Історія Васловівці

НАРИСИ  З  ІСТОРІЇ  СЕЛА

 

 

       Село Васловівці розташоване за 13 км на південний схід від районного центру і за 10 км від обласного – міста Чернівці. До найближчої залізничної станції в Садгорі відстань складає 15 км. Поряд із селом проходить шосейна дорога Чернівці-Заставна. Васловівці межують із селами Малий Кучурів і Горішні Шерівці.

Щодо походження назви села, то існує кілька версій. За однією з них назва походить від прізвища Василович – першо поселенця цієї місцевості. За переказами, він займався розведенням овець, бо гористий рельєф сприяв цьому заняттю.  Вважають, що від слів «Василь» і «вівці» утворилася назва «Васловівці». Згідно з іншою версією село раніше називалося «Славівці», а на початку XVIII ст. дістало назву Васловівці.

Село Васловівці ділиться на кутки: Хабайли, Семени, Страті, Койцани. Ці назви походять від прізвищ жителів села. Той куток, який заселяли селяни на прізвище Хабайло, став називатися Хабайлами. Де жили селяни з прізвищем Семенко – Семени, де жили Стратійчуки – Страті і, відповідно, з прізвищем Койцан – Койцани.

Біля села розташований ліс. Найвище місце в ньому називається Бердо. Назва походить від назви деталі старого ткацького верстата – бердо. Саме на бердо схожа ця місцевість.

У лісі, що оточує село, є ряд горбів, але серед них виділяються Крайній горб, Середній горб, горб «Бас». Крайній горб називається так тому, що він перший, крайній від села. Середній горб походить від слова «середина», бо він розташований посередині лісу. Назва горба «Бас» точного пояснення не має. За селом простягається невеликий лісок Приліпка. Він називається так тому, що колись біля нього був невеликий лан землі, який ніби приліпився до лісу.

        Землі села Васловівці також мають свої назви. Поряд із селом простягається лан Селище, де до нападу турків існувало старе село. Кращі й родючі землі належали панам, особливо долини. Ці поля стали називатися Панська долина. А ті поля, що розташовані між горбами і мають вигляд жолоба, називаються Жолоби. Поле Буйність отримало свою назву від буйних лісів, що колись тут росли. Інші поля мають своєрідні назви: Пасовище, Стігло, Сесія, Вільха, Совиця, Рівнина, Кладки, Довгий горб.

Пасовище – це поле, де ніколи не орали, а пасли худобу.

Стігло – поле, куди зганяють худобу в обідню пору для доїння і де відпочиває пастух. Стігло походить від слова «стояти».

Сесія – це поле, що простяглося понад ставом і ріпне для під’їзду. На цьому місці збиралися пани для відпочинку і ради. Сесія – панська рада.

Вільха – поле понад ставом, обсаджене вільхою.

Совиця – друга частина поля, що належало панові.  Назва Совиці походить від прізвища пана Совицького.

Царина (Царинка) – земля, подарована цісарем (царем).

Бойків горб носить назву від прізвища Бойко, що колись тут проживав.

В історичних документах село вперше згадується в 1662 році.

В урочищі Гирло, яке розташоване на північний захід від села, на правому березі р. Кучур виявлено ранньослов’янське поселення черняхівської культури (ІІ-У ст. н. е.). Основними заняттями жителів села було землеробство, скотарство, гончарне, залізоробне і ювелірне ремесла. В соціально-еконо­мічному та культурному плані ранньослов’янські племена були досить розвинені, бо на їх культуру і побут мала великий вплив Римська держава. Це видно з решток глиняного посуду та високохудожніх виробів із кераміки й срібла, знайдених при розкопках. У центрі села (Середній горб) було виявлено залишки давньоруського поселення ХП-ХШ ст. Саме в цей час у слов’янського населення Північної Буковини активно проходив процес зміни язичницького похоронного обряду на християнський. Про це свідчать дані розкопок могильників, в яких не знайдено багато предметів. Тоді церква забороняла ховати з покійником будь-які речі.

У кілометрі на південний захід від села, на правому березі р. Кучур, в урочищі Селище виявлені рештки зниклого села ХГУ-ХУІІ ст. У 1965 р. тут досліджено два житла на-пів землянкового типу. В цей час Північна Буковина перебувала під турецьким гнітом. Турки часто робили набіги на село, захоплювали бранців і забирали з собою. В західній частиш села, на околиці, жителі збудували невелику фортецю, яка захищала їх від спустошливих набігів турків. Після того, як турки її спалили, люди стали переходити в ліс і збудували село заново.

        З 1774 р. територія Буковини стає володінням Австрії. З самого початку окупації буковинському краю, в тому числі Васловівцям, відводилася роль аграрно-сировинного додатка. Це не дуже влаштовувало селян, і вони час від часу повставали проти існуючого режиму, вимагаючи скасування кріпосного права. Сестри-старожили Губко Василина і Настасія розповідали про ті часи: «Самі ми на пана не працювали, але чули від предків. Селяни працювали на пана по 3 дні на тиждень зранку і до пізньої ночі. Порядки існували дуже суворі. Австрійський уряд дозволяв панам застосовувати до селян тілесні покарання (биття палицею). Так, за спізнення на роботу на півгодини селянин отримував 25 буків. На полі не давали відпочивати, навіть напитися води. Австрійський уряд, наляканий розмахом селянської бороть­би і революцією, змушений був 9 серпня 1848 р. видати указ про скасування феодальних повинностей селянам Буковини. Варто звернути увагу на те, що поміщики довго приховували указ австрійського уряду про скасування кріпосного права. Губко Василина розповідає, що пан убив одного селянина за те, що той відмовився працювати на нього після указу. Селяни продовжували працювати, тому що не знайшлося жодної людини, яка б могла прочитати цей документ. З 1866 р. в селі стала функціонувати перша початкова школа.  Це була звичайна сільська хатина, вкрита соломою, в якій навчалося понад 40 селянських дітей. Значний внесок у заснування школи зробив буковинський митрополит Євген Гакман, який народився  20 серпня 1793 року в с. Васловівці. Перша дерев’яна християнська церква Успіння Пресвятої Богородиці з’явилася у селі ще під час турецького панування. Трохи пізніше на цьому ж місці жителі збудували каплицю Святої Покрови, яка зруйнувалася вже за радянських часів. Васловівчани збудували тут нову каплицю і 14 жовтня 2003 року, в день Святої Покрови, її освятили.

У грудні 1904 року  у Васловівцях було відкрито спортивно-пожежне товариство «Січ». Його засновниками були учителі Павлюк і Вернигора. До старшини Васловівської «Січі» були обрані: Вернигора – кошовий, осаул – Е. Олексюк, скарбник – І.Іванович, четарі – Д. Попович, О. Піддюмний, Твердохліб та Вірстюк. На святі було багато гостей з Нової і Старої Жучки, Рогізни, Юрківців, Малого Кучурова та Боянчука. Серед промовців на відкритті «Січі» (Рожка з Чернівців, Магасюк і ін.) виступив і учитель з Боянчука Тодор Дудинський.

У 1905 році поряд з церквою була збудована нова школа.

Частину коштів на її зведення виділила держава, частину зібрала громада. Варто зазначити, що в цій школі деякий час працював директором Касіян Павлюк, який був перекладачем української делегації на мирних переговорах у Брест-Литовську в 1918 році. Служила школа васловівським дітям вірою і правдою до кінця XX ст., поки місцевий колгосп не збудував нову.

Велика кількість землі у Васловівцях належала землев­ласникам Філіпу Ямпольському і Якубовичу. Селяни з самого ранку й до ночі працювали на панських полях, отримуючи за важку роботу невелику платню. Такий стан справ призвів до селянського виступу у 1905 році.

Грамотні васловівські ґазди передплачували газети, з яких дізналися про події Російської революції 1905-1907 рр. Ці події здійснили певні позитивні зрушення у свідомості васловівчан. У цьому переконує донесення Чернівецького по­вітового управління президії крайового управління Буковини про закінчення страйку сільськогосподарських робітників у  с. Васловівцях Чернівецького повіту від 5 серпня 1905 року:   «У с. Васловівцях до початку жнив був помітним страй­ковий рух сільськогосподарських робітників, організований Георгієм Годованюком, Горою Губкою, Манолієм Черевком і Дмитром Соф’яком. Однак він тривав недовго і не мав наступального характеру. 7 липня 1905 року власник маєтку Філіп Ямпольський під час переговорів з представниками селян, адміністрації, а також учителя і попа погодився врахувати частково вимоги робітників про підвищення плати. 8 липня 150-200 місцевих робітників відновили роботу і не перешкоджали також працювати 35 галицьким сільсько­господарським робітникам з Печеніжина. Було вжито всіх запобіжних заходів і жандармерії не було потреби втручатися. Розшуки автора анонімного листа до голови громади Печеніжина про погрози розправи над штрейкбрехерами не дали ніяких результатів».

      Дуже постраждали Васловівці у роки Першої світової війни 1914-1918 рр. Найважчими для жителів виявилися 1915-1916 роки, коли село перебувало під постійним артилерійсь­ким обстрілом. У цей час вибухами снарядів було зруйновано й спалено багато хат і господарських будівель. Неймовірним тягарем лягли на плечі селян постійні військові реквізиції, які спустошували запаси продуктів харчування і фуражу. Австрійці та росіяни, користуючись воєнним станом, нерідко забирали у беззахисних селян коней і вози, інколи волів. Частина чоловіків брала участь у війні на боці Австро-Угорської імперії, яких використовували в основному на італійсь­кому фронті. Одні там загинули, деякі повернулися каліками.

    У 1918 р. на зміну австрійському пануванню прийшло румунське, але буковинцям від цього легше не стало. Більше того, румуни наполегливо чинили тиск на національні права українців. Навчання дітей українською мовою у школі скасу­вали, жителів змушували розмовляти румунською, змінювати свої прізвища на румунський лад. З цієї причини у Васловівцях у 1932 році відбулася кривава сутичка між румунськими жандармами і місцевими жителями. Великі землевласники продовжували визискувати селян, а ті розорялися і жили в постійних злиднях. Рятуючись від голодної смерті, багато селян емігрували за кордон – у США, Канаду, Аргентину.

28 червня 1940 р. Червона Армія вигнала румунських окупантів з Північної Буковини. Навесні 1941 р. в селі почала працювати школа, де навчання велося українською мовою, відкрилися сільський клуб і бібліотека. На початку червня 1941 року нова влада домоглася створення колгоспу, в якому першим головою став Хабайло Василь, головою сільради -Ткачук Василь.

Але в двері вже стукала Друга світова війна, і в липні знову повернулися румунські окупанти, які були союзниками фашистської Німеччини. Румуни стали відбирати назад землю і майно, роздані більшовиками, відновлювати свої порядки. Вони спровокували місцеве населення на фізичну розправу із сільськими євреями. Двірником (головою сільради) було призначено Тригука Тодора. Ставлення румунів до місцевого населення стало гіршим, ніж до 1940 року.

У березні 1944 р. Буковина, втому числі Васловівці, була звільнена від загарбників. Більшовики поновили Ткачука В.Т. на посаді голови сільської ради, стали запроваджувати свої порядки. Школа стала суто українською, кардинально зміни­лися шкільні програми і підручники, було заборонено фізичні покарання. Всім селянським дворам нова влада довела розмір податків і поставок хліба, які необхідні були для фронту. На початку травня частина жителів села, що підлягали призову в армію, відправилася на радянсько-німецький фронт. 206 васловівчан брали участь у розгромі німецько-фашистсь­ких загарбників, 109 з них загинули. В пам’ять про загиблих воїнів-односельчан жителі спорудили в центрі села пам’ятник.

 

Пам’ятний знак євреям села Васловівці, вбитих на початку Другої світової війни в 1941 році, в урочищі Завалини. На цьому місці була викопана ве­лика яма, кругом неї поскла­дали євреїв (21 чоловік), які на той час проживали в селі і зай­малися переважно торгівлею.  Цих людей розстріляли і скидали в загальну яму. Це все відбу­валося на очах у жителів села, були присутні навіть малолітні діти. Ці моменти назавжди закарбувалися в пам’яті людей. Старожили й зараз з жахом згадують ті злощасні моменти. 80-річна Марія Бегус згадує, що серед тих євреїв була молода сімнадцятирічна дівчина, яка благала не вбивати, падала на коліна перед ними, але вони ніби не чули її.

Кажуть, що час – хороший лікар. Він загоює як фізичні, так і душевні рани. Це так, але коли слухаєш людей, що пережили сталінські концтабори, у це не віриться. Їхні серця й душі зранені до неможливості. Здається, вони й сьогодні кровоточать. Попри все це люди не мовчать, не замикаються в собі. Ще і ще раз повертаються думками в минуле, розповідають про себе, про рідних, про велике зло, що творилося на нашій стражденній землі. Більшовицька карально-репресивна машина, як жорна, перемелювала життя і долі багатьох буковинців. Ніхто сьогодні не скаже, скільки наших краян залишилося на просторах ГУЛАГу навічно, не витримавши тортур і наруги. А ті, що вистояли, вижили і повернулися, на довгі роки залишилися з клеймом «бандеровець». Зневажливе, зверхнє ставлення відчувалося не тільки від більшовицької адміністрації, а й від окремих односельчан. Витримати морально-психологічне приниження і залишитися людиною не кожному було під силу.

Невеликі групи повстанців намагалися в перші повоєнні роки чинити опір соціалістичним перетворенням, які виявилися незворотними. Де переконаннями, де погрозами заманювали людей у колгосп, який створили в 1948 році й назвали іменем Дзержинського. Очолив новостворений колгосп                                   

 Підлубний Петро Іванович, на плечі якого ліг  непомірний тягар. Сприяв процесу колективізації  і голод 1946-1947 років. Виснажені голодом люди

 згоджувалися на все, аби запанував спокій, аби обіцянки більшовицьких агітаторів хоч трохи поліпшили їхнє життя. Міцно на ноги стало колективне господарство у 1950 році, коли головою був призначений Руснак  Микола Онуфрі­йович. Розумний і наполегливий, він одразу усвідомив, чого чекає від нього нова  влада. Його енергійність та відданість, уміння працювати з людьми були належним чином оцінені, й через рік його призначили першим секретарем Садгірського райкому партії. На посаді голови кол­госпу його замінив Прав­дивий Михайло Арте­мович. Наступних п’ять років (до 1960 р.) кол­госпом керував Гураль Зіновій Михайлович, а у 1960-1965 рр. працював Шевчук Федір Васильович.

З грудня 1965 р. і до листопада 1995 р.    господарством керував здібний організатор відданий своїй справі керівник Стругар Іван Олексійович. Колективному госпо­дарству  належало 2580 га землі, у т.ч. орної – 1202 га,  під пасовищами, став­ками та садами – 451 га. Колгосп спеціалізувався на виробництві зерна, тех­нічних культур та м’ясо-молочної продукції.  Васловівське господарство мало найбільше  районі поголів’я овець, реаліза­ція м’яса таовечої вовни становила значну частку від  прибутків  колгоспу. За кошти колгоспу  розбудовано приміщення тваринницького комплексу, тракторної бригади, закуп­лено нову техніку, збудовано два будинки соціальної сфери, лазню. У 1974 р. до васловівського колгоспу приєднали і малокучурівський. Об’єдна­ний колгосп до свого розформування існував під назвою імені Дзержинського до 1991 року, а в 1993 р. колгосп перейменовано в селянську спілку спів­власників «Зелений гай». У ньому з листопада 1995 по березень 1999 рр. головою був Кітар Юрій Васильович. В радянські часи село інтенсивно розвивалося і розбудо­вувалося. Зведено новий клуб, велику школу, ряд магазинів, добротних сучасних будинків тощо.