Культура Мошанець

   Є багато країн на землі,

В них озера, річки і долини…

Та найкраща завжди – Батьківщина.

Є багато квіток запашних,

Кожна квітка красу свою має.

Та гарніше завжди поміж них

Ті, що квітують у рідному краї

І тому найдорожчою нам

Є і буде у кожну хвилину

Серед інших країн лиш одна –

Дорога нам усім Україна!!!

Мій край у золоті колосся

На неосяжнім просторі степів,

Де всім гостям, як здавна повелося.

На рушнику підносять хліб І сіль

Вітаєм вас під барвінковим небом,

Де рідна пісня душу наповня,

Бо нам так віри, віри в бога треба,

Святих джерел для доброго життя.

На світі є багато чудових країн за далекими морями, за синіми океанами. Але для кожного з нас немає ріднішої за Батьківщину.

Україна – це неповторні, широкі ріки. Голубі вишеві сади,
калинові гаї, колосисті ниви, різнобарвні луки, безмежні поля, солов’їні співи, журавлині клини.               .               .

Батьківщина – це не тільки земля, на якій ми живемо, не тільки простори й багатство природи, це ще й люди, які її населяють, їхня натхненна праця. Батьківщина – це пам’ять серця про все, що було з народом, це пам’ять про трагічну історію країни. А наша історія – це історія віковічної боротьби за своє місце під сонцем.

Рідний наш край… Рідне наше село… золота чарівна сторона. Країна смутку і краси, радості і печалі, розкішний вінок рути і барвінку, над якими світять яскраві зорі.

Скільки ніжних, поетичних слів придумали люди, щоб висловити свою палку любов до краю, де народилися і живуть, до рідного села.

Наше село прекрасне в будь яку пору року. Особливо красиве село, коли пишно цвітуть сади, коли першою зеленою щіточкою з’являється травичка, коли соловейко до сліз доводить своїми піснями, коли оживає земля – наша матінка.

Прекрасне наше рідне село Мошанець завжди. І тоді, коли з маленької травинки виростають і морем хвилюються трави, коли над цими травами різнокольоровими хмарками дріботять крильцями метелики.

Красиве і тоді, коли зарум’яняться його щічки, наче свячені яблука на спаса, коли одягне воно свою сорочку вишиту жовтогарячим листям і пустить дощову сльозу, наче дівчина на покрову.

І тоді красиве наше село, коли сховає його під білими метеликами зима.

Село моє хатинка мами,

Шатро горіхів біля стріх,

Якими срібними словами

Дзвениш ти в споминах моїх.

І живуть в такому селі люди, які своєю працею прославляють, множать багатства рідної землі, прикрашають, перебудовують її.

Сьогодні ми хочемо сказати гарні слова про жінку, яка закохана в пісню. Любов до співу захоплювала її ще з дитячих років . Вперше вона заспівала на сцені коли їй було      років і співає до сьогоднішнього дня. Ірина Федорівна має гарні музичні здібності, артистизм і це все вона поєднує з працездатністю та відданістю своїй справі.

Бог наділив Ірину Федорівну двома донечками : Олею і Танею,   яких навчає співати, і які роблять свої перші кроки на сцену.

 

Олена  Григорівна Ганзюк вишиває  рушники,  серветки  різними

способами    і кольорами. Навчилася вишивати в 10 років, вишиває і по

сьогоднішній день. Коли подивишся на перший погляд вишивання – таке

просте ремесло. Але насправді, досить складне, цікаве, таємниче, – говорить

Олена Григорівна. Свої знання  передає своїм донькам Ірині та Анастасії. У

них є уже чимало власних робіт.

Для цього потрібні любов, терпеливість, наполегливість до творчої праці, вміння відчувати найтонші відтінки, кольори. Один штрих, один стібок голки і вже співає, звучить, оживає узор в руках майстринь.

Життя Потерейко Олени Богданівни осяяне веселкою та скроплене дощем, вишите яскравими і кольорами , вистелене трояндами. Коли в її житті багато сонця – вона ділиться теплом з іншими, радіє кожному дню, кожній живій рослинці, істоті. Любить дітей, природу. І цю всю свою любов вона вкладає у малювання, вишивання. Почала Олена Богданівна малювати і вишивати з раннього дитинства. Уже в дев’ятому класі почала малювати картини на різні теми. Надає перевагу картинам про природу. Робить різні композиції з природних матеріалів. Вишиває рушники , серветки.

Любов до мистецтва Олена Богданівна наслідувала від своєї мами. А ще вона гарно танцює та пише вірші. В її віршах народжуються почуття, протікає і вирує життя.

Наче перстом Всевишнього створена ця жінка: красива, добра, лагідна і надто скромна.

Ми сьогодні хочемо сказати гарні слова про жінку, яка має не тільки золоті руки а й золоте серце – Цибуляк Лідію Федорівну. Шити, вишивати, килими ткати, пісень гарних співати – все це вона вміє. А що писанкарка вона гарна, то на все село. Жодне свято писанки не обходиться без неї. І все це передала їй в спадок мама. А вона свої знання передає підростаючому поколінню. І хіба може людина з недобрим серцем творити таку красу.

Сивіють і народжуються роки – минають століття, однак у побуті значну а часом і вирішальну роль продовжують грати прості речі.

У Бориса Васильовича Шевчука, талановитої, мудрої, досвідченої людини найпотаємніше, найсвятіше місце в його серці займає прикладне мистецтво. Він вміє робити вироби з різних пластичних і не пластичних матеріалів: паперу, картону, глини, пластиліну, фанери, деревини. Знає різні способи обробки матеріалів. Робить аплікації, пап’є-маше, іграшки, кераміку. Займається випалюванням та випилюванням.

В  його мистецтві  важко  знайти  щось подібне,

наділене символами – поняттями. В ній вбачає батьківщину, рідну домівку.

Великий патріот своєї країни. Любить і співає лише українські пісні.

Людина, яка любить пісню, музику, кажуть чуйніша, добріша. Музика огортає теплом людську душу, звеселяє її, заспокоює. Музика — це мистецтво. Вміння його творити і відтворювати є справжнім талантом, з яким народжуються. З таким талантом і народився Борис Васильович. Він співає, грає на баяні, на сопілці, пише слова і музику. А ще Борис Васильович – краєзнавець. Досліджує і вивчає історію нашого села.

Живи вкраїнське слово, процвітай !

В кожну сім’ю й оселю завітай,

Де люблять і шанують рідний край,

Щоб пам’ятали нині й назавжди,

Якого раду доньки ми й сини.

Красу своєї мови бережи,

Бо житиме вона – то житимемо й ми.

Живе і працює в нашому селі Пастух Іван Андрійович – аматор літакобудування. Це добродушна, творча і винахідлива людина, батько семи дітей.

Почав Іван Андрійович займатися літакобудуванням ще на початку 70- х років минулого століття. А перший літак був зроблений ним після повернення з армії в1976 році, називався „ Мрія”. Назва другого літака „Шміль”, він був на виставці в парку відпочинку в смт. Кельменці. При випробуванні літак був пошкоджений, за зиму виготовив інший під назвою „Шміль-2″ з ним побував на виставці в м. Рига. Четвертий збудований літак невеликий, назва його „ Малюк”. На ньому літав понад десять років. А ще побудував два мотодельтаплани, один серійного виробництва. Майже всі літаки виго­товлялися на горищі хати, там у нього ціла авто майстерня, де і зараз добудовується п’ятий літак, назва його ще у задумі. Матеріали, які використовує Іван Андрійович, доволі прості: дерево, полотно, трохи металу. Збудовані власноруч літаки не раз підіймалися в небо, брали участь у різних зльотах і форумах раціоналізаторів і винахідників .

Любов до своєї справи привив своєму синові Івану, який з раннього дитинства почав майструвати літаки. Отакі живуть у нашому селі капітани повітряного простору.

Співала мати пісню. Співала сину.

Сину – первістку. Первістку Руслану

Та дуже швидко слова пісні змінилися, тому що через рік Бог подарував другого сина – сина Романа, а пізніше третього Рувіма.

І линула з серця матері нова пісня „ Мої ясени, мої ясени

Мої найдорожчі хороші сини

Мої найдорожчі сини

Роки стали спливати А сини підростати

За ручки мама взяла В школу виряджала

Як і в більшості дітей в них було щасливе безхмарне дитинство, дитячі мрії, вподобання. Русланові: дитяче хобі – велосипед, мотоцикл, техніка. У Романа захоплення дещо дивне. Любив і вирощував кімнатні квіти. Умів і з задоволенням випікав торти. Після закінчення школи обидва поступили у вище Чернівецьке художнє училище. До сьогодні збереглися перші картини виконані власноруч „ Троянда” , „ Ісус”, „ На полонині”, „ Орел”, „ Принцеса”.

Свої художні здібності, здобуті в училищі, брати Руслан і Роман використовують у своїй повсякденній роботі. Адже обидва мають власні майстерні. Руслан в Мошанці, Роман – у Перківцях. Виготовляють вишукані ковані вироби із металу. Забори, ворота, надвірні козирки, поручні, балкони, металеві ліжка, столи, криничні цебриння, та багато інших виробів прикрашають сьогодні подвір’я і оселі не тільки в Мошанці і Перківцях, а й по всьому районі, по інших районах нашої області, і навіть в сусідній Молдові.

 

Батьківщина – це також наша культура, собори, монументи, які прикрашають державу і несуть її славу. Сьогодні Україна впевнено крокує в майбутню, і яким воно буде – залежить тільки від нас. І щоб в Україні були мир і злагода, ми повинні бути щирими, добрими, повинні дбати про свою вітчизну, пишатися нею і любити її.

Пізнання історії свого народу і любов до нього – нероздільні. І кожен з нас може із впевненістю сказати.

Я тут живу, на добрій цій землі,

Де йдуть дощі і визріває колос.

Де буйним цвітом пропливають дні,

І став піснями мій невтомний голос.