Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Кадубівці: колись і сьогодні
Територія села була мiсцем проживання людей неолiту (нового кам’яного віку) та енеолiту (мiдно-кам’яного віку) 4-3 тисячоліття до нашої ери, тобто в часи зародження i розвитку трипiльськоi культури. Свiдченням цього є численні знахідки полiрованих кремiнних знарядь рiзного призначення, серед них — кремiнний вкладень серпа, знайдений пiд час оранки на одному з кадубовецьких полiв.
Рештки ранньослов’янського населення черняхiвськоi культури (2-6 столiття) виявлено в урочищi “Кадуб” неподалiк сучасного села. Це свiдчить про безперервнiсть землеробської традицiї i заселення територiї, прилеглої до села, з давнiх-давен i в наступнi роки. Точний час заснування села невiдомий. Етимологiя назви “Кадубiвцi” вказує на її зв’язок iз стародавнiм поселенням в урочищi “Кадуб” з первiсним значенням „криниця”.
За мiсцевими переказами першим поселенцем, що започаткував с.Кадубiвцi був якийсь Павуш i пам’ять про нього закарбувалася в одному з осередкiв села — Павушiвцi. Поселившись на березi струмка, який перетинає сучасне село i залишився безiменним, Павуш обладнав на своєму обiйстi криничку з журавлем. Вона збереглася й до нинi i недавно дбайливо оновлена сельчанами. Павушева криниця — це iсторичний центр села й одночасно найдавнiша пам ‘ятка.
Перші письмові вiдомостi про Кадубiвцi вiдносяться до 16 столiття. В однiй з молдавських грамот за 1589 рiк визначаються межi села, як феодального володіння. До 16 столiття належить й виявлений на околицi села, яка набула назву “Селище”, скарб срiбних монет 15-16 столiття переважно пруського походження (село знаходилось на важливому міжнародному торгівельному шляху „Городенка — Чернiвцi”).
До часів перебування нашого краю в складi Молдавського князівства, яке було васалом Туреччини, вiдноситься виникнення другого осередку села пiд назвою Турецький кут.
В 1775 році наш край був окупований Австрiєю. Час Австрiйського панування на Буковинi позначений подальшим розвитком феодальних вiдносин. Це знайшло вiдбиток i на iсторiї села. Саме тодi виникає новий осередок села Панська вулиця i Слобода. Панська вулиця була заселена селянами, які вже перебували у феодалыиiй залежностi. Слобода ж виникла внаслiдок нестачi робочих рук в панському господарствi i залучення нових поселенцiв з Галичини, які на певний термiн звiльнялись вiд виконання повинностей.
Але “весна народiв” — революція 1848 року завiтала й на Буковину. Як засвiдчує офiцiйне джерело, “селяни Пiвнiчної Буковини фактично припинили виконання повинностей в серпнi 1848 року”. Скасування панщини селянство Буковини вiдзначило встановленням своєрiдних пам’ятникiв у формi Хреста з вiдповiдними написами. Такий хрест було встановлено й у Кадубiвцях, вiн залишився стояти на своєму мiсцi непорушно i понині.
До речi, це єдиний Хрест, який залишився в селi поза церковним подвiр’ям.
Особисту свободу селяни Буковини здобули не без економiчних втрат. Помiщики-дiдичi урiзали селянськi надiли i майже всюди домоглися закрiплення за ними громадських земель. Так було й у Кадубiвцях, про що свiдчили скарги на мiсцевого дiдича Лукасевича.
У капiталiстичну добу селянство, в тому числi й кадубiвчани, вступило обдертими до нитки. Дальшому зубожiнню селян сприяла й держава, яка поклала на їхнi плечi численнi прямi i непрямi податки. Досить для прикладу сказати, що завдяки цьому селяни сплачували за сiль у 600-700 разiв бiльше вартостi.
Велике прагнення кадубiвчан до освiти. Вже у 1858 роцi — десяту рiчницю скасування панщини — в селi була вiдкрита народна початкова школа — одна з перших ластiвок народного шкілъництва на Заставнiвщинi. На початку 20 століття було збудоване нове добротне примiщення школи i вона стала школою так званого повного циклу (6 класiв) з українською i нiмецькою мовами викладання. І все ж поза школою залишалася маса дiтей бiдняцтва i неписьменнiсть була звичайним явищем, про що засвiдчують численнi документи, збережені сельчанами, пiдписанi „хрестиком”.
У 1888-1890 роках на кошти громадян було збудовано першу в селi пам’ятну споруду — храм Пресвятої Богородицi.
На початку 20 столiття зусиллями громади також було збудовано народну читальню, яка перебувала пiд егідою товариства “Руська бесiда” в Чернівцях, створено сільську позичково-ощадну касу.
За австрiйського панування в селі виник ще один невеликий осередок — Жидiвський кут, хоча євреї поселилися на територiї всього села. Це були дрiбнi пiдприємцi, які взяли в свої руки сiльськi промисли i торгiвлю. В селi з’являється млин з дизельним двигуном, олiйниця, молочарня, бляхарня, кушнiрська майстерня, на юзефiвському фiльварку — гуральня Фiшера, в селi — кiлька невеликих крамничок рiзного профiлю. Певним символом пiдприємницької дiяльностi єврейських поселенців стали 8 корчм, розкиданих по всьому селi, якi були одночасно центром лихварства.
Мiсцевий дiдич Лукасевич, який володiв бiльшою частиною землi, розорився i розпродав землi в 1914 роцi. Новими господарями, до яких перейшла помiщицька земля, стали поляк Давидович та єврейськi пiдприємцi Мендель i Каган.
Чи не тодi зродився бiльший прошарок заможнiшого селянства на селi, оскільки при аграрному перенаселеннi в суто селянському секторi села до того часу придбати бiльшу дiлянку землi було неможливо. Траплялися випадки, коли деякi господарi купували дiлянку за Днiстром (в часи першоi румунської окупацii), тобто в межах польської держави. Можна лише уявляти “зручнiсть” такого землеволодiння.
Перша свiтова вiйна (1914-1918 роки) принесла селянству новi страждання, злиднi i голод. Буковина стала ареною запеклих боїв мiж армiями Австро-Угорщини i Росії. Такi бої мали мiсце бiля Кадубiвцiв.
В листопадi 1918 року, незважаючи на волю українських людей Пiвнiчної Буковини, які прагнули до возз’єднання з Україною королiвська Румунiя загарбала край. Вона запровадила тут жорстокий колонiальний режим, прагнучи румунiзувати цю українську землю. Вже в 1927 році в Північнiй Буковинi не залишилося жодної української школи, українська мова була заборонена не тiльки в установах, але й на вулицi. В селi ще пам’ятають тi лихi часи, коли за українське слово били в школi, а жандарми ганялися за гуртами молодi, що традиційно спiвали українськi пiсні на сiльських вулицях.
І ось прийшов 1940 рiк, з яким на буковинську землю прийшло врятування українцiв вiд цiлковитої денацiоналiзації (румунiзації), хоч эроблено це було сталiнським тоталiтарним режимом за спиною народу, якому принесено було цей порятунок. І вже через рiк буковиці були втягнутi у вир другої свiтової вiйни. 136 жителiв села не повернулися з фронту. Їхнi могили в чужiй землi — Литвi, Схiднiй Прусiї, Польщi. В селi пiднявся символ цих втрат — скорботний пам’ятник тим, хто не повернувся.
Пiд час вiйни румунськими окупацiйними властями була повнiстю лiквiдована єврейська громада села. Люди були вивезенi в табори i гетто. Бiльшiсть iх загинула.
Трагiчними для села були часи пiсля визволення румунської окупацiї. Зубожiння, злиднi, голод — такий був наслiдок вiйни. Сталiнський курс на суцiльно-примусову колективiзацiю викликав опір заможнiшої частини селян, які вже добре знали i розуміли, що їх чекає: вони були заздалегiдь приреченi на репресiї. Нинi через багато рокiв в самому центрi села встановлено скромний пам’ятник жертвам репресiй i борцям проти сталiнського тоталiтарного режиму. Пам’ятний кам’яний Хрест — символ дещо запiзнiлого, але необхiдного примирення ворогуючих сторiн.
Багато рокiв пройшло з того часу. Очистити наше життя вiд скверни, насильства над особистiстю, розв’язати руки i волю людини до iнiцiативної творчої працi чи то у формi колективного господарства, сiмейного фермерства, чи пiдприємницької дiяльностi, прийти до дiйсно демократичного життя “без хлопа” i “без пана” — все це поступово стає реальнiстю в незалежнiй Українi, тiльки, як говорили колись, потребує ще багато „труду” i “поту”.
Соціалістичні перетворення в селі набирали сили, відбувалися зміни і в колгоспі. Через два роки після утворення колгоспи об’єднуються в один під назвою «Росія». До 1956 р. ним керував Бєсєдін В. Д., потім Гуменюк Микола з Малого Кучурова, Піньковський Мирослав, Підгірняк Іван з Чунькова, Северин Василь. Будуються стайні для худоби і свиней, тік, склади, закуповується сільськогосподарська техніка. За кошти колгоспу зводиться дошкільна дитяча установа, Будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, добудовується школа, асфальтується центральна вулиця. У 1975 р. до Кадубовецького господарства приєднуються Чуньківське, Василівське і Кулівецьке. У цей час на східній околиці Кадубівців зводиться великий комплекс по відгодівлі худоби, який істотно поповнює колгоспну касу і районний бюджет. Прибутки об’єднаного господарства невпинно зростають, але коштами розпоряджається в основному голова разом з правлінням під безпосереднім контролем районної влади.
У другій половині 80-х років відбуваються значні зміни у Радянському Союзі, які істотно впливають на свідомість українців. Так звана перебудова і гласність породжують потужну громадську організацію – Народний рух України. У 1990 р. осередок Народного руху створюється в Кадубівцях. До нього входять Мельниченко Олександр Петрович (очолив осередок), Сорохан Степан Юрійович, Семенюк Михайло Васильович та багато інших. Вони ініціюють сільський мітинг, підняття жовто-блакитного прапора в центрі села.
Початок 90-х років позначений кризовими явищами, які помітно ослабили позиції колгоспу. Із року в рік фінансове становище ставало все складнішим, громади Кадубівців, Кулівців, Чунькова і Василева наполягали на роз’єднанні господарства. У 2000 році ліквідаційна комісія розділила землі, основні виробничі фонди, грошові активи між громадами, які надалі розвивалися самостійно. У Кадубівцях деякий час існувала спілка власників землі, яка згодом була ліквідована, а земля і майно розпайовані між колгоспниками. З отриманою землею селяни не знали що робити, бо не мали чим її обробляти. З цієї причини більшість колишніх колгоспників передали свої паї орендаторам Гандабурі Василю Васильовичу, Воєвідку Віктору Степановичу та Зайчуку Івану Петровичу.
Окремі жителі, пристосовуючись до нових ринкових відносин, зуміли відкрити власну справу. Король Петро Петрович відкрив магазин автозапчастин, Остапчук Іван Іванович – магазин будматеріалів «Боянівка» у Заставні та цех по виробництву тротуарної плитки, Фокій Олександр Сидорович – будмаркет, Українець Михайло Іванович – цех кованих виробів, Воєвідко Петро Костянтинович – цех по розборці автомобілів, Мироняк Іван Михайлович – цех по виготовленню пам’ятників і хрестів, Равленюк Володимир Іванович – ресторан «Наталі», два продуктові магазини, цех кованих виробів, Сірий Михайло Петрович – бар і ресторан, брати Зайончковські Іван та Олександр – ресторан і маркет, Воєвідко Олександр Степанович – млин і обробляє 500 га землі, Семенович Наталія Василівна – цех по виробництву свічок, Кармазенюк Сергій Васильович, Довбня Петро Васильович, Сірий Іван Іванович, Марусик Юрій Юрійович, Гладій Іван – продуктові магазини.
У 2008 р. жителі Кадубівців власними зусиллями газифікували свої оселі, у 2009-му – встановили у центрі села пам’ятник символу України – Т. Г. Шевченку. Незважаючи на труднощі, пов’язані зі становленням молодої української держави, фінансовою кризою, що охопила всі сфери життя, жителі села упевнено крокують у завтрашній день.
За матеріалами вчителя історії
Петрусяк Орисі Юріївни
За матеріалами книги Миколи Черешнюка
«Історія сіл Заставнівщини»