Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Видатні люди села Дністрівка.
Роботу виконала пошукова група: Мельник Ірина Миколаївна, Крушенівська Дар’я Станіславівна, Крушенівська Сніжана Вікторівна.
Керівники: Грифлюк Л. А., вчитель історії, Тимчик Н. В., педагог – організатор.
Григорій Федорович Шевчук 
Відомий український композитор, музикант, співак, хормейстер, фольклорист, педагог і громадський діяч . Творчо опрацьовуючи надзвичайно багатющі фольклорні, народнопісенні, музично-інструментальні пласти народної творчості мешканців буковинського краю , він створив низку ціннісних мистецьких взірців, що стали надбанням усієї української музичної культури.
Народився Григорій Федорович Шевчук 22 листопада 1910 року у селі Рестео-Атаки, (в 1950 році перейменували на село Дністрівка Кельменецького району Чернівецької області ). У багатодітній сім’ї простого селянина бідняка , Шевчука Федора Семеновича. Григорій Федорович був найстаршим сином, після нього народились: брат Шевчук Василь Федорович, брат Шевчук Іван Федорович та сестра Шевчук Параска Федорівна
Дитинство було нелегке та вбоге. Як сповнилося 7 років, пішов до школи. Вона носила назву « Церковно-приходська школа відставного генерал-майора К. А. Лішина с. Рестео- Атаки Хотинського повіту Бессарабської губернія» ( школа була початковою , трикласною, з чотирирічним навчанням).
Ще з шкільної лави Григорій Федорович закохався в пісню. Вона була його супутницею і в радості, і в горі. З молодих літ Григорій Шевчук співав у сільському хорі , одному з найдавніших та найвідоміших на Буковині. Ще в другій половині ХІХ століття в селі був створений «мужицькій хор», йому понад 140 років , про це, зокрема, а засвідчує запис в «Кишинівських Єпархіальних Відомостях» . Хор Рестео-Атацький ( колишня назва села Дністрівка) , своєю організацією, музичністю, голосовими засобами і виразністю в співі є безумовно кращим із хорів не тільки провінційних , але багатьох губернських міст. При ньому організований хор балалаєчників з 16 гравців , набраних із вихованців школи . Такій прекрасній постановці і організації хору Рестео-Атацька школа безумовно зобов’язана своєму попечителю генералу К. А. Лішину, який, будучи знавцем музики, керує, вдосконалює хор, жертвуючи на цю справу свої великі кошти. А саме відрядив музично обдарованого юнака Якова Гречанюка (1887-1952) на навчання до Петербурзької придворної хорової капели, де той проходив своєрідне регентське стажування.
Саме у Я. Гречанюка з юних літ Григорій Федорович загартовував свій талант до співу. За п’ятнадцять років перебування в йому колективі він пройшов всі хорові партії: від дисканта до баса. Школа хорового співу назавжди визначила його життєвий і мистецький шлях.
Коли на старість Я. Гречанюк втратив слух, хоч і чув музику душею, але хором, зрозуміло, керувати уже не міг, Добре, що в нього були такі ж, як і він сам , талановиті учні. Керівником хору стає найактивніший , хоч і надто молодий співак Григорій Шевчук. Саме йому Яків Іванович передав камертон як ознаку своєрідної школи хорового ( дністровського) співу.
З 16-ти років уже збагнув грамотно розписувати партитури для хору, диригувати ним , зібрати та записувати український пісенний фольклор від старших людей, які зберігали пісенні традиції , що передавались з покоління в покоління. Згодом Григорій Шевчук зрозумів, Що йому потрібна освіта. Перед війною звернувся з листом до Київської консерваторії і був зарахований на дирегенський факультет.
В той час як Григорій Шевчук очолив хор Я. Гречанюка , Федір Маланчук, любитель пісні , організовує свій хор, самотужки вивчає нотну грамоту, сольтфельжує з листа. Григорій Шевчук їде навчатись у Київ , а хор залишається без керівника, в цей час Федір Маланчук об’єднує два хори в один і продовжує працювати з хором.
Хоча Григорій Федорович Шевчук очолював колектив недовго, однак зумів залишити добру згадку про себе, як про здібного фахівця.
Далі доля склалась так , що Григорія Федоровича перевели на роботу у районний відділ освіти. Працював учителем співів у середній школі селища Кельменці, а також художнім керівником районного будинку культури.
Однак, після звільнення Північної Буковини від королівсько – румунського пресу йому випала щаслива місія. У 1944 році Разом з хормейстером Василем Міньком та балетмейстером Григорієм Дихтою стати одним із зачинателів, організаторів і керівників першого професійного колективу при Чернівецькій обласній філармонії – Буковинського ансамблю пісні і танцю. Тривалий час своєрідною візиткою цього високопрофесійного колективу була його пісня( вірші А. Добрянського) « Гей, піду я на Черемош» ( Додаток 4). Композитор часто їздив селами збираючи народну творчість. Знову і знову навідувався у Дністрівку , записував пісні від Докії Крушенівської , Ольги Венгер, інших жінок. Саме дністрівську пісню « Ой під калиною» включив до свого репертуару хор ім. Г. Верьовки.
З 1955 року й аж до виходу на пенсію Г. Ф. Шевчук очолював обласне об’єднання композиторів. А також працював викладачем музики в педучилищі. Був музичним редактором обласного радіо.
Понад 100 оригінальних творів та обробок народних пісень вдалося створити цьому видатному митцеві. Одразу після їх створення популярними стали цього пісні , такі як: « Голубий Дністер , «Як почую сопілочку», «Пісня про Лук’яна Кобилицю», «Прийди, прийди, кохана», «Пісня чернівецьких текстильників» на вірші Ю. Федьковича, П .Амбросій, І. Кутеня, М. Андрієвич, І.Фостія, А . Добрянського. Особливою популярністю користувались його пісні « Засвистали партизани», « Дівоча лірична», « Буковинські коломийки» та обробки народних пісень: « Повилася павутина», « Ой ти Кути доріженька», « А Марія вареники чине». Окремі з них були відзначені преміями на республіканських конкурсах у м. Києві. Впродовж тривалого часу Григорій Федорович надавав методичної практичну допомогу підшефним колективам Чернівецької області :сіл Шипинці, Ошихліби Кіцманського , Старі Бросківці Сторожинецького, Заставнівського та звичайно знаменитому хору з рідної йому Дністрівки, радів їх успіхам і всіляким досягненням.
Г. Ф. Шевчук збагатив репертуар хору своїми творами, а саме: « Пісня про Дністрівку», « Веселка над Дністром», « Голубий Дністер»на слова І. Кутеня, « Величальна Батьківщина» . Дністрівчани й досі вважають коронним твором свого хору пісню « Веселку над Дністром» .
Також Григорій Федорович написав пісню і для дністровського шкільного хору: « Кептарик» , які прислав разом з листом привітанням і зверненням до музичних керівників .
Зі спогадів Прокопишена Василя Івановича, 1922 року народження, дізнались , що першу дружину Григорія Федоровича звали Ярина Кондрацька. В цьому шлюбі у них народилось двоє синів: старший Віля Шевчук, молодший Григорій Шевчук. Але згодом вони розійшлись . Григорій Федорович переїздить працювати у Чернівці і пізніше одружується вдруге. З цією жінкою він прожив понад 40 років, але дітей у них не було. Цікавим спогадом було те, що Григорій Федорович володів гіпнозом.
Останній раз Григорій Федорович навідувався з Чернівців у рідну Дністрівка влітку 1986 року , коли вдячні односельчани організували зустріч з нагоди 75-річного ювілею композитора. Як побачив на сцені свій хор – радості не було меж
Спогади Григорія Шевчука:
« Я вріс у народну пісню»
Відпливають роки ніби води швидкоплинного Дністра. І село, що річка йменням його нарекла – Дністрівка – з кожани роком все кращих змін зазнає. Коли ж те було, що Г. Шевчук навпростець прямував до вентрального шляху за Бузовицею, щоб далі до Кельменців дістатись. А ще ж треба було того дня й нагод вернутись . знов навпростець.
Сімдесять п’ять виповнилося композиторові з Дністрівки Г. Ф. Шевчуку. Автобус мчить його асфальтівкою у рідне село. На зустріч з земляками, що вирішили з нагоди ювілею влаштувати урочистий вечір.
Зал Будинку культури переповнений . На сцені – народний хор, керівником якого він колись був.
– Першим диригентом хору був Яків Іванович Гречанюк,- зізнається Г. Ф. Шевчук. – я допомагав йому у всьому, бо дуже любив пісню . А народна пісня – це та основа на якій формувався хоровий колектив.
– Коли ж все-таки вперше ви причастилися народною піснею ?
– Точної дати чи якогось випадку не можу згадати. Бо здається мені, що й народився я з піснею. Хоч був час, коли невільно було співати своїх пісень.
– А коли стали керівником хору?
– За Яковом Івановичем Гречанюком я завжди з цікавістю спостерігав і по-доброму заздрив йому. Але сталося нещастя – він втратив слух. Шістнадцять років мені було, коли Яків Іванович передав у мої руки камертон і вийшло , що я – керівник хору. Той камертон зберігаю і тепер, як дорогу реліквію. А 1940 року, в день визволення села, радянський офіцер подарував книжечку з армійськими піснями. То МП перший підручник співів.
– Яким же був подальший творчий шлях до пісні ?
– Згодом мене перевили на роботу в ройонно .Працював учителем співів Кельменецької середньої школи і художнім керівником районного Будинку культури . Перед війною звернувся з листом у Київську консерваторію і був зарахований на диигенський факультет. А тоді запропонували очолити Буковинський ансамбль пісні і танцю . Б.І. Крижанівський працював тоді директорко філармонії , допомагав мені. З 1955 року аж до виходу на пенсіюочолюва обласне об’єднання композиторів . Був музичним редактором обласного радіо , працював викладачем музики в педучилища.
– Григорію Федоровичу, у виконанні Дністрівського народного хору ми щойно чули дві ваших пісні « Голубий Дністер» та « Слався наша Батьківщино». Хотілося б повести мову про ваші пісні.
– Знову ж таки хотів би звернутися до народної пісні , бо вона є живою історією народу . Я вріс у народну пісню. Дуже часто їздив селами, збираючи народну творчість. В тому числі і в Дністрівці записував народні пісні від Докії Крушенівської, Ольги Венгер. В інституті фольклору та етнографії зберігається майже 400 народних пісень, записаних мною. Свого часу вийшов збірник пісень, який мені довелося редагувати. До збірника увійшли й пісні, записані у Дністрівці. Одну з них « Ой під калиною» виконує хор імені Г. Верьовки.
– А пісні, написані в співавторстві з поетами?
– Однією з перших є « Знаменний день» на вірші народної поетеси П. Амбросій, написана на честь звільнення нашого краю від німецько – фашистських загарбників. А мелодія пісні « Гей, піду я на Черемош» на вірші А. Добрянського стала позивними обласного радіо . З-поміж інших хотів би назвати « Пісню про Леніна», « Урочисту пісню про комуністичну партію», « Веселку над Прутом», «Буковинську поему» та інші. Маю цикл обрядових пісень, написаних на обласний конкурс. Серед них «А лебідка лебедеві пара», « Гей приходьте на весілля золоте», « Многії літа». До 40-річчя Великої Перемоги написані «Пам’ять», « Хвилина мовчання» , « Материнська пісня». Відрадно, що вистава Чернівецького музично-драматичного театру « Леся» , до якої я написав музику, удостоєна диплома під час гостро лей у Москві. Робив також музичне оформлення до спектаклю « Дністрові круч».
Він також написав музику до вистави Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольга Кобилянської «Дністрові кручі» (О. Ананьєва, М. Андрієвич) та до спектаклю «Леся», обрядові пісні: «Нам щасливо живеться», «Весільна пісня», «До шлюбу», « Пісня матері», «Дівочий хоровод».
Велика кількість фольклорних записів Г.Шевчука зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М, Рильського (м. Київ), які чекають слушного часу їх опрацювання та популяризації.
Серед музично-інструментальних творів, танцювальної музики Г.Шевчука особливої уваги заслуговують марші для духових оркестрів, музичні твори для оркестрів народних інструментів, сюїта «Танцювальна» та інші танцювальні мелодії, що з давніх часів побутували в Наддністрянському регіоні.
Вокально-хорові твори композитора Г.Шевчука виконуються як художніми професійними, так і аматорськими колективами, як зокрема, Державним заслуженим академічним Буковинським ансамблем пісні і танцю, Державним заслуженим академічним Українським народним хором ім. Г. Верьовки, народними самодіяльними хорами буковинського та інших регіонів.
5 червня 1990 року повік – вічно загнітилася маківка Шевчукового літа. Саме серед літа обірвалася його струна. На 75- річчя іще був урочисто пошанований , 80- річний ювілей йому вже не судився…
Віддамо ж дань пам’яті славному буковинському митцеві, що жив, творив дбав про розквіт музичної культури краю не за відзнаки, звання, титули (бо так й не дочекався їх за життя ні від влади, ні від керівництва філармонії), залишив тільки добрі справи, які живуть і житимуть з його іменем повік.
Падалко Петро Іванович.
Народився 28 червня 1937 року в с. Атаки, помер 4 червня 1993 року в Москві. Лікар нейрохірург. Учився в восьмирічці села Дністрівка та середній школі села Іванівці. Закінчив чернівецький медінститут у 1960 році, курси спеціалізації по невропатології у Ташкентському інституті удосконалення лікарів, дворічну клінічну ординатуру по нейрохірургії у Алма – Аті, ексернатуру по нейрохірургії у науково – дослідному інституті нейрохірургії імені академіка М. К. Бурденка АМН в Москві. Працював головним лікарем нейрохірургічної лікарні при науково – дослідному інституті нейрохірургії імені академіка М. К. Бурденка в Москві. У 1970 році захистив дисертацію на здобуття кандидата медичних наук. Має багато опублікованих праць по нейрохірург
Ткач Микола Васильович.
Доктор фізико – математичних наук, професор , академік Академії наук Вищої школи України, заслужений діяч науки і техніки України.
Микола Ткач народився у кінці грудня, воєнного 1944-го року в с.Дністрівка Кельменецького району Чернівецької області. За словами мами, десь за два тижні до Нового року. Та, як тоді частенько траплялося, спочатку хлопчика охрестили, назвавши на честь Святого Миколая, а записали пізніше – 5 січня 1945 р.
У дитинстві та в юнацькі роки Микола жив у родині старшої сестри мами – в тітки Наталії (1908-1988 рр.) та її чоловіка Василя Степановича Ткача (1900-1969 рр.). У 1958 р. ця родина офіційно усиновила свого племінника і Василь Степановича Ткач дав йому своє прізвище й ім’я по батькові.
Середню освіту здобував, навчаючись по одному навчальному рокові, а то й по кілька у школах різних сіл Кельменецького району – Грубно, Іванівці, Молодове, Дністрівка. У роки навчання Миколи в молодших класах названий батько Василь Степанович Ткач переїздив із села до села, організовуючи колективні господарства, за що був нагороджений орденом Леніна.
Семирічку закінчив у 1958 р. в Дністрівці, продовжив навчання у середній школі сусіднього села Іванівців, яку й закінчив 1961 р. із золотою медаллю. У вересні цього ж року став студентом 1-го курсу фізико-математичного факультету Чернівецького державного університету. Навчався в університеті з перервою на час перебування в армії. У жовтні 1964 р. був покликаний для проходження строкової служби в частинах Прикарпатського військового округу Радянської Армії. Пройшов курси офіцерів запасу і отримав звання лейтенанта.
Демобілізувавшись у вересні 1967 р., продовжив навчання на 1 -му курсі фізичного факультету ЧДУ. Закінчив університет у 1969 р
У вересні цього ж року склав вступні іспити до стаціонарної аспірантури при кафедрі теоретичної фізики ЧДУ. З січня 1972 р. змінив форму навчання в аспірантурі на заочну в зв’язку з переходом на посаду старшого інженера Чернівецького відділення Інституту напівпровідників АН УРСР. З лютого 1973 р. перейшов працювати асистентом на кафедру теоретичної фізики ЧДУ У 1974 р. захистив дисератацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних наук і був призначений на посаду старшого викладача, згодом – доцента цієї ж кафедри (1977-1986 рр.).
У 1986 р., після того, як передчасно пішов із життя завідувач кафедри теоретичної фізики проф. Володимир Михайлович Ніцович, доцентом очолив цю кафедру. Наступного, 1987 р., захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора фізико-математичних наук і продовжив роботу на посаді завідувача. З 1988 р. Миколі Ткачеві присуджене вчене звання професора. У цьому ж році прийняв пропозицію тодішнього ректора ЧДУ проф.Степана Костишина обійняти посаду проректора з наукової роботи. Ця посада на 13 років стала основним місцем роботи М.Ткача – до кінця жовтня 2001 р., а попри те – й завідування кафедрою теоретичною фізики, й спільна наукова праця з аспірантами та докторантами кафедри, й викладання загальних та спеціальних навчальних курсів студентам фізичного факультету, керівництво бакалаврськими та магістерськими роботами. За 35 років науково-педагогічної діяльності викладав такі загальні курси: „Теоретична механіка”, „Електродинаміка”, „Квантова механіка”, „Термодинаміка і статистична фізика”, „Астрономія”; спецкурси: „Теорія екситонів”, „Теорія твердого тіла”, „Метод функцій Ґріна в теорії твердого тіла”, „Метод діаграмної техніки Фейнмана в теорії функцій Ґріна”, „Спектри квазічастинок у наногетеросистемах (квантових точках і дротах)”.
З 1990 р. проф. М.Ткач головує у спеціалізованій раді із захисту докторських та кандидатських дисертацій, зорганізованій у Чернівецькому університеті значною мірою завдяки його особистій ініціативі. На той час це була перша в університеті рада такого високого кваліфікаційного рівня. Під керівництвом проф.М.Ткача захищено 13 кандидатських та 2 докторські дисертації зі спеціальностей „теоретична фізика” та „фізика напівпровідників і діелектриків”. М.Ткач входить до редколегій „Наукового вісника Чернівецького університету», „Журналу фізичних досліджень” (м.Львів).
У 1993 р. обраний академіком Академії наук вищої школи України. З 2000 р. – заслужений діяч науки і техніки України.
Проф. М.Ткач, як молодий і перспективний науковець, побував на стажуванні в Канаді (м.Саскатун, Саскачеванський університет, 987 р.), у науковому відрядженні до Канади (м.Саскатун, 1990 р.), налагоджував партнерські взаємини з Бухарестським університетом та Інститутом ядерної фізики АН Румунії (1995 р.), з університетом міста Баня-Лука (Сербська Республіка, 1995 р.), із Санкт-Петербурзьким фізико-технічним інститутом ім. А.Ф.Іоффе Російської Академії наук (1996, 1997 рр.).
З 30 жовтня 2001 р. Микола Ткач – ректор Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича. І вже в новій якості розвиває міжнародні зв’язки очолюваного ним навчального закладу. За неповних три роки роботи підписано або ж поновлено угоди про співпрацю з університеми Польщі – Варшавським, Жешувським, „Свєнтокжизькою Політехнікою”, Румунії – Сучавським ім. Штефана чел Маре та „Університетом Бабеш-Бояй” в м.Клуж-Напока, Молдови – Бельцьким ім. Алеку Руссо. 30 травня 2003 р. проф. М.Ткачеві присвоєне звання Почесного доктора Бельцького університету імені Алеку Руссо.
Важливим надбанням міжнародної культурної і наукової співпраці є налагодження зв’язків із Фондом Йозефа, Марії і Зденки Главкових (Чехія). Цей Фонд заснований 100 років тому чеським архітектором И.Главкою – автором проекту, за яким споруджено Резиденцію буковинських митрополитів. Нині цей архітектурний ансамбль – корпуси Чернівецького національного університету. Завдяки особистому сприянню ректора Миколи Ткача у серпні 2004 р. представницька делегація Фонду та науковців Чеської Академії Наук вперше відвідала Чернівці і ознайомилася з видатним творінням свого земляка.
Проф. М.Ткач брав участь у роботі міжнародних науково-організаційних конференцій з проблем методів і моделей вищої освіти (Москва, 2002; Прага, 2003 р.).
Упродовж тривалого часу своєї наукової та професійної викладацької роботи М.В.Ткач ніколи не був байдужим до громадсько-політичних справ у краї.
Телешман Василь Григорович.
Як до джерела натхнення і самоутвердження тягнеться Василь Григорович до роботи. І спрагло п’є з нього цілющу воду. На найпершому плані в цього чоловіка людяність та совість, прагнення допомогти і зробити добро, бути справжнім господарем, якщо це довірили тобі люди, і дбати не лише про сьогоднішній, але й про завтрашній день села, що він і робить успішно.
Василь Григорович постійно надає допомогу школі і дитячому садку, бо діти, як сад молодий, вони – завтрашній день села; завжди і у всьому допомагає людям села.
Народився Василь Григорович 10 травня 1950 року в селі Комарів Кельменецького району Чернівецької області в сім’ї селянина. В 1957 – 1965 роки навчається у Комарівській восьмирічній школі. В 1965 році поступає на перший курс Хотинського сільськогосподарського технікуму, який закінчив в 1969 році і одержав спеціальність агронома. З 1969 по1971 рік служив в Радянській Армії, в Угорській Народній республіці. Після служби в армії поступив на заочну форму навчання в Камянець – Подільський сільськогосподарський інститут, агрономічний факультет, закінчив в 1977 році. З лютого 1972 по листопад 1978 року працював на посаді агронома хіміка в колгоспі «Перемога» сала Дністрівка, а з 1978 року по 1982 рік головний агроном колгоспу імені Ватутіна.
В листопаді 1982 роу призначений головним агрономом управління сільського господарства Кельменецького райвиконкому. З січня 1983 року – головний агроном по організації виробництва продукції рослинництва Кельменецького районного агропромислового об’єднання. В листопаді 1988 року обраний головою районного агропромислового об’єднання, а в березні 1990 року – на сесії районної ради – першим заступником голови райвиконкому. За період роботи в районному агропромисловому об’єднанні виконував громадські доручення: голова науково – технічного товариства, голова товариства охорони природи.
З 1990 року по 2008 – директор Тз ОВ «Дністрвське. Під керівництвом Василя Григоровича товариство з обмеженою відповідальністю «Дністрівське було серед перших чотирьох господарств, які розпочали реформування ще восени 1997 року. З лютого 1998 року в Дністрівці господарюють по- новому, перетворивши колективну власність на приватну.
Одружений. Дружина Телешман Євгенія Василівна працювала вчителем музики в Дністрвській школі – завжди підтримує свого чоловіка у всіх його починаннях, є надійним другом і мудрою порадницею. Виховав гарного сина – Телешмана Олега Васильовича ; тішиться внуком – першокласником Антоном.
Василь Григорович має багато нагород:
1993 рік – присвоєно почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України»;
1998 рік – нагороджений знаком «Відмінник освіти України» (за постійну спонсорську допомогу школам району)
2005 рік – нагороджено «Почесною грамотою Верховної Ради України»;
2010 рік – нагороджено Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня;
2004 року – нагороджено трудовою відзнакою «Знак пошани»;
2011 рок – присвоєно звання Почесного громадянина Кельменецького району.
Є депутатом трьох скликань Кельменецької Районної ради.
В даний час вдруге є депутатом Обласної ради.
Вишинська Марія Олексіївна.
Вишинська Марія Олексіївна народилася 20 жовтня 1940 року в селі Ларга на території Молдавії. Батьки – селяни, працювали на своїй землі. Після колективізації батько Жосан Олексій Іванович працював на залізниці. В сім’ї зростало ще три сестри.
У 1957 році Марія Олексіївна закінчила школу в селі Ларга, у тому ж році поступила у Кіцманський сільськогосподарський технікум на відділ зоотехніки.
У 1960 році молодого спеціаліста направляють на роботу зоотехніком на ферму у село Дністрівку. Марія Олексіївна – гордість Дністрівки, працювала на цій роботі 46 років. За хорошу самовіддану працю нагороджена «Орденом «Княгині Ольги»
У 1969 році закінчила Камянець – Подільський сільськогосподарський інститут. Тут в селі знайшла свою долю, вийшла заміж за Вишинського Івана Григоровича. Створила міцну гарну родину, народила трьох доньок Аріну, Рімму ( померла в дитинстві), Рімму. Гарно виховала, дала добру освіту Аріні та Ріммі .
Роботу свою любила, віддавалася їй повністю. Завжди поважала людей і вони відплачували їй тим же. Має багато державних нагород, медалей, але найдорожчий для неї «Орден Княгині Ольги». Зараз Марія Олексіївна на заслуженому відпочинку, займається домашнім господарством. Радіє успіхам своїх дітей та онуків. Знайшла себе в православній вірі, співає у церковному хорі, шанує живих і померлих.
Історія родин Лішиних та Росетті – Рознован як невід’ємна частина історії
села Дністрівка.
Учні Дністрівської школи люблять і вивчають цікаву історію нашого села. У цьому напрямку вже багато зроблено. Ми знаємо при яких обставинах коли, ким було засноване наше село, записали історію школи в селі Дністрівка, дослідили історію будівель на території нашого села, знаємо при яких обставинах і коли побудована нинішня Свято Покровська церква. Цікавою сторінкою історії села є період, коли тут проживало подружжя Лішиних (1880 – 1906). Але для нас довгий час залишалося таємницею походження їх родин та попереднє життя і діяльність Костянтина Андрійовича та Роксандри Миколаївни. І тільки в цьому році нам вдалося дослідити сторінки життя цих визначних постатей в історії нашого села.
Історія родовідної родини Лішиних розпочинається з середини ХVІІ століття.
У ХVIII столітті пра – прадід Костянтина Андрійовича пребував на козацькій службі. Тимофій Васильович був Мглинським городовим отаманом і за вірну службу одержав з братами універсал гетьмана Апостола на землі в селах Великій Діброві, Нивному, Костяничах , Шевердах, Осколові, Високому Чернігівського полку , а його син Андрій Тимофійович ( прадід К. А.) служив військовим канцеляристом в Генеральній Військовій Канцелярії. У 1751 році йому було доручено разом з іншими бунчуковими товаришами бути присутніми при церемонії зачитування грамоти на гетьманство К. Розумовського.
Батько Костянтина Андрійовича – Андрій Федорович народився в 1801 році в селі Вельжичах Мглинського уїзду, Чернігівської губернії. (Додаток 1 ). Виховувався в Московському Університетському пансіонаті, на службі з 1818 року юнкером 19 –го єгерського полку, з 1820 року прапорщик, а з 1826 р.- поручик гвардійського Литовського полку. Статний, гарний, високий молодий офіцер в 1821 році був назначений ординарцем до Александра I. В 1826 році ад’ютант генерала Гогеля поручик Лішин виконував особливе розпорядження – доправляв в Петропавловську фортецю польского патріота П. И. Мошинского, заподозренного в зв’язках з представниками Південного товариства. Тоді ж А.Ф. Лішин при представленні особистого звіту Константину Павловичу ( брат Олександра І, намісник царя в Польщі) в Варшаві звернув на себе його увагу своєю виправкою і статечністю. Приглянувся він і його доньці (позашлюбній) Констанції. Молодий офіцер був залишений в Варшаві. Його назначили в штаб графа Д.Д. Курути, а потім командиром школи кантоністів в Варшаві, яка розміщувалась в маєтку Лазенки, що належав Великому князю Костянтину . У 1830 році Костянтин дає згоду на одруження Констанції та Андрія Федоровича Лішина. Так сім’я Лішиних поріднилася із царською сім’єю Романових.
З 1832 року Андрій Федорович командир роти в Миколаївському кавалерійському Училищі, з 1849р. по 1874 р. директор Будівельного Училища (Інституту Цивільних Інженерів).
Більшу частину свого життя жив із своєю дружиною та дітьми у Санкт – Петербурзі, де і помер.
Мати Костянтина Андрійовича – княжна Констанція Іванівна Голіцина (до 1838 року Констанція Костянтинівна Костянтинова, позашлюбна дочка Великого Князя Костянтина Павловича, намісника російського царя в Польщі, та рідного брата російського царя Олександра І Павловича). (Додаток 2 ). Це означає, що Костянтин Андрійович Лішин приходився внучатим племінником
Миколі І (1825 – 1854), та троюрідним братом Миколі ІІ (1881 – 1917). Народилася Констанція в 1815 році в Варшаві (мати француженка, графиня Анна-Клара де Лоран, католичка). Померла в 1872 році в Санкт-Петербурзі. Похоронені Андрій Федорович та Констанція Костянтинівна в родовому помісті в селі Нивному в родинному склепі, тоді Чернігівської губернії, а нині Сурозького району, Брянської області на території Росії. (Додаток 3)
В Костянтина Андрійовича було 7 братів та одна сестра. (Додаток 4)
Олександр Андрійович ( 1834 – 1909) генерал-майор, історик, письменник. Написав працю «Історія Війська Донського».
Іван Андрійович ( 1835 – 1892) генрал-майор, приймав участь у Російсько-Турецькій війні, винайшов військово-похідну кухню, письменник, поет.
Андрій Андрійович (1836 – 1892 р) інженер – поручик, інженер шляхів сполучення, винахідник, письменник.
Михайло Андрійович (1840 – 1919) таємний радник, головний інженер Новоросійського Комерційного порту (1899), будівельник, архітектор, засновник і керівник Одеського відділення Товариства Червоного Хреста. Пропав в Одесі разом із сімейним архівом в 1919 році.
Микола Андрійович (1843 – 1905), жив і працював в Одесі, інженер шляхів сполучення, архітектор, гласний міської думи, Дійсний Статський радник. З 1883 року одержав дарчу на родове помістя в селі в Нивному (як молодший син, що має наслідників). Смертельно поранений в Одесі під час повстання в 1905 році
Федір Андрійович (1847 – 1852).
Григорій Андрійович (1854 – 1888) закінчив училище Правознавства, відомий композитор, поет, лібретист і прекладач.
Анна Андріївна (народилася в 1837) більше невідомо.
Костянтин Андрійович Лішин народився 31 березня 1833 року, очевидно в Санкт – Петербурзі. Названий на честь Великого Князя Костянтина свого дідуся (намісника російського царя в Польщі ) Про дитячі роки та юнацькі відомостей немає.
Про основні події життя та досягнення Костянтина Андрійовича дізнаємося із «послужного списку», поданого при виході у відставку. (Додаток 5 )
Опрацювавши документ дізналися, що 1850 році Лішин закінчив Школу Гвардійських Підпрапорщиків Кавалерійських юнкерів ( сьогодні Миколаївське Кавалерійське училище). Його зарахували на службу в Лейб – гвардію Семенівського полку 8 серпня 1853 року. А вже з 30 серпня він направлений на навчання в Імператорську Академію, де і навчався до 8 листопада 1853 року. Після навчання Костянтин Андрійович повернувся в полк , через рік йому присвоєно звання підпоручика. Розпочалася російсько – турецька війна 1854 – 1856 рр. і разом із полком Костянтин Андрійович виступає в Севастополь. Відомо про такий життєвий випадок . Під час походу Лішин захворів на черевний тиф. Коли його везли в обозі, за ним доглядала медсестра. Одного разу, коли Костянтина Андрійовича вважали вже безнадійним, він поросив медсестру принести кухоль пива та кусок ковбаси. Медсестра відмовлялася, та він сказав, що воля помираючого закон і йому дали і пиво і ковбасу. Як не дивно, та після цього Лішин швидко виздоровів. В 1855 році призначений полковим ад’ютантом. Молодий офіцер отримав подяку «благоволеніє» за успіхи в вивченні та демонструванні фехтування, гімнастики, і стрільби в присутності «Його Величності» (російського імператора Олександра ІІ) та нагороджений 26 серпня 1856 року орденом Св.. Станіслава третьої ступені. 6 жовтня 1856 року знову відправлений на фронт. У полку 1 січня 1857 року призначений полковим «жалонером». Це досить відповідальна та важлива посада в армії того часу. Вже після війни, 22 травня 1858 року Костянтин Андрійович преведений в Царськосельський стрілецький батальйон де був штабс-капітаном, командиром роти. За хорошу службу нагороджений орденом Св.. Анни третьої ступені в 1860 році, а в 1861 році Лішину присвоєно звання капітана. За стрільбу в ціль, в присутності царя – імператора нагороджений призом 2-го розряду, що складався з Англійської рушниці. 1 січня 1864 року присвоєно йому звання полковника та указом царя нагороджено орденом Св. Станіслава другої степені. В квітні 1867 року за указом царя, призначений для виконання важливих доручень командуючому військами Одеського військового округу. А вже через місяць, з 6 травня, Костянтин Андрійович командуючий 54 –го Мінського полку. Через два роки змушений був звільнитися в запас через стан здоров’я. Та з лютого 1875 року знову поновлений на військовій службі. Костянтин Андрійович направлений в розпорядження Командуючого військами Варшавського округу. А 30 червня 1875 року назначений виконуючим обов’язки Люблінського губернатора. (Додаток 6).
За відмінну службу в 1877 році отримав звання генерал-майора та затверджений на посаді Люблінського губернатора.
У 1880 році, за власним проханням, Константин Андрійович, у віці п’ятдесяти трьох років, звільняється у відставку із посади Люблінського губернатора за станом здоров’я, та поселяється із дружиною в селі Рестео- Атаки (Дністрівка). (Додаток 7) .
В відставці займав посади в історичних товариствах, та був членом Кишинівської Думи. Про його життя і благодійність у селі Дністрівка ми писали в роботах «Історія церкви Святої Покрови в с. Дністрівка»
Ще в 1866 році, будучи на службі полковником, Костянтин Андрійович допоміг грошима (3438 рублів) в побудові лікарні в Бричанах, а в 1904 році допоміг грошима в побудові школи в цьому ж містечку.
За своє життя написав багато різних статей на різні теми. Найвідоміші: «О нарезном оружие» 1858р., «Реферат о почтовых нуждах»1898 р.
Костянтин Андрійович часто навідував свій родовий маєток в селі Нивне. Останній раз генерал – майор Лішин побував там через трагічну подію – в зв’язку із смертю та похороном молодшого брата Миколи Андрійовича (господаря родового маєтку за заповітом батька, як син, що має наслідників). (Додаток 8) Помер Микола Андрійович, через тяжке поранення, яке отримав під час повстання в Одесі в 1905 році . Як старший із братів Костянтин Андрійович організував похорон. Смерть брата підкосила здоров’я Костянтина Андрійовича, і 10 березня 1906 року він помер в Рестео – Атаки, де був і похований поруч із могилою дружини.
Дружина генерала К. А. Лішина, Роксандра (1884 – 1897рр.) була із багатої і знатної сім’ї Верховного Вестіара (вестерника, державного скарбника) в 1806 – 1812 роках Іордаки (Георгія) Росетті – Рознована. Він був одним із найвпливовіших серед молдавських бояр, який претендував на молдавський престол.
У Іордаки було два сини Алеко (Олександр) і Микола. Микола одержав хорошу освіту у Франції і Німеччині, де перейнявся ліберальними ідеями. Був одним із авторів конституції Молдавії, яку надіслав російському цареві. Мав у своєму маєтку Стинка (Скала) одну із найкращих бібліотек у всій Молдавії. Микола Рознован одружився з Катериною Гіка ( також із багатої і знатної родини молдавських господарів Гіки). ЇЇ мати Марія Гіка заснувала село Дністрівку та передала його як придане Катерині. В сім’ї Миколи і Катерини народилися три дочки: Марія, Пульхерія, та Роксандра. Вони були випускниці Смольного інституту.
У 1869 році Роксандра Миколаївна Росетті – Рознован та Костянтин Андрійович Лішин одружилися в Одесі. Вони прожили в коханні і злагоді до її смерті 15 лютого 1897 року . Дітей у них не було. За дочкою Микола Рознован, в придане, подарував 500 десятин землі і невеликий маєток в селі Рестео – Атаки Хотинського уїзду. Так наше село стало родовим маєтком відставного генерал – майора Костянтина Лішина і його дружини Роксандри Миколаївни.