Історія Дорошівці

Дорошівці – мальовниче  село  Заставнівського  району,  знаходиться  на  північному  заході  Чернівецької  області.  Коли  вперше  приїдеш  сюди,  здається,  потрапив  у  гірське  село – кам’янисті  схили  оточують  його  з  усіх  сторін,  притискуючи  його  до  правого  берега  сивого  Дністра.   Село Дорошівці розташоване за 9 км від міста Заставни і найближчої залізничної станції,  за  35  км  від  обласного  центру – міста  Чернівці. Місцевість  Дорошівців  знаходиться  у  зниженні,  яке  зробила  собі  річка  Дністер  та  її  притоки  за  мільйони  років.

Існують  різні  пояснення  назви  села  Дорошівці.  Одне  із  них  про  те,  що  назва села походить від імені Дорош – засновника давнього поселення. В наших краях це ім’я вже не зустрічається, але в сусідніх селах збереглося як прізвище. Старожили стверджують, що назва Дорошівці порівняно нова. З’явилася вона приблизно у ХVІ-ХVІІ ст. До того часу називалося  село Тригір’я, тому що розміщене в долині, оточеній з трьох  сторін  горами.  Переказ  розповідає,  що  в  селі  Тригір’я  зупинявся  зі  своїм  військом  козацький  ватажок  Дорош.  Місцевість  стали  називати  Дорошева  долина,  а  згодом – Дорошівці. Інші  перекази  твердять,  що  назва  Дорошівці  походить  від  імені  пана  Дороша,  який  захопив  долину  Тригір’я,  де  проживала  лише  одна  сім’я   цигана Анаки.  Пан  Дорош  підкупив  Анаку  і  той  пізніше  говорив  неправду,  що  ніби  він  сюди  приїхав  другим,  заставши  вже  Дороша.  Поступово  її  заселяли  наймити,  слуги  пана  та  інші  люди,  які  теж  ставали  кріпаками  Дороша.  Так  виникло  нове  село – Дорошівці.

В пам’яті людській існує й інша легенда щодо походження назви села. Вона розповідає, що першими поселенцями були шевці, які оселилися на березі Дністра. Вони добре знали свою справу і брали за роботу велику плату. Люди, що замовляли їм взуття, говорили, що йдуть до дорогих шевців. Згодом ці слова спростилися і зазвучали як Дорошівці.

Серед історичних архівів  Буковини знайдено запис: «…прямуючи з великого міста Василевого, запорозький гетьман Дорошенко зупинився перепочити у затишній місцині поблизу Дністра, яка добре захищена трьома високими горбами. Якийсь час він жив у тій місцевості, але справи змусили повернутися до війська Запорозького. В честь великого гетьмана жителі перейменували своє село та назвали його Дорошівцями…» В ХVІІ столітті, коли жив гетьман Дорошенко, Василів вже втратив свою значимість і його ніяк не можна було назвати великим. Але кожна легенда має право на своє існування, бо творцем їх є народ.

Дорошівці розташовані в долині, яку вимила собі річка Дністер та її притоки за мільйони років. Про вік цієї долини свідчать скам’янілості рослин і тварин, що зустрічаються у відшаруваннях дністрових кам’яних берегів. Поблизу села в урочищах Щомб, Толока, Острів виявлено залишки пізньопалеолітичних стоянок, в центрі села і в урочищі Городище – поселення трипільської культури (ІІІ тисячоліття до н. е.), на хуторі Вигнанка – поселення передскіфського часу (ІХ-УІІІ століття до н. е.).

Племена трипільської культури займалися мотичним землеробством. Землю обробляли кам’яними і кістяними мотиками, а врожай збирали дерев’яними і кістяними серпами з крем’яними вкладками. Зерно розмелювали на кам’яних зернотерках. Трипільці вирощували пшеницю (в с. Дорошівцях знайдено трипільську глиняну посудину, наповнену обвугленими зернами пшениці), ячмінь, просо та бобові культури. Вони вже знали і застосовували озимі та ярі посіви. Трипільське населення займалося і скотарством. Доведено, що вже на ранньому етапі трипілля були приручені майже всі сучасні види домашніх тварин.

Залишки давньоруських поселень ХІІ-ХІІІ століть розташовані в центрі села, в урочищах Городище і Лука.

Перша документальна згадка про село датується 1617 роком, коли молдавський господар підтвердив своєю грамотою, що воно належить вдові колишнього чернівецького старости Д. Ленци. (Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. К., 1969 р., с.254) Тут же зазначається, що грамота видана замість викрадених татарами «воєводських списків» часів господаря Штефана. Отже, напевно, Дорошівці існували вже у ХV столітті.

З ХV століття Дорошівці опинилися в складі Турецької імперії і перебували в неволі 270 років. У документальних джерелах 1652 року вказується, що при розподілі маєтків землевласника Матяша половину села віддали його дочці Ілляні. Оскільки мова йде про розподіл самого населеного пункту, а не земель, то можна вважати, що на той час панувала феодальна залежність, але подвійна – турецька і молдавська.

Турки часто навідувалися у село. Про це свідчать слова, які ввійшли в наш лексикон з турецької мови (базар, турпан, чичка, прізвище «Турецький»,  назва  гори  «Джамля», ( в  перекладі  з  турецької  означає  церква). Про ті страшні часи жителька села Павчук Ганна Григорівна, 1922 року народження, розповіла історію, почуту від своєї 90-літньої бабусі із Зозулинців Тернопільської області.     «Моя прабабка родом із Дорошівців. Вона змалку залишилася сиротою і жила з дідом і бабою. Якось перед Великоднем в село прийшло багато турецьких вояків, яких розселили по сільських хатах. Одного вояка поселили і в них. Мале дівча, граючись, примовляло: А ми завтра будемо їсти паску». Турок розумів нашу мову і відповів: «Ой не будеш». Внучка сказала про це дідові. Дід розговорився з вояком і той видав йому таємний наказ. В неділю, на світанку, турки повинні спалити село, а людей повбивати. За порадою турецького вояка дід зарізав теля, вся родина вимазалася кров’ю і прикинулися мертвими. Як тільки турки покинули село – вони побігли до річки. На протилежному березі побачили чоловіка з човном. На їх прохання він перевіз всю родину на лівий берег, де знаходилося село Зозулинці. В цьому селі вони й поселилися.»  Це  сталося  в  1774  році,  коли  турки  знищили  село  повністю.

Поступово село відновилося. Заселення відбувалося з урочища Лука, де місцевість лежить в заплаві річки Дністер, вкрита родючими грунтами, захищена з усіх боків горбами від холодних вітрів.

Після турецької  навали на околиці Дорошівців залишилася Турецька криниця. А  на  горі  Джамля  стояла культова споруда, до якої  турки-воїни  ходили  молитися.  Назва  одного  із  полів  Городище  свідчить,  що  в  давнину  на  цій  місцевості  були  укріплення  воєнного  характеру.  Старожили  розповідають,  що  на  місці  Городища  років  250  тому  існував  турецький  табір,  який  поселився  у  великому  замку. Замок  той  відчинявся  велетенським  ключем , який  був  розміром  1 – 1,5  м. Тут  турки  ховали  скарби  золота.  І,  напевно,  під  час  захоплення  Буковини  Австрією,  коли  вони  вимушені  були  тікати,  золоті  скарби  було  прикопано  на  Городищу.  Городище  знаходиться  на  самій  горі,  а  на  схилі  вниз  до  Дністра  у  гущі  дерев  є  печера,  яка  веде  до  золотих  скарбів.    Але  в  ту  печеру  ніхто  ніколи  не  входив,  тому  що  турки,  ховаючи  золото  наклали  закляття.  Звичайно,  знаходились  у  давнину  сміливці,  які  пробували  ввійти  у  печеру.  Але  відразу  звіювався  сильний  вітер,  свист,  гуркіт,  дощ,  блискавка  і  люди  покидали  цю  місцевість.    Кажуть,  що  приїжджав  у  Дорошівці  один  чоловік  із  Львова.  Він  знав  те   закляття,  але  побоявся  його  сказати,  бо  це  загрожувало  йому  смертю.  Він  лише  розказав  допитливим  чоловікам  що  робити,  щоб  узнати  те  закляття.  Треба  стати  біля  входу  у  печеру,  поставити  два  дзеркальця  одне  проти  одного.  Між  ними  покласти  дерев’яну  паличку  і  закляття  можна  побачити  у  відображенні  дзеркальця.  Але  сміливців  так  і  не  знайшлося.  І  лежать  Дорошовецькі  скарби  золота  і  понині  під  кам’яними  плитами  як  легендарні  золоті  запаси  гетьмана  Полуботка  в  Англії.  Зараз  на  Городищу  стоїть  пам’ятник – кам’яна  плита  із  написом  «Археологічна  пам’ятка».  А  неподалік  кам яної  плити,  ближче  до  хутора  Вигнанка,  знаходяться  два  великі  щомби  (горби).  А  між  ними  є  глибока  долина  у  вигляді  западини  із  стрімкими  схилами.  Оце  і  є  те  місце,  де  разом  із  закляттям  провалився  під  землю  замок.

У  1775  році  західноукраїнські  землі  загарбала  Австро – Угорська  імперія.  140  років  Дорошівці  знемагали  від  австрійського  поневолення. На той час Дорошівці належали поміщику Яманді і в селі проживали 102 сім’ї, а вже в 1780 році тут налічувалось 170 сімей.

На початку ХІХ століття обов’язки селян визначав договір, що укладався з поміщиком. За договором 1844 року з поміщиком Петровичем селяни зобов’язані були виконувати такі натуральні та панщинні повинності: щорічно давати поміщикові десяту частину врожаю всіх культур з городу і саду, віз дров, міток пряжі, курку, 12 яєць, а також відробити по 45 ненормованих днів панщини,   (Чернівецький облдержархів, ф.292, оп.1, спр.2339, арк.5) Крім того, селяни зобов’язані були по 4-5 днів працювати на ремонті поміщицького дому, господарських будівель, млина, греблі тощо. Непосильні повинності розоряли селян. У 1836 році з 212 селянських господарств Дорошівців халупниками вважалися 19, а в 1847 році – вже 40. (Чернівецький облдержархів, ф.3, оп.1, спр.2808, арк.100).

У середині ХІХ століття австрійський уряд скасував панщину, проте дорошовецький дідич приховав від селян цю звістку. Тоді громада села зібрала гроші і відправила двох газдів, Лучика та Безкоровайного Григорія, у Відень до цісаря шукати правди. Коли повернулися, то застали вже цісарського чиновника в селі. Він в присутності селян і поміщика оголосив, що панщина скасована. Це сталося в літню пору, коли були жнива. Поміщик звернувся до селян з проханням йти на його поле працювати, але селяни того дня відмовилися. Всі  веселились,  співали,  йшли  в  церкву,  а  хто  в  корчму  на  радощах.  селяни винесли на поле всі знаряддя праці, викопали глибоку яму, склали туди серпи, коси, граблі та інше і засипали землею. Пізніше на тому місці поставили кам’яний хрест із написом «Тут похована панщина».

Скасування кріпацтва майже не поліпшило становища трудівників. Зберігалося велике поміщицьке землеволодіння: 211 селянських дворів мали всього 1400 йохів землі, в т.ч. орної – 1164, а поміщикові Петровичу належало 2063 йохи землі.

В околицях села є великі запаси каменю, який у другій половині ХІХ століття став інтенсивно видобуватися. Частина чоловічого населення у вільний від польових робіт час займалася видобутком будівельного і тесаного каменю. З нього виготовлялися східці,  пам’ятні, приколодязні, польові і надмогильні хрести, жолоби. Існують ці каменоломні і сьогодні, де робітники продовжують видобувати і обробляти камінь для потреб не тільки дорошовецького населення, але й навколишніх сіл.

З 60-х років ХІХ століття у селі стала діяти ґуральня капіталіста Гольдберга. У 1863 році тут було вироблено 3905 відер спирту. При гуральні діяв відгодівельний пункт, де відгодовували на продаж худобу. В маєтку Гольдберга, на гуральні та відгодівельному пункті, працювали наймані робітники – місцева біднота. Наймити зазнавали жорстокої експлуатації, робочий день тривав понад 12 годин, заробляли ж трудівники в 1.5-2 рази менше, ніж робітники центральних районів Австро-Угорщини. Жахливі умови життя, бідність, голод змушували селян залишати рідний край, шукати щастя на чужині. У 1899 році в Канаду з села емігрувало 43 чоловіки.

Звістка про революційні  події 1905 року в Росії дійшла і до дорошівчан. Селяни створили у селі селянський комітет у складі Гаврила Георгійовича Нуцуляка, Георгія Івановича Кінзірського, Онуфрія Михайловича Малика та Михайла Скибінського. Комітет створив селянську касу взаємодопомоги, організував читальню. Влітку 1906 року селяни Дорошівців застрайкували, вимагаючи у поміщика Герша Тенека підвищення заробітної плати. Спроби поміщика зірвати страйк за допомогою заробітчан із сусіднього села Зозулинець були марними. Страйкарі вийшли у поле і запропонували сусідам покинути роботу, що ті й зробили. Поміщик змушений був задовольнити вимоги селян. А вже в 1907 році австрійські власті розгромили селянський комітет і касу взаємодопомоги, голову комітету Г. Нуцуляка кинули до в’язниці. (Чернівецький державний краєзнавчий музей, інв. № 1624, с.2-3)

Першу школу в селі відкрили у 1870 році. Проте відвідувати її змогли далеко не всі діти. У 1906-1907 навчальному році навчанням було охоплено лише 218 із 310 дітей шкільного віку. У 1911 році в Дорошівцях стала діяти філія культурно-освітнього товариства «Руська бесіда». Вона мала свою бібліотеку та читальню з творами Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, Ю.А.Федьковича та інших. Роботою цього товариства керувала місцева українська інтелігенція, зокрема учителі школи.

Уродженець Дорошівців письменник Іван Бажанський, згадуючи у своїх творах дитячі роки, проведені в селі, так писав про нужденне життя більшості своїх односельчан, як і всієї Буковини тих часів: «Хліба ніколи не ставало, треба було в людей заробляти. Тата майже ніколи не бачив я дома, хіба в неділю та свято; був все на роботі в дворі панському або в людей».

Перед війною національно свідома молодь Дорошівців створила організацію «Січ», яка проводила в селі культурно-просвітницьку роботу. Організація мала малиновий прапор, а кожен її член носив на грудях червону стрічку з вишитим написом «Січ в Дорошівцях». До початку 50-х років житель села Скибінський Петро Миколайович зберігав січовий прапор, а в родині Рябого Івана збереглася стрічка.

Перша світова війна принесла жителям Дорошівців нові страждання. Село кілька разів переходило із рук в руки, багато будівель згоріло, чимало односельчан не повернулося з фронтів.

5 червня 1916 року, переправивши на правий берег Дністра артилерію, росіяни майже 2.5 години вели по австрійцях безперервний вогонь. В кінці дня австрійці, перекинувши сили із Самушинського плацдарму, закріпилися під Товтрами та Дорошівцями.

10 червня спалахнув запеклий бій в районі р. Чорний Потік, а біля Вигнанки росіяни прорвали фронт, наблизившись до Погорілівки. Опівдні вони увірвалися у Дорошівці, зайняли гору Кагор (290 м) і атакували із запілля позиції угорських гусарів. Частини, раптово атаковані противником, поспіхом відступили, щоб не потрапити в полон.Коли у Чернівцях в 1919 році спалахнуло повстання 113 піхотного полку, то серед його учасників виявилися і дорошівчани Нуцуляк Г.В. та Куруляк І.І.

В листопаді 1918 року село окупували військові частини королівської Румунії. Окупанти запровадили в Дорошівцях жорстокий режим терору і грабунків. Тут були розташовані взвод прикордонних військ та жандармський пост. Господарями села стали жандарми. Насамперед вони склали списки «лояльних» і «підозрілих» селян. Жителі не мали права виходити на вулицю після сьомої години вечора, виїжджати без спеціального дозволу жандармерії до сусіднього села. Навіть на весілля треба було мати спеціальний дозвіл, вимагалося заздалегідь повідомляти, скільки буде гостей і звідки вони мають прибути. Населення позбавили елементарних політичних прав.Українську школу закрили, українські книжки та періодичні видання заборонили. У селі, де жили 2249 українців і 24 приїжджі румуни, невільно було розмовляти українською мовою. Здійснюючи примусову румунізацію, окупанти навіть священикові не дозволяли згадувати у проповідях про історію українського народу. Проведена окупантами земельна реформа 1919 року не поліпшила становища селян Дорошівців. Переважна більшість землі залишалася у власності поміщика Тенека, а 60 родин взагалі не мали ніякої землі. Ті, хто отримали наділи, здебільшого продавали їх, не маючи змоги заплатити викупної ціни. Все це викликало протест з боку селян. «Селяни вважають, – говорилося в одному з донесень дорошівецької примарії, – що аграрна реформа проводилася невірно, оскільки багато з тих родин, що потребували землі, її не отримали». (Чернівецький облдержархів, ф.15, оп.1, спр.20195, арк.232).

Земельна реформа прискорила процес розорення селян. В 1940 році із 563 дворів землі не мали 90, до 2 га мали 329 господарств. Як визнавала сама примарія, багато селян мали такі маленькі ділянки, що на них ніде було плуга повернути. На той час у селі налічувалося 326 безкінних та 327 безкорівних господарств. Щоб якось проіснувати, біднота шукала заробітків на кам’яних кар’єрах, за мізерну плату обробляючи вручну здоровенні брили і виготовляючи з них хрести, надгробки чи кам’яні стовпи для брам. Дехто животів за рахунок рибальства на Дністрі, але цей заробіток був дуже небезпечним, бо румунським прикордонникам дозволялося стріляти у селян.

Майже всю землю у селі прибрали до рук заможні селяни і капіталіст Д. Розенблат. Йому, зокрема, належало 238 га землі, спиртзавод, трактор, молотарка та інший сільськогосподарський реманент. Визискували простих людей і румунські власті – вони щорічно стягали з села податків на 214 тисяч лей – по 400 лей з кожного двору.

Рятуючись від визиску та нестатків, багато селян емігрувало за океан. Тільки у 30-х роках ХХ ст. до Канади виїхало 230 чоловік. Проводячи насильницьку румунізацію, уряд боярської Румунії заохочував еміграцію українського населення, розхвалюючи «хороше життя за океаном». За кордоном приходилося дуже важко працювати аби заробити на шматок хліба собі і відкласти щось для сім’ї. Немало заробітчан залишилися в Канаді і США назавжди. Сумну історію про свого чоловіка розповіла жителька села Герчак Марія Михайлівна: «Побралися ми з чоловіком в тяжкі часи неволі, коли злидні і нестатки не давали нам звестися на ноги. Щоб якось звести кінці з кінцями Іван подався на заробітки в Південну Америку (Аргентину). На руках залишилася двохмісячна дитина – син Тодор. Жодної звістки від нього  не отримала і більше ніколи його не бачила. Що з ним сталося – невідомо. Тодор виріс сиротою, не знаючи батьківської опіки й любові».

Занедбаною була справа охорони здоров’я селян. У селі зовсім не було лікаря. Медичну допомогу селянам надавали чотири знахарі – «недипломовані акушерки», як називали бабок-повитух. Це спричинялося до значної смертності, зокрема, серед дітей. За даними дорошівецької примарії в селі щорічно народжувалося 50, а помирало 30 немовлят. Люди купалися тільки влітку у Дністрі, про лазню годі було й думати.

Не кращим був стан і з освітою. В селі налічувалося 150 неписьменних, навчання в школі велося румунською мовою. Училися в ній переважно діти заможних селян. У 1936-1937 навчальному році, наприклад, школу закінчило всього 7 хлопчиків і 9 дівчаток. Зате в Дорошівцях діяло аж 12 корчм.

З дорошівецьких трударів вийшов відомий діяч комуністичного руху Буковини І.Д. Стасюк. Син бідного каменяра, він після закінчення сільської школи продовжив навчання в Кіцманській гімназії, Чернівецькій гімназії, а згодом у Чернівецькому університеті. За політичну діяльність, спрямовану проти королівської влади, Стасюка виключили з університету, заарештували і кілька місяців протримали в тюрмі. З 1925 року він входить до складу ЦК КП Буковини, в 1927-1929 роки – до підпільного Буковинського обкому КП Румунії, з 1929 року – секретар ЦК партії «Визволення» й головний редактор її центрального органу – газети «Борець». Слід відмітити, що протягом 1940-1941 років, коли на Буковині панувала совєтська влада, Стасюк зовсім розчарувався в комуністичних ідеалах. Те, що більшовики проголошували і пропагували не співпадало з тим, що вони робили з людьми, якими методами будували соціалізм. Протягом 1940-1941 років він обирався головою Дорошовецької сільської ради, працював вчителем у Товтрах, заступником голови Заставнівського райвинкому, головою районної планової комісії.

Повірив в комуністичні ідеали також дорошівчанин Михайло Дмитрович Панчик, який на початку 20-х років навчався у Празі. Він разом з буковинськими студентами Семеном Юрійовичем Гуцуляком з Нижніх Станівців, Дарієм Денисовичем Хімчуком з Мамаївців, Вольфом Штерном з Волоки, Семеном Георгійовичем Галицьким із Старої Жучки в березні 1925 року заснували Організаційний комітет, який ставив за мету залучити до конспіративної роботи тих товаришів, які брали участь у комуністичній партійній роботі на Буковині в 1919-1921 рр. Прилучився до цієї групи і почав активно працювати Григорій Піддубний – редактор газети «Наша правда», заснованої Комуністичною партією Східної Галичини. Він же автор книги «Буковинське селянство в ярмі», «Буковина» та багатьох статтей з історії Буковини.

Підтримували   більшовиків  також Андрій Хлівний і Георгій Герман, які у 1918 році повернулися з російського полону з червоним прапором та газетами з Декретами про мир і землю.

У червні 1940 року в село прийшли нові окупанти – більшовики.       Організовувалися керівні органи нової влади, першим головою сільради став Стасюк І.Д. Ходили чутки, що селян будуть заганяти до колгоспів, а хто буде противитися, висилатимуть  у Сибір. Люди не були готові віддавати комусь свою набуту важкими мозолями і потом землю, худобу, інвентар. І насторожено чекали, що ж буде далі?

Більшовики безкоштовно передали селянам націоналізовані у Розенблата 238 га землі, 7 коней, сільськогосподарський реманент. У селі відкрили українську школу та бібліотеку, укомплектовану книгами і періодичними виданнями рідною мовою, клуб. На початку 1941 року було створено ініціативну групу по створенню колгоспу, але до реалізації задуманого справа не дійшла – 22 червня почалася війна. Окремі жителі з прокомуністичними поглядами відійшли на схід з Червоною армією, в тому числі Стасюк І.Д., який помер від хвороби в с.Шишаки Хорольського району на Полтавщині.

З весни 1941 року в селі значно активізувала свою діяльність підпільна Організація українських націоналістів. Очолював її Звізда Дмитро Михайлович, який на той час завідував початковою школою у Василеві.

Біднота, яку наділяли землею, раділа. Заможні селяни, у яких її відбирали,   серця виповнювали ненавистю до нової влади. До того ж, буквально з осені 1940 року в селі, як і в усій області, приступили до «розкуркулювання» заможних селян, ліквідації їх як класу. На них накладали непосильні грошові і натуральні податки. Того, хто їх не виконував, арештовували, судили за ст.58 КК УРСР і відправляли у виправні трудові табори у віддалені райони СРСР. Першими жертвами розкуркулювання у Дорошівцях стали Георгіца Михайло Онуфрійович, Кирилюк Микола Степанович та Кінзірська Марія Миколаївна. Терпіти такі несправедливості, звісно, не всі хотіли.

У Дорошівцях до сільської ОУН входили Анака Василь Петрович, Бутук Василь Тодорович, Олійничук Василь Іванович, Анака Василь Федорович, Гайдей Микола Петрович, Василишин Дмитро.

Районний провід ОУН очолював дорошівчанин Павчук Михайло Миколайович, 1893 року народження. Адвокат за освітою, він жив у Заставні. До радянської влади працював мировим суддею, а його дружина Агафія вчителювала. Після встановлення радянської влади Павчук Михайло до 16 грудня 1940 року працював у райспоживспілці, а потім, до лютого 1941 року, секретарем-бухгалтером районного відділу освіти. В лютому звільнився з роботи і трудився у своєму господарстві. Водночас чимало уваги приділяв підпільній діяльності. Його заступником по пропаганді був Звізда Дмитро Михайлович – псевдо «Орлик». Невдоволених радянською владою було багато.

Але весняні дні 1941 року принесли М.М.Павчуку, Д.М.Звізді та багатьом їхнім соратникам великі тривоги. Протягом квітня-травня енкаведисти заарештували весь цвіт Заставнівської ОУН (50 чол.), в тому числі М.М.Павчука. Де обірвалося їхнє життя – невідомо.

Дмитро Михайлович Звізда , за яким працівники НКДБ та НКВС ганялися по всьому району, в засідку не потрапив. І як тільки частини 17-го стрілецького корпусу відступили за Дністер, він 6 липня 1941 року скликав у Дорошівцях віче, на якому тамтешні люди обрали громадський уряд і створили сільську поліцію. Головою уряду був обраний Григорій Георгійович Нуцуляк, начальником поліції призначили Георгія Ілліча Гайдея. Перебуваючи під впливом останніх злочинних подій у районі, поліціянти вирішили провести каральні акції щодо керівників села та активістів сільради, вважаючи, що саме вони були головними винуватцями недавніх арештів, виселень і розстрілів. 15 громадян села були заарештовані і кинуті у сільрадівський підвал. Чотирьох із них, зокрема, членів сільради Миколу Івановича Шупарського та Василя Андрійовича Хлівного, члена сільради і завідуючого клубом Василя Олексійовича Литвинчука і заступника голови сільради Івана Тодоровича Ганусяка, було розстріляно. Організатором цих каральних акцій виступив Д.М.Звізда.

Дмитру Звізді липнева дорошовецька розправа безкарно не минулася. Коли повернулася румунська адміністрація, то стала в селі відновлювати старі порядки. Звізда Дмитро відкрито зняв з примарії румунський прапор, кинув на землю і витер в нього ноги. 12 липня, на Петра, коли він замолював свої гріхи у сільській церкві, туди зайшли румунські жандарми і попросили його вийти. Дмитра кинули у підвал і стали тяжко бити. Допомагали катувати і місцеві жителі Вигнан Микола та Дедецький Зігмунд, які зламали йому руку. Напівживого повезли за село. Звізді ще вистачило сил стрибнути з воза, кинутися до Дністра, аби втекти вплав. Кати стали стріляти і вбили Дмитра. Пізніше нарахували в тілі 46 куль. Щоб заховати сліди злочину труп вкинули у річку. Надіялися, що вода віднесе його далеко вниз, але вона викинула тіло на берег. Наступного дня жителі знайшли мертве тіло на березі Дністра, а родичі підібрали і поховали його на сільському цвинтарі.

Люди чекали завершення війни. Нарешті, в кінці березня 1944 року, румунська адміністрація втекла, до села знову вступили підрозділи Червоної армії. В селі було відновлено радянську владу, почалася нова хвиля арештів і політичних переслідувань. Ті, кого це обурювало, брали в руки зброю і йшли в 20 жовтня 1946 року в селі Брідок біля хати, де мала відбутися зустріч, енкаведисти зробили засідку. На неї наткнувся кущовий “Пік”. Його схопили так швидко, що він не мав часу вистрілити. Один впіймав за горло, а інші стали в’язати руки. В цю мить він вирвав руку, вихопив з-за поясу пістолета, застрелив двох, а третього важко поранив. Поки отямилися решта і відкрили вогонь, кущовий “Пік” зник у темряві.

Загинув на початку липня 1947 року в селі Кадубівці. Група повстанців з шести чоловік була оточена в стодолі Марусика Дмитра. Відмовились здатися,  вони  підірвали себе гранатами. В тому числі і кущовий “Пік”.

На початку липня 1941 року, коли у Львові, 30 червня, був проголошений “Акт відновлення Української Держави”, Звізда проводить в селах Заставнівщини мітинги (віче). Роз’яснює політику ОУН і змальовує ситуацію, що склалася в Україні. Трагічний інцидент стався в селі Вербівці.     Під час виступу жителька Шеленко Василина, мама комуніста, кричала і обзивала Звізду брехуном. Люди намагалися її заспокоїти, але вона не вгавала. Зі злістю вигукнула: «Які пішли, такі й прийшли!» Обурений і знервований, Звізда дістав револьвер і застрелив жінку. Каплі крові бризнули йому на руку, після чого він промовив: «Це поганий знак». Слова виявилися пророчі.

На початку липня 1941 року повернулася румунська адміністрація, стала відновлювати старі порядки. Звізда Дмитро відкрито зняв з примарії румунський прапор, кинув на землю і витер в нього ноги. Жандарми заарештували його і кинули у підвал, тяжко били. Допомагали катувати і жителі села Вигнан Микола та Дедецький Зігмунд, зламали Дмитру руку. Напівживого повезли за село. Йому ще вистачило сил стрибнути з воза, кинутися до Дністра, щоб втекти вплав через річку. Кати стали стріляти і вбили Дмитра. Пізніше нарахували в ньому 46 куль. Щоб заховати сліди злочину, тіло вкинули у річку. Надіялися, що вода віднесе його далеко вниз, але вона викинула його на берег. Наступного дня жителі знайшли мертве тіло на березі Дністра і поховали на цвинтарі.

Не маючи змоги зупинити арешти і депортації, повстанці досить часто вдавалися до терористичних актів, які мало чим впливали на загальний стан справ, на міцність радянської влади. Все це викликало неймовірний терор проти тих, хто міг бути запідозрений у зв’язках з ОУН-УПА.

29 березня 1944 року військові підрозділи Червоної Армії звільнили село, а вже 14 травня відбулася перша мобілізація дорошовецьких чоловіків на фронт. 220 жителів села воювали на різних фронтах з нацистською Німеччиною, 93 загинули або пропали безвісти. В центрі села загиблим воїнам-односельчанам вдячні нащадки встановили пам’ятник.

В 1944 році в селі відкривається початкова школа, де навчання велося на українській мові. Три класи, які були на той час в школі, були заповнені дітьми різного віку тобто від 7 до 18 років.

В 1946  році в селі відкривається семирічна школа, яка знаходилась в трьох приміщеннях. В цей період йде масова ліквідація неписьменності. В школі не вистачало вчителів. Першим директором в цій школі був Драбик.

В 1954 році відкривається восьмирічна школа. Вона проіснувала до 1957 року. З 1957 року по 1961 була відкрита середня школа.  Але за відсутності кількості учнів вона довго не проіснувала і знову стала восьмирічна.

Вже в квітні відновила свою діяльність сільська рада, було відкрито клуб і бібліотеку, почала працювати початкова школа. У 1948 році було створено колективне господарство «Прапор перемоги» (у 1964 році перейменований в імені Стасюка), яке об’єднувало 100 дворів, мало 44 робочих коней, 22 кінні плуги, 29 возів та інший сільськогосподарський реманент.

До середини 80-х років ХХ століття колгосп розвивався по висхідній і мав немало позитивного. Вся соціальна інфраструктура в селі будувалася практично за кошти колгоспу: школа, Будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла, відділення зв’язку, водогін, асфальтування вулиць та інше. Кризові явища, що роз’їдали суспільство, торкнулися і колгоспу. Колективна праця стала неефективною і в середині 90-х років колгосп розпався, землю і майно селяни розпаювали.

24 серпня 1991 року жителі села з великим піднесенням сприйняли утворення вільної і незалежної України. Мрія, за яку пожертвували своїм життям десятки патріотів-дорошівчан, здійснилася. В селі поставлено пам’ятний хрест жертвам  репресій, де щороку в День незалежності відбувається панахида та святковий мітинг.

21 липня 2017 року з нагоди відзначення 400-ї річниці з дня першої письмової згадки про село в Дорошівці приїжджав Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України  Філарет, який відслужив в храмі Божественну літургію в співслужінні архієреїв та чисельного духовенства.

Дорошівці – це село, яке має багату та цікаву історію, тут жили і живуть патріоти своєї батьківщини, працьовиті та щирі люди, які цінують та пам’ятають свою історію, дбайливо зберігаючи і передаючи її своїм дітям та онукам.