Єрешкін Дмитро – учень  5 класу.

 

 

Розвиток освіти

 

З давніх-давен людина намагалася пізнати себе. Пізнаючи себе, людство пробуджує в собі велике відчуття любові, воно стає на шлях удосконалення, а з цим породжує науку життя і поступово розуміє, що являється частиною живого Всесвіту, усвідомлює, що в нього є Божественний початок та його фізичне продовження. Всі ці риси, які людина набула шляхом відображення оточуючого світу на печерних сторінках свого життєпису, на глиняних табличках і папірусових сувоях, на пергаменті і паперових здобутках набутих уже знань, узагальнивши, можна назвати великим людським подвигом, ім’я якому освіта.

 

В старому селі Бернове поки що не вдалося знайти якісь докази про наявність освіти. Мабуть, в далекому минулому наші прапрадіди, відвойовуючи в природи кожен метр свого виживання, не думали про освіту. Вона була домашня, сімейна. Батько і мати передавати своїм нащадкам набуті ними знання від своїх прародителів та власного вдосконалення. Є і інша думка. Існувала церква де, хоч і небагато, але ж все-таки були книги: Біблія, Євангеліє, книги для читання, звітна документація. То ж були люди, що читали, писали звіти, тощо. Який же батько не хотів навчити свою дитину цієї мудрості. Звідси напрошується висновок, що освіта, хоч і не для широкого кола жителів, уже існувала. Після спалення старого населеного пункту надовго зникла освіта для жителів даного села. Перші мешканці нового населеного пункту, виживаючи у дуже важких умовах у ХVІІІ ст, не мали можливості задумуватися про освіту підростаючого покоління.

 

Першим осередком, де потрібна освіта, була церква. В церкві наявні вищезазначені писемні джерела, інша ділова документація. Висновок – були уже освічені люди в селі. На протязі другої половини ХІХ ст. в деяких церковних документах підкреслюється, що священик чи дячок «грамотен». Це означає, що в цей час були випадки, коли церковнослужителі були і неписьменні, тобто висвячені в духовний чин за досвідом роботи. Ще один доказ. Син церковного псаломщика Захарія Чембаровича в 32 роки «Не грамотень». Навіть духовенство не завжди піклувалося про навчання своїх дітей. В першій половині ХІХ століття в церковних відомостях зазначається про наявність поміщика «В этомъ приходе». Сам поміщик, діти його, адміністрація були освічені. Маленькими кроками освіта все більше і більше пробивалася до людей. І настав час, коли виникла потреба про відкриття навчального закладу в даному населеному пункті. 14 вересня 1888 року відкрито першу школу.

 

Ось як говориться в церковних відомостях: «В семъ приходе имееться церковно-приходская школа, открыта 14 сентабря 1888 года… На содежание школы выдается обществомъ ежегодно 100 рублей». Цей документ говорить про те, що в селі Бернове вперше відкрито перший навчальний заклад. В ті часи, аж до двадцятих років першої чверті ХХ ст. законовчителем та завідуючим школою був сільський священик. Перший її завідуючий Митрофан Гришановський.

 

Можна тільки уявити перший клас нововідкритої школи. Це діти більш-менш заможної частини населення та працівників церкви. В документах того часу говориться, що деякі селяни уже мали власних наймитів. В селі з’явилися міщани – ремісники. В 1891 році в школу прибув перший вчитель, який навчав дітей природничих наук. Це син псаломщика Петро Степанович Букатович. Йому було 26 років, одружений. В школі вивчають не тільки

 

Закон Божий, але учні навчаються математики, граматики, природничих наук, тощо. Першим вихованцем цієї школи, що продовжив навчання у наступних навчальних закладах, був син заможного на той час селянина Чабан Петро Аристархович. Його батько Аристарх Михайлович володів гарного пасікою, вів торгівлю медичними ліками, мав достатньо землі для виробництва сільськогосподарської продукції. Наприкінці тридцятих років ХХ ст. Петро Аристархович працював завідуючим цієї школи «при румунській владі». В 1940 р. виїхав в Румунію, там і завершив свою життєву дорогу.

 

1901 рік. Нове століття. Вчитель Закону Божого і завідуючий школою священик Олексій Ватрич, вчителька Софія Яківна Жалоба, що закінчила навчання в Кишинівському жіночому єпархіальному училищі. В школі навчається 40 дітей, 4 дівчинки і 36 хлопчиків. Як і раніше, сільська громада виділяла на утримання школи 100 рублів. Держава непричетна до проблем даної школи фінансово, крім забезпечення педагогічних кадрів для неї.

 

З самого початку існування школи навчальні класи розміщувалися у приватних будинках. Незручно було і вчителям і учням. В церковних відомостях за 1901 рік є наступний запис: «Старанием священника Алексея Ватрича в 1898 году построено прекрасное и во всем удобное здание подъ квартиру местной церковно-приходской школы». Сільська громада на свої кошти побудувала гарне і зручне приміщення для навчання дітей. В ті часи церква, школа, інші громадські споруди будувалися «стараниемъ прихожанъ». Це звичайний сільський будинок, в якому в одній половині жив вчитель, а в другій половині вчилися діти. Дітей було мало, тому в одній класній кімнаті навчалися діти всіх рівнів у дві зміни. Через два роки, в 1903 році завідуючий школою той же О.Ватрич, а вчитель співів, церковний псаломщик Никон Григорович Лемні, переведений в дану школу з Мошанецького (сусіднє село) народного училища. Вчителька та ж сама, учнів теж 40, дівчат тільки двоє, хлопчиків 38. В 1906 р. вчителем закону Божого призначений Петро Гервасович Торгонієв, він же і завідуючий школою. Призначено і нову вчительку Антоніну Олександрівну Капустяк, вчитель співів той же. Кількість  учнів збільшилося на 20 і становила 60 дітей. Хлопчиків 57 і дівчат 3.

 

Розповідала учениця тих часів жителька села Басарабчук Марія Олександрівна, яка закінчила 4 класи даної школи. В ті часи діти ходили в школу з початку пізньої осені і до початку весняних робіт. Книги, зошити були відсутності в більшості дітей, вони навчалися шляхом усного запам’ятовування. За порушення дисципліни, незнання навчального матеріалу учнів карали фізичного, часто викликали в школу батьків. Та батьки реагували так: «Хай навчиться читати та писати, щоби з війська вмів листа написати, а ходити біля плуга та махати ціпом він навчиться і сам». Навчалися в школі тільки російського мовою. Ніхто з сільських дітей не продовжував навчання у подальших навчальних закладах, крім одиничних випадків. Діти служителів церкви навчалися в Хотині, Кишеневі, тощо.

 

За оцінками П. Нестеровського в семи придністровських волостях Хотинського повіту, заселених переважно українцями, в 1905 році нараховувалося близько 40 церковно – парафіальних шкіл та 34 земські школи на 88 сіл. В селі Берново розміщувалась початкова церковно – парафіальна школа, найближча ж однокласна земська школа бела в сусідньому селі Перківцях,в селі Мощанець діти навчали у народному училищі. Найближча народна бібліотека, одна з десяти бібліотек, відкритих на початку ХХ століття при земських школах української частини Хотинського повіту, містилася в Лівиннцях.

 

Проходять роки, село зростає. В 1911 році в селі є 194 двори, 1575 жителів, з них селян 1529. Дітей «по малолетству» 262: а всього дітей до 15 років 576, хлопчиків 280 і дівчат 296. Та кількість дітей, що відвідують школу не збільшується. Така тенденція тривала аж до   державного перевороту в Росії в 1917 р.

 

Починаючи з 1918 року вся Буковина знаходиться під владою Румунії, в тому числі і село Бернове. На той час Румунія порівняно з Росією була відсталою державою. В навчальних підручниках «хоробрих» румунських вояків зображували в гумових постолах фабричного виготовлення. Змінилися громадські порядки в селі. Сільського старостату замінює примар, рекомендацію якого затверджували на сільському сході. Сільський схід – збори всіх жителів села, проходив у визначеному місці. Тоді засобів оповіщення не було. Майже в кожному селі були музики – духовий оркестр. Примар давав доручення барабанщику, щоби той оповістив про схід села. Барабанщик проходив по всіх центральних вулицях села і гучно бив у барабан. Це умовний сигнал про схід села, який відбувався того ж дня завжди у визначений раніше час. Хто не з’являвся на збори, на другий день сільські поліцаї у примарії фізично карали непослушних. На зборах примар, шеф поліцаї, адміністрація прикордонних військ, (гранічери), повідомляли про ті чи інші події, новини, тощо.

 

Примар здійснював свої повноваження з допомогою трьох–чотирьох жандармів з місцевого населення. Село знаходилося на кордоні з Радянською Росією, який проходив по р. Дністер, а тому порядки в селі встановлені відповідно статусу прикордонного населеного пункту. В усіх установах, (школа, церква, примарія, тощо), запроваджувалася тільки румунська мова, вся документація велася тільки румунською мовою. Жандармська установа, церква, школа, комплектувалася тільки румунами. За порушення законодавства, правил, прикордонного статусу, тощо застосовувалися адміністративні штрафи та фізичне покарання, навіть за найменшу провину. Заборонялося вирощувати тютюн, виготовляти спиртні напої, крім вина, працювати у святкові дні (неділя, релігійні свята, тощо).

 

Попри всі утиски школа існувала, в ній навчали тільки румунською мовою граматики, літератури, математики, інших наук. Більшість учнів одержували тільки початкову освіту, окремі вчилися до семи класів, але екзамени за семирічну освіту здавали у селі Ленківцях або в іншому селі, де була повна семирічна школа. Директор школи обов’язково румун, або житель місцевий, що прийняв румунське громадянство. Вчителі здебільшого з сіл Хотинського повіту, що мали відповідну освіту.

 

В школі директор, вчитель, священик постійно на уроках застосовували фізичне покарання. Якщо дитина не відвідувала школу без поважних причин, законодавство передбачало накладання штрафів, але цей закон ніколи не виконувався, тому що держава не була зацікавлена у масовій освіті населення. Фізичне покарання здійснювалося різними способами: долонею по обличчі, кийком по руках, сідниці, ребром лінійки по пучках пальців, ставили на коліна, в кожного вчителя був свій спосіб. Були досить жорстокі вчителі, коли діти навіть деякий час хворіли після тортур.

 

Були такі, які застосували фізичне покарання у вигляді шуток. Коли учень не знав виконати завдання, вчитель говорив йому, що подивись у отвір для чорнильниці у парті. Як тільки той загляне у те місце, нагнувшись, вчитель і виконує свій намір по сідниці. Весь клас сміється, і учень у сльозах, але теж сміється. Окремі жорстокі вчителі карали дітей до непритомності, що, звичайно законом заборонялося. Після такого випадку вчитель приходив до батька покараного учня і просив не скаржитися на нього до закону. Звичайно, ніхто з батьків скарг не подавав. Деякі учні одержували до двадцяти ударів по долонях кийком. Всі батьки зобов’язані навчити дитину звертання, прохання румунською мовою вже в першому класі, щоби дитина могла спілкуватися з учителем у випадку крайньої потреби. Кожен навчальний день починався і закінчувався Божою молитвою, тому кожен учень повинен знати і молитву румунською мовою. На першому уроці і на останньому учні здійснювали молитву співом, або один учень, визначений вчителем, усно промовляв  молитву. Якщо він не знає молитви, священик обов’язково накладав фізичне покарання. В класі встановлювалася ікона, і під час молитви всі учні складали руки долонями разом на грудях і, стоячи, виконували релігійний обряд, повернувшись обличчям до ікони.

 

В першому класі кожен учень повинен мати грифельну дошку, розмір 20 х 30 сантиметрів і грифель, яким писали по дошці. Грифель з одного кінця загострений у вигляді сучасного олівця – ним учень виконував навчальне завдання. Дошка зручна була в тому, що після кожного напису вогкою ганчіркою напис витирався і після висихання дошка знову була чистою. Такої дошки хватало на декілька років. Щоби швидше вивчити румунську азбуку, вчитель доручав учневі ліпити з клейкої глини (глей), всі букви.

 

Вивчивши азбуку, учні приступали до вивчення букваря (абечедар). З другого класу всі завдання виконувалися чорнилом. Книг було в першому класі 1, в наступних 2-3,  подібні до сучасних книг, кольорові, або чорно білого відтінку.  В усіх підручниках на першій сторонці портрет короля, королеви та прем’єр міністра Румунії, книги були достатньо дорогі і не кожен мав можливість придбати їх, від 100 і до 200 леїв (грошова одиниця, що існує і в сучасній Румунії). Як за часів Російського режиму, так і за румунської влади навчальні книги мали тільки окремі учні заможних селян, останні вчилися тільки з допомогою усного запам’ятовування та письма. Завдання стояло, як і раніше – навчити читати та писати дитину, рахувати, тобто щоби могли виконувати найперші необхідності в житті. В п’ятому, шостому, сьомому класах вчилося 3-5 учнів, як який рік, і вчилися вони кожен індивідуально. Екзамени, як уже зазначалося, здавати в іншій школі. Фізичне виховання в школі було відсутнє.

 

Ось розповідає жителька села Ригаловська Надія Костянтинівна про той період навчання. В одній класній кімнаті знаходилися учні ІV-V-VІ-VІІ класів. В четвертому класі було 12 учнів, в п’ятому – 9, а в шостому -5, в сьомому – 3 учні. За партою сиділи чотири учнів. На перших партах сиділи молодші учні, за ними п’ятий, дaлі шостий, сьомий класи. В одному підручнику знаходилися завдання всіх навчальних предметів, крім математики. Учень приходив у школу з однією книгою, одним зошитом та ручкою і чорнильницею. Така книга називалася «Карте де четіре» – книга для читання. Навчальна програма передбачала дати початкові уявлення про природу, фізику, хімію. Зате на вивчення релігії відводилося в двоє-троє більше навчального матеріалу. Так само на вивчення історії. Буковинська територія, розглядалася як споконвічна власність Румунії. Такого слова, як Україна, і згадки в книзі не було.

 

Початкове навчання вважалася обов’язковим, але, як тільки учень оволодівав технікою читання, навчився писати та рахувати, батьки таких дітей припиняли їх подальше навчання і вчили: хлопців обробляти землю, вести господарство, а дівчата вчилися премудростей гарної господарки, одночасно бути помічниками свого чоловіка після одруження. Як уже згадувалося, семирічну освіту здобували одиниці, і тільки окремі щасливчики могли вчитися у гімназіях, тощо.

 

Ось спогади колишнього учня початку тридцятих років ХХ ст. Вакули Тимофія Пилиповича. Прийшов у перший клас уже переростком, без книг, пізньої осені. Вчитель запитує, де навчальне приладдя? Ходив без книги, навчальної дошки не мав з півтора місяця. Вчитель розсердився і відправив додому за батьками. Більше в першому класі не навчався. Наступної осені знову приходить запрошення до школи, але уже в другий клас. Така сама картина повторювалася аж до четвертого класу. Так закінчив навчання без жодної книги, без ручки, але розмовляти навчився румунською мовою. Коли в школу приходили інспектори, нас «грамотіїв» тихенько відправляли з класу, поки проходила перевірка.

 

Добре оволодів румунською мовою кожен випускник уже дорослим в кончитратах, свого роду трудова армія. Вчитель часто звертався до таких незнайків; «Мой боуле, капа ді маре», (бику з великою головою). І соромно було перед дівчатами, адже дітям було 10 -14 років, та все терпіли: і образи, і фізичні покарання, тощо. В кінці тридцятих років тільки два-три учні, про яких згадувалося на попередніх сторінках, продовжували навчання у Хотинському ліцеї, а потім в Кишинівській духовній консисторії. Це син священика Віктор Полянський та син заможного селянина Озарчук (Григореску) Василь Григорович.

 

За неуспішність та відсутність навчального приладдя директор школи Думітреску вирішив покарати учня Малого Федора Костянтиновича. Викликав його перед класом, наказав йому нагнутися, взяв його голову між свої ноги і палкою по сідниці раз, вдруге, втретє… Учень не витримав знущання, (було йому чотирнадцять років), випрямився, підняв вчителя вверх і вчитель звалився на підлогу з кийком і під тихий непомітний сміх всього класу погнався за учнем, який на всю силу тікав до дому. Ввечері директор школи відвідав батька і поскаржився на таку поведінку учня. Звичайно батько дома ще відшмагав непокірну дитину, але в школі він більше не з’являвся.

 

Ще один приклад. Учня п’ятого класу запитували з природознавства. Зрозуміло, відповіді ніякої. Учениця четвертого класу (учні відмінники знали навчальну програму наперед) підняла руку і відповіла на поставлене питання. Вчитель викликає обох на клас, доручає учениці покарати незнайка по обличчю долонею. Вона вдарила, але легенько. Тоді вчитель сказав: якщо не виконає учениця покарання так як належить, то буде покарана сама вчителем, і останній прийшлося виконати доручення вчителя як слід. Дуже часто такі форми покарання застосовував священик на уроках релігії. Наводяться такі приклади для того, щоби сучасні покоління учнівської молоді мали більш конкретну уяву про зміст і форми навчання в ті далекі часи.

 

Ось приклад, як румунська влада стримувала бажання здібних учнів навчатися в наступних навчальних закладах. Бідюк Микола Никифорович, син порівняно з іншими заможнішого селянина Никифора Федоровича, повинен змінити своє прізвище з Бідюка на Бідюческу, щоб вчитися в ліцеї, і змушений безграмотний селянин їхати до Кишинева з таким проханням. В міністерстві освіти зустрівся із земляком з Хотинського повіту, який пообіцяв влаштувати справу без зміни прізвища. І допоміг, Микола поступив до Хотинського ліцею, але закінчити його не зумів, не стало коштів у батька. На останньому курсі залишив навчання, влаштувався на роботу у сфері торгівлі бухгалтером. В 1948 році обласний відділ освіти направив його вчителем в Новоселицький район в школу з молдавською мовою навчання. При радянській владі він одержав вищу освіту, працював директором школи, а потім завідуючим районним відділом освіти Новоселицького району Чернівецької області. Навчання за румунської влади коштувало дуже і дуже дорого.

 

Червень 1940 року. За договором між румунським урядом та урядом Радянського Союзу Буковина приєднується до України. Найперші перетворення, крім господарських, це перетворення в галузі освіти. В селі відновлено початкову школу з українською мовою навчання. Завідуючим призначено Леку Василя Яковича, вчителями призначалися освічені громадяни, що знали українську, російську граматику. Всі діти разом з переростками охоплені навчанням. Все село розподілено по так званих десятихатках. На кожну десятихатку призначався десятник-людина, що знала російський алфавіт. Про знання ними української граматики не могло бути і мови, але ввечері раз в неділю всі громадяни запрошувалися на навчання грамоти. Дорослі, літні люди йшли і вчилися грамоти. Це програма ліквідації неписьменності. Десятники після невеликих семінарів вчили так, як знали самі. Рівень знань був недостатній, та школу всі дорослі відвідували не стільки заради навчання, як заради відпочинку, обміну новинами, вчили нові радянські пісні, тощо.

 

Виникла негайна потреба у шкільному приміщенні.

 

10 травня 1866 р. було проголошено першим румунським королем Карла I, що вважалося загальнонаціональним святом.

 

Діти в школу приносили килими, доріжки, квіти, складалася програма свята – вірші, пісні, танці, дирекція школи пригощала учасників свята солодощами. Навчання в цей день не проводилося. З 1941 року в школі була введена ще одна новина. Для дітей малозабезпечених сімей в школі працювала їдальня (кантина), де діти з дуже бідних сімей могли пообідати.

 

Незважаючи на те, що румуни встановили свою владу на цілих 25 років, відчувалося з боку місцевого населення вияв ненависті, вияв національної зверхності. Так і називали в народі: румуни прокляті, румуни постолаті, тощо.

 

Березень місяць 1944 року. Війна все ближче наближається до Буковини. Вже всі і вчителі і діти знали, що настане день прощання. 20 березня директор школи Думітреску організовував учнів для прощання. Особливо старалася дружина директора школи. Вона розповідала, як діти будуть при комунізмі їсти з однієї великої миски, вкриватися одним великим одіялом, тощо. І дівчата щиро плакали, та тільки не хлопці.

 

29 березня 1944 року було відновлено радянську владу. Поряд з усіма державними заходами того часу було відновлено і навчання в школі. Хто гарно вчився за румунської влади, переводили такого учня в наступний клас, або по бажанню учня, батьків залишався в тому ж класі. Дітей, які взагалі не відвідували школу, або погано вчилися, уже переростками зараховували в перший клас.

 

В 1946 році в школу направляють вчителів з спеціальною педагогічною освітою.

 

Прізвища директорів шкіл, що очолювали навчальну установу з часу її виникнення: за царизму школу очолювали сільські священики,

 

З 1919 по 1937 роки Польський М.І.,

 

З 1937 по 1940 роки Ткач П.А.

 

З 1940 по 1941 роки Лека Т.В.,

 

З 1941 по 1944  (березень) Думітреску І.Г.,

 

З 1944 по 1946 роки – ЛекаТ.В.,

 

З 1946 по 1952 роки – Луговий І.І.,

 

З 1952 по 1955 роки – Лопатюк Ф.М.,

 

З 1955 по 1965 роки – Богуцький С.М.,

 

З 1965 по 1967 роки – Перепелюк І.З.,

 

З 1967 по 1969 роки –Горобієвський І.С.,

 

З 1969 по 1976 роки – Кобизький А.П.,

 

З 1976 по 1986 роки – Вакула В.М.,

 

З 1986по 1990 роки – Кобизький Л.П.,

 

З  1990 по 1997 роки – Верстюк І.В.,

 

З 1997 по 2002 роки – Кобизький А.П.,

 

З 2002 по 2004 роки – Федорук Л.Д.,

 

З 2004 по 2011 роки –  Верстюк І.В.

 

З 2011 по даний час – Ляшок І.І.

 

 

 

В 1984 році за рахунок держави побудована гарна типова двоповерхова школа з усіма навчальними кабінетами, спортивний зал. В 1988 році  введено в дію дошкільну дитячу установу, типову двохповерхову.

 

Перше приміщення школи, що побудоване в 1898 році.

На відкритті нової сучасної школи – 1 вересня 1984 року

 

 

Символічний ключ директору школи Вакулі В.М. вручає голова колгоспу Грозинський В.Г.

 

 

 

 

Під час посадки горобинного саду на честь відкриття новозбудованої школи 1.09.1984 року. Директор школи Вакула В.М.

 

Сучасна школа

 

 

Шкільна їдальня (сучасний вигляд)

 

 

 

 

Нинішній педколектив школи.

 

 

Завуч, вчитель української мови, сільська поетеса – Федорук Любов Дмитрівна

 

 

 

Світлі, просторі коридори школи прикрашають роботи учнів