Home / Заставнівський район / Кадубівці / Історія Кадубівці

Історія Кадубівці

Кадубівці: колись і сьогодні

Територія села була мiсцем проживання людей неолiту (нового кам’яного віку) та енеолiту (мiдно-кам’яного віку) 4-3 тисячоліття до нашої ери, тобто в часи зародження i розвитку трипiльськоi культури. Свiдченням цього є численні знахідки полiрованих кремiнних знарядь рiзного призначення, серед них — кремiнний вкладень серпа, знайдений пiд час оранки на одному з кадубовецьких полiв.

Рештки ранньослов’янського населення черняхiвськоi культури (2-6 столiття) виявлено в урочищi “Кадуб” неподалiк сучасного села. Це свiдчить про безперервнiсть землеробської традицiї i заселення територiї, прилеглої до села, з давнiх-давен i в наступнi роки. Точний час заснування села невiдомий. Етимологiя назви “Кадубiвцi” вказує на її зв’язок iз стародавнiм поселенням в урочищi “Кадуб” з первiсним значенням „криниця”.

За мiсцевими переказами першим поселенцем, що започаткував с.Кадубiвцi був якийсь Павуш i пам’ять про нього закарбувалася в одному з осередкiв села — Павушiвцi. Поселившись на березi струмка, який перетинає сучасне село i залишився безiменним, Павуш обладнав на своєму обiйстi криничку з журавлем. Вона збереглася й до нинi i недавно дбайливо оновлена сельчанами. Павушева криниця — це iсторичний центр села й одночасно найдавнiша пам ‘ятка.

Перші письмові вiдомостi про Кадубiвцi вiдносяться до 16 столiття. В однiй з молдавських грамот за 1589 рiк визначаються межi села, як феодального володіння. До 16 столiття належить й виявлений на околицi села, яка набула назву “Селище”, скарб срiбних монет 15-16 столiття переважно пруського походження (село знаходилось на важливому міжнародному торгівельному шляху „Городенка — Чернiвцi”).

До часів перебування нашого краю в складi Молдавського князівства, яке було васалом Туреччини, вiдноситься виникнення другого осередку села пiд назвою Турецький кут.

В 1775 році наш край був окупований Австрiєю. Час Австрiйського панування на Буковинi позначений подальшим розвитком феодальних вiдносин. Це знайшло вiдбиток i на iсторiї села. Саме тодi виникає новий осередок села Панська вулиця i Слобода. Панська вулиця була заселена селянами, які вже перебували у феодалыиiй залежностi. Слобода ж виникла внаслiдок нестачi робочих рук в панському господарствi i залучення нових поселенцiв з Галичини, які на певний термiн звiльнялись вiд виконання повинностей.

Але “весна народiв” — революція 1848 року завiтала й на Буковину. Як засвiдчує офiцiйне джерело, “селяни Пiвнiчної Буковини фактично припинили виконання повинностей в серпнi 1848 року”. Скасування панщини селянство Буковини вiдзначило встановленням своєрiдних пам’ятникiв у формi Хреста з вiдповiдними написами. Такий хрест було встановлено й у Кадубiвцях, вiн залишився стояти на своєму мiсцi непорушно i понині.

До речi, це єдиний Хрест, який залишився в селi поза церковним подвiр’ям.

Особисту свободу селяни Буковини здобули не без економiчних втрат. Помiщики-дiдичi урiзали селянськi надiли i майже всюди домоглися закрiплення за ними громадських земель. Так було й у Кадубiвцях, про що свiдчили скарги на мiсцевого дiдича Лукасевича.

У капiталiстичну добу селянство, в тому числi й кадубiвчани, вступило обдертими до нитки. Дальшому зубожiнню селян сприяла й держава, яка поклала на їхнi плечi численнi прямi i непрямi податки. Досить для прикладу сказати, що завдяки цьому селяни сплачували за сiль у 600-700 разiв бiльше вартостi.

Велике прагнення кадубiвчан до освiти. Вже у 1858 роцi — десяту рiчницю скасування панщини — в селi була вiдкрита народна початкова школа — одна з перших ластiвок народного шкілъництва на Заставнiвщинi. На початку 20 століття було збудоване нове добротне примiщення школи i вона стала школою так званого повного циклу (6 класiв) з українською i нiмецькою мовами викладання. І все ж поза школою залишалася маса дiтей бiдняцтва i неписьменнiсть була звичайним явищем, про що засвiдчують численнi документи, збережені сельчанами, пiдписанi „хрестиком”.

У 1888-1890 роках на кошти громадян було збудовано першу в селi пам’ятну споруду — храм Пресвятої Богородицi.

На початку 20 столiття зусиллями громади також було збудовано народну читальню, яка перебувала пiд егідою товариства “Руська бесiда” в Чернівцях, створено сільську позичково-ощадну касу.

За австрiйського панування в селі виник ще один невеликий осередок — Жидiвський кут, хоча євреї поселилися на територiї всього села. Це були дрiбнi пiдприємцi, які взяли в свої руки сiльськi промисли i торгiвлю. В селi з’являється млин з дизельним двигуном, олiйниця, молочарня, бляхарня, кушнiрська майстерня, на юзефiвському фiльварку — гуральня Фiшера, в селi — кiлька невеликих крамничок рiзного профiлю. Певним символом пiдприємницької дiяльностi єврейських поселенців стали 8 корчм, розкиданих по всьому селi, якi були одночасно центром лихварства.

Мiсцевий дiдич Лукасевич, який володiв бiльшою частиною землi, розорився i розпродав землi в 1914 роцi. Новими господарями, до яких перейшла помiщицька земля, стали поляк Давидович та єврейськi пiдприємцi Мендель i Каган.

Чи не тодi зродився бiльший прошарок заможнiшого селянства на селi, оскільки при аграрному перенаселеннi в суто селянському секторi села до того часу придбати бiльшу дiлянку землi було неможливо. Траплялися випадки, коли деякi господарi купували дiлянку за Днiстром (в часи першоi румунської окупацii), тобто в межах польської держави. Можна лише уявляти “зручнiсть” такого землеволодiння.

Перша свiтова вiйна (1914-1918 роки) принесла селянству новi страждання, злиднi i голод. Буковина стала ареною запеклих боїв мiж армiями Австро-Угорщини i Росії. Такi бої мали мiсце бiля Кадубiвцiв.

В листопадi 1918 року, незважаючи на волю українських людей Пiвнiчної Буковини, які прагнули до возз’єднання з Україною королiвська Румунiя загарбала край. Вона запровадила тут жорстокий колонiальний режим, прагнучи румунiзувати цю українську землю. Вже в 1927 році в Північнiй Буковинi не залишилося жодної української школи, українська мова була заборонена не тiльки в установах, але й на вулицi. В селi ще пам’ятають тi лихi часи, коли за українське слово били в школi, а жандарми ганялися за гуртами молодi, що традиційно спiвали українськi пiсні на сiльських вулицях.

І ось прийшов 1940 рiк, з яким на буковинську землю прийшло врятування українцiв вiд цiлковитої денацiоналiзації (румунiзації), хоч эроблено це було сталiнським тоталiтарним режимом за спиною народу, якому принесено було цей порятунок. І вже через рiк буковиці були втягнутi у вир другої свiтової вiйни. 136 жителiв села не повернулися з фронту. Їхнi могили в чужiй землi — Литвi, Схiднiй Прусiї, Польщi. В селi пiднявся символ цих втрат — скорботний пам’ятник тим, хто не повернувся.

Пiд час вiйни румунськими окупацiйними властями була повнiстю лiквiдована єврейська громада села. Люди були вивезенi в табори i гетто. Бiльшiсть iх загинула.

Трагiчними для села були часи пiсля визволення румунської окупацiї. Зубожiння, злиднi, голод — такий був наслiдок вiйни. Сталiнський курс на суцiльно-примусову колективiзацiю викликав опір заможнiшої частини селян, які вже добре знали i розуміли, що їх чекає: вони були заздалегiдь приреченi на репресiї. Нинi через багато рокiв в самому центрi села встановлено скромний пам’ятник жертвам репресiй i борцям проти сталiнського тоталiтарного режиму. Пам’ятний кам’яний Хрест — символ дещо запiзнiлого, але необхiдного примирення ворогуючих сторiн.

Багато рокiв пройшло з того часу. Очистити наше життя вiд скверни, насильства над особистiстю, розв’язати руки i волю людини до iнiцiативної творчої працi чи то у формi колективного господарства, сiмейного фермерства, чи пiдприємницької дiяльностi, прийти до дiйсно демократичного життя “без хлопа” i “без пана” — все це поступово стає реальнiстю в незалежнiй Українi, тiльки, як говорили колись, потребує ще багато „труду” i “поту”.

Соціалістичні перетворення в селі набирали сили, відбувалися зміни і в колгос­пі. Через два роки після утворення колгоспи об’єднуються в один під назвою «Росія». До 1956 р. ним керував Бєсєдін В. Д., потім Гуменюк Микола з Малого Кучурова, Піньковський Мирослав, Підгірняк Іван з Чунькова, Северин Василь. Будуються стайні для худоби і свиней, тік, склади, закуповується сільськогосподарська техніка. За кошти колгоспу зводиться дошкільна дитяча установа, Будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, добудовується школа, асфальтується центральна вулиця. У 1975 р. до Кадубовецького господарства приєднуються Чуньківське, Васи­лівське і Кулівецьке. У цей час на східній околиці Кадубівців зводиться великий комплекс по відгодівлі худоби, який істотно поповнює колгоспну касу і районний бюджет. Прибутки об’єднаного господарства невпинно зростають, але коштами роз­поряджається в основному голова разом з правлінням під безпосереднім контролем районної влади.

У другій половині 80-х років відбуваються значні зміни у Радян­ському Союзі, які істотно вплива­ють на свідомість українців. Так звана перебудова і гласність по­роджують потужну громадську організацію – Народний рух Укра­їни. У 1990 р. осередок Народного руху створюється в Кадубівцях. До нього входять Мельниченко Олек­сандр Петрович (очолив осеред­ок), Сорохан Степан Юрійович, Семенюк Михайло Васильович та багато інших. Вони ініціюють сільський мітинг, підняття жовто-блакитного прапора в центрі села.

Початок 90-х років позначений кризовими явищами, які помітно ослабили по­зиції колгоспу. Із року в рік фінансове становище ставало все складнішим, громади Кадубівців, Кулівців, Чунькова і Василева наполягали на роз’єднанні господарства. У 2000 році ліквідаційна комісія розділила землі, основні виробничі фонди, грошові активи між громадами, які надалі розвивалися самостійно. У Кадубівцях деякий час існувала спілка власників землі, яка згодом була ліквідована, а земля і майно розпа­йовані між колгоспниками. З отриманою землею селяни не знали що робити, бо не мали чим її обробляти. З цієї причини більшість колишніх колгоспників передали свої паї орендаторам Гандабурі Василю Васильовичу, Воєвідку Віктору Степановичу та Зайчуку Івану Петровичу.

Окремі жителі, пристосовуючись до нових ринкових відносин, зуміли від­крити власну справу. Король Петро Петрович відкрив магазин автозапчастин, Остапчук Іван Іванович – магазин будматеріалів «Боянівка» у Заставні та цех по виробництву тротуарної плитки, Фокій Олександр Сидорович – будмаркет, Укра­їнець Михайло Іванович – цех кованих виробів, Воєвідко Петро Костянтино­вич – цех по розборці автомобілів, Мироняк Іван Михайлович – цех по виготов­ленню пам’ятників і хрестів, Равленюк Володимир Іванович – ресторан «Наталі», два продуктові магазини, цех кованих виробів, Сірий Михайло Петрович – бар і ресторан, брати Зайончковські Іван та Олександр – ресторан і маркет, Воєвідко Олександр Степанович – млин і обробляє 500 га землі, Семенович Наталія Ва­силівна – цех по виробництву свічок, Кармазенюк Сергій Васильович, Довбня Петро Васильович, Сірий Іван Іванович, Марусик Юрій Юрійович, Гладій Іван – продуктові магазини.

У 2008 р. жителі Кадубівців власними зусиллями газифікували свої оселі, у 2009-му – встановили у центрі села пам’ятник символу України – Т. Г. Шевченку. Не­зважаючи на труднощі, пов’язані зі становленням молодої української держави, фі­нансовою кризою, що охопила всі сфери життя, жителі села упевнено крокують у завтрашній день.

                                                                  За матеріалами вчителя історії

                                                                 Петрусяк Орисі Юріївни

                                                     За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                 «Історія сіл Заставнівщини»