Духовність Кадубівці

Літописні матеріали свідчать, що Буковина була складовою частиною Київської Русі, а з 1141 р. Галицько-Волинського князівства. Отже, задовго до першої згадки про с. Кадубівці   (1589 р.) на Буковині було запроваджено християнство.

Приєднання Буковини до Австрії (1774 р.) до цього часу наш край був у складі Молдавського князівства, яке знаходилось у васальній залежності від Османської імперії, застало Православну церкву поділеною між двома єпархіями – Радівецькою та Сучавською. Австрійський уряд не бажав ,щоб Церква Буковини підлягала владі митрополита чужої держави. Тому цісар Йосиф ІІ видав у 1781 р. документ, за яким всі парафії австрійської Буковини віддавались під управління митрополита Радівецького Досифея Херескула. Того ж року єпископську катедру перенесено до Чернівців, де було збудовано пишну резиденцію й засновано консисторію. Деякий час єпіскопія була незалежною, але в 1783 р. її прилучили до Сербської Православної церкви в Австрії, в складі якої вона перебувала до 1873 р.

Православне населення Буковини складалося з українців, які називали себе „русинами”, і румунів (волохів). Українці були автохтонами з найдавніших часів, потомками уличів та тиверців. Обидва народи сповідали православну віру, і тому українців часто називали волохами, не надаючи значення національній різниці.

Велике значення для Православної Церкви на Буковині мала діяльність митрополита Євгена Гакмана (1835-1873р.р.), який рішуче виступав проти домагань румунського митрополита прилучити Буковинську єпархію до румунської метрополіїy. В 1873 р. він домігся від австрійського уряду утворення незалежної Буковинської метрополії.

Зрумунізований українець митрополит Сильвестр Андрієвич Морар (1880-1895р.р.) призначив на всі посади румунів і нищив усі українські досягнення в церковній справі.

Саме в таких складних умовах почалось будівництво Православного храму в с. Кадубівці.

Надгробні пам’ятки – хрести на території церкви свідчать про те, що раніше тут була невелика церква чи капличка та цвинтар.

У 1975р. зв’язківці, під час встановлення опори в північно-східній частині території церкви, за муром, натрапили на поховання з рештками (кістками) людини.

В 1979 р. при монтажу на церкві громовідводу, майже біля фундаменту, на глибині 1 м., відкопано дві черепні коробки-дорослої людини та дитини.

Будівництво храму було розпочате в 1885 р. під керівництвом фундатора Лукашевича Степана Петровича. Родичів його не відшукано. Відомо, що в нього була дочка Домна.

Храм відкрито 28 серпня 1888р. в день Успіня Пресвятої Богородиці, а остаточно закінчено в 1889 році.

Великий вклад в справі захисту прав православних українців Буковини зробив церковний ієрарх Еротей Пігуляк, який за 30 років жертвенної праці домігся рівності віруючих українців з румунами. Однак, румунська окупація 1918р. не дозволила закріпити ці досягнення. Було усунено з посади митрополита Буковини Тита Тилинського і призначено румуна В. Репта. З консисторії румунська влада звільнила всіх українських радників і замінила їх румунами. На богословському факультеті ліквідували дві кафедри-пасторальну і церковно-слов’янської мови, на яких навчання велося українською мовою, українців не приймали до духовної семінарії.

В кінці 20-х років румунізація Української Православної Церкви ставала чимраз більш агресивнішою. В 1920 р. Єпархіальна Рада вимагала від усіх священиків української національності до 60 років життя піддатися іспитові з румунської мови. Часопис „Рідний край” писав: „Ми — православні українці, знаємо, яку велику роль відіграла православна віра в історії нашого народу… ми маємо право на рівність у Православній Церкві, маємо право, щоб нашу мову тут було опановано, й ми, й наші діти могли слати молитви до Всевишнього в своїй рідній мові.”

Незважаючи на те, що румуни знищили всі попередні досягнення у церковній організації, українці зуміли зберегти своїх священиків, і таким способом, чинили активний опір повній румунізації Православної Церкви на Буковині.

Яскравим прикладом такого опору служить розповідь односельчанина Марусяка Івана Георгійовича, батько якого – Марусяк Георгій в 30-х роках двічі обирався примарем с. Кадубівці і був великим патріотом-українцем. У 1937 р. священик отець Дарійчук ( виходець з с. Добринівці) отримав розпорядження Буковинської Консисторії, яке зобов’язувало його проводити церковну службу румунською мовою. Будучи в дуже добрих стосунках з примарем, отець звернувся до нього за порадою — як діяти, щоб служба й надалі велася церковно-слов’янською мовою. Марусяк Георгій взяв на себе цю справу. І вирішив — через родичів та інших авторитетних людей села, підговорити прихожан поступити таким чином: як тільки священик почне правити службу румунською мовою, всі мовчки покинуть приміщення церкви. Ця своєрідна акція протесту проти румунізації повторювалась кілька разів. Священик змушений був повідомити своє керівництво про становище, що склалось. Щоб переконатись в правдивості повідомлення, владика приїхав на одну зі служб. Парафіяни влаштували йому пишний прийом: зустрічали з хлібом-сіллю, кидали під ноги квіти. Вивчивши ситуацію, владика змушений був дозволити правити службу по-старому.

28 червня 1940 року Радянська Армія вступила на територію Буковини. Більшість населення з радістю сприйняла цю подію, так як прийшов кінець осоружному режимові та здійснилась віковічна мрія — об’єднання з „Великою Україною”. Однак, сподівання були марними. Почались репресії. В краї розгорнулась масштабна атеїстична кампанія. Ліквідовується Буковинська Метрополія, а церковні громади передавались під зверхність Російської Православної Церкви. Приміщення резиденції   митрополитів було передано музею, а пізніше — університетові.

1940 рік став трагічним для церковної громади с. Кадубівці. Більше 30 хористів церковного хору новою владою були обвинувачені в „українському націоналізмі” і заарештовані. До сьогоднішнього дня родичі не знають їхньої долі. Дивно, що про тих патріотів, які відкрито виступали зі зброєю в руках проти більшовиків в лавах УПА, все було відомо: за якою статтею були засуджені, в якому таборі відбували покарання, якщо помер, то повідомлялось місце і номер могили, пізніше – реабілітація. Чим була зумовлена така сувора таємниця?

Під час розмов зі свідками подій 1940 року, промайнула думка про те, що заарештовані хористи були відправлені до м. Заліщики, де радянська влада існувала з вересня 1939 року. Там їх посадили в два товарні вагони (очевидно, що там могли бути й подібні „злочинці” –галичани) й без потяга спрямували їх в бік зруйнованого на початку 2-ї світової війни залізничного мосту через Дністер. Тоді пригадалась публікація в одній з газет за 1992 рік, в якій детально повідомлялося, що в 1940 році на ст. Заліщики 2 вагони, завантажені заарештованими „буржуазними націоналістами”, були підпалені й зіштовхнуті в бік зруйнованого залізничного мосту, з якого звалилися в Дністер.

Це одна з найвірогідніших версій мученицької смерті наших односельчан.

50-60 роки характеризувалися новим потужним сплеском антирелігійної кампанії. В редакціях ЗМІ, обкомах, райкомах партії створювались відділи атеїзму, в школах — атеїстичні агіткультбригади. Кожен урок в школі обов’язково мав мати антирелігійну спрямованість. Райком партії примушував вчителів чергувати біля церкви в дні релігійних свят і не пропускати на службу Божу дітей.

Згідно з радянським законодавством державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Приміщення храму могло бути закрите на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Це загрожувало і храмові с. Кадубівці. Справа в тому, що будівля церкви була покрита дранкою (дерев’яними дощечками), яка з часом прогнила. Почало гнити перекриття, вода потрапляла всередину приміщення, псувалися стіни. Неодноразові звернення до державних керівників різних рангів, про надання дозволу на перекриття даху жерстю, натикались на заборони. Мотивувалось це тим, що метал зіпсує архітектуру будівлі. Дранку вже ніхто не виготовляв і не було спеціалістів, що могли б перекрити дах нею. Справжньою метою комуністичної влади було: таким шляхом домогтися руйнування будівлі, а потім закриття храму як аварійного.

Щоб цього не допустити, церковний староста Рудей І.І., за дорученням громади, кілька разів їздив і до Києва, і до Москви за дозволом перекрити дах жерстю. Коли дозвіл було отримано, виникла інша проблема. Купити жерсть в магазинах, на базах, заводах було неможливо. Тому вона була придбана не законним шляхом, так як документа на неї продавець не мав. (Вважалась вкраденою). Матеріал частинами переховувався в активістів церковної громади майже 10 років. Весь цей час тривали пошуки документа на купівлю жерсті. Тільки в 1979 році мети було досягнуто — церкву перекрито.

Особливої уваги заслуговує діяльність священнослужителя отця Петра Собестинського, який навчав Слову Божому кадубівчан більше 30 років. Не задумуючись над наслідками, він , ще в часи тоталітарного комуністичного режиму освятив синьо-жовтий прапор та пам’ятний хрест жертвам репресій.

Проголошення незалежності України активізувало ті елементи Російської Православної Церкви, що прагнули відокремлення від Московського Патріархату. Вони обґрунтовували свою позицію тим, що християнство на Русі започатковане у Києві в Х ст.(988 р.), за совами одного з релігійних діячів, в той час, коли на місці сучасної Москви „…ходили хіба що ведмеді”. А самостійна Українська держава мусить мати незалежну від Москви церкву, як це було до кінця ХУІІ ст.. Таку позицію зайняв і отець Петро. Його підтримали прихожани ( за виключенням кількох) і проголосували за перехід Кадубовецької парафії в підпорядкування УПЦ Київського Патріархату.

В 1996 році Кадубовецьку парафію прийняв отець Ярослав Бачинський — виходець м. Бучач Тернопільської області.