Історія Хрещатик

Село моє – Хрещатик

Моє село розкинулось на скелі.

Тут люди всі щасливі і веселі.

Тут благодать витає скрізь, кругом –

Благословенне місце Богом.

Колись давно купець із далека

Заїхав, сам не знаючи куда.

Чарівне сяйво засвітило серед ночі.

Вказало путь, відкрило йому очі.

Це світло так горіло ясно,

Що не дало йому пропасти.

Не довго думав чоловік

І згадку залишив на увесь вік.

Капличку вирішив він збудувати,

Щоб усім людям показати,

Щоб бачили усі: і бідні, і багаті,

Чудовий приклад благодаті.

Неподалік цілюще джерело

З-під скелі величезної текло.

Багато люду йшло сюди,

Щоби напитися води.

А у долині, серед «Двору»,

Почали зводити комору,

А далі хату і стодолу –

Все будувалося навколо.

І так моє село з’явилось.

Всі вулиці рівненько навхрест поділились.

Вони широкі і барвисті

Розкинулись, немов намисто.

І стало зватися Хрещатик,

І, як барвіночок хрещатий,

Росло і більшало село…

А люди – все у них було.

І радість, й смуток – все навпіл,

Договорити ще не вспів,

Як допомога звідусіль –

Ділили разом хліб і сіль…

Багато горя й радості зазнали

І все це нас, звичайно, об’єднало.

Брат брату завжди допоможе,

Сусід сусіда виручити зможе.

А нині ця прекрасная місцина

Є найдорожчою для кожної людини.

Це отчий дім, це рідна хата,

Де нас завжди чекають батько й мати.

І де б не був ти, завжди пам’ятай

Хто ти і де твій рідний край.

Не забувай улюблене село,

Щоб воно в серці радістю цвіло.

М. Б. Тимчук

Село Хрещатик розташоване в Північній частині Чернівецької області. Воно розміщене на правому березі річки Дністер. Відстань від села Хрещатик до міста Чернівці (обласного центру) становить близько 45 км, відстань до міста Заставни (районного центру) – близько 15 км, відстань до найближчої залізниці в межах області – 5 км, станція Штефанешти, за межами області – близько 3 км – станція Заліщики.

Територія села становить 95 000 метрів квадратних. Село розміщене на рівнинній території в межах Хотинської височини. Висота території над рівнем річки Дністер 100 – 150 м.

Сучасний рельєф утворився упродовж тривалого часу паротворення і руйнівної діяльності зовнішніх чинників. Рельєф села порізаний ерозійними формами рельєфу (ярами). На землях сільськогосподарського користування простежується поширення карстових лійок.

Поблизу села проходить автомобільний шлях європейського значення.

Заснування с. Хрещатик тісно пов’язане з виникненням монастиря святого Івана Богослова. Спочатку виник монастир. А пізніше недалеко від монастиря поселився багатий чоловік (ім’я якого невідоме) зі своїми кріпаками, їх було 14 сімей, які викопали собі тимчасові землянки на горбах. Для пана збудували будинок і організували “двір”.

Пан розмітив дві паралельні вулиці: теперішня Наддністрянська і друга – та, що йшла знизу попри Пендюра (жителя села) прямо і вверх. Через рівні проміжки були перпендикулярні вулиці. Так що вийшли вони перехресні. Це одна із версій назви села Хрещатик.

Люди, які приїхали з паном, почали будувати собі хати, викорчовуючи дерева і хащі, щоб можна було обробляти землю. Так згодом вони дійшли аж до дороги, яка вела у село Кулівці. Поступово росло і збільшувалося село.

Село жило своїм життям. Пан, який жив у “дворі”, почав засаджувати горби: горб, на якому тепер знаходиться вишка і цех мінеральної води, засадив садом; а другий, на якому тепер сільський цвинтар – засадив виноградом. Маєток обгородив муром з каменю від теперішньої башні (водяної) аж до Пендюра (Стопуряка). Фундамент цього муру зберігся до нашого часу. Над муром панського маєтку був сплетений пліт з ліщини для затримки яблук, що опадали під час вітру і зливних дощів.

Син пана оженився у Чернівцях у Штемберга. Відомо, що син був любителем гри у карти, і з часом він програв майже увесь маєток свого батька і маєток перейшов у громадське володіння. Голова громади Михайло Гаврилюк викупив землю і цілий “двір” у громади. А площу вище “двору”, де проживає Богачук Савета, громада подарувала сторожу монастиря Козарійчуку Михайлу, де він збудував хату і оселився на постійне проживання.
На місці, де тепер знаходиться господарство Тимчука Олександра Іларіоновича, знаходився новий панський будинок, перенесений з “двору”. Легенда говорить: Одного разу слуга-кріпак був покараний паном за якусь провину. Пан наказав йому принести 300 разів води у відрах на коромислі від кринички і полити городину. Це завдання було не під силу кріпакові і він втік від пана. Тікаючи від переслідування, слуга добрався аж до Відня. І там почув про те, що панщина уже скасована давно ще у 1848 році. Вернувшись додому, він розказав про цю новину у селі.

У серпні 1848року на Буковині було скасовано кріпосне право. Але люди про це не знали. Чутки про скасування кріпацтва дійшли до села аж у 1861 році зі східної України. Згідно з рішенням парламенту селяни зобов’язані були заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту.

У 1914 році розпочалася Перша світова війна між двома блоками Троїстим Союзом (Австро-Угорщина, Німеччина, Італія) і Антантою (Англія, Франція, Росія).

Не обминула вона і нашого села, так як воно перебувало під владою Австро-Угорської імперії. Під час воєнних дій село було вщент зруйноване, спалене.

На околиці села австрійськими солдатами використовувалися “шанці”, що збереглися ще з козацьких часів (козаки будували їх як оборонні споруди проти турків і татар, де ховалися самі і ховали свій фураж). Один “шанець” зберігся до нашого часу біля посадки дубів і лісникового поля. Територія “тирла” та сучасних новобудов була вся в окопах.

За розповідями старожилів, вбитих людей було так багато, що земля (особливо на толоці, де тепер знаходиться школа), була вкрита трупами. У селі Звенячин на кладовищі (Хміль) були викопані ями, куди після закінчення боїв, складали тіла убитих воїнів, незалежно від того, з якого боку вони воювали. На це кладовище звозили тіла мертвих воїнів з усіх сіл сучасного Заставнівського району (всього 16 –18 сіл). Кожне село мало свою могилу, де ховали загиблих воїнів. Фінансувала поховання німецька сторона.

Після Першої світової війни жителям села місцева влада запропонувала перенести село на Ковалівку, так як воно було зруйноване. Місце це знаходиться між сучасним селом Кадубівці і дослідною станцією.

З цією метою на станцію Штефанешти були завезені готові дерев’яні будинки, які планували розмістити на Ковалівці і переселити у них жителів спаленого села Хрещатик.

Однак більшість людей не захотіли переселятися на інше місце, тому село почало відбудовуватися. А ці будиночки закупив пан, який проживав на «Штефанівці», і поселив у них своїх людей. Так виникло невелике поселення на станції Штефанешти.

Після Першої світової війни територію Буковини захопила Румунія. З приходом румунської влади життя людей стало нестерпним. Румунські “гранічери” – пограничними, “жандарі” – поліція знущалися над людьми. З 1939 – 1941 рр. територія Буковини була визволена від румунської влади. З початком Великої Вітчизняної війни (червень 1941р.) румуни повернулися і знущалися над людьми ще більше. Молодих людей забирали в Румунію для будівництва доріг, фабрик, заводів. Ці роботи були примусовими, а людей називали деташементниками. У 1928 – 1930 рр. особливо молоді люди (хлопці і дівчата) працювали на будівництві дороги “гостинець”, яка вела до Городенки. Дорога була добре укладена камінням, бруківкою. Всі роботи проводилися в ручну. Всі молоді люди говорили : «Йдем товчи рінь».

У квітні 1944 року почалася мобілізація всіх боєздатних чоловіків на війну у ряди радянської армії віком до 50 років. Село Хрещатик було стратегічно важливим у роки Великої Вітчизняної війни, бо воно розташоване на березі Дністра і поблизу знаходився залізнодорожний міст.

З Одеси просувалися німецькі війська. Вони дійшли до Дністра. З боку Заліщик були німці, а на території села Хрещатик – радянські війська. Тут проходила лінія фронту. На наших горах стояли зенітки («Катюші»), 2 танки. Один з них встиг зробити тільки один постріл і його «засікли» фашисти. Влучним попаданням німецької гармати танк було розбито, а навкруги знаходили частини тіл танкістів і радянських солдатів.

Одного разу уночі почалося бомбардування: свистіли кулі, рвалися снаряди, навкруги було справжнє пекло. Люди наспіх збирали свої пожитки, зв’язували у клунки і тікали в ближні села: Кадубівці, Чуньків, Василів, туди, де не долітали бомби. Забирали з собою хто що міг: худобу, коней та ін.

Коли люди поверталися після бомбардування, вони знаходили свої домівки розбитими, пограбованими: у курниках порізані кури, убиті собаки і т.д. Вщент згоріли будинки: Гулика Михайла, Лохманюка Михайла, Маренича Михайла, Сунько Єлени, Чобатюка Андрія, Мороза Миколи, Червоняка Яцка, Гаврилюка Георгія, Калинюка Миколи, Черлінки Івана, Барабаша Івана, Лучика Семена, Голянича Петра, Мороза Петра, Ткачука Михайла, Голянича Семена, Голянича Івана, Козарійчука Михайла, Козарійчука Василя, Мороз Марії та ін. (всього згоріло 37 дворів).

Деякі люди йшли на «говди» дивитися на німців і були убитими: Пристайко Володимир, Смук, Козарійчук Микола.

Більша частина односельчан загинули на фронтах війни, лише третина з них повернулися до рідних домівок.

У роки війни вся сільськогосподарська робота лежала на плечах жінок, старших людей, дітей.

Ніколи не забудуть односельчани тих 52 воїнів, яким не судилося повернутся з фронтів до рідних домівок.

Після закінчення Другої світової війни почався спротив новій радянській владі членів ОУН – УПА. Наші односельчани брали посильну участь у цій боротьбі. У 1940 році були заарештовані Козарійчук Захарій Васильович і Товтрівський Дмитро Константинович. У червні 1945 році арештований Лучик Микола Дмитрович. На допитах він твердив одне: “Ви від мене нічого не дізнаєтесь”. У 1946 році було арештовано багато людей за участь в ОУН-УПА. Це Мороз Петро “ Піцько”, Голянич Володимир Семенович, Карамбович Іван, Вельгуш Марія і Анна (сестри переселенні з с. Кадубівці, які жили у хаті Терновецького Ореста Йосиповича), Мороз Адам Цимпивович (батько якого тоді був прокурором району), Гулик – Лучик Катерина Дмитрівна (арештована в день свого весілля за те, що вишивала тризуби на українських прапорах), Мороз Мирослав Петрович (за розповсюдження синьо-жовтих прапорів), Лучик Іван, Солонинка Тодор з донькою Степанією (Ільчишена) за те, що давали їжу і одежу воїнам УПА, Бабич Дмитро, Мороз Іван, Карамбович Степанія.

У 1947 році репресовано вісім сімей і вивезено їх на Урал. Голянич Семен Федорович з сім’єю (чотири чоловіки), Барабаш Ольга з дочкою, Карамбович Зеновія з доньками і сином, Бабич Єлена з мамою, Солонинко Марія, Карамбович з донькою Димко Ольгою, Мороз Степан з жінкою, Гавкалюк Софія. Цією “кампанією” влада залякувала інших людей і заставляла їх приймати “колективізацію”, вступати в колгоспи.

Для охорони села були назначені молоді чоловіки “яструбки” – це такі: Чобатюк Андрій, Руснак Михайло Іванович, Олинчук Михайло Іванович, Лисюк Іван Дмитрович, Пендюр Митрофан Гаврилович, Блауш Григорій Григорович, Черлінка Максим Антонович. Всі ці люди жили на вулиці зі сторони Заліщик. Вибір “яструбків” був невипадковий, вони наглядали, хто заходив у село чужий з «говдів» стежками. У село можна було потрапити чотирма стежками: коло кринички, на «щовбі», коло “казє”, коло «винниці». Були назначені по дві жінки на вечір, які ходили по вулицях і наглядали, «щоби не було вогню», а насправді вони пантрували, щоб у село не заходили сторонні люди, бандерівці.

Усе майно репресованих сімох родин звезли на попівське подвір’я – і це було першим майном колгоспу. З цієї події почали організовувати колгосп. З приходом радянської влади було організовано актив села, також призначено “яструбків”, людей які охороняли дану місцевість. Приїхали в село представники районної влади і активу села наказали підготувати сім підвід. Активісти з цими підводами під’їхали до семи господарів села, розбудили їх о 4 годині ранку і наказали збиратися, бо їх переселяють в іншу місцевість. Люди навіть не здогадувалися про свою майбутню долю. Ці події розгорталися у п’ятницю , а в суботу пішов поголос: “Хто не запишеться в колгосп – будуть так само вивезені”.

В неділю організували сільські збори щодо організації колгоспу. Перелякані недавніми подіями люди, подавали заяви до колгоспу. Перша заява була написана Баб’юк Ганною Михайлівною. Перший бухгалтер Гулик Микола Михайлович розносив уже готові написані заяви для вступу в колгосп на підпис усім людям. Першим секретарем колгоспу була Ковальчук (Фірманюк) Ольга Іванівна. У 1948 році в колгоспі працювало 30 родин, а навесні 1949 року переорали межі і забрали всю землю від людей і вони вимушені були стати колгоспниками.

Для будівництва корівника, стайнів, складів влада села забирала будівельний матеріал в тих людей, які були непокірними, не хотіли йти в колгосп. Людей насильно заставляли розбирати свої обороги, стайні і всі матеріали забирали до колгоспу. Забирали поле і воно ставало колгоспним. По селу їхала «фіра» і збирала сільськогосподарський інвентар: плуги, коси, ціпи, молотарку, кірт та ін. До колгоспу в людей забирали худобу: коней, корів, свиней. Так починалося колгоспне життя. Першим головою колгоспу “Шлях до комунізму” призначили Козарійчука Миколу Васильовича, бригадиром польової бригади – Сірого Миколу Івановича. Було організовано дві ланки. Ланковими були: Гаврилюк Анастасія Семенівна і Фірманюк Савета Іванівна. У 1952 року організували вже 4 ланки, і бригадиром став Козарійчук Микола Миколайович і Руснак Михайло Іванович.

Працювали в колгоспі за “трудодень”. Оплата праці проводилася восени хлібом (пшеницею), олією, цукром. Життя було нестерпно тяжким. Ніхто не мав права самовільно виїжджати з села. Якщо діти хотіли поїхати у місто вчитися, вони повинні були брати довідку у голови колгоспу про те, що вони дійсно є дітьми колгоспників.

Життя колгоспників дещо покращилось після 1956 року, коли до влади в Радянському Союзі прийшов Микита Хрущов. На ХХ з’їзді КПРС М.Хрущов викрив культ особи Сталіна. Настав період “відлиги”, почався процес реабілітації. Колгоспникам стало легше жити. Після хрущовських реформ відбувалося укрупнення колгоспів. Наш колгосп не став винятком. Він був приєднаний до Кострижівки і Звенячки і мав назву “Перемога”. Через деякий час колгосп роз’єднали і приєднали до села Репужинці. Він мав назву “Україна”.

Однією із найстрашніших сторінок історії нашого села є голод 1946-1947рр. На всіх людей накладався великий податок. Це була перша причина голоду. Друга причина – неврожай через засуху. Багато сімей залишилося без хліба. Особливо тяжко пережили роки голоду багатодітні сім’ї. Не вистачало хліба, діти пухли від голоду, і, рятуючись від голодної смерті, їли бур’яни (натину, лопухи, кропиву, ріпак, підбіль та ін.), пекли коржі з жому, збирали равликів, на полях визбирували минулорічну гнилу перемерзлу картоплю.

Легше було переносити голод тим сім’ям, в яких була корова. Вона була практично годувальницею. Залишки молока носили в м. Заліщики. У селах Галичини обмінювали на хліб, крупи, зерно та ін., також обмінювали вишиті сорочки, верені, хустки, пішви на хліб і зерно для посіву. Навесні хто мав чим засіяти поле, то зібрали дуже великі врожаї. Садили дрібненьку картоплю, навіть лушпину від картоплі – а збирали гарний урожай.

Тяжкі були роки – люди як могли рятувалися від голоду….

Вижило село у той тяжкий час тільки завдяки згуртованості селян, так як всі були майже одна рідня.

У 70-х роках у селі налічувалося 160-180 жилих домів. Село було невелике, але життя в ньому вирувало дуже цікаве, веселе. У селі був магазин, який знаходився на подвір’ї Ковальчук Віри. У цей період життя людей значно покращилося. У колгоспі люди вже почали отримувати зарплату грішми.

У 1964 році почали закладати фундамент нового магазину у центрі села. Як виявилося потім, місцева влада помилилася, бо цей магазин мав бути збудований у смт. Кострижівка, але, щоб не викликати незадоволення в людей, будівництво продовжувалося. Так у селі був збудований магазин з двома відділами і буфетом.

У селі працює фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, відділення зв’язку, телевізійна вежа.

Будинок телевежі споруджено у 1965 року влітку, тоді ж встановлено вишку і завезено апаратуру. Будівництво проводилося цукрозаводом “Хрещатик”. З часом силами робітників телевишки добудували апаратний зал і дизельну. Першим працівником вишки був Любимов, потім прийшов Кочман Богдан Петрович і Гаврилюк Дмитро Іванович. Мета роботи вишки ретранслювати телепередачі радіусом 20км. Основне завдання працівників слідкувати за роботою апаратури.

У 1982 році розпочалося будівництво цеху мінеральної води. Будівництво вів “Міжколгоспбуд м. Заставни. Запустили в дію у 1985 році. На будівництві працювали сільські люди. Розпорядником і власником цеху став колгосп “Україна” і працювали там колгоспники. Випускали тільки мінеральну воду у скляних півлітрових пляшках. Довгий час цех простоював без дії. У 1997 році цех перейшов у власність Бойчука М.В. і новий господар цеху почав розбудовувати його і продовжує до сьогоднішнього дня. Зараз завод випускає більше 20 видів напоїв.

Щороку село оновлюється: молоді сім’ї зводять сучасні будинки з усіма зручностями.

Село Хрещатик приваблює безліч туристів не тільки своєю красою і неповторністю, а й визначною архітектурною пам’яткою – монастирем Іоанна Богослова.

Легенди

Щасливі ми, що народилися і живемо в такому чудовому мальовничому селі Хрещатик. В ньому жили наші прадіди, діди, живуть наші батьки, тут корінь роду нашого, що сягає сивої давнини. У нас люди талановиті, бо люблять українську пісню, відроджують стародавні традиції, свято бережуть історичні пам’ятки, переказують з уст в уста легенди, перекази.

Хто не любить послухати давню оповідь?!. Адже перекази і легенди сягають найдавнішої доби людської історії, навіюють романтику і розказують сувору дійсність. Слухаючи їх, ми відчуваємо подих історії, відгомін нелегкої боротьби за волю і, звичайно ж, чарівну музику кохання, красу нашої дивовижної природи.

Про історію Хрещатика можна говорити, відштовхуючись від легенд і переказів старожилів. Вони передавалися з вуст в уста, з покоління в покоління, дещо змінювалися, доповнювалися. Тому існує кілька версій легенд про заснування та походження назви села Хрещатик.

Легенда про ікону святого Іоанна Богослова

Давним-давно на місці теперішнього села був густий ліс. Якось один дідич, якому належало село, відправився в Репужинці до свого приятеля і по дорозі заблудився. Уже й звечоріло, а він ніяк не міг вибратися з лісу. Аж раптом коні зупини­лися, ніби перед ними виникла якась перешкода. Чоловік зліз з воза і побачив перед со­бою глибоку прірву. Крізь лісові хащі помітив мерехтіння світла. Він підступив ближче і зауважив свічку, що горіла біля ікони Івана Богослова та джерела.

Багач помолився Богу за чудесний порятунок, а їдучи додому, забрав з собою ікону. Через деякий час помітив, що ікона з хати зникла, хоча ніхто її не чіпав. Він довго думав над загадковою обставиною і вирішив знову поїхати до джерела. Там чо­ловік неймовірно здивувався, бо ікона стояла на тому самому місці, звідки він її взяв. Нарешті став усвідомлювати, що це місце святе. Знову подякував Богу за чудесне спасіння і помінив збудувати на цьому місці каплицю. Так дідич і зробив.

Молоді селянські пари, які одружувалися, дідич поселяв недалеко від джерела. Таким чином село постійно розросталося.

Легенда про виникнення монастиря святого Іоанна Богослова

Дуже давно жив собі багатий купець Теодор Прида. Він часто їхав зі своїми товарами в північно-західні землі і аж до самого Львова. Раз під час такої купецької подорожі збився він з дороги, заблудив і почав їхати на сліпо, не знаючи де знаходиться. Аж раптом його осяяло дивне світло. Думаючи, що наїхав на якусь хату, зліз із воза. Щоб переконатися, що то за світло. Та заледве зробив кілька кроків зрозумів, що знаходиться над великою прірвою, над Дністром. В ту мить зникло і світло. Не рухаючись з місця, почекав поки розвиднілося. У цій пригоді побачив віруючий купець велику Божу ласку, яка врятувала його від смерті, і постановив із вдячності до Бога побудувати на тому місці дім Божий. Теодор Прида побудував капличку над джерелом святого Іоанна Богослова, яка стоїть і сьогодні, а пізніше недалеко від каплички побудував церкву святого Іоанна Богослова.

Легенда про походження назви села Хрещатик

Назва села Хрещатик походить від хреста, який поставили люди на горі, біля цілющого джерела. Спостережливі пастухи помітили, що перед святом Іоанна Богослова над джерелом, яке витікало із скали, з’являється чудне світло. Тому вони встановили біля джерела хрест, а від нього вже пішла назва села – Хрещатик.

Легенда про походження назви села Хрещатик

У селі жив дуже багатий поміщик на прізвище Репужинецький. У всьому лад умів давати. Хазяйство у нього як слід доглянуте. Господа пишна та охайна – окраса на все село. Всі навколишні землі належали йому. У пана було три сини. Два з них були одружені. Одному синові батько віддав землю у Чунькові, другий отримав спадок у Кадубівцях, а третій не отримав нічого, бо покохав дівчину – полячку, яка була не православної, а католицької віри. Однак кохання було настільки великим, що дівчина зреклася своєї віри і прийняла у монастирі хрещення. Цей поступок був схвалений родиною коханого. Тоді батько-поміщик і двоє братів подарували їм по 200 га поля та побудували у селі біля монастиря двір для молодої сім’ї. Звідусіль люди приходили у монастир. У молодого пана у дворі було багато роботи, тому прихожани залишалися у селі. Пан наділяв селянам клаптики землі, на яких вони будували собі будинки і працювали на нього. Так почало розбудовуватися село Хрещатик. І назва пішла від слова «хрещення», що його прийняла молода поміщиця.

Легенда про походження назви села Хрещатик

Існує ще одна легенда про походження назви села. В ній розповідається, що звістка про цілющу воду дісталася бессарабської землі. Звідти прибула дуже бідна, але красива дівчина-єврейка. Тут її зустрів молодий парубок, панський слуга, і вони покохали одне одного. Одного разу дівчина стояла на колінах і молилася, а поруч розмовляли між собою пан і його слуга.

– Юначе, ти служиш мені вірою і правдою. Що б ти хотів від мене в нагороду? – звернувся до хлопця пан.

– Нічого, – відповів слуга, – тільки дозволь одружитися з цією дівчиною.

Пан легенько торкнувся плеча красуні і запитав: «Ти хочеш вийти заміж за цього юнака?». Дівчина підвелася з колін, простягнула руку юнакові і відповіла: «Так, але я не вашої віри».

– Не переживай, дочко, ми тебе охрестимо. Віднині в нагороду даю вам хату і землю, а село, яке ви започаткуєте, назвемо Хрещатиком».

З тих пір село носить назву Хрещатик. Через деякий час на місці каплиці збуду­вали монастир і назвали його в честь Іоанна Богослова». В цьому переказі подається друга, малоймовірна версія про походження назви села.

За матеріалами вчителя історії Бортник Г. В.