Видатні особистості Хрещатик

Смук Дмитро Степанович (1884-1972 рр.) – самодіяльний письменник

Смук Дмитро Степанович (1884-1972 рр.) – самодіяльний письменник

Народився Дмитро Смук 14 серпня 1884 року в с. Хрещатик у бідній селянській родині. Допитлива і наполеглива вдача хлопця дала йому можливість закінчити три класи сільської школи. Юний Дмитро дуже захоплювався творчістю Т. Г. Шевченка, бо в його сім’ї була єдина книга – «Кобзар», за якою він вчився читати.

Одружився Дмитро на звенячинській дівчині, куди й перейшов на постійне міс­це проживання. Важке матеріальне становище змушує молодого чоловіка шукати кращої долі за океаном, у Канаді. З часом він повертається додому хворим і з мізер­ними заробітками.

Довге і важке життя прожив Дмитро Степанович. Роздуми над прожитим нада­ли сили самому взятися за перо. Став описувати своє злиденне життя, поневіряння у світах. Сповнені людської мудрості, гумору, спогади Д. Смука були опубліковані на сторінках районної газети «Прапор перемоги» під рубрикою «Життєпис простого селянина» упродовж 1993 року.

Спогади Д. Смука – це не лише життєпис його власного життя, це замальовка життя Буковини того часу, тому цікаві як свідчення очевидця.

Помер Дмитро Смук 1972 року у с. Звенячин.

Гаврилюк Володимир Васильович (1901-1937 рр.) – діяч комуністичного руху

Багатьом буковинцям це ім’я відоме. Його у радянські часи побіжно згадували у своїх статтях науковці Г. С. Іванушко, В. М. Курило, Н. Й. Сирота, Б. Ф. Білецький, З. Б. Браславський, Л. І. Васюк. Йому присвячували свої нариси і статті письменник Г. В. Синельников, журналіст І. П. Фостій, але вся правда про В. В. Гаврилюка не була сказана, бо тодішня цензура не дозволяла розкривати глибоку трагічність його долі. Сьогодні є можливість сказати повну правду про цю людину.

Його життя, виповнене високою мужністю і самовідданістю в боротьбі за велику справу визволення рідного народу з чужоземної неволі, за возз’єднання краю з ра­дянською Україною, було обірване злочинною владою на підставі вигаданих, сфаль­сифікованих звинувачень.

Наш земляк Володимир Васильович Гаврилюк належав до людей сміливих і чес­них, які, долаючи всілякі перешкоди, несхибно йшли до високої мети. Народився він 9 квітня 1901 року в селі Хрещатик нинішнього Заставнівського району в сім’ї бідного землероба. Живучи в селі, хлопець бачив і сам відчував нужденне життя, що панувало майже в кожній хаті. Соціальна нерівність впадала у вічі і в місті, де після сільської початкової школи Володимир Гаврилюк продовжив навчання в гімна­зії, в якій познайомився з вченням про соціалізм і глибоко зацікавився його ідеями, марксистською літературою, уважно стежив за ходом подій у молодій, як тоді казали Країні Рад. Всі його думки і помисли були звернені до неї, бо там жили його брати і сестри. Великий вплив на нього мало знайомство і дружба з тодішнім секретарем Компартії Буковини Сергієм Івановичем Канюком, в котрому він знайшов не тільки доброго учителя, а й вірного старшого товариша.

Після того, як С. І. Канюк внаслідок сигуранцівських репресій змушений був на початку 1922 року нелегально емігрувати до Радянського Союзу, справу комуністич­ного руху в краї далі повели його учні – Ілля Клевчук, Володимир Гаврилюк, Іван Стасюк та інші. 1923 року Володимир Гаврилюк вступає на філософський факультет Чернівецького університету, де згодом входить до складу студентського комуністич­ного гуртка.

1924 року у Відні з ініціативи комуністів-буковинців, що перебували в еміграції, зокрема, члена ЦК КПБ С. Ю. Гуцуляка, було утворено Організаційний комітет, ко­трий ставив собі за мету гуртувати людей, що прагнули працювати для розгортан­ня комуністичного руху на Буковині. Після кількох поїздок членів цього комітету в край їм вдалося налагодити зв’язки з існуючими комуністичними організаціями і навесні 1925 року провести конференцію комуністів Буковини, на якій було обрано Центральний комітет Компартії Буковини. В. В. Гаврилюка обрано членом і секрета­рем ЦК КПБ(б).

Так, майже після трирічного затишшя, спричиненого розгромом Центрального комітету КПБ, очолюваного С. І. Канюком, Компартія Буковини знову почала від­роджуватись, зміцнювати свої ряди. Як свідчать документи, влітку 1925 року в краї вже діяло близько 25 партійних організацій, які об’єднували майже 500 комуністів і численний актив співчуваючих. Було вжито заходів і для відновлення діяльності робітничих культурно-просвітніх товариств «Воля» та «Праця», через які Компартія вела пропагандистську і організаторську роботу серед робітників міста. Восени 1925 року КПБ вдалось посилити свій вплив у Буковинській інтернаціональній соціал-демократичній партії і навіть заволодіти певною мірою друкованим органом її укра­їнської секції – газетою «Боротьба», що почала виходити 8 листопада 1925 року. Її редактором був член ЦК КПБ І. Д. Стасюк.

Компартія Буковини в цей період розгортала активну політичну роботу. Її авто­ритет і вплив на маси зростав. Під час виборів до румунського парламенту в травні 1926 року вона виставляє за списком соціал-демократичної партії п’ять кандидатів-комуністів, серед яких були, зокрема, Іван Стасюк, Іван Степак, Василь Руснак, Сидір Лупуляк, Тодор Стефюк, а також організовує ряд віч, демонстрацій і страйків, ко­трими в 1926 році були охоплені робітники лісопильного заводу «Гец», текстильної фабрики «Постеверія ромине», цегельних заводів, хутровики, поліграфісти, столяри, пекарі та комунальники. Страйкуючі висували не тільки економічні, а й політичні вимоги.

Зростає роль Центрального комітету КПБ в керівництві партійними осередками та організаційному зміцненні всієї партії. ЦК посилив зв’язки з ЦК КП(б)У та ЦК КПЗУ. В. В. Гаврилюк у 1925-1926 роках тричі був у радянській Україні, де одержував від відповідальних працівників вказівки, рекомендації, інструкції та зв’язки.

Після розгляду в лютому 1926 року буковинського питання на нараді при викон­комі Комінтерну, посилилась допомога Компартії Буковини з боку Комінтерну та ЦК КП(б)У. В квітні-травні для партійної роботи на Буковину прибули член ЦК КПЗУ О. І. Букшований як представник Закордонного бюро допомоги та С. Г. Галицький як представник Балканської федерації Комінтерну. На початку року в край прибув також член Закордонного бюро КПБ у Відні Д. Д. Хемічук (І. Зеленко) та ряд інших. Приплив досвідчених партійних кадрів відіграв важливу роль у поліпшенні роботи ЦК КПБ. У гравні-липні 1926 року він прийняв ряд важливих документів, зокрема, «Резолюцію про склад та організаційне будівництво КПБ», «Резолюцію про відно­шення КПБ і КПР», «Тези в справі відношення КПБ до УСДП», «Резолюцію в справі виборів», «Резолюцію про закордонні комітети», «Резолюцію в справі робітничо-селянського блоку», «Звернення до Буковинської соціал-демократичної партії та її української секції» й ряд інших. Все це сприяло пожвавленню внутрішньопартійної роботи, розширило зв’язки партії з масами, піднесло її авторитет як значної політич­ної сили.

Активізація комуністичної діяльності в краї викликала тривогу у властей. Си­гуранца розпочала активні пошуки центру КПБ. 12 липня 1926 року в с. Бучушка Оргеєвського р-ну Бессарабії вдалося перехопити лист до Гаврилюка, адресований на конспіративну квартиру Іллі Клевчука в Нових Мамаївцях, і самого посланця. 18 липня на квартиру до Клевчука прибула група Чернівецької сигуранци. Під час об­шуку знайдено заховану під підлогою скриню, а в ній архів КПБ, різну комуністичну літературу і печатку партії. Клевчука та ряд зв’язаних з ним осіб заарештували. У багатьох донесеннях поліцейські вказували, шо активним учасником комуністич­ної організації в Нових Мамаївцях є Володимир Гаврилюк, який не тільки дружив з Клевчуком, а й довгий час жив у нього.

Генеральний інспекторат сигуранци оголосив розшуки Гаврилюка. 20 липня провів обшук у домі його батька в Хрещатику. Там було знайдено комуністичну лі­тературу, зокрема, книжку Г. Григоровича (Г. Піддубного) «Буковинське селянство в ярмі», а також лист Володимира, в якому він гостро картав батька за те, що той на виборах до румунського парламенту виступив на підтримку буржуазного уряду.

«Доброго батька ми мали, нічого сказати, – писав Володимир. – Вам потрібний уряд, тату? Ви забули «добро», зроблене урядом. Може, і цей уряд вам нагадає його… Ви зрадили товаришів, які мужньо боролися за свої права, а нині сидять за це в тюр­мі. Ви продаєте своїх власних дітей, які ще не сиділи, але будуть сидіти в тюрмі. Од­нак вони не продадуться ворогам своїм за шмат ковбаси. Я не сплю цілими ночами, днями нічого не їм, і ніг своїх не чую, працюю разом з робітниками і селянами, а вам потрібний уряд? Від сьогоднішнього дня знайте, можете триматися уряду, але у вас немає більше дітей (мене і Миколи)… більше я до вас не приїду, і ви теж: не повинні бувати в мене. Такого батька я й бачити не хочу… за робітників ви не могли агітува­ти. Яка ганьба! Добре, ідіть з панами. Мене вам більше нічого знати. Я, звичайно, не скажу, що ваш син, навіть коли буду гнити в тюрмах. Я напишу й Миколі, що батько зрадив справу робітників і продався панам. Він вам скаже те ж, що сказав і я…».

Сумнівів щодо політичних поглядів Володимира Гаврилюка в сигуранци не було. І записка, знайдена в Клевчука, і лист до батька засвідчували, що він є активним ді­ячем комуністичного руху на Буковині.

24 липня 1926 року генеральний субінспектор сигуранци, складаючи протокол про таємний архів, знайдений у Іллі Клевчука, записав, що під час обшуків, проведе­них у Володимира Гаврилюка в Чернівцях і в його родичів у Хрещатику Чернівець­кого повіту, знайдено документи і листи, але самого Гаврилюка поки що не знайдено. Довідавшись, що конспіративна квартира Клевчука розкрита, ЦК КПБ, щоб уник­нути арешту своїх членів, які на підставі захоплених сигуранцою документів могли бути розшифровані, дав дозвіл Володимиру Гаврилюку, Осипу Букшованому, а та­кож зв’язковій ЦК Євдокії Басарабі залишити Буковину і перебратися в СРСР.

Наприкінці липня 1926 року в районі села Самушина В. Гаврилюк та

О. Букшо­ваний перепливли Дністер і перебрались до Польщі, але через кілька годин після переходу кордону їх заарештували і кинули до Борщівської в’язниці. Букшованого, як польського громадянина (він був родом із села Жаб’є Косівського повіту), через два дні відправили спочатку до Станіслава, а потім до Львова. Гаврилюка ж, який назвався Сидором Підгірняком, кооператором з Києва, що хотів перебратися до Че­хословаччини, аби вступити там до інституту, польська поліція змусила поверну­тися в радянську Україну. У вересні 1926 року В. В. Гаврилюк прибув до Москви, а звідти його направили до Харкова. Там він працював у Наркоматі освіти редактором Головліту. 6 листопада 1926 року комісія ЦК КП(б)У з попереднього розгляду заяв членів закордонних компартій, які прибули на територію України, вирішила просити ЦК зарахувати В. В. Гаврилюка членом КП(б)У. 22 березня 1927 р. це рішення було затверджено секретаріатом ЦК, що підняло настрій Гаврилюка, заохотило його до творчої і наукової роботи. 1927 року він вступив до аспірантури Українського ін­ституту марксизму-ленінізму, після закінчення якої і захисту дисертації працював викладачем Комуністичного університету ім. Артема.

У 1930-1937 роках він працює в редакції Української Радянської Енциклопедії, Українській академії комуністичного виховання та на інших посадах. Займається на­уковою та громадською роботою.

Третього січня 1930 р. Гаврилюк проходив чистку при партійній організації Українського інституту марксизму-ленінізму. Комісія вирішила: «Вважати за переві­реного. Зауважити тов. Гаврилюкові В. В. на недостатньо чітке розуміння лінії партії в національному питанні».

У 1930 р. Гаврилюк видав книгу «Національне питання в Маркса і Енгельса», а в 1933-му – книгу «Основоположники марксизму про національне питання». Та в цей час ЦК КП(б)У і органи ДПУ розгортають фальсифікаційну справу про Українську військову організацію (УВО). Гаврилюка виключають з партії за вступ до неї за ре­комендацією О. К. Яворського, який на той час уже був арештований у справі УВО, нерозкриття контрреволюційної діяльності співробітників Всеукраїнської академії марксизму-ленінізму (ВУАМЛіну) Ржицького та Бадана, а також за помилки й непра­вильне трактування вчення Маркса з національного питання і звільняють з роботи в інституті.

Близько року Гаврилюк ніде не працював. Потім влаштувався викладачем німець­кої мови у 54-й Харківській середній школі. 27 липня 1937 року його заарештували, а 27 вересня була арештована і його дружина Євдокія Юріївна Басараба, яка працювала вчителькою 133-ї середньої школи в Харкові. Гаврилюка за ст. ст. 54-8, 54-10 ч. І та 54-11 КК УРСР звинуватили в тому, що він, виконуючи завдання розвідуправління штабу РСЧА, нібито зв’язався з іноземною розвідкою і був завербований для шпигунської діяльності на території СРСР. Якою саме іноземною розвідкою, не зазначалось. Йому також приписувалось, що, працюючи на відповідальній посаді в Наркоматі освіти й у ВУАМЛіні в Харкові, зв’язався з українськими контрреволюційними націоналістични­ми колами і в 1933 році був завербований до складу контрреволюційної націоналістич­ної організації УВО для боротьби з радянською владою в Україні. Слідство тривало недовго. Його оформили відповідно до вимог наказу наркома внутрішніх справ СРСР Єжова та прокурора СРСР Вишинського № 00485 від 11 серп­ня 1937 р. Єжов і Вишинський, розглянувши матеріали, подані Управлінням НКВС по Харківській області, постановили Гаврилюка Володимира Васильовича розстріляти. Цей жорстокий акт сваволі і несправедливості був здійснений 29 листопада 1937 р. в спецкорпусі № 1 Харківської в’язниці комендантом Харківського обласного управління НКВС Зеленим, прокурором Дьоміним, начальником спецкорпусу № 1 Кашиним. Вони склали акт, в якому значиться: «Сего числа о 22.50 на Основании приказания Зам. Нач. УНКВД по Харьковской области Майора Госбезопасности т. Рейхмана от 29.XI.1937 года привели в исполнение приговор над осужденным к высшей мере наказания – расстрелу Гаврилюк Владимир Васильевич 1901 г. в чем и составили настоящий акт».

Підписи Зеленого, Дьоміна, Кашина.

Так надміру безжально, безпідставно і невиправдано оперативно було знище­но людину високого інтелекту, честі і мужності, яка в юні роки повірила в широко пропаговані комуністичні ідеали, стала активним борцем за їх втілення в життя. І тільки тому, що В. В. Гаврилюк був українцем, що любив свою мову, свій народ, свою державу Україну, нещадно був знищений сталінсько-єжовською репресив­ною машиною.

Його дружину Євдокію Юріївну Басарабу теж безвинно засудили і кинули на 5 років у виправно-трудові табори, а дев’ятилітню доньку Мирославу відправили як сироту в один із дитбудинків Краснодарського краю, де її виховували в ненависті до «ворогів народу» і «українських контрреволюціонерів», забороняючи листування з матір’ю, не повідомляючи, куди подівся її любимий батько.

11 вересня 1957 року Військовий трибунал Ленінградського військового округу переглянув справу В. В. Гаврилюка і посмертно реабілітував його. Рішенням бюро Харківського обкому КП України від 24 вересня 1960 року

В. В. Гаврилюка (посмерт­но) було відновлено в партії. Таким чином, держава і партія визнали свій злочин перед В. В. Гаврилюком і його родиною. Була виплачена і певна сума грошової ком­пенсації. Але людина була безвинно знищена, і цього злочину не покрити ніякими компенсаціями.

Гаврилюк Микола Васильович (1895-1967 рр.) – діяч комуністичного руху

У 30-х роках минулого століття НКВС ловило буковинців по всьому Радянсько­му Союзу, де тільки могло, і кидало у виправно-трудові табори. Не уник цієї біди і Микола Васильович Гаврилюк, старший брат Володимира, який народився 1 травня 1895 року на Буковині в селі Хрещатик нині Заставнівського району. Родина у Василя Гаврилюка була велика. Дружина народила йому 14 дітей, більшість яких повмирала, бо в батьків не було засобів для їх утримання і виховання. Батьківське господарство складалося зі звичайної сільської хати, одного гектара землі і невеликої корчми, де селяни знаходили можливість випити келих пива чи вина й обговорити життєві про­блеми.

Батько й мати були неписьменними, але бачили, що без науки дітям із сільських злигоднів не вибратись. Отож у 1906 році Миколу як здібного учня сільської школи за порадою вчителя влаштували у 2-гу державну цісарсько-королівську гімназію в Чернівцях. Він добре вчився, за що мав безплатну бурсу (гуртожиток). У 1914 році з відзнакою закінчує гімназію і починає учителювати в старших класах. Заробляв кошти на одяг та взуття також на цукрозаводі і на збиранні цукрових буряків у по­міщика.

1 серпня 1914 року спалахнула Перша світова війна. Миколу призивають в ав­стрійську армію і направляють у Відень на шестимісячні фельдшерські курси, після яких він як військовий фельдшер у 1915 році їде спочатку на румунський фронт, а в 1916-му – на італійський.

У жовтні 1918 року війна закінчилася, Австро-Угорська монархія розпалась. Ми­кола Гаврилюк повертається в Чернівці, вступає в українську соціал-демократичну організацію, яка з великими симпатіями ставилася до революційних подій, що від­бувалися в Україні.

Коли в Галичині розгорнулася боротьба з поляками, Микола Гаврилюк організо­вує санітарний загін і лікує хворих та поранених. Буковину тим часом окупували ру­мунські війська. Микола Васильович у цей час зв’язується зі своїм односельчанином Василем Морозом, котрий жив у Берліні, працював у місії з репатріації російських полонених, серед яких було багато українців.

У січні 1921 року Гаврилюк М. В. їде в Берлін. З допомогою Василя Мороза його приймають в Комуністичну партію Німеччини. Він починає працювати серед україн­ських емігрантів і військовополонених, які затрималися в Німеччині. Тут же вступає до Берлінського медінституту і навчається в ньому до 1924 року, але лекції відвідував рідко, заліків не здавав, бо був дуже завантажений роботою, за яку одержував гроші.

В кінці квітня 1924 року берлінська поліція заарештувала Гаврилюка, і хоча нія­ких доказів його протиправної діяльності не знайшла, окрім партійного квитка, все ж запропонувала йому покинути Німеччину як персоні нон-ґрата.

Микола Васильович одержав у повпредстві УРСР у Берліні радянське громадян­ство, паспорт і виїхав до Москви. В травні 1924-го уже ходив вулицями радянської столиці. Тут він вступає до Другого Московського медінституту. Його переводять з Компартії Німеччини у ВКП(б). Закінчивши три курси медінституту у 1927-му, за сімейними обставинами залишає його і вступає на роботу в Міжнародний аграр­ний інститут на посаду секретаря правління. Працюючи тут, Микола Васильович протягом року не відвідував партійних зборів, не сплачував внесків, за що його в 1933-му виключили з партії як такого, що відірвався від парторганізації, і звільнили з роботи в інституті. Він влаштувався лінотипістом у 7-му міську друкарню «Іскра революції». Дружина Броня, час одруження з якою встановити не вдалося, покинула його і виїхала до Харкова, де знайшла собі другого чоловіка і жила, як кажуть знавці, у шикарній квартирі.

1 грудня 1934 р. в Ленінграді сталося вбивство С. М. Кірова, за яким прокотилася хвиля арештів, котра зачепила й М. В. Гаврилюка. Він був на початку 1935 року аре­штований, а 31 липня Особлива нарада при НКВС СРСР нібито за ведення контрре­волюційної агітації засудила його до 5 років виправно-трудових таборів. Гаврилюка направили в Карагандинський табір НКВС, де він один рік завідував амбулаторією, а потім був начальником санітарної частини в організаційному табірному відділенні. Звільнився з таборів у 1940 році, але без права виїзду за межі Караганди. Завідував медпунктом шахти № 1, а з 1948-го за сумісництвом ще й кабінетом пунктів охорони здоров’я.

У 1940-1941 роках закінчив курси підвищення кваліфікації фельдшерів з відзна­кою. Перебуваючи в таборі, одружився з медсестрою, яка працювала там же. Вий­шовши на волю, удвох працювали за фахом і прожили разом до 1954 року. Дітей не було. Микола Васильович відпустив дружину на курорт, де вона познайомилася з іншим чоловіком, і додому не повернулась.

«Микола Васильович, – як пише його племінниця Мирослава, – був людиною твердого характеру, жорсткою, прямолінійною, не любив брехливих і криводухих, мав складний характер, тому не зміг ужитися ні з першою дружиною, ні з другою. Відомо, що риба шукає, де глибше, а людина – де ліпше. Він був прямою протилеж­ністю мого батька. Це не раз відмічала мама та й він сам не заперечував цього. Про себе розповідати не любив. Від прямих запитань і відповідей ухилявся. Казав, що працював у повпредстві України в Німеччині у 1920-1922 роках, і це стало причиною його арешту, а мій батько до цього не мав ніякого відношення. Але при всій склад­ності свого характеру завжди і всюди залишався українцем. Мову пам’ятав не дуже добре, розуміти все розумів, а говорити за роки роботи в Москві, а потім у ГУЛАГу – розучився, як і я».

Живучи одинаком у Караганді, Микола Васильович довго не давав знати про себе ні рідним, ні знайомим. Казав, що не хоче повертатися до минулого. Та все ж у 1955-му, коли вже не було ні Сталіна, ні Берії, він розшукав свого двоюрідного брата Михайла Дмитровича Гаврилюка, котрий жив у Чернівцях, вважався «старим біль­шовиком» і працював заступником редактора обласної газети «Радянська Букови­на». Через нього дізнався про дружину брата Володимира Євдокію Юріївну, яка в той час жила сама в Чернівцях по вулиці Коростишівській, 10, і згодом запропонував їй переїхати до нього в Караганду, щоб доживати вік разом. Вона погодилась, а невдовзі до них прибула і Мирослава з сином.

Микола Васильович був дуже радий приїздові племінниці і внука, тішився ними. Мирославу називав не інакше як дочкою. Допоміг влаштуватися на роботу, де їй при­годився досвід роботи в Чернівецькому маслопромтресті. Молоду жінку призначили головним товарознавцем-технологом холодильника місткістю 18 тисяч тонн ванта­жу. Тут вона пропрацювала 24 роки – до виходу на пенсію.

Микола Васильович, за словами людей, які його знали, був лікарем від Бога, хоча мав лише середню фельдшерську освіту. Він працював у Караганді заступником го­ловного лікаря міської лікарні № 4, а одночасно завідував медпунктом шахти Вер­тикальна. Його шанували і колеги, і пацієнти. Працював до останніх днів. Помер 25 травня 1967 року у віці 72 літ від лімфогранулометозу, яким хворів лише три місяці.

Мороз Василь Богданович (1889-1942 рр.) – діяч комуністичного руху

Народився 20 листопада 1889 р. в селі Хрещатик Кіцманського повіту на Букови­ні у селянській родині Тодосія Мороза, яка мала близько 5 гектарів землі і невелике господарство. З 1903 по 1908 рік навчався в 2-й державній цісарсько-королівській гімназії в Чернівцях, а в 1908-1909-му – як приватник. Двічі піддавався іспитові на зрілість: перший раз – 24 вересня 1912 року з відстрочкою на шість місяців, другий – 17 лютого 1913 року, коли був визнаний зрілим більшістю голосів.

У 1913-1914 роках навчався в Чернівецькому університеті, у 1915-му – у Віден­ському. Перша світова війна перервала навчання юнака і закинула його в Німеччину у місто Раштадт, де він працював перекладачем у таборі для російських військово­полонених, серед яких було багато українців. Тут він організовує школу для полоне­них. Сам виступає з лекціями на історичні, географічні та суспільно-політичні теми. Уважно прислухається і придивляється до того, що діється у світі. Зокрема, він при­хильно сприйняв і Російську революцію, і те, що розпалась Австро-Угорська монар­хія. Російська революція збудила в душі Василя сподівання, що не сьогодні-завтра і його рідна Буковина, яку у жовтні 1918-го захопила королівська Румунія, приєдна­ється до Великої України.

У 1918-1920 роках Василь Тодосійович живе в Берліні, займається перекладами з німецької на українську. Зокрема, для українських галицьких видавництв він пере­кладав науково-популярні твори Оренштейна, а водночас з жовтня 1921 року працює консультантом в бюро репатріації російських військовополонених на батьківщину. У 1920 році за рекомендацією Вільгельма Піка його приймають до лав Комуніс­тичної партії Німеччини.

Восени 1921 року в Берлін прибув новий повноважний представник УРСР Воло­димир Християнович Ауссем. Він набирав собі співробітників і, дізнавшись, що Ва­силь Мороз добре володіє українською, російською і німецькою мовами, за рекомен­дацією ЦК КПН взяв його у своє розпорядження на посаду секретаря повпредства. Ці обов’язки він виконував до кінця 1923 року.

У 1922 році В. Т. Мороз приймає громадянство СРСР, до цього часу він був ав­стрійським підданим.

Працюючи в повпредстві, він у жовтні 1921 року вступає в Берлінський універ­ситет на філологічний факультет, який закінчив у 1923 році. При університеті діяли дві студентські організації: «Спілка» – петлюрівської орієнтації і «Громада україн­ських студентів» зміновіховського плану. Василь Тодосійович був прихильником зміновіховської громади і брав участь у її роботі.

Він виступав на зборах студентів з доповідями. Крім того, за завданням Ауссема вів роботу серед студентів, щоб схилити їх на бік радянської влади.

На початку 1924 року повпредство УРСР в Берліні було ліквідоване, і Василя Тодосійовича відправляють у Харків у розпорядження ЦК КП(б)У, куди й прибув у квітні 1924 року.

Адаптація до життя в країні соціалізму проходила небезболісно: повсюди від­чувалася велика нестача харчів, одягу, взуття, ще свіжим був відгомін голоду 1922 року. До того ж тут Мороз потрапив у поле постійного стеження. Усюди діяли партосередки, профспілкові комітети. На нього всюди дивилися підозріло, як на чужака.

В цей час Василь Тодосійович змінив своє ім,я по батькові на Богдановича. Оче­видно, прибувши в Радянський Союз, з єдиною метою, щоб румунська сигуранца не прив’язувала його до родичів і не переслідувала за сина чи брата більшовика.

Відразу ж після прибуття в Харків він поставив питання про вступ до КП(б)У. Його прийняли у 1924 р., видавши партквиток № 0758959. З 1924-го по 1933 рік пра­цював викладачем німецької мови в Інституті народної освіти, Харківському полі­технічному інституті та Харківському державному університеті. Все ніби йшло до­бре. Предмет свій він знав досконало.

Отже, з цього боку претензій не боявся. Але ж коли влада намітила тебе знищити, то гачок знайде.

7 лютого 1934 року в університеті з’явився наказ № 17, в якому говорилось:

«Викладача німецької мови т. Мороза, як представника буржуазної методології, який не забезпечив читання ідеологічно витриманого курсу, з роботи в Харківсько­му державному університеті зняти.

Ректор ХДУ Блудов. Секретар Сіастенов».

У протоколі № 26 комісії по чистці парторганізації Харківського державного уні­верситету економічного, історичного і літературного факультетів від 27 листопада 1934 року відзначено, що до 1914 року Мороз навчався на Буковині, з 1914 по 1920 – працював у таборах для військовополонених, в 1920-1921 роках – у Берліні в комісії в справах військовополонених, в 1922-1923 – в повпредстві УРСР у Німеччині.

У 1924-му відкомандирований у розпорядження ЦК КП(б)У. З 1924-го по 1933 р. – викладач німецької мови в ІНО, ХПІПО, ХДУ і Головліті.

У 1912-1914 – перебував у СДПБ (Соціал-демократичній партії Буковини).

З 1920-1924 – перебував у КПН.

Які мав стягнення?

У 1929 році від Харківської комісії по чистці за пасивне перебування в партії – на вид.

У 1931 році – від парткомітету ХДУ за несплату членських внесків – догана.

В 1933 році – від парткомітету ХДУ за те, що приховав своє перебування в СДПБ, за блок з контрреволюціонером Нємчиновим і за пасивне перебування в пар­тії – виключений із партії.

Василь Богданович не погодився з таким рішенням. Звернувся з апеляцією в Центральну комісію ВКП(б)по чистці. Довго чекав реакції на заяву. Нарешті одержав виклик з Москви бути на засіданні комісії 15 вересня 1935 року. Розгляд був корот­ким. Апеляцію відхилили, а рішення Харківської обласної комісії по чистці про ви­ключення Мороза В. Б. із ВКП(б) як вихідця з опортуністичної соціал-демократичної партії, а також за відсутність ідейної більшовицької витримки та партійну пасив­ність – підтвердили.

Мороз зрозумів, що його впіймали в капкан недовіри і навряд чи йому вдасться з нього вирватись.

Після повернення з Москви В. Б. Мороз уже був готовий для того, щоб його аре­штувати і кинути у виправно-трудові табори. Чекати довелося недовго.

28 березня 1936 року співробітнику НКВС Тимошенку було видано ордер № 158 на обшук і арешт Мороза В. Б. Ця операція була успішно проведена, Мороза відпра­вили в спецкорпус № 1, камеру № 29 Харківського обласного управління НКВС.

А наступного дня начальник економічного відділу капітан держбезпеки НКВС УРСР Арров розглянув матеріали про «злочинну» діяльність Мороза Василя Богда­новича, виключеного із членів КП(б)У, яка проявилася нібито в тому, що він, буду­чи учасником контрреволюційного фашистського підпілля, за завданням іноземних держав проводив контрреволюційну агітацію за скинення радянської влади та від­новлення капіталістичного ладу, знайшов у його діях ознаки злочинів, передбачених статтями 54-10 і 54-11 КК УРСР і постановив розпочати попереднє слідство.

Василь Богданович сидів як приголомшений у в’язниці і не знав, що хочуть з ним робити. Тільки 7 квітня йому оголосили постанову на арешт. Треба сказати, що 28 березня 1936 року заступник обласного прокурора Леонов підписав цю постанову, давши санкцію на арешт не тільки Мороза В. Б., а й Рози Львівни Хемічук та Євгенії Юліївни Тоціус, які звинувачувалися за цими ж статтями.

У зв’язку із ситуацією, що закручувалася навколо Мороза, який із 7 лютого 1934 року ходив безробітний, його дружина Парасковія Михайлівна, уродженка м. Ваш­ківці на Буковині, скориставшись переїздом інституту іноземних мов із Харкова до Києва, забрала з собою трьох дітей – Максима 13 літ, Мая – 11 літ і п’ятнадцятилітню дочку Галю – й переїхала в нову столицю, сподіваючись врятувати і себе, і дітей від спецпоселення. Василю Богдановичу тим часом викручували руки і мізки.

Слідчі всі патріотичні пориви В. Б. Мороза намагалися перевернути з ніг на го­лову і витрактувати як контрреволюційні, спрямовані на підрив радянської влади. Його щира розповідь про те, як він учився, де працював, з ким листувався, що робив для активізації комуністичного руху в окупованій Румунією Буковині Арров сприй­мав як замасковані контрреволюційні дії.

Допити йшли один за одним. В основному нічні, з побоями і тортурами. Слідчі ламали Мороза, вимагали від нього потрібних їм зізнань. І добилися свого. Ще 25 квітня на стандартне запитання слідчого, з якого часу він став членом УВО і хто, крім нього, Гуцуляка, Канюка входив до буковинської контрреволюційної групи цієї організації, він відповів, як і раніше: «Я ні в яких контрреволюційних організаціях ніколи не був!».

А вже через два дні на допиті 27 квітня на запитання слідчого, чи визнає себе винним, відповів:

«Визнаю себе винним в приналежності і участі в контрреволюційній групі буко­винців».

І хоч у слідчих зі звинуваченнями Мороза і його «доказами» явно не витанцьову­валось, помічник прокурора по спецсправах Липський 20 червня 1936 року підписав «Заключение по делу по обвинению Мороза Василия Богдановича, обвиняемого по статьям 54-10, 54-11 УК УССР», в якому твердив:

«Материалами следствия установлено, что Мороз является старым украин­ским националистом, с 1912 по 1914 год являлся членом Социал-демократической организации Буковины, пропагандируя идеи национального обьединения с укра­инской буржуазией. С 1920 по 1924 г. с двурушнической целью проник в члены КПГ, входя в Берлинскую контрреволюционно-националистическую организацию, прикрывавшуюся названием «Украинской национальной группы», ставившей себе задачу переброски в УССР украинских националистических кадров в целях подго­товки восстания против советской власти…».

Прокурор обвинувальний висновок ХОУ НКВС затвердив, з пропозицією ув’язнити Мороза В. Б. на 5 років у ВТТ погодився.

У липні 1936 року справа Мороза розглядалася у Києві. Оперуповноважений економічного відділу УДБ сержант держбезпеки Глєбов, начальник 3-го відділення старший лейтенант держбезпеки Чечерський і начальник економічного відділу УДБ НКВС УРСР комісар держбезпеки 3 рангу Мазо прийняли постанову про направлен­ня слідчої справи № 7929 Мороза В. Б. на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР з клопотанням про ув’язнення Мороза у ВТТ строком на 5 років.

Заступник наркома внутрішніх справ УРСР Кацнельсон 4 жовтня 1936 року за­твердив цю постанову.

22 листопада 1936 року ОН при наркомі внутрішніх справ СРСР засудила Моро­за В. Б. за контрреволюційну діяльність до 5 років у ВТТ, рахуючи строк з 29 березня 1936 року.

Відбував Василь Богданович незаслужене покарання до весни 1941 року. У квітні прибув у Київ до дружини й дітей, але жити йому в столиці не дозволили, тому посе­лився у Білій Церкві. Пізньої осені 1941-го, коли німці окупували Київ, він прибув до сім’ї. Добре володіючи німецькою мовою, влаштувався конторником у готелі, де його дружина працювала прибиральницею. Але восени 1942 року між Морозом і шефом готелю Фріцом Локком несподівано виникла гостра суперечка, після якої гестапо за­арештувало Мороза і без суду розстріляло у Бабиному Яру.

25 березня 1960 року Президія Харківського обласного суду скасувала постанову ОН при НКВС СРСР від 22 листопада 1936 року стосовно Мороза В. Б., справу судо­чинством припинила за недоведеністю звинувачення.

За матеріалами вчителя історії Бортник Г. В.

За матеріалами книги Миколи Черешнюка “Історія сіл Заставнівщини”

Гаврилюк Володимир Васильович (1901-1937 рр.) – діяч комуністичного руху

Багатьом буковинцям це ім’я відоме. Його у радянські часи побіжно згадували у своїх статтях науковці Г. С. Іванушко, В. М. Курило, Н. Й. Сирота, Б. Ф. Білецький, З. Б. Браславський, Л. І. Васюк. Йому присвячували свої нариси і статті письменник Г. В. Синельников, журналіст І. П. Фостій, але вся правда про В. В. Гаврилюка не була сказана, бо тодішня цензура не дозволяла розкривати глибоку трагічність його долі. Сьогодні є можливість сказати повну правду про цю людину.

Його життя, виповнене високою мужністю і самовідданістю в боротьбі за велику справу визволення рідного народу з чужоземної неволі, за возз’єднання краю з ра­дянською Україною, було обірване злочинною владою на підставі вигаданих, сфаль­сифікованих звинувачень.

Наш земляк Володимир Васильович Гаврилюк належав до людей сміливих і чес­них, які, долаючи всілякі перешкоди, несхибно йшли до високої мети. Народився він 9 квітня 1901 року в селі Хрещатик нинішнього Заставнівського району в сім’ї бідного землероба. Живучи в селі, хлопець бачив і сам відчував нужденне життя, що панувало майже в кожній хаті. Соціальна нерівність впадала у вічі і в місті, де після сільської початкової школи Володимир Гаврилюк продовжив навчання в гімна­зії, в якій познайомився з вченням про соціалізм і глибоко зацікавився його ідеями, марксистською літературою, уважно стежив за ходом подій у молодій, як тоді казали Країні Рад. Всі його думки і помисли були звернені до неї, бо там жили його брати і сестри. Великий вплив на нього мало знайомство і дружба з тодішнім секретарем Компартії Буковини Сергієм Івановичем Канюком, в котрому він знайшов не тільки доброго учителя, а й вірного старшого товариша.

Після того, як С. І. Канюк внаслідок сигуранцівських репресій змушений був на початку 1922 року нелегально емігрувати до Радянського Союзу, справу комуністич­ного руху в краї далі повели його учні – Ілля Клевчук, Володимир Гаврилюк, Іван Стасюк та інші. 1923 року Володимир Гаврилюк вступає на філософський факультет Чернівецького університету, де згодом входить до складу студентського комуністич­ного гуртка.

1924 року у Відні з ініціативи комуністів-буковинців, що перебували в еміграції, зокрема, члена ЦК КПБ С. Ю. Гуцуляка, було утворено Організаційний комітет, ко­трий ставив собі за мету гуртувати людей, що прагнули працювати для розгортан­ня комуністичного руху на Буковині. Після кількох поїздок членів цього комітету в край їм вдалося налагодити зв’язки з існуючими комуністичними організаціями і навесні 1925 року провести конференцію комуністів Буковини, на якій було обрано Центральний комітет Компартії Буковини. В. В. Гаврилюка обрано членом і секрета­рем ЦК КПБ(б).

Так, майже після трирічного затишшя, спричиненого розгромом Центрального комітету КПБ, очолюваного С. І. Канюком, Компартія Буковини знову почала від­роджуватись, зміцнювати свої ряди. Як свідчать документи, влітку 1925 року в краї вже діяло близько 25 партійних організацій, які об’єднували майже 500 комуністів і численний актив співчуваючих. Було вжито заходів і для відновлення діяльності робітничих культурно-просвітніх товариств «Воля» та «Праця», через які Компартія вела пропагандистську і організаторську роботу серед робітників міста. Восени 1925 року КПБ вдалось посилити свій вплив у Буковинській інтернаціональній соціал-демократичній партії і навіть заволодіти певною мірою друкованим органом її укра­їнської секції – газетою «Боротьба», що почала виходити 8 листопада 1925 року. Її редактором був член ЦК КПБ І. Д. Стасюк.

Компартія Буковини в цей період розгортала активну політичну роботу. Її авто­ритет і вплив на маси зростав. Під час виборів до румунського парламенту в травні 1926 року вона виставляє за списком соціал-демократичної партії п’ять кандидатів-комуністів, серед яких були, зокрема, Іван Стасюк, Іван Степак, Василь Руснак, Сидір Лупуляк, Тодор Стефюк, а також організовує ряд віч, демонстрацій і страйків, ко­трими в 1926 році були охоплені робітники лісопильного заводу «Гец», текстильної фабрики «Постеверія ромине», цегельних заводів, хутровики, поліграфісти, столяри, пекарі та комунальники. Страйкуючі висували не тільки економічні, а й політичні вимоги.

Зростає роль Центрального комітету КПБ в керівництві партійними осередками та організаційному зміцненні всієї партії. ЦК посилив зв’язки з ЦК КП(б)У та ЦК КПЗУ. В. В. Гаврилюк у 1925-1926 роках тричі був у радянській Україні, де одержував від відповідальних працівників вказівки, рекомендації, інструкції та зв’язки.

Після розгляду в лютому 1926 року буковинського питання на нараді при викон­комі Комінтерну, посилилась допомога Компартії Буковини з боку Комінтерну та ЦК КП(б)У. В квітні-травні для партійної роботи на Буковину прибули член ЦК КПЗУ О. І. Букшований як представник Закордонного бюро допомоги та С. Г. Галицький як представник Балканської федерації Комінтерну. На початку року в край прибув також член Закордонного бюро КПБ у Відні Д. Д. Хемічук (І. Зеленко) та ряд інших. Приплив досвідчених партійних кадрів відіграв важливу роль у поліпшенні роботи ЦК КПБ. У гравні-липні 1926 року він прийняв ряд важливих документів, зокрема, «Резолюцію про склад та організаційне будівництво КПБ», «Резолюцію про відно­шення КПБ і КПР», «Тези в справі відношення КПБ до УСДП», «Резолюцію в справі виборів», «Резолюцію про закордонні комітети», «Резолюцію в справі робітничо-селянського блоку», «Звернення до Буковинської соціал-демократичної партії та її української секції» й ряд інших. Все це сприяло пожвавленню внутрішньопартійної роботи, розширило зв’язки партії з масами, піднесло її авторитет як значної політич­ної сили.

Активізація комуністичної діяльності в краї викликала тривогу у властей. Си­гуранца розпочала активні пошуки центру КПБ. 12 липня 1926 року в с. Бучушка Оргеєвського р-ну Бессарабії вдалося перехопити лист до Гаврилюка, адресований на конспіративну квартиру Іллі Клевчука в Нових Мамаївцях, і самого посланця. 18 липня на квартиру до Клевчука прибула група Чернівецької сигуранци. Під час об­шуку знайдено заховану під підлогою скриню, а в ній архів КПБ, різну комуністичну літературу і печатку партії. Клевчука та ряд зв’язаних з ним осіб заарештували. У багатьох донесеннях поліцейські вказували, шо активним учасником комуністич­ної організації в Нових Мамаївцях є Володимир Гаврилюк, який не тільки дружив з Клевчуком, а й довгий час жив у нього.

Генеральний інспекторат сигуранци оголосив розшуки Гаврилюка. 20 липня провів обшук у домі його батька в Хрещатику. Там було знайдено комуністичну лі­тературу, зокрема, книжку Г. Григоровича (Г. Піддубного) «Буковинське селянство в ярмі», а також лист Володимира, в якому він гостро картав батька за те, що той на виборах до румунського парламенту виступив на підтримку буржуазного уряду.

«Доброго батька ми мали, нічого сказати, – писав Володимир. – Вам потрібний уряд, тату? Ви забули «добро», зроблене урядом. Може, і цей уряд вам нагадає його… Ви зрадили товаришів, які мужньо боролися за свої права, а нині сидять за це в тюр­мі. Ви продаєте своїх власних дітей, які ще не сиділи, але будуть сидіти в тюрмі. Од­нак вони не продадуться ворогам своїм за шмат ковбаси. Я не сплю цілими ночами, днями нічого не їм, і ніг своїх не чую, працюю разом з робітниками і селянами, а вам потрібний уряд? Від сьогоднішнього дня знайте, можете триматися уряду, але у вас немає більше дітей (мене і Миколи)… більше я до вас не приїду, і ви теж: не повинні бувати в мене. Такого батька я й бачити не хочу… за робітників ви не могли агітува­ти. Яка ганьба! Добре, ідіть з панами. Мене вам більше нічого знати. Я, звичайно, не скажу, що ваш син, навіть коли буду гнити в тюрмах. Я напишу й Миколі, що батько зрадив справу робітників і продався панам. Він вам скаже те ж, що сказав і я…».

Сумнівів щодо політичних поглядів Володимира Гаврилюка в сигуранци не було. І записка, знайдена в Клевчука, і лист до батька засвідчували, що він є активним ді­ячем комуністичного руху на Буковині.

24 липня 1926 року генеральний субінспектор сигуранци, складаючи протокол про таємний архів, знайдений у Іллі Клевчука, записав, що під час обшуків, проведе­них у Володимира Гаврилюка в Чернівцях і в його родичів у Хрещатику Чернівець­кого повіту, знайдено документи і листи, але самого Гаврилюка поки що не знайдено. Довідавшись, що конспіративна квартира Клевчука розкрита, ЦК КПБ, щоб уник­нути арешту своїх членів, які на підставі захоплених сигуранцою документів могли бути розшифровані, дав дозвіл Володимиру Гаврилюку, Осипу Букшованому, а та­кож зв’язковій ЦК Євдокії Басарабі залишити Буковину і перебратися в СРСР.

Наприкінці липня 1926 року в районі села Самушина В. Гаврилюк та О. Букшо­ваний перепливли Дністер і перебрались до Польщі, але через кілька годин після переходу кордону їх заарештували і кинули до Борщівської в’язниці. Букшованого, як польського громадянина (він був родом із села Жаб’є Косівського повіту), через два дні відправили спочатку до Станіслава, а потім до Львова. Гаврилюка ж, який назвався Сидором Підгірняком, кооператором з Києва, що хотів перебратися до Че­хословаччини, аби вступити там до інституту, польська поліція змусила поверну­тися в радянську Україну. У вересні 1926 року В. В. Гаврилюк прибув до Москви, а звідти його направили до Харкова. Там він працював у Наркоматі освіти редактором Головліту. 6 листопада 1926 року комісія ЦК КП(б)У з попереднього розгляду заяв членів закордонних компартій, які прибули на територію України, вирішила просити ЦК зарахувати В. В. Гаврилюка членом КП(б)У. 22 березня 1927 р. це рішення було затверджено секретаріатом ЦК, що підняло настрій Гаврилюка, заохотило його до творчої і наукової роботи. 1927 року він вступив до аспірантури Українського ін­ституту марксизму-ленінізму, після закінчення якої і захисту дисертації працював викладачем Комуністичного університету ім. Артема.

У 1930-1937 роках він працює в редакції Української Радянської Енциклопедії, Українській академії комуністичного виховання та на інших посадах. Займається на­уковою та громадською роботою.

Третього січня 1930 р. Гаврилюк проходив чистку при партійній організації Українського інституту марксизму-ленінізму. Комісія вирішила: «Вважати за переві­реного. Зауважити тов. Гаврилюкові В. В. на недостатньо чітке розуміння лінії партії в національному питанні».

У 1930 р. Гаврилюк видав книгу «Національне питання в Маркса і Енгельса», а в 1933-му – книгу «Основоположники марксизму про національне питання». Та в цей час ЦК КП(б)У і органи ДПУ розгортають фальсифікаційну справу про Українську військову організацію (УВО). Гаврилюка виключають з партії за вступ до неї за ре­комендацією О. К. Яворського, який на той час уже був арештований у справі УВО, нерозкриття контрреволюційної діяльності співробітників Всеукраїнської академії марксизму-ленінізму (ВУАМЛіну) Ржицького та Бадана, а також за помилки й непра­вильне трактування вчення Маркса з національного питання і звільняють з роботи в інституті.

Близько року Гаврилюк ніде не працював. Потім влаштувався викладачем німець­кої мови у 54-й Харківській середній школі. 27 липня 1937 року його заарештували, а 27 вересня була арештована і його дружина Євдокія Юріївна Басараба, яка працювала вчителькою 133-ї середньої школи в Харкові. Гаврилюка за ст. ст. 54-8, 54-10 ч. І та 54-11 КК УРСР звинуватили в тому, що він, виконуючи завдання розвідуправління штабу РСЧА, нібито зв’язався з іноземною розвідкою і був завербований для шпигунської діяльності на території СРСР. Якою саме іноземною розвідкою, не зазначалось. Йому також приписувалось, що, працюючи на відповідальній посаді в Наркоматі освіти й у ВУАМЛіні в Харкові, зв’язався з українськими контрреволюційними націоналістични­ми колами і в 1933 році був завербований до складу контрреволюційної націоналістич­ної організації УВО для боротьби з радянською владою в Україні. Слідство тривало недовго. Його оформили відповідно до вимог наказу наркома внутрішніх справ СРСР Єжова та прокурора СРСР Вишинського № 00485 від 11 серп­ня 1937 р. Єжов і Вишинський, розглянувши матеріали, подані Управлінням НКВС по Харківській області, постановили Гаврилюка Володимира Васильовича розстріляти. Цей жорстокий акт сваволі і несправедливості був здійснений 29 листопада 1937 р. в спецкорпусі № 1 Харківської в’язниці комендантом Харківського обласного управління НКВС Зеленим, прокурором Дьоміним, начальником спецкорпусу № 1 Кашиним. Вони склали акт, в якому значиться: «Сего числа о 22.50 на Основании приказания Зам. Нач. УНКВД по Харьковской области Майора Госбезопасности т. Рейхмана от 29.XI.1937 года привели в исполнение приговор над осужденным к высшей мере наказания – расстрелу Гаврилюк Владимир Васильевич 1901 г. в чем и составили настоящий акт».

Підписи Зеленого, Дьоміна, Кашина.

Так надміру безжально, безпідставно і невиправдано оперативно було знище­но людину високого інтелекту, честі і мужності, яка в юні роки повірила в широко пропаговані комуністичні ідеали, стала активним борцем за їх втілення в життя. І тільки тому, що В. В. Гаврилюк був українцем, що любив свою мову, свій народ, свою державу Україну, нещадно був знищений сталінсько-єжовською репресив­ною машиною.

Його дружину Євдокію Юріївну Басарабу теж безвинно засудили і кинули на 5 років у виправно-трудові табори, а дев’ятилітню доньку Мирославу відправили як сироту в один із дитбудинків Краснодарського краю, де її виховували в ненависті до «ворогів народу» і «українських контрреволюціонерів», забороняючи листування з матір’ю, не повідомляючи, куди подівся її любимий батько.

11 вересня 1957 року Військовий трибунал Ленінградського військового округу переглянув справу В. В. Гаврилюка і посмертно реабілітував його. Рішенням бюро Харківського обкому КП України від 24 вересня 1960 року

В. В. Гаврилюка (посмерт­но) було відновлено в партії. Таким чином, держава і партія визнали свій злочин перед В. В. Гаврилюком і його родиною. Була виплачена і певна сума грошової ком­пенсації. Але людина була безвинно знищена, і цього злочину не покрити ніякими компенсаціями.

Гаврилюк Микола Васильович (1895-1967 рр.) – діяч комуністичного руху

У 30-х роках минулого століття НКВС ловило буковинців по всьому Радянсько­му Союзу, де тільки могло, і кидало у виправно-трудові табори. Не уник цієї біди і Микола Васильович Гаврилюк, старший брат Володимира, який народився 1 травня 1895 року на Буковині в селі Хрещатик нині Заставнівського району. Родина у Василя Гаврилюка була велика. Дружина народила йому 14 дітей, більшість яких повмирала, бо в батьків не було засобів для їх утримання і виховання. Батьківське господарство складалося зі звичайної сільської хати, одного гектара землі і невеликої корчми, де селяни знаходили можливість випити келих пива чи вина й обговорити життєві про­блеми.

Батько й мати були неписьменними, але бачили, що без науки дітям із сільських злигоднів не вибратись. Отож у 1906 році Миколу як здібного учня сільської школи за порадою вчителя влаштували у 2-гу державну цісарсько-королівську гімназію в Чернівцях. Він добре вчився, за що мав безплатну бурсу (гуртожиток). У 1914 році з відзнакою закінчує гімназію і починає учителювати в старших класах. Заробляв кошти на одяг та взуття також на цукрозаводі і на збиранні цукрових буряків у по­міщика.

1 серпня 1914 року спалахнула Перша світова війна. Миколу призивають в ав­стрійську армію і направляють у Відень на шестимісячні фельдшерські курси, після яких він як військовий фельдшер у 1915 році їде спочатку на румунський фронт, а в 1916-му – на італійський.

У жовтні 1918 року війна закінчилася, Австро-Угорська монархія розпалась. Ми­кола Гаврилюк повертається в Чернівці, вступає в українську соціал-демократичну організацію, яка з великими симпатіями ставилася до революційних подій, що від­бувалися в Україні.

Коли в Галичині розгорнулася боротьба з поляками, Микола Гаврилюк організо­вує санітарний загін і лікує хворих та поранених. Буковину тим часом окупували ру­мунські війська. Микола Васильович у цей час зв’язується зі своїм односельчанином Василем Морозом, котрий жив у Берліні, працював у місії з репатріації російських полонених, серед яких було багато українців.

У січні 1921 року Гаврилюк М. В. їде в Берлін. З допомогою Василя Мороза його приймають в Комуністичну партію Німеччини. Він починає працювати серед україн­ських емігрантів і військовополонених, які затрималися в Німеччині. Тут же вступає до Берлінського медінституту і навчається в ньому до 1924 року, але лекції відвідував рідко, заліків не здавав, бо був дуже завантажений роботою, за яку одержував гроші.

В кінці квітня 1924 року берлінська поліція заарештувала Гаврилюка, і хоча нія­ких доказів його протиправної діяльності не знайшла, окрім партійного квитка, все ж запропонувала йому покинути Німеччину як персоні нон-ґрата.

Микола Васильович одержав у повпредстві УРСР у Берліні радянське громадян­ство, паспорт і виїхав до Москви. В травні 1924-го уже ходив вулицями радянської столиці. Тут він вступає до Другого Московського медінституту. Його переводять з Компартії Німеччини у ВКП(б). Закінчивши три курси медінституту у 1927-му, за сімейними обставинами залишає його і вступає на роботу в Міжнародний аграр­ний інститут на посаду секретаря правління. Працюючи тут, Микола Васильович протягом року не відвідував партійних зборів, не сплачував внесків, за що його в 1933-му виключили з партії як такого, що відірвався від парторганізації, і звільнили з роботи в інституті. Він влаштувався лінотипістом у 7-му міську друкарню «Іскра революції». Дружина Броня, час одруження з якою встановити не вдалося, покинула його і виїхала до Харкова, де знайшла собі другого чоловіка і жила, як кажуть знавці, у шикарній квартирі.

1 грудня 1934 р. в Ленінграді сталося вбивство С. М. Кірова, за яким прокотилася хвиля арештів, котра зачепила й М. В. Гаврилюка. Він був на початку 1935 року аре­штований, а 31 липня Особлива нарада при НКВС СРСР нібито за ведення контрре­волюційної агітації засудила його до 5 років виправно-трудових таборів. Гаврилюка направили в Карагандинський табір НКВС, де він один рік завідував амбулаторією, а потім був начальником санітарної частини в організаційному табірному відділенні. Звільнився з таборів у 1940 році, але без права виїзду за межі Караганди. Завідував медпунктом шахти № 1, а з 1948-го за сумісництвом ще й кабінетом пунктів охорони здоров’я.

У 1940-1941 роках закінчив курси підвищення кваліфікації фельдшерів з відзна­кою. Перебуваючи в таборі, одружився з медсестрою, яка працювала там же. Вий­шовши на волю, удвох працювали за фахом і прожили разом до 1954 року. Дітей не було. Микола Васильович відпустив дружину на курорт, де вона познайомилася з іншим чоловіком, і додому не повернулась.

«Микола Васильович, – як пише його племінниця Мирослава, – був людиною твердого характеру, жорсткою, прямолінійною, не любив брехливих і криводухих, мав складний характер, тому не зміг ужитися ні з першою дружиною, ні з другою. Відомо, що риба шукає, де глибше, а людина – де ліпше. Він був прямою протилеж­ністю мого батька. Це не раз відмічала мама та й він сам не заперечував цього. Про себе розповідати не любив. Від прямих запитань і відповідей ухилявся. Казав, що працював у повпредстві України в Німеччині у 1920-1922 роках, і це стало причиною його арешту, а мій батько до цього не мав ніякого відношення. Але при всій склад­ності свого характеру завжди і всюди залишався українцем. Мову пам’ятав не дуже добре, розуміти все розумів, а говорити за роки роботи в Москві, а потім у ГУЛАГу – розучився, як і я».

Живучи одинаком у Караганді, Микола Васильович довго не давав знати про себе ні рідним, ні знайомим. Казав, що не хоче повертатися до минулого. Та все ж у 1955-му, коли вже не було ні Сталіна, ні Берії, він розшукав свого двоюрідного брата Михайла Дмитровича Гаврилюка, котрий жив у Чернівцях, вважався «старим біль­шовиком» і працював заступником редактора обласної газети «Радянська Букови­на». Через нього дізнався про дружину брата Володимира Євдокію Юріївну, яка в той час жила сама в Чернівцях по вулиці Коростишівській, 10, і згодом запропонував їй переїхати до нього в Караганду, щоб доживати вік разом. Вона погодилась, а невдовзі до них прибула і Мирослава з сином.

Микола Васильович був дуже радий приїздові племінниці і внука, тішився ними. Мирославу називав не інакше як дочкою. Допоміг влаштуватися на роботу, де їй при­годився досвід роботи в Чернівецькому маслопромтресті. Молоду жінку призначили головним товарознавцем-технологом холодильника місткістю 18 тисяч тонн ванта­жу. Тут вона пропрацювала 24 роки – до виходу на пенсію.

Микола Васильович, за словами людей, які його знали, був лікарем від Бога, хоча мав лише середню фельдшерську освіту. Він працював у Караганді заступником го­ловного лікаря міської лікарні № 4, а одночасно завідував медпунктом шахти Вер­тикальна. Його шанували і колеги, і пацієнти. Працював до останніх днів. Помер 25 травня 1967 року у віці 72 літ від лімфогранулометозу, яким хворів лише три місяці.

Мороз Василь Богданович (1889-1942 рр.) – діяч комуністичного руху

Народився 20 листопада 1889 р. в селі Хрещатик Кіцманського повіту на Букови­ні у селянській родині Тодосія Мороза, яка мала близько 5 гектарів землі і невелике господарство. З 1903 по 1908 рік навчався в 2-й державній цісарсько-королівській гімназії в Чернівцях, а в 1908-1909-му – як приватник. Двічі піддавався іспитові на зрілість: перший раз – 24 вересня 1912 року з відстрочкою на шість місяців, другий – 17 лютого 1913 року, коли був визнаний зрілим більшістю голосів.

У 1913-1914 роках навчався в Чернівецькому університеті, у 1915-му – у Віден­ському. Перша світова війна перервала навчання юнака і закинула його в Німеччину у місто Раштадт, де він працював перекладачем у таборі для російських військово­полонених, серед яких було багато українців. Тут він організовує школу для полоне­них. Сам виступає з лекціями на історичні, географічні та суспільно-політичні теми. Уважно прислухається і придивляється до того, що діється у світі. Зокрема, він при­хильно сприйняв і Російську революцію, і те, що розпалась Австро-Угорська монар­хія. Російська революція збудила в душі Василя сподівання, що не сьогодні-завтра і його рідна Буковина, яку у жовтні 1918-го захопила королівська Румунія, приєдна­ється до Великої України.

У 1918-1920 роках Василь Тодосійович живе в Берліні, займається перекладами з німецької на українську. Зокрема, для українських галицьких видавництв він пере­кладав науково-популярні твори Оренштейна, а водночас з жовтня 1921 року працює консультантом в бюро репатріації російських військовополонених на батьківщину. У 1920 році за рекомендацією Вільгельма Піка його приймають до лав Комуніс­тичної партії Німеччини.

Восени 1921 року в Берлін прибув новий повноважний представник УРСР Воло­димир Християнович Ауссем. Він набирав собі співробітників і, дізнавшись, що Ва­силь Мороз добре володіє українською, російською і німецькою мовами, за рекомен­дацією ЦК КПН взяв його у своє розпорядження на посаду секретаря повпредства. Ці обов’язки він виконував до кінця 1923 року.

У 1922 році В. Т. Мороз приймає громадянство СРСР, до цього часу він був ав­стрійським підданим.

Працюючи в повпредстві, він у жовтні 1921 року вступає в Берлінський універ­ситет на філологічний факультет, який закінчив у 1923 році. При університеті діяли дві студентські організації: «Спілка» – петлюрівської орієнтації і «Громада україн­ських студентів» зміновіховського плану. Василь Тодосійович був прихильником зміновіховської громади і брав участь у її роботі.

Він виступав на зборах студентів з доповідями. Крім того, за завданням Ауссема вів роботу серед студентів, щоб схилити їх на бік радянської влади.

На початку 1924 року повпредство УРСР в Берліні було ліквідоване, і Василя Тодосійовича відправляють у Харків у розпорядження ЦК КП(б)У, куди й прибув у квітні 1924 року.

Адаптація до життя в країні соціалізму проходила небезболісно: повсюди від­чувалася велика нестача харчів, одягу, взуття, ще свіжим був відгомін голоду 1922 року. До того ж тут Мороз потрапив у поле постійного стеження. Усюди діяли партосередки, профспілкові комітети. На нього всюди дивилися підозріло, як на чужака.

В цей час Василь Тодосійович змінив своє ім,я по батькові на Богдановича. Оче­видно, прибувши в Радянський Союз, з єдиною метою, щоб румунська сигуранца не прив’язувала його до родичів і не переслідувала за сина чи брата більшовика.

Відразу ж після прибуття в Харків він поставив питання про вступ до КП(б)У. Його прийняли у 1924 р., видавши партквиток № 0758959. З 1924-го по 1933 рік пра­цював викладачем німецької мови в Інституті народної освіти, Харківському полі­технічному інституті та Харківському державному університеті. Все ніби йшло до­бре. Предмет свій він знав досконало.

Отже, з цього боку претензій не боявся. Але ж коли влада намітила тебе знищити, то гачок знайде.

7 лютого 1934 року в університеті з’явився наказ № 17, в якому говорилось:

«Викладача німецької мови т. Мороза, як представника буржуазної методології, який не забезпечив читання ідеологічно витриманого курсу, з роботи в Харківсько­му державному університеті зняти.

Ректор ХДУ Блудов. Секретар Сіастенов».

У протоколі № 26 комісії по чистці парторганізації Харківського державного уні­верситету економічного, історичного і літературного факультетів від 27 листопада 1934 року відзначено, що до 1914 року Мороз навчався на Буковині, з 1914 по 1920 – працював у таборах для військовополонених, в 1920-1921 роках – у Берліні в комісії в справах військовополонених, в 1922-1923 – в повпредстві УРСР у Німеччині.

У 1924-му відкомандирований у розпорядження ЦК КП(б)У. З 1924-го по 1933 р. – викладач німецької мови в ІНО, ХПІПО, ХДУ і Головліті.

У 1912-1914 – перебував у СДПБ (Соціал-демократичній партії Буковини).

З 1920-1924 – перебував у КПН.

Які мав стягнення?

У 1929 році від Харківської комісії по чистці за пасивне перебування в партії – на вид.

У 1931 році – від парткомітету ХДУ за несплату членських внесків – догана.

В 1933 році – від парткомітету ХДУ за те, що приховав своє перебування в СДПБ, за блок з контрреволюціонером Нємчиновим і за пасивне перебування в пар­тії – виключений із партії.

Василь Богданович не погодився з таким рішенням. Звернувся з апеляцією в Центральну комісію ВКП(б)по чистці. Довго чекав реакції на заяву. Нарешті одержав виклик з Москви бути на засіданні комісії 15 вересня 1935 року. Розгляд був корот­ким. Апеляцію відхилили, а рішення Харківської обласної комісії по чистці про ви­ключення Мороза В. Б. із ВКП(б) як вихідця з опортуністичної соціал-демократичної партії, а також за відсутність ідейної більшовицької витримки та партійну пасив­ність – підтвердили.

Мороз зрозумів, що його впіймали в капкан недовіри і навряд чи йому вдасться з нього вирватись.

Після повернення з Москви В. Б. Мороз уже був готовий для того, щоб його аре­штувати і кинути у виправно-трудові табори. Чекати довелося недовго.

28 березня 1936 року співробітнику НКВС Тимошенку було видано ордер № 158 на обшук і арешт Мороза В. Б. Ця операція була успішно проведена, Мороза відпра­вили в спецкорпус № 1, камеру № 29 Харківського обласного управління НКВС.

А наступного дня начальник економічного відділу капітан держбезпеки НКВС УРСР Арров розглянув матеріали про «злочинну» діяльність Мороза Василя Богда­новича, виключеного із членів КП(б)У, яка проявилася нібито в тому, що він, буду­чи учасником контрреволюційного фашистського підпілля, за завданням іноземних держав проводив контрреволюційну агітацію за скинення радянської влади та від­новлення капіталістичного ладу, знайшов у його діях ознаки злочинів, передбачених статтями 54-10 і 54-11 КК УРСР і постановив розпочати попереднє слідство.

Василь Богданович сидів як приголомшений у в’язниці і не знав, що хочуть з ним робити. Тільки 7 квітня йому оголосили постанову на арешт. Треба сказати, що 28 березня 1936 року заступник обласного прокурора Леонов підписав цю постанову, давши санкцію на арешт не тільки Мороза В. Б., а й Рози Львівни Хемічук та Євгенії Юліївни Тоціус, які звинувачувалися за цими ж статтями.

У зв’язку із ситуацією, що закручувалася навколо Мороза, який із 7 лютого 1934 року ходив безробітний, його дружина Парасковія Михайлівна, уродженка м. Ваш­ківці на Буковині, скориставшись переїздом інституту іноземних мов із Харкова до Києва, забрала з собою трьох дітей – Максима 13 літ, Мая – 11 літ і п’ятнадцятилітню дочку Галю – й переїхала в нову столицю, сподіваючись врятувати і себе, і дітей від спецпоселення. Василю Богдановичу тим часом викручували руки і мізки.

Слідчі всі патріотичні пориви В. Б. Мороза намагалися перевернути з ніг на го­лову і витрактувати як контрреволюційні, спрямовані на підрив радянської влади. Його щира розповідь про те, як він учився, де працював, з ким листувався, що робив для активізації комуністичного руху в окупованій Румунією Буковині Арров сприй­мав як замасковані контрреволюційні дії.

Допити йшли один за одним. В основному нічні, з побоями і тортурами. Слідчі ламали Мороза, вимагали від нього потрібних їм зізнань. І добилися свого. Ще 25 квітня на стандартне запитання слідчого, з якого часу він став членом УВО і хто, крім нього, Гуцуляка, Канюка входив до буковинської контрреволюційної групи цієї організації, він відповів, як і раніше: «Я ні в яких контрреволюційних організаціях ніколи не був!».

А вже через два дні на допиті 27 квітня на запитання слідчого, чи визнає себе винним, відповів:

«Визнаю себе винним в приналежності і участі в контрреволюційній групі буко­винців».

І хоч у слідчих зі звинуваченнями Мороза і його «доказами» явно не витанцьову­валось, помічник прокурора по спецсправах Липський 20 червня 1936 року підписав «Заключение по делу по обвинению Мороза Василия Богдановича, обвиняемого по статьям 54-10, 54-11 УК УССР», в якому твердив:

«Материалами следствия установлено, что Мороз является старым украин­ским националистом, с 1912 по 1914 год являлся членом Социал-демократической организации Буковины, пропагандируя идеи национального обьединения с укра­инской буржуазией. С 1920 по 1924 г. с двурушнической целью проник в члены КПГ, входя в Берлинскую контрреволюционно-националистическую организацию, прикрывавшуюся названием «Украинской национальной группы», ставившей себе задачу переброски в УССР украинских националистических кадров в целях подго­товки восстания против советской власти…».

Прокурор обвинувальний висновок ХОУ НКВС затвердив, з пропозицією ув’язнити Мороза В. Б. на 5 років у ВТТ погодився.

У липні 1936 року справа Мороза розглядалася у Києві. Оперуповноважений економічного відділу УДБ сержант держбезпеки Глєбов, начальник 3-го відділення старший лейтенант держбезпеки Чечерський і начальник економічного відділу УДБ НКВС УРСР комісар держбезпеки 3 рангу Мазо прийняли постанову про направлен­ня слідчої справи № 7929 Мороза В. Б. на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР з клопотанням про ув’язнення Мороза у ВТТ строком на 5 років.

Заступник наркома внутрішніх справ УРСР Кацнельсон 4 жовтня 1936 року за­твердив цю постанову.

22 листопада 1936 року ОН при наркомі внутрішніх справ СРСР засудила Моро­за В. Б. за контрреволюційну діяльність до 5 років у ВТТ, рахуючи строк з 29 березня 1936 року.

Відбував Василь Богданович незаслужене покарання до весни 1941 року. У квітні прибув у Київ до дружини й дітей, але жити йому в столиці не дозволили, тому посе­лився у Білій Церкві. Пізньої осені 1941-го, коли німці окупували Київ, він прибув до сім’ї. Добре володіючи німецькою мовою, влаштувався конторником у готелі, де його дружина працювала прибиральницею. Але восени 1942 року між Морозом і шефом готелю Фріцом Локком несподівано виникла гостра суперечка, після якої гестапо за­арештувало Мороза і без суду розстріляло у Бабиному Яру.

25 березня 1960 року Президія Харківського обласного суду скасувала постанову ОН при НКВС СРСР від 22 листопада 1936 року стосовно Мороза В. Б., справу судо­чинством припинила за недоведеністю звинувачення.

За матеріалами вчителя історії  Бортник Г. В.

За матеріалами книги Миколи Черешнюка  “Історія сіл Заставнівщини”