Історія Добринівці

Звідки пішла назва села Добринівці? Наші предки жили в урочищ «Граменці», про це свідчать залишки сторожової вежі «у могилі». На вежі підпалювали вогонь, щоб сповістити навколишні населені пункти про напад, ворога.
При нападі турків вони ховалися у лісах, на доброму місці. Добрим місцем схову під час нападу було сучасне місце нашого села.
Звідси і походить назва села Добринівці. Будинки будували із двома вхідними дверима: спереду і ззаду, щоб можна було втекти від раптового нападу сховатися у лісі. Колишнє село турки спалили і його жителі заснували нове село на доброму місці, село Добринівці. Це перша версія про назву нашого села, і друга назва пішла від того, що тут жили і живуть дуже добрі люди. Коли виникло наше село ніхто не знає. Але вперше село Добринівці згадується в історичних документах у 1636 році.
Буковина входила тоді до складу Австрії. Бухенталі з’явилися на Буко¬вині на початку XIX ст. Із актових джерел відомо, що 1806 р. влас¬ник с. Добринівці Іордахі Міло продав пану Добровольському фон Бухенталю село. Останній походив із с. Ліско в Галичині, а на Буковині осів завдя¬ки одруженню з Анастасією Альбінець, представницею відомого боярського роду в Молдавії. Ав¬стрійський уряд підтвердив дво¬рянство прибульця, додавши ти¬тул фон Бухенталь. Теодор фон Бухенталь став засновником цього роду на Буковині.
Родина Бухенталів володіла великим поміщицьким господар¬ством, так званим табулярним ма¬єтком. Його особливістю було те, що він розташовувався по обидва боки австрійсько-російського кор¬дону. Одна частина господарства перебувала в с. Добринівці на те¬риторії Австро-Угорщини, інша – на хуторі Грамешти (тепер Громівка, об’єднана із с. Ржавинці), який належав уже до Росій¬ської імперії. Така ситуація скла¬лася після 1812 р., коли була про¬ведена лінія австро-російського кордону і частина буковинських сіл, а з ними і маєтків опинилася на території різних держав. Такі маєтки визнавалися “обопільни¬ми”, якщо вони розташовувалися на віддалі не більше однієї німець¬кої милі ‘від прикордонної лінії.
Одним із представників роду Бухенталів, власником “обопільно¬го” маєтку в Добринівцях і був Константин Іванович Добровольський рицар фон Бухенталь (1842- 1897 рр.). Про його життя відомо досить мало. Із матеріалів, які є в нашому розпорядженні, зокрема, некрологу в газеті “Буковинские ведомости” довідуємося, що він був “…властителем большой поселости в Добри-новцах. Походил из крещеньіх евреев, отличался незвичайними способностями, знал 5 живьіх язьїков, 2 ремесла и окончил юридический факультет. Но наибольшим мастерством явился он в области музики, зис кавши себе широку славу своими численними композициями на простонародних мотивах. Покойний вероиспове-дания православ¬ний, бул властиво человеком без народности, а к нашей народности относился всегда с симпатией”.
У 1826році пан почав будувати церкву, а в 1827- відкрили, пан охрестився і взяв собі прізвище Добровольський.
Після смерті старого пана, його син починає будувати нове господарство, яке було розташоване недалеко церкви.
Господарство пана було надзвичайно велике: окремий будинок, який налічував багато кімнат, стайні, стодоли, млин (висота якого була 50 м, мав 24 вальці, за добу намелював 200ц муки), кузня. Мав 10 пар коней, 2 брички, багато волів, корів, биків та іншої худоби. На території господарства була водогінна система, водопровід, наверху в лісі було три басейни, де збиралася вода, по трубах ця вода текла вниз до будинку, якою забезпечувався весь будинок пана, господарський двір, фонтан, озеро.
На подвір’ї був розміщений гарний фонтан, прикрашений різними фігурами, посеред озера знаходився острівок, на ньому стояла альтанка, де пани відпочивали, а з подвір’я до альтанки вів дерев’яний міст. На території двору містилась оранжерея, де росли такі декоративні та фруктові дерева, яких ніхто ніколи не бачив, привезені із-за кордону, з Австрії. Працювало у пана багато селян та слуг, для приїжджих був побудований спеціальний будинок, де вони жили. На території двору була пошта, телеграф, склепи (магазини), де люди купляли необхідний товар, тут торгували тютюном. Було три підвали, зверху засаджені декоративними деревами та кущами.
Все подвір’я було вимощене мармуровою плиткою.
Архітектори цей маєток порівнювали з маєтком графа Воронцова в Криму. Перша дружина пана Добровольського помирає і він одружується на сільській, дівчині Василині Мігалескул. В них народилося 4 дітей: Марина, Наталія, Євгенія. Микола.
З них одруженою була лише Марина, її чоловік був військовий. Вони мали сина. В усіх були будинки в Чернівцях. Марина жила в будинку №1 по вулиці Федьковича.
Дві інші сестри жили в триповерховому будинку недалеко від резиденції університету.
Служили у них в служницях жінки з нашого села.
Пан Микола Добровольський (1876-1910 рр.) багато подорожував, побував у Франції, Автрії. Він мав першу на Буковині машину “Рено”.
Пані жила з дочками в місті, але коли померла, то поховали її біля чоловіка, старожили розповідали, що процесія вийшла за нею аж до Голяка. Похована вона у склепі біля чоловіка. Микола Добровольський в 1910 році поїхав у Відень, там в казино промотав усі гроші. Після чого повернувся на Буковину. Мав дуже великі борги в угорському банку, тому він отруївся. В 1910 році був похований біля могил своїх дідуся, бабусі, батька і матері. Марина з чоловіком після смерті брата виїхали за кордон.
Євгенія та Наталія жили в Чернівцях десь до 60-х років, поки не померли. Добринівським маєтком керували управителі з угорського банку аж до 1918 року. З 1918 року це господарство купили пани єврейського походження Зінгери, які мали сина Бубія.
Вони також жили за рахунок земель. Мали свого жонса-агронома, майорка – бригадира.
В цей час в селі з’явилось 22 сім’ї євреїв. Це такі прізвища: Гефнер, Мортко, Дудель, Бравець, Кернер. Вони утримували в селі ліси, маслозавод, цегельний завод, ґуральню, три корчми., 4 склепи (магазини). Як і пани Зінгери ці сім’ї жили в селі з 1918 по 1941 роки.

У 1968 році в селі було збудовано Буди-нок культури, який досі працює.
При ньому діють різні гуртки, працює сільська бібліотека,
проводиться обряд весілля, часто відбу-ваються концерти, танці.

Поруч з Будинком культури зведено пам’ятник загиблим
воїнам- односель-чанам, що захищали Батьківщину під час
Великої Вітчизняної війни.

Найперші поселенці проживали в урочищі Граменці, про що свідчать залишки сторожової вежі «у могилі». На вежі підпалювали вогонь, аби сповістити людей про наближення ворога. При нападі турків вони ховалися в лісі, на доброму місці. До¬брим місцем схову якраз була місцевість, де розташоване село Добринівці. Будинки будували з двома вхідними дверима: спереду і ззаду, щоб у випадку небезпеки та раптового нападу можна було вчасно втекти і сховатися в лісі. Про існування села Граменці підтверджують топоніми – урочище Морге, Пасіка, Вітряк. Колишнє по¬селення турки спалили і жителі заснували нове село на доброму місці – Добринівці.
Вважають також, що назву селу дало російське слово «дубрава» – ліс. З цією вер¬сією можна й не погодитися, оскільки Добринівці згадуються в історичних джерелах під 1636 роком, а відійшли до російської території аж у 1812 році.
Після революції 1848 р. на Буковині було скасовано кріпосне право й проведено ряд реформ. У галузі освіти уряд видав закон про обов’язкове навчання дітей усіх верств населення в початкових класах. Архівні документи свідчать, що в 1864 р. в До¬бринівцях існувала початкова школа, яка мала 5 класів і одну дитячу групу. До школи ходили 93 хлопчики й 99 дівчаток. Вчителями в школі працювали Вакару Григорій, Івановічі Ольга, Банкесу Фрозина, Кундріші Володимир, Костенсіус Іван, Гінебрант Оскар, керував ними директор Кундріші Ілля.
У 1905 р. в селі збудували нову двоповерхову школу, яка під час Першої світової війни використовувалась під військовий шпиталь. У ході Брусиловського прориву її дощенту зруйнували.
На початку ХІХ ст. до Добринівців належав також хутір Громешти, який відій¬шов до Російської імперії у 1812 році. Добринівці розташовані на березі Білого по¬току й дорозі Чорнівка – Чорний Потік. Населення – переважно українці, на 1890 р. в ньому налічувалося 1496 селян, які займалися землеробством, скотарством і лісови¬ми роботами. (Тимощук Б. О. Слов’янські гради Північної Буковини. Карпати, – Ужгород: 1975).
Поміщики Буковини нерідко володіли маєтками, землями, промисловими під¬приємствами, будинками, худобою на території російської держави й навпаки. Зем¬леволодіння «обопільних власників» – поміщицькі маєтки, землі – утворювалися при проведенні у 1812 році російсько-австрійського кордону по обидва боки прикордонної лінії. Таке право власності на частину маєтку, розташованого в різних державах, було
визнане Віденським трактатом від 21 квітня (3 травня) 1915 року. (Гриценко І. А. Еко¬номічні зв’язки Північної Буковини з російською і Наддніпрянською Україною в ХІХ –на початку ХХ ст. – Львів: Вища школа, 1980).
На кордоні Буковини з росією «обопільним» виявився маєток буковинського поміщика Бухенталь-Добровольських у с. Добринівці й х. Громешти у Хотинському повіті Бессарабії.
До цього в зазначеній місцевості існувало велике давньоруське поселення. Ар¬хеологи Чернівецького університету під керівництвом професора Б. О. Тимощука відкопали тут городище ІХ ст. Розташовувалося воно на схилах високого горба, на терасі, обмеженій ярами та болотами. Його площадка розміром 160 х 100 м була з усіх боків обгороджена стіною з колод, укріпленою зрубами-опорами, що розміщувалися по периметру стіни на певній відстані один від одного. Така конструкція оборон¬них ліній («столпіє») характерна для ремісничих майстерень, тобто тих общинних центрів, основними мешканцями яких були ремісники. Вона застосовувалась і для укріплення торгово-ремісничих посадів давньоруських міст.
Укріплена площадка Добринівського городища – ремісничого поселення була щільно забудована напівземлянковими житлами та землянками – ремісни¬чими майстернями. Характерною рисою забудови є те, що тут ремісничі майстер¬ні розташовуються по всій площі городища поруч із стаціонарними житлами, утворюючи окремі гнізда синхронних будівель. (Б. Тимощук. Давньоруська Буко¬вина. – К., 1982).
Археологи віднайшли в селі й більш ранні культури. Так, за 2 км на північний захід від села, на лівому березі Потоку, в урочищі На нригної (біля ставу) – посе¬лення трипільської та черняхівської культур. За 1,5 км на північний захід від села, на лівому березі Потоку, в урочищі За болотом – поселення трипільської культу¬ри. В північно-східній частині села, на правому березі Білого потоку – поселення лукашівської культури. В північно-західній частині села, на лівому березі Білого потоку, в урочищі Царина – поселення черняхівської культури. В центрі села, на лі¬вому березі Білого потоку, в урочищі Долина – поселення слов’янської (VІ-VІІ ст.) та давньоруської (ХІІ-ХV ст.) культур. (Винокур І. С. Довідник з археології України: Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська обл. – К.: Наукова думка, 1984) .
Значною історичною пам’яткою села є монетоподібні бони, які використовува¬лися для грошових розрахунків. Вони отримали поширення у другій половині ХІХ століття. Випускалися від імені власників заводів, фабрик, спілок, магазинів, помі¬щицьких господарств та інших підприємств з метою отримання додаткових при¬бутків. Такими грішми розраховувалися з робітниками, а отоварити їх можна було тільки в крамницях підприємств або села.
Не стали винятком і добриновецькі бони-гроші, які були внесені до каталогу «Металеві бони Росії та СРСР», правда, з деякими помилками: неправильно вказані їхні розміри, номінал визначено чомусь у копійках.
Про походження цих бон найбільш вагоме дослідження провів доктор історичних наук, директор Центру археологічних досліджень при ЧНУ ім. Ю. Федьковича С. В. Пи¬воваров. Монетоподібні бони виготовляли з білого металу, як вважають, із замінника срібла – альпаку. Вони відомі у трьох номіналах: 20, 10, 5 к, діаметр їх становить відпо¬відно 29, 27, 25 мм. Усі вони однотипні й різняться тільки номіналом. На лицьовому боці бона у центрі позначена вартість, навколо написи німецькою мовою «Константин рицар фон Бухенталь, Добринівці». На зворотному боці бона позначення номіналу літерою «к». Вважається, що під скороченням ховається номінал в австро-угорських крейцерах.
Усі бони виготовлені на високому професійному рівні й сьогодні зустрічаються, як правило, з дірками, що означає використання їх в останній період як монети-прикраси.
Відносно родини Бухенталів відомо, що вони з’явилися на Буковині на почат¬ку ХІХ ст. Актові записи архіву вказують, що 1806 р. власник с. Добринівці Іордакі Міло продав його за 10 тисяч золотих дукатів Теодору Добровольському. Останній походив з галицького села Ліски, а на Буковині осів завдяки одруженню з Анастасією Альбінець, представницею відомого боярського роду з Молдавії.
Австрійський уряд підтвердив дворянство прибульця, додавши титул «фон Бухенталь», який став засновником цього роду на Буковині.
Родина Бухенталя володіла великим поміщицьким господарством, яке розташо¬вувалося по обидва боки австро-російського кордону – в с. Добринівці й на х. Громе¬шти (тепер Громівка об’єднана з с. Ржавинці). Ця родина на початку ХІХ ст. оренду¬вала також с. Колінківці.
Господарі мали великі прибутки із добре поставленого землеробства та скотар¬ства. Для переробки зерна пан збудував чудовий млин, мука якого поставлялась на¬віть до Відня. Добре була налагоджена й робота ґуральні.
Панська родина проживала у великому триповерховому будинку, на подвір’ї били фонтани.
Для зберігання сільськогосподарської продукції збудували великі пивниці (під¬вали), дві з яких існують й сьогодні. Вже в той час у провінційному селі була збу¬дована «ружарня» (оранжерея). На пивницях облаштували альтанки, де відпочива¬ли заможні мешканці, а квітами різних сортів приїжджали милуватися пани з усієї округи. Під час Першої світової війни все було зруйновано.
Одним із представників цього роду був Костянтин Добровольський, рицар фон Бухенталь (1842-1897 рр.). Походив він із хрещених євреїв. Був досить обдарований, знав 5 «живих» мов, мав вищу юридичну освіту, добре знався на музиці.
Маєток Бухенталів приносив значні прибутки, у господарстві працювало багато найманих робітників. У 1880 р. в Добринівцях проживало 1344 українці, 14 німців, 47 євреїв та 25 поляків.
Село було досить заможним і складалося з 415 дворів, з яких 50 мали більше де¬сяти десятин землі. Таким чином, у селі існував ринок робочої сили, тут працювали й селяни із сусідніх прикордонних бессарабських сіл. Тому не дивно, що саме в маєтку Бухенталів були впроваджені в обіг металеві гроші-бони, які служили для розрахунків, у першу чергу, із прийшлими робітниками. Ці бони – монетоподібні карбовані знаки – мали вигляд жетона й отоварювалися лише в крамницях Бухенталів та їхніх знайомих.
Добриновецькі бони теоретично могли використовуватися до 1892 року, коли була проведена грошова реформа в Австро-Угорщині, але їхня рідкість свідчить про більш ранній вихід з обігу. Бони, які залишилися у людей, перетворилися на монети-підвіски й стали прикрасами численних салб і згард. Обмеження архівних даних та іншої інформації не дає змоги повніше висвітлити обставини появи та функціону¬вання цих місцевих грошей, які можна умовно назвати «крейцери Бухенталя». (Си¬ницький Є., газ. «Голос краю», №36, 7.09.2007 року). На сьогоднішній день залиша¬ється невідомим місцезнаходження монетарні. Існує думка, що гроші випускалися у Відні й пан їх сюди довозив.
Достовірно відомо, що на кошти цих заможних панів у селі збудована чудова за своєю красою й архітектурним стилем церква. Її почали будувати у 1823 році. Камін¬ня добували й привозили з Дністра. В панському лісі заготовляли дерево для вікон, дверей, іконостасу. Із Чернівців привозили цемент та інші необхідні матеріали.
Якось після дощу побачив пан Ісидор Бухенталь, як їздовий батогом бив волів, що тягнули віз із камінням для побудови церкви й ніяк не могли вилізти з болота, в якому застрягли. Розсердився пан, але не сварив їздового, а лише сказав:
– Я з тобою розрахуюся за сьогоднішній день, йди додому й займайся своїми справами.
– А чому ви, пане, не дозволяєте мені більше працювати?
– Якщо ти не здогадався, то скажу. Я будую церкву й хочу, щоб ні одна людина, ні жодна тварина не постраждали від цього.
Церква стала окрасою всієї округи. У 1827 році єпископ Буковини освятив церк¬ву. В одному з літописів він зазначив: «Цей Божий куток на землі».
З будівництвом церкви існує ще легенда «Про три колоски на одному стеблі пшениці».
Перед тим, як будувати церкву, пан засіяв лан і сказав: «Урожай цього поля піде на побудову церкви». Урожай пшениці того року виявився небаченим. На кожному стеблі пшениці з’явилося по три колоски, повні зерен. У приміщенні церкви є пор¬
трет засновника Божого храму, який у лівій руці тримає макет церкви на небесах, а в правій – стебла пшениці; на протилежній стіні церкви – портрет його дружини.
Господарі й замовники церкви фон Бухенталі по¬мерли у 1828 році. Біля церкви є три склепи, де похована вся родина у цинкових гробах.
У 1847 році церква з невідомих причин згоріла, але вже в 1853 році була відновлена на кошти Миколая ри¬царя фон Бухенталя та сільської громади. На дзвіниці церкви були чудові дзвони з неповторною мелодією, але під час війни вони загадково зникли. Виявляється, щоб їх зберегти – жителі вночі дзвони зняли, вивезли й прикопали в полі. Закінчилася війна, змінилася влада в краї, змінилися господарі, проте дзвонів уже ніхто не зміг знайти. Добринівчани замовили нові дзвони, один привезли аж із Воронезької області (Росія).
Церква сьогодні є окрасою села. Щодо архітектур¬ного стилю, то він є неоромантичний. Інтер’єр церкви вражає своєю красою. Не в кожній церкві є амвонія – місце, де на великі свята священик виголошує проповідь.
Церква завжди була діючою, навіть в атеїстичний період. Вона названа Свято-Миколаївською, бо була освячена 22 травня – в день весняного Святого Миколая.
Події початку ХХ ст. свідчать, що свідомість селян поступово зростає, вони про¬бують боротися з проявами несправедливості. Так, 5 травня 1905 року в Чернівець¬кий відділ жандармерії надійшов рапорт жандармського поста с. Добринівці про страйк сільськогосподарських робітників. У ньому зазначалося: «3 та 4 травня 1905 року тутешні сільськогосподарські робітники розпочали страйк. Вони відмовилися працювати у місцевого орендаря маєтку Мотеля Ландау на існуючих умовах і ви¬магали підвищення плати та скорочення робочого дня. Незважаючи на припинення роботи, страйкарі поводилися спокійно, і орендар маєтку без перешкод найняв для роботи робітників із сусідніх громад: з Погорілівки – близько 140, з Чорного Потоку – близько 40, а також з Добринівців – 43 тих робітників, які не приєдналися до страйку. Страйкарі намагалися, правда, умовити робітників із вищезгаданих громад не працювати, однак безрезультатно.
Цей страйк перекинувся з сусідньої громади Горошівців, де він виник раніше, але там страйкарі діяли більш рішуче, вони не допускали сторонніх робітників до роботи. 5 травня б. р. вони прогнали близько 60 сторонніх робітників з полів орендаря, яких пізніше було прийнято тут на роботу. Як я докладно встановив, подібного тут можна Добринівська Свято-Миколаївська церква, 1853 р.
поки що не побоюватися. Само собою зрозуміло, я стежу за цим усім якнайпильніше і, якщо буде потреба, проситиму допомоги, у необхідному випадку і телеграфом…
Місякевич, титулярний вахмістр». (Чернівецький облдержархів, ф. 3, on. 1, спр. 9302, арк. 35-36. Оригінал. Рукопис. Переклад з німецької).
Важкі наслідки залишила по собі в Добринівцях Перша світова війна. Вже в серпні 1914 року багатьох чоловіків австрійська влада мобілізувала в діючу армію. Буковинці змушені були воювати й проливати кров за інтереси чужої їм держави.
Саме село також опинилося в зоні бойових дій. Першими в селі з’явилися 30 березня 1915 року австрійські солдати, які відступили під натиском донського козачого полку з-під Рухотина й утворили лінію фронту Баламутівка-Добринівці-Топорівці-Раранче-Магала. Солдати розквартировувалися по селянських хатах, се¬ляни годували постояльців, громада заготовляла фуражне зерно для коней. На дея¬кий час бої велися на далеких підступах до села, але вже 10 червня Добринівці знову опинилися на лінії фронту Раранче-Топорівці-Добринівці.
На Буковині з середини червня 1915 року почалося «окопне сидіння», а в Гали¬чині поглиблювалася катастрофа російської армії. Щоб вплинути на стратегічне ста¬новище в Галичині, російська Ставка вирішила натиснути на австрійців у Буковині. Порівняно із зимово-весняним періодом 1915 р. значення Буковини помітно зрос¬ло. Вже 16 червня два корпуси росіян висунулися на лінію східніше Добринівців-Топорівців-Раранче та східніше Остриці з метою прорвати фронт. 20-21 червня неодноразово переходили з рук у руки Магала, Баламутівка, Ржавинці й хутір Громешти. Під тиском переважаючого противника австро-угорські підрозділи відійшли й за-кріпилися на лінії хутір Вигнанка – Добринівці.
13 липня, щоб скувати сили ворога, австрійці форсували Дністер, захопивши на лівому березі Синьківський плацдарм. Аби відволікти увагу противника від нього, росіяни у ніч з 16 на 17 липня почали наступ у районі сіл Раранче та Добринівці. Австрійці боронилися дуже стійко, хоча й втратили з 13 по 21 липня 8800 бійців уби¬тими, пораненими та зниклими безвісти.
27 грудня 1915 р. російський наступ розпочав т. зв. «Новорічну битву» під Чер¬нівцями, яка переслідувала мету прорвати австрійський фронт між Дністром і Пру¬том. Починаючи з 24 грудня, на засніжених полях східніше Топорівців та Раранче, а також на вис. 458 недалеко від Добринівців зав’язалися бої передових загонів.
Австрійці зосередилися біля Топорівців, Чорнівки та Добринівців. Їх артзаслін складався з 36 легких і 11 важких батарей.
У ході позиційної війни на фронті між Дністром і Прутом був застосований ви¬нятковий для Східного фронту бойовий метод – «підземно-мінна війна», тобто вико¬ристання заглиблених у землі підземних зарядів вибухівки (підземних мін). Підземні
ходи перерізом 1,5 х 2,0 м, що виводились у бік противника, називались мінними галереями. У кінці кожної мінної галереї сапери влаштовували мінну камеру (мінний горн), де й закладалась міна, яку підривали у точно визначений час. Мета методу по¬лягала в тому, щоб зруйнувати ворожі укріплення й одночасно стрімкою атакою уві¬рватися в розташування ворога, щоб закріпити ділянку за собою. Внаслідок потуж¬ного вибуху утворювалася досить велика яма. Важливим завданням окопних залог було завчасно розпізнати наміри ворога. Саме цьому й сприяли слухові ходи або спе-ціально обладнані пости прослуховування ґрунту. Як контрзахід під мінну галерею противника виводилась протимінна галерея, підірвавши яку, зривали наміри ворога. Перші вибухи підземно-мінної війни на буковинському фронті пролунали вночі 11 грудня 1915 р., коли росіяни висадили підготовлений 80-метровий хід на вис. 458 («Цанта») – опорному вузловому пункті австрійської оборони, що на південний схід від Добринівців. Підземно-мінна війна на фронті тривала до 8 червня 1916 р., до по¬чатку Брусиловського прориву.
З 15 квітня 1916 р. російська армія вела підготовчі роботи до великого наступу. В районі східніше Добринівців та Самушина відстань між позиціями ворогуючих сторін була мінімальною. Головний удар російських військ на буковинській ділян¬ці фронту передбачався на відтинку висот південніше Чорного Потоку, допоміж¬ний – на смузі Митків-Самушин, дністровського виступу. росіяни зосередили тут 211 гармат, із них у лісі на добринівській ділянці – 159. Російські сили переважали сили оборони тут у 2,5 рази. В результаті триденних безперервних кровопролитних боїв російські війська змусили австрійців відійти з першої лінії оборони.
10 червня розпочався другий, кульмінаційний етап т. зв. «битви за Буковину». Після шестигодинного артилерійського обстрілу російські війська пішли в атаку й прорвали фронт біля Вигнанки. Австрійські частини поспіхом відступали з Чорного Потоку, Онута, Самушина та Добринівців. Надвечір 11 червня австрійці утворили новий фронт у межиріччі Дністра та Пруту від Звенячина через Киселів-Ставчани-Іванківці-Ошихліби до Лужан.
У Добринівцях та на близьких і далеких підступах до села постійно велися бої або відбувалося маневрування військ, що позбавляло можливості селян вести нор¬мальну господарську діяльність. Більше того, австрійські та російські військові час¬тини потребували продуктів харчування, фуражу, коней, возів тощо. Селян часто залучали на будівництво оборонних укріплень, риття окопів, бліндажів. Постійні реквізиції, артилерійські обстріли змушували людей покидати власні оселі й шукати притулку поза межами бойових дій. Улітку 1915 р. в Добринівцях залишилися лише ті, хто не зміг евакуюватися. Налякані люди ховалися по пивницях, ямах. Багато жи¬телів під час бойових дій було вбито й поранено.
Під час війни у селі було зруйновано спиртзавод (ґуральню), цегельний завод, залізничну вузькоколійку, що пролягала полем від с. Погорілівка до лінії фронту. Од¬ночасно військовополонені проклали кам’яну дорогу через ліс від гори Голяк до гори Плита у бік Ржавинців, до лінії фронту. Також збудували підвісну канатну дорогу від гори Голяк до гори Обчина для швидкого постачання боєприпасів і продуктів до лінії фронту.
11 листопада 1918 р. Перша світова війна закінчилася, Австро-Угорська «клапти¬кова» імперія розпалася. Нестабільною ситуацією скористалася королівська Румунія, яка окупувала Північну Буковину. Невдовзі в Добринівці вступив румунський вій¬ськовий підрозділ, який залишив після себе румунську адміністрацію й жандармів.
Нову владу селяни сприйняли вкрай негативно й нзивали румунів не інак-ше як циганами. Вже в 1919 р. учасники повстання 113-го полку, що повернули¬ся з Чернівців у село, К. Мельничук та І. Мороз разом з селянами розгромили жандармський пост. Невдоволення ру¬мунською адміністрацією призводило до виступів, спрямованих і проти місцевих поміщиків. Так, у 1922 р. селяни розгро¬мили маєток поміщика Добровольсько¬го. У 1925-1926 рр. жителі села на своєму сході протестували проти навчання їхніх дітей румунською мовою й вимагали викладати в школі українською. Селяни жили в постійній бідності, бо кращі землі й ліс належали великій родині пана Доброволь¬ського та його нащадкам. Горді буковинці не хотіли миритися з владою румунських окупантів і стали об’єднуватися до спротиву. Організуючою силою став створений у 1938 році осередок ОУН, в який вступали найбільш свідомі жителі с. Добринівці. До активних дій не дійшло, бо в червні 1940 р. в село вступили радянські «визволителі». Від нової влади добра не чекали, бо знали, що чинили більшовики на Сході України: створювали колгоспи, організували страшний голодомор 1932-1933 рр. та політичні репресії. Невдовзі більшовики стали арештовувати людей у Добринівцях та навко¬лишніх селах, які чомусь зникали безслідно. Навесні 1941 р. енкаведисти арештува¬ли Осадчука Миколу, якого розстріляли наприкінці червня 1941 р. (є свідчення, що його розстріляли в Молдавії).
З початком радянсько-німецької війни у червні 1941 р. арешти припинили¬ся. У село знову повернулися румуни, які стали чинити розправи над неугод¬
ними їм людьми. Але в березні 1944 р. румуни під натиском військових частин Червоної Армії змушені були втікати. Пам’ятаючи про репресії більшовиків на¬передодні війни, окремі жителі села, і в першу чергу члени ОУН, стали чинити опір більшовицькій владі. В боївках УПА і підпіллі з радянськими окупантами боролися:
Маціборський Іван Васильович, 1923 р. н., пс. «Буковинець». Член ОУН з 1938 р. В УПА з квітня 1944 р., діяв на теренах Галичини й Заставнівщини. Заарештований на початку серпня 1945 р. Відбував покарання в місті Інта Комі АРСР.
Дробот Василь Васильович, 1921 р. н., пс. «Прибушенко». Член ОУН з 1938 р. В УПА з квітня 1944 р., діяв на теренах Галичини й Заставнівщини. Заарештований у червні 1945 р. на Львівщині. Відбував покарання в сталінських таборах. Повернувся й проживав у місті Чернівці.
Дробот Василь Ілліч, 1924 р. н. В УПА з весни 1944 р., діяв на теренах Заставнів¬щини. Мав з братом криївку, викопану вдома у стодолі. Влітку 1944 р. під час облави був заарештований за доносом сусідів. Відбував покарання в сталінських таборах, де й загинув.
Дробот Микола Ілліч, 1923 р. н. В УПА з весни 1944 р., діяв на теренах Заставнів¬щини. Мав з братом криївку, викопану вдома у стодолі. Влітку 1944 р. під час облави був заарештований за доносом сусідів. Відбував покарання в сталінських таборах, де й загинув.
Дарійчук Іван Софронович, 1914 р. н., станичний УПА, пс. «Ліс». Член ОУН з 1938 р. В 1941 р., при спробі арешту румунами, втік у Галичину. До весни 1944 р. пе¬ребував в селах Горошова та Устя. Брав участь у багатьох бойових акціях на теренах Галичини й Заставнівщини. Був поранений у руки й ноги.
У липні 1947 року хворів на тиф. Відлежувався в печері, розташованій у полі. Вона досить простора й суха, схована від сторонніх очей кущами терену й бузини. Брат і сестра таємно приносили їжу й залишали біля кущів. Іван забирав її так, щоб ніхто його не бачив. Проте не вберігся. Вранці спустився до потічка, щоб помитися, й не запримітив людей, які вже виїхали в поле. Саме вони дали знати в сільраду, а звідти в Заставну. Невдовзі прибула машина з енкаведистами. Іван пробував утекти, але після хвороби ноги не слухалися. Випущена автоматна черга по ногах поклала його на землю. За печеру вороги не знали. Вночі брат Микола приніс із печери мішок з паперами, документами. Вважають, що то був повстанський архів. Мама до ранку все спалила – боялася, що ці папери можуть зашкодити сину або й іншим людям.
Івана вилікували й почалися допити. Його били люто й жорстоко, незважаючи на те, що він тільки-но вилікувався від ран і тифу. Два слідчі б’ють і питають: «З ким і де був?» «Там мене тепер нема», – відповідає.
– Хто давав їсти?
– Крав у людей.
Від таких відповідей слідчі шаленіли ще дужче й били на повну силу. «Думаєш, що буде вільна Україна?» – зловтішно питають. «Буде, як завтра», – переконливо від¬повідав Іван. Били, поки не втрачав свідомість. Відливають водою й знову питають: «І синьо-жовтий прапор буде?» «Він також буде», – не здається Іван, знову втрачаючи свідомість.
На допитах тримав себе стійко й з гідністю, в непорушність національної ідеї ві¬рив до кінця. Ніякі тортури не могли зламати його волю. Вирок суду був максималь¬ний – 25 років каторги й 5 років позбавлення прав. Відбував покарання в сталінських таборах. Відсидів 13 років. Проживав у молдавському місті Бендери.
Роговик Танасій Аксентійович, 1919 р. н., пс. «Бурий». В УПА з весни 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. Заарештували в 1947 р., пораненого в Чорному лісі. Від¬бував покарання в сталінських таборах, де й загинув.
Дарійчук Наталія Василівна, 1902 р. н., пс. «Липа». Член ОУН з 1938 р. Діяла в цивільній мережі, станична. Повстанці її любовно називали «наша мамка». Зааре¬штована в 1945 р. за доносом. Відбувала покарання в сталінських таборах.
Рябко Марія Миколаївна, 1912 р. н., пс. «Калина». Діяла в цивільній мережі, надавала повстанцям притулок. Зааре¬штована восени 1947 р. Відбувала пока¬рання в сталінських таборах.
Побігушка Манолій Іванович, 1925 р. н. Член ОУН з 1938 р. В УПА з 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. Заарештований у 1946 р. Відбував пока-рання в сталінських таборах.
Рябко Іван Ілліч, 1925 р. н. В УПА з 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. За¬арештований улітку 1947 р. Відбував покарання в сталінських таборах, де й загинув.
Лаврущак Георгій Дмитрович, 1914 р. н. В УПА з квітня 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. Заарештований 1948 р. в рідному домі. Відбував покарання в сталін¬ських таборах.
Каплун Танасій Георгійович, 1927 р. н. В УПА з 1944 р., діяв на теренах Заставнів¬щини. Хворів на туберкульоз. Переховувався, помер у 1948 р.
Осадчук Микола Георгійович, 1909 р. н., пс. «Гербась». Член ОУН з 1938 р. Зааре¬штований у 1940 р. за націоналістичну діяльність. Розстріляний у липні 1941 року в Молдавії під час етапування з Чернівецької тюрми. Місце загибелі невідоме.
Мігалескул Василь Манолійович, 1925 р. н. В УПА з 1944 р., діяв на теренах За¬ставнівщини. (У 1946 р. явився з повинною, видавав людей).
Мігалескул Микола Іванович, 1924 р. н. В УПА з 1944 р., діяв на теренах Застав¬нівщини. Загинув у липні 1944 р. в Корниловому лісі (біля Добринівців).
Мігалескул Ілля Іванович, 1928 р. н. В УПА з 1944 р., діяв на теренах Заставнів¬щини. Заарештований у 1947 р. у рідній хаті. За комином печі був облаштований лаз із виходом у город. Скористатися не зміг, бо хату оточили енкаведисти. Відбував по¬карання в сталінських таборах.
Палійчук Микола Васильович, 1892 р. н., пс. «Орел». Засновник осередку ОУН у 1938 р. В УПА з 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. Заарештований у 1944 р.. Пропав безвісти в сталінських таборах.
Дробот Микола Ілліч, 1923 р. н. В УПА з весни 1944 р., діяв на теренах Заставнів¬щини. Заарештований у 1944 р. Пропав безвісти в сталінських таборах.
Дробот Василь Ілліч, 1924 р. н. В УПА з весни 1944 р., діяв на теренах Заставнів¬щини. Заарештований у 1944 р. Пропав безвісти в сталінських таборах.
Чорна Ганна Іллівна, 1920 р. н., пс. «Ліщина». Діяла в цивільній мережі, зв’язкова. Заарештована в 1945 р. Відбувала покарання в сталінських таборах.
Галинзовська Ольга Олександрівна, 1913 р. н., пс. «Краля». Діяла в цивільній ме¬режі, зв’язкова. Заарештована в 1945 р. Відбувала покарання в сталінських таборах.
Біля села Добринівці відбулися два великі бої повстанських загонів з енкаведис¬тами. У липні 1944 року повстанська сотня, що перейшла з Галичини й опинилася в Корниловому лісі, біля Грабової криниці, була вщент розгромлена. Ядро сотні скла¬дали молоді музиканти, дівчата санітарної частини, поранені вояки. Із полоненими хлопцями й дівчатами енкаведисти по-звірячому розправилися.
Наступний бій відбувся в березні 1945 року. П’ятдесят повстанців, якими командував районний провідник ОУН-УПА Кушнірик Георгій, псевдо «Кири¬ло», була зненацька захоплена ворогом у Добринівцях. Повстанці вчинили рі¬шучий опір, але під переважаючими силами противника відступили.
Активну участь у боротьбі з більшовицькими поневолювачами брав житель села, вояк УПА й в’язень сталінських концтаборів Маціборський Іван Васильович. Про свою боротьбу й поневіряння він розповідає наступне:
«Повстанський рух 40-х років на Буковині не виник на порожньому місці. Йому передували створені майже в усіх селах осередки ОУН, які виникали в кінці 30-х ро¬ків. Появі повстанського руху сприяли три фактори. По-перше, з 1937 року посилю¬ється румунізація українського населення, що викликало спротив з боку буковинців. По-друге, ширився й міцнів націоналістичний рух, який поступово охоплював усі терени Буковини. По-третє, активно включилися у визвольний рух передова інтелі¬
генція й студентство, які, в свою чергу, стали організаторами осередків ОУН у селах Буковини. Вони були нечисленні й діяли підпільно. Члени організації цікавилися й знайомилися з історією України, проводили агітаційно-просвітницьку роботу на селі, закликали населення до боротьби проти окупантів, збирали кошти на зброю й готувалися до можливого масового антирумунського повстання.
Значна частина буковинського населення вважала несправедливим становище, в якому опинився наш край. Тому національна політика Організації Українських На¬ціоналістів знайшла благодатний ґрунт у середовищі різних верств населення. Ідея боротьби за національне визволення притягувала в першу чергу молодь і передову інтелігенцію. Вони розширили сферу діяльності, створюючи осередки ОУН на селах Буковини. Українські патріоти діяли досить активно, постійно зазнаючи пересліду¬вань з боку румунської влади.
З приходом більшовиків ОУН деякий час не проявляла активності, а пригляда¬лася до політичних заходів нової влади. Вони не втішали простих людей. Репресіям піддавалися великі землевласники й промисловці, які не встигли втекти з румунами, а також так звані куркулі (заможні селяни) й представники різних політичних партій та організацій. Більшовики переслідували всіх, хто потенційно загрожував утвер¬дженню нового режиму. Погіршилося становище громадян, особливо в містах, де стали зникати товари першої необхідності. Жорстокі дії радянської влади створюва¬ли сприятливий ґрунт для масового невдоволення буковинців. Не такої влади вони чекали, не таких змін бажали.
Арешти, які проводили чекісти й енкаведисти протягом 1940-1941 років, завда¬ли ОУН великої шкоди. Сотні активістів різних товариств і членів первинних осе¬редків ОУН потрапили в тюрми, де вони фізично знищувалися або переправлялися в концтабори. Небагатьом вдалося вижити. Незначна частина емігрувала за кордон.
Великої руйнації зазнала досить численна Організація Українських Націоналіс¬тів Заставнівського району. Районний провід ОУН очолював Михайло Миколайо¬вич Павчук, родом із села Дорошівці, адвокат за освітою. Працював мировим суддею й проживав у Заставні. Його заступником з пропаганди був Дмитро Михайлович Звізда, який докладав чимало зусиль для чисельного росту й організаційного зміц¬нення первинних осередків ОУН в районі. Проте з квітня 1941 року розпочинаються масові арешти. Протягом тижня чекісти заарештували Василя Васильовича Лахма-нюка, Івана Васильовича Пазюка, Андрія Івановича Ковалика із Заставни, Михайла Івановича Королика, Михайла Васильовича Семенюка й Георгія Івановича Бурика із Василева, Івана Дмитровича Сливку й Степана Антоновича Щербановича із Чунь¬кова, Михайла Миколайовича Павчука з Дорошівців. Згодом «червона мітла» про¬йшлася по всіх селах району й у застінках НКВС опинилися десятки оунівців.
У 1938 році осередок ОУН був створений і в нашому селі. Заснував та очолив його Палійчук Микола. Членами націоналістичної організації невдовзі стали Дарій¬чук Іван Софронович, Маціборський Іван Васильович, Дробот Василь Васильович, роговик Танасій Аксентійович, Чорна Ганна Іллівна, Дарійчук Наталія Василівна, Осадчук Микола Георгійович, Галинзовська Ольга Олександрівна, Побігушка Ма¬нолій Іванович. Збиралися в хаті Максимчука Миколи. На наші зібрання приходив член крайового проводу ОУН Звізда Дмитро з села Дорошівці. Він був людиною ро¬зумною, начитаною й доброю. Доступно роз’яснював нам цілі й завдання ОУН. По¬тім я його проводив до села Чорний Потік.
Більшовиків у червні 1940 року зустрічали без особливого ентузіазму. Про ве¬ликий голод на Східній Україні, колгоспи й репресії нам раніше розповідав Звізда Дмитро. Добра від нової влади не чекали, притаїлися. Перестали тимчасово зустрі¬чатися. Наші найгірші передчуття справдилися. В цьому ж році Осадчука Миколу заарештували і він зник безвісти. Стали придивлятися й до інших членів організації, але приводу для арешту ми не давали.
Майже всіх членів організації (8 чол.) заарештували румуни влітку 1943 року. Нас відвезли на горошівський жандармський пост, де прикували до стовпа руками й но¬гами. Били всіх, але особливо сильно Роговика Танасія. Руки йому прив’язали до ніг біля ступнів, під коліна пропустили довгу палицю й підвісили. Потім били по ступнях. Страшно на ті тортури було дивитися – Танасій терпів нелюдські муки. Один жандарм говорив нам: «Буковина – солодке молоко для нас. Це споконвічна румунська земля». На що я вигукнув: «Брехня, це українська земля!». Він підійшов до мене й револьвером вдарив у лице, вибивши при цьому три зуби. Згадав народне прислів’я «Мовчання – зо¬лото», але було пізно, зуби вже валялися на землі. Молодий і запальний я не міг стерпі¬ти бундючності румуна. Цей випадок став наукою на майбутнє.
Жандарми не сиділи на місці. Один охороняв в’язнів, другий готував їсти, а ре¬шта йшли на патрулювання. Для одного на кухні було багато роботи, тому на допо¬могу давали мене, наймолодшого. Скубав кури, теребив квасолю, перебирав горох, носив воду. Одного разу охоронець десь відлучився, а кухар готував обід. Я спокійно взяв відра й пішов по воду. Ні води, ні мене більше не бачили. Ховався від румунів до весни 1944 року.
У квітні 1944 року в нашому лісі стала формуватися боївка, до якої я пристав разом з товаришем Дроботом Василем. Зброї всякої, особливо німецької, ми мали доволі. Після відступу німців вона валялася повсюди. Нас було 10 чоловік. В лісі по¬чували себе вільно, бо знали в ньому кожну стежину, кожен ярок.
Десь у липні 1944 року йшли ми лісом й раптом чуємо: «Стій! Ні з місця! Руки вгору!». З-за кущів вийшли озброєні люди, але це були не енкаведисти. Загін по¬
встанців у кількості до 100 чоловік прийшов із-за Дністра, перейшовши його вбрід біля села Перебиківці Хотинського району. Нас відвели до сотенного й стали допиту¬вати. Коли вияснили, що ми з Добринівців, попросили дістати харчів. Звернулися по допомогу до станичної Дарійчук Наталії, псевдо «Липа», до «нашої мамки» (так ми її називали). Трохи від себе, трохи від сусідів назбирала сала, сиру, хліба, часнику, два відра молока й ще дещо. Все це віднесли в ліс для вояків сотні. Нас умовляли влитися в їхню сотню, бо, переконували, маленькій групі важко протистояти численним во¬рогам. Ми й самі розуміли, що проти численного ворога нам не встояти. Але, з іншо¬го боку, ми мали більше можливостей для маневру. В час небезпеки могли розсіятися по одному, по двоє й уникати облав. Ми своєї згоди не дали і їх ні про що не питали. Нам цікаво було знати, звідки вони прийшли й куди направляються, але про такі речі питати не дозволялося. Пам’ятаю, що сотня мала хороший духовий оркестр. Ми пішли своєю дорогою на бойові акції, а сотня розташувалася в Корниловому лісі, біля Грабової криниці, й перебувала там 4-5 днів.
Повернулися на це місце через 6-7 днів і застали страшну картину. Тут відбулося побоїще – сотню розгромили. Трупами стрільців був заповнений ярок, ціла гора їх височіла на поляні. Видно, чекісти знесли на купу, щоб спалити, але чомусь пере¬думали. Багато стрільців, у тому числі й жінки, лежали там, де їх наздогнала куля. Тут же валялися понівечені труби, саксофон, барабан. Тіл енкаведистів не бачили, бо, видно, їх забрали. Йшли дощі, від літнього тепла трупи стали розкладатися. На¬вколо відчувався страшенний сморід. Пізніше довідалися, що їх зненацька оточи¬ли 150 енкаведистів. Безшумно зняли стійкових і з близької відстані перестріляли. Найімовірніше, що хтось із моїх земляків повідомив про них у Заставну. Але чому 100 озброєних людей дали себе перестріляти? Невідомо також, чи хтось врятувався. На це місце я приходив уже в середині 50-х років, але воно так заросло кущами й травами, що й натяків на трагедію не було помітно.
Загибель сотні в той момент нас страшно шокувала. Ще кілька днів тому це було сильне, боєздатне військове формування. А тепер перед нами лежали безпомічні тіла і ліс став для них останнім пристанищем. Навіть рідні не знатимуть, де лежать остан¬ки їхніх братів і сестер. Вічна їм пам’ять, невідомим повстанцям.
Сумні й мовчазні ми брели лісом до села. Нашу боївку постійно супроводжувала собака Мушка. Якби не вона, то лежали б і ми разом з уже загиблими. При виході з лісу почули гавкіт Мушки. Там була засідка. Обійшли з другого боку й знову Мушка попередила, що нас чекають. Вільною виявилася зона із ржавинецького боку.
Хлопці пішли до рідних і знайомих, а ми з Василем Дроботом завернули до моєї бабки. Побачивши нас, вона стривожено вигукнула: «Тут так багато войська. Тікайте, бо поб’ють вас». Тоді ми пішли до Василя в город. Його мама завжди в умовному міс¬
ці залишала торбу з їжею (хліб, сир, яйця). Це було зручно. Він не тривожив рідних й у будь-яку пору дня міг забрати харчі.
Саме в цей час пустився проливний дощ. Вирішили сховатися в стайні. Вилізли на стрих і лягли у заготовлену конюшину. Цілоденна втома стала хилити на сон. Лиш задрімали під шум дощу, як загавкав пес. Зробили щілину в солом’яній покрівлі й стали спостерігати. На вулиці стояли броньовики, машини, вози. В селі енкведисти робили облаву й здійснювали тотальний обшук. Не важко було догадатися, що після розгрому сотні будуть влаштовані засідки й облави на тих, що врятувалися. Нас на¬віть не насторожили вже виявлені засідки. Лісова трагедія притупила наше мислен¬ня й увагу.
Чоловік двадцять зайшли на обійстя, де ми сховалися. Збили хатні двері й ста¬ли робити обшук у домі. Четверо з ліхтариками зайшли у стайню. Зірвали підлогу, проколювали штиками сіно, простукували стіни. Василь схопився за автомат, але я притиснув його руку й не дозволив стріляти. Це була б явна загибель і до того ж могли накликати біду на невинних хатніх людей. Зброю можна використовувати в останній, критичний момент.
Один солдат виліз по драбині на стрих з боку возовні й присвітив ліхтариком. У тій частині стайні горища, як такого, не було. На поздовжніх брусах зберігали¬ся коси, ціпи, вила та інше. Солдат там нічого іншого не міг бачити, тому крикнув: «Здесь нет ни черта, пусто», – й спустився вниз. Пощастило, безперечно, нам і цьому солдату, бо перша куля призначалася саме йому. Ми лежали в протилежному кінці, в заглибленні конюшини. Вдень нас обов’язково б виявили, а вночі обійшлося.
Активну участь у пошуку повстанців брав голова сільради Кременецький Іван. Пізніше за це, прямо в приміщенні сільради, його застрелив «Ліс» – Дарійчук Іван. А Мігалескул Василь ліквідував сексотку Кирилюк Ганну. За довгий язик він повісив її на липі.
Після цих подій ми вирішили з Дроботом здатися. Більше думали про своїх рід¬них, ніж про себе. Ми вже знали, що їх мають вивозити в Сибір. У серпні 1944 року з’явилися в сільраду, а звідти нас забрали в Заставну. Нам сказали, що все простять при умові співпраці з НКВС. Зброю нам залишають, з боївки не виходимо, видає¬мо повстанців із сіл Топорівці й Чорнівка. В майбутньому повинні інформувати про можливі акції й сприяти в арешті провідників ОУН-УПА. Ми обидва заявили, що нікого видавати не будемо і, якщо візьмуть, згідні йти на фронт. Офіцер спересердя кинув якимись паперами по столу й сказав: «Завтра щоб з речами прибули на збір-ний пункт у місто Чернівці».
Наступного дня ми добралися в Чернівці, де вже було до тисячі рекрутів. Нас відмітили, вишикували в колону й пішки погнали на Лужани. Розташувалися в при¬
міщенні цукрозаводу, де переночували. Зранку завантажили у товарні вагони й до¬правили під угорський кордон, у місто Херов. Тут доукомплектовувалась гвардійська дивізія. Помили в бані, видали обмундирування та зброю. Вчили військової справи й користуватися зброєю всього півтора дня. Під вечір загнали в окопи.
Два місяці велися безперервні бої, день у день німці бомбили наші позиції. Сол¬дати, не маючи достатнього бойового досвіду, гинули масово. З нашої роти залиши¬лися одиниці. Дробот каже: «Через день-два настане наша черга. Треба тікати».
У дощ виповзли з окопів, а далі долинами й лісами добралися на Львівщину. Йшли вдень і вночі, обминаючи населені пункти. Заходили в села лише тоді, коли дуже хотіли їсти. Зброю тримали при собі постійно. Дивувалися, що ніде не зустрі¬чався нам військовий патруль чи місцеві повстанці. Надіялися, що так без пригод дійдемо аж додому…
…На околиці якогось галицького села зустріли діда. «Слава Ісусу Христу!» – здоровається він. «Слава навіки!» – відповідаємо. «Куди йдете?» – пильно змірює нас з ніг до голови. «На свою землю, – кажемо, – а вона звідси ще дуже далеко». «А це хіба не ваша земля, не українська?» – продовжує запитувати дідок. Нам не сподобалася його прискіпливість, тому й відповідати не хотілося. Ноги самі несли нас додому, до рідного села. Тільки запитали: «Покажіть нам дорогу на Буковину». Дід більше питань не задавав, а став пояснювати, в якому напрямку йти: «Ідіть стежкою до яру, а там зверніть вліво на лісову дорогу. Вона виведе вас куди треба». Ми й пішли. Я попереду, Василь кілька метрів позаду. Як тільки звернули на лісову дорогу – закралася тривога. Поділився своїми думками з Василем: «Тобі не видався дідок підозрілим? Може, він нас не туди направив?». Не встиг договорити фразу, як різко пролунало: «Стій! Кидайте зброю!». Зброю кинули на землю, бо чинити опір і не думали. «Лягайте!» – знову зазвучала команда. Ми лягли на траву. З-за кущів з’явилися кулеметник і 8 вояків. Нас обшукали, забрали зброю, речові мішки, де знаходилися гранати, й повели в ліс. Через півкілометра лісової дороги підійшли до невеликої річки, за якою на великій галявині розмістилися десятки палаток, за¬гони для худоби й свиней, коні, вози та інше. Це була справжня велика повстанська армія.
Старший сторожового поста підвів нас до командира й доповів: «На посту за¬тримали двох озброєних людей. Опору не чинили!». Командир наказав розповіда¬ти, звідки й куди йдемо, як опинилися в цьому лісі. Ми зрозуміли, що перед нами повстанці, тому розповіли про все, починаючи з угорського кордону. Після допиту нагодували й приставили чотирьох охоронців. Своє рішення мали повідомити вран¬ці. Всю ніч думали над тим, чим закінчиться завтрашній день. Якщо повірять нашій розповіді, то, можливо, відпустять додому. Якщо ні, то світу білого нам більше не
бачити. В тривожному напівсні дочекалися ранку. Наступного дня наш суддя (це був курінний «Ясень») мовив: «Вам треба залишатися тут. Ми боремось за вільну Украї¬ну. На Буковині великої повстанської армії немає й вас перестріляють ще в дорозі, як горобців». Ми скорилися своїй долі.
Так почалася наша боротьба проти більшовиків десь в лісах біля Моршина, Стрия, Дрогобича, Трускавця й тривала до червня 1945 року. До кінця 1944 року все складалося якнайкраще. Повстанці відчували себе господарями на значній території Львівщини, бо енкаведисти боялися потикатися в глиб лісів. У містах і селах знахо¬дилися невеликі загони, сформовані, здебільшого, з «ястребків». При появі повстан¬ців вони розбігалися хто куди.
Дещо важчою була зима 1945 року. Ми не мали великого запасу їжі, зимового одягу, теплих помешкань. Бували дні, коли взагалі не було що їсти. Розраховували лише на допомогу населення, яке ставилося до нас досить прихильно. Були операції куреня інколи добре продумані й вдалі.
Навесні в Старому Самборі захопили великі військові склади. Безшумно зняли стійкових, зайняли кругову оборону й стали вантажити вози одягом, продуктами, мануфактурою. Вози йшли і йшли й, здавалося, їм ліку нема, але куди все відвозили, не знаю. Ми з Василем стояли в охороні.
На початку літа 1945 року радянське командування, покінчивши з Німеччиною, кинуло війська Четвертого Українського фронту на прочистку львівських лісових масивів. Протистояти добре озброєній і чисельній армії курінь не міг. Провід УПА прийняв рішення діяти малими групами, тому курінь розділили на багато боївок. У нашій боївці налічувалося 18 чоловік. При необхідності вона ділилася на ще менші групи, по 4-5 чоловік.
Одного разу ми, 5 стрільців, перебували в селі Сівки Калуського району. Зайшли до знайомих на вечерю. Сіли за стіл, на якому господиня виставила паруючі греча¬ники й варені груші (узвар). Зброю, щоб не заважала, склали під стіною. Проте по¬вечеряти не встигли. В хату вдерлися військові з автоматами й так швидко, що ми не встигли й встати. Це була явна зрада, бо нас тут вже чекали.
Всіх заарештували й відправили у Стрий. На допитах били ногами й кулаками. Вимагали зізнань: де був, з ким ходив, де переховувався. Нас чотирьох утримували у підвальному приміщенні, а Василя Дробота в іншому місці. Аж у 60-х роках довіда¬вся, що мій товариш по зброї Дробот Василь, заарештований у червні 1945 року на Львівщині, отримав максимальне покарання – 25 років каторжних робіт. Відсидів 10 років, проживав у Чернівцях.
Хтось із співкамерників запримітив, що земля біля порога м’якіша, ніж в інших місцях. Стали почергово гребти руками. Земля повільно піддавалась, оголюючи ниж¬
ній камінь. Найважче було витягнути перший камінь, далі пішло легше й швидше. За 3-4 години прорили діру, через яку з трудом могла пролізти одна людина. Нам біль¬ше й не треба. На наше щастя стійковий десь відлучився або заснув. Благополучно вибралися з підвалу й пішли в ліс. Там розлучилися, бо місцевих хлопців потягнуло додому. Мене ніхто й ніщо не утримувало, тому прийняв рішення йти на Буковину, бо так само хотів бачити свою родину.
Від Стрия до Буковини близько 200 км, які довелося подолати пішки. По доро¬зі немало зустрічалося військових загонів, але вдавалося благополучно їх обходити. Так само обминав населені пункти й небезпечні роздоріжжя, контрольовані військо¬вими патрулями. По дорозі харчувався в основному овочами й фруктами.
На початку серпня 1945 року нарешті ввійшов у рідне село. Найперше завітав до своєї бабки, бо в її стодолі ще торік заховав автомат. На всякий випадок відкопав. Потім крадькома відвідав і родину. В селі про мене ніхто не розпитував і не шукав. Але наступний день став для мене фатальним.
Дуже хотілося напитися води з криниці дитинства, що знаходилася в долині Граминці. Тут вода була чиста, холодна й смачна. Непереборне бажання напитися води привело мене туди, де вже енкаведисти влаштували засідку. Тут мене, зі зброєю в руках, заарештували й скували наручниками. Чи варто було тікати із стрийської тюрми, долати таку велику відстань, щоб вдома так по-дурному попастися? Злився сам на себе, але ситуація від цього не змінювалася.
Спочатку привели в сільську раду й представили голові Лунгулу Миколі. «Це Маціборський?». «Так, це Маціборський», – підтвердив той. Покликали також бать¬ка. Офіцер став розпинатися перед татом: «Смотри, отец, на своего сына. Воору¬жен немецким оружием. Захотел свободной Украины. Какая может быть свободная Украина! Он враг этих солдат и мы будем судить его военным трибуналом!». Батько пішов засмучений додому, бо допомогти мені не міг нічим. Знав, що чекають мене важкі випробування. Почалися вони вже в Заставні.
В перший день били так, ніби хотіли забити мене насмерть. Били руками, нога¬ми, нагайками, в які вплітали свинець, й усім, що попадало під руки. Очі запухли, по всьому тілу й на обличчі численні синці і набряки, зламали ребра. Чим більше били, тим менше говорив. Через кілька днів переправили в Чернівецьку тюрму, але там з важкими побоями й поламаними ребрами не прийняли. Згодилися прийняти в тюрму МГБ. Протягом тижня на допити не водили. Кожен день приходили лікар і медсестра, оглядали, перев’язували рани, давали якісь ліки. Коли трохи очуняв – пе¬ревели в тюрму НКВС. Тепер прийняли.
Знову привели на допит, але говорити з слідчим-костоломом відмовився навідріз. Так пройшов ще тиждень. Нарешті приводять до начальника тюрми. 263
Цікавиться, чому не хочу говорити. Відповідаю: «Хай судять мене хоч сьогодні, але цьому слідчому зізнання давати не буду». Цього ж дня слідчого поміняли. Допити тривали щодня, але вже без побоїв. Слідчий цікавився подіями, що від¬бувалися в районі, в Добринівцях і навколишніх селах. Місцевих подій не знав, бо цілий рік перебував на Галичині. Брехав йому, що нашу роту розгромили, а я захворів і лікувався у галицьких людей. Про своє перебування в курені «Ясе¬ня», звичайно, не згадував. Вагомим доказом був автомат. Настоював на тому, що знайшов його. В мої байки не дуже вірили, але щось інше занести в протокол не могли. Доказів «злочинної» діяльності, які б тягли на максимальний строк, не було. Дали 10 років виправно-трудових таборів на Далекій Півночі і 5 років поразки в правах. Із зали суду мене вивели в коридор. Поруч стояла жінка-офіцер. Вона заговорила до мене: «Захотел свободной Украины? Вот тебе, – й скрутила дулю, – завезут тебя туда, где Макар телят не пас. Живой п…ды не увидишь». Її вульгарність мене шокувала. За всі прожиті роки такої вульгарщи¬ни від наших жінок і дівчат не чув. Подумалося, чого навчать ці «визволителі» український народ. Мої найгірші сподівання справдилися, бо нецензурщина з успіхом процвітає й сьогодні.
У листопаді 1945 року відправили на етап. В одному вагоні зі мною їхав житель села Лужани Кизима (ім’я забув). Коли дізнався, що я з Добринівців, розповів цікаву історію.
«Мене й ще деяких односельців більшовики арештували у травні 1941 року за те, що перебував в Організації Українських Націоналістів. Коли в червні почалася війна з німцями, то виникло питання: «Що робити з політичними в’язнями?» Ми утриму¬валися в Чернівецькій тюрмі, де я познайомився з багатьма в’язнями. Більшовики стали відступати на Схід, евакуйовувати заводське обладнання та цінні речі. В’язнів у супроводі конвою переправляли за межі України пішки. Руки нам скрутили дро¬том, вишикували в колону по 6 чоловік в шерензі й погнали на Молдавію.
На молдавській землі німці бомбили так, що рухатися далі стало неможливо. Тоді всю колону завели в молодий дубовий лісок і всіх перебили з кулемета. Мене поранило в шию. Впав і притаївся. Зверху впали вже мертві тіла товаришів. Після всього конвоїри ходили й добивали поранених. На щастя, мене не запримітили. До¬чекався ночі, звільнився з дротяних пут і доповз до яру, де була криничка. Цілу ніч і день тут пролежав. Промивав рану, перев’язував чим міг. Під вечір повернувся на місце побоїща. Повсюди лежали в неймовірних позах загиблі в’язні. Крім мене, на¬певно, ніхто не вижив. Трупи навіть не думали прикопати – залишили на поживу птахам і звірам. Під молодим дубком лежали навхрест забиті Запаранюк Манолій з села Чорний Потік і Осадчук Микола з села Добринівці.
До Лужан добирався тиждень, бо ослаб від втрати крові. По дорозі просив у людей щось поїсти й вони не відмовляли. Вилікувався вже вдома. І коли в 1944 році поверну¬лися москалі, то не став чекати милості від них. Зрозумів, що таку сволоту треба гнати з нашої землі поганою мітлою. Моє місце тепер було в рядах Української Повстанської Армії. Знищував москалів без жалю, бо перед очима завжди стояла картина кривавої розправи над моїми земляками–буковинцями. За них мав відомстити я.
У 1945 році мене заарештували сонного в стодолі одного господаря. Далі були допити, побої, суд і вирок – 25 років каторжних робіт. Куди їду й як станеться далі, навіть не уявляю…»
Так я узнав про долю свого односельця й товариша Осадчука Миколи від зовсім незнайомої людини, яка за збігом обставин опинилася в одному зі мною тюремно¬му вагоні. В селі до сьогодні вважають, що Осадчук пропав безвісти. Випадок допо¬міг прояснити обставини, час і приблизне місце загибелі. Прах його покоїться десь на молдавській землі. Від хвилювання забув запитати, біля якого населеного пункту відбулася описана трагедія.
Ми з Кизимою були на етапі 4 дні без їжі й води. Неймовірно мучили голод і спрага, але це нікого не обходило. У Кизими якимсь чудом зберігся часник і він по¬тихенько його їв. Чи вживав він його забагато, чи зголоднілий шлунок не витримав такого гострого насильства над собою, але мій попутчик важко захворів. На одній із станцій конвоїри взяли його за руки й ноги, винесли з вагона й вкинули на вантажну машину. Для лікування так безцеремонно людей не кидають. Більше Кизими я не бачив і нічого про нього не чув. Таких хворих (а може, й мертвих), як Кизима, в той день винесли з ешелону багато.
Решту в’язнів завезли в місто Костянтинівка Сталінської області. Тут знаходи¬лися два великі підприємства: склозавод і автосклозавод. У повоєнний час всі під¬приємства потребували великої кількості робочих рук. Я потрапив у групу в’язнів, яких направили на автосклозавод. Тут разом з блатними вивантажували вагони з вогнетривкою цеглою. Цегла сама важка й за день, бувало, рук не відчуваєш. Кожен вагон вивантажували чотири чоловіки. Наша група приспішила закінчити свою ро¬боту, щоб хоч трохи зекономити часу для відпочинку. Блатні з Горлівки робити не хотіли. Ми свою роботу вже виконали, а вагон блатних стояв ще наполовину не роз-вантажений.
Як тільки наша компанія присіла відпочити, до мене підійшов зек на клич-ку «Жик». «Давай, бандеровец, таскай кирпич! Чаво сачкуешь!» – у виклично-наказовому тоні мовив він. «Відчепись, – кажу, – я свою норму виконав». Тоді він взяв мене за барки й вдарив головою в лице. Розбив до крові носа й вибив зуб. Бог мене не обділив силою, в сільських бійках легко справлявся з 3-4 парубками. Не міг
допустити, аби ця паскуда збиткувалася наді мною. Але вирішив діяти іншим чином. Зробив вигляд, що злякався й направився до вагона блатних. Коли «Жик» нахилив¬ся – вдарив його цеглою по голові. Майже непритомний той впав з вагона на зем¬лю. Тут підскочили конвоїри, мене схопили й почали вияснювати, що сталося. Нас з «Жиком» посадили на тачанку, приставили чотирьох конвоїрів і відвезли в табір. Там посадили в карцер і стали вести слідство. На допиті розповідав так, як було на¬справді. Молодий офіцер, який вів слідство, обурено вигукнув: «Ты сделал из Вороб¬йова «Жика» инвалида! Как ты посмел!» Я також огризнувся: «А збиткуватися над людиною можна? Він також зробив з мене інваліда!» Ця подія сталася в травні 1946 року. Фатальних наслідків вона для мене не мала, але з цього моменту політичних в’язнів стали відправляти в північні табори Росії.
На початку червня нас, 18 в’язнів, завантажили в студебекер і наказали лягти на дно машини. Зверху поверх нас поклали дві великі важкі шпали. В такому положенні їхали аж в місто Донецьк, а це близько 200 км. Навіть просте, здавалось би, тран¬спортування в’язнів енкаведисти перетворили на своєрідну екзекуцію. В Донецьку самостійно вийти з машини вже не могли. Ніхто не зумів навіть встати на рівні ноги. Вони просто не слухалися, шпали натерли шкіру до крові, майже під кожним калюжа сечі. Солдати брали нас за руки й ноги, складали на траву, як колоди. Кожному дали укол, заставили з’їсти борщ з сухої картоплі й пшона. Під вечір трохи ожили, про¬йшли баню й дезкамеру. Наступного дня завантажили політв’язнями великий еше¬лон, який відправлявся в далеку й невідому нам дорогу. На етапі, здавалося, зібра¬лися всі національності Радянського Союзу. Найбільше було українців, прибалтів і поляків.
Через півтора місяця, тобто 23 липня 1946 року, ешелон прибув на кінцеву зу¬пинку в Печору. Цього дня тут випав сніг, а була лише середина літа. Правда, до вечо¬ра він розтопився. Відбули карантин і за нами стали приїжджати «купці». Викликали по черзі й питали за робочу спеціальність. Надійшла і моя черга. Питають: «Яку спе¬ціальність маєш?». «Я – хлібороб», – відповідаю. «А сокирою тесати можеш?» – тут уже питає купець. «Можу, – кажу, – бо в лісі виріс». «А звідки ти приїхав?» – знову запитує купець. «З Добринівців», – буркнув, ніби йому не все одно. «Значить, ми зем¬ляки, бо я з Садгори!» – вигукнув новоспечений земляк. Це був жид Лутингер, який виїхав у Росію ще в 1941 році. Він забрав мене до себе, підбадьорюючи: «Не пережи¬вай, попадеш в хороше місце». Мій земляк набрав ще 40 чоловік і повіз усіх в сели¬ще Абіз Кожвинковського району Комі АРСР. Тут знаходився великий центральний авторемонтний завод. Розвели по бараках, присвоїли номери. Мій номер 844-ж. В цілому мені жилося тут непогано. Місце роботи від табору знаходилося близько. Ро¬бота важка, але не надмірно. Ніхто над нами не збиткувався. Так тривало два роки.
У 1948 році у воркутинських таборах вибухнули масові повстання політичних в’язнів, де порядки були особливо нестерпними. Повстання жорстоко придушили й після цього відбулися певні зміни. Політичних і кримінальних в’язнів розподіляли в різні табори. Відбулася пересортировка і в нашому таборі. Політичних відправляли на Інту. В першій партії із 48 чоловік опинився тут і я. Спочатку два місяці перебу¬вали на пересильному пункті, а потім направлено в табір №2. В Інті налічувалося 16 шахт. Наш табір обслуговував 4, 5, 6 й 10 шахти.
Табір перебував під посиленою охороною, умови утримання жорстокі. На пер¬ших порах працював у пральні, а потім півтора року в їдальні кухарем. На таку ро¬боту без блату трудно влаштуватися. Якщо в шахті в’язень мав більше шансів за¬гинути, то на кухні можна бути певним, що обов’язково виживеш. По своїх каналах посприяв мені той же земляк Лутингер, за що буду вдячний йому повік. Хоча в’язні називали обслуговуючий персонал придурками, але в таборі їдальня була найкра¬щим місцем роботи. Від голоду й холоду не страждав так, як шахтарі.
У кінці 1948 року в табір завезли блатних, так званих побутовиків. Серед різно¬шерстних кримінальників були злодії, насильники, шантажисти та інші. Люди, які не хотіли працювати на волі, уникали важкої фізичної роботи і в таборі. Намагалися влаштуватися на легку роботу або так, щоб командувати іншими в’язнями. Серед придурків переважали саме блатні. В цьому їм сприяла й табірна адміністрація, тіль¬ки б вони тримали дисципліну серед політичних, нагнітали обстановку страху.
Великою підмогою для завжди голодних людей були посилки, які зрідка надхо¬дили з дому. В’язні розписувалися в отриманні їх, але користатися ними не завжди могли. Все, або майже все, забирали блатні. Далі – гірше. Стали забирати у шахтарів частину пайки. Спускалися разом з бригадою в шахту, але там, здебільшого, відси¬джувалися або грали в карти. Норму писали таку ж, як і роботягам. Одним словом, члени бригади горбатилися на кримінальників. Це тривало доти, поки політичні не усвідомили, що далі терпіти наругу над собою не можна. Для боротьби із зеками тре¬ба об’єднуватися. Скарги, які направлялися в табірну адміністрацію, залишалися без відповіді. Треба було надіятися на самих себе.
Перелом у свідомості політичних настав тоді, коли із західноукраїнських земель надійшла нова партія в’язнів. Це хлопці, які не емігрували у Західну Європу, а за¬лишилися на рідній землі продовжувати боротьбу з більшовиками. Вони не схиляли голови перед ворогами, не хотіли також миритися з розгнузданістю кримінальників. Це були загартовані й рішучі вояки. Десь у лютому 1949 року політичні влаштували блатним «Варфоломіївську ніч». Багатьох побили, порізали, інші ховалися, де могли. За 24 години блатних вивезли з табору, але були покарані й організатори цієї акції. Я в цей час був на кухні й участі в погромі не брав.
Восени 1950 року мене переводять у шахту. Робота складна, важка й небезпечна, висока загазованість. Немало шахтарів гинуло від численних завалів. Адміністрація більше думала за виконання плану видобутку вугілля, ніж за безпеку праці. Були випадки, коли шахтарі, не витримуючи каторжної праці, підривали себе амонітом. Дістати його було неважко. Найчастіше в’язні спеціально себе травмували так, щоб тільки не працювати. Я працював на шахті аж до свого звільнення, тобто 4 роки. І це завдяки тому, що мав богатирське здоров’я й добрих друзів. У складні часи на допо¬могу приходили Халатурник Григорій з Брідка, Паліброда Манолій і Репешко Мано¬лій з Чорного Потоку, Скріпський Василь з Чернівців.
Звільнився в жовтні 1954 року, але виїзд на Україну протягом 5 років забороняв¬ся. Жив у гуртожитку, працював на шахтах №11-12, але вже як вільнонайманий. Мав відносну свободу у пересуванні, спілкуванні, але регулярно відмічався в комендатурі. Як не дивно, але на цих шахтах після звільнення я працював ще 19 років. Працював бурильником і роботу свою знав досконало. Не останню роль тут відіграли й високі заробітки. Звідси у 1973 році пішов на пенсію.
Минули десятиліття, але тих часів мені не забути. Наша боротьба, наші муки виявилися не марними. Нарешті Україна стала такою, якою ми хотіли її бачити – вільною й незалежною. І хоч важко живеться простому люду, але це явище тимча¬сове. Настануть і для українського народу кращі часи: всі люди будуть мати роботу, гідну зарплату й забезпечений добробут.
Хочу надіятися, що українці ніколи не забудуть тих, хто заради сьогоднішнього й завтрашнього дня, свободи й незалежності Української держави пожертвував сво¬їм життям. Вічна пам’ять полеглим борцям за волю! Слава Героям!»
З ініціативи районного та обласного товариств репресованих у Добринівцях по¬ставлено два пам’ятники загиблим воякам УПА. Один у Корниловому лісі – в пам’ять про загиблих музикантів (2007 р.), другий – у т. зв. Поповій долині – в пам’ять вояків УПА, що загинули в бою 19 березня 1945 року (2006 р.).
150 жителів села воювали також проти німецько-фашистських загарбників у складі Червоної Армії. Загиблим воїнам-односельчанам вдячні нащадки в центрі села спорудили пам’ятник.
Добринівці пов’язані і з радянським партизан¬ським рухом. Штаб партизанського з’єднання, що розташовувався на Житомирщині, в січні 1945 р. створив загін дальньої розвідки для переходу лінії фронту та проникнення на Буковину на межі Застав¬
нівського і Хотинського районів. Загін складався з трьох груп, якими командував 23-літній лейтенант М. Н. Удонов. Спочатку вони ввійшли в с. Чорний Потік, звідки селянин Ринжук Іван найкоротшим шляхом через Баламутівку привів їх до добри¬нівського лісу. На околиці Баламутівки зупинилися в Запаранюк Ганни Павлівни, щоб перепочити, але їх запримітили румунські жандарми. Після короткого бою жан¬дарми відступили.
Для ліквідації партизанського загону румуни направили у ржавинський і добри¬нівський ліси великі сили. Жителям придністровських сіл оголосили, що за кожного затриманого партизана буде видано по 60 тисяч леїв, а за командира – 80 тисяч.
Для прочісування лісу румуни мобілізували сотні селян з навколишніх сіл. Кара¬телі пустили селян попереду себе на відстані 200 м, надіючись, що партизани будуть стріляти у мирних жителів. Але цього не сталося, партизани розгадали намір руму¬нів. Кільце оточення звужувалося й розвідники сховалися у дворі та млині Дробо¬та Василя Юрійовича. Карателі оточили партизанів і відкрили перехресний вогонь з автоматів та кулеметів. Тут загинули Бацул Петро, Каленюк Степан, Розкішний Дмитро, отримали важкі рани командир загону Удонов, рядові Таргонський, Кирик. Румуни ввірвалися в будинок, побили господаря, кинули роздягненого на сани й ра-зом з пораненими повезли в Чернівці. Удонов, Таргонський і Кирик померли від ран.
Частина розідників вирвалася з оточення й направилася в Чорний Потік. Тут в бою загинули Тимощук Іван і Поліщук Петро, поранені потрапили в полон. Окре¬мим вдалося відірватися від погоні: братам Федорчукам Івану й Григорію, Лещуку Олександру, Марчуку Павлу й Блиндюку Сергію. С. А. Блиндюк, який наважився відокремитися від основної групи, згодом був схоплений румунами й кинутий до Чернівецької тюрми.
Дробота Василя румуни засудили до 10 років тюремного ув’язнення. Звільнили його воїни Червоної Армії.
З квітня 1944 р. в Добринівцях розпочинається процес радянізації. Створюється сільська рада, яку очолює Середюк Юрій. Через три місяці його замінив Максимчук Василь, який протримався на цій посаді два тижні. Рябко Юрій був при владі лише кілька днів і втік у Чернівці. Голів не обирали жителі села, а призначала районна вла¬да через уповноважених. Голови перебували в скрутній ситуації, бо змушені були виконувати волю більшовиків і таємно співпрацювати з повстанськими загонами (боївками) УПА. Неправильна поведінка могла коштувати їм життя. Так сталося з Кременецьким Іваном, який протягом року «ревно служив більшовикам». Його вбив місцевий бойовик Дарійчук Іван Софронійович, псевдо «Ліс». Того ж дня повстанці ліквідували завідуючого паспортним столом Заставнівського РВВС старшого лейте¬нанта В. Дунаєвського.
У 1946-1947 рр. село спіткав важкий голод. Засуха 1946 р. спричинила неврожай, але не це стало головною причиною голоду. Біда сталася тому, що держава здійснюва¬ла злочинну політику щодо селянства. Під виглядом заготівлі зерна держава прово¬дила повну реквізицію продовольчих ресурсів і тим самим прирекла селян на голод. У Добринівцях за допомогою місцевих активістів розпочалося примусове вилучення останніх зернових запасів, щоб змусити голодних селян «добровільно» вступити в колгосп. Уповноваженим з району був росіянин Толстой, йому допомагали сільські активісти Молдован Іван, Чорний Микола, Дарійчук Дмитро, Чорна Домна, Середюк Аксентій, Гаврилюк Костянтин. В результаті такої заготівлі село залишилося без хліба та посівного матеріалу. Лише окремі, найбільш сміливі й кмітливі, зуміли дещо приховати від реквізиторів.
Згадує очевидець голоду Солярик Василина, 1933 року народження:
«У 1946 р. я мала 13 років. Недалеко від нас проживала сім’я польського похо¬дження Шилецьких. Одного дня, коли я зосталася вдома одна, до нас прийшла мати Шилецьких позичити миску зерна, бо уже три дні сім’я нічого не їла. Вона сказа¬ла, що діти вмирають з голоду. У схованці ми мали трохи зерна, але тато заборонив кому-небудь про це говорити чи давати. Тато розумів, що віддати зерно – це прирек¬ти нашу сім’ю на голодну смерть. Я нічого сусідці не дала, а через два дні вся сім’я по¬мерла: мама, бабка й троє дітей – хлопчик і двоє дівчаток 7-12 років. Я дуже плакала, бо часто гралася з цими дівчатками. Вони померли і я їм не допомогла. Як згадую сьогодні, то щемить і болить серце».
Згадує свідок голоду Дробот Юрій, 1931 року народження:
«Наша хата стояла біля лісу, а на лісовому хуторі жило кілька сімей. Я іноді зу¬стрічався з хлопцями того хутора, коли збирав гриби чи хмиз. Весною 1947 року вони часто приходили в село, аби знайти щось поїсти.
Одного разу вони прийшли знесилені та виснажені з мамами й запропонували моїм батькам купити жорна. Мама віддала за них два відра буряка. З цими харчами вони протрималися ще два тижні, а потім знайшли їх у хаті всіх мертвими. Вони були останніми з цього хутора. З 15 хуторян троє пішли за продуктами й не повернулися, решта померли».
Свідчить Дарійчук Іван Корнилович, 1920 року народження:
«Влітку 1946 року повернувся з фронту. Сумно зустріло село, бо вже починався голод. Влада забрала й вивезла зерно на Вікнянську залізничну станцію, а люди пух¬ли з голоду й помирали. Варили лободу, кропиву, ряску, тирсу дрібненьку додавали до лободи, з’їли в селі всіх котів та собак, дехто ловив ящірок. Особливо моторошно було влітку 1947 року, коли з’явилися гриби. Зголоднілі люди їли їх сирими. Спочат¬ку втрачали розум, співали, танцювали, роздягалися й бігали вулицями голі, а потім
помирали. Люди ставали божевільними й гинули в муках. Чому радянська держава так збиткувалася над простими людьми?»
Від голоду 1946-1947 років у селі померли: Дарчук Тодор, Гуцуляк Настасія, Гав¬рилюк Василина, Дарійчук Василина, Литва Олександр, Дарійчук Марія, Лунгул Ми¬хайло, Корниляк Домна, Томчук Домна, Гринчук Гафія, Гринчук Манолій, Гринчук Настасія, Гринчук Афанасій, Гринчук Іван, Гринчук Савета, Гринчук Домна, Грин¬чук Танасій, дев’ятеро душ родини Микиткових, Жаман Микола, Москальчук Ми¬кола, Горда Марія, Горда Ганна, Гаврилюк Іван, Гаврилюк Марія, Кирильчук Степан, Кирильчук Домна, Власійчук Нестор, Осадчук Євдокія, Танащук Ніна, Танащук Га¬лина, Танащук Іван, Семенюк Партеній, Семенюк Микола.
Всього у селі померло від голоду 43 жителі, переважно діти та люди похилого віку.
Голод прискорив появу в селі колгоспу, який селяни під тиском районної влади організовували протягом 1946-1947 років. Спочатку записувалися найбідніші, а зго¬дом середняки й заможні, щоб уникнути висилки в Сибір. Об’єднали землі в один масив, усуспільнили коней, вози, сільськогосподарський реманент і в 1947 році кол¬госп був офіційно зареєстрований під назвою «Радянське село». Першим керівником колективного господарства райком більшовицької партії призначив Гринчука Ми¬колу Івановича. Згодом його замінив Дробот Михайло Миколайович, який працю¬вав на цій посаді десять років. Він спромігся збудувати зерносклад, потужний млин, конюшню, корівник, вівчарню та свинарник. У рослинництві була запроваджена сі¬возміна, що позитивно вплинуло на підвищення врожайності зернових та технічних культур. У 50-х роках на полях колгоспу, на стогектарній площі, деякий час вирощу¬валась така технічна рослина, як коксагиз. Сік корінців використовувався під час ви-робництва гуми. Від цієї рослини довелося відмовитися, бо її врожайність виявилася низькою, всього кілька центнерів.
Важко ставало на ноги колективне господарство. До роботи в ланках, у бригадах люди були незвичні. Працювати доводилося від зорі до зорі, а на трудодні не платили нічого. Розрахунок проводився по завершенні сільськогосподарського року. В кінці грудня кожен колгоспник отримував 2-3 ц пшениці, 1-2 ц картоплі, кукурудзу, цукор, 2-3 літри олії та інше. Крім натуральної оплати, видавали також гроші на зароблений трудодень – від 20-30 копійок до 1 карбованця. Річна зарплата колгоспника складала від 100 до 300 карбованців, за яку прогодувати й одягнути багатодітну сім’ю було практично неможливо.
Селяни не мали тоді доступу до предметів особистої гігієни: зубної пасти, мила. Майже всі страждали від вошей, бліх, блощиць, хворіли на тиф, коросту.
Колгоспники виживали за рахунок власного господарства, власної землі. Проте радянська влада робила так, щоб кожен селянин якомога більше був залежний від
колгоспу. Рішенням загальних зборів колгоспників (точніше, райкому партії і рай¬виконкому) кожному селянському двору визначалася присадибна ділянка землі роз¬міром 0,25 га, непрацюючим у колгоспі – 0,12. Кожен власник корови зобов’язаний був принести на сільський молокопункт 350 літрів молока, власники овець та кіз по 1 кг вовни, а після забою цих тварин здати ще й шкіри. В рахунок податку селяни також здавали після забою шкіри корів, биків, телят, свиней. Податками обкладалися всі фруктові дерева, кущі. Крім цього, всі селяни один раз у рік на свою мізерну дво-місячну зарплату повинні були «добровільно» викупити облігації державної позики не менше ніж на 250 крб. На ці кошти радянська держава відбудовувала зруйновану війною промисловість і розробляла нові види зброї, атомну та водневу, щоб не від¬стати в гонці озброєнь від США.
У 1947 році радянська влада провела грошову реформу. В населених пунктах, де працювали відділення державного банку (в основному в містах), гроші обмінювали 1 до 1 крб., а в селах, де не було таких відділень, 1 до 10 крб. І так бідне сільське на¬селення більшовики пограбували в черговий раз. Селяни в Радянському Союзі за¬лишилися найнезахищенішою верствою населення, які не мали права на належну оплату праці, права на відпочинок, відпустку, пенсійне забезпечення. Більше того, селяни до 1964 року не мали права отримати паспорт і виїхати за межі села без до¬зволу сільської ради. Практично це був закамуфльований більшовицькою ідеологією різновид середньовічного кріпацтва.
З 1961 по 1974 рік головою кол¬госпу працював Гаврилюк Василь Іванович, а головою сільради на два терміни обирався Горевич Василь Іванович. За час їхнього керівництва в селі були збудовані нова школа на 250 місць, дитяча дошкільна установа на 80 місць, Будинок культури на 450 місць, будинок побуту та магазин. Розроблений проектним інститутом генеральний план забудови села з масивом дво¬поверхових житлових будинків і зоною відпочинку так і залишився лише на папері.
Поступово колгосп ставав міцно на ноги, розбудовувався, збільшувалася кіль¬кість автомобілів і сільськогосподарської техніки. Будувалися і добринівчани, бу¬динки зводилися кращими, просторішими. Невдовзі в кожну оселю провели радіо та електрику, людям приносили свіжі газети і журнали. З часом колгосп встановив пам’ятник загиблим воїнам-односельчанам, збудував адмінбудинок, фельд-шерсько-акушерський пункт, ощадкасу, житлові будинки для Добринівська школа спеціалістів.
У 1974 році спільним рішенням райкому партії й райвиконкому колгоспи сіл Добринівці, Горошівці і Боянчук об’єднали в один – імені Жданова. Це робилося для того, щоб створити потужну кормову базу для майбутнього тваринницького комплексу на 4600 голів. Тут мали вирощувати племінних нетелів для усіх колгоспів району. Проект провалився, бо зведені приміщення виявилися непридатними для утримування ВРХ. Кілька мільйонів людських карбованців пропали марно, але за це нікого не покарали.
На початку 80-х років колгосп ще рухався вперед (голова колгоспу Колибаба І. М., голова сільради Балабушенко М. Г. (1981-1991), покращувалися побутові умови насе¬лення, поліпшувався стан сільських доріг. Велика увага приділялась місцевій школі. За рахунок колгоспних коштів її приміщення добудували, де розмістили їдальню на 80 місць, початкові класи та шкільну майстерню з автокласом.
У другій половині 80-х років колгосп свої потенційні можливості вичерпав. У 1987 році його розформували, ліквідували, а ліквідаційна комісія розділила зем¬лю, майно і грошові активи на три села. Знову утворилося три колгоспи, у Добри¬нівцях він називався «Промінь». Він ще деякий час протримався на плаву, але у 2005 році остаточно розпався. Колгосп ліквідували, землі й майно роздали кол¬госпникам на паї.
Фермерство у селі не прижилося, бо обро¬бляти землю самостійно й без техніки складно. Простіше виявилося пої¬хати на заробітки в краї¬ни ближнього й далекого зарубіжжя, в Чернівці. Три роки поля зароста¬ли бур’янами, бо ніхто їх не обробляв. Лише у 2008 році орендатор Гута з Тернопільської області всі селянські паї засіяв кукурудзою на біопаливо. Ба-гато людей тимчасово виїхали на заробітки, але село живе, будується, постійно прагне поліпшувати свої побутові умови. У 2000 році спільними зусиллями до¬бринівчани газифікували свої оселі,
загальноосвітню школу (голова сільради Вакарюк І. В.). Приватний підприємець Капіцький С. І. відкрив у селі цегельний завод, який дав людям нові робочі місця й додаткові надходження до місцевого бюджету, Цегельний завод
З виїздом на заробітки найбільш продуктивного населення народжуваність у селі різко знизилася. Після 2000 року в середньому народжувалося 7-12 дітей, що вдвічі менше за попередні роки.
Проблем у Добринівцях сьогодні немало, але працьовиті люди намагаються їх вирішувати. Працюють так, щоб завтрашній день був кращим за нинішній.
Наше село недалеко знаходиться до обласного центру, тому чимало людей ефективно працюють на підприємствах обласного центру або займаються власною справою. За суб’єктивними, об’єктивними причинами занепало місцеве агрономування., більшість земель зараз здано в оренду товариству « Мрія»(Гута). Ситуація нічим не різнилася від інших господарств. У колишніх корівниках колгоспу розмістилася свиноферма, яку утворили приватні підприємці із села Ржавинці. Підприємець Молдован О. В. на колишній тракторній бригаді утворив підприємство, яке переробляє деревину різних порід. Продукцію цієї фірми експортують в Київ, Німеччину, Іспанію,Італію.

Низький життєвий рівень населення привів до зростання сезонних міграцій з метою заробітку. З села почало виїжджати на постійне проживання за кордон більше людей. В основному люди емігрували в США, Канаду. З 1991 року по 2002 рік виїхали 15 сімей.
Також приблизно 50 людей із села з 2001 року виїхали за кордон( в основному,це жінки),у такі країни,як : Італія, Польща,Росія,Німеччина,для того, щоб покращити матеріальне становище своїх родин.
Крім міждержавних, спостерігаються внутрішньодержавні міграції з села -в місто Чернівці (12 сімей), і навпаки (4 сім’ї).
До здобуття Україною незалежності і зараз досить поширеними є маятникові міграції: з села вранці робітники їхали на роботу в м. Чернівці та в м. Заставну, а ввечері поверталися додому.
У молодому віці (до 20 років) у складі населення села переважають чоловіки. В старших групах (особливо після 60 років)
переважають жінки. Загалом на жіноче населення припадає більше половини мешканців, бо тривалість життя жінок більша ніж чоловіків, чоловіки частіше виїздять за межі села, частина юнаків навчається у вузах і технікумах, служать у Збройних силах теж за межами області. Також приблизно 50 людей із села виїхали за кордон( в основному,це жінки),у такі країни: Італія, Польща,Росія,Німеччина,Америка,для того, щоб покращити матеріальне становище своїх родин.
У Добринівцях є десяток незаселених будинків, яких щороку меншає, купляють їх в основному жителі міста Чернівці. Також у селі є чимало новобудов.
Зараз у селі Добринівці проживає 1357 людей.
24 грудня 2017 в селі відбулися вибори до Юрковецької ОТГ.Почалась децентралізація влади. Новоутворені об’єднані громади почали свою діяльність. 4 січня, відбулась перша сесія Юрковецької ОТГ. Новообраний очільник громади Віталій Шафер .До складуЮрковецької ОТГ ввійшли:Юрківці, Баламутівка, Горошівці, Добринівці, Погорілівка, Ржавинці. Серед питань, які головуючий запропонував на розгляд першої сесії, найбільший інтерес викликали кадрові призначення. Зокрема,більшістю голосів (19 із 26) депутати підтримали кандидатуруна посаду секретаря– Марії Ілащук, яка працювала секретарем Ржавинецької сільської ради. В ході роботи депутати розглянули низку організаційних питань. На засіданні наступної сесії Юрковецької ОТГ, депутати обрали заступника голови ОТГ-Смеречанську Марію та затвердити положення про старостат, утворити постійні комісії, інше. Відповідно до чинного законодавства, обов’язки старост сіл, що ввійшли до ОТГ, виконують обрані на попередніх виборах сільські голови.В Добринівцях на посаду старости села очолює- Лаврін Валерій Панасович.

Матеріали зібрані і редаговані-вчителем історії Добриновецького ЗЗСО Хромей В.І.