Історія Боянчук

Село Боянчук Заставнівського району Чернівецької області. Координати: 25° 57 східної довготи / від Грінвіча / і 48° 31 північної широти. Віддаленість від райцентру Заставна 18 км, від обласного центру Чернівці 45 км. До найближчої залізничної станції Юрківці 6 км.
Боянчук межує з такими селами: на сході з Горошівцями, на південному сході з Чорнівкою Новоселицького району, на південному заході з Вербівцями,на заході з Юрківцями, на півночі з Погорилівкою, На північному сході з Баламутівкою. Транспортне сполучення з обласним і районними центрами автобусне, Центральна дорога села асфальтована, інші -грунтові. Є телефонна і радіомережа. Село електрифіковане.
Боянчук лежить на вододілі Прут —Дністровського межирічча. Територія села розчленована наряд гряд, лощин, і западин, порізана глибокими ярами, особливо південна частина, яка прилягає до відрогів Хотинської височини. Північна частина порівняно рівнинна. Середньомісячна температура січня — 7-9, липня +17 +20°С.Найбільша кількість опадів припадає на першу половину літа. Найбільше снігу/ до 500 мм/За останні 50 років випало у 1962 році. В літку цього ж року та 24 липня 1991 року великі зливи завдали значної шкоди народному господарству та місцевим жителям. Повінь затопила, змила і замулила посіви, житлові будинки, в пониззі річки Онут, що протікає через село. Найвища мінусова температура -38° морозу спостерігалось в 1929 році.
Літні зливи часто супроводжувалися градом. 25 липня 1992 року градобій тривав понад ЗО хв., завдавши великої шкоди городам і садам
В зимово- осінню пору переважають вітри східно – західного напрямку, Взагалі напрям вітру непостійний. Часто сильні пориви завдають шкоди: ламають дерева, пошкоджують верхи житлових будинків, лінії електрораціо передач.
Грунти на території села і околиць в основному опідзолені. Цьому сприяла наявність у минулому на даних територіях деревної рослинності. Ступінь опідзоленості різний. Він залежить від віку лісу, характеру в ньому трав “яної рослинності, а також карбонатності материнських порід. Грунтодослідна партія під керівництвом П.О.Купчинського в 60-х роках виділила на території села групи грунтів: опідзолені на лесовидних суглинках; чорноземи опідзолені, гленоваті і пилувато —слинисті. Чорноземи опідзолені глинуваті і слабо змиті, болотні та лучко-болотні глинисті, в понижених місцях і річкових долинах.
Вся польова сівозміна займає чорноземні грунти на півночі ясносірі грунти порослі лісом і чагарниками. Це південна і східна частина земель. На схилах річкових долин і ярів дощові і талі води постійно змивають гумосний горизонт, тому необхідно дбати про збереження цих земель, використовуючи різні випробувані прийоми грунтозахисту. Особливо це стосується східних і південно-західних територій. Природні ресурси багаті корисними копалинами..Особливо цінною є гончарна глина, придатна для виробництва цегли, гончарних виробів, кахлів тощо.Родовище її знаходиться в північно-західній частині на межі з Юрківцями.В південно-західній частині
знаходяться багаті поклади каменю, що використовуються в будівництві. Є і вапняки, синя глина. Одне з найбільших багатств—ліс, переважно буковий. Цікавою є топоніміка села і його околиць.
Село ділиться на дві частини: Гора і Долина, що відповідає дійсності. Похилий схил річки Онут – це Гора. Рівнинне пониззя річки і її приток -Долина. Крім цього в селі є кути : Березки, Колопнищі, Козячий кут, Липчанка,Вапнярка, Додів десяток, Огрод.
Польові урочища: Озерище, Язвір, Штирбове багно, Скали.Лісові урочища: Пар, Лисячі дучі, Пісок, Барвінок, Вуглярка. Озера: Старий Турлів ,Новий Турлів, Криниці і ставки названі іменами тих кому належали, або хто копав їх: Гінькевичева, Гарасова, Новакова криниірі; Попова сожівка, Гарасів ставок. С в лісі Зелене болото, вода в якому зеленкуватого кольору, а вода криниці на Багнах споконвіків вважається лікувальною: лікує хвороби очей і екзему. Назви лісів: Сахновецький, льони шин, за прізвищами їх власників. Через село протікає річка Онут, притока Дністра.Вона бере початок під горою Бердо, що на Хотинській височині і дала назву селу Онут, біля якого впадає в Дністер. Швидкість річки незначна, ширина близько їм, глибина 0,5м. Весною та під час дощів лісові води та притоки виповняють річечку. І вона набирає іноді загрозливого вигляду.
Гора Бердо одержала таку назву завдяки зовнішньому вигляду. Вона нагадує бердо ткацького верстата. Назву гориДжамія ще треба встановити. Джамія є добрим оглядовим майданчиком. Добре видно село Боянчук, його околиці, сусідні села, а в добру погоду і ЗАдністров ‘я- як на долоні.
Поглянемо на рідне село .Це — ніби другий ліс. Жителі кохаються в садах. Особливо багато грецьких горіхів: красиво і корисно. А коли зацвітуть акації, яких по ярах незліченна кількість, то пахощі аж голову дурманять. А яблук біло пінних у цвіту, слив пахучих, вишень- море. У травні цвітуть бузки, жасмин, троянди, а восени майже біля кожної хати чи криниці пишається червоним намистом калиновий кущ. Виноградні лози дають влітку прохолоду, а восени манять і малого і дорослого.
Боянчук — буковинське село. Тому в лісах переважає бук. Росте дуб, граб, клен, ясен, береза, осика, явір, берест, дика груша, яблуня і черешня, тополя, липа і вільха. З чагарників – шипшина, глід..З кущів^-малина, ожина. У скалах росте терен, дереза. В селі, полі, і лісі особливо багато бузини чорної.
В околицях села, в полі і лісі водяться зайці, ховрахи, їжаки, тхори, лисиці, дикі свині, козулі. З птахів – горобці, ворони, сорки, дикі голуби, ластівки, синиці, шпаки, солов % зозулі, жайворонки, дятли, круки, яструби, сови, щиглики, дикі качки і гуси, чаплі, лелеки, що гніздяться в селі.
Серед дикоростучих рослин є волошка синя, Вероніка Турне офорта, Галінсога, гірчак, грабельки звичайні, грицики звичайні, дивало однорічне, курячі очка польові, Серед бур ‘янів – лобода біла,мишій сизий, щириця звичайна, осот твердий, пирій повзучий.
Багато дикоростучих рослин мають лікувальні властивості і широко використовуються жителями села. Це -ромашка лікарська, дивина скипетровидна, алтея лікарська, любисток звичайний, м ‘ята кінська, м ‘ята перечна, звіробій, копитняк європейський, мати-мачуха, материнка звичайна, полин, пустинник, глуха кропива, череда три роздільна, лопух звичайний, хвощ польовий, цикорій дикий, кропива, деревій тисячолистий.
З їстівних грибів у лісі ростуть білі гриби, підберезовики, підосичники, сироїжки, лисички, опеньки. З отруйних: бліда поганка, несправжні опеньки, мухомори, тощо.
В скалах можна зустріти занесені до Червоної книги рослини: горицвіт весняний, ковилу/ шовкову траву/, неопалиму купилу.
В ліс було завезено куріпок, диких фазанів, козуль, і оголошено заповідник. Випадків злісного браконьєрства не відмічалось. Жителі бережуть навколишню природу, дбають про красу і багатство рідної землі. Тут споконвіків жили їхні предки, будуть жити нащадки.
Історія села древня. Під час обробітку землі в південно – східній частині, де територія тепер не заселена, знаходили знаряддя виробництва минулих епох. Особливо багато знайдено калі ‘яних скребачок, кам ‘яних сокир з круглими отворами, що дає підстави припускати, що тут було древнє поселення.
За переказами Коропатніцької Катерини Іванівни 1890року народження давня назва села — Боянівка. Так і нині називається урочище в південно – східній частині в глибокому яру, на дні якого тече Онут. В 50 роки там ще було кілька хат і єдина вулиця, що йшла вздовж: річки. Перекази свідчать, що таке вигідне географічне положення/високі горби із Заходу і Сходу і вихід до лісу дном яру, наявність води, природних джерел, будівельних матеріалів/мали стратегічне значення в часи постій них набігів турків і татар.
Інші перекази свідчать, що назва Боянчук пішла від імені Боян, який ніби —то був засновником села. Шукаючи сліди автора всесвітньої відомої поеми « Слово о полку Ігоревім» науковці інституту літературознавства ім.. Т.Г. Шевченка побували в Боянчуку, їх теж: зацікавила назва села,чи не пов ‘язана вона бува, з віщем співцем Бояном, про якого йде мова в давньоруській поемі.
На користь того, що давнє село було близько лісу свідчить і топонім Прало. Так називається місцина, де раніше було
И копанки з м ‘якою проточною водою, що не замерзала зимою. Така вода звалась теплична. Влітку на буйних травах білили, сушили випрану білизну, верені, скатерті, рушники.
Пізніше село вийшло з яру на більш рівнинну місцину. Це стало можливим, очевидно, тоді, коли загроза нападів минула. Серед старожилів побутує переказ про Смоляний стовп, що знаходився на жорнищі. Стовп обмотували соломою і смолили. Сторожа запалювила його при наближенні татар, подаючи знак жителям села, які дуже швидко ховались у лісі. Про те , що давні жителі села були слов ‘янами свідчить археологічні знахідки.Речі
хатнього вжитку / керамічний посуд, зброя, монети/, датовані 1549 роком.А вперше про село Боянчук згадується в історичних джерелах за 1551 рік.
Населення Боянчука —українці. На користь їх слов ‘янського походження свідчить в першу чергу мова, що в діалектній формі зберегла залишки давньоруськоїю. Наприклад: видіти- давньоруське видети, число двоіни- дві оці, дві вусі, дві нозі тощо. Для дослідників-лінгвістів це цікава історія. І фольклор, і звичаї та обряди,і одяг, і побут є спільними знайдавнішим словянським . В минулому на території села жили в різний час турки. Доказом можуть бути турецькі півниці/ підвали, що зберігались до почотку XX століття/. Євреї, які займались торгівлею мали свої магазини/ склепи/, шинки або були посередниками в торгівлі худобою, будівлями тощо. Значну частину становила шляхта. Ця категорія населення відрізнялась від Українців – мужиків, і укладом життя, і одягом і звичаєм. Іхоч конфліктів не виникало, різниця постійно відчувалась і підтримувалась як одними так і другими. У церкві шляхта займала окреме місце, недозволялось одруження різних сторін. Але траплялись і винятки. Шляхтичі прагнули навчити своїх дітей ремесла, тому віддавали їх в науку. Тому кравчині, ковалі, боднарі, ветеринари були часто шляхетського походження.
Хліборобської праці вони цурались. Мужики були потомственними хліборобами.В свій час залежно від обставин всі національні меншості покинули село. Частина євреїв було знищено, а інших вивезено, багатші шляхтичі виїхали за кордон/перша хвиля,/ перебрались в Чернівці в роки колективізації/ друга хвиля/. Ті небагато, що залишилось, втратили свої яскраво індивідуальні риси.
На початку XXстоліття еміграції до Канади заполонила Буковину.З Боянчука теж: виїхало чимало людей. Частина з них повернулась, а частина залишилась за океаном.Нині родичі підтримують зв ‘язки з діаспорою.
Радянський період в зв ‘язку з масовою міграцією з села виїхало в місто і інші республіки СРСР багато молоді там і залишилась. А в село прибули Росіяни, молдовани,білоруси, казахи і створили сім “і.
До 1914 року поблизу села існував хутір Комарівка, який належав пану Соколу. Тут була ґуральня, наймались на роботу зайшлі люди з-за Дністра, які втікали з панської Польші. Тут вони записувались під вигаданими прізвищами. Пан давав 12 фір хмизу 12 мішків збіжжя, кімнату. Чоловіки наймались фірманами або на ґуральню. З часом бідніші люди теж: ішли найматись на комарів ку. До хутора було прокладено залізничну дорогу, що ішла до кордону з Росією, який проходив між: Боянчуком і Баламутівкою.Під час першої світової війни Комарівка і залізниця були зруйновані. Жорстокі бої точились поблизу, але село зруйноване не було. Були тільки окремі жертви серед мирного населення, коли випадковий артилерійський снаряд влучив у хату Кучерявого. Поля зриті окопами. На війну рано молодих хлопців і чоловіків, жертва1918року збудовано пам ‘ятник, на якому за свідченням старожилів були списки загиблих слова Шевченкового вірша. Якого не відомо.
Хліборобство — основне заняття жителів села. Але в давнину були тут гончарі, і вапнярі, правда виготовлялось лиш для потреб села. У Залізного Пилипа був вітрянний млин, у Підгорецького Василя і Блошки Миколая олійниця. В лісі випалювали деревне вугілля на продаж і нині те місце називають вугляркою. На толоці добували камінь для будівництва та виробництва жорен. Звідси і пішла назва Жорнище. Інки займались ткацтвом вишиваням. Був у селі свій кушнір, що шив кожухи, сардаки. Це Маник Дмитро. В 1896р. громада вирішила побудувати нову церкву, кам ‘яну. Ішла боротьба між Горою і Долиною: де будувати. Перемогла Гора, бо двірник Залізний Василь був родом з Гори. Він скликав вночі раду за цвинтарем, і до ранку кожен двір дав по метрові коменю, щоб закидати яр. На цьому місці і будували церкву. Баню церкви побив бляхою поляк Йозеф, прозваний мудрим.Він на здивування селян робив стійку на голові на самому вершочку бані. Куругви і деякі ікони малював Омелян Савчук, художник -іконописець, житель села.
Школа в селі побудована в 1900 році. Директором її був Митро Падура. Школа мала статус неповної середньої, була семерічною. Навчання було безплатне, велось українською та німецькою мовами. Блошко Миколай та Василь Іванович – вчителі, вихідці з села. Вони мали змогу навчатися в Чернівцях і Зідні.
В Боянчуку жив і працював талановитий лікар- діагност Квасніцький. До нього йшли хворі з багатьох сіл.
Почуття національної самосвідомості завжди було притаманне жителям села Боянчука. Перебуваючи під владою австро-угорщини, вони плекали рідну мову, пісню, шанували звичаї. В селі було організовано січ і кошовим отаманом обрано Тимирівського. Молоді хлопці ходили по селу з ожовто- блакитними стрічками, виконуючи січові стрілецькі пісні.
1918 року Буковина потрапила під владу Румунії. Окупаційний румунський режим був більш жорстоким порівняно з австралійським. Навчання почало вестись лише румунською мовою, були встановленні непосильні податки. У відповідь розгорнулась національно- визвольна боротьба. Ромуни заарештували членів націоналістичної організації, забрали у Чернівці, тяжко били\ Шистопалько, Гаврилюк/.
Депутатом до румунського парламенту був Кучерявий Степан, але йього діяльності полегкості односельчанам не принесла. Під час / другої Румунії/ було вчинено криваву розправу над євреями села. їх розстріляли під лісом на Сахновецькій толоці. Тепер тут височіє скромна могилка.
1944 року на війну було мобілізоване все чоловіче населення Боянчука. Не повернулось в село 156 чоловік. В пам ‘ять про них побудовано пам ‘ятник в селі. Маленьке село стало ареною великих людських трагедій.
В 40-х роках було дві спроби встановити Радянську владу. Перша невдала. Радянські війська відступили, село знову перейшло до Румунії. В 1944 році почалось мирне життя Буковини у складі України СРСР. Страшний голод 1947року забрав життя багатьох людей, а в 1948 почалась колективізаіи’я. Два колгоспи існувало на території села в 1948 році.
Колективізація завершилась в 1949 році. Партійна організація була створена в 1950 році. Ініціатором створеня органів Радянської влади був Гарас І.А. таємно вбитий невідомими. Незважаючи на всі катаклізми, село жило, зберігало пам’ять віків, національні святині: звичаї, обряди, пісні, мову. Все те, що робить людей народом. З уст вуста передавалось правдиві зразки усної народної творчості, в якій зафіксована не лише історія народу, а й його мудрість. Чи є такі перлини, створені безпосередньо в селі? Можливо,того ніхто не може заперечити, ні повернути. Весь Український народ є творцем пісенних шедеврів, що дивують світ. Жителі Боянчука -часточка цього народу. Вони є носіями цього багатства. Колісник Катерина нині вже покійна, Коропатніцька Катерина / покійна/, Маник Дмитро/ покійний/, Коропатніцька Домна / покійна/. З їх уст записано сотні зразків усної народної творчості. Особливо багато дуже давніх пісень знала Коропатніцька Домна Іванівна.
Частину з них доніс до слухачів народний фольклорний етнографічний ансамбль «Горошівчанка», лауреат багатьох фестивалів і конкурсів. В Боянчуку ретельно дотримуються календарно- обрядових і релігійних свят,як і сто років тому, за тим же ритуалом проводять весілля,чи Христини, храм. Але це тема окремого дослідження.
Традиційне житло селян хата на дві половини, жила частина ~-хатчина, чиста – велика хата. Правда бідніші будували лише хату і сіни, а злидарі жили і в бурдеях.
Ще на початку XX століття їжу готували в печі. Плит ще не було. Піч була священним місцем, як і стіл за яким їли. Навіть не дуже побожні чоловіки, що любили лаятись говорили: « Сказав би, та піч у хаті». Що суботи господиня чи молода дівчина білили або глиїли піч,розмальовували розведеною синькою чи тертою цеглою таким способом: вилущений курузний качан, сухе суцвіття деревію або пижмо змочували фарбою і робили візерунок. В хаті було все необхідне і нічого лишнього: мисник, жердка, стіл і лави. На лавах спали. Молоді хлопці ближче до порога, жінки, діти до постелі, малі або старі на печі. Стіни прикрашали малюнками, сушеним зіллям, зв ‘язаними у хрестики. У великій хаті справляли оказії/ весілля, хрестини/. Тут у скринчатому столі і скринях зберігали святковий одяг, на постелі подушки, стіл і лави, застеляли налавниками і скатертиною, на стіни чіпляли килими. В сінях зберігали в діжках або паках збіжжя, муку, цибулю, часник, якщо не було притули чи комори. Часто в сінях чи на поді жили кури. Стелі не було, і дим вільно виходив у сіни і крізь солом ‘яну покрівлю на зовні. На подвір “і був хлів для худоби, курник для курей, карник для свиней. Льох був мало у кого. Криниць було мало, вони в основному копались на ярах, бо там завжди була вода. Воду носили в коновках на коромислі. На копанках полоскали уже визолене дома шмаття. Окремі копанки були для мочіння конопель.
Сільськогосподарський реманент був дорогий. Тому не кожен мав борону, плуг, не кажучи вже про коней. Якщо погода підганяла то
доводилось волочити гіллям дерев, запрягати в плуг корів. Але землю треба було обробити вчасно, бо від цього залежало життя родини цілий рік.
Традиційний жіночий одяг сорочка-моршенка. Пізніше з ‘явились сорочки-хлоп ‘янки. Це більш практичний для роботи варіант. Святкова сорочка залишалась традиційною. Горбочка, рушник, містян — невіддільні атрибути жіночого одягу.
Дівчата прикрашали голови квіткою, капелюшиням, кошиком. Шию — ґерданами, салбами, коралями. Чоловіки носили білий полотняний одяг: портяниці і довгу до колін сорочку.
Верхній одяг для всіх був один: кожух, сардак, містян. Відрізнявся лише формою пошиття і оздобленням.
Взуття – постоли, черевики, чоботи.
Звичайно з роками і відбувались певні зміни і у кладі життя, і побуті, і звичаїв. Але поряд з новим свято оберігається і зберігається старе. Тяжіння до матеріальних і культурних цінностей минулого — відмінна риса жителів села Боянчук.
Перша письмова згадка про село Боянчук датується 1551 роком у грамоті мол­давського воєводи. Але історія поселення сягає в глибину тисячоліть, про що свід­чать факти. Наприклад, у 50-х роках ХХ ст. під час обробітку землі в південно-східній околиці села (урочище Толока) було знайдено крем’яну скребачку. Ця зна­хідка дозволяє стверджувати, що в ранньому палеоліті, в так звану ашельську епо­ху (300-100 тис. років тому) тут жили люди, що користувалися примітивними кам’яними знаряддями.
Перекази свідчать, що назва «Боянчук» походить від імені Боян. У 1975 р. в селі побували науковці Київського інституту літературознавства. Назва села їх зацікави­ла у зв’язку із дослідженням авторства пам’ятки давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім», яке приписують віщому Бояну – «давньоруському співцю». Ймовір­но, засновником села міг бути не сам Боян, а його син, адже суфікс «чук» вказує на спадковість: син шевця – Шевчук, син коваля – Ковальчук.
Вважають, що давнє село розташовувалося в урочищі Боянівка і тягнулося вздовж річки Онут у глибокому яру. Вигідне географічне положен­ня – високі горби, наявність води, будівельних матеріалів, вихід яром до лісу – мало стра­тегічне значення в часи татар­ських набігів. Про ці трагічні сторінки нашої історії свідчить усна народна творчість: пере­кази, пісні, думи. У 1900 році на місці старої, критої соломою хати, двері якої зачинялися дерев’яним замком, збудували нову, криту бляхою, з великими вікнами. Окрема стайня була для корів та коней, а вівці утримувалися в кошарі, плетеній з лози та обмазаній глиною. В стодолі, що стояла окремо, різали січку. Під оборогом збері­гали необмолочений хліб, у коморі – сало, солоний сир, бринзу, хліб і борошно у дерев’яних паках, цибулю, часник, яблука. Кукурудзяні качани зберігали в кошни­цях, плетених з лози. В курнику утримували птицю, в карнику – свиней. Скирти соломи, конюшини складали на току. Було два садки: сливовий з лозницею та яблу­невий. Усе обійстя площею 75 арів обсаджено з боку дороги берестовим живопло­том, решту – вишняком. Крім обробітку землі, господар займався лозоплетінням і мірошництвом (мав власний вітряк).
Зовсім інший уклад життя мали євреї та шляхта, що проживали в селі. Євреї не займалися сільським господарством, а торгували. Мали магазини (склепи), корчми, пилораму, молочарню тощо. Шляхта навчала своїх дітей ремеслу: ковальству, шев­ству, кравецтву та іншому. Стосунки між різними етносами були толерантними, але відчуженими. Змішаних шлюбів не спостерігалося.
У селі панувало натуральне виробництво. Селяни забезпечували себе всім необхідним – від одягу і їжі до реманенту. Серед сільських господарів виділялися умільці, що займалися певним ремеслом. Зокрема, кушнір Маник Іван – шив ко­жухи для всієї округи; ткач Равлик Кость – ткав полотно, рушники, баюрки одно­сельчанам і людям з навколишніх сіл; мірошник Залізний Пилип і його син Іван – збудували вітряк і мололи зерно; олійники Коропатницький Дем’ян, Підгорецький Василь, Блошко Василь – мали власні олійниці; лозоплетільники Залізний Іван – плів кошниці для зберігання кукурудзи, Тимирівський Ілля та його син Іван – пле­ли кошики, які використовували в господарстві; ковалі – Городецький Микола і Грабов’єцький; вишивальниця Марія Тарасиха – вишивала сорочки різними тех­ніками: низзю, гладдю, хрестиком тощо; пологи приймала сільська повитуха, або як її називали, моша – Голяк Василина. Далеко за межами села линула слава про художника Савчука Омеляна, що писав ікони, окремі з яких зберігаються в церкві та будинках жителів села.
Основне заняття сільських жителів – хліборобство. Але в давні часи тут були гончарі, вапнярі (вапно виробляли лише для потреб села). Залізний Пилип мав ві­тряний млин, Підгорецький Василь і Блошка Микола – олійниці. В лісі випалювалидеревне вугілля на продаж – це місце й нині називають Вугляркою. На толоці до­бували камінь для будівництва та виготовлення жорен. Звідси пішла назва Жор­нище. Кушнір Маник Дмитро шив кожухи і сардаки. Жінки займались ткацтвом і вишиванням.
В Боянчуку жив і працював талановитий лікар-діагностик Іван Квасницький, до якого йшли хворі з навколишніх та далеких сіл. У роки Другої світової війни палкий патріот України не залишається осторонь боротьби за її незалежність. У 1941 р. він вступає до лав Буковинського куреня, де очолює медичну службу військового фор­мування. Згодом він був репресований радянською владою.
На початку ХХ ст. в селі жило багато малоземельних і безземельних селян. По­стійні злидні і нестатки змушували людей виїжджати на заробітки. В пошуках кра­щої долі до Канади емігрували цілі сім’ї. Більшість залишилися на чужині, зберіга­ючи культуру і побут рідного краю, виливаючи у своїх співанках безмежну тугу за батьківською землею.
Події російської революції 1905-1907 років мали великий резонанс на Заставнів­щині. Спочатку активний опір місцевим землевласникам і австрійській владі стали чинити сусідні села Юрківці, Горошівці, Погорілівка, Добринівці. Трохи пізніше до них приєдналися і жителі Боянчука, які організували віче. На ньому селяни висунуливимоги не тільки економічного, а й політичного характеру. Про цю подію згадується у донесенні Заставнівського повітового управління президії крайового управління Буковини про селянське віче в с. Боянчук від 14 вересня 1907 року:
«11 вересня 1907 року в Боянчуку відбулося селянське віче, в якому взяло участь близько 100 чол. На цьому вічі було прийнято резолюцію з такими вимогами:
1. Заснування позичкової каси лише для селян.
2. Запровадження загального виборчого права при виборах до крайового сейму та управ громад.
3. Парцеляція тієї панської землі, яка продається з молотка.
4. Дозвіл на вільне полювання.
5. Запровадження української мови в усіх державних та громадських установах.
6. Запровадження державного страхування худоби.
Начальник управління Розін»
(ЧОДА, ф. 3, оп. 1, спр. 9888, арк. 1. Переклад з німецької).
До 1914 року поблизу села існував хутір Комарівка, який належав пану Соколу. Тут була ґуральня, де працювали зайшлі люди з-за Дністра, які втікали з панської Польщі. Втікачі записувалися під вигаданими прізвищами. Пан давав їм 12 фір хми­зу, 12 мішків збіжжя, кімнату. З часом люди Боянчука також стали працювати на ґуральні. До хутора пан проклав залізницю, що вела до кордону з Росією, який про­лягав між Боянчуком і Баламутівкою.
Великим лихом для жителів села стала Перша світова війна, яка внесла значні корективи в життя боянчан. Євреї були повністю ліквідовані, багата шляхта виїха­ла за кордон, дрібна – перебралася в Чернівці. Молодих чоловіків мобілізували на фронт, більше ста з них не повернулися. Їх світлій пам’яті односельчани встановили величний пам’ятник.
Пам’ятник загиблим односельчанаму Першій світовій війні (1914-1918 рр.)
Село опинилося поблизу лінії фронту, що проходила під Ржавинцями. Поля сто­яли не орані, зриті дикунками (окопами). Серед мирних жителів жертв не було, за винятком вбитої дівчини під час випадкового обстрілу росіянами. Влітку 1915 р. від­бувся відомий Брусиловський прорив, що проходив на висотах північніше Боянчука, в результаті чого було зруйновано хутір Комарівку, ґуральню та залізничну колію.
Після війни румунська влада, на відміну від попередньої австрійської, заборо­нила навчання українською мовою, ліквідувала семирічну освіту, тому діти ходили через ліс у школу до Малого Кучурова.
Ще за Австрії в селі було створено товариство «Січ». Це була молодіжна орга­нізація, яка утверджувала українські ідеї. Під проводом кошового Івана Тимирівського стрій січовиків під малиновими стягами крокував селом, співаючи пісню «Гей, там на горі Січ іде». На шию патріоти пов’язували синьо-жовті лентиДепутатом до румунського парламенту був обраний житель села Кучерявий Степан, але його діяльність полегкості односельчанам не принесла.

Національний дух завжди був притаманний боянчанам. У роки румунської окупації і в часи радянської влади жителі села фарбували будинки в жовто-сині кольори, підкреслюючи цим, що вони українці. Через це часто виникали конфлік­ти із владою. Нині національна символіка стала невід’ємною в побуті села. Житель села М’яновський Григорій брав участь у повстанні 113-го полку, що дислокувався 1919 р. в Чернівцях.
В центрі Боянчука – пам’ятник скорботи, зведений у 1965 році жи­телями села жертвам Другої сві­тової війни. На війну більшовики мобілізували більшість чоловічого населення, з них 156 не повернули­ся – загинули або пропали безвісти.
В липні 1941 року було вчине­но криваву розправу над євреями села. Їх розстріляли під лісом на Сахновецькій толоці. Тепер тут ви­сочіє скромна могилка.

Пам’ятник полеглим односельчанам уДругій світовій війні (1941-1945 рр

Після війни жителі Боянчука під тиском радянської влади створили колгосп імені Жданова. Спочатку до нього вступили найбідніші селяни, а згодом і решта. Заможні ґазди віддали свою землю і сільськогосподарський реманент тільки під страхом так званого розкуркулення. Нікому не хотілося виїжджати з рідного села в далекі і невідомі краї Росії.

Перші кроки колгоспного господарювання не обіцяли нічого доброго, хоча ко­муністи продовжували звеличувати в очах селян переваги колективної праці. На по­чатку 50-х років урожайність всіх культур значно зросла, поля оброблялися сіль­ськогосподарською технікою машинно-тракторної станції, з’явилися перші вантаж­ні автомобілі. Колгосп став зводити корівники, свинарники, кормоцех, токи, конюш­ню та інші господарські будівлі. Господарство міцно ставало на ноги й одночасно змінювалося життя жителів села. Щорічно зводилися нові, добротні житлові будин­ки, покриті черепицею чи бляхою. Майже кожен двір мав корову, овець, свиней, до­машню птицю. До послуг селян було відкрито амбулаторію, сільську бібліотеку, клуб, продуктові і господарські магазини. До початку 60-х років село було радіофіковано і електрифіковано. З середини 60-х років з’являються в селі перші телевізори, легкові автомобілі, мотоцикли, холодильники, пральні машини і нові меблі.

За матеріалами вчителя історії

Делікатної Марії Василівни

За матеріалами книги Миколи Черешнюка

«Історія сіл Заставнівщини»