але в дру­гій половині ХІХ ст. на німецькій стороні панував якийсь Ашниркевич, який перед Першою світовою війною продав маєток пану Костковському. У 20-х роках ХХ ст. цим маєтком володів єврей Вейсганзер, який, у свою чергу, цю власність продав по­міщику Корну.

На руській стороні останнім поміщиком був Білогонєв, який купив помістя піс­ля скасування кріпосного права в Росії. Пізніше землі цього поміщика були роздані селянам за викуп.

Великою трагедією для с. Онут стала Перша сві­това війна 1914-1918 років. Село зазнало величезних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями та страшними утисками з боку російського та австрійського ко­мандування. Населення потерпало ще й тому, що війна велася з перемінним успіхом воюючих армій. Кожного року протягом війни наступ змінювався відступом, а одно­часно змінювалось керівництво села. Ось конкретні приклади ходу воєнних дій у селі Онут.

1914 рік, серпень – початок війни, призов чоловіків до 45 років в австрійську і російську армії. Почалися воєнні дії в селах Онут, Самушин, Баламутівка, Ржавинці. Проте російським військам не вдалося прорвати оборону австрійців на Буковині, але зуміли це зробити в Галичині. Уникаючи оточення, австрійці відступили.

1915 рік, лютий – наступ австрійських військ, які відкинули російські війська аж до Дністра. В селі відновлюється австрійська влада.

1915 рік, липень – наступ російської армії, знову точаться запеклі бої в центрі та околицях села.

1915 рік, жовтень – наступ австрійської армії і відступ російської.

1916 рік, червень – наступ російських військ, село спалено. Жителі втекли в села Брідок, Дорошівці, Одая, Вимож; частина з них в Онут більше не повернулася. 1917 рік, липень – наступ австрійських військ і знову мобілізація буковинців на фронт. Під час війни в Онуті побували легендарний командир більшовицької дивізії Василь Чапаєв і військовий інженер Дмитро Карбишев.

Чотири роки війни, мільйони вбитих і поранених, сотні тисяч спалених госпо­дарств, вирізана худоба. Протягом війни з фронтів надходять звістки про загибель односельчан. Їхні імена оголошуються в церкві після служби Божої.

Майже два роки (1914-1916 рр.) лінія фронту пролягала через Ржавинці, Бала­мутівку, Онут, Самушин. Під час Брусиловського прориву між селами Онут і Саму­шин точилася кровопролитна битва. Австрійські війська з боями відступали через Онут і Чорний Потік на Погорілівку та Боянчук. Після цього австрійське команду­вання мобілізувало населення Онута і Самушина для поховання вбитих австрійців на березі Дністра. В урочищі Оград викопали чотири великі траншеї, в яких похова­ли близько 3 тисяч австрійських солдатів. Тих воїнів, які відступали через Чорний Потік і загинули разом із російськими солдатами, поховано в урочищі Цванський міст (500 чоловік). Старожили розповідають, що російські солдати загинули від рук хорватів-смертників, яких австрійці прикували до кулеметів.

У 1937 році німецький уряд домовився з Румунією про організацію інтернаці­ональної братської могили, куди було звезено останки загиблих солдатів з усього Заставнівського району. Лише з села Онут перевезено у Звенячин останки з трьох братських могил.

На території Звенячинського меморіалу є поховання останків загиблих солдатів, звезених з багатьох сіл району. На великій кам’яній плиті вирізьблений напис: «Тут лежать 11830 солдатів німецької, австрійської і російської армій, які воювали за свою державу на цій території».

30 червня 1996 року між селами Онут і Самушин, на одному з пагорбів, при багаточисельній участі громад з навколишніх сіл був освячений пам’ятник, на якому на­писано: «Полеглим у 1915-1916 роках на схилах Дністра».

Старожили розповідають, що восени 1917 року через Онут пролягала лінія фронту. У військових частинах ро­сійської армії створювалися солдатські комітети, які вели антивоєнну агітацію серед солдатів і офіцерів. Наші зем­ляки допомагали солдатським комітетам встановлювати зв’язки з австро-угорськими солдатами, були посередни­ками в організації братання.

З початком румунської окупації окремі онутські чоловіки перейшли кордон і влилися в ряди Червоної Армії. На фронтах громадянської війни воювали Степан Дмитрович Олійник, Григорій Петрович Мельничук, Іван Миколайович Мисенюк, Дмитро Васильович Товштоворик.

Під румунами жилося важко, бо більшість селян залишилися малоземельними або безземельними. Тяжкий соціальний гніт доповнював національний. Українська мова зазнавала утисків, діти змушені були вивчати чужу для себе румунську мову. За незнання чи нерозуміння румунської мови вчителі били дітей різками по руках. І дорослим румуни забороняли співати українських пісень, організовувати українські вистави, ввечері виходити на вулицю. Тільки за те, що висловили незадоволення сво­їм становищем, були побиті буками жителі Михайло Тодорович Дудка, Тодор Мар­тинович Лемішко, Матвій Васильович Кривохижа. Таких випадків можна назвати немало. З метою залякування людей такі екзекуції проводилися привселюдно. Не витримуючи наруги над собою, тікаючи від безпросвітніх злиднів, жителі села ви­їжджали до Америки і Канади на заробітки. Там, на чужині, не втрачають вони своєї історії та культури. Тепер у штаті Манітоба, у селищі Товсте, стоїть церква, будівни­цтво якої починалося з пожертвувань онутівчанина Головацького.

28 червня 1940 року румуни втекли, а на їхнє місце прийшли більшовики. Люди мали надію, що нова влада буде дбати за бідних, за простий люд. На початку липня вже була створена перша сільська рада, яку очолив Василь Іванович Котик. У цьому ж 1940 році була створена споживча кооперація, якою керував Степан Миколайо­вич Давидюк. Панські землі нова влада роздала в першу чергу найбіднішим людям, активісти стали вести агітацію за створення в селі колгоспу. Селяни вперше почули слово «куркуль», яким обзивали заможних і вмілих господарів. До села стали дохо­дити чутки, що в районі проводяться арешти заможних господарів і за політику (по­літично неблагонадійних). Але з початком радянсько-німецької війни в село знову повернулися румуни, яких буковинці люто ненавиділи.

Наприкінці березня 1944 року в село знову повернулася радянська влада. 85 жи­телів села було мобілізовано на радянсько-німецький фронт. Більше 30 з них додому не повернулися, а навіки залишилися лежати в чужій землі. В пам’ять про загиблих воїнів-односельчан в центрі села встановлено пам’ятник

Радянська влада з допомогою каральних органів – НКВС і НКДБ – зламала опір малочисельних повстанських боївок і стала нав’язувати буковинцям свою, соціалістичну модель кращого життя. У квітні 1944 року відновила свою діяль­ність сільська рада, яку знову очолив Василь Котик. Але вже у травні за видачу енкаведистам станичного «Соловія» – Миколу Панчука повстанці ліквідували Котика. З 1944 по 1955 рік головою сільради працює Дмитро Миколайович Кова­люк, який доклав багато зусиль, аби створити в селі колгосп імені 40-річчя Ком­партії України. Офіційною датою заснування колективного господарства вважа­ється 18 березня 1948 року. До кінця 1949 року колективізація в селі була завер­шена.

За роки радянської влади село Онут, а одно­часно колгосп зазнали певного розквіту і занепа­ду. Банкрутство комуніс­тичної ідеології та соціа­лістичного способу життя прискорили розпад Радян­ського Союзу. 24 серпня 1991 року на його уламках відродилася самостійна і незалежна Українська держава. Пішов у небуття і місцевий колгосп. Протягом 1991-1992 років він реорганізувався в агрофірму «Світанок», яка проіснувала два роки. Пізніше вся земля, яка колись належала колгоспу, була роз­пайована і передана тим, хто є її справжнім господарем. Кожному пайовику припало 1,48 га землі, якою він міг розпоряджатися на свій розсуд. Нові власники землі утво­рили ТзОВ «Онут», керівництво якого довірили Івану Дмитровичу Ковалюку. Сім родин приватизували землю і займаються фермерським господарюванням.

      У 2003 р. жителі с. Онут урочисто відзначали 790-ту річницю від заснування селі і з оптимізмом крокують у своє майбутнє, яке значною мірою залежить від них самих…

                         За матеріалами вчителя історії

                                                               Єлиндюк Валентини Іванівни

                                                                За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                 «Історія сіл Заставнівщини»