Духовність Брідок

Найвизначнішою історико-архітектурною пам’яткою Брідка є Дмитрівська церква. Раніше на місці церкви був сільський цвинтар з маленькою дерев’яною церк­вою, що за розмірами більше нагадувала каплицю. Під час однієї великої повені її принесла вода, але через деякий час вона згоріла на свято Вознесіння. Як прийшла, так і пішла, – говорили люди.
Історія існуючої церкви розпочалася в кінці ХІХ ст., коли західноукраїнські землі перебували під владою Австро-Угорської імперії і село вважалося власністю Право­славного релігійного фонду Буковини й складовою частиною Кіцманської домінії.
Ідею будівництва нової церкви запропонував двірник Манолій Пітик. Він хотів церкви високої, просторої, з трьома банями. Громада підтримала його. Проектував Божий храм чеський архітектор, а будували люди своїми силами.
У 1884 році перед будівництвом храму жителі села розрівняли територію і ви­міряли площу майбутньої церкви. За день до Благовіщення було закладено у фунда­мент перший камінь, а єпископ Євген Гакман освятив це місце. Спочатку правилася служба Божа, а потім тричі навхрест окроплено перший камінь. Його поклали у фун­дамент разом з Божим законом, де було написано: «Будується церква на вині, на Дорі і на Божій хвалі». Посеред площі встановили і освятили дерев’яний хрест.
Спочатку звели дзвіницю, де до завершення будівництва відбувалися відправи і вінчалися молоді пари.
В урочищі Кізя за допомогою динаміту кололи каміння і возили на підводах, запряжених кіньми і волами. З Дересова возили камінь для вапна. Кожен двір мав дати півсажня каменю-пісковику і чверть сажня вапняку. Цей будівельний матері­ал використовувався і при будуванні гаток біля острова, щоб відвернути воду до синьківського берега. Річкою гнали плоти з верхів’їв Дністра, а в приострівній зоні було дуже мілко. Для зведення церкви і річкових робіт цісарська влада виділила 5 тисяч талерів. Це була дуже мізерна сума. Церква будувалася протягом трьох років в основному за рахунок коштів і зусиль місцевих жителів. Громада для такої благородної мети продала «підле поле» (громад­ське), віддавши виручені гроші на церкву. До цього долучалися гроші, які збирали­ся з кожного двору. Ходили брідчани і в сусідні села, збирали пожертвування. За ці кошти купили у Відні бляху для покриття церкви і дзвони. Серед дзвонів був один, який важив 1 тонну. Жителька села Тирон Катерина Іванівна розповідає: «Такого дзвона не було на всій Буковині. Коли на село сунули чорні грозові хмари, то паламар дзвонив у дзвін і вони розходилися».
Церква і тепер вражає своєю міцністю. Будівля витягнута із заходу на схід. Якщо дивитися зверху, то чітко видно, що розташована вона у формі хреста.
Бічні стіни нефа освітлювалися рядом вікон, прорізаних у верхній частині церк­ви. Для оштукатурення церкви зовні кожен двір мав здати по 50 яєць. Розчин для міцності замішувався на жовтках.
Для будівництва іконостасу Пітик Манолій привіз із Чехії двох майстрів – бать­ка і сина на прізвище Сницар. Житлом і їжею майстрів забезпечували так звані «десятки» (громада з десяти дворів). На зведення іконостасу пішло два роки.
Коштів на оплату іконостасу не вистачало. Тоді двірник звернувся до авсусів (де­путатів) і запропонував штрафувати тих людей, які при зведенні житла захопили частину дороги. Пітик Манолій першим заплатив такий штраф. У цей день багатьом ґаздам згадалися їхні провини перед громадою і за них вони сплачували штрафи, які пішли на оплату майстрам.
Іконостас вийшов чудовим і мав змінні образи, як кажуть у Брідку, «одні на піст, другі на м’ясниці». На Буковині подібний цьому є ще іконостас в одній з чернівець­ких церков.
Будівництво церкви завершилося у 1887 році. Стара, згоріла церква мала на­зву Дмитрівська. Брідчани не хотіли змінювати назви. 8 листопада, на Дмитрія Солунського, церкву освятили. Тоді ж, на честь цієї події, біля храму Божого посади­ли модрину. З того часу у Брідку 8 листопада парафіяни святкують «храм Дмитрія».
Всі жителі села і, зокрема, заможні намагалися прислужитися церкві. Так, Тирон Іван купив і подарував церкві Євангеліє, (написане на пергаменті), яке коштувало півгектара поля і важило 25 кг. Ця книга ще й досі зберігається в церкві, а на першій сторінці чорним чорнилом виведено: «Постарав Іван Тирон». Згодом брідоцькі ґазди Хабаба Петро і Загара Дмитро купили для церкви ще одне Євангеліє.
З Брідка, як і з інших західноукраїнських сіл, багато людей виїхало на заробітки до Канади і США. Безземелля, нестерпні злидні зігнали цих селян з рідних місць. Та в далекій стороні вони не забували про рідне село. У 1906 році брідоцькі емігран­ти Гудима Ілля, Делей Іван, Ілюк Георгій Іванович, Тирон Іван Васильович, КуріяцМанолій, Мігайчук Марія, Тирон Василина, Бзова Марія, Шастал Ганна, Пітик Василина купили в складчину годинник-куранти, який встановлений на великій церковній бані й справно відлічує час і нині. Його видно з кожного кутка села. Такого дива не має жодна сільська церква Заставнівського району.
Храм Дмитрія Солунського вважався в навколишніх селах багатим, а брідчани все робили для цього. Жінки вишивали рушники, хоругви. Жителі села дарували ікони, ліхтарі та інші атрибути християнської віри.
Першим священнослужителем у новому храмі став отець Мелетій Галіп. Після нього очолювали парафію отці Стусяк, Павлюк, Фокій, Михаїл Гордіца, Митенко, Паньків та інші.
При служінні отця Панькова у 1961 році церква була закрита. Та перш ніж закри­ти храм Божий – вивезли дзвони. Одночасно їх мали зняти і в Самушині, але жителі цього села не дозволили осквернити Божу святиню.
До Брідоцької церкви завідуючий ідеологічним відділом райкому партії Арбузов та голова сільради Фуштей В. І. привезли з собою штрафників-«п’ятнадцятисуточників», які мали знімати дзвони. На місце події збіглася невелика група жінок і чоловіків, які плакали, кричали, просили не робити цього. Брідчан зібралося мало, кожному було що втрачати, тому активного опору партійцям не чинили.
Штрафники відв’язували дзвони, опускали їх на землю і вантажили на машини. Дійшла черга і до великого дзвона. Відв’язаний велетень проламав дощаний настил і зі стогоном упав на землю, аж вищербився. Кажуть брідчани, що коли вивезли дзво­ни із села, то здійнялася страшна пилова буря.
Та не все дісталося варварам-атеїстам. У церковній коморі зберігався дзвін, що за своїм звучанням не підходив до решти. Плаксій Василь Іванович забрав його і за­копав у себе на городі.
Після закриття церкву перетворили на колгоспний склад, де зберігали пшеницю, горох та інше зерно. Територію церкви звузили, а «зайве» каміння з розібраного муру за наказом голови Фуштея В. І. забрали до колгоспу.
Місцева інтелігенція в особі директора школи Гудими М. М. не змирилася зі станом справ. Вони домоглися передачі культової споруди під сільський історико-краєзнавчий музей, у чому їм активно сприяли працівники Чернівецького держав­ного краєзнавчого музею. Як експозиції були використані також іконостас, ікони та деякі церковні книги. Багато культових святинь місцева влада вивезла за межі села.
З початком так званої перебудови в СРСР і пом’якшенням політичного режи­му громада заявила про своє право на церковну споруду. Її повернули у 1985 році й відразу розпочали відновлювальні роботи. Зробили внутрішній і зовнішній ремонт, відкопали дзвін. Інші довелося купувати, бо вивезених брідчани так і не знайшли.
Відшукували по селах старі ікони, які були з церкви розпродані, купляли нові, за зразками відтворювали ліхтарі.
Після 1991 року брідоцька парафія розкололася на дві частини: «рухівців» – лю­дей, що підтримували Православну церкву Київського патріархату, і «московських» – що пітримували Православну церкву Московського патріархату. Настали роки вза­ємних образ, глузувань, насмішок, ворожнечі. Чомусь не думали, що порушують одну з головних заповідей Божих – «полюби ближнього, як самого себе». Не думали, що моляться одному Богу. Не усвідомлювали, що оскверняють храм Божий. Забули, що вони всі українці, які мають спільне історичне коріння, спільну історію, спільну культуру і єдину церкву.
З 1996 року у церкві відправляються служби священиками Православної церкви Київського патріархату.

За матеріалами вчителя історії
Маліщук Марії Василівни