Видатні особистості Дорошівці

Письменники села
Бажанський Іван Миколайович (1863-1933) – педагог, прозаїк, поет, драматург, фольклорист, перший фотоаматор Буковини.

(1863 -1933)
Передові учителі Буковини, несучи освіту народові, водночас активно поширювали полум’яне слово Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки – слово, яке виховувало почуття людської гідності, закликало «кайдани порвати», здобувати «хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Кобзарем і Каменярем натхнені, Дочкою Прометея окрилені, вони й самі вдавались до гострої зброї – «вогню в одежі слова».
Серед них, невтомних сіячів розумного, доброго, вічного, виділяється Іван Бажанський – людина, чиє ім’я вписане в історію українського народу, бо сприяло його духовному, культурному відродженню. Ще в юності взяв він собі за кредо вірою і правдою служити людям і до останніх днів многотрудного життя засівав ниву, що не раз була зрошена «дрібними росами-сльозами».
Іван Миколайович Бажанський народився 26 лютого 1863 року.

Його рідне село Дорошівці, що на Заставнівщині, ніби чайка, вдарилося крилом об груди голубого Дністра і застигло у непорочній мальовничості. Сама природа розписала його, гейби писанку. А хата сільського кушніра Микола Бажанського була на ній, ніби цяточка, бо той, хто розписував, не від скупості поставив її таку маленьку, а через нестатки. Такою вона на все життя і запам’яталася Іванові.
Отут і проминуло босоноге дитинство майбутнього педагога та письменника. Свої перші естетичні враження він брав звідси, з навколишньої природи, з народної пісні, яку вечорами наспівувала мати. Більшість з них були журними, як сама доля, знівечена на чужих гонах. Єдиному селянському синові жилося нелегко. Постійний нестаток у хаті примушував і маленького Івана натруджувати руки за десятий сніп. Але ота щоденна скрута, ота непогамована жага пізнання і пробудила в хлопцеві ранній потяг до знань. Уже в дитинстві він складав пісні на народні мотиви. У сільській православній народній школі вчився добре, говорив: «Наука в школі йшла мені легко і скоро, за три роки надігнав я тих, що ходили 6 років». Та про продовження освіти не могло бути й мови. Злиднів у сім’ї Бажанських вистачало і на десятьох, а от віддати сина на навчання грошей не було. І все ж з любові до сина, з надією, що хоч він виб’ється в люди, батьки стягнулись, як то кажуть, до останньої нитки і віддали таки в 1880 році його вчитися до Чернівців, в учительську семінарію.
У 1886 році І. Бажанський, успішно склавши іспити з української, німецької і румунської викладових мов, дістає диплом педагога.

Нарешті – школа. Здавалося, мети досягнуто, мрія здійснилася. Навіть потішав себе тим, що влада почала трохи більше дбати про шкільництво, і на Буковині стали відкривати по різних селах школи. «Але було ще багато сіл, які про школу й не снили,- зазначив І. Бажанський в автобіографії,— а мене кортіло в однім з цих послідніх сіл учителювати, тому і подався я на Боянчук, де того року мали створити однокласову школу». Але в повітовій шкільній раді в Кіцмані сказали, що «кандидатові з трьома мовами належиться посада в Лужанах, а не в Боянчуку».

І ось 13 вересня 1886 року І. Бажанський перейшов туди і почав працювати вчителем. Наступного року його переводять у село Вікно Заставнівського повіту, де він був спершу старшим учителем, а згодом директором школи. Виховуючи дітей, працював з їхніми батьками, безкоштовно навчаючи грамоти. Широку освітянську роботу талановитий педагог поєднував з плідною громадською і літературною працею. У буковинській періодиці з’являються його вірші, оповідання, публіцистичні статті, в яких порушувалися гострі соціальні та морально-етичні проблеми того часу. Найпомітнішими з-поміж них є віршоване оповідання «Пропасть» (у 1900 році видане окремою книжкою), поезії «Похід», «В окопах», «Кривава весна», «Війна», «Надія», «Милі діти», поеми «Розлука» (1897) та «За морем» (1909), оповідання «Мертвецька Єлена», «Три дукати», «Жебрачка», «Рідна дитина», «Як Іван Дикий шукав правди», «Як старий Микола відвертав тучу», п’єси «Переконалися». «Горівка», статті «Русини а москалі», «Виховання дитини через дім і школу» та ін. Друкувався в часописах «Буковина», «Каменярі», «Українська ластівка» та ін.
27 липня 1911 року І. Бажанського переводять на посаду надучителя (директора) дівочої школи у Вашківцях. Пізніше він став інспектором українських народних шкіл Вижницького повіту. Працював тут до осені 1926 року, до виходу на пенсію.
20 травня 1933 року перестало битися серце педагога, який плідно працював і як письменник, і як автор низки педагогічних статей. Щедрим, чесним, відданим людям і своїй справі залишився він у пам’яті тих, з ким спілкувався, кому передав тепло і ніжність своєї душі, свого серця.
Буковина має давні і багаті традиції, які породжені, перш за все, талановитим трудовим народом, способом його життя, прагненням до кращої долі. Ми знаємо багатьох видатних буковинців, таких як Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Ольга Кобилянська. Вони сказали нове слово в літературі і мистецтві, зробили вагомий внесок у розвиток у розвиток української літератури. Послідовником, активним засновувачем полум’яного слова своїх попередників став Іван Миколайович Бажанський. Невтомний сіяч розумного вічного, вписав своє ім’я в історію українського народу, що сприяло його духовному, культурному відродженню. Ще в юності взяв він собі за кредо: вірою і правдою служити людям. До останніх днів многотрудного життя засівав ниву, що не раз була зрошена «дрібними росами –сльозами».

Іван Бажанський – це гордість Буковини, тих місць де він народився, жив і творив, родини письменників-послідовників, митців, які складають йому велику шану.
Уже стало доброю традицією, у день іменин крайового автора проводити літературно-мистецькі зустрічі у Дорошівцях, Вікні, Вашківцях. Поважними організаціями засновано обласну літературну премію імені Івана Бажанського.

Онищук Денис Іванович (1901-1975)

– український байкар, перекладач. Народився 7 січня 1901 року в с.Дорошівці. Середню освіту здобув у Чернівецькій гімназії. Після закінчення Бухарестського університету працював у Хотині та Чернівцях. З 1940 року постійно проживає в Румунії. Перші поетичні твори побачили світ на початку 20-х років. Дошкульні байки, епіграми та сатиричні вірші, спрямовані проти негативних явищ тогочасного життя, поет друкує в журналах «Щипавка» і «Будяк», що виходили в Чернівцях.
Денис Онищук – автор книги байок «Полин і мед» (1965), збірки українських приказок і прислів’їв «Народ скаже, як зав’яже» (вийшла посмертно 1976 р.), співавтор «Румунсько-українського словника» (1963 р), брав участь у складанні й редагуванні підручників для українських шкіл Румунії.
Досконале знання української і румунської мов давало йому змогу перекладати одночасно двома мовами. У доробку Д.Онищука є переклади творів М.Емінеску, Г. Кошбука, Г.Топірчану, Й. Караджале, М. Бенюка та ін. Блискуче переклав румунською мовою окремі поезії Т.Г.Шевченка, І. Франка. Друга книга , «На шляху життя», надрукована у 2008 році коштом Яреми та Одарки Онищуків і за сприяння доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри української літератури, Почесного доктора Сучавського університету (Румунія) Володимира Антофійчука та приватного підприємця Олександра Валя.
Помер Д.І. Онищук 12 червня 1975 р. в м. Гура-Гуморулуй (Румунія), де й похований.
“Рукописи, стверджує древнє прислів’я, не горять, написане залишається. Мабуть, ніхто ніколи не наважувався засумніватися у справедливості цієї сентенції, бо з дня її входження у словесний обіг минуло не одне тисячоліття. І хоч, здавалося б, її зміст більше пасує глибокій давнині, ніж нашому комп’ютерному сьогоденню, проте мудрість – на те і мудрість, аби залишатися несхитною за будь-яких часів. Вона не раз дарувала і даруватиме щасливі випадки, щоб сповна реноме. Думки ці набули особливого і вже цілком конкретного сенсу стосовно творчого доробку відомого українського письменника з Румунії Дениса Онищука” – писав у передмові до автобіографічної книги вищезгаданого автора “На шляху життя” доктор філологічних наук, професор, літературознавець, доцент Чернівецького університету Володимир Антофійчук. Книга ця вийшла друком цього року в Чернівцях у видавництві “Книги –ХХІ, 2008”. Саме тому сьогоднішня наша розповідь буде про Дениса Онущика.

У біографії Дениса Івановича Онищука існує незначна кількість подій. Народився на початку минулого століття – 20 січня 1901 року в Північній Буковині, проте значну частку свого життя а також творчої діяльності пов’язав з Південною Буковиною. Попри кордони, офіційні й формальні, він духовно єднав обидва береги, не ділив людей на своїх та чужих.

Улітку 1922 року Денис Онищук отримав атестат зрілості і вступив на математичний факультет Чернівецького університету. Але, на жаль, доля розпорядилась по-іншому. Наступного, 1923-го року, він став студентом вже іншого навчального закладу – Бухарестського фізкультурного інституту, по закінченні якого з 1927-го року вчителював в різних містах Румунії: Фелтічень, Бельці, Роман і Хотин. Завершальний період його педагогічної діяльності припав на місто Сігет. Після виходу на пенсію Денис Онищук оселився в Гура Гуморулуй (у Сучавському повіті) – рідному місті Ольги Кобилянської.

Потяг до літературної праці Денис Онищук відчув ще в шкільні роки. Захоплення українською класикою, в найбільше – поезією Тараса Шевченка та співомовками Степана Руданського, спричинило неослабне з роками прагнення створити щось і своє. Перші друковані твори Дениса Онищука з’явилися в гумористичній газеті “Щипавка”, яка виходила в Чернівцях. У 20-30 роки Денис Онищук активно співробітничав з чернівецькими часописами “Рідний край”, “Будяк”, “Самостійна думка”, “Час”, “Рада”, а також з українським журналом “Гей руп”, що виходив в Бухаресті.

Перекладацька діяльність – окрема важлива сторінка в творчій біографії Дениса Онищука. У його інтерпретаціях румунською мовою з’явилися вірші Тараса Шевченка та Івана Франка. Водночас завдяки Денису Онищукові український читач дістав змогу познайомитися з творами Джорджа Кошбука, Йона Луки Караджале, Джордже Топирчану, Тудора Аргезі, і особливо, Міхая Емінеску. Протягом тривалого часу Денис Онищук працював над українським фольклором Румунії. Частина із зібраного ним на півночі Молдови вийшла окремою книжкою “Народ скаже – як зав’яже”. Але він був не тільки байкарем та фольклористом, був ще і талановитим прозаїком, як можна було дізнатись з автобіографічних спогадів, які були представлені вперше публіці цього року в новелах незбагаченої мистецької вартості, які звучать чистотою теплих душевних спогадів про дитинство, та жахають страхіттям, пережитим юним автором, коли він був в рядах Української галицької армії під час громадянської війни на Україні, витримуючи не тільки грізні умови фронту, а зокрема жах немилосердного тифу, який вбивав як військо так і цивільне населення.

Отож, автобіографічними творами Денис Онищук ніби підсумував свій літературний доробок як поета й прозаїка, перекладача й фольклориста. Його роль і значення у встановлені й розвитку української літератури Румунії надзвичайно важливі. Денис Онищук цінив творчість Степана Руданського, Леоніда Глібова та Остапа Вишні і тримав зв’язки з деякими письменниками України, між якими окреме місце займав Федір Погребенник. У житті Денис Онищук був людиною відкритою, жвавою і дотепною. Незважаючи на тяжку недугу, таким він залишився аж до останнього дня свого земного шляху, який обірвався у травні 1975 році.

Цап Оксана Артемівна.
Самобутнім сільським поетом стала жителька Оксана Артемівна Цап. Прожила вона 102 роки. З раннього дитинства й до кінця своїх днів не зазнала жінка нічого світлого у своєму житті. Важко жилося, бо у сім’ї було 7 дітей, а землі не мали. Ще дівчиною Оксана ходила у найми, щоб заробити на шматок хліба. Вийшла заміж за Мірку Івана, народила двох дітей: Якова й Олену. У віршах Оксана Артемівна розповідала про важке селянське життя, про долю жінки, про полеглих воїнів-односельчан. Свої поезії складала усно, люди їх запам’ятовували й передавали з уст в уста

Мігайчук Євген Миколайович (1935-1999)
– літературознавець, перекладач.
Народився 19 травня 1935 року в с. Дорошівці. Початкову освіту здобув у рідному селі. В 1960 р. закінчив Бухарестський університет, жив і працював у Румунії. Постійно займався літературною діяльністю, працював у засобах масової інформації. З 1979 р. – в журналі «Ідіте» («Світ»). Автор статей «Леся Українка» (1964 р.). Писав про українських письменників Румунії. Переклав на румунську мову ряд творів М. Коцюбинського – «Збірник новел та повістей» 1963, О. Кобилянської «Земля» 1964. Видав окремими книжками збірник оповідань «Мужицька смерть» Л. Мартовича 1983 зі своєю вступною статтею та власні переклади румунською мовою творів українських прозаїків Румунії «Сюжет для новели» 1982р.
Євген Мігайчук – упорядник літературного альманаху «Серпень» 1964 і літературно-критичного збірника «Обрії» 1979, 1981, 1983.
Помер літературознавець 16 січня 1999 року.

Воробець Ганна Михайлівна

Народилася 13 листопада 1949 р. в с. Дорошівці. Вчилася і закінчила Товтрівську середню школу.
Після закінчення школи працювала на Чернівецькій текстильній фабриці, потім – у Заставнівській заготконторі, пізніше санітаркою у Заставнівській районній лікарні. Вірші почала писати з 1972 року. Померла 28 квітня 2007 року.

 

 

Звізда Іван Васильович

Народився 18 травня 1923 року у с. Дорошівці в селянській родині. Ще маленьким хлопчиком любив слухати різні розповіді дідуся про історичне минуле українського народу. Із задоволенням пішов навчатися до школи. Хоча були тяжкі роки, але він здобув неповну середню освіту.
Почалася Велика Вітчизняна війна. Вона не оминула Івана Васильовича. 1944 року він разом із трьома братами пішов воювати. Починав в Одесі, а закінчив під Прагою. У 1945 році був поранений. Брати і батько загинули на війні на війні, а він повернувся додому, де його чекала мати. У 1947 році одружився.
Більшість життя пропрацював на будівництві. 16 років у кузні. Але в нього було захоплення – писати вірші. І про все своє нелегке життя Іван Васильович писав у своїх поезіях.
У 1974 році йому зробили операцію видаливши осколок із хребта. Після цього він пішов на пенсію і почав більше уваги приділяти поезії.
За своє життя написав багато віршів. Серед них: «Реквієм повстанцю», «Журавлі», «Коли ми вмирали». До багатьох своїх поезій Іван Васильович написав музику.

Художники села
Вигнан Микола Васильович.

Народився в селі Дорошівці. В 1969 році закінчив Дорошовецьку восьмирічну школу, а в 1971 – Заставнівську середню школу. Трудову діяльність розпочав у місцевому колгоспі помічником тракториста. З 1971 по 1976 р. очолював колектив фізкультури колгоспу на посаді інструктора-методиста по спорту. В 1976-1978 рр. служив у Радянській Армії. З 1979 р. працював у місцевому колгоспі ім. Стасюка інженером по охороні праці, а з 1988 по 2000 – художник-оформювач колгоспу, пізніше селянської спілки Дорошівці. За цей час Микола Васильович намалював декілька художніх творів. Його картини прикрашають стіни Народного дому, ними милуються багато людей. Чимало написаних ним ікон є і в сільських оселях. Подаровані ним картини знаходяться і в Дорошовецькому НВК. Від природи він є великим художником.


До 2015 року Микола Васильович працював сільським головою. Чимало зробив для розвитку рідного села. Микола Васильович є активним вболівальником футболу, завжди підтримує команду. Намалював емблему клубу.

 

 

 

 

 

 

Борщ Василь Іванович
Народився 27 травня 1931 року в селі Дорошівці у сім’ї селянина. З дитячих років проявляв характерну цікавість до усього навколишнього.
Як самобутній митець любив малювати картини масляними фарбами на полотні, фанері, склі.
До його творчого доробку належить цілий ряд картин. Остання картина побувала на республіканській виставці самодіяльних митців.
Захоплювався фотографією і був одним з перших фотоаматорів села. Помер 2004 року. Проте його картини і до цих пір прикрашають стіни в домівках односелячан.

Довбенчук Іван Іванович.

Народився 3 квітня 1933 року в селянській родині. Рано залишився без матері. Батько оженився вдруге. Дітей в сім’ї більше не було. Початкову освіту здобував у селі Дорошівці. З 1951 по 1954 рік навчався у Вікнянській середній школі. В 1955 році вступив до Вижницького училища прикладного мистецтва. Цього ж року став курсантом Радянської армії, з якої звільнився у 1958 році.
Іван Іванович ще занінчив Івано-Франківський сільськогосподарський технікум та Кам’янець-Подільський с/г інститут. Працював бригадиром рільничої бригади. За спеціальністю був агрономом, а за покликанням душі – художником.
У 1981 році його запросили до Заставнівського Дому піонерів працювати керівником гуртка «Художник». Тут він працював протягом трьох років.
Після цього Іван Іванович продовжив свою трудову діяльність в Дорошовецькій школі. Спочатку майстром поточного ремонту, а потім вчителем малювання. Він був не тільки художником, але й людиною з «великої літери» – доброзичливим, співчутливим, діти його любили і з великим задоволенням приходили до нього на гурток «Різблення по дереву».
У 1988 році за сумлінну творчу працю по оформленню шкільного кафе «Казкове» йому оголошено подяку. Саме в цей період найбільше працював над картинами, писав ікони. 14 березня 1993 року помер.

Кирилюк Степан Миколайович.

Народився 1924 році в с. Дорошівці в хліборобській сім’ї. В селі родина вважалася заможною. Батько Микола та мати Василина були дуже добрими, поважними людьми. В Степана Миколайовича було два брати: старший – Василь, а менший – Манолій. У 8 років він пішов у Дорошовецьку школу, де закінчив 4 класи. Після чого батики забрали його тому, що треба було пасти вівці. Вся сім’я з ранку до ночі тяжко працювала. Вчитися Степан не мав більше змоги. Невдовзі батька Степана Миколайовича арештували органи НКВС, із заслання він не повернувся. Мати з хлопцями залишилась одна. Хоча Степан не мав змоги вчитися, зате малював він з самого дитинства. Не маючи олівців, він малював обгорілими вугликами. Дуже любив малювати природу, портрети. Талант до малювання був природнім. Степан Миколайович був не тільки художником, а був всебічно обдарованим чоловіком. Його працьовиті руки робили все, що можна було придумати. Крім малювання захоплювався грою на кларнеті, виліплював різні скульптури, був майстром по дереву, штукатуром.
Після війни одружився з Безкоровайною Марією Михайлівною, з якою прожив усі свої роки. Дітей у них не було.Після аварії Чорнобильській АЕС Степан Миколайович брав участь у будівництві села Плахтянка у Чорнобильській зоні.Через рік він тяжко захворів і в 1989 році помер.

Театральне мистецтво у Дорошівцях.

Драматургія другої половини ХІХ ст. має своїх видатних театральних діячів: М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. Серед корифеїв української драматургії почесне місце належить Маркові Кропивницькому. Автор залишив після себе величезну спадщину. Його життя було тісно пов’язане із народом.
Театральне мистецтво не обминуло і наш край. Безмежна любов до рідної землі, України, її історичного минулого, звичаїв і традицій дідів-прадідів знайшло своє відображення в багатьох сценічних творах.
Дорошівці – специфічний куточок Буковини. Односельчани з великою повагою ставляться до театрального мистецтва. Ще тоді, у 30-40-х рр. ХІХ ст., перші самодіяльні аматори виконували ролі у таких п’єсах як «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Невольник» Т.Шевченка, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, «Дай серцю волю, зведе в неволю» М.Кропивницького. Свої акторські здібності сільська молодь розкривала на високому сценічному рівні. Костюми, декорації, усі необхідні реквізити учасники самодіяльного театру підбирали самі.
На цій унікальній фотографії перші аматори театрального мистецтва с. Дорошівці у костюмах із вистави М.Кропивницького «Дай серцю волю, зведе в неволю». Імена творчо обдарованих людей таких як Нуцуляк Катерини, її дочки Нуцуляк Ганни, Кінзірської Ганни, Цап Ганни, Анаки Докії, Ростоцької Василини, Вигнана Онуфрія, Павлик Параски, Павлика Георгія, Кінзірського Івана, Романюка Василя, Війчука Василя, Скибінського Дмитра, Кінзірського Костина, Литвинчука Василя ввійдуть в історію рідного села.

Ткацтво

Ткацтво належить до найдавнішого ремесла. Інтер’єр помешкання завжди прикрашався тканинами, килимами, веретами, скатертинами, рушниками, пухнастими вовняними ліжниками. Основний декор у ткацтві поперечно-смугастий, геометричний, рідко стилізований, рослинний. У Дорошівцях ткацтво було розвинене на рівні ужиткового мистецтва. Ткалі виготовляли полотна, верені, горботки, Баєрки, крайки. З умілих рук Війчук Ганни виходили найтонші полотна на сорочки та рушники.
Мацкуляк Ганна Степанівна ткала горботки, баєрки, крайки. Ткалі Антонюк Оксана Василівна, Павчук Ганна Григорівна, Горійчук Ганна Василівна, Звізда Ганна Георгіївна, Гончар Ганна Андріївна, Павлик Параска Дмитрівна виготовляли полотна, налавники, рушники, горботки, крайки, баєрки.

Зараз ткацтво як вид мистецтва втратило свою актуальність. Тільки верстати і вироби, які збереглися до наших днів, нагадують нам про нього.

Кушнірство

Обробка тваринних матеріалів належить до найдавніших трудових процесів, які передували плетінню, ткацтву та іншим заняттям. Шкіра та хутро тварин з незапам’ятних часів служили людині для утеплення і прикрашення тіла, а також використовувалися для побутових потреб.
У нашому селі здавна існувала домашня обробка шкір та виготовлення з них одягу та взуття. Одним з найбільш шанованих майстрів у Дорошівцях був
Чупрун Манолій Григорович.
Самобутній кушнір захоплювався виготовленням шкіряного одягу (нагрудники), головних уборів (шапка, кучма). Оздоблював нагрудники кольоровими вовняними, лляними, бавовняними та шовковими нитками стебнівкою, гладдю, хрестиком. Декорував поверхні виробів клаптиками сап’яну(тонка, м’яка, дублена шкіра найрізноманітніших кольорів), оздоблював їх гудзиками, великими пласкими металевими кружечками.
Багатством і різноманітністю художнього вирішення у майстра Стецького Михайла Івановича вирізнялись святкові кожухи і нагрудники, шапки, пояси та торбинки.

Вишивка

Із давніх-давен у селі славилось мистецтво вишивки. Серед жителів села були в пошані багато майстринь. Зокрема роботи вишивальниці Мацкуляк Ганни (1885-1889 р.н.), виконані лічильною технікою «дрібний хрестик». Нижня частина рукава – «стовп» – вишито у вигляді прямого стовпчика «дерева життя» із почерговими гілочками. «Стовп» рукава вишито у вигляді ламаної гілки «дерева життя» із мотивів «хміль». Сорочку з таким мотивом вишивали молоді дівчата до свого весілля.
Також гарні роботи Томко Марії, зокрема святкова сорочка з скісними рукавами –1923 р.н. вишита у 1939 р. Вишивальниця перейняла майстерність від своєї матері Війчук Василини (1904 р.н.). Її мати колись дуже гарно ткала полотна і вишивала, допомагаючи цим біднішим родинам.
Малик Марія теж славилася своїм вмінням вишивати чудові сорочки (1913 р.н.). Зокрема її сорочка вишита в 1930 р., вишивалася до весілля. Техніка вишивки «за нитками», нитки бавовняні з додаванням шовку. Між основним мотивом стовпа – «вазоном» – розміщуються металічні лелітки і бісерні цятки, що характерно для нашого села Дорошівців, і є особливістю вишивання Подністровського району Подільського регіону.
Також гарні сорочки шила Ростоцька Марія (1936 р.н.), Анака Сафрона Іванівна 1927 р.н.
Зокрема роботи Анаки Сафрони 1927 р.н. були особливо гарно оздобленими. Майстриня сама придумувала візерунки, як на горботках, так і на сорочках. А потім сама і вишивала. Вона майстерно володіла технікою «рішельє».

Скибінська Ганна Миколаївна 1921 р.н.

Виросла в родині селянина, Ганна Миколаївна почала працювати у колгоспі – в конторі, а потім в саду, з 1950- року – завідуючою у дитячому садку, поки не вийшла на пенсію. З 1980 року почала вишивати внучці Наталці маки цятками і пізніше виконувати замовлення жителям села: святкові сорочки, горботки, крайки, тайстри. Вишивала з 1975 року.

 

Скібінська Василина Іванівна

Першу сорочку цятками вишила Ліді Михайлівні 1965-1966 рр. мамці Скібінській Ганні Миколаївні та Павчук Анастасії Василівні.
Після них почала вишивати в село і на інші села сорочки цятками: хризантеми, троянди, маки та інші візерунки, які замовляли.
Горботки почала вишивати з 1970- го року, квіти на канві вишивала, а листочки домальовувала сама. Виконувала різні замовлення: рушники, подушки, доріжки, тайстри, прикраси на шию до блузки.
Вишила приблизно 50 сорочок і 6 горботок.
Варто декілька слів сказати про самобутню вишивальницю Мігайчук Василину Василівну (1919 р.н.). Вона не тільки вишивала, але й добре малювала. Узори на горботках і сорочках ніколи не повторювалися. Односельці довіряли її смаку, і ніхто не замовляв свій візерунок, так як знали, що вона придумає краще. Від неї вивчала секрети майстерності Кінзірська Василина Андріївна. Роботи Мігайчук Василини Андріївни експонувалися на міжнародній виставці в Туреччині наприкінці 90-х років. Вона єдина з умільців почала вишивати жіночі сорочки з однотонним геометричним орнаментом.

Габора Марія почала вишивати і шити буденки з 7 років. Вишивала собі сорочки хрестиком, а пізніше ввиваним (низом через верх) різнокольоровими нитками.

Буденки – мальовані узори, а святкові «квітка» (узор вгорі внизу а посередині квітка), а пізніше цілий рукав зашивали: стовп і скісні , стовп цілий рукав – рослинний орнамент-квітки декоративні, вишиті нитками і цятками. Полотно ткали самі: у Габори Олени Іванівни був верстат. Майстриня виготовляла рушники, верені, налавники, а на полотні дочки Марія і Василина вишивали цятками і нитками рослинний орнамент.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Габора Василина Андріївна

Самобутня вишивальниця народилася в селі Дорошівці 19 листопада 1931 р. Почала шити з 6 років, свої роботи вишивала нитками та бісером, зокрема традиційний для нашого села рослинний орнамент. З 20 років почала шити сорочки та горботки на продаж. Всього за своє життя Василина Андріївна вишила близько 100 сорочок та горботок. Окрім жіночих сорочок майстриня ще вишивала дитячі вишиванки, рушники та чоловічі сорочки.

 

 

 

 

 

 

Нуцуляк Валентина Василівна.
Народилася в селі Прилипче 1955 р. Тривалий час працювала вчителем трудового навчання і світової літератури. Захоплювалася природою рідного краю, а тому дуже гарно малює, вишиває і в’яже спицями і гачком. Навчила її цього мама Марія, а малювати – прабабуся. Ще у 6 класі почала вишивати рушники хрестиком. Все своє життя займається рукоділлям, а також шиє на швейній машинці.
На уроках трудового навчання передавала свої вміння учням. Оформила з дітьми виставку дитячих робіт на темах: Моя земля, мій рідний край». У своїй роботі використовує пізні технології: вишивка бісером, гладдю, хрестиком. Вихованці Валентини Василівни неодноразово виборювали призові місця з обслуговуючої праці на районних олімпіадах. Вчила дітей писати писанки, водити вербові, виготовляти народні ляльки-обереги.

Каменотеси
Старовинна і благородна професія. Скільки терпіння і майстерності потрібно мати, щоб з холодного каменю зробити справжній витвір мистецтва. Вироби із каменю почали виготовляти дуже давно. Камінь використовували для укріплення та оборони фортець, поселень, при будівництві церков, храмів, для виготовлення знарядь праці, пам’ятників.
На Буковині є села де займаються цією справо. До таких належить і село Дорошівці. Розвитку гліптики (так тепер називають цю професію) тут сприяють природні умови – великі поклади піщаника, котрий є основним матеріалом.
Професія каменотеса шанована як у нашому селі, країні так і за її межами. Старші жителі села добре пам’ятають, як за правління королівської Румунії дорошовецькому каменотесу Павчуку Василю замовили виготовити погруддя короля Румунії. Через деякий час приїхала комісія, щоб перевірити, як виконана робота. Високо оцінили роботу майстра і заплатили йому премію 500 леїв.
І таких майстрів у селі було багато. Це Павчук Іван, Безкоровайний Антон, Дутка Іван, Білоус Георгій, Стасюк Іван, Стецький Іван, Гайхерт Рудольф, Нуцуляк Василь.
Від них навчилися майстерності обробляти камінь – Дутка Михайло, Дутка георгій, Війчук Михайло, Кінзірський Ілля, Кінзірський Георгій, Кадильник Олександр, Ватаманчук Андрій, Гордий Василь, Павчук Василь, Томко Микола, Паньків Микола, Паньків Василь, Зарубайко Дмитро, Кінзірський Іван, Кінзірський Микола, Якушик Іван, Якобчук Микола, Ватаманчук Василь, Кухлій Іван.
Георгій Кінзірський обробкою каменю почав займатися у 38 років. Виробляв хрести, пам’ятники, каміни. Майстер розповідає: «Нелегко видобувати камінь, а ще важче – обробляти. Камінь – не глина. Якщо відсік, уже не надточиш. Необхідно все враховувати. Крім того треба мати смак і відчуття простору, а ще міцні руки і пильні очі».Справу батька продовжує син Кінзірський Микола.
Роботи Г.Кінзірського є не тільки в нашій області, а й на Одещині, у Почаївському монастирі. Він виготовив пам’ятник репресованим 1941-1947 рр.
Чудові витвори мистецтва виходять з-під рук Ватаманчука Андрія і його сина Василя. Привертають увагу підставки під вазони, вази, лавочки, скульптури. Вони милують око, змушують замислитися над силою краси. Все це – благородна професія каменотеса.

 

 

 

 

 

 

 

 

Столярство
Столярство — вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння — лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев’яних частин борін та плугів тощо.
Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь — сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло та ін. Пізніше він поповнився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ганків, деталі прядок, веретен, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коловоротці). Для вимірювань застосовували розміряч, косинець, отримач. Із появою на дерев’яних виробах залізних деталей з’явилися різного діаметра гайкові ключі.
Мистецтво багатьох українських столярів досягало справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів дерев’яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Особливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберігання посагу і стояли в хаті на чільному місці.

Найкращими столярами в Дорошівцях односельчани вважають таких майстрів як Борщ Василь Іванович, Вигнан Іван Васильович, Білоус Дмитро Федорович.

Білоус Дмитро Федорович
Народився 1936 року в селі Дорошівці. Закінчив 1 клас румунської школи. У 1952 році закінчив 7 класів. Після закінчення школи працював у кологоспі у столярній майстерні. З 1955 по 1959 рр. служив в армії в танкових військах. Після армії продовжував працювати в колгоспі і навчався у вечірній школі.
Закінчив шестимісячні республіканські курси по трудовому навчанню. З 1965 по 1997 рр. працював у школі вчителем трудового навчання.

Вигнан Іван Васильович
Народився 21 березня 1935 року в с. Дорошівці Заставнівському району у сім’ї селян. Батько, Вигнан Василь Георгійович, працював теслярем у будівельній бригаді. Мати Вигнан (Павчук) Олена Григорівна – інвалід дитинства, не працювала. Крім нього, у сім’ї є ще старший син Григорій. З 1942 року навчався 2 роки у румунській школі, а 2 роки – у радянській. У 1947 році був зарахований учнем вечірньої школи. Після її закінчення у 1954 році, призваний до лав Радянської армії. З 1958 року працював шофером у колгоспі «Прапор перемоги». Пропрацювавши там 42 роки, вийшов на пенсію, вийшов на пенсію. Нагороджений медаллю «Ветеран праці».

Борщ Василь Іванович

Народився 27 травня 1931 року в селі Дорошівці у сім’ї селянина. З дитячих років проявляв велику цікавість до всього навколишнього. Ще у дошкільному віці бабуся навчила його читати український буквар. А вчився він у румунській школі і закінчив там 4 класи. Вже у 14 років самостійно шевчив: шив чоловіче та жіноче взуття, чим дуже допомагав сім’ї у той скрутний час.
У 1948 році вступив у члени колгоспу «Прапор перемоги» і працював обліковцем рільничої бригади. У наступному 1949 році членом будівельної бригади. У 1962 році під його керівництвом зводили верх на Будинку культури. У будівельній бригаді пропрацював 44 роки теслею та столяром. З притаманною його вдачі майстерністю виготовляв людям вікна та двері з дерева.
Крім цього любив займатися різьбою по дереву. Нею прикрашав предмети побуту: шафи, скрині, годинники. В багатьох церквах нашого району є вирізьблені його руками хрести, ліхтарі, які були ним розмальовані зображеннями релігійної тематики. Помер у 2004 році.

Бляхарство
Ремесло жерстяника – майстра, що виготовляє різні бляшані вироби – здавна цінувався людьми нашого краю. Бляхарі працювали з цинком, покривали дахи, виготовляли стальний садовий інвентар та домашні інструменти.
Бляшані вироби мали не тільки практичне застосування у побуті, але й використовувалися для естетичного оздоблення будинків, церков, капличок, верхів криниць.
Воробець Манолій Михайлович

Народився 22 вересня 1929 року. У юному віці починав працювати у колгоспі, одружився. З 1960 року почав працювати бляхарем. Своїх трьох синів також заохотив до цього ремесла. Своїми роботами Манолій Воробець прославився не тільки в Дорошівцях, а й в інших селах. Його руками було накрито церкви у Миткові, Веренчанці, Вікні. Каплички в Зозулинцях, Миткові, Брідку, Заставні, Кадубівцях.

 

 

Воробець Василь Манолійович

Народився 27 лютого 1954 року. Закінчив Дорошовецьку школу в 1972 році, навчався в Кіцманському сільськогосподарському технікумі на зоотехнічному відділі. У 1982 році закінчив Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича – економічний факультет. З 1978 по 1989 рр. був головним зоотехніком колгоспу ім. Стасюка. Пізніше працював у школі вчителем трудового навчання. Не раз доводилося разом з батьком виконувати покрівельні роботи житлових будинків, церков, капличок, криниць. Декоративно оздоблювали їх чеканкою. Своє ремесло передав своїм синам Михайлу та Василю.
Воробець Дмитро Манолійович
Народився 8 квітня 1957 року. У 1979 році одружився, має 5 дітей. Більшість свого життя пропрацював у місцевому колгоспі фельдшером. У вільний час допомагав своєму батькові накривати хати бляхою і виготовляти різні вироби для жителів села. Зараз Дмитро Манолійович на пенсії і має більше часу, щоб приділити улюбленій справі. Крім ремісничої династії Воробців бляхарством займалися Малик Степан, Звізда Василь, Паньків Василь Тодорович, Паньків Василь Васильович, Воробець Юрій Дмитрович.
Лозоплетіння
Багато дослідників вважають, що плетіння з різних природніх матеріалів з’явилося дуже давно. Вважається, що воно передує навіть появі ткацтва та виготовленню виробів з кераміки. Найдавніші знахідки виробів плетіння були знайденні в Месопотамії, Єгипті, на Балканах, у Швеції та у Великобританії. Вони датуються V-IV тис. до. н. е. Першими знахідками плетіння були: тарілки для хліба, залишки мішків, кошиків, накривок для глиняного посуду. Щодо глиняного посуду, вважається, що однією із найдавніших технік його вироблення була техніка, у якій виріб плетіння, зокрема посуд, покривали глиною. Під час пропікання на вогні, лоза повністю згоряла. Таким чином надавали бажану форму та міцність посуду.
В Україні найдавніші пам’ятки плетіння зберігаються у музеях Києва, Львова та в ін. містах. Датуються вони кінцем ХVIII та початком ХIХ ст. Але насправді найважливіші техніки плетіння були відомі ще у кам’яному віці. Наші пращури уміли виплітати мати та місткості для зберігання зерна. В період Київської Русі виготовлялися ажурно плетені господарські вироби. Доказом цього є використання плетінчастих візерунків у багатьох рукописних книгах та у ювелірних виробах. З XV ст. почали виплітати чоловічі головні убори, які відрізнялись за дизайном.
В XIX столітті на Україні були створені навчальні майстерні-школи. Зокрема в с. Нижневі Івано-Франківської області, у м. Сторожинці на Буковині, у с. Іза на Закарпатті. Також по всій Україні проходили виставки-ярмарки. Цьому періоду характерне розширення асортименту плетених виробів та меблів. З’являються дивани, крісла, столи, дитячі качалки, дорожні речі та багато іншого.
Основні техніки плетіння виникли ще у неоліті. До них можна віднести: полотняне або пряме христовидне плетіння, спіральне, каркасне та стрічкове. Для спірального та полотняного плетіння в основному використовували м`які матеріали: очерет, солому, папірус, шувар та інші.
Під час Промислової революції виготовлення кошиків було поставлено на масове виробництво на заводах. А також для пакування та доставки. Під час Другої світової війни, тисячі кошиків були використані для транспортування поштових голубів. Існують також дані про використання плетених корзин для повітряних куль, кошиків для гільз та бортових кошиків, що використовувались для боєприпасів та продовольчих товарів.

Для плетіння виробів з лози використовують однорічні пагони різної довжини. Найкращі періоди для збирання лози це липень – серпень та березень – квітень. Після того як лоза вже зібрана, її необхідно проварити та очистити від кори. Наступним етапом є просушування прутиків. Зберігають лозу у невеликих пучках у сухому приміщенні. Техніка плетіння передавалась як спадок, збагачувалась на протязі багатьох років та все ще продовжує розширюватись і сьогодні. Кошики свого часу використовувалися тільки для зберігання та транспортування товарів . Про використання плетіння як прикраси навіть не йшлося й мови. Сьогодні функціональні корзини як і раніше використовуються , але велика кількість з них зроблена для декоративних цілей. Зараз існує багато посібників та книг для тих, хто бажає навчитися виготовляти вироби плетіння. Завдяки цьому плетіння набуває все більшої і більшої популярності. В Україні існують цілі села, де основною діяльністю населення є лозоплетіння. У цьому процесі бере участь вся родина. Разом заготовляють лозу, разом обробляють її та разом плетуть. Немає нічого прекраснішого, як спостерігати за працею, яку з любов’ю та в єдності виконують всі члени родини. Кожен виріб є унікальним творінням, в якому відображується настрій, майстерність та характер автора. Шедеври плетіння, наповненні таким змістом, завжди стають оберегом для будь-якої домівки.

Майстри лозоплетіння

Загороднюк Ілля Георгійович народився 17 травня 1937 в с. Дорошівці в сім’ї селянина-бідняка. Після закінчення школи працював завідуючим Дорошовецьким сільським клубом. Після звільнення з лав армії працював в колгоспі імені Стасюка обліковцем рільничої бригади, економістом. А в 1971р. Його обрано головою виконкому Дорошовецької сільської ради. Все своє життя Ілля Георгійович пов’язав із роботою на селі. Він працював головою колгоспу в с. Горішні Ширівці в своїх рідних Дорошівцях. Не сидів без діла і при виході на пенсію. Займаючись лозоплетінням, він прикрасив дачу плотами, альтанкою, арками.

Бажанський Іван Іванович народився в с. Дорошівці 9 серпня 1950 р.
Після закінчення школи працював в колгоспі ім. Стасюка механізатором, бригадиром рільничої бригади, головою колгоспу. За досягнення успіхів у сільському господарстві був нагороджений Урядовою нагородою. Іван Бажанський приділяв велику увагу розвитку спорту у селі. У 1980 р. йому випала честь нести олімпійський вогонь по території нашої області. Іван Іванович був дбайливим господарем, любив і цінував працю. З великим захопленням займався лозоплетінням. Любов до цієї справи передав і своєму внуку Юркові.

Куруляк Іван Дмитрович народився в с. Дорошівці 1933р.
Тяжко працював з малих років. Любив землю. Працював на різних роботах. Тривалий час був в дорожній бригаді колгоспу. Найбільше захоплення – вирощування ранніх овочів. А у вільний час чоловік займався плетінням виробів із лози. Свої вироби любив дарувати родичам, сусідам.

Василишин Андрій Дмитрович

Старший сержант 8-го окремого полку спецпризначення (Хмельницький).

Працював у Чернівецькій охоронній фірмі «Тигр». Майстер спорту із самбо. На фронт пішов добровольцем.

Андрій Василишин загинув 20 липня 2014 року під час мінометного обстрілу в районі аеропорту Луганська.

Залишились матір, сестра.

Він загиув за тиждень до свого тридцятиріччя… (Спогад про загиблого Андрія Василишина)

Життєрадісний, дружелюбний, справедливий до себе та інших, вірний товариш, користувався повагою у людей які його знали – саме таким пам’ятають Андрія Василишина його друзі.

Працюючи в охоронній фірмі «Тигр», Андрій вирізнявся серед інших врівноваженістю, незалежно від складності ситуації. А його подекуди вдавана суворість завжди була підкріплена внутрішньою справедливістю.

«Пам’ятаю, як ми минулого літа відпочивали на Дністрі. Поряд з нами відпочивала компанія хлопців, які співали російською. Тоді обурений Андрій почав щосили співати українські народні пісні. З часом хлопці замовкли. Навкруги тиша і лише Андрій порушував її, співаючи такі рідні серцю українські пісні», – згадує зі сльозами на очах його близький товариш Дмитро. 

«Ми з Андрієм стояли пліч-о-пліч, захищаючи українську землю на Сході. Саме з такими товаришем можна йти в бій, – з гордістю та сумом говорить його побратим Володимир. – Під час бойових дій Андрій залишався завжди спокійним, розсудливим та з посмішкою на обличчі. З легкістю виконував будь-яке поставлене перед ним завдання…»

У Андрія Василишина залишилися мати та сестра. Матір, яка втратила сина, часто відвідують друзі та побратими Андрія, допомагають чим можуть: і словом, і ділом.

Він мріяв, сподівався та вірив. Мріяв про одруження, сподівався на швидке повернення додому та вірив в Україну, в перемогу!

Нещодавно в с. Дорошівці  відбулося відкриття меморіальної дошки на вшанування його пам’яті.

Андрія вже не повернути, та він завжди з нами: в нашій пам’яті, в наших серцях!