Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Над розділом працювали:
учень 9 класу Саміляк Костянтин.
Керівник: Каралаш Світлана Михайлівна – вчитель початкових класів.
Наша церкви носить ім’я Покрови Божої Матері і підпорядкована Київській православній церкві Московського Птріархату. Побудована ця церква була у 1604 році в с.Малинці Хотинського повіту. Такого села як Вартиківці на той час іще не було. Вперше відомості про моє село згадуються в історичних джерелах у 1774 році. Десь тоді церква і була перевезена на його територію, але побудована не у Вартиківцях, а на хуторі Гайдейська Слобода, бо туди і переселялись люди на проживання із с. Малинці. А причина масового їх переселення була в тому, що тут було багато вільних земель. І люди переїжджали цілими сім’ями і заселяли їх. Так з’явилися перші поселення: Слобода Гайдейська (перший житель носив прізвище Гайдей), Слобода Середня і Слобода Верхня. Там, на одній із них – Гайдейській – і побудували церкву. Вона була маленька і дерев’яна.
З покоління в покоління, з уст в уста передається історія про зникнення церкви із Слобідки і побудову її у Вартиківцях. Кажуть, під час турецького поневолення українських земель, саме на Великдень, рано-вранці у церкві відбувалося Великоднє богослужіння. Церква була повна прихожань. Турецькі яничари налетіли на хутір, закрили людей в церкві і спалили храм разом із прихожанами. Невідомо як, але псаломник тієї церкви залишився живим. Він врятував частину церковного начиння від вогню і щоби воно не потрапило до турків, кинув його у криницю, яка була неподалік і після того стала називатися турецькою. Збереглася вона і до сьогоднішніх днів. З того часу багато чого змінилося, а розповідають люди, що кожного року на Великдень, рано-вранці, коли скрізь лунає «Христос Воскрес», з турецької криниці дзвонять дзвони.
А пізніше, коли виникло с. Вартиківці, була відбудована і церква. Спочатку храм був маленьким і дерев’яним. У 1960 році він був закритий і там розмістили колгоспну комору. У середині 80-х рр. була розпочата робота по відбудові та реконструкції церкви Покрови Божої Матері. Активними ініціаторами цього та її засновниками були:
Ганзюк Олександра Деонисівна,
Житар Іван Захарович,
Адащук Олександр Єфимович,
Букатар Віра Опанасівна
та інші.
Архітектор церкви с.Вартиківці – Баштан Василь Миколайович. Побудована вона із цегли. Приміщення храму велике, світле, відповідає вимогам сьогодення. Була відкрита і посвячена церква у с.Вартиківці на Покрову, 14 жовтня 1989 року і названа церквою Покрови Божої Матері.
Після відкриття службу у храмі відправляв священик Черний Василь до 1991 року, у 1991-1992 рр. – служив Саміляк Микола Васильович, у 1992-1993 рр. – Василь Миронюк, у 1993-2000 рр. – Попельницький Сергій Васильович.
Із серпня 200 року і по цей час службу відправляє священик Саміляк Микола Васильович.
Час від часу в церкві Покрови Божої Матері поповнюється церковне начиння, покращується благоустрій. Останнім часом у храмі побільшало молоді, зокрема у церковному хорі співають багато учнів Вартиковецької школи.
Вступ
Людині завжди чогось не вистачає, завжди хочеться мати ще щось крім того, що вже є: дитина хоче одержати якусь нову гарну забавку, дорослий – придбати якусь особливу нову річ. З часом ми отримуємо те, що можна купити чи здобути. Буває і так, що ми купуємо речі зайві, без яких можемо обійтись (наприклад, дитячі іграшки, що їх буває аж занадто у заможних родинах, можуть не тільки не сприяти, а навіть заважати розвиткові та вихованню дитини). Проте є речі, яких ніколи не буває забагато, навпаки, нам часто бракує їх.
Я вважаю, передусім це – духовність, яка так потрібна нам тепер і про яку ми так мало журимось.
Ми дбаємо більше про те, що потрібно для нашого тіла, а про духовні потреби забуваємо. А потім питаємо: звідки береться байдужість, грубість, підлість серед людей? Чому діти ростуть нечемні, чому бракує нам порядних, з доброю репутацією людей, з яких можна було б брати приклад, яких хотілося б шанувати, які були б гідні довіри? Ми відчуваємо в людях брак моральності, милосердя, ввічливості. Звичайно, ми знаємо, що ввічливість має бути не показною, виявлятися не зовні, а виникати з наших внутрішніх, духовних потреб. Через це й говоримо нині про нестачу духовності.
Хто нам може дати вірне розуміння правил морального життя? Я впевнений, відповідь одна: тільки Церква, бо вона є «стовп і підвалина правди» (1 Тим. 3, 15). І коли ми говоримо про етичні норми у нас в Україні, то мусимо визнати, що саме наша Українська Православна Церква може дати нашому суспільству створені нею моральні основи.
Православна віра, церковні закони входили в повсякденне життя нашого народу, в його звичаї, традиції, обряди, які набували духовного змісту, неповторної краси і національного забарвлення.
На запитання, хто для нас змалку є найдорожчою, найближчою, найріднішою серед рідних людиною, кожний певне відповість – мама. А хто ж нас найбільше і найщиріше любить? Напевне, скажемо, що всі рідні нас люблять, але найбільше – мама.
А яка ж вона, материнська любов? Мати пригортає дитину до себе, колисає, пестить, цілує. Вона її годує, одягає, коли плаче – утішить; коли впаде – поспішає підняти і питається, чи не дуже забилася, чи не болить щось, а коли покладе спати – розповість якусь казку, тихо співатиме, доки дитина не засне.
Але буває так, що мати думає, ніби дитя її вже спить, а воно тихенько лежить, примруживши оченята, і бачить, що матуся робить. А вона, склавши триперстя своєї правої натрудженої руки, робить знак хреста над своєю дитиною. А що це означає? Чому мати, поклавши маля спати, вважає за потрібне перехрестити його і щось при цьому тихенько шепоче, та тоді лише відходить, щоб продовжити (вечорами, а часом і ночами) свою хатню роботу?
Вона робить так, бо самовіддано любить свою дитину, молиться тихо Богові за неї і Йому доручає, щоб Він через Свого ангела-хранителя оберігав її.
Бог
Ми тут згадали слово «Бог». А що таке Бог? Чи можемо бачити Його? А де Бог знаходиться і який Він?
Коли дитина підростатиме й почне читати книжки духовного змісту, тоді більше знатиме про Бога. А поки треба просто повірити, що Бог існує так само, як віриш у те, що існує десь місто Київ, куди тато нещодавно їздив, а потім розповідав, як був у Києво-Печерській Лаврі, де бачив багато церков із золотими банями і хрестами на них. Бога ми не можемо бачити, бо Він є Дух, але Він нас бачить. А де знаходиться Бог? Він перебуває високо на небі, але може бути і біля нас, близько, Сам, або Свого ангела послати, щоб охороняв нас.
Історія Православної Церкви в Україні
Предметом історії Християнської Церкви є історія виникнення, розвитку й поширення по всьому світу громади віруючих, заснованої в Єрусалимі Самим Господом Ісусом Христом, Його хресним подвигом і воскресінням із мертвих та сходженням Духа Святого на апостолів заради спасення роду людського на основі поданої Ним науки про любов до Бога і до ближнього. Метою вивчення історії Церкви є з’ясування того, як і за яких обставин Церква виникла, розвинулася і живе досі, керована своїм Божественним Засновником згідно із заповітом, що Він його дав Своїм ученикам-апостолам: «Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мф. 28, 19).
Наші відомості про життя й науку Ісуса Христа ми черпаємо зі священних книг Нового Завіту – з чотирьох Євангелій, написаних святими апостолами-євангелістами Матфеєм, Марком, Лукою та Іоанном. Про заснування Церкви Христової та її перші кроки знаємо з книги «Діянь Святих Апостолів», написаної святим євангелістом Лукою, і з «Послань» апостолів Павла – 14, Петра – 2, Якова – 1, Іуди – 1 та Іоана – 3.
Історія православної церкви в Україні – це розповідь про поступовий зовнішній і внутрішній розвиток Христової Церкви на наших землях. Вона вияснює як розповсюджувалось християнство у нашій країні, який був ієрархічний устрій, як під впливом Церкви розвивалась писемність, наука, архітектура, церковний живопис, спів і взагалі вся наша культура, і як під впливом Церкви відбувалось моральне удосконалення нашого народу. Знаючи все це, ми зможемо краще цінувати свою віру і на прикладах минулого вчитися мужньо переносити ті труднощі, які зустрічаємо на своєму життєвому шляху, та були переконаними, що Господь керує Своєю Церквою і нами та веде всіх, хто належить до нашої Церкви, по дорозі вічного спасіння.
Історія Української, або, як раніше називалась – Руської, Православної Церкви, для зручності розділяється на чотири періоди:
І період – Київський. Від заснування Церкви на Русі в 988 р. і до перенесення митрополії з Києва на Північ у 1300 році.
ІІ період – Київсько-Московський. Від перенесення митрополичої кафедри на Північ до 1686 р., в результаті чого Церква в той час розділилась на дві митрополії: Київську і Московську. Життя обох митрополій текло окремими руслами.
Московська митрополія під опікою православних князів і царів розвивалась і згодом стала незалежною і очолювалась патріархом, а Київська – терпіла кривди від польсько-литовських правителів, доки не була приєднана до Московського патріархату в 1686 році.
ІІІ період – Синодальний, обіймає собою історію Церкви з 1686 р. по 1917 р. Церква в цей період знаходилась під сильним впливом царського уряду.
IV період – Православна Церква після 1917 року.
Храм
Я знаю, що двоє або троє сильніші за одного. Так само і тоді, коли моляться Богові: завжди молитва двох чи багатьох людей є сильнішою за молитву одного. Тому люди час від часу збираються разом для молитви. Для цього будують і особливі приміщення – храми, або церкви. У храмі люди не тільки моляться, але й співають особливі духовні пісні, слухають читання Святого Євангелія – такої книги, де записані й Слова Самого Ісуса Христа, а також чують повчання священика. Перебування в церкві і молитва, яка там підноситься до Бога, благодійно впливають на людей, вони стають добрішими, доброзичливішими та ласкавішими.
Зі свого зовнішнього вигляду храми бувають різні. Іноді вони мають вигляд корабля, іноді їм надають круглу форму, а переважно вони мають форму хреста. Хрестовина форма пригадує вірним, що вони одержали спасіння через Хрест Христовий. Форма корабля пригадує, що церква рятує вірних від загибелі в морі життя так, як корабель рятує й безпечно перевозить людей у справжньому морі. Коло – символ вічності. Храм такої форми визнає вічне існування церкви Христової.
Православна церква конче прикрашується одним або кількома трираменними Хрестами, уміщеними на її даху, відповідно до того зробленому. Таке закінчення даху, де вміщується Хрест зветься куполом або банею. На церкві може бути один, три чи і більше куполів (бань). Один – в честь Ісуса Христа, три – Святої Тройці, п’ять – Ісуса Христа і чотирьох євангелістів, сім – в пам’ять семи таїнств церковних.
Хрест – то знак нашого спасіння. Син Божий – Ісус Христос своїм розп’яттям на Хресті довершив наше спасіння. Хрест уміщують на церковних куполах, як ознаку того, що храм призначається для прославлення нашого Господа Ісуса Христа, розп’ятого за наші гріхи на Хресті.
Головний вхід до Православної церкви завжди повинен бути із заходу, а Вівтар – конче звернений лицем на схід у той бік, де сходить сонце.
Православні храми поділені на три частини: притвор, середня частина і вівтар. Притвором зветься західна частина, де у давнину стояли ті, які ще не були охрещені, а тільки готувались до хрещення.
Іконостасом зветься стіна з ікон, якою середня частина храму відділяється від вівтаря. В іконостасі знаходяться троє дверей, які провадять до вівтаря. Середні двері звуться «Царськими вратами», бо через них невидимо проходить у Святих Дарах сам Господь – Цар Небесний. Через Царські врата можуть проходити тільки священнослужителі. Двоє інших дверей звуться дияконськими дверима. На Царських вратах уміщують ікону Благовіщення Пресвятої Богородиці та чотирьох євангелістів: Матвія, Марка, Луки та Івана. По їх обидва боки у кожній Православній церкві повинна знаходитись праворуч ікона Спасителя, а ліворуч – Божої Матері. Ікони в іконостасі розміщують рядами чи поверхами за певним порядком. Так, у першому ряді іконостасу знаходяться ікони важливих свят (рокових). У другому – апостолів, у третьому – пророків. Закінчується іконостас хрестом зверху. Іконостас – символ Небесної церкви на чолі з її Засновником. Участь святих у спасінні людей має глибокі основи у св. Письмі та св. Переданні.
Солея – то вівтарне підвищення перед іконостасом. Напроти Царських врат воно трошки виступає вперед і заокруглюється. Там священик читає Євангеліє, виголошує проповіді. Той заокруглений виступ солеї зветься Амвон.
Криласами називають місця для співаків і читців. Хоругвами називаються ікони, прикріплені до держаків, як прапори, щоб зручно було їх носити під час процесії. Аналоєм зветься високий малий стіл з легко нахиленим верхом. Він використовується для читання на ньому Євангелія. Аналой, на якому лежить храмова ікона, називається Тетраподом.
Священнослужителі і священні одежі
Коли ми збираємось кудись іти, щоб взяти участь в якійсь події, радісній чи сумній (весілля, похорон), то одягаємо і відповідну до цього одежу. Одежа в земному житті людини зв’язана з життям, звичками і з її духовною істотою. Одежа – ніби частина тіла, його продовження. Вона якби вростає в організм (свящ. Павел Флоренський).
Коли ми йдемо до школи, беремо відповідної школи одежу. Особливу одежу для праці має робітник, військовослужбовець і лікар. Зрозуміло, що, йдучи до храму Божого, беремо не повсякденну робочу чи брудну одежу, а стараємось одягнути своє тіло у святочну одежу. Ця інша чиста не буденна одежа спонукає нас і в духовному відношенні стати іншими і, звичайно, кличе нас до чистоти духовної.
Мій тато, як і всі священнослужителі, входячи у храм Божий для відправи богослужіння, одягає не повсякденну одежу. Найдревнішою богослужбовою одежею священнослужителів був подир – довга одежа старозавітного первосвященика, яка вживалась у вік апостольський і яка обернулася потім у стихар. Стихар був переважно білого кольору, як символ радості і чистоти.
В наш час особами, які відправляють Служби Божі, є єпископ, священик і диякон. Вони носять в час відправи також особливі одежі.
Диякон тільки допомагає єпископові або священикові під час відправи Служби Божої. Цим особам, при їх висвяченні, даються особливі священні одежі. Дияконові дається стихар, орар і поручі. Священик поверх стихара й поручів накладає на себе: єпитраль, пояс і фелонь або ризу. Архієрей – єпитрахиль, пояс, омофор і митру.
Як поводитись у Божому Храмі
Готуючись піти до Св. Храму, особливо на Св. Літургію, треба конче примиритися з тими, хто щось має проти нас, треба конче перепросити всіх, кого скривдив. Сам Ісус Христо наказав нам: «Коли ти принесеш до Жертівника свій дар, і там згадаєш, що твій брат щось має проти тебе, – залиш там дар твій перед Жертівником, і піди, примирись перше з братом твоїм, і тоді прийди і принеси свій дар» (Матф. 5, 23-24). Устами Пророка Осії (6, 6) Господь сказав: «Милосердя Я хочу, а не жертви».
А коли не можна перепросити тобою покривджених особисто, то перепроси їх бодай у серці своїм.
І треба ніколи не забувати про свою щедру милостиню, й творити її для убогих, бо це початок усякого добра. Особливо творімо милостиню в день Богослужби.
І треба глибоко зрозуміти, що до Церкви ходимо не з якогось примусу, а з гарячої любові до Господа.
Наш князь Володимир Мономах (+1125 р.) в науці своїм дітям завіщав: «Не лінуйтеся ні до чого доброго, а найперше до церкви!».
Йдучи до церкви, готуймося відповідно й зовнішньо: приводьмо себе до порядку й одягаймось у кращий одяг.
З найдавнішого часу в Українській Церкві постав звичай, щоб на Св. Літургію йти не ївши. Тільки діти і немічні можуть не дотримуватись цього посту, усі ж інші не мають права.
До Святого храму входимо тихо і побожно, зо страхом Божим. Увійшовши до церкви, тричі хрестимось.
Хто може, нехай, зайшовши до храму, стане на коліна, і прокаже молитву Господню «Отче наш» або «Богородице Діво».
Увійшовши до церкви, приложіться (поцілуйте) до ікон, що покладені на Аналойчику (Тетраподі). В Україні є звичай, що по цьому, обернувшись до людей, мовчки кланяємось.
З найдавнішого часу прийнято, щоб вірний, прийшовши до Св. Храму, поставив перед іконою свічку, як знак теплоти своєї молитви і з чистоти своєї віри.
Хто прикладається (цілує) до Св. Хреста чи ікон, до мощей, чи до Св. Євангелія, той перше чинить два поясні поклони з Хресним Знаменням, і по цьому цілує ікону, мощі чи Євангеліє, а по цьому творить третій поясний поклін з Хресним Знаменням і тихо відводить.
Православні християни слухають Святі Богослужіння у храмах тільки стоячи. Сам Господь заповів: «Коли стоїте на молитві…» (Марко 11, 25), тому Перший Вселенський Собор 325-го року наказав християнам у храмах «стоячи приносити молитви Богу» (1, 20).
Малим дітям, а також особам немічним та старцям дозволяється у церкві сидіти. Треба знати, що Церковний Устав не велить ставати на коліна від Великодня аж до вечірні П’ятидесятниці, а також від дня Різдва Христового по день Йордану.
Коли в Божому храмі ще нема Богослужби, або вже по Богослужбі, то все ж таки треба заховуватися в ньому з повною побожністю та зо страхом. Говорити в храмі голосно не прийнято.
Навіть у церковній ограді (біля церкви) треба завжди пам’ятати, що ми біля храму Божого. Курити на цвинтарях не прийнято.
Світським чоловікам не належить входити до Св. Вівтаря без конечної потреби. Стародавнє «Навчальне Повідомлення» наказує: «Нехай священик навчить пономаря і всіх прислужників у вівтарі, щоб вони ходили зо страхом, тремтінням і побожністю біля Престолу, а також і біля Жертівника, коли на ньому Божественні Тайни. І щоб вони чинили побожне поклоніння, коли проходять чи наближуються до них». «Неосвячена рука ніколи нехай не торкнеться цього (освячених Тайн і головних речей на Престолі) під загрозою смертельного гріха». Нікому, крім єпископа, священика і диякона, не вільно входити в Царські врата. «Не подобає жоні входити до вівтаря», наказує 44 канон Лаодикійського Собору ще 364-го року. Ми повинні також забути у церкві про все буденне, про все світове, – ми в Божому Домі, і думаймо тільки про Боже. Найменші шептання чи розмови один з одним там неприпустимі.
Виходячи із храму, треба конче перехреститися й вклонитися до Св. Вівтаря.
Історія церкви с. Вартиківці
Я зацікавився історією церкви мого села. Вона носить ім’я Покрови Божої Матері і підпорядкована Київській православній церкві Московського Пaтріархату. Побудована ця церква була у 1604 році в с.Малинці Хотинського повіту. Такого села як Вартиківці на той час іще не було. Вперше відомості про моє село згадуються в історичних джерелах у 1774 році. Десь тоді церква і була перевезена на його територію, але побудована не у Вартиківцях, а на хуторі Гайдейська Слобода, бо туди і переселялись люди на проживання із с. Малинці. А причина масового їх переселення була в тому, що тут було багато вільних земель. І люди переїжджали цілими сім’ями і заселяли їх. Так з’явилися перші поселення: Слобода Гайдейська (перший житель носив прізвище Гайдей), Слобода Середня і Слобода Верхня. Там, на одній із них – Гайдейській – і побудували церкву. Вона була маленька і дерев’яна.
З покоління в покоління, з уст в уста передається історія про зникнення церкви із Слобідки і побудову її у Вартиківцях. Кажуть, під час турецького поневолення українських земель, саме на Великдень, рано-вранці у церкві відбувалося Великоднє богослужіння. Церква була повна прихожань. Турецькі яничари налетіли на хутір, закрили людей в церкві і спалили храм разом із прихожанами. Невідомо як, але псаломник тієї церкви залишився живим. Він врятував частину церковного начиння від вогню і щоби воно не потрапило до турків, кинув його у криницю, яка була неподалік і після того стала називатися турецькою. Збереглася вона і до сьогоднішніх днів. З того часу багато чого змінилося, а розповідають люди, що кожного року на Великдень, рано-вранці, коли скрізь лунає «Христос Воскрес», з турецької криниці дзвонять дзвони.
А пізніше, коли виникло с. Вартиківці, була відбудована і церква. Спочатку храм був маленьким і дерев’яним. У 1960 році він був закритий і там розмістили колгоспну комору. У середині 80-х рр. була розпочата робота по відбудові та реконструкції церкви Покрови Божої Матері. Активними ініціаторами цього та її засновниками були:
Ганзюк Олександра Деонисівна,
Житар Іван Захарович,
Адащук Олександр Єфимович,
Букатар Віра Опанасівна
та інші.
Архітектор церкви с.Вартиківці – Баштан Василь Миколайович. Побудована вона із цегли. Приміщення храму велике, світле, відповідає вимогам сьогодення. Була відкрита і посвячена церква у с.Вартиківці на Покрову, 14 жовтня 1989 року і названа церквою Покрови Божої Матері.
Після відкриття службу у храмі відправляв священик Черний Василь до 1991 року, у 1991-1992 рр. – служив Саміляк Микола Васильович, у 1992-1993 рр. – Василь Миронюк, у 1993-2000 рр. – Попельницький Сергій Васильович.
Із серпня 200 року і по цей час службу відправляє священик Саміляк Микола Васильович.
Час від часу в церкві Покрови Божої Матері поповнюється церковне начиння, покращується благоустрій. Останнім часом у храмі побільшало молоді, зокрема у церковному хорі співають багато учнів Вартиковецької школи.
Молитва
Бога можна бачити на образку, що висить над ліжком. Хресні тато і мама розповіли мені, що той образочок принесений з церкви у день мого хрещення. Він для того, аби перед ним молитися Богові. А навіщо Богу молитися? Коли чемні діти чогось хочуть, то не кажуть: «Я хочу», а ввічливо просять. Молитва – це прохання, бесіда з Богом, адже кожна дитина, звичайно, хоче бути здоровою сама, та й щоб її мама і бабуся не хворіли. Коли вона бачить, як ті моляться, то напевне знає, що рідні не тільки за себе моляться, але й за неї, бо люблять її. Отже, й дитя свою любов до них має виявити у молитві. А як молитися? Маленькі діти перед сном повинні перед сном проказувати хоча б коротеньку молитву.
Ось як вони повинні молитися. Передусім потрібно, щоб дитина тихо стала перед образом. Можна, щоби вона стояла і на своєму ліжку на колінах. Перед молитвою слід перехреститися, покладаючи на собі знак хреста. Для цього три пальчики правої руки треба скласти разом на знак того, що є Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий, але вони є одне, тобто Бог єдиний; два інші пальчики з’єднати разом, найменший і сусідній до нього пригнути до долоні на знак того, що Бог Син – Ісус Христос – є істинний Бог та істинна людина.
Складені в такий пальці покладають на чоло, щоб Бог освятив розум того, хто хреститься, потім – на груди, щоб Бог зробив добрим серце, а потім – на праве і ліве плече, щоб Бог освятив вчинки, щоб творити добро всім тим, хто потребує допомоги. З такими думками на серці, осіняючи себе хресним знаменням, дитина промовляє: «Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа», а відтак, схиляючи голівку долі, кланяється, говорячи: «Амінь».
Після цього треба, щоб вона склала разом руки і прочитала таку молитву:
«Спаси, Господи, і пошли здоров’я моєму татові, мамі, моїм браттям і сестрам (тут можна перелічити імена рідних – дідуся, бабусі та інших, за кого хочемо молитися), і мені, і всім моїм родичам, і помилуй нас та всіх православних християн. Амінь».
На закінчення знову треба перехреститися – один, або, краще, три рази.
У цій маленькій молитві дитя просить у Бога здоров’я та Його ласки до близьких і рідних. Дитяча молитва, хоч і коротенька, але скоріше доходить до Бога, адже він добрий і ласкавий до дітей, бо «таких є Царство Небесне», і тому прихильно ставиться до їх прохань.
Молитва до Святого Духа
Царю небесний,
Утішителю, душе істини,
Що всюду єси і все наповняєш,
Скарбе добра і життя подателю,
Прийди і вселися в нас,
І очисти нас від усякої скверни
І спаси, благий, душі наші.
Молитва до Пресвятої Тройці
Пресвята Тройце, помилуй нас;
Господи, очисти гріхи наші;
Владико, прости беззаконня наші;
Святий, зглянься і зціли немочі наші
Імені твого ради.