Освіта Брідок

ІСТОРІЯ БРІДОЦЬКОЇ ШКОЛИ

Перша початкова школа в Брідку була відкрита у 1864 році. Вона містилася у зви­чайній селянській хаті під соломою, де здобували освіту здебільшого діти заможних ґазд. Бідні такої можливості не мали, бо треба було допомагати батькам у полі і в господарстві, а взимку не мали що одягнути і взути.
Надзвичайно велику освітянську діяльність у Брідку проводив прогресивний діяч Іван Васильович Ярошинський, який став працювати у школі з 1884 року. Саме за його клопотанням товариство «Руська бесіда» створило в селі читальню, яка мала невеличкий книжковий фонд, переважно твори Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка. Активні учасники читальні поширювали серед селян книги, організову­вали їх обговорення, навчали грамоти неписьменних. Професор (так тоді називали вчителя) Іван Ярошинський вчителював у Брідку понад десять років.
Гідною продовжувачкою справи батька була й Євгенія Ярошинська – одна з пер­ших українських жінок-письменниць на Буковині, педагог, громадська й культурна діячка. Дорогу в українську літературу проклала їй газета «Буковина», очолюва­на Ю. Федьковичем. Федьковича ж називала своїм «ангелом-хранителем».
Є. Ярошинська почала писати вірші й оповідання десь із чотирнадцяти років, проживаючи у Брідку. Великою особистою пристрастю для неї стали народні піс­ні. Буваючи на весіллях, хрестинах, проводах рекрутів до війська, слухала мелодійні українські пісні і записувала їх у записничок. Спочатку для того, щоб не забути, а потім з потреби залишити іншим. Євгенія писала днями, вечорами, занотовувала завчені і записані пісні. Багато часу займала у неї робота по збиранню народних ви­шивок, казок, загадок.
Саме в Брідку вісімнадцятирічна Євгенія приймає тверде й остаточне рішення, про яке повідомляє Федьковичу: «…лише на користь мого бідного, но чесного наро­ду руського писати буду».
Євгенія Іванівна зібрала чотириста сорок пісень, значну частину яких записала з уст жителів Брідка і наддністрянських сіл. Але ні в Чернівцях, ні навіть у Львові для їх опублікування тоді не знайшлося коштів. За порадою друзів свою збірку під назвою «Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра» вона надіслала «Російському гео­графічному товариству» в Петербурзі. Ця збірка здобула схвалення з боку російських вчених. 22 грудня 1888 року на засіданні ради товариства збірку було відзначено сріб­ною медаллю, а її автора – грошовою премією в сумі 50 рублів. Але в умовах царизму й там не змогли її видати. І лише в 1972 році заходами київського науковця Михайла Гуця збірник Євгенії Ярошинської побачив світ у видавництві «Музична Україна».
Щоб забезпечити прожиття, Євгенія Іванівна обирає близьку їй професію пе­дагога, йде батьківським шляхом. Вона стала вчителем, склавши відповідний квалі­фікаційний іспит. Вчителювала Ярошинська у Брідку з 1893 по 1896 рік. Вона була прекрасним педагогом, виступала на вчительських конференціях з доповідями, від­стоювала право дітей на навчання рідною мовою, дбала про впровадження в школах виробничої практики.
Свою учительську та письменницьку працю Є. Ярошинська тісно поєднувала з активною громадсько-культурною діяльністю. Вона була прихильником і популяри­затором ідей радикальної партії, очолюваної І. Франком і М. Павликом.
За допомогою Павлика вчителька в 1889 році налагодила творчі зв’язки з прогре­сивним чеським етнографом О. Ржегоржем, допомагала йому збирати етнографіч­ ний матеріал на Буковині. Євгенія радо вітала задум Ржегоржа експонувати в чесь­ких етнографічних музеях вироби народних умільців Буковини. Вона систематично надсилала йому потрібні матеріали.
Перебування в Брідку й вивчення життя селян, осмислення їх соціального стано­вища, збирання народної творчості – все це дало можливість Ярошинській написати ряд творів, серед яких найбільш яскравими є повісті «Перекинчики» і «Над Дністром».
Євгенія Ярошинська була справжнім народознавцем-фольклористом, етно­графом і письменником. До кінця життя вона працювала сільською вчителькою на Буковині, віддаючи своє серце і знання дітям. Померла у 1904 році в Рідківцях, похо­вана на Чернівецькому цвинтарі. (Матеріали ХІХ наукової сесії. Секція філологічних наук. – Чернівці, 1963, с. 32-35).
Розвиток ринкових відносин в Австрії вимагав не тільки початкової освіти, а й се­редньої та вищої. Цісарсько-королівська рада указом від 31 грудня 1909 року заснувала в Заставнівському повіті ряд шкіл. Але перед цим, у 1904 році, брідоцька громада вже прийняла рішення про будівництво нової школи. Каміння, що залишилося від будів­ництва церкви, передали під школу. Найняли двох майстрів, які вміли випалювати це­глу. При виїзді з села майстри знайшли жовту глину, придатну для випалювання, і там же в саморобних тимчасових печах випалили для школи всю цеглу. Одним з майстрів був виходець з Чернівців Гузик Андрій. Він також зробив вікна і двері для нової школи.
Школа, збудована у 1911 році, вийшла гарна – висока, простора, двоповерхова, крита цинковою бляхою. Всередині мала шість просторих класних кімнат із велики­ми вікнами. Крім класів і учительської, виділили ще три кімнати для житла директо­ра. На той час такі школи були рідкістю.
Нижче нової школи трохи раніше була збудована сільська канцелярія (тепер шкільна їдальня), яка на деякий час давала притулок і школі.
У 1914 році в Брідоцькій семирічній школі вчителював професор (так зверта­лися до вчителя) Бокачук (українець). Вчили дітей читати, писати, рахувати і знати слово Боже. Навчання велося німецькою мовою.
Дуже постраждала школа у роки Першої світової війни. Були повністю вибиті вікна й двері, але найбільшої руйнації зазнала північна стіна (від Дністра), на якій війна залишила свої позначки у вигляді величезних дір, пробитих снарядами. Вна­слідок цього деякий час діти навчалися в старій школі.
Наприкінці листопада 1918 року Заставнівщину окупували війська боярської Румунії. Румунська влада на захоплених територіях проводила шовіністичну політи­ку, жорстоко переслідувала ті надбання української культури, які розвивалися у селі з другої половини ХІХ до початку ХХ століття. За рідну мову, спів українських пісень окупанти карали буковинців як за вчинений злочин. Навчання дітей у школі велося румунською мовою, а українська викладалась як предмет, для чого відводилося дві години на тиждень.
У 1918 році вчителем Брідоцької школи призначено Юрія Васильовича Хаба­бу (1884-1953 рр.). Починав він свою педагогічну діяльність у с. Погорілівка, звід­ки у 1914 році був мобілізований до австрійської армії. Воював в Італії, потім на Буковині, останні роки – у Коломиї. У громадянську війну австрійські війська від­правили в Миколаїв придушувати більшовицьку революцію. З окупаційних військ Ю. Хабаба перекинувся до Петлюри, де відстоював самостійність Української держа­ви. Влітку 1918 року з тризубом на лацкані він повернувся додому.
Юрій Васильович виявився справжнім народним учителем, який вчив дітей чи­тати і писати українською мовою, виховував у них любов до рідного краю, до України. Брав активну участь у громадському житті села. У 1919 році з молодих брідчан ор­ганізував сільський хор, в якому співали Гудима Ілля, Делей Іван, Куріяц Манолій, Мігайчук Марія, Тирон Василина, Бзова Марія, Шастал Ганна, Пітик Василина. Ви­вчили кілька українських пісень, серед них «Ой, Дністре, мій Дністре», написану в кінці ХІХ століття дорошівським учителем Іваном Бажанським. Та хор жодного разу не виступив, бо румунська влада суворо заборонила давати концерти.
Разом з Ю. Хабабою працювали вчителі Шидловський, Пестрічок, Мігайчук Фрозина, сільська учителька Бокачук. З 1924 року українську мову в школі зовсім заборонили. Такі дії проти українського населення були закріплені «Законом про шкільництво» від 26 липня 1924 року. Тоді вчитель Шидловський, істинний патріот України і рідної мови, відмовився навчати дітей румунською мовою. Це був гідний вчинок справжнього українця, бо Шидловський мав що втрачати. Його дружина, ро­дом з Іванківців, у 1920 році захворіла на тиф і померла, залишивши четверо дітей. Жив він із сім’єю під Кізею.
У школі панували муштра і палична дисципліна. Учні не мали уявлення, що таке фізика, хімія, натомість вивчали географію та історію Румунії, румунську мову. Навчалися діти сім років і весь цей час з ними працював один учитель. У гро­мадських установах з’явилися написи «Говоріть лише по-румунському». За слово, сказане рідною мовою, вчителі били різкою по руках. Важко й складно було навча­тися в школі.
Більшість дітей здобувала початкову освіту і незначна частина – семирічну. Щоби продовжити навчання в середній школі, треба було мати документ про румунське походження. В такій ситуації, дбаючи про майбутнє сина Артема, пан Шидловський поступається своїми принципами. Дозволяє здібному хлопцю змінити прізвище на Тивтул. Той успішно закінчив Чернівецьку гімназію, а потім військову академію в Бухаресті. У 1928 році відбулися вибори до румунського парламенту. Очолював виборчу кампанію від Селянської партії Іван Ландига. Ця партія виборола 40% депутатських місць у парламенті і домоглася того, що у 1930 році в школах Буковини відновилося викладання української мови як окремого предмета (дві години на тиждень).
У 1932 році війтом (двірником) сіл Брідок і Митків став Гудима Манолій Семе­нович. За характером спокійний, розважливий, мав гімназійну освіту. За його керів­ництва школу відремонтували: встановили нові вікна й двері, зробили внутрішню і зовнішню побілку стін, пофарбували меблі, обновили пічки. Активну участь у ре­монті брали і вчителі на чолі з директором школи Ю. Хабабою. 14 жовтня 1934 року, на Покрову, відбулося освячення шкільного приміщення. Освячення здійснив отець Євгеній Павлюк. Щонеділі вчителі з учнями ходили до церкви на службу Божу.
У 1935 році надучителем (директором) школи призначили румуна Гаса. Тоді в школі учителювали також Вердиску, Фарматов, Серденко, Унгуренко, Андріка Мерза, у 1938-1939 рр. – Тимочко Іван із Заставни. Учитель Серденко створив сільський хор, який виконував румунські пісні. Влада його виступи тепер не забороняла. Хор ви­ступав не тільки в Брідку, але й у навколишніх селах, Чернівецькому театрі.
Румунський окупаційний режим панував у Брідку до 1940 року. 28 червня 1940 року прийшли радянські війська, а з ними великі зміни у житті всіх буковинців, а отже, і школи. На п’ятий день після приходу більшовики заарештували двірника Манолія Гудиму, Юрія Бейку, Василину Малик з дочкою, Настасію Халатурник, яких відправили в Сибір. У школі знову зазвучала українська мова, в селі розгорнулася робота з ліквідації неписьменності.
Навесні 1941 р. радянське військове командування розпочало будівництво ае­родрому, забравши у селян за селом велику частину родючої землі. З цієї причини у селі виникло невдоволення. Селяни, яким давали компенсаційні земельні наділи у Дорошівцях і Онуті, тобто за 10-12 км від села, відмовлялися від них. Але на на­рікання жителів села влада не реагувала, а будівництво форсованими темпами про­довжувалося. Проте завершити будівництво аеродрому так і не вдалося – 22 червня розпочалася німецька-радянсько війна.
6 липня 1941 року німецько-румунські війська окупували село, частково зруйну­вали школу. Надучителем знову призначили румуна – Динамігу. У кінці березня 1944 року разом з румунськими військами і жандармерією виїхали з села всі вчителі-румуни.
14 травня 1944 року нова влада призначила директором школи Івана Манолійо­вича Рошку. Підручників, зошитів, ручок, чорнила практично діти не мали. Писали на знайдених клаптиках паперу, на полях газет. Продовжував працювати вчителем і Юрій Хабаба. Проте радянська влада знущалася над ним, навіть вигнала з хати. Важ­кими були його останні роки життя. Помер Юрій Хабаба у 1953 році. Його син Ярослав, 1924 р. н., змушений був виїхати в Америку. Нині Ярослав Георгійович Мігайчук (прізвище по матері) – професор, доктор медичних наук, стоматолог, проживає із сім’єю в м. Клівленд (США). Але в душі залишається справжнім українцем, його тур­бує доля України, її народу. Після проголошення незалежності України 1991 року, незважаючи на свій похилий вік, Ярослав Георгійович вже кілька разів приїжджав в Україну з великою гуманітарною допомогою – устаткуванням для стоматологічних кабінетів.
У серпні 1951 року Рошку І. М. переводять директором школи у с. Добринівці. В Брідку з вересня 1951 по 1953 рік школою керує Сергій Осипенко.
У 1953 році Рошка повертається в Брідок і працює вчителем початкових класів до 1964 року. Його син Манолій, 1942 р. н., закінчив Чернівецький медичний інсти­тут, працював начмедом Сторожинецької лікарні. Син Борис, 1953 р. н., закінчив хі­мічний факультет Чернівецького державного університету, працює за фахом у Чер­нівцях.
У січні 1953 року директором школи призначили Олексія Федотовича Кравченка.
За роки радянської влади в галузі освіти сталися великі зміни. По-перше, школу зобов’язані були відвідувати всі діти. По-друге, навчання у школі велося виключно українською мовою. По-третє, заборонялося піддавати дітей будь-яким тілесним по­каранням. По-четверте, кожна дитина могла отримати не тільки восьмирічну освіту, а й середню та вищу. До вищих і середніх навчальних закладів приймали сільських дітей без обмежень. По-п’яте, держава забезпечувала всім дітям безплатну освіту від школи до вузу.
Вчителів змушували не тільки навчати дітей, а й проводити ідеологічну робоу серед населення. В сільському клубі розповідали про «великих вождів» Леніна і Ста­ліна, про інших партійних і державних діячів. Радянська влада заперечувала існуван­ня Бога, а значить, і християнську віру. Дітям категорично заборонялося відвідувати церкву. У 50-х роках вчителями працювали Рошка Іван Манолійович, Дячук Вікторія Семенівна, Андрушко Віра Федорівна, Марушевська Тетяна, Соломахіна Віра Анто­нівна, Мігайчук Наталія Юріївна.
З 1965 по 1984 рік Брідоцькою неповносередньою школою керував Гудима Ма­нолій Манолійович. За час перебування на посаді директора він збудував спортзал і майстерню, старе приміщення сільського клубу переобладнав під шкільну їдальню. Покращилася навчально-матеріальна база школи, було створено фізичний і біологіч­ний кабінети, шкільну бібліотеку, обладнано спортивний майданчик. Школа мала у своєму розпорядженні дослідну ділянку площею 1 га землі та 0,5 га саду.
У 70-х роках Брідоцька школа виборола перше місце в районному конкурсі на кращу дослідну ділянку. Окремі експонати навчально-дослідної ділянки брали ­участь у Всесоюзній виставці народного господарства, за що школа була нагородже­на Почесною грамотою. В цей час колектив художньої самодіяльності часто займав перші місця серед неповносередніх шкіл на районних оглядах-конкурсах. У 1972-1973 н. р. учні Хитик Галина і Гудима Анатолій зайняли перше місце на обласному конкурсі бальних танців.
У 1984-1989 роках школу очолював Лучик Іван Васильович. Навчально-виховний процес тісно пов’язаний з сільськогосподарським виробництвом. Що­осені учнів залучають до збирання й очищення кукурудзи, картоплі, цукрових бу­ряків, школярі тримають шефство над тваринницькими фермами. В цей проміжок часу в школі проведено парове опалення, в класи-кабінети придбано нові меблі і наочне приладдя. На високий рівень піднято туристсько-краєзнавчу роботу, орга­нізатором якої був учитель географії Вакалюк Василь Іванович. Шкільна команда неодноразово займає призові місця на районних туристських і геологічних зма­ганнях.
З 1989 по 2000 рік директором школи працює Шастал Манолій Манолійович. У час так званої перебудови розпочинається демократизація навчально-виховного процесу. Міністерство освіти розробило і направило в школи нові програми, де по-новому трактуються події історії України, введено курс «Українознавство».
Один навчальний рік, 2000-2001, школу очолювала Чабах Тетяна Олександрівна. З 2001 по даний час (2009 р.) навчальним закладом керує Яківчик Марія Василівна, яка до цього була одним з кращих учителів української мови і літератури Вікнянської середньої школи. За час перебування на новій посаді Марія Василівна зробила капі­тальний ремонт шкільного приміщення, значно підняла рейтинг школи.
Брідоцька школа завжди давала своїм учням добрі знання, понад 200 випускни­ків здобули вищу освіту, серед них:
Ілюк Юрій Іванович – закінчив медичний інститут, захистив кандидатську дисертацію, працює завідувачем нейрохірургічного відділення №1 м. Києва;
Бейко Іван Васильович – доктор технічних наук, професор-кібернетик, академік Академії педагогічних наук, ректор Київського інституту прикладної математики;
Куницький Іван Дмитрович – Герой Соціалістичної праці, голова колгоспу;
Бурик Марія Іванівна – кандидат фізичних наук;
Рис Євген Григорович – кандидат фізичних наук;
Терон Манолій Манолійович – митець, художник, член Національної спілки художників України;
Дейнега Манолій Юрійович (1930-1992) – музикант, художній керівник народ­ного хору с. Брідок. 30 років працював художнім керівником у сільському Будинку культури. Створив хор, якому присвоєно звання народного.