Видатні особистості Шубранець

Видатні особистості Шубранця

Ластівка Дарій Григорович

балетмейстер заслуженого Буковинського ансамблю пісні й танцю,

заслужений артист України

Людина з окриленим прізвищем, з іменем щасливим від Всевишнього — дарувати, нести щастя — уродженець села Шубранець, що на Заставнівщині, Дарій Григорович Ластівка народився 5 січня 1928 року  у бідній селянській родині, де шанували народну пісню.

Дарій змалку у мрії своїй був затя­тим. Сільська толока, від якої до хати —рукою подати, лише додавала йому охоти. Якась потаємна впертість три­мала хлопця посеред неї, бо міг годи­нами стояти біля тих музиків, з-під струн яких аж пінились мелодії, бу­вало, не витримували того шалу й рва­лись, як вічність на вітрі… [10;54].

Серцем вбирав Дарій перетлум цимбалів і щемність скрипок, котрі в’язали людські почуття у скрики радості. Не раз йому здавалося, що оті танцю­ристи — парубки й дівчата — в цьому шаленому роз­бігові ось-ось відірвуться від землі й злетять над нею, як птахи. У цій зацікавленості справді губив лік го­динам.

І тоді жартівливі музики довірливо при­моргували Дарію: «І ти спробуй… Думаєш, це так просто?..»

Все оте запозичене очима брав з собою в поле. Подалі від погляду людського. А там, ніби в’язав себе з вітром. Як ті ноги його витримували!

Тоте хтось бачив та й доносив до хати. Гри­горій, батько, на те мав тверду думку: «Не буде з нашого Дарія господаря, це правда, — казав, ніби себе батогом по серцю оперезував. — Він ще вранці думає про танці».

«Ей, Григорію, — обнадіювали сусіди, — у вся­кої пташки свої замашки. Ти ще будеш мати від Да­рія втіху».

Казали, як у воду дивилися. Бо та допитливість згодом привела Дарія Ластівку із села Шубранець до театру в Чернівцях. Сам народний артист України Василько не тільки вислухав його, але й обнадіяв. Щось запало йому в душу від щирості хлопця.

І Дарій не підвів.

Від танцюриста до хореографа…

Од­ного разу потрапив до теа­тру й, мов зачарований, ди­вився виставу. Все ніяк не міг збагнути, звідки взявся на сцені чудовий краєвид — чепурненьке село з білень­кими хатками, голубе небо, річка, що стрічкою вилась поміж вербами. Щоб розга­дати таємницю, після спек­таклю кілька разів обійшов приміщення театру, загля­дав всюди. Біля службового входу зустрів такого ж, як сам, буковинського юнака Мелентія Паранюка, що працював тут.

— Завтра прийди. Я по­знайомлю тебе з режисе­ром. Якщо маєш здібності — станеш артистом, — ска­зав Дарію.

Наступного дня Ластівка з’явився в театр. Режисер, народний артист СРСР   В.С. Василько, артисти Б.А. Бо­рін та Ю.І. Козаковський попросили прочитати вірш, виконати кілька німих сцен. І ось наказом від 10 травня 1945 року його зарахували в допоміжний склад акто­рів з попереднім навчанням у студії театру.

Перший вихід на сцену — подія хвилююча, незабутня. Йшла вистава «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. У гурті був і він, Да­рій. Та тільки ще не вмів так запально танцювати, як інші. А йому хотілося закружля­ти у шаленому вихорі! Про своє бажання розповів уве­чері сусідові по гуртожит­ку, танцюристові Іванові Литвиненку. Той пообіцяв по­говорити з балетмейстером і допомогти. Так Дарій отри­мав дозвіл відвідати репе­тиції балету. І це вирішило його долю.

Весь вільний час віддавав тренуванням, наполегливій, копіткій роботі над собою. До краю змученим повер­тався в гуртожиток, але впевненість в успіхові не за­лишала ні на хвилинку. І гнучкішим ставало тіло, пластичнішими — рухи.

Про свою зрілість заявив у спектаклі за твором О. Кобилянської «Земля» у постановці тодішнього  художнього керівника театру Василя Василька, в яко­му виконував дорогі серцю буковинські   танці. [1;6]

Вузькі можливості театру щодо хореографії не задо­вольняли юного танцюриста, і він в 1948 році перейшов в Гуцуль­ський ансамбль пісні і тан­цю. А коли був створений Буковинський ансамбль піс­ні і танцю, Дарій Ластівка повернувся в Чернівці. Його прийняли в танцювальну групу колективу. Він ство­рює в танці характерні обра­зи, пластично виліплюючи їх засобами рухів, міміки, вну­трішніми емоціями. В «Па­рубоцькому» і «Молодійці», «Тропотійці» і «Гопаку», «Підківці» і «Вівчарах» особ­ливо проявилася майстер­ність обдарованого танцю­риста.

Все частіше почав думати Дарій Ластівка про поста­новку власного танцю. Спра­ва важка, але цікава. Окре­мі рухи, штрихи, міркування лягали в записник. Під час відпустки чи у вільні дні, їде в села, відвідує народні гуляння, весілля. І все кра­ще проціджує крізь свій до­свід, уявно змальовує, пе­ревіряє.   З’являються   танці, що  одержали  високу  оцін­ку.

—   Дарій Григорович ви­могливий, принциповий, — говорить артистка балету Марія Солтис. — Під його керівництвом цікаво пра­цювати, бо творчо зростаєш.

Помітивши організаторсь­кі здібності Ластівки, керів­ництво філармонії призна­чило Дарія Григоровича ба­летмейстером заслуженого Буковинського ансамблю пі­сні і танцю.

—  Цікавий Ластівка не лише як балетмейстер, — говорить заслужена артист­ка УРСР С. В. Попова, — а й як хореограф. Його поста­новки колоритно непов­торні, багаті. [1;6]

Під час всесоюзного огля­ду художніх колективів, при­свяченого 50-річчю утворен­ня СРСР, член журі, балет­мейстер ансамблю П. Вірського О. Сегаль, побачив­ши «Буковинську польку» у виконанні заслуженого Бу­ковинського ансамблю пісні і танцю, захоплено сказав: «Чудовий танок. Здається, ніби ці хлопці і дівчата що­йно зійшли з гір, принісши з собою полонинський вітер, молодість».

Поставив цей танок обда­рований хореограф Дарій Григорович Ластівка. Вико­ристовуючи багату колорит­ну спадщину буковинського краю, він створив чимало яскравих, неповторних тан­цювальник номерів. Це, зокрема, вокально-хореографічна сюїта «Оновле­ний край» на музику А. Кушніренка, жартівливий чоло­вічий танець «Козак». Остан­ній побудований на основі старовинного обрядового танцю, яким в селах відкри­вались народні свята, масо­ві гуляння. Включались в нього, переважно, дужі легіні, які могли витримати шалений темп руху, вміли співати жартівливі куплети. І не дивно, що глядачі довго не відпускали артистів зі сцени, дружни­ми оплесками просили по­вторити  «Козака»  ще раз.

У співдружності з компо­зитором А. Кушніренком балетмейстер Д. Ластівка відтворив картину буковин­ського весілля. Чільним но­мером в ній є танок «Круг­ла». В народі ним розпочи­нається весільне торжество. Дарій Григорович вміло ви­користав його, збагатив, розширив і переніс на сцену.

До 30-річчя перемоги у Вели­кій Вітчизняній війні балет­мейстер приготував широкопланове вокально-хореографіч­не полотно «Дністрова ба­лада», присвячене хотинсь­кому  комсомольському підпіллю.

Три місяці тривали літньо-осінні гастролі Заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю. У місті Києві, колектив обслуговував культурну про­граму іноземних туристів, які приїздять до столиці України. Для них ансамбль  дав понад п’ятдесят концертів. Всі вони пройшли з великим успіхом, що засвідчують чи­сленні записи у книзі відгу­ків. Свої враження, щирі слова вдячності залишили тут гості з Італії, Іспанії, Греції, Франції, Японії, Ін­дії, Австралії, Англії, США, Канади, Австрії, ФРН, а та­кож в той час ще з соціалістичних країн — Демократичної Республі­ки В’єтнам, Румунії, Чехословаччини, Польщі, НДР та  ін.

Ан­самбль давав концерти для трудівників і го­стей столиці в палаці «Україна”. Демонстрував своє мистецтво і перед учас­никами Дев’ятого міжнарод­ного   з’їзду   славістів.

Під час перебування в Києві творча група студії «Укртелефільм» зня­ла короткометражну стріч­ку про Буковинський ан­самбль пісні і танцю «Кар­патська   сюїта».

Понад двадцять танців і вокально-хореогра­фічних композицій поставив Дарій Григорович для колективу, який став візитною карткою краю.

Темпераментні     хореографічні композиції    колектив    дарував глядачам у Прибалтиці і на Уралі, в Сибіру і  на Далекій  Півночі, у Середній Азії і Білорусі. Ансамбль був частим гостем у Великому театрі Москви і    концертних    залах Ленінграда.      Його      артистам аплодували  в Америці,  Канаді, Фінляндії, Франції, Румунії.

Його постановки    танців      колеги-хореографи записували і вивчали, самого ж майстра запрошували до себе на студії як постановника.

Немає жодного села на Буковині, жодного професійного й  аматорського колективу, де б не побував пан Дарій і не допоміг колегам. І не тільки на Буковині…

Тривалою була співпраця митця із колекти­вом Чернівецької медакадемії. Молдовські ансамблі танцю “Жок” і “Флуєраш”, румунський ім. Чипріана Порумбеску, французькі “Запорожці”, “Надія” і “Весна”, американський “Постоли” запросили до постановки буковинських танців саме Дарія Ластівку. А “Буковинський козак” нашого балетмейстера — у золотому фонді  Національного акаде­мічного ансамблю танцю Ук­раїни ім. П. Вірського.

Впродовж майже десяти років ан­самбль “Павличенко”, з канадського міста Саскатун, очолює колишній балетмейстер заслуженого Буковинсько­го ансамблю пісні і танцю Сергій Королюк. Він свого часу приймав творчу ес­тафету у славного попередника — заслуженого артиста України Дарія Григоровича Ластівки, поради якого і донині використовує в роботі.  [11;4]

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1979 року Ластівці Дарію Григоровичу присвоєно почесне звання Заслуженого артиста Української РСР

 

Василь Дмитрович Кукульняк,

письменник

Відродіть те, що приносить

радість, мир і злагоду між

людьми. За вашу відданість

Господу ви будете винагороджені вдесятеро

В.Кукульняк

Життєвий шлях митця

Народився Василь Дмитрович 6 вересня 1938 року в селі Шубранець, неподалік від обласного центру м. Чернівці.

Як і багато його однолітків, зростав у селянській родині. Батько –Кукульняк Дмитро Костянтинович –працював на землі. Мати – Кукульняк Олена Костянтинівна – проста селянка. Коли хлопчикові було три роки, на війні загинув батько. Василько і його братик Дарій залишилися з мамою.

Олена Костянтинівна часто хворіла, тому Василькові приходилося час від часу залишати школу, в яку пішов у 1946 році, і виконувати всю роботу по господарству, дивитися за меншим братиком і за хворою мамою.

Закінчити вдалося тільки 7 класів місцевої школи. Хоча дитинство хлопчика було важким, та він ріс допитливим. У хаті дідуся Кукульняка часто збиралися люди похилого віку, де довгими вечорами велися розповіді про цікаве минуле рідного села.

Дуже рано, коли Василькові було тільки 15 років, пішов працювати у колгосп; водив коней з сіялками, кілька місяців працював біля коней, а коли настала зима, хлопчика взяли учнем в теслярний цех, де виготовляли вози, вікна та двері.

До лав Радянської Армії був призваний 5 серпня у 1957 році. Служив на Півночі, в морському порту «Совгавані» (берегова охорона). Після закінчення школи молодих командирів, отримавши звання молодшого сержанта, був направлений у Приморський край, у військову частину, де керував взводом.

Будучи далеко від рідного краю, часто прислухався до шуму морської води. Той плескіт хвиль навівав згадку про рідне село. У шумі моря шукав мелодії рідних пісень, звичаїв, обрядів.

28 жовтня 1959 року повертається на батьківщину. Хлопець продовжує далі навчання. Після закінчення старшої вечірньої школи, працює в Садгірському райбудкомітеті. У 1960 році одружився, народилися двоє синів – Ілля та Сергій.

Василь мріє стати будівельником і у 1963 році вступає до однорічної будівельної школи, пізніше закінчує ЧБТ (Чернівецький будівельний технікум).

Трудова діяльність будівельника розпочалася в Рогізнянськім досліднім господарстві (бригадиром будівельної бригади). Близько дванадцяти років пропрацював прорабом на Чернівецькій меблевій фабриці. За чесну і сумлінну працю не раз був нагороджений грамотами та медаллю. «Ветеран праці».

Будуючи людські оселі, майбутній письменник думав про затишок у них, в його уяві поставали люди, які там будуть жити. А жити вони будуть довго і щасливо, як і майбутні герої казок та легенд.

Якось, їдучи в переповненому вагоні поїзда, до Василя Дмитровича підсів незнайомий чоловік. Невимушено полилася розмова: про сучасне, про минуле. Василь Дмитрович багато розповідав незнайомцю про своє рідне село Шубранець, які там живуть і жили працьовиті люди, згадував як у дитинстві його маленьку душу часто заполоняли розповіді шубранецьких старожилів про сиву давнину. Незнайомець із задоволенням вислухав усе, а потім мовив: «Те, що ви мені розповіли, не повинно пропасти».

Так у майбутнього письменника з’явилася думка написати казку.

Можливо, саме ця випадкова зустріч зіграла велику роль у його житті, бо Василь Дмитрович став дитячим письменником.

Людина починається з любові. А любов виростає з дитинства. Виростає з лагідного дотику маминих рук і ласкавого слова, з тихої колискової і веселки в небі, з квітки і вишні або яблуні під вікном, бо в квітці і в дереві так багато добра для людини. Торкнувшись цнотливої душі Василька, воно впродовж цілого життя зоріє, як неопалима купина.

Літературна діяльність

Свою літературну діяльність Кукульняк Василь Дмитрович розпочинає у 1998 році. Він входить в літературу, збагачений життєвим досвідом, своїм бажанням світу та явищ.

Письменник всі свої сили спрямовує на творення таких літературних жанрів як літературна казка, легенда, оповідання, п’єса.

Казка породжує і плекає паростки доброти й чесності, справедливості і мудрості. Вона захоплює кмітливістю, розумом улюблених героїв.

Казку люблять як дорослі, так і діти. Бо саме із цього  чудового жанру починається пізнання світу.

У казках Василя Кукульняка діють відомі дітворі героїв – звірята, добрі господарі, живі та неживі істоти.

Найперша казка автора «Неслухнянка» Маленька дівчинка Неслухнянка ніколи не слухала ні батька, ні матері. Так сталося, що вона через свою нахабність заблукала в лісі, але завдяки добрим звіряткам, які трапилися на шляху, і зміні своєї поведінки, дівчинка повертається додому, стає слухняною.

Коли цю казочку я прочитала своїй меншій сестричці Вікторії, то вона мені сказала, що ніколи більше не буде вередувати, а завжди буде слухати маму і татуся.

Автор закликає маленьких друзів бути розумними, слухняними, любити всіх рідних і ніколи їх не ображати.

В першій збірці «Казки» (1998 р.) (Див. додаток №1) поряд із «Неслухнянкою» надруковані такі твори як «Три кринички» , «Пастушок і лісова красуня».

У 1999 році вийшла друга збірка Василя Кукульняка «Пригоди Михайлика та песика Нютика». (Див. додаток №2). Одна за одною з’являються збірки казок. У фантастичних оповідях «Мудра ластівка і добра Леся», «Пригоди Михайлика та песика Нютика», «Парасолька» та інших щира дружба зближує різних за характером героїв, чуйні серця співпереживають і бажають допомогти, добро завжди породжує добро.

До третьої збірки, під назвою «Сумна красуня» (2000р.) (Див. додаток №3), увійшли легенди «Долинка»,«Світланка», «Учень – зайчик та вчитель ведмідь».

На все життя запам’яталися письменнику розповіді старих людей про минуле рідного села. Саме у легендах, які оповиті казковістю і фантастичністю, іде мова про історичну назву села. Такою є легенда «Сумна красуня». Образ прекрасної дівчини Шебри став початком утворення села Шубранець.

З плином часу змінилася одна буква, і село стало називатися Шубранець. Так це красиве буковинське село звуть і тепер.

У збірці оповідань «Друзі – нерозлийвода» (2002р.) (Див. додаток №4) автор розповідає про хлопчиків, які знаходять спільну мову між собою, не тримають зла і уміють співчувати, розуміти, ділити радість і горе порівну. Герої оповідань мужні і сміливі, прагнуть завжди до злагоди і добра.

Коли хлопчики з нашого класу (а їх аж 17) прочитали оповідання «На річці», «Зустріч», «Невідомий», «Загін справедливих»,  то я помітила, що вини почали менше сперечатися вискакувати один наперед одного. У класі запанувало взаєморозуміння та взаємодопомога.

Я думаю, що ці оповідання навчають юних читачів дорожити дружбою.

Книга «Скарби Шубранецької торбинки» (2002р.) (Див. додаток №5) об’єднала в себе уже знайомі для читача твори із попередніх збірок.

Через два роки у світ вийшла шоста збірка Василя Кукульняка «Жовтоносик» (2004р.) (Див. додаток №6).

«Казки, що сповивають душу добром», – так каже про цю книжечку сам автор. Читаючи про героїв казок сповнюєшся світлосяйним теплом автора до світу Дитинства і Добра. У книзі багато гарних ілюстрацій, які доповнюють зміст творів.

У збірці «Стежками отчого краю» (2005р.) (Див. додаток №7) зібрано нові казки письменника, а також там багато стародавніх легенд про село Шубранець. У легенді « Стежками отчого краю» Василь Дмитрович згадує своїх друзів, з якими часто ловив рибу у річці Фосеміра, згадує як колись бігав босоніж зі своїми однолітками до Сафатової долини, а потім через Совицю до Липованського ставу, де була дубова криничка, що утворилася від сліз дівчини.

У людей змінюються погляди, звичаї, але не слід забувати і руйнувати те, що створили наші пращури. Усіх моїх однолітків зацікавила розповідь про сільських знахарок Таську і Санду.

Недалечко від того місця, де молода пара заснувала наше село, проживала старенька жінка, з родини Шебри. Звали цю прабабусю Таською. Знахарка виліковувала багато хвороб цілющими травами. А ще у неї була розумна козуля, яка лиху людину не пускала на подвір’я.

Знахарка Санда за допомогою стародавніх замовлянь і молитов знімала порчу, уміла ворожити на майбутнє, а також була добрим костоправом приймала пологи.

І зараз, недалеко від центральної дороги, стоїть будиночок у якому прожила своє довге життя бабуся Санда. Височить непорушно, ніби у ньому відгомін минулого.

А яка чиста вода у Процевій криниці! Її цілющі властивості рятували багатьох людей від недуг. Хворі йшли до кринички, пили воду, і через певний час хвороба залишала їх.

Вода з Процевої кринички і зараз рятує від спраги влітку дітвору, яка випасає худобу за селом.

Варто додати, що Василь Дмитрович не обмежується своїми пошуками у творенні казки чи легенди, його вабить також і драматургія. Чудова п’єса «До баби Яги в гості» зацікавлює нас, дітвору, пригодами у лісі. Добрі герої п’єси Михайлик та песик Нютик переконують злу бабу Ягу одягнути гарну сукню і говорити лагідні слова. Тепер у тому лісі всі живуть мирно і дружно, допомагають один одному в біді:

У лісі, де красується природа чарівна,

Жила страшенно злющая, сердитая Яга.

Тепер вона змінилась. Відомо всім давно:

Незгоди переборюють лиш дружба і добро!