Історія Бабин заст

Вперше село згадується в середині ХVІІ ст. у грамоті молдавського господаря під назвою Бабин. Найвірогідніше, що назва пов’язана з життям та діяльністю якоїсь жінки. Місцеві легенди про походження назви села підтверджують таку версію. Одна з них твердить, що на село, яке знаходилось в урочищі Суркач, напали татари. Село було знищене, а люди побиті. Вдалось врятуватись тільки одній жінці з малесеньким сином. Вона переселилась на місце сучасного села. Коли повз її хату проходили люди з інших сіл, то зустрівши маленького хлопчика, що грався біля хати, запитували чий він. Той відповідав – “Бабин”. Так і закріпилась за цим місцем назва. Інша легенда розповідає про те, що місцевий газда заповів трьом синам землю: старшому – бабине поле, середущому – прабабине, а молодшому – найгірші, який той вимушений був взяти. Звідси і назви сіл – Бабин, Прабабин, Вимушів. Існує також версія про те, що назва села має чисто господарський характер. “Бабник” – вичинена котяча шкіра. Очевидно, що тут обробляли хутра, якими оторочували верхній одяг – киптарі чи мінтяни. Оскільки поселення на території села існувало ще з прадавніх часів, то можна з упевненістю твердити, що населений пункт входить до тих адміністративно-територіальних та державних утворень, що існували тут в різні історичні епохи. На території села виявлено поселення Трипільської культури, періоду Київської Русі. З VI по IX cт. Населений пункт входив до Тиверського міжплемінного союзу, а з X ст. – до складу Київської Русі. До середини XIV ст. – село в складі Галицько-Волинської держави та її складової – Василівської землі. На жаль історичних джерел того часу, що стосуються безпосередньо села мало, або вони взагалі відсутні. З 1385 р. Бабин в складі Молдавського князівства та його складової – Шипинської землі. З 1774 року населений пункт разом з цілим краєм відходить до складу Австрії. Після революції 1848-1849 р.р., у якій жителі села теж брали участь, Австрійська імперія дещо лібералізувалась, що особливо відмічається у спробі певних культурно-освітніх програм уряду, зокрема відкриття шкіл для українського населення. У зв’язку з цим принагідно згадати про історію чоловічого монастиря, що функціонував в урочищі Монастирець біля Дністра, що за 2,5 км на північ від села. Австрійська влада зобов’язала відкрити при ньому початкову школу. З невідомих причин монахи відмовились це зробити. Тоді було прийнято рішення про його закриття. Є легенда про те, що мешканці монастиря спорудили дерев’яного плота, погрузили на нього свій нехитрий скарб і відправились вниз по Дністру, де знайшли нове місце свого перебування – нині це відомий Хрещатицький монастир. На початку XX ст. в селі стались дві визначні події. В 1908 році було споруджено Свято-Михайлівську церкву, яка є історичною та архітектурною пам’яткою та нове приміщення місцевої школи. Церква була збудована на кошти, зібрані місцевими жителями, за проектом відомого на той час чернівецького архітектора Александровича. Вона дійсно вражає своєю архітектурною довершеністю та красою. До сьогодні є загадкою, як спромоглось відносно небагате село на спорудження такого шедевру будівельного мистецтва. Існує переказ про те, що в 70-х рр XIX ст. біля старої церкви був пам’ятник Францу-Йосифу, (в народі “фігура”), як подяка за скасування панщини. Кажуть, що фотографію цієї споруди і було пред’явлено “августійшому” з проханням про фінансову допомогу в будівництві нової церкви. Гроші були виділені і храм був споруджений. Коли край окуповали румунські війська, пам’ятник імператору було зруйновано, але частина його збереглась і знаходиться тепер на місцевому кладовищі. Слід зазначити, що жителі села брали участь і у революційних подіях та боротьбі за збереження державної незалежності України в період національно-визвольних змагань 1917-1920рр. Так, Червінко Д.М., воював у складі армії УНР, головним отаманом якої був С.Петлюра. Під час окупації села королівською Румунією мешканці вели постійний супротив владі. Слід зазначити, що робити це було доволі важко, оскільки село було прикордонне і на його території знаходився чималий військовий гарнізон. Незважаючи на жорстокий режим та репресії, в селі діяла група “Визволення”, яка була в організаційному підпорядкуванні підпільного повіткому КПБ. В червні 1940 року село радо вітало бійців Червоної Армії, що вступили на територію краю. Проте визволення від ненависної румунської окупації обернулось новим випробуванням. На зміну одному реакційному режиму прийшов інший, не менш жорстокий. Під звабливими гаслами радянізації та соціалістичних перетворень почались масові репресії та переслідування. В 1941 році з села було вивезено декілька сімей, яких звинувачували у антирадянській діяльності. Цей процес набув би більш жорстоких форм, якби не був перерваний 22 червня 1941 року новою війною, що принесла нові, ще більш жорстокі випробовування. Село знову стало ареною бойових дій. Друга румунська окупація була ще більш нестерпною, ніж перша. Багатьох чоловіків забрано було на примусові роботи до Румунії, де багато з них загинули. Після визволення села в березні 1944 року мир на бабинську землю так і не прийшов. 141 жителя села було забрано до лав Червоної Армії. 73 з них і залишились навічно на фронтах II світової. Після Перемоги в селі ще на довгий час не настало довгожданого спокою. Боротьбу тепер з новою владою продовжували бійці ОУН УПА. Це одна з найбільш трагічних сторінок в житті сільчан, бо поділила село на тих, хто допомагав “бандерам” та прихильників “комуни”. В 1947 році село пережило великий голод, спровокований владою з метою “усмирения” західноукраїнського населення. Всього в селі загинуло від голоду 15 чоловік. В 1948 році почалось творення колективних господарств. Спочатку їх було два: “Маяк” та ім. О. Кобилянської. З 1952 року до 1982 року господарство очолював Д.І. Безкровний, кавалер Ордена Леніна, Жовтневої революції та Трудового Червоного Прапора, депутат Верховної Ради УРСР. Починаючи з другої половини 50-х років XX століття життя в селі поступово входило в нормальне русло. Завершився сталінський період з його масовими репресіями та насильницькими методами господарювання. Командно-адміністративна система залишилась, але зазнала певних змін, насамперед пов’язаних з певною лібералізацією суспільно-політичного життя. В селі було збудовано нове приміщення школи в 1963 році, ФАП, будинок культури, адміністративний комплекс. Важко переоцінити зведення господарських будівель: ферма, тракторна бригада, тік тощо. Господарство протягом довгого часу залишалось одним з найкращих в області. Наприкінці 80-х років село, як вся Україна, поринуло у вир перебудованих процесів та активізації національно-визвольного руху. Сільчани радо зустріли звістку про проголошення незалежності. 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі 90 % громадян села взяли участь у ньому, сказавши “так” незалежній Україні. З цього часу починається нова сторінка в житті села. Багато змін відбулося за 20 років незалежності. Не всі вони можуть бути оцінені однаково. Але однозначно можна сказати – незалежність відкрила нові можливості для вільного виявлення творчих здібностей народу. Село гордиться своїми вихідцями, що прославляють нашу державу. Бальон Ярослав Григорович – керівник лабораторії органічного синтезу і реактивів Інституту ендокринології та обміну речовин ім. В.П.Комісаренка АМН України, доктор хімічних наук, лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1977р.). Мегера Іван Васильович – кандидат хімічних наук, викладач ЧНУ ім. Ю.Федьковича. Тертичний Володимир Дмитрович – письменник, автор збірок і новел “І прийде розвидень”, “Самотній лелека над селом”, “Затужили горлиці”. Молодь села продовжує славну традицію старших поколінь. Історія села продовжується.