Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Весільний обряд.
Українська народна пісня!
Вона, як сльоза, очищає душу. Пісня, як свята молитва, сповіщає і прощає. Народна пісня цілюща, як материнське молоко. Бо живе в ній наш родовід, в ній живе наша багатостраждальна і прекрасна Україна з її зорями.
З давніх-давен і в роботу, і в дозвілля, на панських ланах і на своїх горьованих, в буковинських хатах і на подвір’ї грали скрипки, дзвеніли струни цимбалів, лунали співанки, зринали дотепні жарти. Так було завжди, коли збиралися втомлені роботою люди, щоб відпочити.
Нині народна пісня вийшла за межі хати, вулиці і залунала в клубах, концертних залах, оглядах, фестивалях.
Найдавніші серед народних пісень – обрядові: вони виникли ще в первісному суспільстві. Більшість обрядів та обрядових пісень пов’язана з працею людей коло землі. У кожну пору господарського року виконувались певні обрядові пісні. Найважливіші серед них – колядки, щедрівки, веснянки, обжинкові.
Великою популярністю в нашому селі користувалися народний і користуються зараз. Після народження дитину старалися якнайшвидше охрестити. Після хрестин святкують похрестини. Ці обряди супроводжуються пригощанням, співами. Найчастіше співають ліричних пісень: «По садочку ходжу», «Ой на горі, на горбочку», «Не щебечи, соловейку», «Над ставом, де колишуться віти», «Раз я сиділа біля віконця».
Жителька с. Горошівці Воронюк Ганна Василівна, 1929 року народження, згадує, що створення нової сім’ї завжди було подією для всього села. Недаремно у народі говорять: «Щаслива родина – щаслива країна». А започатковує родину весілля. З ним пов’язували не тільки шлюб молодих, поєднання двох родин, це була подія непересічна, надзвичайно відповідальна, громадська, оскільки в ній брало участь чимало людей у ролі весільних батьків, сватів, кухарок, світилок, дружок, дружбів, музик, запрошених родичів, сусідів і просто односельчан або знайомих. Весілля і підготовка до нього багаті численними обрядами і ритуалами.
Останнім часом дещо відроджується традиційне весілля. Воно, як і колись, складається з трьох основних циклів: перед весільного, власне весілля і після весільного, але значно скорочених і трансформованих.
Весільна обрядовість, яка збереглася у селі Горошіці, дуже цікава і різноманітна. У самому обряді можна виділити такі етапи: сватання, запрошування гостей, рвання барвінку, шиття вінка, клоніння вінка, шлюб у церкві, реєстрація шлюбу, частування, прихід молодого за молодою, принесення обіду молодій, розділ калачів, батчини, віднесення до церкви весільних свічок.
Всі ці етапи супроводжуються піснями: то сумними, то веселими. Рідні радіють, що дочка чи син одружуються, матимуть свою сім’ю.
Обряди та пісні, які при них виконують, – це невичерпне джерело поезії, духовної краси, творче використання якого може ще довго збагачувати художню культуру українського народу. Жителі села Горошівці, пройшовши через важкі історичні випробування, зберегли і донесли до нашого часу весільну обрядовість.
Традиційний український обряд весілля умовно можна поділити на три етапи: перед весільний, власне весільний, після весільний.
Перед весільний обряд у селі Горошівці розпочинається зі сватання або, як ще тут кажуть «слово». «Слово» відбувається після того, як хлопець з дівчиною домовились про одруження. Для цього вони ще питають згоди своїх батьків.
На сватання ідуть батьки молодого, його дядьки та тітки, і, звичайно, молодий. Дядьки виступають тут як старости. Сватання проходить дуже весело.
Коли приходять свати, старости звертаються до родичів молодої з такими словами:
– Можна зайти до вашої хати?
– Можна, просимо Вас, заходіт!
– Добрий вечір у вашій хаті!
– Добрий вечір!
– Чи знаєте, чого ми до вас прийшли?
– Скажете.
– Ми чували, що до вашої світлиці забігала наша куниця.
– То не ваша куниця, то наша красна дівиця.
– А чи могли би ми її видати і за нашого парубка сватати?
Жартуючи, старости питають засоромлених молодят чи згідні вони на одруження, чи люблять одне одного. Після того, як отримають відповідь від них на згоду, дівчина перев’язує молодого і старостів вишитими рушниками. Всі сідають за столи. Договорюються коли буде весілля, чи буде з дарами чи без дарів і де молода пара буде жити.
Колись, зазначає А.Ф. Яківчук, «… батьки торгувалися між собою за посаг (придане)». Це називалося «робити контракти». А тепер мови про посаг (віно, придане) на сватанні не відбувається. Розміри посагу залежать від заможності батьків молодої чи молодого. Давання посагу відоме ще з давніх часів (арабський письменник X ст.. Ібрагім-ібн-Якуб оповідає, що в слов’ян молодий дає батькові молодої дарунка), і «віно» у нас – це і був шлюбний дарунок. Слово «віно» походить від «ціна» – спочатку ціна за жінку, пізніше шлюбний дарунок батькові чи самій молоді. Виводять слово «віно» й від «вінок». « Плата батькові за дівочий вінок молодої», – пише Митрополит Ілларіон у книзі «Дохристиянські вірування українського народу». У нашому селі слово «віно» залишилося й досі. Звідси «вінувати» (більш, вживане в Горошівцях слово) – давати «віно», допомогу на нове господарство. Крім слова «віно», є ще у нас слово «придане», що придається дочці на нове її господарство.
Після до мовлення молодий п’є горілку до матері дівчини, каже такі слова: «Дякую, мамо, що вигодували, виростили собі доньку, а мені жінку». Дівчина ж у свою чергу звертається до матері молодого, дякуючи за сина, а її чоловіка. По всьому дівчина обдаровує всіх, хто прийшов її сватати. На цьому сватання закінчується.
Напередодні весілля молодий вибирає собі з рідні кількох дружбів (одного бере за старшого), світивку. Скільки у молодого дружбів, стільки у молодої дружок. Молода також запрошує двох-трьох дружбів. Молодий з молодою разом визначають, хто буде їх вінчальними батьками. Батьків беруть переважно з родини молодого (беруть людей заможних, поважних, у яких щасливе сімейне життя).
Десь за тиждень чи два молоді починають запрошувати на весілля «сторонських» гостей. Тобто тих, що живуть не в Горошівцях.
Молодий ходить з дружбою. Одягнені у вишиті сорочки, чорні штани. Зайшовши до хати, вітаються. Першим просить дружба: «Просили Вас, молодого тато і мама, молодий, і я Вас буду файно просити, щоб Ви мали волю й охоту прийти до молодого на весілля».
Молодий називає тих, кого кличе, відповідно за тим, ким вони йому приходяться (хрещені батьки, фіни, вуйко, матуша і т.д.) і каже: «Просили Вас тато і мама, і я буду Вас файно просити, аби Ви мали волю й охоту прийти до мене на весілля». Потім називає дату весілля. Запрошені відказують: «Дякуємо татови, мамі і тобі за послугу».
Молода ходить кликати з дружкою, а то й з двома. Всі одягнені у вишиті сорочки, горбочки, мунтяни. На голові у молодої біленький віночок, обтиканий зеленими паростками. До вінка прикріплені коди(різнокольорові стрічки). Дружка несе вишиту торбу, у яку складає все, що молодій дарують на нову господарку. Звичай, записаний А. Ф. Яківчуком, носити калачі і жевно у торбі, давати їх у руки тим, кого просили на весілля зберігся і донині.
У четвер та п’ятницю молоді запрошують на весілля родину, що живе у селі, а у суботу – всіх сусідів. А.Ф. Яківчук не зафіксував того звичаю, як кликання молодими батьків одне одного, а також вінчальних батьків.
Його не можна було уявити без жартівливих і величальних пісень та троїстих музик, до яких входили бубон, скрипка і цимбали.
У II половині XIX ст. та на початку XX ст. збиранням та записуванням весільної обрядовості займалися такі фольклористи, як В. Равлюк, М. Руденко, А. Яківчук, І. Федько, О. Правдюк, М. Кияниця та інші.
З українських письменників збиранням українських весільних обрядів займалися І. Франко, Л. Українка, Є. Ярошинська.
Село Горошівці належить до тих сіл, у яких пам’ятають народні звичаї, пов’язані з весіллям.
У праці «Весілля» – книга 2 (1970 р.) записано обряд Горошівського весілля фольклористом А.Ф. Яківчуком у 1966-1967 рр. Та з того часу у весільній обрядовості сталося багато змін: щось забулося, щось додалося.