Історія Чорний Потік

Село Чорний Потік розташоване на південному заході Заставнівського району Чернівецької області. Межує з селами Онут, Вікно, Баламутівка. Від обласного центру – 40 км. І 20 км від районного центру Заставна. Найближча залізнична станція Вікно-Буковини -7 км. Основна частина села розташовано в низинній частині. Село наше розкинулось на мальовничому одноіменному потічку, що впадає в Днітер , який , як вважають місцеві жителі , дав назву селу.

Річка Білий Потік Козацька гора
В своєрідному природному оазисі – глибокому каньйоні – в густій зелені дерев красуються нові чепурні і сором’язливо туляться дещо давніші оселі чорнопотічан.
Село поділяється на чотири кути: Гуцули, назва якого пішла від прізвища першого поселенця західної частини села; Загорб, поселення розміщене у південній частині, повністю заховане за пагорбом; Денисії , назва якого пішла від імені першого поселенця Дениса. Закордон – поселення розміщене за річкою Білий Потік.
Окрасою Чорного Потока є мальовничі урочища: Левада, Рудка, Мартинівка.

Урочище «Левада» Річка Чорний Потік

«Кордон» «Загорб»

«Гуцули» «Денисії»
Люди живуть тут з давних давен, природний захисток і схов від ворогів, безліч дзюркотливих джерел кришталевої води були необідними умовами безпечності стародавнього поселення.
На території села і на його околицях викопано багато археологічних знахідок: кремінні скрепки і сокирки, уламки глиняного посуду, обпалена глина. При закладці колгоспного саду було видобуто старовинну піч. Деякі знахідки відносяться до трипільської культури, що свідчить про наявність тут поселень уже в III тисячолітті до нашої ери.
Згідно історичних джерел на території сучасного Чорного Потоку проживало українське плем’я – тиверці, що заселяли теперішню Буковину з центром на Дністрі. Тиверці – від іранської назви Дністра – тивер, що означає «швидкий».
За переказами старожилів, зокрема В.П.Білоуса, попередником села Чорний Потік було село Мартинівка, з інших уст «Мартинешти», що підтверджує належність цих територій до молдавського князівства.
Мартинівка розміщувалась на південний захід від села, була для XII-XVIII ст.. надто Великим поселенням. Залиш-ки його тягнуться на 2 -3 км. Від Гуцулів (кут Чорного Потоку до верхнього ставу). Археологічні знахідки дуже різноманітні: від глиняного посуду великих розмірів до залишків дерев’янної церкви XII- XIII ст, підлога якої була накладена глиняними палив’яними плитками. На території церкви знайдено кам’я ну гробницю давньоруського часу. Село існувало, мабуть, до XVIII ст.. і загинуло від нападу турецьких загарбників.
Місцеві жителі були осілими, займалися переважно землеробством і скотарством.
Розвиненим у них було гончарство і ткацтво, обробляли дерево і метали. Була розвинена торгівля, що підтверджується знахідками римських, візантійських золотоординських та молдавських монет.
До XII ст. територія села входила до складу Київської Русі. В період феодальної роздрібленості до Галицько –Волинського князівства. З кінця XVI ст.. до складу молдавського князівства під назвою «Шипинська земля». Згодом молдавське князівство стає васалом Османської імперії і турецькі загарбники постійно здійснюють набіги на буковинські села. Про присутність турків в селах Онут і Чорний Потік свідчать назви: Турецька гора, легенди про Дєри, турецькі глинянні люльки, що часто знаходили жителі села.
Можна припустити, що Мартинівка припинила своє існування десь у XVII ст., в період активізації військових дій Польщі, України і Росії з Туреччиною.
Дощенту зруйноване село не змогло відновитись після чергового турецького набігу. І рештки його жителів переселились на схід, заснували село Чорний Потік.
З 1774 року починається австрійська окупація. Важко жилося безземельним селянам-біднякам, які гнули спину на панщині за мізерну платню-за 5, 6 або 7 сніп.
У Першу світову війну Чорний Потік був у районі фронтових дій, від чого дуже потерпіло. Прикладом цього є хрест на обочині при дорозі з Вікна до Баламутівки. Це німий свідок «Першої світової війни 1914 – 1916 рр».Околиці села Чорний Потік зберегли пам’ять про цю страшну війну.
Пагорби опоясані неглибокими рівчаками: це залишки траншей.Вистріляні гільзи, патрони,осколки, снаряди і рештки зброї свідчать про гарячі бої. Саме село Чорний Потік дуже потерпіло від наступу в 1916 році. Старожили розповідають, що більше половина села згоріло. А його жителі змушені були пересилити ся в сусідні села: Боянчук, Чорнівку, Брідок.
Поховання біля Цванського мосту було сумним підсумком одного із епізодів цих подій.
Це було в 1916 році. Дорогою ішла колона російських воїнів. Навколо – гориста місцевість. А на горі засів мадярський кулеметник. Коли війська відступали під натиском австрійців, цей кулеметник сказав: «Краще я загину, ніж мають умирати всі солдати». Рясним свинцевим дощем поливав молодих бійців. Загинуло 455 російських солдат. Їх поховали люди села і поставили невеличкий хрест.

Яскравою сторінкою в історії села є легенда про «Козацьку гору».
…Бій на Турецькій горі в селі Онут підходив до кінця. Турки розбиті, але і козаки вибились із сил, хоч отримали перемогу. Бажану звістку необхідно передати в село. І тоді поранений козак вирушає в дорогу, щоб сповістити радісну звістку. Та сили вистачило тільки крикнути на весь голос із гори: «Перемога»! Люди не знали ні імені козака. Ні роду. Але в честь радісної звістки, яку він приніс, гору назвали «Козацькою».
Пам’ятають старожили ще один відрізок в історії села. Який нібито підтверджує назву гори. Колись у давнину на ній був розміщений гарнізон козаків, які несли прикордонну службу. Білий Потік був кордоном між Російською і Австрійською імперією.
Російські козаки несли службу на відрізку від села Баламутівка до села Онут.
На схилі залишилися рештки фундаменту від козацької казарми, як німі свідки історії. Гора і сьогодні зветься «Козацькою», а чорнопотіцькі хлоп’ята, граючись на ній, мріють виростати хоробрими козаками.
Наше маленьке, мальовниче село Чорний Потік славиться тим, що має дві церкви. Це архітектурні споруди різного часу.
Першою спорудою є Михайлівська православна церква. Вона розташована на пагорбі, з якого видно майже чверть села. Біля церкви знаходиться кладовище. Будівництво цієї церкви розпочалося в 1896 році. Церкву будували громада села з головою села Гавриліцою та тодішнім священником Георгієм Тахним. План церкви було складено архітектором зі Львова. За планом кожна сім’я повинна була обтесати певну кількість каменю. Каміння збирали на пагорбах інші завозили з Онутського кар’єру. Каміння тесали двох видів: квадратні і прямокутні. Спочатку клали два ряди прямо кутного каміння на цементі, в який добавляли яйці, потім квадратні один ряд.
Будівництво церкви було закінчено у 1903 році. Церкві була нада-на грамота православ-ним митрополитом Бу-ковинським Далмацієм.
За час існування церкви тут служило ряд священників. Одним із них був Кінзірський з Дорошівців родом. Проживав у селі, мав двох дітей. Відправу вів на старослов’янській мові.
Приблизно до 1938 року правив священник Корнило з Онута. Священник мав поле 6 шнурів, тримав худобу.
Після Корнила ще були священники які служили не довго. Нажаль про них у нас відомостей немає.
До 1952 року служив Луговий з Горішніх Ширівців.
Приблизно 1958 року в село прийшов новий священник Сірман Григорій з Погорілівки. Мав сім’ю, 3 дітей. Жили в селі, жінка працювала у колгоспі. Був дуже хворий, лежав 1 рік у гіпсі. Згодом помер, похований у рідному селі. А його дружина та один син і досі проживають у селі.
Замість нього правив Селецький Дмитро на прізвище Паньків. Він і хоронив Сірмана. Сам Дмитро жив у Погорілівці. Кожної неділі приїхав на службу.
У 1980 роках служив Ротар. Він у селі не жив, тільки приїхав служити.
Довгий час у нас у церкві служить отець Михайло з Тернопільщини. Він є настоятелем церкви у Добринівцях.
До святкування 100-річного ювілею було зроблено ремонт церкви в середині,та перекрито новою бляхою.
Другою спорудою є церква Бзового. Вона була збудована у 1937 році, місцевим паном. Пан проживав на іншому боці села, тому і побудував собі церву. Церкву освячував старий монах з Хрещатика. Згодом він правив в даній церкві .Ще пізніше сюди приїхала багато монашок з Хрещатика. Пані Бзова віддала одну хату монахам, щоб мали де жити, а пан – невеликий наділ поля, щоб обробляли його і жили з нього. Ці монахи, як всі люди, працювали на полі і по господарству. Були тут і монашки з нашого села – Параска Геньга, Василина Кіндрат. Її розповідь: Пішла я в найми з шести років. Була ще мала і виконувала таку роботу: вівці пасла, вовну скубла, а коли виросла, то пряла, тісто місила, пекла хліб…Їла і робила те, що всі наймички. Залишила найменувати тільки тоді, коли вийшла заміж. Працювала на пана 11 років. Пан постарішав, захворів, а згодом помер. Зробили у його монастирі склеп і поховали там. Невдовзі померла і його дружина, яку поховали у тім же склепі. Нового хазяїна забрали на війну. Там він був убитий, а його дружина переїхала у своє село Брідок. Там і померла.
І залишився цей монастир без господарів. Монахи порозходилися, а землю, ферму і все майно забрали від них. Тільки храм залишився як пам’ятка про Бзового та його родину. З 1948 року там ніхто не живе. Після організації колгоспу в церкві і житлових приміщеннях розмістили склади, на місці монастирських будов звели пилораму, кузню.

Треба згадати, що пан дав багато грошей на будівництво церкви в селі Онут. За його кошти було замовлено і виготовлено головні ікони та образи до Михайлівської церкви, які і сьогодні знаходяться там.
У 1918 році прийшли нові окупанти – румунські бояри. Ще нестерпнішим стало життя, експлуатація поєднувалася з безсоромним національним гнобленням. Тяжке становище народних мас гнало окремих сміливців за океан – в Канаду, США, Бразилію. З собою вони везли жалюгідні пожитки і практичний трудовий досвід. Так про чорнопотіцьких ковалів. Як умілих майстрів своєї справи, знала вся Канада.
Один з емігрантів М.Василинчук – учасник боїв в Іспанії у 1937 році, там і загинув, захищаючи республіку.
У 1940 році ненадовго село було окуповане радянськими військами. Через рік почалася війна і румуни тут хазяйнують до 1944 року. Повсюди запанував жорстокий фашистський терор, чинили розправи з людьми, які працювали в органах Радянської влади.
В 1943 році багато людей було мобілізовано в румунські робочі батальйони, де вони голодні, в домашньому одязі за безцінь виконували важку роботу по ремонту залізниць, мостів, доріг. Не минула ця подія і наше село. Восьмеро чоловік служило в Румунській армії в 46 робочому батальйоні. А через рік всі були демобілізовані і повернулися додому.
З приходом червоноармійців почалася мобілізація в радянську армію. Більшість мобілізованих після короткої підготовки кинуто у Східну Прусію, зокрема на штурм Кенігсберга – добре укріпленої німецької фортеці на Балтиці. Саме у Східну Прусію у 1944 році було направлено 119 чоловік в ряди радянської армії.
Пройшовши свій воєнний шлях із них: 48- загинуло, 12 – пропало безвісти, 58 – повернулося. Із них 18 – нагороджених, 21 – поранених та 15 – інвалідів.
Ще до підходу радянських військ було створено підрозділи українських повстанців та Буковинський курінь УПА. У боях проти повстанців і озброєних підпільників використовувалися внутрішні та прикордонні війська. В 1945 – 46 роках 7 чоловік були членами ОУН-УПА. А вже в 1947-48 роках були судимі. Відбувши покарання повернулися в село і працювали в колгоспі. На даний час в живих немає.
З поверненням Червоної Армії починається нове життя, а з ним насильницька колективізація. У 1948 році почали створювати колгоспи. Приїхав представник з райкому і на зборах села обирали голову, ним найчастіше ставав найкращий газда села – чоловік, який мав велике господарство.
Першим головою у Чорному Потоці був Запаранюк Манолій. Від людей до колгоспу забирали зерно, щоб сіяти, коні, корови, телята, свиноматки, плуги, вози, сівалки, борони, дерев’яні котки, валки, колісниці. Розбирали людські дерев’яні обороги і перевозили до колгоспу для будівництва складів.
Після Запаранюка М. головами колгоспу були –Гуменюк Манолій Афанасійович, Попадюк Олексій Іванович. Вони працювали не довго.
Коли головою був Краснюк Микола усі працездатні працювали у колгоспі: доглядали худобу, курей, свиней,овець, сапали в полі, скидали скирти… Перші два роки зарплату не платили, а у кінці року давали 25 кг зерна(жита).
У 1950-х роках платили від трудоднів -7 копійюк на трудодень, потім 25, 35 копійок.
З 1960 – 1963 роки головою колгоспу був Безручак Георгій Миколайович. У 1963 році Чорний Потік об’єднався з Баламутівкою в один колгосп “Перше Травня». Головою був Романюк Петро Іванович два роки.
1 березня 1965 року роз’єднався з Баламутівкою і приєднався до Онута. Колгосп став називатися ім. 40-річчя Компартії України. Головою колгоспу став Вакалюк Манолій Манолійович (1965-1968 р.р.). В 1965 році було збудовано пам’ятник загиблим воїнам.
З 1968-1978 роки головою став Устименко Іван Лук’янович. В даний час було побудовано клуб, продовольчий магазин.
З 1978-1991 роки головою працював Чередюк Манолій Василювич .Колгосп був одним з найкращих в районі. В селі було збудовано ФАП, школу, господарський магазин, пам’ятник загиблим воїнам у 1986 році, хрест репресованим у 1998 році.

У 1991 році селу завдало великих збитків річковий потоп. Це раптове явище забрало життя 4 людей – сім’ї Івасиків та Панчуків. Розвалило повністю будинок Побігушко Василя та Даника .
Після цього село почало відбудовуватися. З 1991-2000 роки новим головою став Ковалюк Іван Дмитрович.
З 2000 року колгосп роз’єднався. Односельчани вирішили створити своє власне колективне господарство – сільськогосподарський виробничий кооператив «Чорнопотіцький», який очолив Малиш Валерій Ілліч. На даний час кооператив не працює.
Села, як люди, – у кожного своя доля. Вони – своєрідні дивосвіти зі своєю чарівністю і принадою. А людина й сильна тим, що сама протоптує стежку у цей дивосвіт.
Чорний Потік- це зелений куточок Заставнівщини, звабливий історією і красою, де тісно переплелися минуле і сучасне. На території села та на околицях викопано багато археологічних знахідок,
що свідчить про наявність тут поселень уже в ІІІ тисячолітті до нашої ери. Село наше було у районі бойових дій у першу світову. Пережило нових румунських окупантів. Але чорнопотічани не здалися, вони вірили у своє майбутнє, у свою історію.
В селі проживали і проживають роботящі та освічені люди, які творять сьогодення.
За розповідями старенької вчительки – Бінківської Марії Дми-трівни , ми дізналися, що у 1920 році в селі була побудована перша школа. Це була Чорнопотіцька початкова школа. Яка містилася у двох класах. Навчалися діти у дві зміни. Перша зміна починалася з 8.00- 11.00 годин, а друга з 11 .00 – 15.00 годин. Першими вчителями були сім’я Каламаз. Згодом вони виїхали, завідуючий школою став Гловацький.

Приблизно 1944 року сюди прийшли працювати Галина Олексіївна , Надія Павлівна та Бейко. Завідуючою школи була Ніна Федорівна Адамчук. Вони працювали до 1952 року.
Освіту в старших класах здобували в Онутській школі. Але туди ходили не всі.
У 1954 році громада села вирішила добудувати чотири класних кімнати. У нових просторих класах вчилося по 25-30 дітей, які навчалися в одну зміну. Парти в школі були чотирьохмісні. Завідуючою була Марія Дмитрівна Бінківська.
В той час в школі працювали такі вчителі: Ніна Дмитрівна – класовод, Уляна Дмитрівна – класовод, Сидорій Миколайович- вчитель математики.
У 1958 році громада села добудувала попівської хати ще два класи. Привезли двухмісні парти. У класах навчалося по 34-36 учнів. Прийшли такі вчителі: Подолюк Михайло Григорович- вчитель географії, Ела Олександрівна – класовод, Віра Кирилівна- класод. Школа мала уже п”ятий клас. Директором школи була Мурзак Васса Михайлівна.

В 60 –х роках в школі почала працювати вечірня школа. Де здобували освіту всі учні, які не ходили до Онутської школи. Навчання вданій школі проходило до 1981 року. Протягом цих років директорами школи були: Мурзак Васса Михайлівна, Агатій Іван Харлампійович, Балабушенко Михайло Гаврилович, Твердохліб Денис Васильович, Волощук Анатолій Васильович, Кваснюк Іван Ілліч.

Педколектив, який працював в даній школі.

Великою несподіванкою для нашого села було будівництво нової школи, в центрі села. Вона стала окрасою та центром освіти та культури.

А побудували нам цю школу сім”я Чередюків. Голова колгоспу 40-річчя Компартії України- Еммануїл Васильович та Тамара Василівна – як директор школи. Будівництво школи проходило швидкими темпами. Завозили сучасні меблі, парти, столи. Вчительський колектив оформляв кабінети. Діти переносили обладнання зі старої школи. Засаджували клумби, збудували фонтан. Працювали всі, сільська Рада надавала допомогу – головою тоді була Середюк Рахіля Іванівна.
І ось настав той день, який надовго запам’ятався односельчанам. 1 вересня 1981 року була відкрита Чорнопотіцька восьмиріч-на школа. Або школа Чередюків, як її сьогодні називають.

Відкриття школи.
Ця школа була першою в районі, сюди приїхало багато делегацій з різних міст.

В даній школі працюють досвідчені вчителі: Богуцький М.
Кирилюк Д.М., Никоряк М.П. Добинда В.К., Безручак Л.І., Одинак М.М., Халатурник М.П., Самборська Г.І. та багато інших.
З 1991 року директором школи стає Богуцький Михайло Миколайович, який продовжує роботу Тамари Василівни. В школі створено музей « Берегиня»,де зібрано одяг, посуд, знаряддя праці села. Школа повнилася новими вчителями: Габуза О.С., Наста-щук О.І., Середюк М.В., Годнюк О.В.
З 2000 року школою керує Безручак Лідія Іллівна. Вчительський колектив молодий.Школа працює в звичному режимі. Має призерів районних та обласних олімпіад.
В 2006-2007-році школа відзначала 25 річний ювілей. Вона радо зустрічала свого першого директора- Чередюк Тамару Василівну, БогуцькогоМихайла Миколайовича, Матейчук Марію Григорівну, голову райдержадміністрацій Гольцова Леоніда Петровича та своїх випускників.
За ці роки школа випустила 250 учнів. Серед них є вчителі, лікарі,військові, будівельники та багато інших .
Школа гордиться своїми учнями. А учні гордяться, що в них була і є така школа.
Не минуло наше село ще одна біда. Це голодомор 1946 -1947 року. У 1946 році не було врожаю, причиною була посуха. Дощів не було зовсім, на дорогах було повно пилюки. Люди бідили, не мали що їсти, хоча 1945 рук був врожайним і запасів вистачило б, якби не податки. Податки ввели на землю, худобу, плодові дерева, домашніх тварин. Щоб менше сплачувати податків,селяни спилювали плодові дерева, нищили домашніх тварин, забивали худобу, свиней. Хто зібрав і зберіг відро чи два картоплі мусів заховати, щоб не знайшли, не вкрали чужі діти, щоб посадити на весні.
1946 рік був не врожайним, а здачу продуктів збирали не дивлячись ні на що. Цю здачу звозили у великий склад у Вікно, а звідти вагонами відправляли далі. У людей, які не мали чим платити податки, силою обшукували їхні помешкання і забирали останні жмені зерна. Бідні люди перезичали у багатших трохи зерна аби навесні посіяти. У кого була корова і її не під силу було прогодувати, або спеціально забрали за несплату податку, тримали не доївши. Потім або сама гинула, або добивали і те м’ясо розтягали по кусках і мали, що їсти.
Деякі люди не витримували голоду і померали, а багато хворіли на тиф і також померали. У село приїхали чужі люди голодні і міняли хустки і іншу одежу на будь-яку їжу: коржі з жому, кропиви, лободи. Наші люди ходили у Зарожани, там була яма, де зсипали відходи, за жомом.
Хліба ніхто не їв і не пробував, хіба що маючі ґазди могли мати чорний хліб. Податки збирали як сільські так і чужі.
Голодували люди не цілий рік. Найважче було зимою і весною. А дочекавшись жнив 1947 року йшли у поле стригли колоски, чорнили на жорнах і пекли коржі. У 1947 році селяни зібрали гарний врожай і хоч податки не відмінили їм вистачило на прожиток і на новий посів.
Працювала в селі і сільська Рада. Першим головою був Красний Микола Йосипович. Згодом Білоус Володимир Артемович та Нагірний Яким Юрійович.
В 1965 році Чорнопотіцька сільська Рада об’єдналася з Онутською. Головою був Чорний Петро Андрійович.
З 1971 – 1980 роки Котик Дмитро Григорович, з 1980 – 1991 роки Середюк Рахіля Іванівна.
В 1992 році сільська Рада роз’єдналася і головою в селі став Божик Ілля Якович.
З 2002 року і до сьогодні головою працює Максимчук Микола Григорович.
Село наше змінилося сьогодні. Тут живуть добрі і працьовиті люди. На даний час проходить газифікація села. У 2007 році родина Білоусів поклала дерев’янний хрест та капличку при в’їзді в село.

Село багате на поклади каменю мрамору, піску. Тому люди вірять у відкриття кар’єру в селі та кращого майбутнього для себе і своїх дітей.