Видатні особистості Кадубівці

Відомі люди нашого села

 

Митрополит Василь Федак

(* 1 листопада 1909, село Кадубівці на Буковині, нині Заставнівського району Чернівецької області — † 10 січня 2005, Вінніпег) — український православний церковний діяч у Канаді. Від 1985 року — митрополит Василій.

Родина Василя Федака прибула до Канади у травні 1912 року та поселилася в провінції Саскачеван, де й майбутній ієрарх здобув початкову та педагогічну освіту. До 1941 року Василь Федак працював учителем у сільських школах у провінції Саскачеван, де проживало чимало українців.

Від 1941 року Федак навчався в духовній семінарії, восени 1944 року його висвячено на диякона та священика. Роками служив парафіяльним священиком у провінціях Манітоба та Онтаріо. Від 1951 року отець Василь був настоятелем соборної парафії святого Володимира в Гамільтоні, де прослужив 29 років. 1976 року померла його дружина Параскевія, з якою одружений від 1932 року.

1978 року на Надзвичайному Соборі Української греко-православної церкви в Канаді (УГПЦК) його обрано єпископом; архієрейська хіротонія відбулася 16 липня 1978 року у місті Вінніпег Перше назначення Владики Василія: єпископ Саскатунського та вікарій Центральної єпархії; від 1983 року — архієпископ Торонтський та Східної єпархії.

15 липня 1985 року, по смерті попереднього первоієрарха УГПЦК митрополита Андрея (Метюка), архієпископа Василія на XVII Соборі УГПЦК обрано первоієрархом Української греко-православної церкви в Канаді: митрополитом Вінніпегу та всієї Канади.

Під проводом митрополита Василія Українська православна церква в Канаді нормалізувала своє становище в православному світі: 1 квітня 1990 року увійшла в юрисдикцію Константинопольського патріарха та знайшлася в повному євхаристійному єднанні зі вселенським православ’ям. Митрополит докладав багато зусиль для єднання українських православних церков — за його ініціативою у 1995 році створено постійну конференцію українських православних єпископів поза межами України.

1993 року митрополит Василій відвідав Україну.

Наступником митрополита Василія 25 липня 2005 року став Митрополит Іван.

 

 

Володи́мир Іларіо́нович Михайло́вський

Народився 13 лютого 1939 року в селі Кадубівці Заставнівського району Чернівецької області, помер 30 січня 2014 року від інфаркту.

До початку навчання в університеті закінчив середню школу в рідному селі, працював електриком на цукровому комбінаті, бібліотекарем в школі, кореспондентом заставнівської районної газети, інструктором Заставнівського райкому комсомолу.

У 1961 році поступив на філологічний факультет Чернівецького державного університету.

Після третього курсу служив три роки в армії, а після звільнення в запас закінчував навчання в університеті.

В 1967—1969 р.р. — власкор, завідувач відділом газети «Молодий буковинець».[1]

В 1961—1991 — власкор, завідувач відділу газети «Радянська Буковина».

З жовтня 1991 року по 22 листопада 2011 — головний редактор громадсько-політичної газети «Буковина» (Чернівці).

Від листопада 2011 року — голова ради засновників газети «Буковина». Працюючи в газетах, Володимир Іларіонович Михайловський займався і письменницькою роботою — в його творчому набутку біля десяти книг: поезія, проза, нариси, публіцистика, літературознавчі твори.
Друкувався також в журналах «Україна», «Жінка», у десятках колективних збірок видавництв «Карпати» та «Каменяр», у газетах.

Викликали значний суспільний резонанс його публікації:
«А ми тую козацькую славу збережемо!», «Хто виміряє, скільки втратила душа», «Під деревом сподівань починає всихати коріння». «Чи відаємо, що творимо», «Україна опівночі», «Велика надія людська (Відкритий лист Президенту України)», «Нація гине, здійснюючи самовбивство», «Національне під полою ночі», «На мальованому коні далеко не в’їдеш», «Правда страшніша, ніж суд», «Нам пора для України жить» та ін. За свою журналістську і письменницьку діяльність нагороджений літературними преміями, державними та іншими нагородами. В. І. Михайловський член Національних спілок письменників і журналістів України.

На зустрічі митців (зліва направо: Донатас Баніоніс, Володимир Михайловський, Тамара Севернюк

 

Настасія Марусик-Жмендак

Настасія Жмендак народилася на Буковині у мальовничому селі Кадубівці Заставнівського району в родині, де зберігаються і свято шануються народні звичаї та традиції. Вишивала від маленької дівчинки, після закінчення Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, цілковито присвятила весь свій вільний від роботи час, улюбленій справі – вишиванню. Бабусина скриня була найцікавішим предметом у хаті, де зберігалися рушники, перемітки, горбатки, обруси, буковинські сорочки… – “Усі дівчата і жінки в селі вишивали, створювали щось своє, відшивали від сусідів і так у кожній хаті була своя скриня”, – розповідала мисткиня.

Настине зацікавлення вишивкою переросло в етнографічні мандрівки та допомагало набратися відваги просити краян відкрити скрині для людей. Від села до села, від хати до хати заходила кароока буковинка з одним і тим самим запитанням – а чи зберігаєте свій весільний одяг, чи маєте прабабусині сорочки? Серце краялося, коли споглядала на старовинну плахту, кинену на ганку замість хідника, чи розшиту колись серветку, яка стала ганчіркою. Старий світ ужиткових речей не вживався з молодим, і деякі “скривджені” недбалістю правнуків речі вдавалося Насті придбати.

Вишивки виконувалися переважно на домотканому полотні, а також на тканинах мануфактурного виготовлення ручно-пряденими лляними, шерстяними та фабричними нитками. Збережені зразки, вмережені мисткинею у панно, здебільшого є фрагментами частин сорочок (манжети, комірці, наплічники, підопліччя, подолки, пазухи). Сорочку у народному світосприйнятті розглядали, як двійника людини, що її носила, тому здавна оздоблювали магічними обереговими символами-знаками, використовуючи багатство різноманітних вишивальних технік. Тож на виставці у музеї побачите найархаїчніші форми занизування, настилування, низинки, взірці, які гармонійно поєднують кілька видів техніки: лічильну гладь, ретязь, пухлики, вирізування, мережка, хрестик, строчку тощо.

Доводилося під час своїх експедицій Настасії Жмендак бачити речі, які шанувалися в родинах, як реліквії, ставали хатніми музейними скарбами. Засмучувало мисткиню і те, що часто сучасні вишивальниці, які у своїй більшості продають свої роботи на базарах, не звертають увагу на традиційність, а використовують дешеві, технічно слабкі техніки вишивання, а гама кольорів добирається відповідно до наявних під руками ниток.

Щоби поділитися дивом буковинських візерунків, Настасія Жмендак взялася до важкої праці. Три роки, день у день, працюючи на нелегкій роботі у Мілуокі, що у сусідньому штаті Вісконсин, де проживає сьогодні, знаходила час перемальовувати на міліметровий папір узори старовинних зразків вишивки. Приємно повідомити про те, що Настасія Марусик-Жмендак є автором книжки “Барви Буковини”, яка побачила світ у видавництві “Народні Джерела” у Чернівцях восени 2006 року. Авторка зосередила свою дослідницьку увагу на окремому регіоні України – Буковині. Ця праця збагачує науковий банк джерел з питань етнічної культури українців. До книги «Барви Буковини» ввійшли 600 зразків буковинських орнаментів вишивки, ткацтва і килимарства.

Метою її книжки було прагнення увінчати працю сотень буковинських жінок, щирих Берегинь усього сущого на Землі, які залишили нам зразки високохудожнього ремесла. У книжці представлені узори з жіночих сорочок, а також узори окремих фрагментів чоловічого та жіночого одягу, що знаходяться у власній колекції вишивальниці. Перемальовування проводилося мисткинею обережно, аби не порушити орнаментальної цілісності композиції. До кожного зразка вишивки додається пояснення якими нитками вишивати, які кольори добирати за системою ДМС. Є тут детально описано одну з основних технік змережування “цирки”, яка присутня у буковинських сорочках. Столітні сорочки буковинського краю зберігаються у фондах Українського Національного музею. Їх вивчила та описала мисткиня, працюючи над книжкою. Тож жіночі сорочки, вишивані наприкінці ХІХ століття у селах Кадубівці та Добринівці Заставнівського району ввійшли до книжки, як обереги пам’яті, збережені поколінням українців, які на початку ХХ століття іммігрували до Америки.

Усім нам подобаються барвисті, вишиті квітковим орнаментом, за допомогою техніки бісеру, буковинські сорочки. У своїй праці мисткиня оповідає про те, що у середині ХІХ століття вишивальниці Буковини почали поєднувати бісерне оздоблення окремих елементів на тлі вишивки. Кіцманський, Заставнівський, Глибоцький райони стали регіонами поширення суцільного вишивання бісером. Назагал джерелами надходження орнаментів до колекції Настасії Марусик-Жмендак стали Вижницький, Глибоцький, Заставнівський, Кіцманський, Кельменецький, Новоселицький, Путильський, Сторожинецький та Хотинський райони Чернівецької області.

 

Волошин Олександр Іванович

Доктор медичних наук, професор

Уродженець Буковини (Заставнівщина с.Кадубівці ), доктор медичних наук (1989), професор (1991), професор кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Буковинського державного медичного університету, Заслужений лікар України (1995).

Творчий шлях в медицині і науці: закінчив Чернівецький державний медичний інститут у 1965 році з відзнакою. 1965-1966 р.р. – служба в рядах Радянської армії, молодший військовий лікар; 1966-1968 р.р. – лікар терапевт Киселівської дільничої лікарні, 1968-1969 р.р. лікар ординатор Вашківецької номерної районної лікарні та викладач курсу фізіотерапії Вашківецького медучилища по сумісництву.

1969-1971 – аспірант кафедри факультетської терапії Чернівецького медінституту (науковий керівник – проф. О.І. Самсон).

1971 – 1986 – асистент, 1986-1988 – доцент, 1989 – професор кафедри факультетської терапії Чернівецького державного медичного університету. В 1988 році захистив докторську дисертацію на тему «Клинико-экпериментальное обоснование реабилитационно-этапного лечения хронического первинного гастродуоденита» (Київський інститут удосконалення лікарів).

З 1990-2008 р.р. – завідувач кафедри пропедевтики Чернівецького медичного інституту (з 1996 – Буковинської медичної академії, з 2005 – Буковинського державного медичного університету), 2008 – 2010 р.р. – в.о. завідувача цієї ж кафедри.

В творчому здобутку більше 550 наукових праць, з них 11 монографій, 7 навчальних посібників, 18 патентів на винаходи та корисні моделі. Підготував 17 кандидатів наук, 9 магістрів медицини. Під його керівництвом пройшли навчання 10 клінічних ординаторів іноземців та 12 – вітчизняних лікарів.

Проходив стажування в клініках Канади (м. Ванкувер), Німеччини (м. Дрезден), Польщі (м. Варшава), Москви, Києва, Дніпропетровська. Кафедра під його керівництвом була організатором та співорганізатором 6 всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференцій (1995, 1996, 2000, 2001, 2005, 2012). Підтримує тісні наукові зв’язки з вченими Києва (чл.-кор АМН І.С. Чекман, чл.-кор АМН В.З. Нетяженко, професори Т.П. Гарник, Т.Д. Никула, М.В. Курик); Донецька (чл.-кор АМН О.В. Синяченко), Харкова (професори О.М. Ковальова, Ж.Д. Семидоцька, Г.Д. Фадеєнко), вченими терапевтичної школи академіка Є.М. Нейко з м. Івано-Франківська (професори Н.М. Середюк, Л.В. Глушко, В.І. Боцюрко, І.П. Вакалюк, І.Г. Купновецька, В.Є. Нейко, В.Г. Міщук), Львова (акад. Д.Д. Зербіно, професори В.І. Вдовиченко, Р.Я. Дудко), Вінниці (професори В.І. Денисюк, В.М. Чорнобровий, О.О. Яковлева), Ужгорода (професори О.М. Ганич, І.В. Чокей, Є.Й. Архій).

Плідними є його внутрішньовузьке багаторічне наукове співробітництво з професорами І.Ф. Мещишеним, І.Й. Сидорчуком, Р.Б. Косубою, С.В.Білецьким, В.К. Тащуком, Л.І. Власиком, лікарями Чернівецького обласного діагностичного центру та міської клінічної лікарні №3, м. Чернівці.

Коло наукових інтересів проф. О.І. Волошина: гастроентерологія, кардіологія, ревматологія, імунологія, клінічна біохімія, екологічні аспекти в клініці внутрішніх хвороб, дослідження оздоровчих ресурсів Буковини (фітотерапія, мінеральні води, кліматичні ресурси). Визнаними в Україні є дослідження проф. О.І. Волошина і його учнів у дослідженні нових механізмів дії лікарських рослин та ліків рослинного походження, пилку бджолиного, оздоровчого харчування, викладені в монографіях «Пилок квітковий в клінічній і експериментальній медицині» (1998), «Оздоровчі ресурси Буковини» (1999), «основи оздоровчого харчування» (4 перевидання: 2000, 2002, 2005, 2007), «основи фітотерапії» (2011) тощо.

Проф. О.І. Волошин з 1998 року заступник, а з 2010 р. – голова асоціації терапевтів Буковини ім.  акад. В.Х. Васеленка, з 1995 – голова осередку інтерністів Буковини, з 1990 р. – член атестаційної комісії терапевтів Чернівецького УОЗ. Є членом редколегій 6 медичних журналів України, з 1998 року – член спеціалізованої вченої ради з захисту кандидатських і докторських дисертацій при Івано-Франківському національному університеті. Відзначений нагородами: «Відмінник охорони здоров’я» (1990), «Відмінник народної освіти» (1999), лауреат обласної премії ім. Ю. Федьковича (1998), «Почесною грамотою» МОЗ України (2005), «Подякою міністра МОЗ України (2011) та численними відзнаками Чернівецької ОДА, міськради і ректорату БДМУ.

Арка́дій Іларіо́нович Жуко́вський

(12 січня 1922, Чернівці — 2 жовтня 2014) — український історик, громадський і політичний діяч. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1972). Іноземний член Національної академії наук України (обрано 20 березня 1992 року). Почесний доктор Чернівецького університету (1995). Почесний громадянин Чернівців. Довголітній провідний україніст у Франції.

Народився в родині православного священика Іларія Жуковсього. У 1940 р. закінчив Чернівецький ліцей імені Пумнула та поступив на філософський факультет Чернівецького університету. Водночас став членом Організації українських націоналістів. 1941 року, під час Другої світової війни, разом із родиною емігрував до Австрії. У 1942 під час навчання у Політехниці в Бреслау був призначений провідником місцевого проводу ОУН. 1949 року закінчив вищу освіту в місті Грац за спеціальністю «інженер-будівельник», очолював місцевий провід ОУН, з 1947 — голова Союзу українських студентських товариств Австрії. В 1955—1958 голова Українського студентського товариства національного солідаризму «Зарево». Співпрацював з американською розвідкою, підбираючи їм шпигунські кадри з-поміж активу ОУН.

Пізніше перебрався до Франції, в 1959 став генеральним секретарем Українського академічного товариства у Парижі.

1969 року захистив докторську дисертацію в Українському вільному університеті в Мюнхені. 1976 року захистив докторську дисертацію в Сорбонні (Париж).

З 1960 року був асистентом, з 1977 доцентом Інституту східних мов і цивілізацій Паризького університету (до 1988). Від 1969 року — професор Українського вільного університету, продекан філософського факультету. 1968 року обрано науковим секретарем. Був активним діячем організації Українська Національна Єдність у Франції. 1987 року — головою НТШ в Європі (Сарсель, Франція), 2009 року — почесним головою.

У 1989—1995 роках — президент Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі. Член Митрополичої ради УАПЦ в Європі.

Брав активну участь у діяльності Центрального союзу українського студентства та Об’єднання студентської молоді «Зарево». Згодом — багатолітній член проводу Організації українських націоналістів.

Багаторічний співредактор багатотомної Енциклопедії українознавства, від 1985 року — головний редактор. Член редколегії та редактор відділу релігії та історії англомовної Енциклопедії українознавства. Співголова Головної редакційної колегії Енциклопедії сучасної України.

Нагороджений Орденом «За заслуги» 3-го (1997) і 2-го (2002) ступ. Нагороджений французьким Ordre des Palmes académiques (1982).

Почесний громадянин м. Чернівці (1998). Почесний доктор Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича (1995), доктор богослов’я Київської Духовної Академії УПЦ УП (1996).

Помер 2 жовтня 2014 року в Парижі. Згідно із заповітом похований у родинному склепі на Руському кладовищі у м. Чернівці

Євгеньєва Марія Василівна

 (21 лютого 1959, с. Кадубівці Заставнівського району Чернівецької області) — український музикант, педагог, публіцист. Голова Тернопільського обласного осередку Національної спілки кобзарів України (від 2002).

Як керівник тріо бандуристок — лауреат фестивалю дитячої духовної пісні «О Мати Божа, о райський цвіте», міжнародного фестивалю козацької пісні «Байда» (Тернопіль, 2003); грамота всеукраїнського фестивалю кобзарського мистецтва «Під срібний дзвін бандур» (м. Миколаїв, 2003); почесні грамоти 12-го міжнародного фестивалю української культури «Свято над Ославою» в с. Мокре, 4-го фольклорного фестивалю-ярмарку в м. Бжозов, Свята української культури в с. Калників; усі — Польща, 2003.

Закінчила Чернівецьке музичне училище (1979), Львівську консерваторію (1984, нині музична академія). Працює викладачем кафедри інструментальної музики ТНПУ (від 1985).

Звоздецький Федір Іванович

(1927-2006 рр.) – музикант, самодіяльний композитор

Народився Ф. Звоздецький у с. Кадубівці у 1927 році. Батько Іван Федорович, з дитинства був музикантом-самоучкою, навчав малого Федора гри на цимбалах. За­кінчив сім класів Кадубовецької неповної середньої школи.

У 1944 р. призваний до армії, брав участь у боях з Японією. В 1953 р. демобілізувався у званні старшини духового оркестру. Цього ж року прийнятий на роботу в Заставнів­ський районний будинок культури художнім керівником. У 1957-му створив ансамбль пісні і танцю «Веселка», який у 1971 р. удостоївся почесного звання «Самодіяльний на­родний».

Він автор музики до пісень «Заставнівські вечорниці», «Пісня про Заставну», «Летять лелеки», «Моя Україна», «Заставнівські коломийки» та інші.

Народний ансамбль пісні і танцю «Веселка» брав участь у концертах на ВДНГ в Києві та Москві, фольклорному фестивалі «Червона рута», в Югославії, Мол­дові, Румунії, Росії, в сусідніх областях – Закарпатській, Тернопільській, Івано-Франківській.

У березні 2002 року Ф. І. Звоздецькому присвоєно звання «Заслужений

праців­ник культури України».

 

За матеріалами вчителя історії

Петрусяк Орисі Юріївни

За матеріалами книги Миколи Черешнюка

«Історія сіл Заставнівщини»