Історія Кострижівка

1. Походження сіл Лука і Кострижівка
Селище Кострижівка складається з власне двох сіл, які виникли в одній місцевості – Кострижівка і Лука. Назва с. Лука, можливо, походить від слова «луки» (пасовища), які простягалися вздовж річки. За іншими версіями воно походить від назви пана на ім’я Лука або, що також вірогідно, від рельєфного берега річки у вигляді мисливського лука.
Село Кострижівка також має свої версії щодо походження. Одні вважають, що назва села походить від назви риби «коструж», що водилася в річці Дністер. Інші вважають, що в давньоруську епоху, коли основною мовою була старослов’янська, і місцеві землероби звільняли територію від лісу (вирубна система землеробства), то «костри жгли». Це словосполучення могло дати назву селу Кострижівка. Ще одна версія твердить, що назва села походить від першопоселенця рибалки Кострижа. При заснуванні Хрещатицького монастиря в 1765 році село, тоді ще хутір, мало назву Кострижень, потім Костриженка. В пам’яті людей також збереглася назва «Голоднівка», яка з’явилася у великий голод 1866 року. Назва «Голоднівка» в офіційних документах ніде не значиться, а зберігається тільки в людській пам’яті. Кожна версія, яка відома на даний час або з’явиться пізніше, має право на своє існування.
Історія обох сіл сягає сивої давнини. У кострижівському вапняковому кар’єрі вчені виявили два стародавні природні рови глибиною 1 м і шириною 1,5 м, наповнені кістками бізона та іншими відходами полювання мисливців, що датується пізньопалеолітичним часом (30-11 тис. років до н.е.). Одночасно з цим на березі Дністра, західніше села Лука, були знайдені на площі 2 га в двох пунктах стоянки людей того ж періоду. На цьому ж місці виявлені залишки давньоруських поселень Х-ХІІІ ст., які зафіксовані в обласному каталозі археологічних пам’яток і чекають своєї черги на предмет кваліфікованого дослідження.
Трипільські поселення Лука і Кострижівка, як і більшість поселень цього часу, розташувалися на березі річки Дністер у важкодоступному місці, сховані від сторонніх очей густим лісом. В ранньому періоді ці села складалися з 10-15 глинобитних жител. Головними заняттями були землеробство, скотарство, полювання, рибальство. В праці використовувалися рала, мотики, серпи, а вирощували просо, ячмінь, жито, пшеницю, коноплю, ріпу, льон.
Села Лука і Кострижівка, як і весь наш край в X-XII ст. входили до складу Київської Русі, а в XII-XIII століттях – до Галицько-Волинського князівства. Після монголо-татарської навали існував гніт Золотої Орди. В 1345році угорське військо розгромило татар і вигнало їх із правобережжя Дністра. Північна Буковина перейшла під зверхність угорських феодалів. Внаслідок народного повстання під проводом воєводи Богдана, в середині ХІV ст. утворилася Молдавська держава. До її складу входила й Північна Буковина. Деякий час ця територія виступає на сторінках письмових джерел як «Шипинська земля», яка в 1349 році була загарбана Угорщиною, а 1359 року ввійшла до складу Молдавії. В 1538 р. землі Буковини загарбала султанська Туреччина. Це був один з доволі тяжких періодів в історії нашого краю, бо турецько-татарські загони періодично спустошували населені пункти Буковини. В результаті російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Північна Буковина ввійшла до складу Австрії, де перебувала до 1918 року. Доля сіл Лука і Кострижівки, починаючи з Х століття, нерозривно пов’язана з долею всього Буковинського краю.

2. «Скит Лука на Дністрі»
Наприкінці ХVII ст. починають виникати маленькі скити, засновниками яких виступали місцеві землевласники. Робилося це в основному з корисливою метою. Як правило, церковно-монастирські володіння користувалися правом імунітету, згідно з яким місцевій адміністрації заборонялося виконувати свої функції на імунітетній території, а мешканці відповідних сіл частково або цілком звільнялися від виконання державних повинностей.
Такий монастир був заснований і в селі Лука. Відомості про нього містяться в літописі Буковини (т. 1), що виданий 1994 р. в Бухаресті. Одна сторінка літопису так і називається «Скит Лука на Дністрі».
Засновником невеличкого провінційного скита виявився капітан і мазил Атанасій Зінте (Цинте), який заклав його 1740 року на березі Дністра (тепер територія між сучасними вулицями Шкільною і Незалежності). 21 червня 1747 року Атанасій Зінте та його брат Ілля Зінте успадкували від своєї матері Їфтими, доньки Ісака Кокоряна, половину села Звенячин. У спадщину входило також село Кострижівка, бо воно відносилося в цей час до Звенячина. Атанасій Зінте подарував свою частину села племіннику Георгію, сину Іллі, а той дарує все це скиту (монастирю), який очолював ігумен Герасим. На території монастиря знаходилися дерев’яні забудови: маленька Свято-Миколаївська церква, келії, господарські будівлі. Монастирю підпорядковувалися села Кострижівка, Лука і частина Прилипчого, обмеженого дорогою та річкою (невеликий потік) Чурак.
За свідченням ігумена Герасима у 1776 р. скит мав 7 ченців. 5 лютого 1782 р. він дає свідчення австрійським державним чиновникам і вказує, що скиту належало 8 фальчів орної землі, 4 фальчі сінокосу, півфальчі саду, 3 фальчі лісу, 4 коней, 10 корів, 7 овець, 12 вуликів і 8 циганів. Цигани належали монастирю на правах приватної власності. Їх купували й продавали, обмінювали й заповідали як сім’ями, так і поодинці. Ці середньовічні раби використовувалися як дворові слуги, ремісники та пастухи. Вони не були членами сільських громад і не виконували державних повинностей.
Після заснування монастиря в селах Лука і Кострижівка кількість населення зросла, бо для обробітку монастирських земель потрібні були робочі руки. У 1780 р. Кострижівка разом з селами Лука і частиною Прилипчого налічувала 183 сім’ї.
Відповідно до проголошеної церковної реформи у серпні 1783 р. австрійська влада скит скасувала, що призвело до його повної руйнації. Влада ліквідувала скит в селі Лука, але незмінним залишалося становище Хрещатицького монастиря, заснування якого відноситься до 1765 р. Відомо, що мешканці Луківського монастиря перевелися в Хрещатицький, дерев’яну монастирську церкву місцеві жителі розібрали, перенесли і склали на місці теперішньої. Решту будівель розібрали, з яких частину майна роздали селянам, частину ченці забрали з собою. Дзвони по невідомій причині чомусь опинилися аж в селі Цибели на Сучавщині. Ті 12 фальчів землі, якими володів скит, отримали назву «Кострижівка». До цього село мало назву «Кострижень», «Костриженка». На підставі цих письмових джерел початком сіл Лука й Кострижівка слід вважати 1740 рік.
У 1811-1812 роках Буковинський православний релігійний фонд продав ці 12 фальчів землі, тобто Кострижівку, у приватні руки.

РОЗДІЛ ІІ
АВСТРІЙСЬКИЙ ПЕРІОД
1. Підневільне життя
На 1822 рік майже всі орні землі належали молдавському боярину Конано Іордакію та молдавській дворянці Лоїс Марії. В 40-х роках поміщик Гафенко (родом з Тернопільскої області) придбав частину земель в с. Лука для своєї дочки Сафти (Софії), що вийшла заміж за киселівського дідича Костянтина Зотта. Згідно табулярного списку 1850 року К. Зотті належали маєтки в селах Киселів, Лука і Кострижівка. Залишившись вдовою і будучи важко хворою на рак горла, Софія пожертвувала 1050 корон золотом на будівництво нової церкви. Долучивши кошти сіл Прилипче і Лука в 1887-1889 рр. була збудована Луківська Свято-Миколаївська церква. Через два роки Софія Зотта померла і жителі села Лука поховали її в капличці недалеко від панського маєтку (тепер вулиця Шкільна). В знак великої поваги до меценатки у 1990 р. парафіяни перепоховали її останки в новозбудованій капличці на території Луківської Свято-Миколаївської церкви.
Селяни нещадно експлуатувалися монастирем і землевласниками. Вони зобов’язані були відбувати панщину і платити оброк. За користування землею та угіддями віддавали власнику десяту частину врожаю, сіна, воску, меду й риби. За випас худоби відробляли від 2 до 6 днів панщини на рік. На користь держави існувало майже 20 повинностей: подвірний грошовий податок, натуральні податки на утримання війська й адміністрації, десятина від бджіл, свиней, капусти та риби, підводна та будівельна повинності, сторожова служба та інші. Панщина спочатку складала 12 нормованих і 36 ненормованих днів. В 40-х роках вона доходила навіть до 125 днів на рік. Селяни, що мали робочу худобу, відбували панщину своєю худобою та реманентом, безкінні відбували панщину вручну. Крім того селяни забов’язані були давати поміщику або монастирю одну курку, один моток вовняної пряжі, один віз дров. В 1836 році з 145 селянських дворів робочу худобу мали лише 62 (менше 50%).
Непосильний гніт і визис-кування селян, спроба пана загарбати громадське пасо-висько спричинили навесні 1828 р. селянське повстання в с.Лука. Жандармерія заареш-тувала і відправила в тюрму 23 чоловік. До 1848 р. існувало кріпосне право і панщина, життя селян обтяжували чис-ленні дрібні повинності на користь пана. До того ж часті неврожаї із-за погодних умов, численні податки й повинності не давали можливості селянам розвивати власне господарство.
В 1848 р. революція в Австрійській імперії зумовила реформу, внаслідок якої були скасовані феодальні повинності – панщина, оброк та інші. Проте система відробітків існувала й після реформи. В честь скасування кріпосного права жителі с. Лука в 1849 р. встановили біля Луківської церкви дерев’яний хрест. У 1998 р. на місці дерев’яного хреста поставили кам’яний й обгородили муром. За радянських часів мур розібрали, а хрест жителі перенесли на кладовище. В 1992 році Одайський Віктор реставрував цей хрест й обгородив металевими нержавіючими трубками.
Становище селян після реформи залишилося важким. Кращі землі, ліси, пасовиська опинилися в руках поміщиків. На той час невеликий населений пункт Кострижівка, як окрема адміністративна одиниця, проіснував до 1873 року, після чого був приєднаний до с. Звенячин на правах хутора.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. великі маєтки здаються в оренду вихідцям з Галичини, в тому числі і євреям. Земельні відносини регулював імперський закон від 16 листопада 1858 року і на початку ХХ ст. ним ще керувалися. Відповідно до цього закону євреї мали право вкладати гроші лише в купівлю землі. У 1863 році дідич Антон Кохановський здає в оренду млин, корчми, каменоломню, пасовиська галицьким полякам Францу Надаховському і Емілю Мокрянському на 5 років за 5200 флоринів. Поміщик Іван Костін в 1854 році здав в оренду землі і житло сіл Кострижівка, Звенячин і Прилипче євреям Абрахаму Мечу, Лейбу Мечу і Гершу Ванбранду на 10 років за 4500 флоринів. Користувалися великими масивами землі і заможні родини, до яких відносилися родини Пилип’юків, Одайських, Калинюків та Ковальчуків.

2. Чудо-млин
У 80-х роках ХІХ ст. починає розвиватися капіталізм, який торкнувся сіл Лука і Кострижівка. Найпоширенішими дрібними підприємствами стали кар’єри по видобутку будівельного каменю, виробництво вапна та водяні млини. В навколишніх селах, Бабині і Звенячині, на потоках заможні господарі збудували більше до двох десятків таких млинів. В селах Лука і Кострижівка водяних потоків з перепадами висот не було. Але в цей час на річках Прут і Дністер уже виникали плаваючі млини, в яких жорнові камені приводи-лися в рух силою течії.
У 1886 р. заможний селянин з села Лука Тиманчук Іван на березі річки збудував оригінальний плаваючий (нап-лавний) млин. Наважитися на його будівництво могла тільки смілива і впевнена в собі людина. Течія річки в районі с. Лука ніколи не буває сталою. Коли тане сніг чи випадають дощі – рівень води піднімається й річка стає нестримною, потужною. А влітку, в засушливі дні, рівень води падає й річка стає мілкою, навіть якоюсь беззахисною. Конструкція млина мала враховувати ці примхи річки. Луківські майстри справилися з цим завданням блискуче. Весь млин був дерев’яним і розміщувався на двох великих човнах. Човни кріпилися до берега канатами. Якщо рівень води падав, то канати подовжувалися і млин переміщували подалі від берега на глибоку воду. Якщо рівень води піднімався, то млин підтягувався ближче до берега. Щоб течія не зносила всю споруду – з лівої сторони, з боку течії, млин утримували два якорі. Водяне колесо розташовувалося за межами дерев’яної споруди, на глибокій воді. Жорнові камені розміщувалися всередині приміщення таким чином, щоб водяне колесо і жорнові камені зрівноважували всю споруду. Плаваючий млин був скомпонований так, щоб міг міцно триматися на плаву. За таку незвичайну конструкцію люди називали його чудо-млином. Ця споруда дала можливість молоти зерно не тільки привезене возами, але й доставлене тачками чи на спині. Для місцевих мешканців плаваючий млин був достатньо зручним і мав ряд вигод. По-перше, він розташовувався поруч за місцем проживання, по-друге, мука, вироблена у млині мала кращу якість, ніж, змелена на ручних жорнах, по-третє, мірошник завжди міг дати муку в борг.
Які майстри зводили цей млин на сьогодні невідомо. Так само невідомо чи були коли-небудь подібні млини (окрім Брідка) в придністровських селах нашого району. Але відомо, що плаваючі млини будувалися на таких річках як Дніпро, Прип’ять, Горинь, Прут. На Дністрі такі млини існували в селах Сокирянського й Хотинського районів. Напевно, Тиманчук Іван запозичив ідею цього млина з припрутського села Бояни, в якому їх налічувалося аж чотири.
Плаваючий млин в селі Лука проіснував недовго. Дністер – річка підступна і вже в 1896 році, під час великої повені, його знесло водою. Надалі більше ніхто не хотів ризикувати. Місцеві жителі продовжували возити своє збіжжя у звенячинські і бабинські млини. Але вищеописаний млин свідчить про високу майстерність наших земляків, їх гострий розум і підприємливість. І це при суцільній неграмотності. Житель селища Бабалюк Іван Васильович згадував: «Я пам’ятаю часи, коли наші люди були неграмотні. Хто знав хоч трохи грамоти, підписувався тріскою, яку вмокали в чорнило. Неграмотні ставили хрестик або відбиток великого пальця руки. Але роботу могли виконувати найскладнішу і найточнішу».

3. Селище на зламі століть
Північна Буковина наприкінці ХІХ ст. продовжувала залишатися колоніальною територією й, відповідно, сировинним придатком Австро-Угорської імперії. В першу чергу в інтересах імперії на землях Буковинського краю будувалися нові шляхи сполучення – залізниці. В центральні райони метрополії відправлялася сировина, а у зворотному напрямі – готова продукція.

З цієї причини в 1889 році була збудована й почала діяти залізниця Коломия-Кост-рижівка. Кінцевою точкою цієї вітки стала залізнична станція, яка отримала назву «Скит» й розташовувалася майже на березі річки. Під час будів-ництва цукрозаводу станція бу-ла перенесена на місце тепе-рішньої. Станція виконувала свої безносередні функції з пе-реміщення пасажирів та ванта-жів, а з 1918 року і функцію митниці. В 1897 році була прокладена залізниця Лужани – Стефанешти, яка дала вихід ряду населених пунктів на Чернівці. В 1898 році збудований залізничний міст Кострижівка-Заліщиків закільцював найбільші західноукраїнські міста Чернівці-Тернопіль-Львів-Станіслав. Пізніше, в роки Першої і Другої світових воєн, він руйнувався. Спочатку в 1927-1929 роках його відбудовували румуни (керував роботами інженер Лунгу), а вдруге, в 1944-1945 роках – більшовики.
Безземелля й малоземелля, безробіття змушували людей покидати село і шукати заро-бітків. Одним з перших в 1899 році виїхав у Канаду Калинюк Іван з сім’єю. За статистич-ними даними на 15 вересня 1913 року з сіл Звенячин і Кострижівка емігрували в Ка-наду 121 чоловік. Половина із них залишилися в Канаді назавж-ди. Ось прізвища окремих односельчан, які виїжджали на заробітки в Канаду: Калинюк Іван із сім’єю (залишився), Завадський Степан (повернувся), Олійник Степан (повернувся), Калинюк Михайло (повернувся), Бабалюк Настя (стрибнула з моста і покінчила життя самогубством на чужині), Попович Василь (залишився), Бабалюк Тодор (залишився), брати Одайські (залишились), Іванців Іван (помер в Канаді), Пилип’юк Матей на прізвисько «канадник» ( повернувся, один з небагатьох зумів купити землі і зажив заможно), Губинський Микола (залишився), Піковський (залишився), Галяревич Василь (залишився), Баранецький Андрій (залишився), Лабюк Петро (повернувся), Лопушанський Михайло (залишився), Бабій Тодор (залишився), Словінський з дітьми (залишився), Зборовський Василь (повернувся), брати Пилип’юки (залишилися), Лабюки Аксентій і Андрій (залишилися), Калинюк Григорій (повернувся),
Калинюк Михайло (поїхав за Румунії), Олійник Іван (повер-нувся), Іванців Олександр (по-вернувся), Баранецький Онуф-рій і Микола (залишилися), Калинюк Дмитро з дітьми (за-лишився), Ковальчук Михайло (повернувся), Танасійчук (зали-шився), Гичка Василь (повер-нувся), Баранецька Олександра (залишилася), Лазецький Іван (залишився), Попович Домка (залишилась), Попович Мико-ла (повернувся).
За даними перепису1908 року в селах Лука і Костри-жівка мешкало до 1005 жите-лів. Поряд із сільськогоспо-дарським виробництвом знач-на частина населення була пов’язана з домашніми промислами і ремеслами. Селяни намагалися забезпечити себе усім необхідним: від зерна і молока до житла, одягу і взуття. Цьому сприяли сільські домашні промисли, якими було зайняте за його видами як жіноче, так і чоловіче населення.
Найбільш поширеним в селі можна вважати ткацтво, але для цього потрібна була пряжа. Її виготовляли з льняного й конопляного волокна, а також овечої і козячої шерсті. Прядінням займалися тільки жінки у вільний від сільськогосподарських робіт час ручними веретенами, прядками, поодинці чи клакою. Із виготовлених ниток при допомозі дітей ткали у хатах із глибокої осені до ранньої весни на простих верстатах (кроснах) тканину. З неї виготовляли натільну й постільну білизну, хустки, скатерки, рушники, покривала. Чоловіки з волокна плели вірьовки, риболовні снас-ті. З овечої і козячої пряжі, пофарбованої рослинними бар-вниками, виготовляли націо-нальний одяг і хатні речі: сардаки, горботки, катрінки, хустки, гачі, крайки, пояси, коци, килими, тайстри.
Ткацтвом у селах Лука і Кострижівка займалися Коваль-чук Олексій, Холодюк Настя, Ковальчук Іван, Одайський Пет-ро, Лабюк Петро, столярством – Бураковський Василь і Бураковський Дмитро, ковальством – Яценюк Василь, Яворський Франьо, Найбурський Микола, Вороновський, кушнірством – Карпюк Георгій, Майстрюк Михайло, Олійник Саверко. Добрим бондарем був Поляк Василь, а чоботарем Ковальчук Пентелей.
Поширеним було вишивання жінками і дівчатами на полотні, сорочках шовковими, вовняними нитками з використанням пацьорок (бісеру), а чоловіками- кушнірами на шкіряно-хутрових виробах (кожухах, кептариках).
У домашніх умовах виготовлялося взуття сільськими шевцями: високі жіночі черевики з шнурівкою і чоловічі чоботи на вихідні та святкові дні, постоли на будні дні, солом’янки для зимового часу. Проте переважна частина сільського населення з весни до осені ходили босими.
Певною мірою розвивався і дерев’я-ний промисел. Місцеві майстри виготовля-ли вози, сани, ярма, ліжка, столи, скрині, ослони (лавки), мисники, тачки, лопати, вила, граблі, кіссята, праники, маглівниці, цебри, бочки, коновки, бербениці, веретена, тачалки, решета, ночви, кухлі, миски, ложки, вулики, вікна, двері.
Частина чоловічого населення у вільний від польових робіт час займалася видобутком будівельного і тесаного каме-ню. З нього виготовлялися східці, пам’ятні, приколодязні, польові і надмогильні хрес-ти, жолоби. Тесаний камінь використову-вався також для обкладання цоколів будин-ків в Чернівцях. Велике поширення в селах мали ручні жорна, які мало майже кожне четверте господарство, а деякі збереглися до наших днів. В Кострижівці також в невеликих кількостях жителі виробляли гіпс і випалювали вапно.
Цікаво, що тривалий час в селах Лука і Кострижівка не було криниць. Вживали виключно річкову воду, що свідчить про високий рівень її чистоти. Село розширювалося і носити воду з річки ставало все складніше, тому виникла потреба в криницях. Найпершу викопав у 1902 році Назарик Олекса на толоці біля церкви, в 15 метрах на південь від муру.

4. «Січ в Луці»
Важким і злиденним було життя буковинських селян, які зазнавали соціального й національного гніту з боку австрійської влади. З ініціативи передової інтелігенції в краї починають виникати товариства «Січ», які стали своєрідними школами патріотичного виховання молоді. Перше товариство «Січ» на Буковині виникло у 1902 році в Кіцмані. Лише в 1912 році таке товариство виникло і в с. Лука, яке об’єднувало в собі 17 молодих хлопців та дівчат. Організатором та ідей-ним натхненником товариства став місцевий житель Бабалюк Олександр. Члени товариства збиралися в Народному домі, який незадовго перед цим збудувала луківська громада (1905 р.). Завідував Народним домом Іванчук Петро, що також перебував у товаристві. Хлопці і дівчата на своїх зібраннях читали книжки, вчи-ли вірші Шевченка, цікавили-ся історією України та українсь-кого козацтва, співали українсь-ких пісень, обговорювали політичні події краю. Ознакою членства в товаристві була червона стрічка з написами по ній синьо-жовтими буквами «Січ в Луці», яку носили через праве плече. В сім’ї Загород-нюка Василя Васильовича збереглася фото-графія 1918 року, на якій зображений їхній родич Решетник Іван з такою стрічкою. В цій же сім’ї зберігся топірець Решетника Івана на якому є інкрустований бісером напис «Січ в Луці». В сім’ї Бураковського Ярослава збереглася рідкісна групова фото-графія членів товариства.
10 березня 1914 року в с. Звенячин, куди входила і Кострижівка, видатний український громадський діяч та письмен-ник Осип Маковей прочитав доповідь «Сто років із дня народження Т. Г. Шевченка», на якій були присутні січовики з Луки. Під впливом почутого молодь вирішила відзна-чити сторічний ювілей Т. Шевченка і в своєму селі. З дощок зробили на толоці підвищення, прикрасили цю імпровізовану сцену синьо-жовтим прапором, портретом Шевченка. На святі виголошувалися патріотичні промови (таку промову виголосив Завадський Василь), декламували вірші Шевченка, співали українських і козацьких пісень. На це свято прибуло багато людей з сіл Лука, Кострижівка, Прилипче та Звенячина. В зв’язку з цією подією старожили згадують слова пісні «Там на горі січ іде»:
На вулиці сурма грає, січ в похід виступає,
Пусти мене моя мати за січчю мандрувати.
Буду тобі день орати, день косити,
День пшеницю молотити.
Січ іде, красен мак цвіте,
Кому прикре наше діло – нам воно святе.
Січ іде, підківками тре,
Кому прикре наше діло – нам воно святе.
Народний дім став центром національно-патріотичного виховання молоді і проведення культурного дозвілля. Січовики створили невеличку бібліотеку, яку допомогли сформувати заможні селяни (приносили власні книги та газети), організували хор та гуртки, працювала драматична студія. Молодь збиралася на танці за спеціальним сигналом – Ковальчук Олекса сурмив у ріг. В 1914 році розпочалася Перша світова війна і товариство «Січ» припинило свою діяльність, бо невдовзі Кострижівка і Лука стали ареною жорстоких боїв.
Відомо також, що коли 3 листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське віче, члени товариства «Січ» збиралися в хаті Іванчука Петра. Вони обговорювали цю важливу історичну подію в краї і схвалювали рішення віча про «приєднання австрійської частини української землі до України».
Після війни окремі січови-ки намагалися відновити діяль-ність товариства, але румунсь-ка влада не дозволила це зробити. Воно в 1919 році розпалося й більше не відроджувалося.
Членами луківського товариства «Січ» були жителі с. Лука Бабалюк Олександр (заснував і очолював товариство до 1914 р.), Завадський Василь, Ковальчук Михайло, Ковальчук Олексій, Токарчук Пантелеймон, Іванчук Петро, Зборовський Петро, Бабій Степан, Лаб’юк Петро, Дутка Василь, Токарчук Параска, Бабалюк Настя, Назарик Ганна, Назарик Марія, Бабій Настя, Іванців Олександр, Домінька Євгенія, Баранецька Василина (зберігала портрет Шевченка) і с. Кострижівки – Решетник Іван та Галяревич Федір.
В 20-30-х роках румунська влада перетворила Народний дім на постерунок (пост – М.Ч.), де розташувалися прикордонники. Вони патрулювали берег Дністра від с. Звенячин до с. Бабин, бо річка стала кордоном між Польщею і Румунією. Приміщення Народного дому служило прикордонникам аж до червня 1940 року.
З початком більшовицької окупації тут розташувався радянський орган влади – Луківська сільська рада. В одній кімнаті знаходився голова сільради, в середній – сільська бібліотека, а велику кімнату облаштували під сільський клуб, де проводилися збори, танці, місцеві аматори ставили українські п’єси, демонструвалися кінофільми.
В 1959 році, коли села Лука і Кострижівка об’єдналися в селище міського типу, орган місцевого самоврядування розмістився в колишньому приміщенні «Кострижівської примарії». Приміщення Народного дому селищна рада передала під житло спочатку Бабчуку Василю Івановичу, а з 1970 року тут проживає родина Гливки Василя Костянтиновича.
5. Відгомін Першої світової війни
Перша світова війна, що розпочалася між країнами австро-німецького блоку і Антанти, зокрема між Австро-Угорською і Російською імпе-ріями (6 серпня 1914 року), принесла селам Лука і Кост-рижівка багато біди. Запеклі бої точилися наприкінці берез-ня 1915 року. Обидва села по кілька разів переходили з рук в руки. Широко застосовувалися артилерія і аероплани. Саме в цей час бомбами з літака був пошкоджений залізничний міст і 3 хати. Обидва села від тривалих й безперервних боїв були майже цілком знищені. До сьогоднішнього дня в лісі збереглися окопи тих часів, а на полях та городах часто знаходять рештки зброї і кулі.
Під ударами австро-угорських військ російські відступили. Австро-угорські війська в основному були розташовані в м. Заліщики, яке в стратегічному плані мало добрі позиції. Для утримування значних сил в цьому місці потрібен був в першу чергу хліб, і то багато хліба. Австрійське командування шукало місце для пекарні, яка випікала б хліб цілодобово для великої кількості солдатів. Після детального вивчення місцевості вирішили її розмістити не в Заліщиках, а в селі Лука, в східній частині сучасної толоки. Таке рішення було прийняте тому, що цілодобова випічка хліба потребувала багато дров. Найближчий лісовий ма-сив від Заліщиків розташова-ний на протилежному березі Дністра в селах Репужинці і Лука. Але залізничний і пішо-хідний мости виявилися пош-кодженими і довозити дрова стало неможливим. Команду-вання зробило свій вибір на селі Лука, оскільки все необ-хідне тут знаходилося під руками: будівельні матеріали, вода, ліс на відстані 200 м, в достатній кількості підводи і робоча сила.
Пекарню, а точніше велику двохярусну піч, де одночасно випікалося до ста буханок хліба на добу, збудували за лічені дні. Від дощу піч прикривав дерев’яний навіс. Тісто замішували у великих коритах-ящиках з ручками, які несли четверо чоловіків. Проблема виникла в іншому: із Заліщиків до пекарні треба було доставити борошно, а в зворотньому напрямі хліб. Для цього в найкоротший час збудували підвісну дорогу завдовжки близько 600-700 метрів. Вона пролягала від пекарні через поле «Царинку», мимо цукрозаводу «Хрещатик», через Дністер на лівий, крутий берег, де розташовувалися старі Заліщики. Через кожні 40-50 метрів стояли опорні стовпи, на яких кріпилися колеса, що крутилися й підтримували два металеві троси. До тросів були прикріплені шість великих ящиків вантажністю 200-250 кг. Цей механізм приводився в рух із Заліщиків силою коней. Таким чином в одному напрямі, в Заліщики, переправлявся хліб, а в зворотному, до пекарні, борошно. Так тривало до червня 1916 року.
Іванчук Степан про цей час переповів розповідь свого батька Петра: «Піч і канатну дорогу австрійські солдати спорудили досить швидко, в межах двох місяців. Для мешканців наших сіл це була якась дивина, бо ніколи подібного не бачили. Невдовзі пекарня зап-рацювала на повну потуж-ність. Найняті селяни рубали ліс і там же кололи дрова, інші возили дрова до печі, треті (в тому числі місцеві жінки) замішували тісто і пекли хліб, який ящиками-вагонками від-правляли в Заліщики. На пер-ших порах хлопчаки застри-бували у ящики і крали звідти хліб, сіль, олію. Австрійці швидко виправили помилку і надалі кожен ящик з продукцією супроводжував озброєний солдат. Російські війська під командуванням генерала Брусилова почали новий наступ, прорвали австрійський фронт і в червні 1916 року Буковина вдруге опинилася під московською окупацією.
Після відступу австрійці всі основні механізми канатної дороги демонтували, а населен-ня розібрало піч. Напівзруйно-вана вона простояла до сере-дини 20-х років. Сьогодні й сліду не видно, що тут колись стояла пекарня, яка залиши-лася тільки в пам’яті старо-жилів. Але якщо в тому місці копнути лопатою, то через 20-25 см вона обов’язково натк-неться на кам’яні рештки печі. Пекарня і канатна дорога існували з травня 1915 по червень 1916 року.
З Першої світової війни не повернулися і наші односельчани: Попович Василь, Лазецький Микола, Решетник Микола, Пилипюк Михайло, Ковальчук Степан, Журак Дмитро, Одайський Василь, Калинюк Василь, Лабюк Іван, Касіян Василь, Бабалюк Іван, Зборовський Петро, Завадський Тодор, Данчук Степан, Лазецький Михайло.
РОЗДІЛ ІІІ.
РУМУНСЬКА ОКУПАЦІЯ
1. Вони воювали в Українській Галицькій армії
Події, що відбувалися на протилежному березі Дністра, не залишилися осторонь буковинських патріотів. В жорстокому бою зіткнулися армії Української Галицької армії і буржуазної Польщі, яка Східну Галичину вважала своєю вотчиною. Бої, які точилися з листопада 1918 року, закінчувалися, здебільшого, поразками української армії, що гостро потребувала якісної зброї і добре вишколених офіцерів. Але 7 червня 1919 року Українська Галицька армія здійснила наступальну операцію, що ввійшла в історію як Чортківська офензива (наступ, прорив – М.Ч.). 25 тисяч українських солдатів і офіцерів примусили відступити по всій лінії фронту більш ніж 100-тисячну польську армію, добре озброєну і оснащену французами. Цей успіх викликав піднесення не тільки в галицькому краї, але й на суміжних з нею територіях, зокрема, в селах буковинського придністров’я.
Цікаво склалася в цей період доля Назарика Василя, який по-своєму реагував на події, що відбувалися в Україні та поза її межами. Назарик Орест Васильович про свого батька згадував: «На татову ще незрілу свідомість дуже вплинули статті газети «Іскра», що різними каналами потрапляла навіть в глибинки Австро-Угорської імперії. Більшовицька пропаганда, лозунги «Земля – селянам», «Заводи – робітникам», «Влада – народу» приваблювали багатьох простих людей, які постійно жили у злиднях та нестатках. Революція, що відбулася 7 листопада 1917 року в російській столиці, сколихнула весь світ й дала надію на краще життя простому люду. Там, в далекій Росії, відбувалися великі й важливі історичні події. Так ось батько та його однодумець Вигнан Антон вирішили піти в Петербург і на власні очі побачити, що там відбувається насправді. Йшли вони туди пішки майже чотири місяці, бо на транспорт не мали грошей. Мандруючи безмежними просторами України та Росії, розпитували людей, як дійти до Петербурга. В окремих селах та містах приходилося затримуватися, бо підробляли собі на їжу. З великими труднощами дійшли до Петербурга, заявилися в штаб революції, де обох взяли на облік, видали військовий одяг, зброю та доручили охороняти польських військовополонених. Проте туга за рідними місцями, жорстока політика більшовиків щодо інтелігенції та заможних людей, відкриті репресії та масові показові розстріли так званих ворогів народу відбили бажання служити новій владі. Все частіше виникала думка про втечу, про повернення додому. Невдовзі така нагода настала. Через гостру нестачу продуктів харчування більшовики змушені були перейти на карткове забезпечення, а військовополоненим виділяли якісь крихти, від чого вони гинули сотнями. Тримати в полоні тисячі людей і забезпечувати їм відповідне харчування ставало дедалі складніше. В результаті польсько-радянських перемовин вирішено було польських полонених обміняти на російських. Тато і Вигнан Антон, скориставшись сприятливою ситуацією й канцелярською нерозберихою, замаскувавшись під полонених, потрапили в Польщу. Під час перевірки поляки обман викрили і їх відправили в табір для інтернованих у місто Каліш. Зважаючи на грамотність Назарика (закінчив Чернівецьку гімназію), його призначили поштарем, видавши відповідну перепустку. З її допомогою батько наприкінці весни 1919 році добрався в місто Заліщики, а звідти через Дністер у рідне село. За нелегальний перехід кордону румуни посадили його на місяць в Чернівецьку тюрму.
В середині червня 1919 року жителі с. Лука Бабій Андрій, Кльок Іван, Гулей Василь, Назарик Василь, села Кострижівки – Маркевич Йосип, села Дорошівці – Вигнан Тодор, незалежно один від одного, переправилися через Дністер (по Дністру вже проходив кордон) й вступили в Українську Галицьку армію, що була створена Західно-Українською Народною Республікою. Спонукав їх до цього звичайний патріотизм, бажання захищати Українську державу. Перших троє незабаром повернулися додому, бо через юні роки (не мали повних 18 років) їх в армію не прийняли. Останні троє воювали спочатку проти поляків, а потім проти Червоної армії.
Назарик Василь потрапив на польсько-український фронт у вкрай несприятливий для УГА час. 28 червня польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Юзефа Пілсудського. Польська армія, прорвавши фронт Галицької армії, 16-17 липня перейшла в контрнаступ, який закінчився переходом УГА через р. Збруч на територію Української Народної Республіки. До жовтня 1919 року брав участь в боях проти військових частин більшовицької армії, але в листопаді епідемія та тиф призвели УГА до розвалу. Го-лод та хвороби змусили шука-ти порятунку в армії батька Махна, який радо приймав до своїх лав співвітчизників. Спо-чатку батькові знайшлося міс-це в бойовій тачанці, де він посів місце помічника кулемет-ника. Невдовзі запримітили в нього гарний почерк і переве-ли в канцелярію полковим писарем. Навесні 1920 року в одному з боїв більшовицька кіннота полк розгромила, а батькові чудом вдалося врятуватися. Він випав з перекинутої тачанки, а кіннотник, що замахнувся вже шаблею, в останній момент пожалів противника. Батько зрозумів, що доля ставиться до нього поблажливо, але так довго тривати не може. Тому вирішив повертатися на свою відносно спокійну батьківщину – Буковину. Пішки, ховаючись в ярах та перелісках, страждаючи від голоду та важкої дороги, через півтори місяця добрався до рідного села.
В роки румунської окупації працював на батьківській землі хліборобом. З приходом Червоної армії в 1944 році нова влада доручає йому вчителювання у Луківській школі (одночасно виконує обов’язки директора школи), бо румунські вчителі забралися з села. У квітні-червні завершив навчальний рік, у липні закінчив ремонт школи. В цьому ж місяці був мобілізований на фронт, але в НКВС вже мали інформацію про його участь в боях на землях Галичини та в армії Нестора Махна. Видав Василя хтось із односельчан, які знали його «бойову історію». Як політично неблагодійного Назарика арештували у військовій частині і засудили до десяти років позбавлення волі. Тюремний термін відбував на будівництві Біломорського каналу, де важка робота і погане харчування підірвали здоров’я – відкрилася виразка шлунка. Начальник будівництва, який приязно ставився до Назарика Василя, в 1946 році відпустив його додому без документів. Висока смертність і виробничий травматизм дали можливість начальнику приховати від’їзд Назарика. Лікувався в Чернівецькій лікарні і на основі виданої довідки отримав приписку в рідному селі. Помер в 1985 році».
Йосип Маркевич народився і виховувався в сім’ї лісника. Хлопець ріс розумним і допитливим, тому батько намагався дати йому добру освіту. В 1912 році Йосип закінчив Заліщицьку вчительську семінарію, де директором був відомий письменник Осип Маковей. Він дуже прихильно ставився до здібного хлопця. Йосип добре знав англійську, німецьку, французьку, польську і румунську мови, гарно грав на скрипці. В 1912-1913 роках вчителює в селі Прилипче, але його педагогічну діяльність перериває армія. В 1913-1914 роках Йосип закінчує у Відні військову однорічну школу, звідки його мобілізували на фронт. У складі австрійської армії Йосип майже всю війну був військовим перекладачем.
Влітку 1918 року, коли австро-угорська армія була розгромлена і доживала свої останні дні, Йосип повертається в рідне село. Але ненадовго, бо вже наприкінці грудня цього року переходить Дністер і вступає в лави УГА. В яких боях брав участь поки що невідомо. Його пасинок Олексій Безменов згадував, що «після поразки Української армії Йосип з рештками військ перейшов на польську землю й опинився в таборі міста Каліш. Тут польська влада дала Українській армії можливість відмобілізувати свої сили, щоб у майбутньому повести їх вже на Радянську Україну».

В 1921 році Йосип по-вертається додому. В роки румунської окупації працює головним бухгалтером на цук-розаводі «Хрещатик». В 1940 році адміністрація цукрозавод-ду під тиском каральних орга-нів влади звільнила його з роботи навіть не пояснивши причини. У 1940-1941 рр. про-живав і працював у Чернівцях, тому, напевно, вдалося уник-нути репресій. З початком війни, в 1941 році, вступає в Організацію українських націоналістів. У жовтні 1942 року була створена Українська повстанська армія і виникла необхідність в підготовці для неї молодших командирів. Маркевича посилають в село Антонівка Шумського району Тернопільської області, де він викладає в старшинській школі УПА. В 1944 році органи НКВС частину жителів Антонівки розстріляли, інших відправили в Сибір, а село зрівняли з землею. Йосип в 1944 році перейшов на румунську сторону, де проживав до 1978 року.
Окремі жителі села воювали і в складі Червоної армії. 1920 року в повідомленні місцевого поліцая секретаріату внутрішніх справ Буковини в м. Чернівцях говорилося, що 20 серпня цього року з Кострижівки втік до більшовицької армії Іван Демчук.

2. Румунське поневолення
Румунія вийшла з Першої світової війни з тяжкими втратами (на фронтах загинуло 10% населення країни), однак вона належала до блоку країн-переможців, що дозволило їй, спираючись на підтримку Антанти, значно збільшити свою територію. Скориставшись ослабленням Української Народної Республіки та Західноукраїнсь-кої Народної Республіки, Ру-мунія загарбала в березні 1918 р. Бессарабію, а 11 листопада цього ж року Північну Буко-вину. 18 грудня 1918 року від-повідно до спеціального зако-ну, що видав король Ферди-нанд І, Буковина була прилу-чена до королівської Румунії.
Найперше румунська влада реорганізувала в Кострижівці орган місцевого самоврядування – замість традиційного старости з’явився «примар». Одночасно в приміщенні Народного дому розмістили прикордонний пост, який мав контролювати берег Дністра, що розмежовував Польщу і Румунію, при цукрозаводі розмістилася жандармерія, під контроль взяли залізничну станцію, при якій відкрилася митниця. Набули поширення румунські закони в податковій, освітній та земельній галузях. Варто зазначити, що приватна земельна й промислова власність ніяких змін не зазнали. Марко Фішер продовжував керувати своєю компанією, складовою частиною якої був цукрозавод «Хрещатик». Орна земля, масив лісу та садиба, які недавно належали місцевому пану Гафенку, змінили свого власника. Значною частиною земель та лісу володіли також заможні євреї та селяни.
На початку ХХ ст. поміщик Гафенко свої великі статки, що складалися з лісового масиву, 336 га орної землі, панського маєтку над Дністром продав поляку Карлу фон Коршньовському (люди кажуть, що цей маєток Коршньовський виграв у Гафенка в карти за одну ніч).
Про цього землевласника залишила свої спогади жителька с. Лука Пилип’юк (дівоче Марущак) Ганна Василівна: «Сама я родом із села Синьків, де мої батьки працювали у маєтку пана Коршньовського – мама Марущак Кароліна куховарила, а батько Марущак Василь служив кучером. У 1907 році пан Коршньовський з невідомих мені причин вирішив змінити місце проживання. Свої землі та майно у Синькові продає і натомість купує землі в с. Бояни Новоселицького повіту та великий маєток в с. Лука Заставнівського повіту. Разом з паном мандрувала й наша родина, бо господар відносився до нас дуже добре, обіцяв наділити землею.
Село Лука, розташоване в глибокій долині над Дністром, пану сподобалося і він швидко обжився на новому місці. Панська садиба розкинулася майже на третині гектару землі прямо на березі ріки. Пізніше пан разом з дружиною любив відпочивати на березі річки, особливо теплими літніми вечорами.
Спочатку господар зробив гарний ремонт центральної садиби, яка складалася з шести кімнат та привів у порядок всі надвірні господарські будівлі. Перед будинком росли сосни, шовковиця, а серед них стояли кам’яні столик і лавки. Позаду будинку, аж до Дністра, розкинувся фруктовий сад, де росли горіхи, яблуні, груші та інше. На панському обійсті знаходилися також підвал, кухня, кузня, криниця, дві стодоли, дві стайні з худобою та кіньми, кошниця, а також квітники, грядки й городи. На своєму полі, в трьох кілометрах від села, пан розташував тік (жителі називали його «Луцький тік»). Сюди звозили снопи пшениці і жита, наймані робітники їх молотили. Тут же знаходилися загони для овець, стайні для худоби. Відомо, що з маєтку Коршньовського у 1912 році на Чернівецький ринок вивозилося багато зерна і картоплі. Вирощував і продавав він також худобу на м’ясо. Для власного господарства тримав 8-10 корів, яких доїли тільки чоловіки, до десятка свиней, свійську птицю, 4-5 пар коней, бричку, вози. Жителі села працювали в пана за дванадцятий сніп, часто зичили в нього гроші та насіння в борг, який не віддавали, а відробляли. До людей пан відносився дуже добре: допомагав кіньми, дровами, для дітей бідних родин давав молоко.
Власних дітей пан Коршньовський не мав, бо дружина постійно хворіла. В тридцятих роках вона захворіла на рак, але попри старання пана й витрачені на лікування великі кошти, врятувати жінку не вдалося. Смерть дружини пан, одинокий і самотній, важко переживав. В останні роки проживав з племінницею Марією, яка доглядала за господарством і за дядьком.
Наприкінці 30-х років світ став неспокійним, відчувалося наближення війни. Окремі пани, в тому числі Марко Фішер, вчасно розпродали за безцінь свої землі та майно й виїхали за кордон. Пан Коршньовський, обтяжений роками та хворобами, не бажав у своєму житті щось змінювати. Більшовицьку окупаційну владу в червні 1940 року зустрів спокійно, бо усвідомлював, що люди поганого про нього нічого не скажуть. Не зробив він нічого поганого й новій владі, але для карателів-енкаведистів достатньо було того, що пан Карл фон Коршньовський за своїм статусом автоматично потрапляв до категорії експлуататорів. Одного дня до панського дому під’їхала бричка з двома озброєними воєнними, які взяли пана під арешт. З того злопам’ятного дня пана Коршньовського більше ніхто ніколи не бачив, його сліди загубилися в застінках НКВС.
Племінниця Марія виїхала до родини в Заліщики, а люди стали швидко розтягати панське майно. Брали сільськогосподарські інструменти, предмети побуту, одяг, взуття, а Закосович Степан зумів перетягнути до свого дому навіть важку залізну шафу (сейф – М.Ч.). Що знаходилося в тій шафі, як чоловік скористався своїм трофеєм – про це вже ніхто не дізнається.
В радянські часи у панському будинку знаходилися кабінет голови колгоспу, колгоспна каса та контора (бухгалтерія – М.Ч.), у тильних кімнатах, знявши перегородки, розмістили столярну майстерню. В 60-х роках колгосп продав цей будинок жительці села Пендюр Марії, яка розібрала її на будматеріали».
Окрім пана Коршньовського значними статками володіли заможні євреї та приїжджі поляки. В той же час статистичні дані 1921-1922 років вказують на те, що багато селян взагалі не мали посівів: до ¼ десятини пшениці сіяло 49, жита 27 господарств, від ¼ до одної десятини пшениці сіяло 3, жита 56 господарств, тільки 2 господарі сіяли більше інших селян.
Серед заможних євреїв своїми статками виділявся пан Надільберг, будинок якого знаходився (стоїть і нині) поруч з гіпсовим заводом. У своїй власності він мав 200 га орної землі, частину лісу, склеп (крамниця – М.Ч.). В цьому районі, навпроти прохідної цукрозаводу, розташовувалися житлові будинки та торгові заклади більшості євреїв. В будинку Надільберга знаходилися також синагога та школа для єврейських дітей.
З першою дружиною Надільберг мав двох доньок, але невдовзі з нею розлучився. Мама перехрестила дівчат у християнську віру й виїхала з ними на постійне проживання у Львів. Друга дружина, єврейка, народила йому сина. Мама з сином проживали в Чернівцях на вул. Янку Флондора (сучасна Ольги Кобилянської), бо соромилася села. На цій же вулиці Надільбергу належало кілька магазинів, які давали йому непогані прибутки. В 30-х роках він ліс продав людям, а землю й будинок в 1940 р. конфіскувала більшовицька влада. З села пан Надільберг виїхав тільки з тростинкою в руках і в тому, в чому був одягнений. Останній раз Надільберг приїжджав в Кострижівку під час війни, в роки так званої «другої Румунії». Жителі села згадують, що до селян він ставився добре.
Трагічною виявилася доля єврейських жителів сіл Лука і Кострижівка, яких проживало тут немало. Влітку 1941 року румунська окупаційна влада частину з них відправила в Чернівецьке гетто, де їх, постійно всіляко принижуючи, змушували важко працювати. Потім багатьох етапами відправляли в табори Трансністрії або при першій можливості знищували.
Євреїв у буковинських селах і містах проживало багато. Вони шукали різні можливості заробити гроші, народжували й виховували дітей, навчали їх у своїй школі, поклонялися своєму Богу, дотримувалися споконвічних власних звичаїв і традицій. До 1941 року євреї і місцеві селяни жили в мирі й злагоді, ніщо не віщувало великої біди. Але з початком німецько-радянської війни мирні стосунки перетворилися на вкрай ворожі.
Інтуїтивно відчуваючи небезпеку, окремі євреї намагалися врятуватися втечею, бо в навколишніх селах (Киселів, Борівці) місцеві люди організували на іудеїв дике полювання й безжально вбивали всіх, навіть малих дітей та людей похилого віку. Очевидцем такої події була жителька с. Лука Пилип’юк Ганна Василівна, яка згадувала: «Це було в липні 1941 року, коли кукурудза вже виросла вище за мій зріст. Наша хата стояла недалеко від Дністра, а город прилягав безпосередньо до річки. Я полола в городі бур’яни й раптом почула людські голоси. Обережно визирнула з кукурудзи й побачила на крутому березі гурт людей-євреїв. Їх було дванадцять осіб – чоловіки, жінки та діти, серед яких впізнала звенячинського єврея-кушніра, бо він шив мені кожух. В центрі гурту стояв луківчанин Книш Тодор, який щось людям говорив, але я почула лише окремі фрази. Молода єврейка запитала Тодора: «Вуйку, куди ви нас поведете?» Він відповів приблизно так: «Спочатку перевезу вас човнами через Дністер, а потім відведу до знайомої заліщицької цьоці, в якої сховаєтеся». Тодор повів людей вверх по річці, а я знову взялася до роботи. Десь через 2-3 години почулися постріли з острова, що розташований біля с. Печорна. Острів проглядався з мого місця, тому я стала уважно вдивлятися в бік Печорни. Серединою річки пливли якісь світлі колоди, але коли вони наблизилися, то мені стало страшно. Потужна течія річки (тоді була повінь) швидко зносила голі тіла людей в напрямку Кострижівки та Заліщиків. А коли через деякий час побачила Книша Тодора з клунками одягу – все зрозуміла, це були тіла євреїв. Тодор мене не запримітив, а я, перестрашена, довгий час про цю подію нікому не розповідала. Такий злочин могла скоїти тільки дуже підла й жорстока людина. Не знаю, чи Тодор сам стріляв, чи був у змові з іншими такими ж бандитами, але цей гріх лишився на його совісті. У серпні, коли румунські шандарі (жандарми – М.Ч.) вивозили з села євреїв, то Книш Тодор в числі перших прийшов до хати корчмаря Сендера й забрав подушки та перину. Пізніше, в 1944 році, щоб уникнути радянської мобілізації на фронт, Тодор сховався в ямі, викопаній під дерев’яним щитом корови. Цей боягуз просидів у своєрідній власній тюрмі близько восьми років.
Мені ніяк не вкладається в голову те, як так по-звірячому могли відноситися місцеві чоловіки до собі подібних людей, але іншої національності. Євреїв, звичайно, можна не любити, бо вони в якійсь мірі жили за рахунок селянських мозолів: десь обманювали, обраховували, споювали. Але великих статків вони також не мали, часто допомагали грішми, давали товар у борг. І своїм життям та побутом нічим не відрізнялися від односельчан. Це був великий, навіть, страшний гріх перед Богом і перед єврейським народом, бо одна з християнських заповідей говорить: «Не вбий!».
Важким було становище населення за румунської оку-пації. Селяни дуже бідували. Їли в основному чорний хліб, молоко, в малій кількості м’ясо, жири. Різні хвороби й недоїдання призводили до передчасної смерті. Так в 1930-1936 роках на 1000 чоло-вік померло 19,7%. Переважна більшість помирали від тубер-кульозу, скарлатини, дифтерії, дизентерії. Щорічно румунсь-ка влада стягувала з кожного двору по 400 леїв податку, а це для селян була досить велика сума. Чинилися несправедливості й з боку заможних селян. Про це відомо із листа жителів Кострижівки до Чернівецької рільничої палати від 1927 року: «Ми, громадяни села Кострижівка, складаємо отцим панові президенту рільничої камери Брагови за те, що не допустив до того, щоби пан Стефан Сунько заробляв грубо на нас на винаймленню поля, власності рільничої камери. Рівночасно дякуємо тому, хто за нас потрудився у цей тяжкий час до Черновець».
Наживалися на людських мозолях і місцеві євреї, які переважно займалися торгівлею. В селі Лука євреї Дуюмен, Анкель тримали склепи (магазини), а Сендер – корчму. Дудьо мав близько гектара землі в селі біля власної хати і два гектари на полі й працював не покладаючи рук, аби прогодувати свою родину. Займався сільським господарством і єврей Нута, який володів полем в Прилипчі та частиною лісу на хуторі Вимушів. На полі працювали переважно наймані робітники, а вирощена продукція відправлялася на продаж. В центрі Кострижівки розташувався цілий ряд жидівських торгових закладів: Берко, Кремер, Лейба, Фурман, Алтор – тримали продовольчі й промтоварні магазини, а Борух та Куцберг – корчми. Найбільш розкішним і прибутковим рестораном володів Назер. Можна тільки дивуватися, як при таких великих селянських нестатках жиди домагалися певних прибутків. Проживали в Кострижівці також німці, які прибули сюди на початку ХХ ст. з Австрії. Ронис мав у власності двоповерховий дім, магазин, влітку опікувався також будинком, в якому відпочивали на канікулах діти-сироти з Чернівців. Гайхер та його родина працювали на цукрозаводі, а в 1942 році виїхали в Німеччину.
Рятуючись від визиску й нестатків, селяни виїжджали на заробітки, здебільшого в Америку та Канаду. Проводячи насильницьку румунізацію, уряд Румунії заохочував еміграцію українського населення. У румунських офіційних документах за 1924 рік зазначалося, що слід «усунути перешкоди в одержанні емігрантських паспортів до Америки для росіян та українців». Серед людей навмисне поширювалися чутки про «рай» за океаном. Але обіцяного раю заробітчани не знайшли.
Канада була країною великих можливостей, але вимагала таких же зусиль для їх реалізації. Іммігранти, котрі прибували сюди, практично не мали грошей, не знали англійської мови, найчастіше були зовсім неписьменними. Після довгої вис¬нажливої дороги вони опинялися у суворих незаселених преріях. Першим і найваж¬ливішим завданням було одне – вижити. Щоб захиститися від холодів, будували при¬мітивні однокімнатні хати. Не маючи ні грошей, ні можливості одразу засіяти ще не очищену землю, вони стали перед небезпекою голодної смерті. Щоб заробити хоч які-небудь гроші, чоловіки обходили округу в пошуках роботи. Тим часом жінки, що залишалися вдома самі, прибирали домівку, годували дітей і помалу, самотужки починали обробіток землі. Не в змозі придбати машини й навіть худобу, іммігранти майже все робили вручну. Звичайно, лише через кілька років земля давала перший врожай. А щоб розчистити всю ділянку, потрібно було 15-20 років виснажливої праці. То була чужа сторона, то була невідомість, то була довга розлука з домівкою, родиною і Батьківщиною.
Важкі умови життя, безмірна туга за рідною землею, душевна біль породили гіркі слова пісні:

«Канадо, Канадо, чужа сторона, та й як ти далеко ся взяла!
З дитинов малою ли¬шилась одна, а ти мого милого вкрала.
Ти вкрала літа молоді, і личко рум’яне зв’ялила.
Якби я, як риба, пливла по воді, то я б тя, Канадо, спалила.
Канадо, Канадо — криваві думки, і мука кривава пропаща.
В сльозах са минают наймилі роки, чому моя доля нещасна…
Скажи мені, Боже, нащо мені вік вділив ти, як днину без сонця,
Як має са мучити так чоловік, то ліпше най найде ня трунця…»

Окремі заробітчани не витримували важкого, злиденного існування й закінчували життя самогубством. Так сталося з Бабалюк Настею, яки кинулася з високого моста у глибокі води річки. Від туги та хвороб помер Іванців Іван. Більшість поверталися додому ні з чим, не зуміли пристарати великих статків.
Аграрна реформа 1921 року була реакційною і навіть абсурдною: тоді як у Європі ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, у Румунії воно збільшувалося, селянські ж наділи урізалися.
Конституція Румунії 1923 р. і прийнятий на її підставі закон про шкільництво обернулися для українців новим лихом. Спілкуватися українською мовою тепер заборонялося не лише в офіційних установах, а навіть у крамницях та на міських вулицях. Замість учителів-українців призначалися румуни, яким підвищили заробітну плату на 50%.
Змінювався також статус Кострижівки. 9 грудня 1929 року декретом за №4936 хутір Кострижівку перетворено в село й відокремлено від Звенячина. Але самостійним село стало тільки з 1 січня 1930 року. Проте вже 17 березня 1931 року префектура Чернівецького повіту знову приєднала Кострижівку до Звенячина по причині того, що воно було мале й самостійно розвиватися не могло.
Різкий злам у ставленні румунської влади до українців настав у 1937 p., що було пов’язано з посиленням фашистських і великодержавно-шовіністичних тенденцій у країні, підготовкою пануючого режиму до війни. Згорталися демократичні свободи, заборонялися профспілки, посилювався тиск на національні меншини тощо. Режим короля Кароля II став авторитарним.
28 червня 1940 року Ра-дянський Союз силоміць відіб-рав у Румунії Північну Буко-вину. Тепер свої порядки стали впроваджувати більшовики. Нова влада націоналізувала під-приємства, землі, ліси та надра, малоземельних і безземельних селян наділила землею, старих власників вигнала або ув’язни-ла, почалися політичні репре-сії проти так званих ворогів радянської влади.

РОЗДІЛ ІV.
КОСТРИЖІВКА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
1. Якби річка вміла говорити…
Важко сьогодні сказати, скільки ще страшних трагедій Другої світової війни та післявоєнного часу залишаються невідомими для українців. Мабуть, жодна історія іншої країни не знає такого широкого масштабу злочинів над людьми, як Україна. Українців нищили тільки за те, що вони… українці. Московським поневолювачам завжди було мало української крові, а свої нелюдські злочини кати вміло приховували. Але пам’ять людська незнищенна. Минав час і вона, пам’ять, по-чинає відкривати для майбут-ніх поколінь усе нові й нові страшні події ХХ ст. У Заліщи-ках та на мостах Кострижівка-Заліщики, Звенячин-Заліщики відбулася подія, яка знайшла своє місце на сторінках історії. Саме навколо цієї події найбіль-ше домислів і фальсифікацій. Так, в «Історії міст і сіл УРСР. Тернопільська область» напи-сано: «Перед відступом німець-кі окупанти зруйнували промис-лові підприємства, залізничну станцію, два мости через Дніс-тер…». Хоча, як стало відомо пізніше, це виявилося справою радянських саперів.
Ця страшна подія сталася 5 липня 1941 року. Вже майже два тижні тривала війна, прикордонники героїчно стримували просування ворожих військ вглиб краю. Обстановку ускладнювали проблеми з тюрмами, де налічувалося більше трьох тисяч в’язнів. НКВС не міг за короткий проміжок часу вивезти на схід велику кількість в’язнів, як того вимагав начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіпов: «На основании распоряжения Народного Комиссара внутренних дел УССР старшого майора безопасности тов. Сергиенко, из западных областей необходимо эвакуировать заключенных в тыловые области. При этом направляю план эвакуации заключенных. Прошу отконвоировать таковых по назначению».
У зв’язку із закінченням подачі вагонів і виникненням на цій підставі крайньо напруженої обстановки, в силу вступав, як і було заздалегідь передбачено НКВС, закон про ліквідацію в’язнів. Зміст його зводився до наступного: «Согласно поступивших указаний от УНКГБ о том, чтобы по списку утвержденному прокурором всех следственных и осужденных за контрреволюционные преступления по ст. 170 Уголовного кодекса и лиц, совершивших растраты, расстрелять, а следственных и осужденных, не проходящих по этим статьям Уголовного кодекса – освобождать».
В першу чергу відправлялися вагони з устаткуванням і цінним товаром, тому частину в’язнів етапували пішки (877 осіб). Колони змучених тюремним режимом людей потягнулися на схід, з яких до місця призначення дісталася четверта частина (214 осіб). Решта по дорозі були розстріляні (так сталося в Молдавії та інших місцях), загинули або втекли під час бомбардувань ворожої авіації (їх плутали з відступаючими регулярними військами), за рідкісних випадків начальник конвою із-за складної ситуації відпускав в’язнів на всі чотири сторони (так сталося на Хмельниччині).
Воєнна обстановка на фронті ускладнювалася, часу на евакуацію залишалося все менше. Останніх в’язнів завантажили у товарняки і відправили на Заліщики, де вони знайшли свою смерть у водах Дністра. В радянські часи ця тема була закрита, тому більшості жителям, навіть місцевим, про трагедію, що розігралася на залізничному мості Кострижівка – Заліщики, нічого невідомо. Якби річка вміла говорити…, але вона мовчить. Проте ніщо не зникає безслідно, тим більше такий жахливий злочин.
На сьогоднішній день невідома ні кількість загиблих, ні їхні прізвища. Із-за відсутності архівних матеріалів приходиться покладатися тільки на людську пам’ять очевидців тієї події, а їх з кожним роком залишається все менше.
Трагедія на мості Кострижівка-Заліщики стала наслідком злочинної політики сталінського режиму напередодні німецько-радянської війни 1941-1945 років. Таких страшних подій можна налічити десятки, а то й сотні по всій Україні. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії. Відступ Червоної армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи. В тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих більшовицькими каральними органами в ході радянізації приєднаних до складу СРСР територій Галичини, Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках.
Органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги вглиб території. 23 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема, передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля поставили радянські каральні органи перед неможливістю реалізації плану.
Отож від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище, а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків, подекуди просто в камерах за допомогою автоматів і гранат. Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях Львівської області (Львів, Бузьк, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. Більшість із них були українці, невеликий відсоток становили поляки, біля 10% – євреї.
Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і товарів, а переважну кількість в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами, що відступали). Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан, випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини.
З першого ж дня війни в районах, які, ймовірно, могли стати ареною воєнних дій, почалися масові арешти «сумнівних» і «підозрілих» осіб, котрих свого часу репресували і вони відбули покарання, а також тих, на кого органи держбезпеки мали «компромат», часто – анонімний донос. Списки цих осіб були готові ще до війни. Військові трибунали нашвидкуруч фабрикували звинувачення й ухвалювали вироки, переважно смертні.
Жертвами розправ стали і в’язні, заарештовані в довоєнні роки. У перші тижні війни таким чином було знищено від 15 до 40 тисяч безпідставно ув’язнених громадян. Водночас на волю випустили багатьох кримінальних злочинців, з яких потім окупанти рекрутували собі поплічників.
Після наступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових розстрілів задля посилення антибільшовицьких настроїв серед місцевого населення у своїх інтересах. Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на кіноплівку.
Уже з перших днів війни стало зрозуміло, що частину території СРСР буде окуповано. Виникла необхідність евакуювати розташовані на цій території заводи, фабрики, радгоспи, колгоспи, наукові й культурно-освітні заклади, державні установи, людей. Те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню. Було виведено з ладу й зруйновано тисячі промислових об’єктів, електростанцій, шахт, мостів, спалено багато продовольчих складів, запасів промислових товарів, адміністративних споруд, житлових будинків і навіть пам’ятників. У деяких місцях знищувалося все, в тому числі вкрай необхідне для виживання населення на окупованій території. Застосовуючи тактику «спаленої землі» радянське військове командування знищувало все, що могло пригодитися німецьким окупантам.
В переліку стратегічних об’єктів, які передбачалося знищити, були також автомобільний і залізничний мости в Заліщиках. Доля автомобільного моста в Заліщиках була вирішена наступним наказом командуючого 18 армії Південного фронту: «Частный боевой приказ №06 3.7.1941 г. 20 ч. 10 м.».
«1. Противник готовит атаку на фронте армии…
3. 17 стрелковому корпусу организовать оборону на фронте Смотричь, Гуков, р.Збруч.
г). На переправе у Залещики в ваше подчинение поступит мотоциклетный полк 16 мехкорпуса с задачей обороны этой переправы.
д). Коменданта Каменец-Подольского УРа (укрепрайона – М.Ч.) подчиняю вам. 169 стрелковой дивизии подготовить к взрыву мост через Днестр. Право взрыва предоставляю вам!
6. Исполнение донести.
Смирнов, Николаев, Колпакчи. 4 июля 7 час. 02 мин.»
Якщо наказ передано в 17 стрілецький корпус 4 липня 1941 р. 0 7 год. 2 хвилини, то можна твердо сказати, що до кінця дня він був переданий у дивізію і полк, а 5 липня 1941 р. автомобільний міст в Заліщиках зірвано.
У групі, що мінувала і підривала автомобільний міст у Заліщиках, перебував солдат з Житомирщини Ференс Володимир Миколайович (в останні роки проживав в с. Кірове Бориспільського району). Він згадував: «Група, виконуючи наказ, замінувала міст через Дністер біля Заліщиків. А в цей час по ньому з правого на лівий берег переправлялися рештки вцілілих військ. Безперервним потоком рухалися вимучені піхотинці, їхали підводи з пораненими. На правому березі, крім кількох тисяч людей, чекали своєї черги декілька танків, десятки автомобілів. Їм на п’яти наступав ворог. Німецькі літаки бомбардували й обстрілювали колону. І тут надійшов наказ – підірвати міст.
Підривники усвідомлюва-ли весь жах і безглуздя стано-вища, адже підірвати моста – означає приректи на неминучу смерть своїх товаришів. Але наказ виконали. Пролунав ви-бух. Міст розламався на кілька частин і разом з усіма, хто перебував на ньому, перевер-таючись, упав у глибоку річку. Швидка течія й ворожа авіація зводили нанівець шанси на порятунок людям і коням».
Ще страшніші наслідки мало зруйнування залізничного моста Заліщики-Кострижівка, мінуванням якого займалися воїни 32-го Окремого мостового батальйону. Разом з мостом були знищені сотні політичних в’язнів Чортківської, Чернівецької та Коломийської тюрем. Не маючи змоги переправити в’язнів у глибокий тил органи НКВС вирішили поховати їх у водах Дністра. Для цього використали найдикіші, найстрашніші, найжорстокіші методи. Віроломний злочин, який вчинили кати-енкаведисти в липні 1941 року, добре пам’ятають ще живі свідки цієї трагедії.
Однією із жертв злочину на Дністрі став житель смт. Кострижівка Заставнівського району на Буковині Вигнан Тодор Андрійович. Сам Вигнан уродженець села Дорошівці. На початку 1919 року він переходить Дністер і воює в лавах Української Галицької Армії. Був поранений. Опиняється в польському таборі для інтернованих в м. Каліш. З табору втікає, по дорозі відкривається рана і його на галицькій землі лікують зовсім чужі люди. У цій сім’ї йому приглянулася дівчина Оксана, з якою одружується і в 1921 р. повертається з нею у рідне село. Деякий час проживав у Дорошівцях, потім у Юрківцях. З 1930 року – у Кострижівці. У 1940 р. органи НКВС заарештовують Тодора за те, що він служив в румунській охоронній поліції (охоронцем на цукрозаводі – М.Ч.). Сидів у тюрмі до весни 1941 року. Чому його випус-тили – невідомо. Але 8 червня заарештовують повторно. Жи-тель Кострижівки Баранець-кий Теофіл Іванович згадує: «В цей день у село Звенячин я приїхав у тамтешній млин. Саме тоді побачив Вигнана на бричці між двома воєнними. Тодор махнув мені рукою і бричка покотила на Заставну. Більше його не бачив».
Невістка Тодора Фрозина розповідає про той трагічний день: «На початку липня 1941 року, коли злощасні вагони прямували до своєї загибелі, на Кострижівській залізничній станції випадково опинився син Тодора – мій чоловік Іван. Через загратоване вікно батько востаннє помахав синові рукою не здогадуючись, що прощався з ним назавжди. Встиг сказати лише одну фразу: «Передай мамі, що я тут!» Вагони уже викочувалися на залізничний міст.
Більш детально про цю трагедію розповідає очевидець Бабалюк Федір Степанович, 1922 року народження: «Жив я тоді в селі Звенячин. Вранці, 5 липня 1941 року, з’явився на своє робоче місце в цукрозавод. Радянські солдати мінували основні виробничі об’єкти. Про роботу й мови не було, я покрутився трохи на території заводу і через деякий час вирішив повернутися додому. На залізничній вітці, що веде від станції до цукрозаводу, стояли чотири товарні вагони із задротованими вікнами. В одне із них виглянула молода вродлива жінка й запитала: «Що це за річка!» «Дністер, – відповідаю, – колишній кордон між Румунією і Польщею». Вона, напевно, зорієнтувалася, бо вигукнула: «Ах так, пригадую!» Я зробив висновок, що в цьому вагоні перебували жінки. Хто перебував в інших з’ясувати не вдалося, бо підскочив вартовий і, погрожуючи зброєю, прогнав мене.
На станції панувало пожвавлення. Через міст пропускали один за одним ешелони, а вагони з людьми продовжували стояти на тому ж місці. Коли піднявся вже на горб, то станція і міст лежали переді мною, як на долоні. Я зупинився і став спостерігати за тим, що відбувалося внизу. Нарешті до паровоза підчепили вагони з людьми, а за ними ще 6-7 вагонів. Весь ешелон перемістили на всю довжину моста. Охорона, офіцери, машиніст покинули ешелон і подалися в сторону Заліщицької станції. Машиніст, напевно, чимось обурювався, бо офіцер штовхав його у груди і розмахував револьвером. Десь через десять хвилин по цьому страшний вибух підняв вагони з людьми над мостом. Наступної миті вони полетіли у воду. Зверху на вагони впав паровоз. В цьому місці вода, здавалося, кипіла, бо гарячі котли і пара нагріли воду до високої температури. Ті, що перебували у верхній товщі води, просто зварилися живцем. Видовище було страшне. Сталося це 5 липня 1941 р. десь о 15-й годині.
Решта вагонів не впали у річку, бо від вибуху зчеплення розірвалося і вони відкотилися назад на Кострижівську станцію. У них виявилися крупа, цукор, чай, рис, навіть бойові гранати. Взимку німці заставили зігнаних євреїв паровоз і вагони порізати, метал витягнути на берег. Людські останки швидше всього вода знесла вниз по Дністру, бо повінь тоді була така велика, що один з вагонів занесла аж в село Добровляни (2 км вниз по Дністру)».
В пам’ять про цю подію жителі селища Кострижівка встановили біля залізничного моста металевий хрест, увінчаний терновим вінком.
Свідчить Баранецький Теофіл Іванович, 1922 р. н., житель Кострижівки: «Я мав 18 років і все, що бачив на власні очі, – правда. Коли Червона армія відступала, йшли ешелони з награбованими продуктами і людьми з боку ст. Степанівка. Вікна вагонів були обмотані колючим дротом. Залізничний міст підірвали і штовхнули вагони з людьми з боку Заліщиків до підірваного моста. Паровоз був відчеплений і залишився на боці Заліщиків. Вагони з арештованими людьми впали у воду. Усе горіло і люди теж. Частина людей з вагонів якось проривалися, але будучи безсилими, тонули у водній течії. Я знаходився неподалік і все це бачив. Ані німців, ані інших підривників не було. Отже, це зробили радянські солдати-енкаведисти. І ще додам: ті, хто підірвали міст, перепливли човном Дністер із Заліщиків, підпалили баки з мазутом на цукровому заводі села Кострижівка.
Ми, тобто я та інші люди села Кострижівка, гасили вогонь, рятуючи від вогню село і завод. Баки з мазутом горіли два дні. Кабель, який вів до замінованого заводу, перерізали жителі Кострижівки Кирилюк Семен Михайлович і Сіпа Михайло Атонович.
Подальші дослідження цієї події показали, що на цьому мосту загинули не тільки політв’язні Чернівецької тюрми, а й Коломийської та Чортківської. Цю трагедію також висвітлює у своїй статті «Злочин НКВД на Дністрі. Без терміну давності» житель міста Заліщики Роман Мулярчик: «Про страшну трагедію, що сталася 5 липня 1941 р. біля Заліщиків на Тернопільщині, пам’ятають і з сумом згадують до сьогодні. Того дня органи НКВС скоїли небувалий за своєю жорстокістю злочин – з високого моста на Дністрі скинули вагони з політв’язнями. Загинули страшною смертю всі до одного. За радянської влади говорити про це було заборонено. А населенню вбивали в голову, що міст підірвали німці. І тільки тепер на високому березі Дністра постав пам’ятний хрест з написом, що нагадує про страшний злочин червоних катів. Кожного року, 5 липня, вшановують пам’ять загиблих наших братів і сестер панахидою і поминальним словом. Усі факти і подробиці про ту страшну подію зібрані й записані з уст очевидців».
Тугаєвич М.Т., що працював на залізничній станції у Городенці: «5 липня, близько 10-ї години ранку, на станцію Городенка прибув товарний поїзд з Коломиї. Мою увагу привернули два вагони із задротованими вікнами. Скоро збагнув у чому річ. Піднявся на розвантажувальну платформу і крадькома почав спостерігати за вікнами вагонів. Побачив там людей. Більше того, навіть впізнав односельця Василя Бабія. Він був заарештований з чотирма своїми товаришами із Серафинців у грудні 1940 року. Бабій також упізнав мене і беззвучно, жестикулюючи устами, запитував: «Що є? Що сталося?» Я також жестами відповів: «Війна! Війна!» Було видно, що Бабія на висоті вікна підтримують на руках. «Куди ми їдемо?» – знову запитав Бабій. «На схід», – махнув я рукою у бік сонця, що якраз піднялося. Через кілька хвилин поїзд відійшов на Заліщики через станції Ясенів Пільний, Штефанівку, Кострижівку.
Зі слів Завацького Миколи Васильовича, що працював стрілочником на станції Кострижівка: «5 липня, близько 11-ї години, до станції Кострижівка під’їхала військова крита вантажівка. З неї вийшли офіцер і кілька солдатів. Він скликав усіх залізничників, котрі були на зміні, й повідомив, що зараз вони пропустять останній поїзд на Заліщики. Після цього стрілки будуть підірвані і всі можуть йти додому. Підривники відразу приступили до монтування вибухівки. Незабаром підійшов і вантажний поїзд. Після коротенької зупинки він рушив через міст до Заліщиків. Однак в’їхати з моста на станцію не зміг – колія далі йде під гору і перевантажений поїзд мусив дати назад на Кострижівку. Там відчепили чотири вагони з усяким промисловим крамом. За словами Завацького у складі поїзда були вагони з авіаційними бомбами. На запитання, чи були там вагони із задротованими вікнами, він сказав, що були. Однак про в’язнів не повідомив нічого, просто промовчав. Його можна зрозуміти: це був 1975 рік, а до того часу Завацький вже відсидів десять років у сталінському концтаборі. Як тільки поїзд переїхав міст і зупинився у Заліщиках, підривники зірвали всі стрілки. Опісля сіли на машину і шосейним мостом переїхали до Заліщиків. Вони під’їхали до залізничного моста з боку станції і взялися монтувати вибухівку біля залізничних ферм».
Зі слів Годованця М.І., що працював у райспоживспілці міста Заліщики: «5 липня, в полудень, я сидів на пероні станції Заліщики, очікуючи вагона. На протилежному боці від станції, у тупику, стояв одинокий вагон. Раптом у вагоні зчинився людський галас і почулася гримотня об його стінки. Із другого боку вийшла жінка у військовому з гвинтівкою в руках. «Чаво арьоте!» – сварилася сердито і тут же привідчинила двері. «Води, води, бо гинемо!» – волали жіночі голоси.
День був спекотним і солдатка пожаліла нещасних. Вона взяла від жінок якусь бляшанку, набрала з крана води і піднесла до вагона. До бляшанки потягнулося багато рук. Жінки жадібно зволожували спраглі уста мокрими пальцями. А коли води не стало, то знову почулися благальні крики: «Води! Води!» Однак солдатка по воду більше не ходила.
Десь близько 15-ї години пролунав потужний вибух на мості й середня ферма рухнула у Дністер. Невдовзі на станцію Заліщики пройшов потяг з боку Чорткова. Це був той самий потяг, що прямував з Коломиї через Городенку, Заліщики на Чортків. Напевно, він мав йти на Тернопіль. Однак дійшов тільки до станції Товсте, що за 18 км від Заліщиків. Дорога на Чортків уже була зірвана. Перед енкаведистами постала проблема: що робити з політв’язнями? Відпустити? Такого фанатики-вбивці з НКВД допустити не могли. Вони залишили вагони з бомбами у Товстому. Наступної ночі вони були підірвані й наробили багато шкоди. А вагони з політв’язнями повернули до Заліщиків, щоб з ними покінчити у страшний спосіб. Паровоз витягнув вагон з жінками з тупика і підігнав його у голову потяга. Після маневрів підійшов до хвоста потяга і почав штовхати його на зірваний міст. Вагон з людьми полетів у прірву з висоти 40 метрів. До всього вода у Дністрі у ті дні була велика.
І досі не дають спокою запитання: Скільки їх було? Чиї це були сини і дочки – патріоти українського народу? Ми лише знаємо, що виконавцями страшного злочину були звірі з людським обличчям, убивці з НКВД. «І скупиться невинна кров, пролита вами з потомків ваших. Нехай звершиться одвічний закон людського буття!»
Звістка про трагедію на Дністрі облетіла придністрянські райони швидко. Однак до місця трагедії ніхто не наближався. Люди затаїлися від страху. В Заліщиках у ті дні гасало повно злих енкаведистів і прикордонників. Горіли підірвані казарми і залізничний вокзал. Відступали у безладді й паніці червоноармійці. Як тільки був підірваний шосейний міст, усі військові покинули місто. І лише тоді люди кинулися до місця трагедії.
Зі слів Миронка П.М. із Заліщиків: «Звідусіль сходилися люди з надією віднайти своїх рідних і близьких. Товпи людей стояли на березі. Кілька човнярів раз у раз підпливали до напіврозвалених вагонів, гаками зачіпляли трупи, підтягали їх до берега і віддавали людям на огляд. Заліщани впізнали одного молодого чоловіка – Китика. Він був не з місцевих і працював продавцем у книгарні. Був заарештований навесні 1941 року. Хоронили небіжчиків на місцевому кладовищі у спільній могилі. Пізніше довершили підбирання трупів німці».
Свідчення Юрійчука Василя Онуфрійовича: «Я, Юрійчук Василь Онуфрійович, уродженець с. Добровляни, що біля Заліщиків, 5 липня 1941 р. опинився на стрілках чортківського напрямку Заліщицької залізничної станції, коли ніс татові обід. Там я побачив перед собою багато війська. Через станцію військові мене не пропустили. З правої сторони на першій колії я побачив шість вагонів, які обливали авіанафтою. Крик, шум, хтось у вагоні кричав: «Я Черлінка, я Черлінка, я з Заліщиків. Перекажіть, що тут нас напхали, як сірників у коробку, води не дають!» Через кілька хвилин пролунали чотири постріли і Черлінка замовк. Стрілочник Васько Гойван говорить до мене: «Чого стоїш?» А я від несподіванки закляк, не можу поворухнутися. В цей час підійшов довгий поїзд з вагонами, що мали гальмівні площадки. З нього зіскакували військові. В. Гойван каже мені: «Слухай, не стій, скоренько біжи до тата, бо бракує нафти, а їм далеко ходити до запасливки авіанафти. Змусять тебе допомагати солдатам». Я відійшов трохи назад, але мені перегородив дорогу поїзд із 8 вагонів, який котився до Чорткова із Заліщиків заднім ходом. Чому їх рахував і сам не знаю, мав таку звичку аби визначити чи довгий поїзд. Ці вагони долучили до 6 вагонів, які вже солдати обливали авіанафтою. Тут до поїзда підбіг офіцер і брутальними словами став сваритися із військовим, що стояв на паровозі. «Чого сюди заїхав, який чорт тебе сюди заніс!» – нервувався офіцер. Той відповів, що на Гусятин вже дороги немає, а є тільки на Чернівці». «На Чернівці теж дороги немає», – відрізав офіцер.
Я обійшов станцію і побіг до тата. По дорозі побачив дівчинку, що пасла корову. Це була дочка дяка Юзвенко Надя. Наказав їй, аби близько до станції не підходила.
Тато вже чекав на мене. Він коротенько переказав все, що йому повідомив міліціонер із нашого села. Він просив тата аби той з настанням темноти втікав. Тато забрав від мене обід і каже до професора Тадеуша: «Сідаймо їсти». Той відповів: «Їжте ви спершу, я потім буду». Ми сіли рядом на цвинтарний мур. Тільки тато підніс ложку до рота як професор Тадеуш крикнув: «Нуфрій, почекай!» Тут пролунали кілька пострілів, тато схопив мене за руку і ми впали за мур, прямо в кропиву і ожинник. Через хвилину над нашими головами проскакали коні. Тато прикрив мені долонею рота, щоб мовчав. Хтось з кіннотників сказав: «Ушел, сволочь, давай к ним домой». Надворі майже звечоріло, було душно, дуже душно. Нараз загорілася станція, вагони, які облили нафтою, стали розгорятися. Вогонь освітив все місто, бо станція розташована вище міста. Коли ми сиділи під муром – на станції маневрували два паровози. Вони штовхали палаючі вагони до залізничного моста на Дністрі. Невдовзі пролунав сильний вибух, перші вагони стали дибком. Звідти лунав неймовірний крик, зойки, плач. Палаючі вагони один за одним впали у воду і стало темно, страшно стало. Ще довгі роки по цьому вдень і вночі мені вчувався цей моторошний крик, я просинався і плакав. До сьогодні не можу второпати, за які провини сталінський режим так жорстоко, по-варварському забрав життя у багатьох людей. Ніколи і ні при яких обставинах не може бути прощення тим катам українського народу».
Зі слів Чокана С.Ф. із Заліщиків: «Трупний сморід, що висів у повітрі, не давав німцям спокою. Вони пригнали групу жидів і наказали лізти у воду. Останні відмовилися з огляду на глибину. Однак під дулами автоматів, взявшись за руки, таки полізли у воду і гачками виловлювали розбухлі тіла. Їх було вже небагато. Вода випередила людей і більшість жертв понесла з собою».
«Самого зриву і як горіли вагони з людьми я не бачила, – свідчила Красько Парасковія із Добрівлян Заліщицького району, – але обгорілих людей і як хвилі Дністра прибивали їх до берега бачила. Міст був зірваний, від вагонів тільки окова валялася».
«Пам’ятаю, що було видно колеса вагонів з води, а люди звідти витягали обгорілих мертвих, – додає Надія Юзвенко із Заліщиків. – Мій батько витягав їх і хоронив на нашому цвинтарі. Трупів було багато. Німців тоді в Заліщиках ще не було».
Свідчить Мицько Ганна, 1914 р. н., мешканка м. Заліщики: «Під час відступу Червоної армії я бачила, як на міст затягнули довгий поїзд, який складався з цистерн і вагонів. Він зупинився і став на мосту. Через деякий час з боку Кострижівки (Буковина) під’їхала автомашина, з якої вийшли люди, пішли на міст і щось там робили біля мосту. Після того як вони повернулися, на березі пролунав сильний вибух. Дві ферми моста осіли. Почала горіти вода. Ми вибігли з братом подивитися ближче. І побачили, що з боку Заліщиків залишилися на мості два товарні вагони. Один з них наполовину висів над горілою водою. Але вагон тримався тяжкою вагою, тому не звалився вниз. Туди підійшли двоє людей і також щось робили. Не встигли ми добігти до хати, як знову пролунав потужний вибух. Коли ми оглянулися, вагонів на мосту уже не було, лише продовжувала горіти вода».
Харовська Степанія, 1913 р. н., жителька м. Заліщики: «Я бачила на власні очі, як відступала Червона армія з м. Заліщики. Тоді заарештували Володимира Юрійчука, Петра Черлінку, Володимира Гембатюка. Сусідка Софія Юрійчук розповідала мені, що у неї жив на квартирі Дяченко і питав її чоловіка, чи Володимир Юрійчук його брат. Він сказав, що не брат. А Дяченко тоді говорить, що вони усі пішли з моста у воду. Наступного дня ми, жінки, ходили коло мосту. Я бачила багато людей погорілих і пов’язаних колючим дротом. У молдовському містечку Вадул-луй-Воде у братській могилі поховано людей, тіла яких принесла стрімка течія Дністра. Їх руки, як і в’язнів із тих вагонів, були скручені дротом».
Калінка Ганна, жителька с. Добровляни: «У той липневий, святковий день, на Івана, коли я пасла корову біля заліщицької дороги, їхав поїзд у складі паровозів та двох вагонів. Вагони були загратовані колючим дротом. З вагона кричав мужчина: «Передайте, що нас перевозять!» Потім я бачила з сестрою труп громадянина Китика, який лежав на березі Дністра з боку Заліщиків, мертвий і обгорілий».
Панчак Віра, 1934 р. н., жителька м. Заліщики: «Батько прийшов на обід додому і повідомив, що між тілами загиблих на залізничному мості через Дністер був впізнаний наш житель міста Заліщики голова маслозаводу Павло Китик. Батько сказав, що його вирішили поховати на цвинтарі. Я пішла на цвинтар і чекала. Через деякий час привезли тіло Павла. Принесли на цвинтар у білій простині, поклали на землю. Мешканці, які зібралися – це були його знайомі, приблизно до 10-15 осіб.
Ми побачили обпалений, задимлений труп. Риси обличчя добре було видно. Круглолиций, малого зросту. Я до цього часу пам’ятаю образ цієї людини. Дуже він мені запам’ятався. Викопали яму і захоронили його без труни. Могила знаходиться недалеко від входу на цвинтар, по праву сторону від центральної доріжки між могилами Косован і Настюк Марії».
Солоненко Ганна, 1928 р. н., жителька м. Заліщики: «Я добре пам’ятаю той день, коли енкаведисти підірвали міст на річці і вагони у яких були люди. Всі ходили дивитися на ту страшну трагедію. І я з іншими дітьми також пішла. Побачила декілька обгорілих трупів. Наші люди говорили, що один з них мешканець Заліщиків Павло Китик. Я його також упізнала. Коли вода піднялася у річці, то трупи понесло водою. Де хоронили тих людей, не знаю».
Угрин Василь, 1931 р. н., с. Печорна, житель м. Заліщики: «Мій тато Микола Угрин був організатором станичної ОУН с. Печорна. Отже, знаходився в гущі політичних подій 1941 р. Розповідав своїм друзям те, що бачив, і я, будучи при розмові, передаю без змін.
На міст більшовики викотили три вагони. Усі вони були заповнені політв’язнями Чортківської тюрми, яких енкаведисти не встигли вивезти. Коли підірвали міст, то два вагони з боку Заліщицької станції впали у воду. Третій покотився на буковинську сторону. Саме той третій ущерть був наповнений людьми. Чекісти зіштовхнули його паровозом униз. З вікон долинали зойки приречених. Одна жінка на станції з боку Кострижівки з жахом кричала. Енкаведисти її тут же пристрелили.
Провід ОУН наказав батькові дістати таблиці з номерами вагонів, щоб розпочати розслідування. Тато був рибалкою і мав човен. З двох вагонів він зумів відгвинтити таблиці, а з третього – ні. Бік вагона з таблицею знаходився на глибині. Батько пірнав, але щораз доставав трупи. Ті таблиці з номерами передав голові Проводу ОУН Михайлові Дубецькому».
Теремчук Михайло, 1922 р. н., житель с. Дзвиняч: «З вересня 1939 р. по 1941 р. до приходу німців я працював у Заліщицькому депо помічником машиніста і черговим по змінах на паровозі. 5 липня 1941 р. заступив на зміну. Міняв Михайла Зайця й застав Смульського, начальника депо, а начальником станції був росіянин. Смульський і Заєць сказали мені, що близько 3-ї години дня із підірваного вибухом моста було пущено у Дністер три вагони з людьми. Вагони привезли з Чорткова. Люди були пошматовані, пов’язані колючим дротом. Вагони ці прибули напередодні звечора. Енкведисти дали команду начальнику станції відкрити путь до залізничного моста. Потім туди штовхнули вагони паровозом.
Через півгодини, коли мені це сказали, я пішов подивитися з моста на вагони. То вже були не вагони, а поламані каркаси, погнуті залізяки, поламані дошки. Людей я не бачив, бо було високо. Я зразу повернувся до депо, щоб не бачили енкаведисти. Крім цього моста були підірвані всі три ферми малих залізничних мостів над шосейними дорогами. Ще хочу сказати, що мій брат Василь Теремчук працював на водоканалі машиністом. Після війни його викликав до Чортківського НКВС Голосов і він більше не повернувся. Пропав також пізніше начальник депо Смульський, якого арештували енкаведисти».
Це далеко не повний перелік свідчень про трагедію, що відбулася у купальські дні 1941 року на Дністрі. Значно більше могли розповісти працівники Заліщицької залізничної станції, але органи НКВС їх відразу після війни знищили. Однак існує ще одна нерозгадана таємниця. У списку жертв, розстріляних в Умані, подані прізвища тих, які загинули на мосту Кострижівка-Заліщики, як Павла-Методія Китика та Володимира Юрійчука. Завісу дещо привідкриває Доповідна записка заступника начальника Тюремного Управління НКВС СРСР політрука Демйохіна начальнику Тюремного Управління НКВС СРСР капітану Нікольському про розстріл 954 арештантів в Умані, у тім числі 128 у дорозі за спробу повстання. Але й тут свідки стверджують, що масового розстрілу в дорозі не було, як і повстання. Розстріляли тих, які у дорозі знемагали.
Обставини, напевно, виглядали так. Знищивши жертви на Дністрі, енкаведисти швидко доганяли уманський етап, щоб долучити свої списки до основного, класифікуючи як таких, що розстріляні у дорозі «За попытку к восстанию».
Трагедія, що сталася 5 липня 1941 року на залізнич-ному мості Кострижівка-Залі-щики, відбулася в характер-ному дусі того часу. Справа не у стані війни, який диктує жорс-токі методи і правила поведін-ки. Війни з добрим лицем не буває. Тут основну роль відіг-рав сталінський режим, який в різні часи і в різний спосіб знищував мільйони радянських людей, які своїми поглядами, переконаннями, незалежним мисленням не вписувалися у тоталітарні шаблони. Протягом всього існування сталінського режиму він постійно воював із своїм власним народом. І знищення політичних в’язнів на залізничному мості Кострижівка-Заліщики є одним із цілої системи кривавих злочинів сталінізму. Сталінський режим ніколи не виявляв милосердності чи гуманності до своїх громадян, а тим більше до політичних опонентів, які вважалися потенційними ворогами радянської держави.
Минуло багато років з часу, коли на залізничному мості Кострижівка – Заліщики сталася страшна трагедія: радянські каральні органи по-звірячому стратили сотні ні в чому невинних українських людей. 5 липня 1941 року радянські сапери замінували міст і підірвали його разом з вагонами, в яких перебували політичні в’язні. Будь-яка нормальна людина не може спокійно сприймати факт безглуздого, цинічного і, навіть, брутального знищення сотень людей. Таку надмірну жорстокість навіть хижі звірі не виявляють до своїх жертв. Тому варто задуматися над тим, яка ідеологія породила таку злочинну владу і людей, які так жорстоко знищують собі подібних.
На початку війни мали місце випадки на Хмельниччині, коли під час пішого етапування політичних в’язнів начальники конвою в складних ситуаціях (бомбардування колони фашистськими літаками) приймали досить гуманні рішення: вони відпускали в’язнів на всі чотири сторони. Людяність взяла верх над злочинним наказом. Але, на жаль, це рідкісні випадки в ланцюгу численних злочинів, вчинених енкаведистами на початку війни. Навіть ці поодинокі випадки гуманного ставлення до людей переконують, що й на залізничному мості Кострижівка-Заліщики не обов’язковим було знищення людей, та ще й таким жорстоким методом. Львів, Чортків, Умань, Заліщики і сотні подібних трагедій – це результат злочинної сталінської політики. Для сталінської тоталітарної держави людське життя, навіть мільйони життів, нічого не значили. Тому в’язні на залізничному мості шансу на порятунок не мали. Вони потрапили в жорна, з яких виходу на волю не було.
У водах Дністра знайшли свою наглу смерть сотні людей, але їхні прізвища, за винятком окремих, нам не відомі. Відсутні ці прізвища і в архівах. В книзі краєзнавця Черешнюка М.М. «Сповідь на світанку» згадуються прізвища: Гордіца Михайло Онуфрійович, 1908 р. н., Габура Андрій Васильович, 1911 р. н., Анака Степан Васильович, 1909 р. н., Анака Василь Іванович, 1907 р. н. – із с. Дорошівці, Турецький Дмитро Степанович, 1921 р. н. – із м. Заставна, Вигнан Тодор – із смт Кострижівка, Бабій Василь – із с. Серафинці Городенківського району, Володимир Юрійчук, Володимир Гембатюк, Василь Красій, Петро Черлінка, Павло Китик – із м. Заліщики, П’ятничук Іван, Бегметюк Дмитро, Стасюк Іван, Нащук Петро, Колибаб’юк Петро, Сопчак Яків – с. Лісна Слобідка, Бабій Василь – с. Серафинці, Бойків Дмитро – с. Глушків.
За свідченнями жителів с. Кадубівці Заставнівського району Чернівецької області на цьому мості загинув сільський церковний хор в повному складі. Із 37 чоловік вдалося ідентифікувати лише 19. Це Дзвідзвінський Петро, Бабин Іван, Маник Василь, Штогрин Іван, Гладій Дмитро, Голик Йозеф, Мельниченко Микола, Марусик Петро, Вакарчук Георгій, Гладій Олександр, Іванків Василь, Петрюк Іван, Любинецький Василь, Ахтемійчук Дмитро, Голик Степан, Кукурудзяк Степан, Бурденюк Степан, Марусик Георгій, Дарійчук Петро.
На дивне щастя декілька політв’язнів, приречених для знищення на Дністрі, врятувалися. У 1942 р. часопис «За народ», виданий у Львові, опублікував таку інформацію: «З поїзда, який віз в’язнів через Заліщики і який енкаве-дисти висадили в повітря, вис-кочили й врятувалися: студент-ка Марія Пастівнич, родом з с. Лиса коло Підгаєць, Ярема Ірина, Копил Люба, Оля (пріз-вище невідоме) з Ішкова коло Бережан, Добровольська Ірина і Середа (ім’я невідоме) із с. Саранчуки…».
Минуло вже більше семидесяти років відколи сталася згадана трагедія і за цей проміжок часу відбулася переоцінка цінностей. Сьогодні українська влада і все суспільство класифікує подію 5 липня 1941 року як жорстокий і цинічний злочин проти людини, проти українського народу, якому немає виправдання. А в 1941 році за цей злочин сержант Чечіков А.І., червоно-армієць Галябін В.Г., старший лейтенант Вейцман С.Г., лейтенант Буровін І.О. 32-го Окремого мостового батальйону нагороджені урядовими відзнаками. Сержант Чечіков А.І. – орденом «Червоної зірки», інші троє – медаллю «За бойові заслуги» – нагороди за масове винищення українського народу.
Несе свої води сивий Дністер, буяють у зелені його круті береги, мчать відбудованим мостом пасажирські потяги. І тільки хрести, що стоять на обох берегах Дністра біля залізничного мосту, нагадують, що тут, у далекому 1941 році, сталася велика людська трагедія. Що тут, на своїй рідній землі, страшною смертю загинули безвинні люди від рук найлютіших ворогів українського народу. Пам’ятаймо про це!

2. Найважливіші події з історії селища Кострижівка
1740 р. -Перша писемна згадка про села Лука і Кострижівка.
1740 р. – Капітан Атанасій Зінте (Цинте) на березі Дністра заснував чоловічий монастир.
1783 р. – Австрійська влада ліквідувала Луківський монастир.
1828 р. – В с. Лука відбувся селянський бунт.
1848 р. – Австрійський уряд скасував панщину.
1849 р. -В центрі села Лука жителі встановили дубовий хрест в честь скасування панщини. У 1898 р. його замінено кам’яним, який стоїть і нині.
1866 р. – Відбувся голод в селах Лука і Кострижівка. Кострижівку люди стали називати Голоднівкою.
1885 р. – В селі Лука відкрито першу початкову школу-дяківку.
1886 р. – Заможний господар Тиманчук Іван збудував плаваючий млин.
1889 р. – Збудована Луківська Свято-Миколаївська церква.
1889 р. – Збудована залізнична вітка Коломия-Кострижівка, а в 1898 р. залізничний міст Кострижівка-Заліщики.
1899 р. – Початок трудової еміграції. Першим виїхав у Канаду разом з сім’єю Калинюк Іван. А вже в 1913 р., за статистичними даними, з невеликих сіл Звенячин і Кострижівка емігрували 121 особа.
1902 р. – Назарик Олексій викопав першу криницю в с. Лука.
1905 р. – Відкрито Народний дім в с. Лука.
1908 р. – Збудована перша громадська школа у с. Лука.
1912 р. – Утворилося культурно-просвітницьке товариство «Січ», яке сприяло розвитку національної самосвідомості сільської молоді.
1912 р. – Австрійський підприємець Марко Фішер заснував цукрозавод «Хрещатик».
1913 р.,літо – У місцевої письменниці Сидонії Гнідої гостювали політичний діяч і письменник Володимир Винниченко з сім’єю, письменник Микола Коваленко та публіцист Лев Юркевич.
1914 р., липень – У місцевої письменниці Сидонії Гнідої гостювали письменники Ольга Кобилянська і Микола Євшан (Вороний).
1915 р. – Відбуваються кровопролитні бої Першої світової війни, в результаті чого села Кострижівка і Лука були повністю знищені. Для військових потреб австрійці збудували на толоці с. Лука двоярусну піч і канатну дорогу до м. Заліщики через річку Дністер.
1918 р.,11 листопада – Окупація сіл Лука і Кострижівка румунськими військами.
1918 р. Румунська влада заборонила діяльність товариства «Січ».
1918 р.,3 листопада -Жителі Бабалюк Олександр та Іванчук Петро були делегатами Буковинського віча.
1919 р. – Жителі села Назарик Василь, Маркевич Йосип і Вигнан Тодор воювали у складі військ Української Галицької Армії, а потім відстоювали Українську державу в армії Симона Петлюри.
1923 р. – Відкрито першу громадську початкову школу у Кострижівці за часів румунської влади (перший директор Паладій Ю. М.).
1927-1929 рр.- Відбудований залізничний міст Кострижівка-Заліщики.
1928 р. -Підприємець Арія відкрив у Кострижівці гіпсовий завод.
1928 р.,28 листопада – Звернення консиліуму примарії с. Кострижівка до Чернівецької префектури про навчання дітей українською мовою.
1929 р.,9 грудня -Хутір Кострижівку реорганізовано в село й відокремлено від Звенячина.
1930 р. Цукрозавод «Хрещатик» перейшов у власність румунського акціонерного товариства.
1936 р. Збудована Кострижівська Свято-Миколаївська церква.
1940 р.,28 червня -Села Лука і Кострижівку окупували війська Червоної армії.
1941 р.,22 червня -Початок німецько-радянської війни.
1941 р., липнь -Вода в р. Дністер піднялася більше як на 10 м, повінь наробила багато шкоди людям і цукрозаводу.
1941 р.,5 липня – Знищено політичних в’язнів на залізничному мості Кострижів-ка-Заліщики.
05.1942 – 08.1943 рр. – У Кострижівці діяла антирумунська підпільна організація.
1944 р.,29 березня -Кострижівка звільнена від німецько-румунських окупантів.
1944 р.,10 травня -Перша велика мобілізація кострижівських чоловіків на німецько-радянський фронт
1945 р. У Кострижівці відкрито фельдшерсько-акушерський пункт.
1940-1950 рр. – Час сталінських репресій, жертвами яких стали 43 жителі Кострижівки.
1946-1947 рр. – Відбувся голод в селах Лука і Кострижівка.
1948 р. Після війни відновлена поромна переправа Кострижівка-Заліщики.
1948 р.,25 липня -В с. Лука створений колгосп імені Крупської, а в с. Кострижівка – колгосп «Дружба».
1948 р.,1 вересня -Луківська школа стала семирічною.
1952 р. – В Кострижівці збудована хлібопекарня.
1952 р. – Цукрозавод «Хрещатик» збудував відомчий дитячий садок.
1955 р.,1 вересня -Луківська школа стала середньою.
1955-1957 рр. – Через ліс прокладена гравійована дорога до с. Звенячин.
1958 р. – Відкрита стаціонарна лікарня на 20 ліжок і поліклініка.
1959 р. – Об’єднано села Лука і Кострижівка в селище міського типу Кострижівка.
1960 р. – Засноване автопідприємство.
1964 р., жовтень -Збудоване нове приміщення Кострижівської середньої школи.
1964 р. – Збудоване нове приміщення Кострижівської дошкільної установи.
1966 р. – Цукрозавод збудував гуртожиток на 240 місць.
1967 р. – Прокладено труби теплопостачання до заводських житлових будинків.
1967 р. Відкрита Кострижівська музична школа.
1970 р. В пам’ять про загиблих односельчан жителі селища встановили пам’ятник.
1971 р. – Збудоване приміщення селищної ради.
1983 р.,17 липня -Відкрито нову чотирьохповерхову Кострижівську лікарню. Вона стала лікувальним центром також для навколишніх сіл – Бабина, Прилипчого, Звенячина, Хрещатика і Репужинців.
1985 р. – Створений музей цукрозаводу «Хрещатик».
1989 р. – У селищі виникло товариство «Просвіта» (голова Слободян Д.В.).
1990 р., липень – Утворився осередок Народного Руху України за перебудову (голова Площанський М.П.).
1990 р., вересень – Осередок Народного Руху України за перебудову організував на стадіоні селищний мітинг.
1991 р. – Встановлено металевий хрест біля залізничного моста в пам’ять жертв сталінського режиму та флагшток з українським синьо-жовтим прапором.
1991 р.,24 серпня – Україну проголошено самостійною і незалежною державою.
1991 р.,1 грудня – Жителі селища беруть участь у Всеукраїнському референдумі та виборах президента України.
1992 р. – Припинено переробку цукру-сирцю.
1993 р. – На вул. Заводській введена в експлуатацію остання секція 75-квартирного будинку.
1993 р., вересень – Збудоване нове приміщення Кострижівської Свято-Мико-лаївської Православної Церкви Київського Патріархату.
1994 р. – Завершено будівництво приміщення відділення зв’язку і теле-фонної станції.
1996 р. – Проведена приватизація цукрозаводу.
1997 р. – Повне завершення будівництва і повторне освячення Костри-жівської Православної церкви Київського Патріархату.
1998 р. – Створений фольклорно-етнографічний ансамбль «Василиха».
1998 р., червень – Збудовано молитовний будинок ЄХБ.
2000 р. – Біля залізничної станції Стецюк В.І. збудувала каплицю.
2000 р. – Утворилося комунальне господарство, першим начальником став Васильєв Ю.Б.
2000 р.,8 листопада – Збудована й висвячена Кострижівська Свято-Миколаївська Православна церква Московського Патріархату.
2002 р. – На роздоріжжі, при в’їзді в село, Вакарюк О.І. встановив пам’ятний хрест.
2002 р., жовтень – Урочисте відзначення 90-річчя цукрозаводу «Хрещатик».
2003 р. – На власному обійсті Маркевич Г.Я. збудував каплицю.
2003 р. – В центрі села, на роздоріжжі доріг, Калинюк О.О. встановила статую Божої Матері.
2004 р. – На власному обійсті спорудив каплицю Вітюк С.В.
2004 р. – До села через Дністер збудовано газопровід.
2004 р. – Фольклорно-етнографічному ансамблю «Василиха» присвоєне звання «Народний».
2005 р. – Житель Мисик Р.М. відкрив першу приватну аптеку.
2007 р., лютий – Районна споживча спілка відкрила торговий заклад «Маркет».
2007 р.,27 вересня – Урочисто відкрита селищна площа, на якій встановлено пам’ятник Т.Г.Шевченку.
2007 р., жовтень – Луківську Свято-Миколаївську церкву відвідав патріарх Україн-ської Православної церкви Київського Патріархату Філарет.
2008 р., січень – Завершено реконструкцію універмагу «Жовтень» під навчаль-ний корпус початкової школи.
2008 р., липень – Тривалі й проливні дощі викликали повінь на р. Дністер.
2008 р., листопад – Відкритий торговий заклад «Веселка» (приватний підприємець Капіцька Т.А.).
2008 р. – На вулиці Луківській приватний підприємець Ільчук В.М збудував каплицю.
2008 р., грудень – Завершено встановлення пластикових труб селищного водого-ну на вулиці імені Ольги Кобилянської.
2009 р. – У селищі відкрито філію приватбанку.
2009 р.,29 квітня – При Кострижівській школі заснований історичний музей.
2009 р., осінь – Цукрозавод «Хрещатик» не розпочав сезон цукроваріння.
2009 р., листопад – Масове захворювання на так званий свинячий грип АН1N1.
2010 р.,29 жовтня – На виборах до місцевих органів самоврядування головою селищ-ної ради обраний Піцек Сергій Іванович.
2011 р., літо – Кострижівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів (директор Васильєва О.В.) через Всеукраїнський фонд інвестицій і соціального розвитку виграла грант у 300 тисяч гривень на заміну дерев’яних вікон і дверей на металопластикові.
2012 р., жовтень – Цукрозаводу сповнилося 100 років і його колишня працівниця Гончарова Зоя Степанівна до сторічного ювілею цукрозаводу написала книгу «Хрещатику-100».
2012 р.,жовтень – На четвертому поверсі лікарні відкрито кардіологічне реабілітаційне відділення.
2013 р., 8 грудня – З ініціативи приватного підприємця Ільчука В. М. відбулося перше селищне віче на підтримку Київського Майдану.
2014 р., березень – Підприємець Берковська І.Д. відкрила приватну аптеку.
2014 р., березень – Для участі в Антитерористичній операції на Сході України мобілізовані Берковський В.С., Данилюк М.М., Пелешатий Д.В., а влітку Вівчар Д.О., Медвідь А.В. та Коропецький М.В.
2014 р., літо – ТОВ «Кострижівський комбінат будівельних матеріалів» (директор Іванищак В. М.) профінансувало заміну покрівлі головного корпусу навчального закладу вартістю 324 тис. рн..
2014 р. – Кострижівській площі присвоєна назва «імені Героїв Євромайдану.
2014 р., вересень – Покрито асфальтом вулицю Ольги Кобилянської.
2014 р., 21 грудня – Луківська парафія відзначила 125-річчя Свято-Миколаївської церкви.
2015 р., 1 липня – Кардіологічне реабілітаційне відділення реорганізоване на «Стаціонарне відділення постійного або тимчасового перебування самотніх громадян».
2015 р. – Колишнє приміщення побуткомбінату правління райспоживспілки
продало приватному підприємцю Петровському Івану Григоровичу
2015 р., 25 жовтня – Селищним головою обраний житель Старко Володимир
Ярославович.
2015 р., листопад – Завершений капітальний ремонт 4-го поверху гуртожитку для
переселенців з Луганської та Донецької областей.