Освіта Дорошівці

Мій рідний край, моя рідна дорошовецька земля. Що може бути у світі дорожчим за тебе? Перегортаючи сторінки історії я часто задумуюся над долею моєї Батьківщини, свого народу. Нелегка випала доля моїй рідній землі. Поневіряння, кріпацтво, відсутність держави, війни, голод, розруха, та попри все це ми вистояли і зберегли нашу квітучу країну.

Село Дорошівці розташоване в чарівній, квітучій місцевості біля річки Дністер. Воно має багату, повну драматизму і сподівань історію, багато легенд, цікавих традицій. Перші згадки про село Дорошівці сягають 1617 року. Хто тільки не володів селом… і Молдова, і Османська імперія, і Австро-Угорщина,          і Румунія…

Історія людства – це довга і важка дорога, на якій часто зустрічаються різні перешкоди, одні народи зникали, інші з’являлися… Історія – то тернистий  шлях,  шлях  від сивої давнини до сучасності, а освіта є важливою складовою частиною людської історії, бо вона вбирає в себе тисячолітній досвід і є визначальним чинником подальшого розвитку суспільства.

Все довкола розпочинається зі школи, а школа – з учителя. Цікавою та не менш трагічною була доля школи в нашому селі.

На час приєднання Буковини до Австрії  стан освіти був дуже поганим, це стосувалося не тільки селян, але часто і вищих  станів суспільства. Щоб зрушити з місця буковинське шкільництво, австрійському урядові довелося надіслати у 1785-1786  роках за рахунок православного релігійного фонду 1000 примірників букварів, 1000 – рахункових книжечок, 1000 – румунсько-молдавських катехизмів і 2275 українсько-німецьких катехизмів. Аналіз історико-педагогічної літератури свідчить про те, що в перші роки прилучення Буковини до Австрії, тут діяло лише 6 волоських шкіл: у Чернівцях, Путні, Радівцях, Сереті, Сучаві та Кимполунгу, які стояли в освітньому плані вище від шкіл-«дяківок», які діяли майже в кожному селі, де була церква.

У 1848 році Буковина була звільнена з кріпацтва, селяни нашого села теж отримали волю, проте життя не покращилося. Стан освіти був катастрофічним. Письменними на селі були тільки поміщики та церковнослужителі.

У січні 1856 року в нашому селі почав служити священик отець Дмитро Васильович Видиновський, родом із с. Суховерхів.  В пам’яті народу він живе  як «ревний вчитель».  Свій дім отець Дмитро віддав під школу, де прості сільські діти вчили «азбуку», серед учнів був і Василь Ігнатович Радик, який у майбутньому пов’яже свою долю із вчительською працею.

У 1868 році, коли в будинку отця Драчинського в селі Товтри одружувався молодий богослов Євсевій Андрійчук (майбутній священик с.Дорошівці), поряд з цим відбулася знаменна подія, яка змінить хід розвитку освіти в нашому краї. На весілля прибуло багато українських священиків та інтелігенції, які «дійшли до ухвали про заснування «руського товариства»». А через три місяці відбулося перше зібрання товариства «Руська бесіда» і сталося це 14 (26) січня 1869 року.Так 149 років тому почалося національне відродження нашого краю, і ми пишаємося тим, що саме священик нашого села Євсевій Андрійчук брав участь у роботі цього товариства і доклав чимало зусиль для розвитку освіти в нашому селі.

Австрійська влада видала низку законів про освіту, відповідно до «Шкільного і наукового порядку для загальних народних і виділових шкіл» (20 серпня 1870 р.) передбачалося обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.  Для Буковини найпоширенішими були одно- і двокласні народні школи, хоча громади, які мали 4-15 учителів, могли утримувати і 4-5 класні школи.

Українські школи в краї попри їхнє зростання не могли ще забезпечити повноцінної національної освіти. Причин було багато, насамперед це – відсутність певної підготовки у вчителів, бо вони ще закінчували старі препаранди, а найбільш болючою проблемою було – відсутність підручників рідною мовою, шкільного обладнання і коштів на них. Про ці проблеми писав у своїх звітах Ю. Федькович, відвідуючи сільські буковинські школи.

Першу школу в нашому селі стараннями отця Дмитра та отця Євсевія в селі відкрили у 1870 році. Проте відвідувати її змогли далеко не всі діти. Давалися взнаки відсутність навчального приладдя, коштів та підручників.

7 квітня 1871 року в Дорошівській школі відбулася шкільна рада, яка в своєму рішенні №1572 хвалить «ревність» священика Євсевія Андрійчука в справах відкриття школи.  Нажаль в той час в школі зошитів не вистачало, тому вони були «на ціну золота», діти не мали олівців та чорнил, завдяки старанням священика та громади в школу придбано дошку для письма. Не всі діти і в наступні навчальні роки були залучені навчанням, більшість з них не мали коштів на приладдя та одежу.

Отець Євсевій Андрійчук проводячи богослужіння в храмі старався пробудити в дітях любов до книг та тягу до знань. Саме в період коли він служив у нашому селі збільшилася кількість письменних дітей та дорослих. Одним із його учнів був Іван Миколайович Бажанський, наш славний земляк, письменник та поет.

У 1890 році в селі сталася пожежа згоріла дерев’яна церква. Проте стараннями старости громади Василя Звізди та отця Євсевія Андрійчука було розпочате будівництво нової кам’яної церкви. Гроші на нову церкву збирала громада, до збору коштів долучилися також і вчителі, що свідчить про тісні взаємини церкви та школи.

26 липня 1891 року отець Євсевій був на зустрічі у с. Товтри з графом Паче. Саме в цей час у буковинських школах вводилася «фонетика», тобто навчання місцевою мовою, прихильником якого був і граф.

21 травня 1893 року в селі Дорошівці відбулася знаменна подія – освячення храму, на яке приїхав митрополит Сильвестр, який був приємно вражений красою села, школою, церквою та місцевими традиціями. Учні школи співали під час святкового богослужіння, це свідчить про те, що в школі на високому рівні викладалася музика.

Нажаль новий навчальний 1893-1894 рік всі не змогли розпочати через спалах холери.  Рівень медичних послуг був низьким, люди преховували хворих і лікувалися «часником та полином».

У 1894 році урядова Віденська газета обнародувала від 13 січня інформацію про те, що старший учитель з Дорошівців пан Василь Радик нагороджений золотим хрестом «За заслуги», за старанну вчительську працю. Відзнака була йому вручена 21 січня 1894 року паном Мстиславом Захаром під час зібрання вчителів та чиновників старостату.

Наприкінці липня 1894 року  в селі зафіксовано перший випадок смерті від холери, страшна хвороба протягом липня-серпня забрала життя 29 мешканців села.   24 листопада 1895 року в селі починає служити новий священик Олександр Монастирський, який писав етнографічні дописи до різних періодичних видань, зокрема «Православна Буковина», «Буковина», «Селянин» та ін. Наступного 1896 року в селі було збудовано нову трикласну народну школу з випаленої цегли будівничим паном Косинським. 30 серпня у неділю школа була освячена отцем Андрієм Монастирським, також на дійство були запрошені 3 сусідні священики. На відкритті школи була присутня родина місцевого дідича, прибуло багато народних учителів із навколишніх сіл. Скориставшись нагодою також було освячено шкільний прапор, який був присланий аж з Відня і переданий місцевому надучителю  пану В. Радику – голові місцевої шкільної ради, отцем Олександром. Гостей приймала громада і частувала їх обідом у новій школі.

Для того щоб готувати обіди для учнів шкільній їдальні потрібна була якісна питна вода, звісно як і всьому селу. У 1897 році за підтримки крайового президента Леопольда Тоеса, село отримало на побудову водопроводу значну суму. І у вересні 1897 року пустили з місцевої гори «Лиса» воду спеціальними рурами  і збудували криницю для всіх жителів села. На відкритті криниці був присутній і граф Леопольд Тоес. Колодязь був освячений місцевим священиком біля школи. На це дійство зібралася місцева та крайова інтелігенція.

10 вересня 1898 року було здійснено замах на імператрицю Єлезавету у Женеві, що в Швейцарії, імператриця від значних крововтрат померла на місці. Тлінні рештки  покійниці похоронено у Відні.  12 вересня 1898 року  у місцевій церкві 9 священиків відслужили панахиду за покійну імператрицю, у панахиді також брала участь шкільна молодь та вчителі.

Угрудні 1898 року весь австрійський світ святкував 50-літній ювілей вступу на престол Франца-Йосифа І. З тієї нагоди освячено все село Дорошівці, а в церкві відслужено святкову літургію і молебінь біля пам’ятного хреста на якому було написано: «Цісарю Францу-Йосифу і Єлисаветі громада Дорошівців 2 грудня 1848-1898 рр.)

Шкільна молодь виконала вірша, покладеного о. Монастирським на мелодію народного гімну:

«50 вже літ минає,                                                    Вся держава торжествує,                               як наш цісар трон засів.                                     Гомонить австрійський світ:

Франца-Йосифа народ знає,                               Слава Царю, що панує

Бо прожив щасливих днів.                                    Миром 50 аж літ!»

Всі жовніри, що активно служили отримали пам’ятні медалі, а поміж вбогих учнів, за старанням сільської громади,  в цей день було розділено одежу та взуття.

У 1899 році в краї починається тотальна румунізація, не оминула вона і нашого села. Навчання в школі почало вестися румунською мовою, цією ж мовою велося богослужіння у місцевій церкві, про це свідчать записи в церковно-приходських книгах того періоду. Зокрема під впливом румунських архієреїв відбувалася широка румунізація краю, навчання в приходських школах, в народних школах та вищих навчальних закладах почало вестися румунською мовою. В пам’яті народу збереглися випадки, коли румунські священики відмовлялися сповідати україномовне населення та вчителів, що боролися за рідну мову.

У школі в цей період основними предметами були: читання, арифметика за підручником Ф. Мочніка, релігія викладалася за підручником «Малий катехизис для православних дітей» Л.Дегарба. Проте ці підручники були надто складними та не зрозумілими для дітей.

У 1906-1907 навчальному році навчанням було охоплено лише 218 із 310 дітей шкільного віку, оскільки батьки не мали змоги придбати дітям необхідне приладдя.   У 1911 році в Дорошівцях стала діяти філія культурно-освітнього товариства «Руська бесіда». Вона мала свою бібліотеку та читальню з творами Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, Ю.А.Федьковича та інших. Роботою цього товариства керувала місцева українська інтелігенція, зокрема учителі школи.

З початком Першої світової війни освітні процеси в селі призупинилися. В селі майже постійно перебували військові. У одному з приміщень місцевої школи розміщувався госпіталь поранених військових. 2 листопада 1916 року  до керівництва школи надійшов лист, про те що вони не можуть розраховувати на державні кошти, а кошти на навчання брати у громади та релігійних фондах. Тривала російська окупація, переслідування вчителів та тих хто висловлювався погано проти Російської держави.

У 1917 році Буковину знову окупувала цісарська влада. У 1918 році завершилася війна, Австро-Угорщина припинила своє існування. Останнім керівником уряду на Буковині був граф Йозеф фон Ецдорф. Проте повернення австрійської влади ситуацію не поліпшило, економічне зубожіння, злидні, розруха, нестача продуктів харчування призводило до частих народних невдоволень австрійською владою, не оминули вони і наше село.

11 листопада 1918 року скориставшись кризовою ситуацією румунське військо окупувало Буковину. 12 листопада було створено ХІV шкільний інспекторат, який мав займатися справами освіти в краї. Розпочалися перевірки та контролювання діяльності народних вчителів. Заходами румунізації було закрито читальну в селі та філію «Руської бесіди», як ворожої організації. Українців змушували змінювати прізвища на румунські, чинився тиск на селян-боржників, яким списували борги, після того як вони запишуться румунами. У період румунської окупації не залишилося жодного закладу з українською мовою навчання, румунізована була і наша школа.

Стан з освітою в селі був поганий. В селі налічувалося 150 неписьменних, навчання в школі велося румунською мовою. Училися в ній переважно діти заможних селян. У 1936-1937 навчальному році, наприклад, школу закінчило всього 7 хлопчиків і 9 дівчаток. Зате в Дорошівцях діяло аж 12 корчм.

В 1944 році в селі відкривається початкова школа, де навчання велося на українській мові. Три класи, які були на той час в школі, були заповнені дітьми різного віку тобто від 7 до 18 років.

 

 

 

 

 

 

В 1946 році в селі відкривається семирічна школа, яка знаходилась в трьох приміщеннях. В цей період йде масова ліквідація неписьменності. В школі не вистачало вчителів. Першим директором в цій школі був Драбик.

В 1954 році відкривається восьмирічна школа. Вона проіснувала до 1957 року. З 1957 року по 1961 була відкрита середня школа. Але за відсутності кількості учнів вона довго не проіснувала і знову стала восьмирічна.

Зараз в центрі села розташована двохповерхова школа, яка збудована в 1980 році за кошти місцевого колгоспу. У  школі є 11 кабінетів, гарна актова зала, комп’ютерний клас, бібліотека, майстерня, їдальня, спортзал. У 2012 році засновано шкільний музей.

 

 

 

 

Через площу розміщена дошкільна установа, де перебувають діти від 3-х до 6 років.

 

 

 

 

 

 

Дітей та учнів навчають і виховують 26 вчителів, в тому числі і вихователі. Нині це навчально-виховний комплекс, тут навчається до 200 дітей. Педагогічний колектив школи працює над проблемою «Розвиток творчої особистості вчителя та учня». Тому велику увагу вчителі приділяють роботі з обдарованими учнями. Адже в кожної дитини є іскра Божа, і завдання школи не погасити її, а докласти максимум зусиль, щоб та іскра засвітилася. І як результат: щороку учні школи здобувають призові місця на районних предметних олімпіадах з базових дисциплін.

 

 

 

 

 

 

 

Держава дбає про розвиток матеріально-технічної бази школи. За останні роки зроблено капітальний ремонт дошкільної установи. В школі відремонтовано спортивний зал, збудовано прекрасний актовий зал, влаштовано внутрішні вбиральні, ремонт приміщення кухні, замінено вікна та перекрито дах. Наші діти навчаються в теплих і затишних приміщеннях.

Зараз педагогічний колектив Дорошовецького НВК очолює прекрасний педагог та мудра жінка Кітар Одарка Василівна, яка докладає чимало зусиль, щоб наша школа була на високому рівні, допомагають їй у цьому заступник з навчально-виховної роботи Мензак Н.І. та заступник з ВР Безкоровайна Н.Г. і педагогічний колектив нашого НВК.

Роль освіти в житті людини важко переоцінити. Де б ми не були, і куди б нас не занесла доля, ми завжди пам’ятатимемо село, де народилися, рідну школу, першу вчительку.

На долю нашої країни випадало чимало випробувань, проте вона вистояла, наш народ зберіг рідну мову, традиції, які живуть і в нашій школі. Сьогодні, теж так склалося життя, що перед нашою Україною нависла загроза і потреба у освіченій, патріотично налаштованій молоді як ніколи велика. Оскільки освіченими людьми важче управляти, освічена молодь – запорука  успішної, економічно розвиненої країни.

За матеріалами вчителя історії Мацкуляк Н.В.