Культура Росошани

Особливе значення мав розвиток медичного обслуговування жителів села Росошани.

До 1948 року в селі спеціального медичного обслуговування не було. За медичною допомогою зверталися в Бричани до славнозвісного лікаря Трахенбройта.

Після звільнення села від фашистських загарбників в березнем 1944 року в селі панувала біднота, злидні, голод, тиф. Люди не мали змінної одежі. В більшості це була одежа, в’язана з овечої шерсті та домотканого полотна.

Воші наскільки розмножились, що не було в одежі рубчика чи складочки, де їх не було. Воші – це носії сипного тифу. Як тільки один із членів сім’ї

заражався тифом, то хворіла вся сім’я. Тому в області були створені протиепідемічні загони, які ходили по селах і виявляли тиф. В 1946 р.такий загін працював і в Росошанах. Членами його були Мілюкова В.Г., яка вийшла заміж за Побережника І.М. і залишилася працювати на добровільних

засадах з новоствореним санітарним активом, що був створений в селі з молодих жінок, хлопців та дівчат.

Завданням цього загону було виявлення хворих на тиф. За кожним санітарним активістом була закріплена певна територія села. Проводилися щоденні обходи жителів села.

В серпні 1948 року, після закінчення Чернівецького фельдшерсько-акушерського училища в село приїхала працювати Сварищук Ганна Сергіївна. Перед молодим медиком було поставлено завдання створити медпункт та родильний будинок.

З великими труднощами, при допомозі сільської ради випросили маленьку кімнату в будинку Федорюк Олександри, для створення фельдшерсько-акушерського пункту, нині на цьому місці стоїть пам’ятник воїнам –  землякам. Першими санітаром при медпункті був Черней Михайло.

Багато прийшлося попрацювати Сварищук Г.С. над обладнанням медпункту. Для боротьби з тифом в селі обладнана баня з дезкамерою. Люди жили наскільки бідно, що не хотіли віддавати одежу для дизинфекції. Вони боялися за неї, щоб не зіпсувалася, адже вона була в них єдина. Тому медику приходилося вести і велику роз’яснюючу роботу. До приїзду Ганни Сергіївни в село, жінки народжували дітей вдома при допомозі бабок-повитух. Вагітні не довіряли медикам. Було повір’я, що ніхто з посторонніх не повинен бачити жінку перед родами. Тому вони довіряли тільки бабкам, а медика викликали тільки при якихось ускладненнях.

Постало завдання створити родильний будинок. Вперше його було  обладнано в хаті, де нині живе Коломийко Микола Аксентійович. Це була старенька хатина з земляною підлогою, розбитими вікнами. Та жителі села чим могли допомогли. Заячук Леонтій зняв дощатий пліт, з якого поставили підлогу. По селі зібрали дошки і зробили саморобний родильний стіл. В таких умовах почав свою роботу родильний будинок. В таких умовах почав свою роботу родильний будинок. В ньому працювали дві санітарки: Апостол

Ганна Іванівна , та Дячук Параска Семенівна, Першим, хто наважився в ньому родити, була Коломийко Олександра, яка народила сина Івана. Ця жінка настільки розхвалила умови перебування в родильному будинку: догляд, харчування, що з її легкої руки більшість жінок добровільно йшли туди родити. Постійного місця родильний будинок не мав. Його перевили в хату Продана Григорія Константиновича. Акушеркою була призначена Мілюкова Віра Григорівна, санітаркою працювала Продан Олена. Пізніше родильний будинок перевили до Марухи Петра Петровича, згодом до Креховецького Дмитра Олімповича. Акушеркою працювала Мілюкова В.Г. санітарками Макаровська Ксенія та Кульчевич О.І.

                                                     

Після відкриття нового Будинку культури, приміщення родильного будинку і медпункту перевили в старе приміщення сільського клубу. Перед Ганою Сергіївною знову постає завдання обладнати новий фальдшерсько – акушерський пункт. Акушеркою тут працювали Руда Віоріка Григорівна, потім Підтьока Юлія Іллівна і Дідик Марія Іванівна.

В 1963 році акушеркою була призначена Сенча Ніна Павлівна. В цей час відкривається ставка патронажної сестри, в обов’язки якої входило догляд за дітьми до року і вакцинація і ревакцинація всіх дітей після року. На цю посаду була призначена Коломийко Дарія Іванівна.

В 1965 році родильний будинок було закрито. За багаторічну сумліну працю та розвиток медицини на селі в 1967 році Президією Центрального Комітету товариства Червоного Хреста Свари щук Г.С. було нагороджено значком  «Відмінник санітарної оборони Радянського Союзу».

В 1979 році акушеркою в село було призначено Чебан Ріту Василівну. Фельдшерсько-акушерський пункт очолила Сенчак Ніна Павлівна .

Для кращого медичного обслдуговання дітей дошкільного та шкільного віку в ДДУ та школі відкрилася ставка медичної сестри. На цю посаду була призначена Сварищук Ганна Сергіївна.

В 1985 році фельтшерсько – акушерський пункт перевили в нове приміщення. До цього тут був дитячий садок та побут комбінат. Медичний заклад поповнився новим обладнанням, проведено великий капітальний ремонт. Все це здійснювалося при допомозі колгоспу.(Додаток №7)

Для кращого медичного обслуговування колгоспників, в 1972 році був створений колгоспний профілакторій. Завідуючим профілакторію працювала Сенча Ніна Павлівна, Цуркан Валентина Іванівна, Ткачук Василь Васильович.

З 1972 року в селі працює зубний кабінет, ним завідували Шокіна Віра Яківна, Філатов Василь Федорович. Нині працює Буга Володимир Павлович.

З жовтня 1992 року  Фельдшерсько – акушерський пункт очолює Гуцул Ріта Василівна, акушеркою працює Кушнір Людмила Василівна, патронтажною медсестрою Мунтян Людмила Іванівна.

Медики села сумлінно виконують свої обов’язки. За підсумками роботи в 1995 році районою адміністрацією роботу Росошанівського  ФАПу визнано

найкращою в районі. Тут на високому рівні здійснюються лікувально – профілактичні заходи, не допускаються випадки дитячої смертності, захворювання туберкульозом, інфекційними хворобами. Наприкінці 2008 р. в селі було відкрито денний стаціонар, або лікарню сімейного типу. Де односельчани можуть підлікуватися не виїджаючи з села.

 

а, кукурудзяні качани без зерна, потім їх мололи на домашніх жорнах і пекли коржі, які заміняли хліб.

Ковтун Ніна Матвіївна, розповіла як однієї неділі її мати вирішила зварити святкову мамалигу не з листя чи качанів, а кукурудзяних висівок, картоплі і буряка. Коли мамалига кипіла, до хати зайшла сусідка Коломийко Єлезовета Іванівна. Вона була настільки голодна, що підійшовши до чавунчика з киплячою мамалигою, рукою брала її і їла, не звертаючи увагу на кип’яток і біль. А на ранок вона померла.

Щоб врятуватися від смерті, жителі села брали з дому речі і їхали в Станіслав, нинішній Івано-Франківськ та Закарпатську область міняти на хліб та інші продукти. По дорозі їх вбивали, обкрадали, стягували залізними гаками з товарних вагонів, на яких вони їхали і відбирали продукти і речі.

Смаковський Федір Іванович та Ганна Юхимівна згадують, що у них в роки голоду була корова , дітей в них не було. Молоком вони ділилися із сусідами. Але самі наїстися ніколи не могли. Бажання їсти не покидало їх ні в день, ні в ночі.

Багато жителів села, щоб спастися від голодної смерті, їхали в Мукачево, Станіслав, на цукрові заводи і привозили звідти мішками гнилий, прокислий жом.

Заячук  Акуліна Георгівна згадує, як вона їхала за жомом, щоб спасти від голоду багатодітну сім’ю. Жом на заводі зберігався у великій ямі, оббитій по бокам дошками. Хворі, голодні, знесиленні люди, наївшись цього гнилого жому, тут же в ямі помирали. Акуліна Георгівна бачила, як вагітна жінка родила в ямі з жомом дитину. Природах померла і мати і дитина. Повертаючись додому, наївшись жому, люди помирали  по дорозі. Мертві тіла лежали в канавах, під деревами. Помирали матері, а дітей підбирали чужі люди.

Привізши додому жом, його мили, і з нього пекли коржі, добавляючи тирсу. Жом був настільки отруйний, що від води, в якій його мили сохла трава і земля ставала чорною.

Ось ще одна сторінка важкого життя нашого села. Але люди, які пережили голод, не озвіріли, а ще більше згуртувалися, щоб допомогти одне одному, працювали від зорі до зорі і село вижило.

Нелегко було наважитися віднести в колгосп останній вузлик зерна, відвести єдиного коня чи корову. Саме в таких умовах організовувався колгосп.

Через рік у 1947 році організовується ще один колгосп « Правда», головою якого було обрано Бурлаку Григорія Онуфрійовича. Григорій Онуфрійович згадує, що здавали спочатку плуги, коні, візки, платили селянські взноси. Членами правління були: Оскобойник Андрій, Федорюк Данило Семенович, Федорюк Андрій Семенович, який здав у колгосп січкарню, олійню, коні. Перший рік було зібрано 60 коней, 30 візків, 30 плугів. На другий рік уже зібрали 40 телят, 100 ягнят, ферма була одна – де живе Мітітюк Марія Данилівна, а друга – Де живе Мітітюк Анатолій Іванович. Уже на другий рік

побудували курятник і вівчарник, зробили 4 токи на полі. Працювали дуже важко. Всі роботи виконували в основному жінки. Копали поле вручну, і хто копав, давали 200 грам хліба і супчику, в якому де-не-де картопля і мукою запражено. Принесли пайок –дали дітям, а самі голодні. Все забрали в поставку, а потім зайом. Жито було в городі, пекли колоски і їли. Грузили вночі на підводи пшеницю, жито, в клані складали, ходили до машин, машинували хліб день і ніч. Жінки складали стирти, блоками, підтягували снопи на стирту і стиртували зверху. Ось так було важко в перші роки формування колгоспу.

У травні 1950 року, де зараз тракторна бригада, була Реїнова хата. Ось там зібрались на збори і вирішили об’єднати в один колгосп.

Григорій Онуфрійович тримав газету « Правда» в руках. Ось і запропонував назвати імені газети «Правда». Головою був обраний Горобець Василь Тимофійович, заступником – Бурлака Григорій Онуфрійович, який потім з 1951 по 1958 роки знову працює головою.

З 1958 по 1965 рік працює головою Шум Павло Анісімович. Було збудовано тракторну бригаду, почато будівництво тваринницького комплексу. Від роду й до роду благословенні ті руки що дарують нам хліб. Благословенні Богом хай будуть їхні мозолі, мозолі колгоспних механізаторів. Один з передових механізаторів, це Кулібаба Микола Олексійович який постійно намолочував саме більше центнерів зерна, і в цей важкий час знаходить сили і терпіння щоб працювати біля землі.

Головою колгоспу з 1965 по 1970 роки працює у нас Гендзіра Всеволод Іванович. Єдиний Герой Соціалістичної Праці Кельмиенеччини. І ось 1970 році Всеволода Івановича забирають у Зенківці, а у нас обирається головою колгоспу Дячук Іван Іванович, який працює по 1982рік. За роки головування Івана Івановича, побудовано дитячий садок, адмінбудинок, фонтани, будинок тваринника, лазня, центральна котельня, закінчено будівництво школи і магазину.