Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
СЕЛО МОЄ ДЛЯ МЕНЕ
ТИ ЄДИНЕ
На березі річки розкинулось плавно
Мале і привітне вкраїнське село
Тут влітку і взимку – завжди дуже гарно
Всміхається сонцю і людям воно.
У зелені буйній потонули хати
Під вікнами мальви й барвінок цвітуть
Тут люди живуть працьовиті й багаті
Щоранку до праці з завзяттям ідуть.
Зустріне усіх перехожих привітно
Окраса Коновки і гордість села –
Це школа, яку так з далеку видно
Путівку в життя не одному дала.
Скрізь весело щебіт дитячий лунає
І дружній учительський тут колектив
Без пісні ніколи у нас не буває
Чи в стужу, чи в спеку, чи в тихий приплив.
На мальовничому березі однієї з найбільших рік України, яка бере початок в одному з куточків Карпат і несе свої води в Чорне море, на тому місці, де ріка вигинається підковою, виблискуючи на сонці, є мальовничий куточок, який мені рідний і дорогий. Це село Коновка – моя Батьківщина.
Гарне, квітуче наше село дістало назву від дерев’яного відра – коновки. А було це так давно, що ніхто не може згадати імені чоловіка, який жив у нашому селі . Недалеко від його хати проходила дорога, яка вела на Вороновицю. Люди часто їздили по тій дорозі, переправляючи через Дністер різні товари. Від спраги подорожні зупинялися біля кринички, яка була на обочині дороги. Поряд росло крислате дерево, в тіні якого відпочивали люди. Справжнім господарем і хорошим майстром був той чоловік, тому що постійно чистив криничку, та ще й своїми умілими руками змайстрував дерев’яне відерце – коновку, яке залишив біля кринички. Борючись за своє виживання, чоловік робив коновки і міняв їх у подорожніх на сало, сіль, цукор, муку. Добру славу заслужив він собі і причарував до свого місця інших людей. Так згодом виросло село, яке без вагань назвали Коновкою. Було це у першій половині ХІХ століття.
А з історичних джерел дізнаємось: після звільнення Росією Бессарабії від турецького поневолення у 1812 році землі, на яких розташоване зараз село, не були придатними до обробітку: численні яри, горби, улоговини, не давали змоги в минулому продуктивне землеробство. Згодом ця земля стала державною. Царський уряд намагався заселити пустуючи землі населенням з густонаселених пунктів.
По навколишніх селах колишнього Хотинського повіту, а також Подільської губернії, роз’їжджали царські чиновники і вербували переселенців.
За переказами сюди прибуло 80 сімей. Проте, що перші люди села були переселенцями з різних місцевостей свідчать різні прізвища : Сєдов, Бабин, Хіміч(рос), Попович, Шевчук, Макар (молд).
Перші переселенці поселилися у землянках на кращих землях, але пізніше сусідньому пану вдалося захопити ті кращі землі, які належать селу і жителі змушені були перенести свої ближче до Дністра. Першим жителем села став Петро Гнатків, який народився в Бурдеї 1803 року. Прожив 115 років. Помер у 1918 році. Жителі повинні були платити щорічно аж до 1912 року великий викуп за землю.
На території теперішнього села були джерела з питною водою і люди наближалися ближче до води. Центр села переміщувався.
Після перемоги жовтневої революції в Росії, в селах і містах Буковини відбулися мітинги, в яких учасники виражали прагнення до об’єднання з революційною Росією.
На початку 1918 року у м. Єдинцях відбувся мітинг. Із села Коновка на ньому були делегатами Пержул Георгій Самуїлович, Цуркан Никифор Васильович, Буга Андрій Никифорович.
В березні – жовтні 1918 року село Коновка було окуповане Австрійськими військами. А в листопаді 1918 року ввійшла румунська армія. Від самого початку румунські загарбники почали грабувати і бити населення, молодих дівчат забирати в неволю. Ніхто не мав права близько підійти до річки Дністер. Великий відбиток на долі села залишило Хотинське повстання, яке вибухнуло взимку 1919 року.
В селі жив учасник революційних подій в Петрограді в лютому 1917 року Пержул Яків Георгійович, якому було доручено сформувати загін повстанців для боротьби з румунськими загарбниками. Молодий, завзятий юнак, навіяний Петроградськими революційними подіями, проявляє свою активність і разом з односельчанами Бугою А.Н. , Цурканом В.Н., Димчуком Є.І., Бугою М.І. створює загін повстанців. Загін ще повністю не сформувався, як знову повернулися румунські окупанти. І Пержул Я.Г., як один з організаторів загону, направився в місто Хотин для участі в опорі румунським воякам. Так наш земляк ввійшов в історію.
Важко жилося людям в часи окупації. Але вони не втрачали віри в завтрашній день. Трудилися, будувалися, змінювали обличчя села. Виникла потреба у створенні сільської Ради. 2 липня 1940 року її було створено. Першим головою сільради став Лукіянік Георгій Васильович, секретарем – Буга Василь Андрійович.
Визначною подією в житті села стало створення на початку 1941 року колгоспу. Нелегко було його організувати. Люди звикли працювати на власному полі, мали свій реманент, але все таки 30 сімей поступило в колгосп, віддавши туди і свої коней, і млин, і кузню. Першим головою колгоспу був Веркаш Михайло Григорович.
1941 рік. Страшна звістка перервала всі надії колгоспників. Не хліб вирощений пішли збирати наші односельчани, а захищати Батьківщину. 72 молодих житті забрала війна, 72 прізвища викарбувані на пам’ятнику, який збудовано і відкрито у 1995 році 9 Травня.
Після війни зразу ж почалася відбудова. У 1947 -1948 роках знову почали організовувати на нашій території перший колгосп імені Котовського. В колгоспі налічувалось 18 пар коней. Звичайно , мало, доводилось орати коровами. Була тільки одна кінна сівалка, збирали вручну. І вже у 1967 році наш колгосп став мільйонером, завдяки працьовитим людям, які проживали на території колгоспу.
Минають роки, відлітають у вічність. Давно стихли бої з тої травневої ночі, коли замовкли останні постріли гармат, настала тиша , прийшов мир – довгожданий, вистражданий, оплачений найвищою ціною, ціною крові і сліз. Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто не жалів своєї кров, хто приніс на алтар свободи найдорожче – життя. Кожен з нас поділяє думку, втілену в словах: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».
З кожним днем Коновка стає невпізнанною. Вже давно відійшли у минуле убогі хатинки з солом’яними стріхами. Все нові і нові будинки з’являються на сільських вулицях.
Приємно пройтися вулицями нашого села будь-якої пори року. Що господарство – то нова, не схожа на іншу будівля. З ранньої весни і до пізньої осені вони потопають в різнобарв’ї квітів, в зелені запашних черешень, червонобоких яблук. Вистачає фантазії та уміння для оформлення власної садиби кожному господареві. Хтось розфарбовує цямриння на своїй криниці, хтось плиткою обкладе, а Бабин А.Я збудував замість цямриння глечик, з якого і вода смачніша.
Хоч і тяжкий біль перенесла наша земля, але вона розквітла, виборола свою незалежність.
Щедра вона і багата, а головне – це її люди.