Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Біографія нашого села.
З дуже давніх часів територія села, як і всієї Чернівецької області, була заселена слов’янськими племенами тиверців і уличів. Про це говорять археологічні розкопки часів палеоліту і неоліту на територій Чернівецької області.
У стародавніх слов’ян, що проживали на території села, була широко поширена Трипільська культура. Вже у ІІІ – ІV століттях тут почався перехід до землеробства і скотарства, розвивалось ремесло, особливо виділялось гончарне виробництво. Освоювались чорноземні родючі простори степових ділянок, на яких вирощувались ячмінь, пшеницю, просо.
Розвивалось також скотарство. Розводили велику рогату худобу.
В ІХ – ХІІІ ст. територія села входила до складу Київської Русі, а після її розпаду – в склад Галицько – Волинського князівства.
В ХІІІ ст. на території сучасного села напали татарські орди. Пізніше турки перетворили Буковину в свій сировинний придаток, а населиння забирали в полон і продавали на невільницьких ринках. Цей період знайшов відображення в легенді, яку до цих пір пам’ятають у нас. /Додаток /
Хижацька експлуатація, безперервні війни, грабежі, насильства з боку завойовників, непосильні феодальні податки і повинності призвели до економічного занепаду краю та села.
У 1770 р. на Буковині було встановлено російське правління. Пізніше вона була захоплена Австрією. 1775 року австрійські війська були виведені з Хотинщини.
Саме в цей час починає розвиватися село Путрене. Наше село зародилося у ХVІІІ столітті. Розташоване на південь від тваринницьких ферм в урочищі через яр.
Назвали наше село на честь першого поселенця рибалки Петра Перка. Ось що про це розповідає легенда, яка передавалася із уст в уста. /Додаток /
Кожне село має свої легенди. Ось і у нас є легенда про річку Цари – Лунгу, яка розділяє наше село на дві частини /Додаток / та легенди про річку Дністер. /Додаток /
У нас у Перківцях є свої назви полів, криниць, урочищ.
Найбільше назв в селі мають поля. По назві поля люди швидко орієнтуються, знаючи, де воно розташоване.
Аналіз мікротопоимів села Путрене дав підставу сказати, що часто поля називалися за рельєфом. Люди часом називали одне поле Долини, бо інші знаходилися на горбах, а це в кількох балках. Імашем в нас називають пасовисько де випасають худобу, і от за таким Ілашем – «пасовиськом» знаходиться поле. Люди його називають «за Імашем».
З поля Цеброванка бера початок річка Цари – Лунга. На цьому місці було багато криниць, постійно з’являлися джерела. Недалеко жили люди, яким потрібна була вода. Вони брали воду цебрами. Після колективізації довколишні поля розорали, криниці позасипали, залишився тільки один, потічок, який тече через усе село і впадає у Дністер – це Цари – Лунга. А поле і зараз називається Цеброванка.
Була і поле, яке належало колись людям, які жили за Дністром – з «ляцкого боку» тобто з Поділля. Тепер воно належить Перківцям, але назва за ним залишилася – Ляцке поле.
Назви полів могли ще мотивуватися майновим станом, службовим становищем. Наприклад, Попове поле – це ділянка землі, закріплювалась за парафією, і піп, якого прислали в село, міг користуватися ним. Вже давно поле не належить парафії, а назва Попове поле залишилась назавжди.
Часом поле називали за прізвиськом, яке мала окрема людина, чи ціла сім’я. Такою є назва поля, яке колись належало сім’ї на прізвисько Павучок. Його і зараз іменують Пувучкове.
Називали поля, також за прізвищем людини, яка ним володіла. Було колись поле у поміщика на прізвище Липа. Назавжди залишилась за ним назва Липове поле.
Є такі назви, які далися по тій чи іншій рослині, яку колись сіяли люди. На одному із полів раніше часто сіяли коноплі. Тепер поле, яке знаходяться на цьому місці, називається На коноплиску.
Колись не всі поля були переорані, не на всіх полях сіялося. Але з часом всі вони буди розорані. З’явилися назви типу поле На старій цілині. Розказують, що тут колись було пасовисько, а потім цілину переорали, поле називають На старій цілині. А от Старе поле називають так тому, що кругом була цілина, а тут люди споконвіку орали.
Якщо вірити переказам, які сягають у сиву давнину, то поле коло Могили дістало свою назву від могили, яку нібито колись насипали турки. Вже давно немає тієї могили, кругом рівнина а поле так і носить назву Коло Могили.
До організації колгоспів було дужо багато дрібних поселень навколо села, тобто хуторів .А коли організувався колгосп, з хуторів виселяли людей. Землю, де було поселення, орали і тільки в назві полів залишалася назва хутора. Така доля спіткала і хутір Арманку. Тапер навіть сліду немає від хутора, а поле називають – Арманка.
Раніше по селах були МТС. Була вона і в селі Перківцях але далеченько від села. Там стояли машини, трактори, ремонтували їх. МТС давно розформували, ділянка землі залишилася з назвою Технічне поле.
Село розбудовувалося і росло, зростала кількість населення. І щоб наділити сім’ю землею, до певної міри 15 чи 35 арів, їм додавали землю .Ця частина поля дістала назву На додачі.
Криниці, які тепер копають майже не називають. А всі давніші, особливо польові, мають свої назви. І ці назви збереглися до цих пір, і далі будуть, передаватися з покоління в покоління.
Перше, що можна сказати, криниці називали іменами людей які їх викопали. Криницю, яку викопав Тимофій, назвали Тимофієва криниця. Це ж саме можна сказати про Матеєву та Павлову криницю. Є ще в нас криниця з журавлем. ЇЇ викопав чоловік, на Ім’я Іван. В селі було багато Іванів, і щоб знати котрий саме Іван її викопав, назвали криницю ім’ям і по батькові – криниця Івана Петрового.
Називали криниці за професією тієї людини, яка лишила після себе пам’ять.
Чоловік був ковалем, викопав криницю, то її називають Ковалева криниця.
Криниці називалися не тільки за ім’ям чи професією людини, яка її викопала, а й за прізвиськом. Павучкову криницю називають так тому, що її викопав чоловік на прізвисько Павучок. До зараз ходять люди по воду до голубки, ця криниця розміщена біля господарства жінки на прізвисько Голубка.
Людина, яка копала криниці носила прізвисько Кирничник. Діти, онуки та правнуки так і мають прізвисько Кирничник, а криниця, яка знаходиться біля їхньої хати носить назву Кирничникова криниця. Село наше велике, людей багато, Воно ділиться на кути. Ось як про ці кути розповідають старожили.
Є в нас кут Гасанівка, Кажуть, що тут жила колись дівчина в якої було дивне ім’я Гасана. З тих пір і називають цей дальній кут села Гасанівка.
Тепер людей, які живуть в центрі села, називають з центру які живуть біля центральної дороги – Коло шляху.
Є в Перківцях місце, де люди постійно копають глину для мазання хат або будівництва. Цей мікрооб’єкт і навколишню місцевість називають Глиниско.
Наше село розкинулося на двох горбах, які розділяє річка Цари – Лунга. По сільському ці горби називають горами. Люди один одних називають з тої гори, а скорочено сто горянами. А селі Існує назва – На тій горі.
Окремо можна виділити назви ємашів – пасовиськ (діал. імаш «,пасовисько»).
Імаш Балки називають так тому, що після тривалих дощів утворилося багато ям та зсувів, які заросли травою. Під час дощів збирається стояча вода – балти (Діал.. балта «стояча непроточна вода»), звідси і назва пасовиська Балки.
На другім пасовиську є жолоби, з яких напувають худобу. Таких жолобів ніде нема більше. Тому це пасовисько називають Коло жолобів.
Давно за селом було дуже багато ставків. Для них вибирали зручне місце по долинах струмків, де б можна поставити греблю. Тепер на місце колишніх ставків – пасовиська. Одне пасовисько називають Коло Першої греблі. Те, яке знаходиться далі від села – Коло Другої греблі. Перша гребля і Друга гребля дістали свої назви від дальності розміщення віл села, одна з них розміщена ближче, а друга більш віддалена.
А один із ємашів, де колись був став, зараз носить назву Стависько.
Є Імаш, який носить назву Гертопи. Та навіть найстаріші люди нашого села не знають. Чому саме так його назвали.
Частину назв, які ми розглянули вище, пам’ятають усі люди, інші ж збереглися тільки в назвах, вони передаються з покоління в покоління. Адже ці назви – наша історія, наше життя.
В 1812 році наше село було приєднано до Росії.
11 листопада 1918 року Хотинський повіт, до якого входило і наше село, і вся Буковина були окуповані румунськими військами, а з січня 1919 року румунський король підписав декрет про включення Буковини до Румунського королівства.
28 червня 1940 Хотинський повіт, разом з нашим селом, було включено до складу радянської України.
Здавалося, ось вона довгоочікувана воля і щасливе заможне життя. Та не так сталося, як гадалося.
Селяни, які мали невеликий клаптик землі і примітивний реманент вважалися багатіями і, відповідно до законів того часу, розкуркулені, а найбільш небезпечних, з точки зору тогочасної влади, були висилені до Сибіру.
Не обминула ця біда і наше село Перківці. В 1940 році Дудко Олександра Мефодійовича, його дружину Євдокію, дітей Миколу і Марійку було виселено до Сибіру. Забрали їх вночі, нікому нічого не пояснюючи, посадили в машину і відвезли на станцію. Там посадили в товарний поїзд з колючим дротом. Їхали довго без їжі та води. По дорозі Марійка померла. Товарняк не зупинився і тому був даний наказ викинути тіло прямо на ходу.