Євгенія Іванівна Ярошинська

Євгенія Ярошинська –  перша  українська  письменниця на  Буковині.  З  великої  плеяди передових жінок кінця ХІХ– початку ХХ ст.
вона  найменш  відома.  Та  не менш  поважний  був  вклад  її  працьовитого, хоч  короткого  життя,  у літературно-просвітницьку діяльність.

Євгенія  Ярошинська  народилась 18  жовтня  1968  р.  у  с.  Чуньків Кіцманського  повіту (Заставнівського району)  на  Буковині. Батько,  Іван  Ярошинський,  був  учителем  народної  школи.  Про  матір  Євгенії  в  біографічних  нотатках  жодної згадки  немає.  В  родині,  крім  Євгенії,  була ще  друга  дочка  Емілія  та  двоє  молодших синів.  Рід  Ярошинських походив  зі  Східної  України:  прадід  Євгенії  належав  до  родовитої  сім’ї,  але,  замішаний  у  якусь  політичну  конспірацію,  мусів  утікати  за  кордон  і  прибув  на  Буковину  в  1812  році.  У  домі  Ярошинських  говорили  по-українському,  однак  освіту  Євгенія  здобула  в німецькій  школі.  У 1882  році вона закінчила успішно 6  класів  народної школи (Ubungsschule)  у  Чернівцях, і  на  цьому формальна її освіта закінчилася.  Проте в  Євгенії була велика охота  вчитися  далі,  і  вона  самостійно,  вдома,  продовжувала свою освіту, читаючи  історичні  та  літературні  твори  німецьких  класиків  та німецькі  переклади  з  англійської  і  французької  літератур.  В  14 років  Євгенія  почала  писати  вірші  й оповідання  німецькою  мовою.  Згодом деякі з цих  речей  появилися навіть  друком  у  буковинських  і  віденських  журналах. 

 В  1874  р.  сім’я  переїхала  до с. Брідок  над  Дністром. Тут  проминуло  її  дитинство  і  юність, де вона  допомагала  батькові  навчати  сільських  дівчаток  ручних  робіт.

22 грудня 1888 року на засіданні ради Російського географічного товариства Ярошинську за збірку «Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра»  нагородили великою срібною медаллю та грошовою премією – 500 крб. Але, на жаль, збірка так і не була надрукована.

 Деякі свої фольклорні  записи Ярошинська   надіслала І. Я. Франкові та М. Павликові. У листі до Павлика від 14 червня 1889 року вона висловлює своє захоплення художньою довершеністю пісень: «Посилаю Вам співанки, думаю, що вони Вам ся подобають, бо і я сі найліпше люб’ю. Кілько поезій в них лежить, чи ж годен і найбільший поет такий стих удати, як, напримір, таки той перший за голуба. Або таки та співанка за калину і за гордовинку, або та, що кінчиться словами «ох пропала ж бо я». Чудова краса міняється враз з гарячим вираженєм свого жалю і болю».

У липні 1891 р. вона в складі делегації діячів української культури Галичини відвідала етнографічну виставку в Празі, враження від якої описала в «Споминах з подорожі до Праги». З білою заздрістю Ярошинська дивилась на чеських жінок-патріоток, перейнятих проблемами сучасного життя, безпретензійних в одязі, в поведінці з чоловіками, ділових і жіночних водночас. Приклад чеських жінок, які щасливо поєднали соціальне й жіноче питання, знайомство з Н. Кобринською, видатною діячкою феміністичного руху в Галичині, надихнули Ярошинську взятися до праці. «Ви дійсно неоціненний набуток для справи жіночої, і здається мені, що якбисьмо ся були скорше пізнали, то наша справа була би вже ліпше стояла, — писала їй Кобринська 21 вересня 1891 р. — Я дотепер, можу сміло сказати, не мала ніякої помочі, ніхто нічо не робив, а всі лиш критикували. Ви мені передусім подобаєтеся тим, що не боїтеся критики, вправді та критика багато нам псує і треба би її вистерігатися, але боятися знова нема чого, бо якбисьмо не мали ніякого глибшого значіння, то певно не уменшали  наших подвигів».

1892 року Ярошинська надсилає до Львівського товариства «Просвіта» нову збірку народних пісень. Але й цій збірці не пощастило: вона не вийшла в світ. Проте рукописні збірки Ярошинської стали у пригоді дослідникам фольклору (зокрема, ними користувалися М. Павлик, І. Франко, О. Маковей та інші). І в цьому ж році стає  молодшою вчителькою у Брідку з 13 грудня 1892 року по 15 травня 1896 року,  а  в  1896  р.  здала кваліфікаційний  іспит  і  дістала вчительську  посаду  в  с.  Раранче, тепер  Рідківці    Новоселицького району, де батько Іван Ярошинський був директором школи, з його іменем пов’язано будівництво нової споруди школи в центрі села. В школі в той час навчалося 801 учень.

У процесі творчої практики письменниця зверталася до першооснови, до самоствердження, які спиралися на творчу інтуїцію, на досвід – і свій, і довколишній. Від Т.Шевченка, Ю.Федьковича, І.Франка, О.Кобилянської, Н.Кобринської навчилась рідної мови й національної самосвідомості. Через твори Гете, Шіллера, Гейне, Байрона, Шекспіра, Гюго, пізнала весь світ і українців у ньому. Естетична платформа Є.Ярошинської значною мірою спиралася на досвід української й світової традиції, яка підказала їй своє, оригінальне і глибоке вирішення питань ідейного і творчого самовизначення.
       Ярошинська йшла по життєво-творчій дорозі граціозно і впевнено, не сповільнюючи кроку, не звертаючи вбік, жодного разу не впавши. Прочитаний відчит на вчительській конференції — останній публічний тріумфальний виступ у Чернівцях — уважно вислухали й високо оцінили 200 її учасників.

До останнього дня Ярошинська не забувала цієї біблейської істини, дбаючи про духовний хліб для свого народу.

У  липні  1904  р.  захворіла,  після невдалої   операції   померла  у  віці  36  літ. На її  похорон прибуло багато національно свідомих людей, які у своїх промовах дали високу оцінку її подвижницькій праці.

Похована на центральному кладовищі в місті Чернівці у родинному склепі.  Родина підкреслила патріотичну настроєність письменниці, поставивши хрест на її могилі з викарбуваним тризубом.

 З нагоди сторіччя світлої пам’яті встановлено пам’ятну плиту в селі Чуньків. 18 жовтня 2014 року на честь народження Є. Ярошинської  відкрито меморіальну дошку в с. Рідківці  Новоселицького району, де збереглося приміщення початкової школи в якій учителювала письменниця. Дух жінки – демократки витає там і по нині. Її ім’ям названо центральну вулицю  села Чуньків і одну з вулиць у місті Чернівці.

 

Морально-духовні основи життя буковинської інтелігенції в повістях письменниці

 

Писати  твори Євгенія  Ярошинська почала з 14 років.  Спершу  це  були  поезії  та  оповідання  німецькою  мовою. Поезії залишилися  недрукованими,  але  вийшли друком три  німецькі  оповідання:  «Еіn  Frauenherz»  (Жіноче  серце),  «Cousin  Fritz» (Кузен  Фріц) ,  «Еіnе Kunstlerehe»  (Подружжя  митців).  Першими  друкованими творами  Ярошинської  українською  мовою  були  оповідання  для молоді  «Милосердний  пес»,  що  появилось у 1886 році в «Бібліотеці для  молодіжи»,  та  переклад  з французької  мови  «Уроєна  слабість»,  що  був  надрукований  у  «Буковині» теж  1886  року. 

У 1887 році  у збірці  «Зерна» — літературно-науковому  додатку  до  «Буковини»  — появилося оповідання  Ярошинської  «Вірна  люба».  Ця  збірка,   упорядником  якої  був  Омелян  Попович,  містила  й  твори Юрія  Федьковича  та  Данила  Млаки  (С.  Воробкевича),  —  отже Ярошинська  потрапила  в  добре  літературне  товариство,  і  це  вже був  її  справжній  літературний  дебют. 

Проте  основна  частина  літературної  творчості  Ярошинської призначена  для  дорослого  читача.  Починаючи  від  1886  року оповідання  й  нариси  Ярошинської  почали  досить  регулярно появлятися  в  «Зернах», літературно-науковому додатку  «Буковини», в «Буковинському  календарі» та  в  часописах  «Буковина» і  «Зоря». В останні  роки  життя  письменниці  кілька  її  нарисів  було надруковано  в  Літературно-науковому  віснику, що  виходив  у Львові  за  редакцією  Івана  Франка

Найбільш  помітним  літературним  твором  Ярошинської є повість  «Перекинчики»,  що  вийшла  у  1903  р.  Вона  змальовує тут  життя  буковинського  духовенства,  що  ради  почестей  і  наживи  цуралось  рідної  мови.  Ця картина  морального  й  національного  занепаду  принесла  їй  багато труднощів  та переслідування.  Але  це  її  не  зупинило.  В  осуді  відступників  вона була  безпощадна.   

Повість «Перекинчи­ки» (1897) вперше пробували опублікувати в часописі «Буковина», та редактору «Буковини» Леву Турбацькому заборонили подальший друк. За що він вибачався перед письменницею: «Повість далі публікувати ми не можемо, бо напали на нас з усіх боків, так що тутешні проводирі зажадали від мене рукопису, щоб прочитати дальшу часть повісті, і рішили в кінці повісті надалі не друкувати з чисто політичних причин, бо тим дало би ся волохам і москвофілам оружє до руки, немовбито ми виступаємо против православія».

В Євгенії Ярошинської опустилися руки. На щастя, її підтримали В. Гнатюк, О. Маковей, І. Франко, Н. Кобринська.

Повість була видана І. Франком 1903 року окремою книжкою у «Видавничій спілці» під назвою «Перекинчики».

У творах і оповіданнях вона відтворює соціальні умови, в яких живуть її герої, важкі матеріальні статки, описує складні взаємини між ними. Її герої страждають від недосконалості суспільних відносин. Ярошинська показала, що причиною суспільного застою, важкого життя, пригнічення і незадоволення людей є несправедливий існуючий лад. Вона не могла про це сказати відверто, до такого висновку вона підводить читача поступово, в невимушеній формі.

Творчість Є. Ярошинської – зразок по-справжньому новаторського ставлення письменниці до традицій, до художніх відкриттів попередників і сучасників.

Повісті Є.Ярошинської увібрали найяскравіші прикмети життя буковинської інтелігенції – службовців, духівництва. Письменниця, сповідуючи ідеї служіння рідному народові, не могла не помітити зародження нових світоглядних позицій, мимоволі сама стала їх пропагандистом. За новими віяннями часу прозаїк, послуговуючись новими сатиричними засобами, на весь голос висміяла високих духовних осіб і панотців, що з її боку було неабияким порушенням устоїв світського життя.

 

Йосип Йосипович Храпко

Йосип Йосипович Храпко, місцевий вчитель і поет, народився 15 січня 1938 року в с.Завалля          Снятинського району на Івано-Франківщині. У сім’ї    Йосипа Семеновича Храпка, сільського активіста. Йосип був найстаршим (молодшими були Іван і     Петро ) і тому часто на дитячі плечі лягали турботи за молодших, хатні обов’язки. Після закінчення семирічки Йосип працює у місцевому колгоспі на різних роботах, обліковцем, помічником бухгалтера. У цей час на папір лягають рядки – перші поетичні проби.

Подальша дорога Йосипа пролягла до близьких і далеких шкіл (Неполоковецька середня, Снятинський культпросвітній технікум. Радянська Армія, Чернівецький університет). Пізніше не раз згадувалася та година, як уперше в житті покинув батьківську хату і їхав у далекий світ по науку. Тоді родичі, сусіди, прощаючись, казали йому : «Шануйся, Йосипе! Яким би ти грамотієм не став, як високо не злетів, знай, що внизу осталися ті, хто вигодував тебе. Не цурайся їхніх чорних від землі, порепаних від тяжкої праці рук! Ти наше бідняцьке дитя. Ти наш посланець! Наша гордість, надія і захисник!

Йосип Храпко любив Павла Тичину і як поета, і як людину, учився у нього. Прочитавши поетичні твори початкуючого поета, Тичина з Божої ласки благословив студента Храпка Й. у великий світ поезії. Напутнє слово автора «Сонячних кларнетів» залишилось на все життя.

Студентське життя було заповнене вщерть. Від цікавих лекцій викладачів Білецького Д.Н., Сінченка Г.Г, Слинька її та інших віяло наснагою і завзяттям до життя. Літературні читання не обходились без його участі. А треба було ще і відпрацьовувати ( до речі, викладач Аврат Н.С., помітивши матеріальну скруту, допоміг влаштуватися вчителем української мови та літератури в одну із міських шкіл. В цей час зав’язалась міцна дружба між Йосипом – поетом і Ярославом Вишиваним – композитором, яка триває і досі, вже по смерті.

3 1966р., після закінчення університетського навчання, життя Й.Храпка тісно пов’язується із школою. Спочатку вчителює на Сторожинеччині, деякий час на рідній Івано – Франківщині, а з 1977р. і до своєї смерті працює у нашій школі. Кожен, хто звертався за допомогою до нього, завжди знаходив у його відповіді слушну і необхідну допомогу, сердечну пораду. У кожній дитині він бачив -особистість, творче дарування природи.

Повсякчас Й.Храпко ніколи не кривив душею і в житті, й у творчості, відверто виступав проти брехні і підлості. А ще він не любив усіх мастей негідників і «неправдомовників». Значною мірою він був жорстоким від того світу, який так часто не узгоджувався з його внутрішнім світом і який у нього викликав протест, відчуженість. Йому зле було на душі, коли на кожному кроці бачив розрив між ідеалом і реальністю, коли його мрії розбивались об жорстоку систему.

Поет Йосип Храпко – свідок тяжкого повоєнного дитинства. До болю йому знайомі були обличчя тих, хто не дочекався з війни тата, чоловіка, коханого. Найкраще тема війни звучить у ліричній «Баладі про поцілунок».

Любив поет Україну, 11 людей. І може тому, коли задумався над їхніми стражденними долями, коли бачив, як топчуться вони малоосвіченими керівниками, він… зривався. Було і таке у поетовій долі. Він не міг змиритися з тією наругою, з яничарством і брехнею, підлабузництвом і підступництвом, бо «серце на примирення не згодне…»

То був його біль, біль що спалив серце митця – помер 22 лютого 1998 року. Пішов з життя несподівано, раптово.

Кращі поезії його будуть з нами. Пам’ять про поета житиме у наших серцях під високим небом України.

У 2000 році видана поетична збірка творів Й.Храпка «Смерековий вітер».