Видатні особистості Кельменці

Видатні постаті краю

 

 

Кельменці – це перлина, скарбниця працьовитих людей і народних талантів, взірець щирості і гостинності, невичерпне джерело доброзичливості і ввічливості, куточок, звеличений працею.

 

Кельменці  пишаються своїми видатними земляками.

 

Гордість нашого містечка – це професор Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича Раренко І.М., лауреат державної премії УРСР Горячий М.Д., Кривий В.Д. – заслужений журналіст України, лауреат премії ім. В.Чорновола, природознавець Безручко І.Г.

 

У когорті відомих митців, вихідців із багатої талантами  Кельменеччини – чимало обдарованих поетів, композиторів.

 

Вже давно заявили про себе  Борис Бібіков, Ірина Сухарєва, Богдан Гура, Іван Безручко, Олег Долгий, Василь Кривий та багато інших.  Коли  доводиться читати про їх творчість, здається, що саме життя крокує шляхом. Саме ці імена викликають в душі повагу й неприховану  гордість за те, що їх творче життя проходить в нашому рідному селищі.

 

Борис Іванович Бібіков.

 

Викладача музичної школи Бориса Бібікова знають у районі яке самодіяльного композитора, чиї твори охоче включають до свого репертуару як художні колективи, так і окремі виконавці.

 

Борис Іванович народився 13 грудня 1945 року у місті Чернівцях. Його батько  – музикант-баяніст, працював концертмейстером і солістом в обласні філармонії, викладачем музично-педагогічного училища, а мати – вчителем музики і співів  в школах міста. Це в значні мірі посприяло  тому, що в юному віці допитливий хлопчина полюбив музику. «Наша хата постійно була повна музики. Іще змалечку я звик, що поруч з народними чи відомими  авторськими піснями звучали арії з опер, романси, увертюри, класична танцювальна музика. Уже в чотири роки  я міг вільно  назвати усі музичні звуки будь-якої висоти як окремо так і  разом в акорді. Міг на музичному інструменті підбирати відомі мелодії. У п’ять років мене віддали до дитячої музичної школи  з надією мати віртуозного піаніста. Мені цікаво було знати теорію музики, пізнавати закони музичних форм у творчості відомих композиторів-класиків. Пробував і сам писати окремі арії. У 1965 році мекне прийняли до спілки самодіяльних композиторів Буковини. Саме тоді проводився обласний конкурс на кращу тематичну пісню до 20-річчя Перемоги. Дві мої пісні для хору були відзначені другою премією». Згодом звання композиторської майстерності опановував (самотужки, через стан здоров’я). Написав до двох сотень пісень; автор інструментальних творів (гарно сприймається «Нічна елегія», п’єса для трьох скрипок) написаний у 1978 році. Всього ж має біля 50 інструментальних творів.  Окремі пісні публікуються в газетах. Це переважно твори естрадного жанру, в яких відчувається буковинський або гуцульський колорит. До них належить «Журавка», «Верби над Прутом», «Збратана родина» на вірші Богдана Гури «Шумлять жита», «Вечір волошковий» на вірші Володимира Григорана, «Веселики» на слова Віри Китайгородської.

 

У 80-ті роки Б.І.Бібіков працював над більшими музичними творами і сонатними алегро, концертними увертюрами, сюжетними вокально-танцювальними композиціями. Таким чином, на світ з’явилися твори, які об’єднані в окремі цикли під назвами: «Сімнадцята весна», «Думаю про мир», «Грезы». Також написано п’ятдесят п’єс для фортепіано, в основу яких покладено мелодії танцювального характеру в романтичному стилі.

 

Останнім часом композитор захоплюється  і авторською піснею  у вигляді куплетів і частівок.

 

Нині Б.Бібіков працює викладачем Кельменцької музичної школи, чимало сил і енергії віддає підростаючому поколінню, прищеплює дітям любов до музики.

 

 

 

Ірина Олександрівна Сухарєва.

Ірина Сухарєва народилася 29 травня 1952 року в сибірському Кемерово. Її батько був росіянином, а мати – українкою з-під Шевченкового Канева.

 З трьох років жила в Казахстані, де закінчила середню школу, а в 1973 році – Алма-Атинський інститут іноземних мов. В Кельменці Сухарєва І.О. приїхала, коли їй було 24 роки. Гадала, що приїхала на тиждень-другий (в гості до тітки). Виявилося – назавжди.

До 2006 року  працювала В Кельменецькій гімназії вчителем англійської мови. Відмінник народної освіти. Три роки поспіль – педагог-методист брала участь в організованому американцями конкурсі вчителів англійської мови України.  За цей час вона здобула дві перемоги.

Вірші почала писати  спочатку   лише для себе, ніби лише отой аркушик паперу мав право першим пізнавати таїну поетичного образу. Але згодом її вірші читали друзі, колеги,  односельчани.

 Вірші пише українською мовою. Друкувалася в районній та обласних газетах.

     «Відлуння  душі» (1999) – перша збірка  віршів Ірини Олександрівни.

     «Полинові меди» (2002) – друга збірка віршів. В ній – і соціальні проблеми, і материнські обереги, і природу, і інтимні почуття. Про все автор пише щиро, від душі: як бачить, як вміє, як любить.

      Вона – педагог,  а в душі – ще й поетеса. Вона – росіянка, а пише українською мовою.

 

Богдан Прокопович Гура.

 Богдан Прокопович Гура – редактор районної газети «Рідне слово».

     Якби Богдан Гура в своєму творчому доробку нічого не мав, а тільки одну «Баладу про Мальви», написану із самим В.Івасюком, «Баладу про мальви», яку Софія Ротару розносить на всі чотири сторони світу, то й цього було б досить, аби народ його знав.

      Але ж Бог послав іще й «Товариство моє». Бог послав, а народ прийняв і полюбив.

     Діловитість, відповідальність, невтомність, ерудованість, інтелігентність, доброта, щирість – це далеко не повна чаша епітетів, що характеризують Богдана Прокоповича як людину і особистість. Належить до когорти видатних людей Кельменеччини, які складають гордість нашого краю, є нашою інтелектуально елітою.

     Б.Гура – не лише редактор, озброєний пером публіциста, але й поет, вірші якого хвилюють читача.

      У 1994 році побачила світ  перша збірка „Осінні яблука”

     „Мелодія слова” – друга книга поета Богдана Гури.

     Зупинившись на мудрій 60-річній висоті  автор по щирості сповідується перед читачем своїм світанковим словом, вигаданим у колисці власної душі.

 

Безручко Іван Григорович.

    Безручко Іван Григорович народився 5 травня 1922 року на Хмельниччині, в селянській родині. В 1941 році закінчив середню школу. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації з армії 1948 року працював вчителем молодших класів. З 1950 року по 1956 рік  вчився у Чернівецькому медінституті. Працював лікарем-терапевтом  у Кельменецькій  центральній райлікарні з 1956 року до виходу на пенсію. Присвоєно звання заслуженого лікаря України 1 серпня 1970 року.

      З юності захопився збиранням народних скарбів і пісень, легенд, переказів, прислів’їв, прикмет,  рецептів народної медицини. Переважна частина зібраного матеріалу зберігається в рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України.

      Чимало  його записів опубліковано в академічних виданнях серії «Українська народна творчість»:  «Прислів’я та приказки» (1989), «Танцювальні пісні» (1970),  «Жартівливі пісні» (1967), «Легенди та перекази» (1981), «Дитячий фольклор» (1984).

      Особлива любов Івана Григоровича «Легенди та перекази рідного краю», фольклорна збірка «Дністріана діда Йвана» побачила світ в Чернівцях в кінці 1996 року. Із книжечки  довідалася про походження назв сіл, про історичні події на Кельменеччині.

 

Долгий Олег Васильович.

     Заслужений працівник культури України, професор Київського національного університету культури і мистецтв, лауреат Всеукраїнських та  Міжреспубліканських конкурсів і фестивалів народної творчості.

     Художній керівник і диригент Українського народного хору „Либідь” Палацу культури ВАТ „Більшовик” та хору „Стежина”.

     Народився 2 січня 1950 року в селі Бабин Кельменецького району в сім’ї службовця. Через рік батька не стало. Разом з матір’ю Долгою Любов’ю Юхимівною переїжджає до районного центру Кельменці, де росте і виховується і діді й бабусі.

     У 1964 році отримує неповну  середню освіту в Кельменецькій середній школі, після чого працює робітником на місцевому харчокомбінаті. Роботу поєднує з навчанням  у вечірній школі  робітничої молоді. У вільний від роботи і навчання час активно включається в роботу  художньої самодіяльності районного Будинку культури. Співає в естрадному ансамблі в Будинку культури та в хорі вечірньої школи.

     Через рік, у 1965 році, вступає до Чернівецького музичного училища. Навчання поєднував з роботою в художніх колективах міста Чернівці.

     У 1970 році стає студентом І курсу Київської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського.

     У 1975 році складає державні іспити і диригує  програмою, тепер Національного академічного народного хору України ім. Григорія Вірьовки, під керуванням  народного артиста, академіка, професора Анатолія Авдієвського, і цим самим захищає диплом про вищу освіту за фахом „Диригент хору, викладач хорових дисциплін”.

      З вересня 1982 року і по нинішній день працює в Київському національному університеті культури і мистецтв, як викладач, старший  викладач, доцент, професор.  Працює на кафедрах хорового диригування; фольклористики, народного пісенного та інструментального виконавства кафедри естрадного співу. Серед його учнів цілий ряд широковідомих імен, що носять нині почесні звання, або стали лауреатами конкурсів, фестивалів.

     Разом з  роботою у ВУЗі поєднує роботу з Українським народним хором „Либідь”. Під його керівництвом хор досяг ряд вагомих творчих перемог.

     „Либідь” стає лауреатом Всеукраїнських та Міжреспубліканських конкурсів і фестивалів народної творчості

     За плідну роботу з хором „Либідь” Долгий Олег Васильович нагороджений багатьма нагородами, серед яких Грамота Президії Верховної Ради Української РСР (22 листопада 1985р.). Указом Президента України від 14 вересня 1996 року йому присвоєно звання „Заслужений працівник культури України”. Він лауреат  Всеукраїнських та Міжреспубліканських фестивалів народної творчості.

Восени 1996 року створює ще один хоровий колектив „Стежина”.

     Долгий Олег Васильович працює також з дитячим хором  у громаді Української лютеранської церкви м. Києва.  На стику двох тисячоліть узяв на себе роль   упорядника книги „Людина – легенда”, а в 2003 році видав спогади Мирослава Антоновича у двох частинах  „Між двома світовими війнами”.

     Виїжджав з концертами до Франції, Німеччини, США, Румунії, Польщі, Угорщини, Швейцарії.

     16 грудня 2004 року рішенням Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки Довгому Олегу Васильовичу присвоєно почесне звання професора.

 

 

Кривий Василь Дмитрович.

     Народився 2 січня 1947 року в селі Козиряни Кельменецького району.  В сім’ї було шестеро дітей, але тільки він один з-поміж них здобув вищу освіту – закінчив філологічний факультет Чернівецького державного університету.

     З 1972 року і до сьогоднішнього дня (35 років) працює в районній газеті „Рідне слово”: завідувачем відділу листів і масової роботи, відповідальним секретарем, заступником редактора, редактором.

     Друкувався на сторінках обласних і республіканських газет і журналів („Сільські вісті”, „Молодь України”, „Літературна Україна”, „Жінка”).

     Читачам полюбилися не лише нариси, репортажі, інтерв’ю В.Кривого, а й проблемні статті, публіцистичні розділи.

    27 червня 2003 року Кабінет Міністрів України прийняв спеціальну постанову  „Про премію ім. В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики”. У постанові сказано: „Установивши, що  починаючи з 2004 року до дня народження В’ячеслава Чорновола 24 грудня присуджується одна премія ім. В.Чорновола”. Відрадно першим в Україні лауреатом цієї престижної премії став Василь Кривий.

     Відколи маємо державну незалежність України, відтоді В.Д.Кривий започаткував і щомісяця веде народознавчу сторінку „Берегиня”.

    Заслуговує на увагу проект „Повчальні оповідки від вуйка і тітки”. При цьому витримується місцевий діалект. Самі назви оповідок зацікавлюють читача: „Керстка”, „Кирд”, „Пражина”.

      Окрім роботи безпосередньо у газеті, журналіст десятки разів виступав у ролі сценариста, режисера і ведучого оригінальних масових заходів, які проводяться на районній і обласній сценах.

     З 2006 року у видавництві „Місто” (Чернівці) одна за одною вийшли дві книги публіцистики Василя Кривого „Веселка над Дністром” (до 140-річчя Дністровського самодіяльного народного хору”) і „Животоки”.

      „А вода тече… Жива вода. Животоки. І вже    через тридесятий рік, колись відкладене слово само шукає собі  пару, аби стати поруч на вищій сходинці. Тільки старайся  та спостерігай підмічену тему  утримати за тугу мовну тятиву…” , – зізнається автор у зачині до третього розділу книги, одноіменного з назвою книги. У розділі – публіцистичні статті, що виходили з-під пера автора в різні роки. Всього ж у книзі (майже 400 сторінок)  п’ять розділів. Один з них „Земляки”. „Маємо ким гордитися…”.

У різні роки автор виголошував своє слово пам’яті про багатьох відомих людей, котрі покидали цей світ. Один з розділів книги має назву „Незабудки”.

„Пробиваються з-під землі сніжно-голубі квіти… Незабудками звуться. А може, то зовсім не квіти… Може то люди, яких ми  несильні забути… Люди-квіти… Незабудки наші…”