Історія Бузовиця

Історія села Бузовиця

Плачуть  тихо  над  ставом  осини

Коси  їм  умиває  водиця,

Образ  твій  чарівний,  многоликий.

Рідна,  ніжна  моя  Бузовиця!

Тут  побачив  вперше  я  небо,

В  ньому  сонце  ясне  й  голубів.

Батьківщини  другої  не  треба

Хто  сказати  про  кращу  посмів?

Тут  я  вишню  в  саду  обіймала,

Серед  темних  блукала  гаїв,

Тут  я  вперше  любов  зустрічала

Тут  я  слухала  спів  солов’їв

І  сюди  повертатимуть  знову

Із  далеких  країв  журавлі

Де  ви  знайдете  кращі  діброви

Де  ви  знайдете  кращі  гаї?

Бузовиця – село, розташована  за  3, 5 км  від  правого  берега  Дністра, за  7  км від райцентру. До залізничної  станції  Іванівці – 4 км. Населення –  1400  чоловік.

Назва  села  слов’янська і походить, очевидно, від назви  рослини – бузина.  На  території  села  в  урочищі  Селисько  виявлені  рештки  поселення  епохи  бронзи  (ІІ тисячоліття  до н. е.) та  трипільської культури  (ІІІ тисячоліття до н. е.)  Ранньослов’янські поселення черняхівської культури (II—VI століття н. є.) знайдено в уро­чищах Панське Поле,Ставки, Сільце і Дальнє Поле.

 

Урочище  Селисько  (наш час)

В письмових джерелах село вперше згадується у 1620 році. Зростало воно дуже повільно. Через 150 років тут налічувалось 24 двори. Тоді воно входило до складу Молдавського князівства.

Тяжкий феодальний гніт, який виявлявся в непосильних повинностях, примушував селян покидати рідні місця. Молдавський літописець Микола Костін (1660—1720) пише, що на початку XVIII століття господар Маврокордат доручив своєму чиновнику розшукати двох збіглих селян села Бузовиці і по­вернути  їх   власнику.

В складі Росії село зростало швидше. Цьому сприяли деякі пільги, які надавали власті приєднаним провінціям. На початку XX століття в селі вже налічувалось 316  селянських  дворів.

До 1868 року взаємовідносини між бузовицькими царанами і місцевим поміщи­ком визначались «Положенням про царан» 1819 та 1834 років і т. зв. «Нормальним контрактом» (1846 рік). За користування поміщицькою землею царани змушені були працювати в маєтку поміщика в залежності від розміру земельного наділу, пересіч­но 36—52 і більше робочих днів на рік та виконувати ряд інших повинностей на користь поміщика.

Не покращили становища трудящих і реформи 60-х років XIX століття. За «Положенням» від 14 липня 1868 року наділ землі визначався добровільною угодою між царанами і поміщиками. Це дало можливість поміщику зловживати своїм ста­новищем. Кантакузіно насильно заставляв селян брати наділи непридатних земель, обмежував розміри наділів тощо.

Безпросвітним було життя. Селяни були позбавлені медичної допомоги. Дитяча смертність,  наприклад,  у 1872 році досягла 65 процентів.

Єдиним  місцем,  де  масово  збиралися  люди,  була  маленька  дерев’яна  церква.  Сюди  ходили  селяни  у  вільний  від  роботи  час  чи  у  свята,  щоб  помолитися.

Надзвичайно низьким був і культурний рівень трудящих. У 1870 році в Бузовиці почала діяти двокласна школа. Всього письменних, дорослих і дітей налічу­валось 50 чоловік, серед них — 3 дівчинки і 26 хлопчиків. З 130 дітей шкільного віку в кінці XIX століття школу відвідувало лише 50 дітей і то не регулярно. В 1907 році в селі працював один учитель.

Перша світова війна посилила процес обезземелення селянських господарств. Чоловіки — основна робоча сила — були мобілізовані в армію. Крім того, великої шкоди селянському господарству завдала мобілізація працездатних членів сім’ї і навіть підлітків на оборонні роботи. До того ж, бідняків брали по 3— 4 рази, як, наприклад, Марію Ковальчук з дочкою Харитиною; Катерину Гербей з десятирічним сином Онуфрієм та інших, а сільські багатії мали змогу відкупитися від усяких повинностей. Значно зросли і податки, що великим тягарем лягли на спини селян. Розорені селяни за безцінь продавали куркулям землю, худобу, а самі йшли в найми. До того ж село зазнало значних руйнувань, тому що в 1915 році тут проходила   лінія   фронту.  Вдови,  чоловіки яких загинули  на фронтах  першої  світової  війни  за  свої  кошти  зрихтували  пам’ятник  загиблим  воїнам.

В кінці лютого 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Селян при­мусили повернути поміщикам землю та інвентар, сплатити велику контрибуцію. Та бузовичани не корились окупантам. 13 травня 1918 року відбулася сутичка селян, очолених В. Г. Чебаном з комендантським патрулем австрійської армії, який прибув сюди, щоб примусити селян повернути майно поміщику. Селяни вигнали солдатів. У цій сутичці брало участь близько 100 селян. Окупаційні власті намагалися роз­правитись з непокірними. Це спричинило новий виступ. 28 червня озброєні селяни напали на загін окупаційних солдат і визволили трьох заарештованих односельчан.

На зміну австрійцям 10 листопада 1918 року Бузовицю окупували війська ко­ролівської Румунії. Вони встановили режим кривавого терору, ліквідували елемен­тарні громадянські свободи. Але боротьба проти окупантів набирала дедалі більшого розмаху. Жителі Бузовиці взяли активну участь у Хотинському повстанні 1919 року. На чолі сільського загону повстанців стояли колишні солдати російської армії Д. Д. Базюк, Я. Т. Грозь, Ю. М. Микитюк, Д. К. Прядій, В. Г. Чебан. Повстанський загін обеззброїв жандармів; об’єднавшись з кельменецьким повстанським загоном, взяв участь у боях з окупантами. В бою за визволення станції Окниці — важли­вого стратегічного і опорного пункту окупантів — відзначився машиніст-залізничник А. І. Попов.

Після придушення повстання в село прибув каральний загін окупантів. За на­казом усі чоловіки повинні були з’явитися на площу біля церкви і здати зброю. Жителі відмовилися виконати цей наказ. Тоді солдати силою зброї зігнали близько 400 селян, примусили їх лягти на мокру землю обличчям униз. Окупанти жорстоко розправились над селянами. Понад 30 чоловік тут же померли від тяжких побоїв, багато   втратили   працездатність.

За землю в селі йшла смертельна боротьба. Билися, судилися і навіть вбивали один одного. Так, влітку 1930 року під час польових робіт C. Продан убив сапою се­лянку Г. Д. Олійник за те, що вона зорала частину його земельної ділянки. Брати Сафроній і Михайло Олійник судилися 10 років. Старший Сафроній був багатший і зумів відсудити частину землі у молодшого, у якого було шестеро дітей.

Надзвичайно низьким залишався культурний рівень населення. Окупанти про­водили політику насильницької румунізації. В сільській школі було заборонено українську мову, всі предмети викладалися тільки румунською мовою. Понад дві третини дітей шкільного віку залишались поза школою. З 1918 по 1940 рік 7 класів школи закінчило лише 20 чоловік. Зате для селян широко відкривалися двері церкви і корчми.

Не могли мешканці села користуватися і медичним обслуговуванням. В Бузовиці не було жодного медичного працівника. В кінці 1926 року в Бузовиці активно почала діяти група селян, з 8 чоловік—членів «Союзу революційних селян Бєссарабії». Організатором і керівником її був учитель Н. Р. Єременко. Зв’язківцем з ЦК «Союзу» став Н. Семко. Члени організації розповсюджували листівки. В одній з них говорилося, що окупанти посилюють терор, тим міцніше мають згуртовуватися ряди робітників і селян не лише Бессарабії, а й усієї Румунії, за визволення від бояр­ського гніту. Листівка закінчувалася закликом до возз’єднання з Радянською Бать­ківщиною. «Союз революційних селян Бессарабії» виступав з програмою боротьби за зняття податків і заборгованості з трудящого селянства.

В 1932 році в Бузовиці створюється підпільна комуністинна організація. Чле­нами її були П. П. Білоус, Г. С. Дячук, П. С. Дячук, П. І. Ласій, А. І. Попов, П. Т. Прядій, А. М. Федорець. Підпільники встановили зв’язок з Хотинським пові­товим комітетом партії, від якого одержували рішення і директиви, революційну літературу, листівки, заклики тощо. Від повіткому партії тісний зв’язок з підпіль­никами Бузовиці підтримували А. Я. Волох, С. С. Грушецький, Ш. А. Кривий та інші. В 1934 році в Бузовиці був створений підпільний Кельменецький райком партії. На чолі його став місцевий житель П. П. Білоус, а з 1937 року А. М. Федорець. Підпільний райком партії своєю діяльністю охопив 10 навколишніх сіл, у т. ч. і Кельменці. В цей час активізувала свою діяльність і сільська комуністична орга­нізація.  В 1935 році в ній вже налічувалось 24 комуністи.

На початку 1934 року виникла в селі комсомольська організація. Влітку 1935 ро­ку в ній вже налічувалось 10 комсомольців. Підпільники щорічно відзначали річ­ниці революційних днів. В ніч з 31 липня на 1 серпня (антивоєнний день) 1934 року вони разом з підпільниками інших сіл вивісили червоні прапори і транспаранти наперехресті доріг Бузовиця—Бордюг—Кельменці, Бузовиця—Комарове—Рестеу-Атаки—Іванівці, на кладовищі села Комарового, на дорозі від станції Іванівці до села.  На транспарантах були написані лозунги з закликом до селян виступити на  захист   першої  у  світі  батьків  трудящих — СРСР.   На    світанку   1 серпня комсомольці Василь Гринюк  і   Юхим  Прядій   закріпили  Червоний  прапор  на паровозі  паса­жирського поїзда Бельці—Чернівці, який виходив з станції Іванівці о 4  годині   ранку. Влітку 1934 року комуністи організували страйк на   полях   поміщика    Бернштейна.

Духовий   оркестр с.  Бузовиці,  учасники    якого  у 30-х     роках     були, зв’язковими між підпільними комуністичними організаціями

 У донесеннях поліції і жандармерії, а також у циркулярах генеральної сигу­ранци Бузовиця значилася як «більшовицьке», «червоне» село. В 1937 році внаслі­док провокації вдалося викрити бузовицьке підпілля і заарештувати частину його-учасників. Арешти тривали аж до дня визволення.

27 червня 1940 року вночі з села втекли поміщик, піп, жандарми і чиновники.

На час возз’єднання в Бузовиці налічувалось 798 селянських дворів, у т. ч. 28 господарств безземельних, 94 — мали по 1 га землі, одне господарство — понад 10 га землі, інші — близько 5 гектарів. Земельний комітет, обраний 16 липня 1940 року у складі комуністів В. П. Твердохліба, G. Г. Осадчука, Ф. М. Осадчука та інших, разом з сільською Радою і за активною участю бідноти розподілили селя­нам 105 га поміщицької землі, роздали багато корів та овець з поміщицького маєтку, організували збирання урожаю, провели посів озимих на площі 920  гектарів.

12 березня 1941 року в селі виникла ініціативна група по підготовці до ство­рення колгоспу. Першими до колгоспу заяви подали А. М. Білоус, В. Я. Гринюк, Г. С. Дячук, П. С. Дячук, О. Г. Кушнір, Е. І. Патрюк, П. Т. Прядій, А. М. Федо­рець. 40 бідняцьких господарств першими виявили бажання об’єднатися у сільсько­господарську артіль. 12 квітня відбулися організаційні збори. Колгосп назвали їм. 28 червня, на честь визволення трудящих Північної Буковини. Головою обрали Я. Й. Волошина, бригаду очолив П. Т. Прядій. Радянська держава виділила кол­госпові кредит у сумі близько 26 тис. крб. для придбання сільськогосподарського інвентаря та худоби.

17 серпня в Бузовиці організовується споживча кооперація, головою правління став А. М. Федорець — колишній член Кельменецького підпільного райкому партії, а П. Дячук, А. Кирилюк та П. Прядій увійшли до складу правління. Для обслуговування  населення  було  відкрито  кілька  магазинів.

В кінці 1940 року в селі відкрився медичний пункт.

Дальшому соціалістичному будівництву на селі перешкодив віроломний напад на нашу країну фашистської Німеччини. Багато чоловіків пішли захищати рідну Батьківщину,  інші працювали на спорудженні оборонних укріплень.  Актив села зжив заходів, щоб врятувати колгоспне майно. Активісти В. Я. Гринюк, П. G. Дячук, П. Т. Прядій вигнали велику рогату худобу і здали військовій частині у Вінницькій  області.

8 липня 1941 року село захопили фашисти. Окупанти жорстоко переслідували усіх тих, хто встановлював Радянську владу на селі. Вже в перший день окупанти розстріляли комуніста-підпільника В. П. Твердохліба. На каторжні роботи фаши­сти вигнали 99 чоловік. Збитки, нанесені селу і особисто громадянам, дорівнювали близько 770 тис. крб. Наділена селянам Радянською владою земля була відібрана і передана у володіння румунському офіцеру.

Окупаційні власті для виправдання своєї загарбницької політики вдавалися і до фальсифікації. Бузовиця протягом усього свого існування була заселена виключно українцями. Під час румунської окупації тут проживало кілька румун-жандармів. Однак за сфальсифікованими даними, складеними окупантами у лютому 1944 року, у селі числилося 2225 чоловік румун і лише 450 українців. Тоді як насправді у селі налічувалась всього близько 2 тис. чоловік. В школі знову була заборонена україн­ська  мова.

Але мешканці села не корилися фашистським загарбникам. Вони всіляко сабо­тували розпорядження та накази окупантів, переховували односельчан та жителів інших сіл, яких переслідували фашисти. М. Прядій випікала хліб для тих, хто переховувався від жандармів, О. Білоус переховувала у себе трьох дівчат, яким за­грожувала німецька каторга.

У Великій Вітчизняній війні в боях з фашистськими загарбниками брали участь 286 бузовичан, з яких 121 загинуло, серед них колишній комуніст-підпільник П. С. Дячук — під Сталінградом, брати Юхим та Іван Прядій — під Керчю, Іван Гарюк — під Берліном за 2 дні до закінчення війни. 116 чоловік нагороджені бойовими орде­нами   і   медалями.  В 1965 році  до  річниці  перемоги  над  фашизмом  в  Бузовиці  було  споруджено  пам’ятник  загиблим  воїнам.  З  того  часу,  щороку,  9  травня  на  цьому  священному  місці  для  бузовичан,  проходить  мітинг.  Сюди  щороку  приходять  ветерани,  щоб  згадати  тих,  хто  не  повернувся  з  тієї страшної  війни.  З  кожним  роком  ветеранів  та  учасників  війни  стає  менше.  Час  відкладає  свій  відбиток  і  на  людях.  Головне  завдання  сьогодні – зберегти  пам’ять  про  героїв  в  серцях наших  дітей,  щоб  вони  не  збайдужіли,  не  були  жорстокими,  а  завжди  пам’ятали  подвиги  своїх  дідів.

Головним осередком  культури  і  освіти  в  усі  часи  була  школа.  До  1941  року,  в  роки  румунської  окупації  на  території  нашого  села  діяла  чотирикласна  румунська  школа.  У  роки  війни  діти  не  мали  змоги  навчатися, хоча  саме  тоді  почалося  будівництво  приміщення  школи.

Почалося  будівництво  нової школи  в  1942  році  з  ініціативи  і  частково  за  кошти  мадяра  (угорця),  який  займав  якусь  посаду  в  селі.  Нажаль  ні  імені,  ні  прізвища  старожили  не  пам’ятають.  Велику  роль  у  будівництві  школи  відіграв  і  сільський  батюшка  Прядій  Іван  Федорович.  Під  час  війни  будівництво  на  деякий  час  було  призупинено.   Місце  розташування:  по  ліву  сторону  від  асфальтної  дороги  Кельменці – Сокиряни  за  150 – 200 м  від  автобусної  зупинки.

Закінчили  будівництво  в  1946 – 1947  роках.  Стіни  школи  зведені  з  червоної  цегли.  Накрита  будівля  була  червоною  черепицею,  тому  її  до  80-х  років  називали  Червоною  школою. В  школі  з  1947  по  1981 рр.  навчалося  3  класи.  Навчання  проводилось  у  2  зміни.  У  приміщенні  був  один  клас,  (від  дороги)  великий  і  два  класи  менші,  учительська,  кабінет  директора,  коридор.

Коли  була  побудована нова  школа  (1981 рік),  в  зв’язку  з  розширенням  дороги,  частину  будівництва  знесли,  переробивши  вхід  з  протилежної  сторони,  добудували  частину  будинку  від  стадіону,  перекрили  шифером.  З  того  часу  в  цьому  приміщенні  знаходиться  сільська  рада.

Школою  був  і  будинок, в  центрі  села,  який  раніше  належав  батюшкові. Будинок  побудований  приблизно  в  1933 – 1934  роках  на  кошти  тодішнього  батюшки  Прядія  Івана  Федоровича.

7 липня 1947 року відбулися загальні збори селян, які вирішили організувати колгосп, і назвали його ім. М. І. Калініна. Головою правління обрано П. Д. Чайкуна, членами правління О. Г. Бондаря, П. С. Монастирського, І. А. Нагабаса, П. Т. Прядія. 17 серпня 1947 року в селі організовано ще один колгосп ім. В. І. Чапаєва. Головою його став А. М. Федорець. 25 липня 1950 року обидва колгоспи об’єд­налися в один ім. М. І. Калініна. Укрупнений колгосп налічував 680 дворів, мав 1468 га орної землі, 196 коней, 255 голів великої рогатої худоби, 233 свині, 331 вів­цю. Головою об’єднаного колгоспу обрали П. Т. Прядія.

Об’єднання артілей створило сприятливі умови для дальшого розвитку госпо­дарства. Вже в 1951 році грошовий прибуток колгоспу становив близько 850 тис. карбованців. Це дало змогу розгорнути будівництво. В цьому ж році було збудовано конюшню, пташник, столярну майстерню та інші господарські і побутові приміщення.

В 60 – 70 рр. ХХ ст..  жителі  села  Бузовиці  жили,  як  і  всі  радянські  люди,  в  ідеологічному  піднесенні  і  прокомуністичному    спрямуванні.  Було  збудовано  новий  будинок  культури,  де  проходили  урочисті  події,   сходи  села,  партійні  збори, концерти.  А  також  було  збудовано  нове  приміщення  для  Дитячого  садка.

В  радянські  часи  в  дитячому  садочку  було  4  групи  по  25 – 30  дітей.  Працювали  до  20  чоловік  вихователів,  нянь  та  обслуговуючого  персоналу.  Постійно  Бузовицька дитяча  установа  займала  одне  з  перших  місць  серед  дошкільних  установ  району  по методичному  забезпеченню,  матеріально-технічній  базі,  по  підготовці  дітей  до  школи.  Садочок  працював  круглорічно.  На  даний  час  в  дитячій  установі  працює  дві  групи  дітей,  яких  виховують  кваліфіковані  спеціалісти.

В  цей же період  було  збудовано  фельшерсько-акушерський пункт, де працювали  лікар-стоматолог, акушерка, фельдшер, та  дитяча  кухня.  Довгий  час  тут  працював  фельдшером  Кирилюк  Григорій  Іванович.  Людина  надзвичайних  здібностей  і  людяності.  За  період  своєї  роботи  він  жодного  разу  не  порушив  свій  професійний  обов’язок.  В  будь-яку   погоду  і  час  доби  він  спішив    на  допомогу  тим,  хто  потребував  медичного  втручання,  чи  навіть  психологічної  допомоги.

В  1970 р.  було  збудоване  нове  приміщення  в самому  центрі  села.  Спочатку  тут  було  3  класи  старшої  школи,  а  згодом  тут  розташувалася  ощадна  каса,  сільська  бібліотека  і  пошта.

В  1989  році  на  території колгоспу  було  збудовано  Будинок  тваринника.  Довгий  час  колгосп  ім. Калініна  був  одним  з  перших  по  вирощуванню  зернових.  Сьогодні  спілка  „Бузовицька”  продовжує  існувати,  тут  працюють  сільські  жителі.  Комбайнери,  трактористи,  тваринники  працюють,  не  покладаючи  рук,  тому що знають,  що  це  їхня  земля,  земля  їхніх  батьків  і  дідів,  і  не  звертають  уваги  на  проблеми,  які  оточили  селян  в  наш  час  з  різних  боків.

Одне  із  природних  багатств  Бузовиці – це  її  ліс.  Бузовицьке  лісництво  охороняє  2756 га лісу.  Там  працюють  віддані, професійні спеціалісти.  Завдяки  їм  лісові масиви постійно відновлюються.  Вирощуються  цінні  породи  деревини  та  кущів.  В  лісі  є  багато  насаджень  червоного  дуба,  чорноплідної  горобини,  та  інших  видів дерев.

На  території  села  в  мальовничому  місці  збудовано  споруду  Лісництва, де  розміщується  бухгалтерія, актовий  зал, працював  магазин.  Подвір’я  перед  лісництвом  засаджено  кущами  самшиту  та  туї,  що  робить  це  місце  привабливим  в  усі  пори  року.  В  бузовицькому  лісі  люблять  відпочивати,  збирати   гриби  жителі  нашого  села  та  навколишніх  сіл.

На  околиці   села,  по  дорозі  до  Кельменців,  колись  стояв  хрест.  За  радянських  часів  цей хрест  було  замінено скульптурною  групою  ведмедів,  що  стало  символом  нашого  села.