Історія Горішні Шерівці

Село Горішні Шерівці вперше згадується під 1453 роком. Точних відомостей щодо походження назви села немає, проте існує декілька варіантів виникнення цієї назви.

Історія села сягає у далеке минуле. На околиці сіл Горішні Шерівці та Задубрівка виявлено залишки поселень трипільської культури бронзової доби (ІІІ-ІІ тис. до н. е.). У скіфську епоху (VІІ-ІІІ ст. до н. е.), коли виробництво заліза набрало досить ви­сокого розвитку, територію Чернівецької області заселяли землеробсько-скотарські племена, які згадуються Геродотом під іменем скіфи-орачі (західноподільська куль­тура).

Основними пам’ятками цієї культури є городища, селища, курганні могильники. Городища, як правило, розташовані на високих мисах, займають велику територію й добре захищені валами та ровами. Городище скіфського часу обстежувалось і в с. Горішні Шерівці.

У ІІ ст. до н. е. політичне об’єднання скіфів розпалося й панівне становище в Пів­нічному Причорномор’ї займають сармати (ІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.). В сарматський час на території сучасної Чернівецької області жили землеробсько-скотарські племена, пам’ятки яких відомі в археології під назвою культури полів по­ховань (перший період – ІІ-І ст. до н. е., другий період – І-ІІ ст. н. е.).

Під час розкопок поселень села Горішні Шерівці знайдені уламки амфор, які від­носять до другого періоду культури полів поховань (I-ІІ ст. н. е.).

Слов’янські пам’ятки VІ-ІХ ст. можна поділити на дві хронологічні групи (ран­ні – VІ-VІІ ст., пізні – VІІІ-ІХ ст.). В урочищі гори Горгони розкопано слов’янське поселення VІ-VІІ ст.

Слов’янські поселення розташовуються за певною системою, групуються окре­мими відособленими гніздами. Так, наприклад, біля верхів’я річки Чоботарки та її приток поблизу с. Горішні Шерівці розташовані 8 слов’янських поселень, які займа­ють територію діаметром до 5 км.

До складу Горішньошеровецького гнізда, крім селищ, входить городише на висо­кому пагорбі Толока. Його площадка 150 х 80 м обнесена оборонним ровом. Під час розкопок знайдено сліди оборонної стіни, яка на окремих ділянках була скріплена зрубами-опорами, опущеними в материк на глибину 1 м. В північній частині пло­щадки знайдено сліди довгого наземного будинку, що примикає до оборонної стіни. На укріпленій площадці городища розкопані напівземлянки з печами-кам’янками, ямами-погребами, знайдено залізні шлаки. Приміщення розкопаного зрубу-опори, очевидно, використовувалося як реміснича майстерня. Тут розташоване вогнище, знайдено шлаки.

Городище – господарсько-адміністративний центр VІІІ-ІХ ст. – було, очевидно, організуючим, об’єднуючим центром для населення, що входило до складу гнізда- общини. Зберігся оборонний рів, який оточує площадку розміром 70 x 150 м, де роз­копані залишки дерев’яних будинків з вогнищем.

Функції князівської фортеці Х-ХІ ст. яскраво виражені в археологічних матеріа­лах городища Горішні Шерівці – ІІ. Це городище розташоване на вершині гори (483 м), що є однією з найвищих у системі Хотинської височини.

На вершині цієї гори (її називають Городище) збереглися масивні земляні вали й глибокі рови. При дослідженні валів виявлено, що їх насипали племена ранньоза­лізного віку у ІІ-І ст. до н. е. Ці вали були потім використані для спорудження кня­зівської фортеці.

Головний вал городища, що оточує площадку 100 х 70 м, будівельники давньо­руської фортеці використали як платформу, на якій поставили в одну лінію оборонні зруби. Від оборонних зрубів залишилися лише обгорілі колоди, які лежать уздовж вершини валу й утворюють дві паралельні лінії, розміщені одна від одної на відстані 2м

Приміщення зрубів угорі перекривали колоди, які, в свою чергу, засипали піском і глиною. Дерев’яно-глиняне перекриття оборонних зрубів використовувалося для облаштування другого поверху. До оборонних зрубів з їх внутрішнього боку при­лягали житлово-господарські.

Житлово-господарські зруби, очевидно, по вертикалі були поділені на дві части­ни: верхню, яка служила житлом, і нижню, яка використовувалася для господарських потреб. Це підтверджується тим, що на місці розкопаних житлово-господарських зрубів знайдено залишки печей (обгоріле каміння, шматки глини), які впали з верх­ньої частини споруди. На підлозі нижніх приміщень знайдено залізні шлаки, то­чильні бруски, жорнове каміння та інші предмети, які свідчать про заняття жителів фортеці. Можливо, що в будинках з підклітями жили дружинники, які у вільний від військових справ час займалися ремеслами.

Характерною особливістю забудови центральної площадки городища Горішні Шерівці – II є житлово-господарські зруби з підвалами. Їх сліди збереглися в лісі у вигляді коритоподібних западин. Уздовж головного валу нараховано понад 20 та­ких западин. На місці однієї з них розкопано прямокутний підвал 5 х 4,5 м. Його материкові стіни були обшиті деревом (знайдено залишки обгорілого дерева). Під­вал входив у конструкцію великого зрубного будинку. Від нього збереглися обгорілі колоди, залишки печі, яка впала зверху. Зрубні будинки з підвалами знайдено також і в північно-східній частині городища. Тут від них збереглося 6 коритоподібних за­падин. На місці однієї з них розкопано підвал розміром 5 x 4 м, опущений у материк на 1,8 м. Він також входив у конструкцію великого зрубного будинку, будучи його нижньою частиною.

Житлово-господарські зруби з підвалами, які відрізняються своїми розмірами, конструкцією й знайденими там предметами, без сумніву, належали представникам князівської адміністрації, яка, крім виконання основних своїх функцій, очевидно, збирала данину з населення.

Характер забудови внутрішнього двору князівської фортеці в Горішніх Шерів­цях дозволяє бачити в ній укріплений пункт збору й тимчасового зберігання князів­ської данини. Разом з тим велика частина внутрішнього двору фортеці була вільною від забудови. Вона служила місцем для збору кінних воїнів, а в разі воєнної небез­пеки тут могло розташуватися населення з навколишніх сіл разом зі своїм майном.

Селище-супутник князівської фортеці в Горішніх Шерівцях розташовувалося на тій же горі, на горизонтальних площадках південного схилу, на 10-15 м нижче центральної площадки городища. На території селища також збереглися сліди жит­ла у вигляді западин. У розкопаній западині знайдено напівземлянку (3,8 х 3,6 м), заглиблену в материк на 1 м. В її північно-східному куті розташована зруйнована піч-кам’янка. В цій напівземлянці знайдено уламки ліпної й гончарної кераміки, яка датується не пізніше першої половини X ст. Така ж кераміка виявлена й на території городища. Очевидно, князівська фортеця в Горішніх Шерівцях побудована на рубежі ІХ-Х ст. Приблизно в цей же час були спалені укріплення городища общинного цен­тру Горішні Шерівці – І.

Йому на зміну прийшов новий центр суспільного життя, на цей раз уже фео­дальний. Утвердження нових порядків не було мирним. Тільки цим можна пояснити той факт, що в кінці IX – на початку X століття городищ, общинний центр Горішні Шерівці – І, було спалено і замість нього споруджено городище – феодальний центр Горішні Шерівці – ІІ. Очевидно, общинні центри руйнувалися силою військово-феодальної знаті, влада якої саме в цей час йшла на зміну влади родоплемінної верхівки.

Князівська фортеця в Горішніх Шерівцях проіснувала понад два століття: від по­чатку X ст. до середини XII ст. Є всі підстави стверджувати, що це була фортеця київ­ських князів. Вона була побудована після встановлення влади київських князів на цих землях і припинила своє існування, як тільки київські князі втратили тут свій вплив.

Характерним для цього періоду є поєднання ліпного й гончарного посуду. Ліпні горщики, сковорідки технікою виготовлення й формами майже не відрізняються від посуду VІ-VІІІ ст. На ручному гончарному крузі формували лише горщики, до глини додавали жарству, шамот і пісок. Поверхня гончарних горщиків орнаментована го­ризонтальними й хвилястими лініями.

Археологи проводили дослідження також і могильника біля села Горішні Шерів­ці. Під насипами курганів виявлені рештки захоронень XI – першої половини ХІІ ст. Саме в цей час, як показали розкопки, у слов’янського населення Північної Букови­ни активно проходив процес зміни язичницького похоронного обряду на християн­ський. Так, під насипом найдавнішого кургану виявлені рештки захоронення, здій­сненого шляхом кремації померлого. На місці поховання був збудований дерев’яний будинок, який спалили разом з покійником. Рештки ж найпізнішого захоронення на могильнику знайдені у вигляді тілопокладення в неглибокій могильній ямі. Ведучи боротьбу з язичництвом, церковники забороняли ховати з покійником будь-які речі.

Цим і пояснюється те, що в розкопаних курганах виявлено мало речей. Знайде­но тільки залізні костилі, якими закріплювали до землі тканину, котрою накривали покійника, а також срібні скроневі кільця діаметром 2 см. Їхні кінці не злютовані, а один із них розплющений і згорнутий трубочкою.

Такого типу скроневі кільця були прикрасами, якими користувалися в давньо­руський час жінки й чоловіки. Срібні скроневі кільця є характерною етнографічною рисою слов’янського населення. Це ще раз доводить, що наша територія була складо­вою частиною Давньоруської держави.

Під час монголо-татарської навали населення села Горішні Шерівці неодноразо­во переховувалося у лісах. Тоді ця місцевість була покрита густим лісом, який слугу­вав схованкою для жителів невеличкого села, що розташувалося біля річки Будиль­че. Щоб легше переховуватися, люди робили з гілок дерев «буди», які потім називали «будильці», що означало для них сховище.

Від 1359 р. південна частина, а в кінці ХV ст. північна частина Буковини входи­ла до складу Молдавії. Головними верствами – станами за час молдавського періоду були з різними підгрупами бояри, духівництво, міщани, селяни, невільники.

Відповідно до величини маєтків, бояри поділялися на «великих» і «малих». На Буковині розрізнялися чотири групи шляхти: бояри, мазилі, рупташі і резеші (дідичі).

Найбільше число селян становили кріпаки. Кріпаками ставали також військові полонені, яких здобували у сусідніх країнах. Найбільше таких полонених забирали з Покуття й Поділля, чим зміцнювався український елемент на Буковині протягом ХVІ ст. До категорії підданих селян долучалися й добровільні поселенці з сусідніх країв, які сюди приходили на заклик бояр чи монастирів. Їм спочатку давалися певні свободи (від цього називалися ці села слободами чи слободзіями: Слобідка – Шерівці Долішні).

З 1514 по 1772 р. територія села, як і територія всієї Північної Буковини, пере­бувала під турецьким гнітом. Жителі Горішніх Шерівців терпіли подвійний гніт як з боку власних феодалів, так і з боку іноземних загарбників. Турки робили окремі набіги на село, забирали полонених і відходили.

Згадкою про ці часи є Турецька пивниця, розташована на околиці села (з по­відомлень старожилів с. Горішні Шерівці). З 1774 р. територія Буковини стає воло­дінням Австрії. З самого початку окупації території краю відводилась роль аграрно-сировинного додатку.

Хвиля революції 1848 р. у Європі сколихнула й буковинців. Повстання селян під проводом Лук’яна Кобилиці охопило весь край. Селяни проявляли одностайність, вимагаючи скасування кріпосного права й панщини.

Австрійський уряд, наляканий розмахом селянської боротьби й революцією, змушений був 9 серпня 1848 р. видати патент про скасування феодальних повиннос­тей селян на Буковині. Селянська реформа розчистила шлях до розвитку капіталіз­му, до піднесення господарської діяльності й на території Горішніх Шерівців.

Так, у цей період в селі було збудовано спиртову фабрику (ґуральню), продукція якої йшла за межі Буковини. На панській плантації в основному вирощувалися цу­крові буряки для продажу на цукрові заводи.

У 1871 р. було збудовано початкову школу, де навчалися діти переважно замож­них селян. У 1890 р. почалося будівництво цегельні. Проникнення капіталізму на село призвело до розшарування селянства: куркулі вели господарство капіталістичного типу, а бідняки шукали виходу з важкого стано­вища в еміграції.

Так, у 1899 р. в Канаду емігрувало 56 чоловік. Селяни стихійно виступали проти поміщика Юстера (1905 р.), який наймав на роботу селян з інших сіл.

Воєнні події Першої світової війни 1914-1918 років не стали такими згуб­ними, як для наддністрянських сіл Заставнівщини. Більше того, під час боїв у грудні 1915 – січні 1916 рр. австрійська влада терміново евакуювала жителів із зони бойових дій у Горішні Шерівці. Евакуйованих підселяли до горішньошеровецьких сімей, місцева громада надавала їм допомогу у вигляді продуктів і фуражу (частина людей прибула на власних возах з кіньми).

15 квітня 1915 року польські загони легіонерів у Коломиї були з’єднані в т. зв. «Залізну» ІІ бригаду ПЛ під командуванням полковника Ф. Кюттнера. В ході боїв за Прут ІІ бригада ПЛ (5000 бійців) 9 червня 1915 р. здобула Лужани та Старі й Нові Мамаївці. Форсувавши ліву притоку Пруту Совицю, легіонери фланговою атакою з незначними втратами оволоділи Витилівкою, а частини росіян поспіхом відсту­пили на горби біля Задубрівки. Росіяни утримувалися на лінії Магала-Садгора-Валява-Заставна. Бій у районі Задубрівки тривав близько 4 годин. Внаслідок опе­рації вся домінуюча місцевість у цьому районі перейшла під контроль ІІ бригади ПЛ. Командувач ХІ корпусу Корда, який особисто спостерігав за перебігом бою, на­звав цей день «Днем Польського легіону». Під час артилерійського обстрілу цього дня житла й господарські будівлі Горішніх Шерівців частково постраждали.

Спіткала біда й ті родини, до яких з фронтів війни не повернулися рідні: чоловіки, сини, брати.

В період румунської окупації в селі Горішні Шерівці, як і по всій території краю, не втихає невдоволення окупаційним режимом. 17 листопада 1919 р. повстали солдати-українці 113-го полку, який дислокувався в Чернівцях. Серед повсталих були жителі Горішніх Шерівців Фельдичук Л. Д. (1898 р. н.), Литвинюк Д. Н. (1898 р. н.). Солдати проголошували: «Не будемо служити румунам!», «Хай живе Україна!».

В краї проводилася насильницька румунізація населення. Жителі села змушені були розмовляти румунською мовою, змінилася назва села – Широуци де Сус (з роз­повіді жителів с. Задубрівки Козака К. І. та Ісопенка М. Г.). Жандарми почували себе господарями в селі й карали селян за будь-яку провину. Прикладом для підлеглих ставали і їх начальники, про що свідчить такий факт.

У кінці 20-х років у Горішні Шерівці прибув новий вахмістр Таназій. У перший день обходу своїх володінь зустрів селянина Вануляка, який стояв біля стайні. Від стайні на вулицю спливала коров’яча сеча. Довго не роздумуючи, жандарм підскочив до селянина, ударив його, звалив на землю й силою змусив його пити сечу, погрожу­ючи застрелити. Потім ударив чоловіка ще раз у лице й пішов собі далі. Вануляк по­чав після цього блювати й лежав три дні хворий. Суддя визнав, що жандарм зробив вчинок, який міг коштувати життя селянинові, але м’яко присудив його до штрафу у 500 леїв.

Був і інший випадок. У селі служив жандарм Кучерявий, що прославився своїми інквізиторськими вподобаннями. Ходив по вулиці й бив кожного селянина, що не догодив йому чимось або видався маловвічливим. Катування заарештованих – це система, якої він дотримувався.

Одного разу він заарештував чоловіка, закував у кайдани, натягнув на ноги і руки залізні колоди, й так обплутав його ланцюгом, що той не міг поворухнутися. Так кинули його лежати протягом кількох днів. Не давали їсти, били, з нього хотіли за всяку ціну добути якісь зізнання. Коли серед людей стали говорити, що людину морять голодом, що в арештах діються нечувані речі, тоді жандарм покликав людей до буцегарні й відчинив двері так, що люди побачили цілу картину: перед ними ле­жав зв’язаний залізним ланцюгом арештант. А поруч нього поставлено воду, хліб і їжу, але так, що закута в залізо людина ніяк не могла дістатися до їжі. Отак, тримаю­чи чоловіка кілька днів, жандарм мучив його не тільки тим, що бив, але й виглядом їжі та води. (Піддубний Григорій. Буковина. – Чернівці: Зелена Буковина, 2005).

Після нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз у Заставнівському районі була проведена часткова мобілізація чоловіків 1906-1918 років народження, ними комплектувалися полки і батальйони 6-ї і 96-ї гірських та 164-ї стрілецької дивізій, 25-й шляхово-експлуатаційний полк та інші частини. Серед мобілізованих були жителі села Горішні Шерівці. За роки війни радянська влада мобілізувала на фронт 221 жителя села. Із них 102 жителі не повернулися з фронтів ві­йни, 21 – пропав безвісти, повернулися у село 117 чоловік, 49 – поранено.

Вдячні односельчани спорудили в центрі села пам’ятник загиблим воїнам за проектом задубрів­ського майстра-архітектора Миколи Ісопенка. Що­річно 9 травня тут проводиться «Вахта пам’яті».

Окремі жителі села загинули в боротьбі за Укра­їнську незалежність:

Безбородько Іван Леонтійович, 1914 р. н. Вояк УПА, пс. «Тополя». Загинув у сутичці із загонами НКВС 3 квітня 1945 р.

Курчак Деонисій Іванович, 1920 р. н. Вояк УПА, загинув у сутичці із загонами НКВС у 1946 р. в с. Ясени Сторожинецького району.

Світовий Георгій Васильович, 1911 р. н. Убитий 28 червня 1941 р. під час військово-чекістської операції.

Період 1946-1947 рр. для жителів села Горішні Шерівці був украй важким. Село охопила посуха весни-літа 1946 р. Незважаючи на низький врожай 1946 р., влада району вилучила із села практично все зерно в рахунок виконання плану поставки державі. Забирали все до останньої зернини, навіть останні залишки посівного зер­на. Наслідком такої політики став голодомор. У Садгорі та м. Чернівці жителі були забезпечені картковою системою видачі продуктів харчування, а селяни таких кар­ток не мали.

Жителька с. Горішні Шерівці Гамалюк Марія Дмитрівна, 1929 р. н., пригадує: «Най­тяжчим був 1947 рік. Вродило мало, але люди могли прогодуватися, якби влада не забрала у людей все м’ясо, молоко, зерно, яйця, квасолю, інші їстівні продукти в ра­хунок поставок державі. Під час жнив інколи вдавалося вкрасти пригорщу зерна, то вночі його жорнили й з тої муки пекли на шпаргаті паляниці. Ми мали корову й годувалися фактично лише молоком. А потім i корову забрали. Навесні 1947 р. рвали лободу, кропиву й з неї варили юшку. Люди ходили в поле, щоб знайти колосок, який залишився після жнив. Пригадую, що одну жінку засудили до 2 років тюрми за те, що вкрала 6 головок соняшнику (1 кг соняшнику).

Найбідніші родини в їжу вживали жолуді, які збирали в лісі, кукурудзяні качани (їx мололи або товкли сокирою й до тієї полови додавали жменю муки, пекли паля­нички; коли пекли палянички, то вони дуже горіли, бо полова на шпаргаті швидко займалася)».

Лазаренко Василь Тимофійович, 1930 р. н., розповідає: «Май заможніші сім’ї під­годовували бідніших, які часто приходили просити. У мого батька була корова, то люди про це знали й до нас приходили просити молока чи трохи сиру. А з сусідньо­го села Васловівців жінки побачили під постіллю кормовий буряк для корови. Вони просили, щоб їм його дати й тут же стали їсти. Страшно було дивитися на тих жінок, худих і виснажених голодом, з великими животами».

Про цю людську трагедію згадує Гончарюк Іван Миколайович, 1929 р. н.: «У нашій сім’ї було п’ятеро дітей, мама – військова вдова. Але радянська влада на це не зважала й все зерно, яке мали в домі, забрали. Не знайшли лише квасолю, яку заховали під стріхою. Можливо, ми тому й вижили у ці важкі часи. Багато людей їхали до Банилова, у Панську долину, бо там знаходився крохмальний завод. З від­стійних ям брали «м’язгу» (відходи), проціджували через полотно і з того пекли барабуляники. Але не всі люди звідти верталися, бо як наїдалися тих барабуляни­ ків, то відразу слабнули й помирали. Не повернувся звідти й наш односельчанин Смашнюк Василь».

Дроник Василь Миколайович, 1926 р. н., згадує, що про голод у селі йому писа­ла мама, бо він в цей час служив у армії. Він добре знав, що в селі люди голодують. Його дружина розповідала, що в їх родині було шестеро дітей. Мати варила юшку з муки, але нею наїстися не могли. Діти постійно думали про їду, голод мучив і старих, i малих.

Величко Mapiя Іллівна, 1936 р. н., ділиться спогадами: «Люди дуже бідували. Коли не було чого їсти, то їхали до Галичини й там продавали найдорожчий одяг, час­тіше міняли – за 2 кілограми пшениці віддавали турпани, горботку, кожушинку. Зер­но жорнили й по одній жменці муки додавали до лободи, з якої варили юшку».

Такі факти свідчать про те, що в селі був голод. Особливо трагічною виявилась перша половина 1947 року. Ослаблені голодом, селяни стали дуже хворіти, здебіль­шого діти і люди похилого віку. Кількість хворих збільшилась після того, як влітку 1947 р. розпочалися жнива.

Лазаренко Василь Тимофійович пригадує: «Як тільки почало дозрівати в полі жито й пшениця, ще був колос зелений, люди зрізали колоски i їли молоде зерно. Від такої їди почали дуже слабнути. Моя мама лежала три тижні, бо дуже болів шлунок, але їй вдалося вижити. А багато людей померло, помирали люди навітъ на дорозі, під парканами. Розпізнавали померлих, давали знати родині й вони вже ховали на цвинтарі. Дуже часто помирали й малі діти».

Чернівецька область посідала в Україні друге мicцe за дитячою смертністю. У Садгірському районі, куди входило село Горішні Шерівці, цей показник був також високим.

Безбородько Володимир Дмитрович, 1934 р. н., пригадує: «Життя в селі було дуже тяжким. Люди не мали що їctи. Треба було виробляти трудодень. Норму тру­додня встановили велику, часто на один трудодень робили два дні, а за трудодень платили дуже мало – 15 копійок. Люди жили дуже бідно, в хаті була лише піч, дві лавки, стіл. Ніякого реманенту для обробітку землі не мали, бо забрали до колгоспу, в тому числі i худобу. Ніяких коштів за це не давали. Малі діти ходили красти по го­родах цибулю, часник, квасолю. Пригадую, що в родині Фрунчака Григорія (Гораша) був хлопець, який крав городину у людей. Селяни жалілися батькові й той спересер­дя прив’язав сина ланцюгом, а сам пішов у поле. Коли повернувся, то хлопець помер з голоду».

Вже восени 1947 року ситуація в селі змінилася на краще, бо багатий урожай зу­мів нагодувати людей. Але люди все ще бідували, бо великого достатку не мали. Діти завжди просили хліба.

Точних даних про кількість жертв від голоду в архівних документах села не збе­реглося, але із свідчень старожилів видно, що це дійсно був голодомор, штучно по­роджений радянською владою.

Змінилося життя села Горішні Шерівці після 1947 року. 4 жовтня 1950 року селя­ни створили колгосп iм. Ворошилова, який об’єднав колгосп «Молода гвардія» (с. Го­рішні Шерівці, 1948 p.) i «Велика перемога» (с. Задубрівка). Головою колгоспу став Костенюк В. Л., головою сільської ради – Старий Аксентій Якович.

На тepитopii села є піщаний кар’єр, матеріали якого використовуються на будів­ництві в селі та за його межами.

У 1949 році в Горішніх Шерівцях почала працювати спочатку семирічна, а згодом восьмирічна школа, яка розміщувалась у приміщенні початкової школи, збудованої ще в 1871 році. У 1967 році колгосп збудував середню школу, яка функціонує понині (розрахована на 250 місць, навчається 470 учнів).

У 1989 році почала працювати нова амбулаторія. В 1992 році введено в дію нове приміщення відділен­ня зв’язку та сільської ради.

У 1993 році на базі колгоспу створено селянську спілку імені Шевченка, почало­ся розпаювання всієї землі. У 1999 році селянську спілку реформовано у товариство з обмеженою відповідальністю імені Шевченка.

Село розташоване в безпосередній близькості від міста Чернівці. Чимало горіш­ньошерівчан працюють на підприємствах обласного центру або займаються власною справою. Через суб’єктивні та об’єктивні причини занепало місцеве агроформуван­ня. На щастя, справжнім господарям вистачило здорового глузду не розтягнути по цеглині колишні приміщення корівників, а віддати їх тим людям, які вирішили вкласти гроші в економіку своєї держави.

У колишніх корівниках розмістилися цехи, де виробляють плитку, столярні ви­роби, миючі засоби, колготи, тапочки. Під­приємство «Євро-люкс Плюс» (підприє­мець Ю. Поляк), яке переробляє деревину різних порід, будує дерев’яні будинки в зруб, лазні, сауни, виготовляє альтанки, дитячі ігрові майданчики, садові меблі та інше. Продукцію цієї фірми можна поба­чити в Києві, Криму, Німеччині, Іспанії (там працюють дві бригади).

Гордістю Горішніх Шерівців є Будинок культури, який на 25 років взяла в оренду О. Бешлей. Жінку не зупинили ні труднощі, ні великі суми кредитів, які довелося взяти для облаштування, ні затрачені власні зусилля й час. Нині ця будова належ­но відремонтована. Жінка не шкодувала нічого, щоб її дітище гарно виглядало. Тут проводять різноманітні урочистості, бенкети, весілля, іменини, хрестини. Молодь залюбки відпочиває у комфортному залі, танцюючи під найсучасніші ритми світової естради. Дуже гарними є вулиці Молодіж­на, Буковинська (проживають в основному молоді сім’ї), де за власний кошт привели у належний стан дороги. Порожніх будинків у селі нема. Хоч ціни інколи «кусаються», але розкуповують усе, що може знадобитися за­вбачливим господарям.

У Горішніх Шерівцях можна побачи­ти новобудови, в яких розміщуватимуться торговий комплекс, аптека, безалкогольний бар. До новобудов села належить і будів­ля церкви ЄХБ, яку звели у 2006 р.

В центрі села розташована загальноосвітня школа. Приміщення не розраховане для такої кількості дітей (їх тут більше 450), тому навчальний процес доводиться проводити у дві зміни.

Село газифіковане. Велика заслуга в цьому сільської громади, яка не шкодувала ні коштів, ні зусиль для вирішення питання газифікації.

Горішні Шерівці охоплені сучасною телефонізацією. На даний час у селі є 650 телефонних номерів.

Село Горішні Шерівці з початку ХХІ століття, ввійшовши в ринкові відносини, впевнено крокує у своє майбутнє.

                                                                 За матеріалами вчителів історії

                                                 Брус Тетяни Семенівни і Бруса Івана Івановича

                                                     За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                  «Історія сіл Заставнівщини»