Духовність Кострижівка

1. Дорога до храму
Селище Кострижівка складається з двох сіл – Лука і Кострижівка. Кожне з них має свою історію, свої історичні пам’ятки, в тому числі церковні: в селі Лука – Святомиколаївська церква і в селі Кострижівка – також Святомиколаївська церк-ва. В селі Лука храмове свято на зимового Миколая, а в Кострижівці – на літнього. Найдавнішою значною істо-рич-ною духовною пам’яткою є Луківська Святомиколаївська церква. Вона збудована на кошти луківської дідички пані Софії Зотта. Це дочка місце-вого поміщика Гафенка, яка вийшла заміж за киселівського дідича Костянтина Зотта. Вона рано залишилася вдовою й, будучи важко хворою (рак горла), пожертвувала на будівництво церкви 1050 корон золотом. 22 лютого 1886 року крайова влада дала дозвіл на будівництво, а під кінець липня 1887 року архітектор Еміліан Регіус підготував технічну документацію. З 15 серпня цього року розпочалося саме будівництво.
Будувалася нова церква на місці старої, невеликої дерев’яної, яка була перенесена в 1784 р. з місця, де знаходився Луківський чоловічий монастир. Ця маленька церква була єдиною для громад сіл Прилипче і Лука. Кількість людей зросла й приміщення церкви виявилося тісним, що й стало головною причиною будівницт-ва нової церкви. До коштів, які дала Софія Зотта, долучили кошти обох громад. У 1889 р. місцеві майстри будівництво Божого дому завершили, а 27 жовтня її висвятили й назвали в честь святого Миколая – Святомиколаївською. Через два роки по цьому померла пані Софія Зотта і жителі поховали свою меценатку в каплиці біля її маєтку (тепер вулиця Шкільна). У 1990 році її останки парафіяни перепоховали в новозбудовану каплицю на території Луківської церкви. В 1992 році за бажанням всієї парафії Луківська церква виходить з підпорядкування Московського Патріархату і підпорядковується Київському. До цього немало доклали зусиль Галяревич С.А., Карпюк І.О., Пітик М.Ф., щоб належним чином оформити відповідну документацію.
Територія, на якій збудована церква, має 111 квадратних метрів. Вартість всього будівництва склала 19772.04 крон. Поряд з церквою розташована дзвіниця. Вся територія церкви, площею 0,35 га, огороджена кам’яним муром довжиною 235 метрів. Через дорогу від церкви знаходиться парафіяльний дім (резиденція). Він збудований в 1864 р. з дерева на кошти громад Прилипче і Лука. В 1887 році частково зіпсовані південні, північні й західні стіни було замінено кам’яними. Цей будинок мав 3 кімнати, 1 кухню, 1 комірчину. З огляду на те, що будинок прийшов в занепад, в листопаді 1909 року було прийняте рішення про будівництво нового будинку. В 1911-1913 роках парафіяни збудовували для свого духовного наставника новий дім з каменю разом з надвірними приміщеннями (конюшня, комора тощо). Він складався з чотирьох жилих кімнат, 1 канцелярії, 1 кухні, 1 комірчини, 1 коридора, великого підвалу під будинком й просторого горища. В листопаді 1913 року в цей будинок поселився отець Омелян Гнідий з сім’єю.
Будинок пам’ятний тим, що в 1913 році тут гостювали в письменниці Сидонії Гнідої, дружини отця Омеляна, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко з сім’єю, письменник Микола Коваленко й публіцист Лев Юркевич. В січні 1914 р. близько тижня у Гнідих гостював відомий галицький фольклорист і перекладач Осип Роздольський. А в кінці липня 1914 року тут же гостювали письменники Ольга Кобилянська і Микола Євшан. Саме звідси Кобилянська проводжала Євшана на війну, де він і загинув. На будинку встановлений знак, що ця історична пам’ятка охороняється державою. На даний час це приміщення використовується парафіянами під господарські потреби: склад, піч для виконання тризни тощо.
Тривалий час священики зарплату в церкві не отримували, а жили за рахунок виділеного їм земельного наділу. Земельним масивом, що розташовувався біля віддаленого невеликого ставка, володіли постійно служителі церкви: панотець – 5 га, даскал – 2 га, паламар – 1 га. До утворення колгоспу в 1948 році цей масив мав назву «Попівські гребельки». Священик давав поле в користування селянам, за що брав відповідну плату. Крім цього, священик наймав робітників (наймитів), які обробляли їм грядки, порали худобу, виконували різні роботи по господарству.
За традицією священик обов’язково на Йордана святив воду в Дністрі, а потім протягом дня – селянські хати. Всі зібрані від освячення кошти належали панотцю. На «зелені свята», Трійцю, також освячували поле, аби був добрий урожай, аби Бог захистив посіви від вимерзання, граду, засухи тощо. Люди брали хоругви, ікони й разом йшли в поле, окремі їхали на возах. Після освячення на млаці розстеляли верені й обідали, обговорювали різні господарські справи та сільські події.
Раз у рік, на свято Миколая, представники від церкви ходили з дерев’яною скринькою від хати до хати й збирали гроші на церкву. Церква виживала також за рахунок продажі свічок, які виготовляли з воску церковні братчики.
Священики не цуралися церковно-педагогічної роботи, тому до радянського періоду практикували проведення уроків релігії для сільських дітей. Одночасно діти вивчали Біблію, співали церковних пісень у школі, де панотець вів спеціальний урок слова Божого.
Деякий час священик Луківської Свято-Миколаївської церкви змушений був відправляти богослужіння почергово в трьох селах: Звенячині, Кострижівці, Лука. Цей час припав на 50-ті роки минулого століття, коли радянська влада посилювала тиск на церкву й готувалася до рішучих кроків із закриття Божих храмів на всій території Заставнівського району.
З утвердженням радянської влади резиденція, яку громада збудувала спеціально для проживання священика, передається під шкільне приміщення. Невдовзі за вказівкою сільської ради розбирається мур, який оточував церковний город, і з того каменю добудували вісім класних кімнат.
Стан церковних справ в селі у великій мірі залежить від мудрого, виваженого керівництва священиків, які направлялися в село переважно з інших населених пунктів. Громада здатна зробити багато корисного, якщо існує взаєморозуміння між священиком і пара-фіянами. Сьогодні складно дізнатися про священиків Луківської Свято-Миколаївсь-кої церкви ХІХ століття, оскільки частина церковної документації не збереглася. В приміщенні церкви зберігаються старовинні книги, які надруковані в Києво-Печерській лаврі. На обкладинці старого Апостола зроблений запис олівцем «о. Теодор», який очолював парафію у ХІХ ст. Більш деталь-на інформація бере початок з 1913 року, ко-ли громада повністю перебудувала рези-денцію. З 1913 року і по даний час священ-нослужителями Луківсь-кої Свято-Мико-лаївської церкви були:
– о. Гнідий Омелян (1913-1929 рр.) – мав він дружину Сидонію, яка займалася літературною діяльністю, і двоє дітей. В роки Першої світової війни, коли російські і австро-угорські війська майже повністю знищили село, Гнідий опинився в чеському таборі для біженців Талергоф. Згодом повернувся і продовжив працювати в с. Лука до 1929 року. З дружиною розлучився, а останні роки свого життя провів у с. Мамаївці.
– о. Стусяк – розумний і освічений, пропрацював священиком 1-2 роки, але його більше захоплювала політична діяльність. На початку 30-х років обирається депутатом до румунського сейму, тому знімає рясу й надалі професійно займається політикою.
– о. Данилюк Іван – очолював луківську парафію з початку 30-х років до 1940 року. Мав високий авторитет серед парафіян, організував гарний церковний хор.
– о. Мандатій Костянтин – сам румун, українською мовою не володів зовсім, хор співав церковно-слов’янською мовою, правив в період так званої «другої Румунії». Організував будівництво муру навколо церкви за громадські кошти, жителі села відробляли на цьому будівництві певну кількість часу. В останні роки робив спроби проводити хоч частину служби українською мовою. В 1944 році виїхав на постійне місце проживання до Румунії.
– о. Кизима Іван (1946-1961 рр.) – добрий, розумний, відповідальний, з прогресивними поглядами. В час посилення натиску радянської влади на церкву й з метою дати сину можливість отримати вищу освіту, відмовляється від сану священнослужителя і влаштовується вагарем на цукрозаводі «Хрещатик». Проте в 70-ті роки знову повертається до церкви і править в с. Ставчани, а згодом в Чернівцях.
– о. Рубанець Микола (1961-1982 рр.) – це був важкий період для священика і парафії, оскільки селищний комуністичний пар-тійний осередок постійно й цілеспрямовано намагався від-лучити громаду від церкви. Дітям заборонялося на Різдво колядувати, працівникам уста-нов і підприємств – хрестити дітей, святити паску, брати участь в богослужіннях. Через сімейні обставини панотець пе-реїжджає до Заставни, а зго-дом до Садгори.
– о. Деркач Дмитро (1989-1992 рр.) – процес перебудови й гласності призводить до падіння авторитету Комуністичної партії, церква повільно й наполегливо відновлює свій вплив на селищні події, бере участь в мітингах 9 Травня, організовує панахиди та поминальні обіди на честь загиблих воїнів-односельчан. Надалі о. Дмитро служить ржавинецькій парафії, а потім заставнівській.
– о. Луцюк Дмитро (1989-1992 рр.) – активно підтримує самостійність та незалежність України, бере участь в освяченні хреста, встановленого на честь загиблих політичних в’язнів на залізничному мості Кострижівка-Заліщики. У 1990 році з ініціативи парафії і при підтримці панотця останки меценатки Софії Зотта перепоховали в новозбудованій каплиці на території Луківської церкви.
– о. Колотило Степан (1992 р.) – працював священиком Луківської Свято-Миколаївської церкви неповний рік, але саме в цей час за бажанням парафії та участі панотця в 1992 році Луківська церква виходить з підпорядкування Московського Патріархату й підпорядковується Київському.
– о. Савольський Тарас (1993 р.) – про його участь в діяльності Луківської церкви відомо мало, але парафіяни відзначають його позитивні риси характеру: твердий характер, справедливість, розсудливість, гострий розум.
– о. Судак Михайло (з 1994 р. по даний час) – в цей період жодна важлива подія в селищі не обходиться без участі священика та церковної громади. Релігійна громада проводить капітальний ремонт церкви та дзвіниці, газифікує приміщення, впорядковує подвір’я, будує будинок для проживання священика. Зусиллями церковної двадцятки вдалося повернути вже дещо занедбане приміщення колишньої резиденції, де облаштовані кухня, трапезна, складські приміщення для церковного інвентаря.
Варто згадати і перших помічників священика – даскалів:
– Драбик Христофор (1910 р.).
– Ковальчук Михайло Григорович (1920-1927 рр.).
– Савтикій Євгеній (1927-1935 рр.).
– Сандулович (10.05.1936 р.).
– Тарновецький Лмитро (08.11.1936 р.).
– Кизима Іван Якович (01.01.1942 р.).
– Витвіцький Василь Васильович (1961-1992 рр.).
– Завацька (Федоряк) Ганна Іванівна (1991-1992 рр.).
– Біблюк Наталія Володимирівна (з 1992 р. по даний час).
– Книш Віра Миколаївна (з 2006 р. по даний час).
Важливою віхою в історії Луківської Свято-Миколаївської церкви став візит патріарха Української Православної церкви Київського патріархату Філа-рета, що відбувся 11 листопада 2010 року. Такий високий гість відвідав Луківську церкву впер-ше, тому церковна парафія і вся сільська громада організу-вала йому урочистий прийом.
У 2014 році Луківська Свято-Миколаївська церква відзначила 125-річчя з дня її існування. Урочисте богослу-жіння проводив митрополит Чернівецький і Буковинський владика Данило за участю ряду священиків: отця Михай-ла з Луківської Свято-Мико-лаївської церкви, отця Сергія з Кострижівської Свято-Миколаївської церкви, отця Віталія з Дорошовецької церкви Святого Василя, отця Назара з Брідоцької Дмитрівської церкви, отця Анатолія із Звенячинської церкви Пресвятої Богородиці, отця Володимира із Вікнянської церкви Івана Богослова, отця Василя із Заставнівської Свято-Миколаївської церкви, отця Василя із Слобода-Банилівської церкви Святого Василя.
Луківська церква була й залишається діючою з часу її заснування й до сьогоднішнього дня. В різний час до цього Божого храму ставилися по-різному: австрійська влада – нейтрально, румунська – наполегливо нав’язувала румунську мову, радянська – ставила за мету його знищення. Але церква вистояла й продовжує бути опорою своїй парафії – луківській громаді.
В північній стороні від церкви, в 10 метрах від церковної огорожі, знаходиться кам’яний хрест, встановлений жителями села 1849 року в пам’ять про скасування панщини. Спочатку хрест жителі села вствановили дубовий, а в 1898 році замінили кам’яним і обгородили його невисоким муром. В радянські часи, коли влада активно проводила атеїстичну роботу, хрест перенесли на цвинтар, а мур розібрали. Лише в 1991 році, коли Українська держава стала вільною й незалежною, хрест знову повернули на старе місце, але тепер обгородили нержавіючими трубами.
Ще сто років тому Кострижівку можна було назвати швидше хутором, ніж селом. Територіально воно довгий час відносилося до Звенячина. Ні церкви, ні школи Кострижівка не мала. На старому кладовищі знаходилася тільки каплиця (на цьому місці тепер розташований цукрозавод). В 1912 році, нижче залізничної станції, кострижівчани збудували нову каплицю. Виношувалася думка про будівництво власної церкви, але цьому перешкодила Перша світова війна.
В 1912 році підприємець Марко Фішер збудував цукро-завод й населення Костри-жівки стало швидко зростати. Кладовище фактично було зак-рите й покійників з Костри-жівки стали ховати на Лу-ківському кладовищі. За це треба було платити так зване пляцове (“пляц” означає місце – М.Ч.). На загальних зборах громада Кострижівки в 1919 р. виділила частину громадської землі, вище залізничної стан-ції, під новий цвинтар. А щоб не платити за земельну ділянку й виготовлення технічної документації на нову церкву, вирішили під виглядом каплиці будувати Божий храм на новому кладовищі.
В 1934 році на кошти громади й при допомозі директора цукрозаводу Григорія Щепкіна було розпочато будівництво так званої «каплиці». Це приміщення не дуже виглядало на каплицю, оскільки мало всі атрибути для відправки богослужіння. Надалі слово «каплиця» стосовно цієї будови не вживається, а тільки «церква», яку в 1937 р. висвятили. В 1938 р. зведена дзвіниця, дзвони до якої подарував директор Щепкін з дарчим написом: «Свято-Миколаївській церкві в дар від Щепкіна».
В березні 1944 року, коли німці обстрілювали підводи з пораненими червоноармійцями, один снаряд влучив в лівий бік церкви й зруйнував її. Після війни церкву відремонтували, але від завданого удару (були також певні прорахунки при будівництві) стіни почали розходитися. Надіючись подовжити їй життя, в 1955-1956 роках її укріпили підпорами. Але радянська влада, проводячи активну атеїстичну роботу, оголосила церкву аварійною й в 1960 році її закривають. В 1962 році знімають і вивозять в невідому напрямку дзвони. Надалі приміщення церкви передали сільському споживчому товариству, яке використовувало його як склад.
В період гласності й так званої перебудови громада Кострижівки намагається від-родити церкву. З ініціативи й активної особистої участі ста-рости Карпюка Федора Івано-вича в 1989 р. дах церкви пе-рекривають заново, стіни ошту-катурили та пофарбували, від-новили іконостас, а 12 лютого 1990 року висвятили. Але зу-пинити руйнівні процеси було вже неможливо – знову появи-лися тріщини. Грибок, спричи-нений зберіганням в минулому солі, прогресував і звів нанівець всю роботу. Тому громада вирішила на цьому місці збудувати нову церкву, але більшу за розмірами, бо кількість населення порівняно з 1936 роком зросла в 4-5 разів.
Автором плану нової церк-ви став Кирилюк Степан Степа-нович, він же керував всіма будівельними роботами від по-чатку й до завершення будів-ництва. Будівництво церкви роз-почалося 1 травня 1990 року силами самих парафіян, вели-ку допомогу матеріалами та технікою надавав цукрозавод.
Церква стоїть на бетон-ному фундаменті, стіни товщиною 50 см викладені з червоної паленої цегли, оштукатурені, стеля дерев’яна, підлога паркетна й керамзитобетонна. Дах покритий цинковою бляхою, великий і чотири малі куполи покриті мідною бляхою, хрест зроблений з нер-жавіючих труб, віконні блоки металеві, а самі вікна дубові, подвійні, сходи металеві. Вся площа церкви складає 274,3 квадратних метри, хори – 22,5 квадратних метрів. Поряд з церквою зведена трьохярусна дзвіниця з трапезною на пер-шому ярусі. Церква, дзвіниця і кладовище огороджені муром з бутового каменю довжиною близько 300 метрів.
В 1991 році будівництво церкви громада в основному завершила, але богослужіння проводилося в старій церкві, яка до 1993 року знаходилася всередині нової. Не чекаючи завершення будівництва у вересні 1993 року нову церкву висвятили. Остаточно будівництво церкви та дзвіниці завершили й повторно висвятили в жовтні 1997 року. За прикладом луківчан в 1993 році кострижівська парафія також домоглася підпорядкування Київського Патріархату. Вартість будови в цінах 1991 року склала близько 100 тисяч карбованців без вартості роботи. Її виконувала громада села, а матеріалами допомагав цукрозавод.
В будівництві Божого храму, в його суттєвому оновленні брали безпосередню участь і священики. В розпал так званої перебудови церкву очолив о. Анатолій, який прибув у Кострижівку з Волині й відправляв богослужіння з 1988 по 1993 рік. У цей час швидкими темпами зводить-ся нова церква, яку освятив архієпископ Антоній Чернівецький і Буковинський УПЦ МП. В певній мірі саме деструктивна діяльність о. Анатолія призвела до розколу кострижівської парафії. Більша частина парафії, що перейшла в підпорядкування Київського патріархату, залишилася в новій церкві, а інша частина залишилася в Мос-ковському патріархаті й проводила бого-служіння в заводському клубі по вул. Івана Франка. Парафію Київського патріархату очолив о. Родіон Сташевський, але вже в 1995 році його переводять в Чернівці. Він працював в Кострижівці до кінця року і нічим особливим не відзначився. В 1996 році релігійну громаду очолив священик Василь Семеняк, який долучився до остаточного завершення будівництва церкви та дзвіниці.
В 2001 році замість о. Василя, якого переводять в Новоселицький район, настоятелем Кострижівської церкви був призначений протоієрей Сергій Гринчак. Молодий, енергійний, патріотично налаштований священик швидко знайшов спільну мову з парафіянами, активно вникає в громадське життя селища. За його сприяння у 2002 році в Кострижівському храмі перебувала копія чудотворної ікони Пресвятої Богородиці «Зглянься на смирення». Зустрічали святиню на границі сіл Кострижівка-Звенячин і зібралися на цю подію майже всі кострижівчани. Цілий тиждень, зранку до ночі, у Свято-Миколаївській церкві проводилися богослужіння, на які збиралися також віруючі з сусідніх сіл. У 2004 році в Кострижівській церкві перебували мощі святого Великомученика Пантелеймона, які передала парафія Вікнянської церкви Івана Богослова. І знову цілий тиждень віряни мали змогу причаститися до Божої благодаті, що сходить від Бога по молитвах святих угодників. Добру традицію продовжив настоятель монастиря с. Черешенька Вижницького району ієромонах Миколай, який у 2007 році привіз на кострижівську парафію мощі св. Великомучениці Варвари.
В 2011 році біля Свято-Миколаївського храму під керівництвом старости Винника Василя Івановича парафіяни збудували водосвятну каплицю. Через два роки, 2 листопада 2013 року, релігійна громада відсвяткувала 20-річний ювілей з нагоди відкриття та освячення нового храму. На святкування завітав митрополит Чернівецький і Буковинський Данило, який провів урочисте богослужіння. Пам’ятними грамотами митрополит вшанував всіх парафіян, хто брав активну участь в будівництві нової Свято-Миколаївської церкви. Добрим словом громада згадала й колишнього старосту Кирилюка Степана, на плечі якого лягли турботи нелегкого будівництва.
Активну громадянську по-зицію виявила парафія на чолі з священиком Сергієм під час подій, пов’язаних з Револю-цією гідності з грудня 2013 по березень 2014 року. Громада брала участь в організації міс-цевого Кострижівського Май-дану, підтримувала справедли-ві вимоги мітингувальників на Київському Майдані. Не зали-шилася осторонь релігійна гро-мада Свято-Миколаївського хра-му під час російсько-українсь-кої війни 2014-2015 рр. Пара-фіяни допомагають українсь-ким воїнам як матеріально, так і духовно, постійно підносячи молитви до Справедливого Бога за своїх спів-вітчизників.
Гласність і демократія створили умови для реалізації конституційного права громадян – права на свободу віросповідання, що призвело до розколу кострижівської парафії. Одна частина людей залишилася в підпорядкуванні Московського Патріархату, а інша перейшла під покровительство Київського Патріархату. Перші відкололися й до 2000-го року відправляли богослужіння в клубі цукрозаводу «Хрещатик». З роками парафіяни зібрали кошти і в 1999 році розпочали будівництво нового приміщення. Найбільш активними під час будівництва були Буга Степан, Галяревич Василь (збудував іконостас), Вітюк Василь, Вакарюк Олександр. Керували роботами Галяревич Микола і Голінатий Петро, державний нагляд здійснював відділ капітального будівництва Заставнівської держадміністрації. 8 листопада 2000-го року новозбудована церква була висвячена й дістала офіційну назву «Свято-Миколаївська Православна церква Київської Митрополії Російського Патріархату». Вартість будови в цінах 2000-го року склала близько 100 тисяч гривень без вартості роботи.
15 травня 1993 року на вулиці Олекси Довбуша розпочали будівництво власного Молитовного дому віруючі секти ЄХБ. Віручі, обмежені в коштах, зводили будівлю протягом п’яти років, але в червні 1998 року при допомозі одновірців сусідніх сіл будівництво завершили.

2. Культові споруди на території селища