Традиції Кострижівка

1. Давні назви розповідають

Історію населеного пункту в певній мірі доповнюють давні назви (топоніми) частин села, полів, доріг тощо, яких немало налічується на території селища. Окремі з них вживаються рідко, а більшість взагалі зникла у спілкуванні людей.
У центрі села, ближче до Дністра, знаходилося поле розміром приблизно 15 га й називалося «Царинка». Жителі вважали ці землі найкращими й най-родючішими, оскільки жито дозрівало тут на два тижні раніше, ніж в інших місцях. Завдяки своєму географічному положенню клімат у Кострижівці м’які-ший порівняно з навколишніми селами Звенячин і Прилипче. Старожили вважають, що назва «Царинка» означає царські землі. Тепер ця територія повністю забудована й тут розташовані лікарня, кафе, школа, стадіон, парк, дитсадок, магазини, житлові будинки тощо. У спілкуванні стара назва вживається дуже рідко й сучасній молоді зовсім невідома.
Часто вживаною є назва історичної частини села «Гулеївка». Назва походить від прізвища «Гулей», бо раніше у цій частині села проживало багато родин з таким прізвищем. Нині тут лише одна родина на прізвище «Гулей», але назва збереглася.
Найновішим топонімом є «Колонія», який походить від слова «колоніст». Це житловий масив, кут села, який почав забудовуватися відразу після 1945 року. Саме цю частину села заселили переселенці з інших сіл та країв. Два промислові підприємства, автоколона, залізнична станція потребували робочих рук. Люди приїжджали в Кострижівку на роботу й тут, здебільшого, залишалися назавжди. Сьогодні корінного населення у селищі значно менше, ніж приїжджого.
У південно-західній частині селища є місцевість «Корчунок» і назва походить від слова «корчувати». У роки Першої світової війни і після велика частина лісу була вирубана, внаслідок чого залишилося дуже багато пнів. Щоб очистити землю від них, треба було їх викорчувати. Цей процес тривав кілька років. На запитання «куди йдеш?» люди відповідали «на корчу нок». Сьогодні частина викорчуваної землі засівається сільськогосподарськими культурами, частина засаджена молодим лісом. Назва й тепер вживається досить часто.
Окремі топоніми виникли з приналежності до поля, зокрема, «Німецький лан». У 20-х роках великим масивом землі володів німецький єврей Надільберг й селяни працювали на ньому майже кожен день. На запитання «чий це лан?» відповідали «німця, німецький», або говорили «Йду працювати на німецький лан». Назва «Німецький лан» вживалася до утворення колгоспу (1948р.) Сьогодні вона не тільки не вживається, а принаймні два покоління її навіть не чули.
Така ж історія з назвою «Луцький тік». На початку ХХ ст. віддаленим масивом землі, до 100 га, володів поміщик Коршньовський. На своїй землі він збудував велику стодолу з током, де молотили жито й пшеницю, кошару для овець, стайні для худоби. Всі роботи тут виконували селяни, які наймалися до пана. Перш ніж розпочати якусь роботу, селяни йшли на тік, який був віддалений від села на 2,5 км. Там управляючий розподіляв їх на різні роботи, тому на запитання «куди йдеш?» селяни відповідали «на луцький тік», тобто на роботу до луцького поміщика. Сьогодні не існує самого току й зникла з ужитку сама назва.
Найбільше топонімів пов’язано з дорогами. У поміщика Надільберга був управляючий на прізвище «Вензель», який любив прогулюватися на бричці дорогою, що пролягала вздовж панського поля (німецького лану). Люди стали називати цю дорогу «Вензливою».
Паралельно до «Вензливої» дороги пролягала «Брамова». Щоб селяни, які проїжджали цією дорогою, нічого не вивозили з панського поля, управляючий Вензель поставив при в’їзді на поле браму. У святкові й вихідні дні, а також на ніч, дорогу закривали шлагбаумом. Звідси й назва дороги – «Брамова».
Ніде не зустрічається офіційне пояснення назви цукрового заводу «Хрещатик». Найбільш правдоподібною є версія, що назва заводу походить від назви села Хрещатик, бо тоді ще хутора Кострижівки навіть не було на карті. Ця версія підтверджується наступним фактом. У історичному нарисі «Буковина», виданого 1998 року в Чернівцях, вказано: «На базі Кострижівського цукрового заводу виникло сімейне «Акціонерне товариство цукрової фабрики Маркуса Фішера у Хрещатику». Село Хрещатик виявилося в якійсь мірі своєрідним орієнтиром, бо в ньому розташовувався єдиний в цій окрузі чоловічий монастир, до того ж тут проживав Марко Фішер. Слава про монастир та чудодійні якості підземних вод поширилася далеко за межі України, тому він став місцем масового паломництва. У 1817 році монастир відвідав, навіть, Австрійський цісар Франц І, на згадку про цю подію на дзвіниці поставили табличку з написом, але до нашого часу вона не збереглася.
Тривалий час села Звенячин і Прилипче з’єднувала пряма дорога. Вона, в основному, пролягала через луківські поля й називалася «Гребелька». Назва походить від слова «гребля». Колись тут знаходився невеличкий ставок із греблею, а тепер його й сліду не видно.
Не все зрозуміло з топонімом «Вулова дорога». Вона вела від кострижівського лісу полем до Прилипча, вище корчунку. Ця дорога найближче з усіх розташована до села, нею найзручніше було виходити чи виїжджати в поле. За словами старожилів мала б називатися «Волова» (від слова «воли»). При тривалому вживанні перший склад міг просто видозмінитися.
Від місця, де шосе від Звенячина звертає на Кострижівку, а польова веде на Йосипівку, пролягала «Хрестова дорога». На цьому роздоріжжі стояв кам’яний хрест і від нього дорога отримала свою назву. Вона вела мимо «Луцького току» на залізничну станцію Стефанешти.
«Гранична дорога» розмежовувала землі між селами Лука і Кострижівка.
Кострижівська залізнична станція до 1959 року називалася «Скит» («скитським» називався й комбінат будматеріалів). Ця назва залишилася від чоловічого монастиря, який існував в с. Лука («Скит Лука на Дністрі»).
Посеред луківських полів, біля дороги «Гребельки», знаходилася польова криничка, яку люди назвали «Цибуляк» (ймовірно від її форми).
Поля місцевого священика називалися «Попівські гребельки».
Великий земельний масив називався «Шнури», де кожному господарству належала довга вузька смужка землі.
Місцевість в районі покинутих кар’єрів називалася «Гострі Говди» («говди» означає виступаючі із землі скелі).
Місце впадання річки (потоку) Чурак у Дністер люди називали «Бурляк» (вода тут падала з невеликої висоти й шуміла, бурлила).
Існувала так звана «Поперечна дорога», яка з’єднувала села Кадубівці та Прилипче й пролягала через Луківські поля.
У північно-західній частині селища розташований так званий «Кутянський яр». Над Дністром було кілька великих карстових ям (ярів), вимитих дощовими водами. В один яр сільські жителі звозили загиблих від різних хвороб тварин, в інших діти випасали худобу. З відкриттям заводських відстійників яри повільно засували мулом, тому сьогодні вони існують у вигляді неглибоких, порослих бур’янами заглибин.
Сучасні вулиці села Лука свої офіційні назви отримали десь в 60-х роках ХХ століття, коли виготовлявся генеральний план забудови. В давні часи жителі самі придумали назви вулиць, оскільки це полегшувало знайти потрібну людину, давало можливість зорієнтуватися у великій кількості сільських хат. Так, сучасна вулиця Першотравнева мала назву «Крайня», вулиця Шевченка – «Шкільна» (на початку стояла школа), вулиця Федьковича – «Корчмова» (на початку стояла корчма єврея Сендера), вулиця Шкільна – «Церковна» (на початку стояла церква), вулиця Жовтнева – «Велика», вулиця братів Майстрюків – «Мала», вулиця Луківська – «Кутянська» (від слова «кут»). Від цієї вулиці до Дністра вела «Кутянська стежка», якою жінки ходили на Дністер прати білизну. На Малій вулиці проживав Скутяк Ілля, який випасав громадських овець (200-250 шт.) і в цій справі йому допомагали рідні діти. До того ж Скутяк у вільний час на березі Дністра бив із річкових кругляків щебінь, який складав у так звані «латери», що по об’єму дорівнювало двом кубометрам. Його продукцію використовували односельчани й дуже часто за нею приїжджали вози із Чернівців. Пізніше крайній заселений кут села стали називати (називають і нині) Гулеївка, бо тут проживала багатодітна родина Гулеїв (7 дітей).
Наприкінці 50-х років виник топонім – «Капітанський мостик». Так стали називати досить високу оглядову площадку в південній частині селища, звідки відкривається красивий вид на Кострижівку, Заліщики, Хрещатицький монастир. Тут випускники школи щорічно зустрічають схід сонця.
В 50-60-х роках з’являється новий топонім «Ілова дорога», авторами якого стали не то дорослі, не то діти. Це дорога, яка перетинає ліс з кар’єру до сучасної вулиці Зеленої. Цим шляхом вантажні автомобілі влітку вивозили з відстійника мул (російською – «ил»), який дорогою розсипався. В зимовий період ця дорога ставала місцем ковзання на санках, на лижах та розваг. Сьогодні топонім мало вживаний, бо нові відстійники розташовані далеко за селом і мул вивозився іншим маршрутом.
У роки колективізації всі дороги, як і межі, були переорані й сьогодні ні одна з них не існує. У мові вищеописані назви доріг не вживаються. З допомогою старожилів краєзнавці схематично відтворили ці дороги на папері, зробили схему розташування всіх топонімів селища, намагаються точніше й повніше описати їх походження.

РОЗДІЛ ХІ.
ШКІЛЬНИЙ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
1. Духовна спадщина
Поштовхом до створення музею стало проведення шкільного фольклор-ного свята «До оберегів відродження». Майже кожен клас на своєрідну виставку приніс старі речі: предмети праці і побуту, одяг, австрійські та румунські документи, старовинні книги, календарі тощо. Виставка показала, що у жителів селища збереглося ще немало цінних пам’яток і потрібно негайно вживати заходи для їх пошуку та збереження. Пер-шим кроком було створення у вересні 1994 р. шкільного істо-рико-краєнавчого клубу «Еврі-ка», який об’єднав на перших порах 12 любителів історії й, зокрема, історії рідного краю. Керівником клубу й організато-ром пошукової діяльності став вчитель історії Черешнюк М.М.
На першому засіданні краєзнавці розподілили між собою напрямки роботи, склали пам’ятки (перелік питань) для опитування людей, для характеристики предметів. Вже протягом першого року пошукової діяльності учні зібрали багато старожитностей, документів, спогадів старожилів, переписували архівні документи від руки. По суботах і неділях краєзнавці їздили в обласний державний архів і під керівництвом вчителя Черешнюка М.М. знімали копії з архівних матеріалів.
11 травня 1995 р. селищна рада народних депутатів (голова Винник В. І.) прийняла рішення про створення історико-краєзнавчого музею на протязі 1995 року, затверджено склад оргко-мітету по створенню музею. Цим же рішенням під музей було виділено приміщення ста-рої телефонної станції (АТС), яка перебралася у нове примі-щення. Але добрі наміри влади залишилися на папері, бо за-мість відремонтувати будівлю селищна рада продала його у приватні руки. Новий голова селищної ради Старко Володи-мир Ярославович пообіцяв від-дати під музей старе приміщення бібліотеки (колись це була перша громадська школа в с. Лука, збудована у 1908 р.), потім приміщення старої школи, але вибрав легший шлях і знову ж таки обидва приміщення продав у приватні руки.
Щороку в школі проводилися фольклорні свята, на які учні приносили старовинні речі. Більшість з них поповнювали майбутній музейний фонд. В пошук все нових матеріалів і предметів включилися майже всі учні школи, навіть, батьки. З метою морального заохочення для кращих краєзнавців організовувалися екскурсійні поїздки та туристські походи по рідному краю, в Карпати. В окремі роки кількість бажаючих записатися в клуб зросла до 70-ти чоловік.
Учні не тільки збирали ма-теріали, але й охоче їх дослід-жували та описували. З метою популяризації відомостей про наше селище при клубі було створено лекторську групу, яка знайомила учнів і вчителів з основними подіями історично-го минулого селища Костри-жівки. Одночасно нагромаджу-вався й систематизувався інфор-мативний матеріал, писалися перші розділи історії селища. З 1998 р. історико-краєзнавчий клуб «Евріка» працював у двох напрямках: а) нагромадження матеріалів для створення музею; б) нагромадження інформаційного матеріалу для написання історії селища.
В наступні три роки члени історико-краєзнавчого клубу беруть активну участь в районних і обласних форумах юних краєзнавців, на яких постійно виборюють призові місця. Окремі періоди з історії селища краєзнавці подають у районний часопис «Голос краю», беруть, навіть, участь в районних семінарах вчителів історії, на яких діляться досвідом роботи, методикою пошукової роботи.
У серпні 2001 року, в честь 10-річчя незалежності Української держави, було видано окремою книжкою історію селища з найдавніших часів під назвою «Лука-Кострижівка: історико-краєзнавчий нарис». На презентацію книжки (листопад 2001 р.) зібралися краєзнавці, які брали активну участь у пошуковій роботі, представники влади, вчителі школи, меценати, старожили. Це була велика перемога багатьох людей, об’єднаних спільною ідеєю – відновити минуле рідного села. Відрадно те, що школярі отримали своєрідний підручник з історії селища. Великий інтерес до книжки проявили і жителі селища, які за короткий проміжок часу розкупили більшу частину тиражу (загальний тираж 300 екземплярів).
Надія на створення музею з’явилася у 2008 році, коли напівзруйноване приміщення універмагу реконструювали під навчальний корпус початкової школи. У цьому корпусі дирек-ція школи (директор Васильє-ва Олександра Василівна) роз-містила класні кімнати для учнів 1-4 класів, шкільну їдаль-ню та майстерню, а звільнені кімнати в основному корпусі пообіцяла віддати під музей. Проте брак коштів не дав можливості розпочати ремонтні роботи. Лише у 2009 році, готуючись до районного семінару керівників шкіл, дирекція школи й весь педагогічний колектив серйозно взялися до справи. Вчителі і техпрацівники допомагали готувати стенди, учні приводили в порядок експонати, мили, фарбували. Всі працювали сумлінно, аби музей мав гарний вигляд. В облаштуванні музею надала допомогу й церковна громада. Для музею парафіяни передали старіші ікони, килими, хустки та інше начиння. За два тижні до початку семінару з числа краєзнавців-старшокласників було створено групу екскурсоводів. Урочисте відкриття музею відбулося 29 квітня 2009 року, а юридичне оформлення проведене наказом по школі №64 від 5 червня 2009 року.
З часу заснування музею його відвідало до двох тисяч осіб: учні школи, випускники школи минулих років, церков-на громада, жителі селища, учасники районних і обласних семінарів, що відбувалися на базі нашого навчального закла-ду, туристи з інших сіл, облас-тей. Періодично в музеї прово-дяться уроки історії рідного краю, українознавства, уроки мужності, виховні години тощо.
Проте час не стоїть на місці. Нове покоління краєз-навців продовжує пошукову діяльність, учні поповнюють свій музей новими експонатами. До цієї цікавої роботи долучилась також шкільна дитяча органі-зація «Сокіл». Протягом останніх років історико-краєзнавчий клуб «Евріка» і рада дитячої організації «Сокіл» організували та провели акції: «Ремесла і промисли Кострижівки», «Звичаї і традиції нашого селища», «Писанка в житті жителів селища» та інші.
2 вересня 2009 року з числа учнів, вчителів та активних батьків була створена музейна рада. В даний час саме вона займається проблемами музею, координує діяльність всіх зацікавлених сторін.
З червня 2011 р. розпочалася робота по легалізації історичного музею, яка тривала до кінця літа. Всі краєзнавчі предмети юні дослідники-краєзнавці описали, сфотографували, зашифрували й внесли в інвентарну книгу.
Музей став духовною скарбницею учнів школи і жителів селища, бо тут можна знайти відповідь на багато питань з історичного минулого, ознайомитися з найважливішими віхами й подіями сільського життя. Музей став своєрідним духовним пам’ятником в честь пам’яті багатьох поколінь жителів сіл Лука і Кострижівка.

2. Одяг жителів Кострижівка в ХІХ-ХХ століттях
Діяльність історико-краєзнавчого клубу «Евріка», а тепер і музейної ради є багатогранною. Це в першу чергу пошук різноманітних предметів побуту й праці, документів, фотографій, старовинного одягу, опис ремесел та промислів, збір фольклорного матеріалу, дослідження архітектурної за-будови, реконструкція давніх обрядів і звичаїв, приготуван-ня народних страв, популяризація історичних відомостей се-ред учнів і жителів селища тощо. На протязі багатьох сто-літь місцеві жителі за усталеною технологією власноручно ви-готовляли одяг, окремі зразки якого дійшли до наших днів.
Український народ найбільше славився своїм одягом, на формування якого мали вплив різні фак.-тори: природні умови, культурна спадщина попередніх поколінь, культурні взаємини з іншими народами, мистецькі здобутки, розвиток техніки, тех-нологій виробництва, а також спосіб жит-тя народу, його національні особливості, релігія, суспільна мораль. Одяг жителів Кострижівки мав свої особливості відмін-ні не тільки від інших регіонів України, але й області та району.
Чоловіки у Кострижівці носили со-рочки тунікоподібного крою на випуск. У довжину така сорочка сягала колін. На талії вона підтримувалась вовняним поя-сом-крайкою. Прикрашалися святкові чо-ловічі сорочки вишивкою біля шийного викоту й пазушного розрізу, на рукавах та край подолу. Поясним одягом для чоловіків служили білі полотнянки – вузькі штани – портяниці. Одним із видів плечо-вого одягу був сардак – суконне напів-пальто, яке зберегло традиційний туніко-подібний крій. Доповнюючим елементом народного костюма був пояс, у нас його ще називають «крайкою». Він підтримував одяг на стані, зміцнював м’язи при важкій фізичній праці, служив прикрасою одягу. Головними уборами чоловіка були капелю-хи (солом’яні й фетрові), а взимку гост-роверха шапка із шкіри вівці, яка назива-лась «кучма». Взуттям служили влітку пос-толи, в осінньо-зимовий період носили чо-боти, інколи солом’янки.
Одяг жінки був більш барвистим і мальовничим, ніж чоловічий. Найголовні-шим елементом жіночого костюма була найдавніша за кроєм сорочка-«морщянка» з суцільнокрійним рукавом. В такій сорочці освноні частини станка збиралися зверху на шнурок, утворюючи викот з густими зборками. Нижній край рукава сорочки-морщянки збирався «в зморшку». Найбільш поширеним способом прикра-шання сорочок була вишивка на рукавах. Поясним жіночим одягом була одно плат-кова обгортка-горботка. Один, інколи два клини горботки закріплювалися на пояс. Плечовим жіночим одягом влітку служив короткий кептар, а взимку – кожух. Як святкові, так і буденні кептарі прикраша-лися вишивкою. Доповнюючими елемен-тами були: крайка, взуття – влітку постоли або черевики, а взимку – чоботи, найбідніші робили собі з житньої соломи солом’янки. Головним убором для жінок була перемітка. Сьогод-ні рідко яка жінка вміє її зави-вати. Серед жіночих прикрас дуже поширеними були ґерда-ни, коралі й ковтки.
Корінна жителька Костри-жівки Юзефович Марія Степа-нівна згадує: «Колись мені ба-буся розповідала, що одяг тоді не розподілявся чітко на чоло-вічий та жіночий. Не було як такого святкового, буденного, щоденного одягу. Люди одягалися в те, що могли чи мали й ніхто не дивився на слово «мода». Вони, можна сказати, його й не знали. Колись одяг чи взуття в магазинах не купляли, все робилося руками людей. Із конопель, льону та вовни заготовляли нитки й ткали з них полотно. Телячу шкіру оброб-ляли і шили кожухи, кептарі, чоботи, постоли тощо».
Сьогодні в нашому музеї збері-гається обладнання з допомогою яко-го вироблялося домашнє полотно: ку-делі й прядильний станок, терлиця, мотовило, чесала, дергівки, ткацький верстат.

3.Виховні функції музею
Історичний музей для школярів, вчителів та жителів селища став справжньою духовною скарбни-цею минувшини. Вчителі істо-рії, української літератури, украї-нознавства, географії, класні керівники протягом навчально-го року проводять на базі му-зею оглядові екскурсії, навчаль-ні уроки, уроки пам’яті тощо. Періодично шкільний істори-ко-краєзнавчий музей відві-дують педагоги району та області під час проведення пред-метних методичних обєднань, жителі селища, туристи, які сплавляються Дністром чи мандрують коридорами та залами місцевої печери «Гострі Говди».
Члени історико-краєзнавчого клубу «Евріка» організовують тематичні заходи «Україна – понад усе», присвячені подіям Революції гідності (грудень 2013 – березень 2014 рр.) і АТО, тримають шефство над пам’ятниками Т.Г.Шевченку та загиблим воїнам-односельчанам в Кострижівці, над пам’ятним хрестом, що встановлений відважному герою, великому патріоту України, провіднику ОУН-УПА Заставнівщини Гайдею Григорію Васильовичу, псевдо «Лев» у селі Звенячин. Юні краєзнавці організовували збір коштів для учасників Київського Євромайдану та воїнів Антитерористичної операції на Сході України, брали участь в проведенні місцевого Майдану та мітингу біля пам’ятного хреста в селі Звенячин.

З історичними пам’ятками шкільного музею відвідувачів ознайомлюють учні-екскурсо-води, підготовлені з числа стар-шокласників, найбільш актив-них юних краєзнавців. Музей став своєрідним центром вихов-ної роботи, де школярам при-щеплюють кращі громадянські риси: патріотизм, любов до своєї Батьківщини і рідного краю, повагу до державних сим-волів, формують активну гро-мадянську позицію, пробуджують інтерес до історичного минулого.
Людина – дитина свого часу і своєї країни, почуття Батьківщини завжди невід’ємне від почуття історії. В її долі сплітаються в єдиний вузол минуле, сучасне і майбутнє. Без знання свого коріння людина приречена бути перекотиполем, яке позбавлене морального життєвого стержня. Тому школа й, зокрема, шкільний історико-краєзнавчий музей спрямовують свої зусилля аби сьогоднішні школярі стали гідними громадянами Української держави.

РОЗДІЛ ХІІ.
ПРИРОДНІ ДИВА
1. Печера «Гострі Говди»
Печера «Гострі Говди» розташована у Подільсько-Буковинській карстовій області, в центральній частині Дністровського каньйону, на правому березі р. Дністер. Вхід до печери розташований на південно-східній частині території Кострижівки. Місцевість, на якій розташований вхід до печери, в довоєнні роки називали Гострі говди (скелі, пагорби) – мовні останки па-нування Австро-Угорщини на Буковині кінця ХІХ – початку XX ст.
Висота входу розташована 275 м над рівнем моря, 130 м вище рівня р. Дністер. Печера горизонтальна, лабіринтового типу, амплітуда печери біля 10 м, місцями розміщена в два яру-си, загальна довжина печери складає 3615 м.
В 40-50-х роках ХХ ст. в цих місцях Кострижівський комбінат будівельних матеріалів проводив кар’єрні розробки гіпсу. На приховані тріщини в гіпсових породах ніхто не звертав уваги. Лабіринти печери поглиналися бульдозерами та екскаваторами. Наприкінці 50-х років кар’єр закрили й на цьому місці залишилася велика лійка у вигляді трьохярусного каньйону з виходом на схил Дністра. Звідси відкриваються красиві краєвиди на р. Дністер, смт. Кострижівка, м. Заліщики, монастир с. Хрещатик. Діаметр дна каньйону біля 150 м, глибина – 34 м. Нижні два яруси – це гіпсові породи товщиною 18 м, верхній ярус – ґрунти над гіпсами товщиною 10-16 м.
В 1972 р. учні Костри-жівської школи, Петро Пло-щанський та Вадим Проко-пець розчистили замулений перехід до однієї з великих тріщин. В сімдесятих роках ХХ ст. печеру оглянув київсь-кий спелеолог Олександр Клим-чук, а згодом чернівецький спелеолог Віталій Коржик. В 1983 р. печеру відвідали чер-нівецькі спелеологи Богдан Рідуш та Віталій Андрійчук. Вони назвали печеру «Скитська» (від назви Скитського комбінату).
Починаючи з 1986 року Кострижівський туристсько-спелеологічний клуб «Каскад» розчистив від глини знову замулений лаз між другою й третьою тріщинами, та розпочав розкопки і дослідження печери. Провели топозйомку відкритої частини печери, яка показала довжину 130 м. 8 березня 1990 року Петро Площанський, Олександр Кутєпов, Анатолій Вітистий та Григорій Проданик пробили хід у нову, вузьку тріщину, за якою відкрився новий район. Цей хід назвали «Спіраль», тому що перехід, який розчистили спочатку опускався вниз, а потім завертав вліво і вверх. Довжина ходів всієї печери збільшилась до 309 м. Понад три роки тривали розкопки нових лабіринтів. 26 березня 1993 року знову успіх – пробилися до нового району печери. Провели топозйомку нових лабіринтів Площанський Петро, Кутєпов Олександр, Кузе-ванов Юрій, Маркевич Олександр, а також Снігур Володимир (Чортківський спелеоклуб «Кристалл»). Довжина печери значно подовжилася й склала 2380 м. Тоді члени ТСК «Каскад» печеру описали і ввели у всеукраїнський кадастр під назвою «Гострі Говди», оскільки назва «Скитська» в документах не була закадастрована й фігурувала тільки в колах чернівецьких спелеологів.
З ініціативи спелеолога Чернівецького спелеоклубу «Троглодит» Павла Купріча в 2007 р. було проведено повторну топозйомку всієї печери, яка дозволила нанести на карту лабіринти досліджені вже після попередньої топо-зйомки. В роботах по складанню карти печери прийняли участь спелеологи ЧСК «Троглодит» – П. Купріч, О. Бобилев, В. Хліповський, студенти географіч-ного факультету Чернівецького університету – А. Березовська, С. Скакун, Я. Кочерган, Ю. Калуш, О. Кордунян, М. Марфійчук, спелеологи Кострижівського ТСК «Каскад» – П. Площанський, О. Кутєпов, Є. Холодюк. Загальна довжина дослідженої частини печери склала 3615 м, проекційна довжина – 3419 м, розрахункова площа порожнин – 2856 м2, об’єм – 5862 м3.
Більшість лабіринтів не висока, але є багато з висотою 5-6 м. Ширина лабіринтів 0,2- 3 м, подекуди й ширші, та біль-шість з них занесена суглин-ками майже до самого верху, що робить печеру місцями важ-копрохідною.
У багатьох місцях, на рів-ні більше метра від дна, крис-тали та стінки вкриті глиною. Подекуди поверх глини вже наросли дрібні кристали та осіли чорні аморфні утворен-ня. Це вказує на те, що деякі ділянки печери в різні часи раптово затоплювалися. Доступні, не занесені суглинками лабіринти печери знаходяться в верхній частині гіпсового масиву. Тут первинні гіпси в основному крупнокристалічні. Своєю різноколірністю, від білого до темнокоричневого, вони утворюють різноманітні химерні малюнки на стінах та склепіннях. В багатьох місцях зустрічаються монокристали первинного гіпсу – пластинчастий гіпс, розмірами десятки сантиметрів. Спелеологи називають такі утворення «Плафони». Вони утворилися при перекристалізації первинних гіпсів ще до утворення лабіринтів печери.
Відносна вологість в печері біля 100%, температура повітря в глибині печери складає 9,45°C. При самих високих морозах на поверхні (–28°C), мінусова температура доходить тільки до третьої тріщини, тобто 10 м від виходу. В результаті від капель у привхідних тріщинах виростають печерні льодові сталактити й сталагміти розмірами до декількох дециметрів. Мають місце в печері й інші оксидні утворення.
Майже повсюди в печері зустрічаються сульфатні утворення – вторинні гіпсові кристали, дуже різноманітні та унікальні по формі в своїх невеликих розмірах. Печера, як музей, демонструє дуже широкий різновид вторинних утворень – розміри кристалів від дрібних до 10 й більше сантиметрів. Колір – від прозорих до білих та до темно-прозорих, з жовто-червоними та чорними відтінками.
Максимальну кількість, різноколірність та розміри кристалів можна побачити у Кришталевому залі. Висота залу 7-9 м і кришталеве покриття сягає вище середини.
Унікальні утворення на дея-ких звисаючих вниз кристалах. На кінчиках кристалів у виг-ляді пересічної площини підві-шені кришталеві кірки дрібні-ших кристалів.
В багатьох місцях на гли-нистому дні та на поличках зустрічаються ледь помітні дріб-ні прозорі кришталики у виг-ляді зірочок з променями в різних напрямках, розмірами до 5 мм – «Печерний іній». Є декілька місць, де локально по центру дна, вздовж тріщини, розсипані смужки білих кришталиків, розмірами більше міліметра – «Печерний сніг».
Деякі вузькі, в декілька сантиметрів, тріщини на виході в широкі лабіринти обросли кришталевими оторочками, дрібними кристалами.
В одному з районів печери деякі тріщини різних напрямків (найширша 15 см) мають часткове або повне заповнення вторинними кристалами. Заповнювач складають пластинчасті прозорі кристали в пакетах до декількох сантиметрів, розміщених у різних напрямках. В народі їх називають «Мар’їне скло».
На деяких висохлих різноколірних натічних витворах вже появилися дрібні кристалики, надаючи поверхні оксамитовий блиск. На глинистому дні краплі води утворили конуліти (антисталагміти) та кальцитові кірки у вигляді різно-манітних химерних витворів – «Чорнильниця», «Слід спелеолога».
В 1989 році, коли основні лабіринти печери ще не встигли розкрити, за 20 м від входу була відмічена групова сплячка кажанів «Нічниця велика» в кількості 12 особин. Тепер вони розлетілися по всій печері і їх можна зустріти в будь-якому куточку, але за 15 років не спостерігалося збільшення їх кількості. Зимують вони поодинці, подеколи можна зустріти два кажани разом. Також в печері проживає більше десятка кажанів «Підковоніс малий», які раніше не спостерігалися. Зимують в основному у привхідних тріщинах за 20-200 м від входу. За 100 м від входу, в місцях де капає вода, неозброєним оком можна побачити білих та прозорих жучків розмірами в декілька міліметрів. Інколи у привхідні тріщини печери заходить лисиця, яка полює на дрібних тваринок – пацюків, мишей, ховрахів, вовчків, яких можна зустріти, навіть, на глибині 300-400 м від входу.
Повітря печери має лікувальне значення, адже в повітрі відсутні хвороботворні мікроорганізми, а іонізація повітря в сотні разів більша, ніж у лісі, в мільйон разів більша, ніж у звичайній квартирі. Через великий вміст радону, більше десяти тисяч Бк/м3, його вплив на шкіру й слизові оболонки, його лікувальні властивості можна прирівняти до радонових ванн відомого П’ятигорського курорту на Кавказі.
Печера продовжується на захід і судячи з того, що вона знаходиться у 18-метровому прошарку гіпсів, який також тягнеться на захід вздовж Дністра на декілька кілометрів, можна передбачити існування ще невідкритих підземних порожнин.
Опис печери зробив Площанський П.М.

ЛЕГЕНДИ ПРО ДНІСТЕР

Легенда №1
Із сивої давнини протікає швидкоплинною змійкою повз селище Костри-жівку річка Дністер. Літом – це чудове місце для відпочинку, а взимку – гарний краєвид для замальовок художників. Проте до цих пір ніхто не може дати однозначну відповідь на питання: звідки взялася ця річка? І хто дав їй таку незвичайну назву. Оскільки минає Дністер на своєму шляху багато міст і сіл, тому існує дуже багато легенд про його походження. Адже майже в кожному краю є своя історія, пов’язана з бурхливою річкою Дністер. Кажуть, що десь далеко-далеко в горах, на самому краєчку землі живе старий-престарий дідуган. Звуть його всі Дідо-Всевідо. І має він владу над всіма водами світу. Річки й океани, струмочки й болота, снігові замети й, навіть, хмари підкоряються цьому велетню. Тільки він наказує їм, коли і в якому місті появлятися, куди прямувати й що робити. Та якось сильно обурився Всевідо на людей за те, що не вміють шанувати вони природу. Покликав половину своїх підданих й замкнув їх глибоко під землею. Саме в такий важкий час народився маленький потічок. Був він спритний і дуже жвавий, хотів все на світі знати. Бігав собі під землею й зазирав у кожну щілину. І ось одного разу добіг струмочок до поверхні землі й побачив крізь вузеньку прогалину сонце. Дуже сподобалося воно малому, хоч і засліпило спочатку очі. Намилувавшись вдосталь, пішов він до діда проситися, щоб випустив його на волю. Довго відмовляв Всевідо струмочка від цієї затії, говорив, що на світі важко, що дуже там душно, а часом дуже холодно, що злі люди роблять його своїм слугою, заставляють молоти їм муку, дерево пилити. Жаль було діду малого. Не хотів він, щоб знищив людський рід і його. Але наполегливим виявився малий і таки вимолив бажану свободу. Обіцяв лише піти погуляти й зразу же повернутися. – Біда з тобою. – промовив Всевідо. – Заразився ти гарячим сонцем і вже нічого я тут не вдію. Шкода мені тебе, бо знаю, що не вернешся ти вже сюди. Але, мабуть, так судилося, буде по-твоєму. Випущу я тебе на волю, біжи до моря й принеси користь матінці Землі. Та ще візьми з собою ці два камінці, щоб не казали ніби ти без роду й племені. Подякував потічок дідусеві, прихопив дарунок і побіг. Довго він біг, оглянув землю. Здолав багато перешкод, багато злих людей зустрів на своєму шляху. Але на безкінечній дорозі приставали до нього інші помічники й разом з ними ставав він все більший і більший, аж врешті став великою річкою. Та моря, про яке говорив дід, все не було й не було. По дорозі він то висихав, то замерзав, перевозив човни, поливав поля, крутив колеса млинів. Великі гори обходив, а горбочки розширював і так добрався аж до моря. Поклонився він йому низенько, розказав звідки прямує. А море запитало його, чим він може довести свій славний рід і походження. Згадав струмочок про камінці, що дав йому в дорогу Всевідо, пошукав-пошукав, але от біда – камінців не стало. По дорозі він забув про них і стер на дні. Заворушило море сивою бородою і каже: «Ну що ж жаль, звичайно, що згубилися ці камінці. Але ж потрібно тобі дати якесь ім’я. Тож за те, що всі свої ознаки «на дні стер» – віднині будеш називатися Дністер. Так і досі несе свої води Дністер аж до самого моря. І стерся на його дні уже не один камінець. Але пам’ятає Дністер Всевідові слова й кожен день намагається стати людям у пригоді.

Легенда №2
У Карпатах є висока гора, що називається Бескид, з якої витікає струмок. В тій горі була печера, де жив старий-престарий дід. Скучно стало старому й він вирішив розважитися. Для цього він знайшов два кольорові камінці, підійшов до струмочка та й каже: «Я дам тобі два камінці, а ти понеси їх до моря й верни мені назад», – та й кинув їх у воду.
Чекає дід місяць, чекає другий – нічого не приносить струмок. На третій приходить до струмка і питає: «А де ті камінці, що я тобі дав?» Струмок промовив: «На дні стер». «Якщо ти їх на дні стер, то коли підростеш і станеш великою рікою – будеш називатися Дністер». З часом дідові слова справдилися. Струмок став великою й могутньою рікою, яка поїла людей і тварин водою, годувала рибою, поливала поля, допомагала людям молоти зерно і торгувати.

Легенда №3
Знаєте, чому наша річка Дністром зветься? Ні? А я вам розкажу. Про це чула від старих людей. Колись у давнину тут, де Дністер зараз, протікав собі маленький безіменний струмок. А вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитися з ліку – вони кожен день позначали на піску. Що не день, то нова позначка. По тих позначках вони знали скільки днів залишилося, наприклад, до весни, до жнив…
Але одного разу струмок розлився своїми водами на довколишні землі й затопив береги. Ранком вода зійшла. Люди вийшли на берег, а їхніх позначок на піску нема. – Хто дні стер? – бідкалися люди й самі собі відповідали: – Та хто?! Струмок дні стер. З того часу й стали називати струмок, який дні стер, – Дністер.
Тепер це вже не струмок, а велика річка. А бере вона початок аж у самих Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного разу землю й побігла до самого моря, допомагаючи людям у їхньому важкому повсякденному житті.
МІСЦЕВІ СВЯТА, НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ
1. Різдвяні свята
Із приходом пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями, билинами та легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот. Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перетворюється у вино, а в домашніх тварин виявляється дар розмовляти людською мовою.
Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й активізовувалася всіляка «нечиста» сила, а також пов’язані з нею чаклуни та відьми.

Святий вечір
Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважалася колективна родин-на вечеря на різдвяний Святве-чір. Вона присвячувалася ду-шам померлих родичів і пред-ків, що, за народними віруван-нями, приходили на цю «тайну вечерю». Перед початком тра-пези на Святий вечір глава ро-дини, ґазда, брав зі столу мис-ку з усіма святвечірніми стр-авами й, передаючи її кому-небудь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю «божих і грішних душ», з тим щоби «вони на тім світі так вечеряли, як ми тут».
Різдвяне меню зазвичай складалося з 12 страв. Обов’язково варили кутю, її підсолоджували медом й додавали горіхи та перетертий мак. За народною традицією до святкової вечері місцеві господині готували: пшеницю, тобто кутю, голубці, боби, пироги, квасолю, печериці, сливи (чорнослив), рибу, узвар, сушені овочі. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно.
На Святий вечір збереглися певні звичаї: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх тощо. Поширеним є звичай залишати після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч – із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.
Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Велике задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносила обрядова гра з імітуванням квочки, що подекуди у наших селах збереглася до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і «квокали»: «Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут». Казали, що як так робити, то будуть ранні курчата. За це їм давали горіхи, цукерки, печиво. А ще дітлахи залазили під стіл і запитували звідти: «А що хочете?» А дорослі відповідали приказкою про сорок курок і кугута й кидали винагороду – горіхи та солодощі. А після завершення трапези у кострижівчан досі, як і сто літ тому, прийнято ходити з вечерею до родичів та сусідів.
На Різдво прийнято було колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні (колядки) і речитативні віншування. Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір’я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів – магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися.

Колядування
Звичай колядування дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін.
Під час колядування розіг-рували, інколи, театралізовані сценки з масками. Одна з та-ких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій устале-ний сценарій, пісенний і музич-ний репертуар. Парубок перев-дягався в козу (вивернутий ко-жух і дерев’яний макет голови тварини). Центральним момен-том ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізу-вали циклічний колообіг часу, прихід нового року.
Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними – в основному це прохання винагороди. Дивно, але в селах Лука і Кострижівка, чомусь, не прижилися колядування з вертепами.
Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирали серед себе старшого (отамана) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги часто входили музиканти й танцюристи.

Свято Маланки
Напередодні Старого Нового року (13 січня за новим календарем) або святого Василія Великого (14 січня), український народ визначає Маланку, або Щедрий вечір. За старих часів вважалося, що в новорічну ніч (по старому стилю) сходяться сонце і місяць, й це є початком всього нового, зокрема, Нового року.
У наших предків Мелан-ка (день святої Меланії відмі-чається 13 січня) символізува-ла місяць, а Василь (день яко-го святкується 14 січня) був символом сонця. Вважалося, що в цю ніч Меланка вийшла заміж за Василя. Під час Щедрої ве-чері накривають багатий стіл (щедрий вечір), де переважають м’ясні страви.
Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. Випікають і спеціальні хліби – «Маланку» та «Василя».
Назва свята походить від святої Меланії, день якої припадає на 13 січня. Дослідники української новорічної обрядовості вважають, що християнська свята Меланія замінила більш давній образ богині Макоші (Мокош). Богиня Мокош увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах – особливо прядінні.
Зазвичай маланкування розпочинається з появою першої зорі. Маланка зі свитою не оминає жодної хати. Біля кожної співає щедрівку, вітає господарів з Новим роком та бажає їм усіляких гараздів.
Головними персонажами класичної Маланки є Дід і Баба, Молодий та Молода, вінчальні Батько й Матка, Ведмідь, Смерть, Дідько (Чорт), Коваль, Гуцул, Циган і Циганка, Турок, Пан та Пані, Жид і Солдат (москаль). Найбільше веселять народ Чорти: кидають перехожих у сніг, лякають дітей, жартують з дівчат. У давнину рядження виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад.
Серед гуртів переважали парубочі громади ряджених, окремо ходили і гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників, не існувало статевих обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів у масках у парубочій Маланці було значно більше.
Маланка колядує до ранку. Уранці на Новий рік (день, присвячений Василію Великому), маланкувальники ходять посівати: зайшовши до хати, сиплють зерном і приказують: сію, сію, посіваю, з Новим роком всіх вітаю!
Господарі завжди раді таким гостям, бо вважається, що коли на Новий рік першим до хати увійде хлопець, та ще й засіє, то в домі увесь рік буде панувати добробут, щастя й радість.
Вважалося, що на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському. До речі, тварини в цю ніч могли поскаржитись Богові на господарів, якщо ті погано з ними обходяться. Тому в цей день худобу доглядають дуже ретельно, добре годують, чистять, пестять. Господарі лякали дерева в цей день, що погано родили останнім часом.
А ще на Маланки господині ретельно чепурять, підбілюють піч, адже в ніч напередодні Нового року вона танцює, віддається. Поважні газдині казали: «Піч на Маланки мусить бути чисто вимащена, щоб не кляла, що не вимащена».
Яскравим дійством на свято Маланки є звичай купання-потоплення переб-раних-учасників (переберії) після завершення дводенного святкування. Жителі вірять, що завдяки цьому ритуалу учасники переберії – «діди», «баби», інші маски й серед них обов’язково Маланка – очищаються від усякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати.

Свято Водохреща
Це свято, що відзначається 19 січня, має й іншу назву – Богоявлення. Богоявленням названий не день народження Ісуса Христа, а саме 19 січня, коли він хрестився й освятив воду. На відміну від багатьох інших свят, що поєднали традиції народні й церковні, це суто християнське свято, яке прийшло до ас із запровадженням християнства. Коли Ісусу Христу виповнилося тридцять років, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя на річці Йордан. Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий виходив із води, небеса розкрилися, і в цю саму мить на його плече опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді.
Усі більш-менш значні цер-ковні свята супроводжуються освяченням води. Уперше лю-дина занурюєтьсяу святу воду під час хрещення, невдовзі піс-ля народження. Таким чином людина «оновлюється» для май-бутнього достойного життя. Свя-чена вода неодмінно має бути присутня під час освячення храмів, жилих і господарських будівель, а також усіх предме-тів, що використовуються під час богослужіння. Свячена на Водохреще вода має вживатися натще. Вважається, що саме за цієї умови вона має найбільшу силу. До магічних властивостей свяченої води відносять здатність гамувати пристрасті, відганяти від оселі злих духів, дарувати хворому одужання часто навіть від невиліковних хвороб. Деякі священики переконані, що не існує ліків кращих за святу воду.
За тиждень до свята чоловіки вирубують із річкового льоду хрест великого розміру, обливають червоною фарбою або й просто буим квасом. Так само вирубують престол побіч хреста. Завершують святкову композицію соснові або ялинові гілки у вигляді арки – це «царські врата».
На березі річки, біля льодового хреста, відбувається ще одне нетривале святкове богослужіння, потім священик занурює в річкову воду (в ополонку) хрест під спів хору «Во Йордані хрещуся тобі, Господи…». Тепер вода вважається освяченою і люди набирають з ополонки у принесений із собою посуд свячену воду. Після всіх процедур громада повертається додому. За народними віруваннями, коли священик опускає хрест у ополонку, з річки вистрибує нечиста сила і гуляє вона землею до тої пори, поки якась жінка не випере в річці білизну. Господині не квапилися повертати нечисту силу у воду – хай побільше її загине від сильних морозів.
Принісши додому освячену воду, господар кропить усе в оселі й господарстві. Уся родина сідає до столу, перед їжею випивши свяченої води. Після обіду дівчата ідуть до річки, щоб умитися йорданською водою – задля вроди та здоров’я. Зберігається звичай співати господарю оселі величальні пісні.
Перший понеділок після Водохрещення – святий. Цього дня можна їсти тільки пісні страви.

2. Великдень – Світлий Празник Христового Воскресіння
Основні символи Великод-ня – паска й писанка. Жінки й дівчата розмальовували до свя-та писанки, в яких уславляли животворящу силу сонця та без-конечність життя. Крашанки й галунки фарбували переважно в червоний – це колір вогню і життя: саме в яйці воно зарод-жується. Писанками та крашан-ками люди обмінювалися всі три дні, дарували їх рідним і близь-ким, примовляючи: «Христос Воскрес», а у відповідь: «Воістину Воскрес».
В Кострижівці, як і по всій Україні, Великдень, чи Пасха, традиційно є одним із найзначніших і найочікуваніших свят календарного року. Започаткову-вали відзначення Пасхальних свят найчастіше вірні найдавнішої релігії з-поміж тих, котрі побутували в нашім краї, – послідовники Мойсея, іудеї. Вони свят-кували Пейсах, чи Песах, у пам’ять про «єціа мі Міцрайм» – вихід із єгипетського рабства.
Передісторія свята Пасхи сягає старозавітних часів, коли нащадки праотця Авраама – єврейські племена, чи коліна Ізраїлеві, ще займалися переважно тваринництвом. У них було весняне свято, пов’язане з вигоном тварин на пасовище, – Песах. До речі, в українців ця подія традиційно приурочувалася до травневого свята Юрія.
Стародавні євреї-тваринники з такої нагоди приносили духам родючості пожертви у вигляді ягнятка або козеняти, сподіваючись на приплід худоби і збереження молодняка. До речі, відгомін цього звичаю вгадуються в обрядових випічках у вигляді ягнятка, які ще можна побачити серед традиційного набору великоднього кошика наших ґаздинь.
Найважливішим атрибутом Великоднього свята є обрядові страви, а серед них головне місце посідав хліб у вигляді випічки. Це калач-паска, який пекли із муки найвищого сорту, щедро заправляючи яйцями та подекуди ще родзинками.
Ще однією важливою ритуальною стравою вважалося великоднє яйце – здебільшого розписане, розмальоване чи просто забарвлене в один колір – відповідно, звалося писанкою, крашанкою чи галункою. Писанки кострижівсь-ких газдинь не відзначаються якоюсь вишуканістю, оскільки в останні п’ятдесят років це мистецтво практично не розвивалося. Бабусі-знавці писанкарської справи відійшли у кращий світ, а сучасна молодь користується декоративними писанками.
Паску, великодні яйця та інші основні обрядові страви обов’язково освячували у Божому храмі і для цього прилагоджували святковий кошик. Господині складали його зазвичай у суботу, щоби в неділю вдосвіта, а то й ще раніше встигнути на службу до церкви. До кошика клали паску, крашанки, домашню ковбасу, сало, сир, варене м’ясо, масло, хрін, цибулю, сіль, мак тощо.
Після богослужіння та освячення паски й інших страв надходила пора для великод-ньої магії. Насамперед усі ква-пилися додому. Багатші ґазди не забували давати біля церкви бідним трохи страв – «за по-мерші душі».
Вдома господарі тричі обходили зі «святістю» оселю, а потім ішли до худоби. Підго-довуючи частинами жертви до-машніх тварин і птицю, цим прилучали їх до жертви. Таким чином жертводавці намагалися забезпечити захист основного свого скарбу від посягань «нечистої» сили та духів хвороб. Хто мав сад, то так само здійснював довкола нього ритуальний обхід із примовляннями.
Кострижівські ґазди у першу чергу йшли з дійницею з посвяченими стравами до худоби, дбаючи у такий спосіб про її здоров’я і достатку дому. Ввійшовши після обходу до хати, господар викладав скибки паски з сиром та іншими стравами, причому кожному з домашніх в окрему миску. Після молитви розпочиналася ритуальна трапеза, у якій куштуванню кожної з посвячених страв надавалося певне значення. Так, свячені яйця мали запобігти від шлункових корчів, будз і сир – від лихоманки, хрін давав силу, часник їли, щоби бути славним (крім того, без часнику не обходилося жодне велике свято), солонину – щоби бути ситим, вербу – щоби рости швидко, як верба.
В давні часи після богослужіння місцеві господарі «обсівали» своє обійстя і худобу посвяченим маком – «шоби ніяке горе не приходило». Цей обряд зберігся до нашого часу. На Паску, як і на Благовіщення, колись не можна було розкладати в печі вогню. Пополудні, після великодньої трапези, розпочиналися молодіжні забави, парубки і дівчата збиралися біля церкви для ігрищ. Молодь співала гаївок, діти гралися в «Жмурки», «Гойданку», виводили вербову дощечку. У Великодній понеділок безупинно дзвонили у церковні дзвони. Робили це хлопці та старші парубки по черзі. Адже впродовж усього року господарем на дзвіниці був паламар, і лишень на Великодні свята дзвонити мали право всі бажаючі.
Від Великодня аж до Вознесіння жителі села вітали одне одного словами «Христос воскрес!».

3. Андріївські вечорниці
«Ой, Андрію, даруй нам надію»
1-й ведучий
Україно! Чарівна моя ненько, найкращий куточку землі, солов’їна пісне! Ти найкраща, але найбільше твоє багатство – народ. Народ чесний, трудолюбивий, нескорений, міцний, як граніт, співучий, дзвінкоголосий.
2-й ведучий
Українці – то є назва славного народу,
Україна – то край славний, аж по Чорне море,
Україна – то лан пишний, i степи, i гори,
I як мені Україну щиро не кохати,
Мене ненька по-вкраїнськи вчила розмовляти.
1-й ведучий
Є багато країн на землі
В них – озера, річки і долини.
Є країни великі й малі,
Та найкраще завжди Батьківщина
2-й ведучий
I тому найдорожчою нам
Є i буде у кожну хвилину
Серед інших країн лиш одна –
Дорога нам усім Україна!
(Звучить пісня
«Це моя Україна!»).
3-й ведучий
3 давніх-давен наша Україна славить¬ся величними тради-ційними святами й обрядами. Кожен, хто не черствіє душею, хто сповнений любові доброти до української спадщини повертається до традицій свого народу.
1-й ведучий
Одним iз свят, яке завжди відзначали нaшi батьки, діди, прадіди, було велике зимове свято, особливо важливе для молоді – день Андрія.
2-й ведучий
Це свято відзначається 13 грудня i вважається днем пам’яті мученицької смерті одного iз дванадцяти апостолів Христових – Андрія Первозванного.
3-й ведучий
За церковними легендами святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на одному з пагорбів поставив хрест i ска¬зав: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа». Згодом там, де він установив хрест, було споруджено Андріївську церкву.
1-й ведучий
День Андрія Первозванного найцікавіший. Від нього вiє чарівною староукраїнською стихією. 3 давніх – давен у ніч на Андрія дівчата ворожать. Може, не зовсім щиро, та все ж десь там, глибоко в душі, дівчина вірить, що Андрієва ніч допоможе їй пізнати свою долю – дізнатися, чи вийде заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік.
2-й ведучий
Я хочу, щоб сьогодні ожили перед на¬ми вечорниці в ніч на Андрія, a ігри, забави нагадали молодість батькам, бабусям, дідусям.
(Тихо лунає музика. Українська світлиця. Святково прибрано лавки, стіл, піч, макітри. На стінах вишиті рушники, доріжки, серветки. На столі на вишитому рушнику – запашний хліб, сіль).
Галя: (прибирає i співає):
Зайди, місяченьку, за чорную хмару,
Там мати шукає своїй доні пару,
Шукає, шукає багатого сина,
А її кохає бідний сиротина.
Кохає, кохає ще й думає брати,
А тій же парі завадила мати.
Дівчина кохала хлопця молодого,
А її віддали за вдівця старого,
За вдівця старого роки марнувати.
Мати: (перебиває). Чого, доню, сумної заспівала? Bcix хлопців відженеш такою невеселою від нашої хати.
(Ставить на стіл макітри).
Галя: То так…І сама не знаю, мамо, сумно чогось і неспокійно мені сьогодні. До всіх хлопців мені байдуже, тільки б один не обминув.
Мати: Не сумуй, Галинко (підходить ближче). То просто вечір такий таємничий, і місяць он як ясно світить.
(Дивляться на небо, чути спів дівчат).
Все бу¬де гаразд. Може, той один і не обмине. Петро дуже на тебе задивляється, такий поваж¬ний, багатий.
Галя: Ой, мамо, і не го¬воріть мені про нього. От і дівчата вже йдуть.
(Дівчата співають. Звучить пісня «Ой ходила дівчина бережком»).
1 дівчина: (Сміх). Слава Богу, в вашій хаті!
2 дівчина: Добрий вечір, тітонько. Чи можна в вашу хату?
Мати: Слава навіки. Заходьте, дівчата, сідайте. За¬раз вареників на всіх наліпимо. Може, ще гості бу¬дуть. (Порається).
3 дівчина: А може, й хлопці? І Іван, га? (До 4-ї дівчини).
4 дівчина: Може! А може, й Роман?
3 дівчина: Може!
1 дівчина: А може, й Панько? (Сміються).
Галя: Панько – то Панько. Чи не так, дівчата?
Всі: Угу.
Мати: Та ну вас. Що ви ще розумієте.
2 дівчина: Ох, дівчата, якби то знати, хто той суджений! Хоч би краєчком ока глянути.
Мати: А чом би й ні. І не тільки краєчком. Сьогодні ж Андрія. Знаєте, дівчата, всі ворожіння в цей вечір починалися з ночі, в яку народився один із апостолів Ісуса Христа – Андрій Первозванний. Давайте попро¬симо Андрія.
Дівчата: Андрію, Андрію, на тебе я надіюсь. Хочем долю свою знати, просим тебе помагати.
Мати: Ось як скуштуєте цих вареників і дізнаєте¬ся, ким буде ваш суджений. А щоб дізнатися ім’я хлопця – судженого, потрібно підійти до першого незнайомого чоловіка і під будь-яким приводом запи¬тати, як його звати. Таке й буде ім’я чоловіка.
1, 2 дівчина: Давай спробуємо. (Пробують).
3 дівчина: А я чула про ворожбу зі свічкою.
4 дівчина: Напишемо імена, поставимо на край великої тарілки. Запалимо свічку. І до якої стрічки підпливе свічка, такий і буде суджений. (Ворожать)
Мати: А ще, дівчата, є ворожба із дзеркалом.
1 дівчина: А я знаю теж таке ворожіння. Треба темноті сказати:
Ворожу осібне,
На люстерко срібне!
Ворожу на саму себе.
І … на тебе.
Потім, повернувшись, спиною:
– Покажи, святий Андрію, яка моя доля? Ворожу на свій вік,
Дай, Боже, шлюбу дочекати,
Смерті не знати.
Він – …
Я – …
Покажи, Андрію, яка моя доля.
Тоді різко повернутися.
– Ану, дівчата, хто сміливіший.
2 дівчина: Я хочу (пробує).
3 дівчина: А я ще знаю ворожбу на тінях, також зі свічкою.
4 дівчина: Якою буде моя доля? (Хтось стукає)
2 дівчина: Ой, хто там?
3 дівчина: Мамо, я боюсь.
Мати: Та не бійтеся, дівчата. Доню, засвіти світло.
1 дівчина: Та це ж Панько! І дівчата з ним.
5, 6 дівчата: Добрий вечір! Слава Богу!
Панько: Помагай вам Бог!
Мати: Слава навіки. Добрий вечір. Дякую! Як ви налякали нас (прибирають дзеркало).
Панько: Справді? (Усі сміються). А я й не хотів, їй-Богу, не хотів!
Мати: Гаразд. Ану, дівчата, проходьте, сідайте.
Дівчата: Дякуємо.
Панько: А я б пампушок з’їв би (заглядає в посуд).
Мати: Добре. Ану наберіть, дівчата, води в рот (смішать одна другу). Ось вам по мисці і наробіть пампушок. А ти іди, Панько, приведи собаку, ми її го¬дувати будемо.
(Панько виходить). Ось борошно, олія. (Дівчата ліплять).
Але й гарні квіти приніс Панько. І де він їх тільки знайшов в таку пору. Поки ви наліпите пампушок, я віночок сплету. (Плете).
5 дівчина: Це йому, тітонько, напевне, хлопці да¬ли, мабуть, і вони сьогодні прийдуть.
2 дівчина: А давайте, дівчата, заспіваємо.
(Співають пісню «Їхав, їхав козак містом»).
Мати: Ну все, господиноньки. Мийте руки, а я покладу пампушки, хай смажаться.
Дівчата:
Ой, Андрію, Андрієнку,
Даруй нам надієнку,
Хто з нас із дівчат
Перша заміж вийде.
(Мати намащує пампушки).
Мати: Хто перша, друга, третя. (Дівчата допомага¬ють намащувати).
Панько: (Входить із собакою). Моя собака така го¬лодна, що тут тільки мене ледь не з’їла.
5 дівчина: Ну от і наїсться твоя собака.
6 дівчина: А на 1, 2, 3 – всі поїла пампушки.
Мати: А тепер скиньте по чобітку, розкрутіть його із заплющеними очима, киньте. Де носик – там і милий.
5 дівчина:
Святий Андрію, святий Андрію,
На тебе єдиного маю надію.
Скажи мені нині, дорогий Андрію,
Звідки я маю чекати надію.
(Дівчата кидають чобітки. Хлопці жартома воро¬жать, сміються та імпровізують наречених).
Мати: А зараз простежу доріжку чобітьми.
6 дівчина: Поставте, тітонько, наші чобітки до порога.
Першою вийде заміж Галина, другою – Мар’яна, третьою – Олена, інші – будуть дружками.
Мати: А ти що там, Паньку, робиш?
Панько: Хочу й собі поворожити. Може, і я заміж вийду. (Ворожить на квітках «любить – не любить»).
Мати: Хлопці не ворожать, і що ти собі видумав. (Роман краде чобіт Галини і ховає за пазуху. Дівча¬та продовжують ворожити).
Галя: Ой, дівчата, я свого чобота не бачу. Панько, ти взяв? Кажи!
Панько: Ні, я не брав. (Стук, грюк).
Хлопці:
Ой на Андрія гадали дівки,
Щоб не лишали їх парубки.
А ми всі ходили в сусіднє село,
Щоб нашим дівкам заздрісно було.
По інших селах маємо дівчат,
У наших із-за тину лиш носи стирчать.
Хай же шукають собі вдівців,
Чи десь по селах чужих хлопців.
4 дівчина: Ой, Ромко!
3 дівчина: Іван там (причепурюються, входять).
Роман: Добрий вечір, господине!
Іван: Слава Богу в вашій хаті!
Петро: Добрий вечір, тітонько.
Мати: Слава навіки! Бачу, до моєї хати ще не за¬росла стежка. Добрий вечір, хлопці! Проходьте до хати та сідайте.
Роман: Спасибі, тітонько.
Петро (не сідає). Спасибі, господине, що пустила в хату (дивиться на Романа, поправляє, кафтан).
Завернуся я в рядно
Та й сховаюся на дно.
А там на дні три мішки брудні,
Сім мішків горіхів і коробка шоколаду.
Пішли, хлопці, на вечорниці,
Вкрадемо, хлопці, по три паляниці.
Четвертий пиріг – дитині малій,
Щоб не казала мамі старій.
Стара мати здогадалася,
Взяла прута та й за мною погналася!
Як біг же я через городи,
Наробив же я багато шкоди.
Потоптав я трохи озимини,
Та погубив я там золоті гудзи.
Озимина весною посходить обов’язково,
А дівчата – вже познаходили гудзи.
3 дівчина: Петро не встиг поріг переступити, а вже збитків наробив (сміються, особливо Галя).
Мати: Та годі вже на Петра воду лити. Ніби й самі ще нічого не витворили.
Іван: Ми – ні. А скажи, Петре, нащо ти одяг нині такий багатий кафтан.
Роман: Та він, напевне, хоче на ньому зачепитися десь коло млина, чи що?
Іван: Або й на млині.
Петро: Що одяг – те й моє. А кому до того що.
Роман:
Та нічого (до дівчат).
Хлопці на вулиці,
Дівчата в світлиці,
Позбиралися дівчата –
Роблять вечорниці.
Іван:
Не в’яжуть, не шиють,
Не прядуть, не печуть,
А говорять небилиці.
Про Микиту із села,
Про Степана із млина.
Панько:
Вигадують різні небилиці,
Як ростуть грушки на вербиці.
5 дівчина: (Перешепіт). Що правда, то правда, бо підсліпувате не добачить, а глухувате не дочує.
6 дівчина: От і ростуть на вербі грушки.
Хлопці: Так, так буває, що й корова літає. (Сміх).
Роман: (Дивиться, хто без чобота).
Стук, грюк у віконечко,
Вийди, Галю, на хвилиночку,
Дай коню водиці
З сусідньої криниці.
Галя: Та як я вийду, коли боса?
Роман: Ану, дівчата, хто бубликів хоче? Або те, що за пазухою.
3 дівчина: Те, що за пазухою, не знаємо. (До Галі вбік). А бубликів хочемо.
Роман: Для тебе, Мар’яно, тільки за поцілунок. Ану, чи дістанеш (та намагається відкусити).
Галя: Те, що за пазухою, віддай, Романе, чобіт, а то в ноги холодно.
(Роман передає бублики Іванові, той пригощає дівчат).
Роман: Може, ще й взути?
Галя: Це я сама вмію. Бач, першою заміж збираю¬ся. (Роман допомагає взуватися).
Мати: От і наречений з’явився. І чекати не треба. Давайте, дівчата, заспіваємо.
(Співають пісню «Ішов козак потайком»).
Мати: А ось іще гості до нас. (Хлопці входять).
Батько: О! Та в нас гості зібралися.
Кум: Добрий вечір гостям і тобі, господине. Щось ви сумної співаєте.
Батько: А ми з кумом на ярмарку були.
Кум:
Та й купили яблуньку.
А та яблунька садова,
Не що інше, як дівчина молода,
Дівчинонька чепурненька біля хати стояла,
Свою долю виглядала.
Та й нам, козакам, поморгала.
Мати: Ой, та за що ви її купили?
Кум: Кобилу продали, дівчину взяли. Ану, хлопці, хто жениться хоче?
Хлопці: Паньку, бери собі за жінку.
Панько: Зачекайте-но, хлопці, це моя буде, тільки моя.
(До мішка іде, гладить, «дівка» брикається. Хлопець лякається, відходить назад).
Дівка: Ой ти, хлопче молодий,
Забери мене з собою.
Мати: Ой! Що ж ви купили? Чи не кота рудого в мішку принесли?
Панько: Хай йому грець! (Хреститься). Я тієї нареченої не хочу.
Дівка:
Ой, не кидай мене, Паньку, моє серденько,
Нехай тебе поцілує моє серденько.
(Хлопці розв’язують, Панько хоче подивитися, «дівка» вискакує до Панька, той тікає до господині, ховається).
Панько: А ти, того, не брешеш? А чого так закри¬ваєшся? В тебе, напевно, зуби болять?
«Дівка»: Угу!
Панько: Ну то давай поцілуємося, чи що?
(Сміється, закриває очі. «Дівка» опускає руку і всі бачать, що це хлопець).
А цур тобі, пек (сміх).
Мати: Ну й насмішили хлопці.
6 дівчина: Дівчата, давайте заспіваємо.
5 дівчина: А якої?
2 дівчина: Напевне, смішної, жартівливої. «Від Києва до Лубен».
(Входить «пан Калитинський» з калитою і квачем)
– Я, пан Калитинський, прошу пана Коцюбинського калиту кусати!
(Коцюбинський ніби іде на коцюбі).
– Добрий вечір, пане Калитинський!
– Доброго здоров’я, пане Коцюбинський!
– Куди ідете?
– Іду калиту кусати.
– А я буду по писку писати!
– А я вкушу!
– А я впишу!
(Коцюбинський намагається не сміятися і вкусити. Підходять інші).
– Добрий вечір, пане Калитинський.
– Добрий вечір, пане Коцюбинський.
– Відкіль приїхав ти?
– З Литви.
– Чому так здалеку приїхав?
– Калиту кусати.
– А ти ж куснеш?
– Кусну!
– А я мазну!
Хто ще буде калиту кусати?
(«Калитинський» смішить, пробують вкусити, співають або говорять).
А наша калита
Нам набила живота.
А тепер ми її з’їли
І за пером полетіли.
А наша калита
Та й з маком і медом.
Йди до неї, кусай її,
Сторожа не бійся.
Кусай, кусай калиту,
Але не засмійся,
Йди до неї,
Кусай її,
І назад не вертайся,
А як вдасться вдало відкусити,
Пару сподівайся.
(Ще кусають).
Кум: Ану, фанти, давайте викуп. Громадо шановна, скажи, що цьому фантові присудити? (Роману). Хлопці. Заграти.
(Роман грає. Дівчата знімають калиту, ділять хлопцям, просять викуп).
Роман: Знімай калиту.
Петро: Хлопці, гайда збитки робити.
Хлопці: Пішли. На добраніч, тітонько!
Мати: На добраніч! А вареники? (Пригощає).
(Хлопці виходять. Роман залишається).
Роман: Дякую, тітонько! Дуже смачні у вас пиро¬ги! Мабуть, Галя пекла?
Мати: Та всі дівчата допомагали. Ну як, дівчата, ва¬реники?
(Дівчата знаходять предмети у варениках).
1 дівчина: О, мій суджений буде, мабуть… (За предметами здогадуються).
2 дівчина: А мій…
3 дівчина: А мій…
(Мати порається біля столу, печі).
1 дівчина: Скоро, дівчата, Миколая. От цікаво, що він мені принесе, бо торік сиру бараболю знайш¬ла і часник.
2 дівчина: А я – цибулю.
Мати: Треба було б колядок трохи вивчити!
Дівчата: Треба.
(Пісня «Добрий вечір тобі, пане господарю». Дівча¬та й хлопці виходять).
Дівчата і хлопці: Дякуємо, тітонько! Вже й час до¬дому йти.
1, 2 дівчата: Проведи нас, Галю.
Дівчата і хлопці: На добраніч!
Галя: Мамо, я зараз.
Ромка: На добраніч вам (виходить з Галею).
Мати: На добраніч!
Хлопці: От поволі затихають наші вечорниці.
Не забудьте, ви дороги, у наші світлиці.
Хай любов і щи¬ре слово душу вам зігріє.
Пам’ятайте вечорниці в ніч на Андрія.
Дівчата і хлопці: Запам’ятаємо. (Всі сідають у залі. Ведучі йдуть на сцену).
1 ведучий: Ну от і закінчилися наші вечорниці. Добре, що діти наші повертаються до минулого.
2 ведучий: Рідними їм будуть батьківські пороги, і люди, і пам’ять. У людині повинно щось жити висо¬ке і світле.
3 ведучий: На всі світи й віки ти озирнись,
Де слово перше вимовив колись,
Де пісня мамина і пестила, і гріла,
Ввійшла життям у душу і у тіло.
Живила серце соком на порозі,
Водою й хлібом з житньої зорі.
1 ведучий: Не дай же їм сліпим метеоритом
Хай ще гарячим пролетіть над світом,
Не дай умерти серед нас, живих.
Хоч скільки б там не обсідало лихо,
Не дай забутися, з якого роду,
З якого кореня у світі почалися.
Боже, великий, єдиний! Нашу Україну храни.
Волі і світу промінням Ти її осіни.
Світлом науки і знання Нас усіх просвіти.
В чистій любові до краю Ти нас, Боже, зрости!
(Звучить пісня «І у вас, і в нас – хай буде гаразд»).

4. Традиції буковинського весілля
Змовини
Спершу були змовини, на яких укладалася своєрідна шлюбна угода, що скріплювалась при свідках. На змовини скликалися родичі та приятелі. Тут домовлялися також про посаг, віно, привінок. Посагом називали те, що батьки давали дівчині : гроші, золоті та срібні прикраси, намиста, посуд срібний, мідний, цинковий, одяг, коні. Якщо в молодої не було братів, то в посаг давали і землю. Якщо земля була в матері, то вона йшла не синам, а дочкам. На змовинах домовлялися в усній формі про посаг, віно та привінок, уточнювалися дати проведення вінчання та весілля. Після одруження дружина самостійно володіла своїм віном, так само вона розпоряжалася власними або набутими маєтками, тобто мала право продавати, дарувати чи віддавати в заставу.

Сватання
Сватання – це розмова старостів з батьками нареченої, обмін хлібом, перев’язування нареченої хустиною на знак згоди, а старостів – рушниками. Сватання відбувалося у вільний від польових робіт час. Спершу хлопець засилав старостів. Хлопець разом зі старостами, досвідченими людьми з хлібом та гостинцями йшов в дім молодої. Якщо батьки дівчини згодні – вони давали благословлення і дівчина приносила рушники парубку та сватам. Старост дівчина пов’язувала рушниками, а хлопцеві затикала за пояс вишиту хустину. У випадку відмови принесений хліб старостам повертався і дівчина підносила парубку гарбуза (іноді – макогона). Щоб уникнути такого сорому часом посилали «розвідника» – з метою вивідати наміри дівчини та її батьків.

Заручини
Заручини – це урочисте скріплення згоди обох сторін на весілля. Вони завжди відбувалися в домі нареченої у вихідний день. Окрім родичів, на заручини запрошувалися подруги молодої та друзі молодого. У давні часи до заручин ретельно готувалися, влаштовували гарне застілля, наймали музик. На заручинах молодята сидять одне біля одного, як на весіллі.
Після договору не можна відмовлятися від шлюбу, а якщо таке траплялося, то (в давнину) осуджували винуватця. До такої дівчини хлопці не хотіли засилати старостів, а дівчата таким хлопцям підсували гарбузи. Вони боялися, що з ними таке може повторитися.
На заручинах руки молодих зв’язували. Староста кладе хліб на столі і накриває його рушником, бере руку нареченої й кладе її поверх рушника, на руку нареченої лягала рука нареченого, а зверху – руки всіх присутніх свідків. Потім староста зв’язував всі руки рушником, примовляючи: «Не в’яжеться вузол, а в’яжеться слово, хто цей вузол розв’яже, хай дасть гроші на вінчання». Після чого хрещений батько або староста розв’язував руки. На заручинах сватів обдаровували: чоловіків перев’язували рушниками, жінок – хустками.

Деревце
В суботу ввечері готували невелике деревце або гілку прикрашали квітами, це супроводжувалося також піснями, танцями та вечерею. В той самий день жінки пекли коровай, який прикрашали птахами з тіста та квітами. Деревце (священне дерево) втикають в хліб та прикрашають свічками, калиною, позолоченими горіхами, яблуками, рутою, кольоровими свічками. Деревце ставлять в кутку навпроти образів. Деревце прикрашалося зверху до низу.
Вінкоплетіння (сучасна реконструкція)
(Буковинська хата, стоїть піч, лава, стіл або скриня накрита стравами, рушники, образи. На столі лежать готові паперові квіти, незавершене деревце)
Марія: Уже завтра весілля і зараз дівчата почнуть на дівич-вечір сходитися. Аж не вірить-ся, що моя Марина вже заміж виходить.
Марина: Ну чому Ви сумуєте, матінко? Весілля в мене завтра – радіти треба.
Марія: Колись ти мене зрозу-мієш, коли свою дочку відда-ватимеш.
1-ша дівчина: Благослови, ма-ти, нам зайти до хати та з на-шою молодою вечір провести.
Марія: Проходьте, проходьте, дівчата.
(Дівчата сідають на лави, починають робити букети з квітів, наспівують пісню, входять жінки).
1-ша жінка: Добрий вечір, доб-родійко Маріє! Добрий вечір, пані молода! Добрий вечір і вам, гості!
Вінчальна матка: О, та я бачу, що дівич-вечір у самому розпа-лі. А можна і мені до вас?
Марина: Звичайно, цей дім для нашої вінчальної матки завжди відкритий.
Вінчальна матка: Принесла тобі, Марино, весільний калач.
2-га дівчина: Проходьте та розкажіть, як Ви пекли його вчора.
Вінчальна матка: Благослови, Боже, Пречиста Госпоже,
І отець, і мати своєму дитяті
Сей калач зібгати.
Для випікання калача були запрошені сім жінок, які жили з своїми чоловіками в повній злагоді. Вони принесли борошно, яєчко, масло. На калач посередині поклали велику шишку, ввіткнули дві докупи стулені свічки. Тільки запаливши, саджали його до печі. А чи готове деревце у вас, дівчата?
1-ша дівчина: Ще не зовсім, тітко, та ми швиденько його завершимо.
Вінчальна матка: Давайте разом братися до роботи, бо година пізня.
Благослови, Боже, і отець, і мати
Своєму дитяті вінок зачинати.
Жінки співають: Ой з п’ятниці на суботу – 2 р.
Дайте, мамко, нам роботу.
Нехай гості не чекають – 2 р.
Славний вінок зачинають.
(Мама несе решето з барвінком, нитками, голкою, калачем. Три рази заходить, а матка не приймає два рази. На третій раз приймає роботу.).
Мама: Прошу вас, шановна матко, на цю роботу
Вінчальна матка: Ні, я за цю роботу не беруся. (3 рази)
Мама: Прошу вас, матко, нашим дітям вінок зачати.
(Жінки знову співають)
Мама: Ми вас дуже просимо на цю роботу.
Матка: Дякуємо вам за дові-ру. Я беруся за цю роботу.
(Спочатку плетуть вінок на образ Богородиці)
Жінки співають:
Ой упала звіздар з неба – 2 р.
Аж тепер нам тата треба.
Треба тата, ще й мамочки – 2 р.
Зачинати ці віночки.
(Заходять тато і мама, почи-нають плести вінок: на гроші, колоски жита, беруть нитку, голку).
Тато (мама) говорить:
Най Бог благословить, і отець, і мати
Своєму дитяті вінок зачинати.
Жінки плетуть вінок і співають:
Ой, на небі три зірниці, – 2 р.
У молодої три сестриці.
Перша несе голку, голку, – 2 р.
Друга несе нитку шовку,
Третя несе барвіночок – 2 р.
Молоденькій на віночок.
Жінки співають: Вийся, віночку, гладко, – 2 р.
Так як теє винне ябко,
Бо як підеш на сторону, – 2 р.
Щоб не було нам сорому.
А як підеш межи люди – 2 р.
Аж тоді нам слава буде.
Жінки знову співають: Трійця по церкві ходить, – 2 р.
Спаса за ручку водить.
Ой до нас, Спасе, до нас – 2 р.
Бо в нас тепер гаразд.
Бо в нас грають тай співають, – 2 р.
Славний вінок доплітають.
Закінчили плести вінок, жінки співають: Ой упала звізда з неба, – 2 р.
Аж тепер нам тата треба.
Треба тата ще й мамочки – 2 р.
Викупляти ці віночки.
(Тато з мамою підходять до матки, викупляють вінок, платять гроші).
Матка: Прошу прийміть роботу (кладе вінок на калачі).
Жінки співають:
Стеліть, мамо, кожушину, – 2 р.
Кладіть вінок на дитину. – 2 р.
(Стелять кожушину, молоді вклякають, тато з мамою сідають на крісла, беруть калачі з вінком і говорять:
Даруємо вас цим вінком та довгим віком,
Щоб були красні, як весна, багаті, як осінь,
Щоби того жадали, що у Господа Бога немає. – 3 р.
Жінки співають: Даруй нас, мамко, вінком,
Та даруй нас довгим віком,
Аби ми ся добре мали,
Аби вас ми згадували.
(Мама кладе на голову молодої вінок, молода з усіма цілується, жінки співають жартівливу пісню).
Молоді вийшли з хати.
Заходить дружба і каже:
Добрий вечір у вашій господі. Ану, музики, заграйте нам ве-селої і в танок мерщій усі пі-демо старші й молоді.
(Молоді танцюють швидкий танець).

Запрошення на весілля
Коли деревце та вінки були готові – молода з дівчатами йшла запрошувати на весілля. Виходити з дому потрібно було в напрямку сонця. В цей самий час молодий зі своїми дружбами ходив також запрошувати. Молода кланялася кожному присутньому в хаті й навіть дітям, після цього подавала хлібець, спечений у вигляді шишки. Перед відходом їй дарували подарунки, які збирали дружки та дрібні гроші на «підківки до чобіток». Якщо в хаті була дівчина, вона приставала після запрошення до кортежу.
Після запросин, молода повертається до хати, де сідає на посад. Пізніше прибуває зі своїми дружбами та подарунками молодий, який сідає також на посад біля молодої. Після вечері цілу ніч тривали танці, а молодий залишався на ніч.

Коровай
Коровай пекли одружені жінки. Кожна жінка, яка була залучена до цього мала принести з собою трохи муки, яєць, масла і т. і. Молодиці заквітчувалися барвінком та мили руки. Під час приготування короваю, так звані коровайниці співали ритуальних пісень. Коровай прикрашали виробленими з тіста сонцем, місяцем, голубами. Зверху коровай прикрашали обручем з тіста, встромляли шишку, помальовану на червоно. Крім коровая пекли ще шишки, дивень, лежень. Після того, як коровай садили в піч, починалися танці з лопатою та діжою, в якій місили тісто.

Вінчання
Вінчання відбувалося в неділю до обіду, після вінчання молодий і молода разом з своїми гостями йшли на обід у свій дім. Після обіду, а згодом і вечері молодий йшов до молодої. На вході відбувався «викуп молодої».

Весілля
Власне саме весілля починається з організації поїзду молодого до молодої. Розпочинають з обіду в молодого. На звуки музики до хати молодого збираються гості. Молодий виходить з хати разом з старшим боярином і вітає тричі товариство, після цього він вказує на парубків, які підуть з ним . Боярин знімає з парубків шапки і до кожної з них пришивалася червона стрічка або пучки барвінку. Це парубоцьке товариство називали боярами, а самого молодого – князем. Такі самі відзнаки роздавали і світилкам, тобто дівчатам, які були присутні в поїзді молодого. Молодий сидів на покутті, по-праву сторону сиділи дружби, а по ліву світилки. Після обіду боярин збирав гроші і після цього проводилися певні обряди.
Після обрядів під спів виряджалися в дорогу. Коли молодий від’їжджав – перед ним несли весільні корогви. В більшості місцевостей молодий з товариством їхали вверхи. По дорозі до молодої відбувалися перейми, коли молодий мав платити гроші та вгощати, тих хто його зупинив.
Поїзд молодого зупинявся перед зачиненими воротами. Зі сторони молодого ідуть у двір два старости і за столом посередині двору зустрічають двох старост зі сторони молодої. Після «переговорів» за столом (викупу молодої) молодого впускають у двір.
Зустрічати поїзд молодого виходила мати молодої у вивернутому кожусі, з мискою води та з вівсом в руках. Після того, як молодий сідав коло молодої, починався розподіл подарунків між ріднею дівчини. Зі сторони молодої всіх обдаровували вишитими рушниками.
Після цього починали розплітання коси та одягання серпанку. Молодій одягали очіпок, а мати пов’язувала намітку. Ця церемонія супроводжувалася співом. Після покриття голови молодої приносли коровай і розподіляли його за порядком споріднення та за віком. За короваєм ішов обряд перевезення молодої до хати молодого, який розпочинався вечерею.
5. Сільські діалекти
Слово діалект походить від грецького «розмовляти, спілкуватися, вести розмову один з одним» й означає наріччя, мову, якою спілкується між собою певна група людей. Це різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов’язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю. Літературна мова має якнайтісніший зв’язок із загальнонародною мовою і нею послуговується все населення держави. З другого боку, літературна мова, як і загальнонародна мова, тісно пов’язана з територіальними діалектами.
Так історично склалося, що не тільки в межах великих регіонів, а й в окремо взятих населених пунктах сформувалися свої діалекти. Не винятком є й Буковина, де майже кожен район має свої діалектичні особливості. Кілька десятків років тому жителі сіл Лука й Кострижівка послуговувалися виключно діалектичною мовою, яка у великій мірі збереглася донині. Важливо, щоб ця жива, сільська діалектична мова не забулася, не розчинилася в сучасних реаліях. Саме з цієї причини місцеві сільські діалекти зібрано й вміщено в цій книзі аби з ними могло ознайомитися сучасне й наступні покоління молодих людей.

Ароплян – літак
Анцуг – костюм
Анкір – невелика кімната, комора
Антрамент – чорнило
Афини – чорниці
Бабратиси – перебирати
Банувати – жалкувати
Бадіка – тітчин чоловік, дядько, вуйко
Баняк – каструля
Барда – сокира для обтісувування деревини
Барабуля, мандабурка – картопля
Баталія – битва
Батяр – бешкетник
Батько – хрещений батько
Бахур, бахуриця – хлопча, дівчина – підлітки
Баярок – жіночий тканий пояс
Бесаги – вовняні дві торби злучені
Бігме – клянуся, їй Богу
Біндяк – джміль
Борзо – швидко
Бомбетиль, бомбетля – дерев’яний розкладний диван
Бри – вигук при звертанні
Бріфташка – мала сумка
Братванка – сковорідка
Братрура – духовка в печі
Буката – частина, шматок
Букатка – частина, кусень, шматок
Бульбона – глибоке місце у водоймі
Бурдей – землянка
Вайльо – вигук здивування, «не може бути»
Вадро (наголос на першому складі) – міра кількості овечого молока
Вакатиси – наважуватися, вагатися
Васервага – будівельний рівень
Варги – великі губи
Верітка, вереня – домоткане рядно
Веремнє – гарна погода
Верітка – рядно, плахта, якими покривають постіль або підлогу
Видіти – побачити
Видкоси – видно на вулиці
Ввихатися – поспішати
Вижу – бачу
Воловід – товстий мотуз
Волічка – шерстяні нитки для вишивання
Відфасувати – отримати з державної каси чи складу
Відки – звідкіля
Відців – звідси
Відей – мабуть
Вікапаний – схожий
Вінчувати – вітати
Вихіритися – виспатися
Виштрикнути – вистрибнути
Вибриндитиси – нарядитися, гарно одягнутися
Віцігорне – елегантне, вишукане
Втиравник – рушник
Вуйко, вуйцьо – дядько
Вуйна – тітка
Вудвуд – одуд
Вутлий – худий, неякісний
Газда, газдиня – господар, господиня
Гарнц, гарнець – міра об’єму сипучих тіл (3,262 л)
Гвер – гвинтівка, рушниця
Глей – вогка, в’язка глина
Гонт – тонкі дощечки розміром 10 х 40 см для покривання будівель
Гостинець – шлях
Горботка – дві плахти, що їх носять замість спідниці
Склеп – магазин
Гуска солі – стовпчик солі (пресована сіль)
Гандрабатий – висока і худа людина
Гата – досить
Гарувати – тяжко працювати
Гарбата – чай
Гачі – зимові чоловічі штани з грубого сукна
Гвалт – тривога, вигук
Гвавтувати – голосно кричати
Гвер – гвинтівка
Гиливатий – людина з виликим животом
Геливо – живіт
Гезди – отут
Ґердани та бодзики – прикраси з намистин бісеру та клаптиків матерії.
Гевкнути – міцно кинути
Гилетка – діжка об’ємом 25 л.чверть кірця, для сипучих продуктів
Гилити (нагилити) – рекомендувати, пропонувати
Гимбель – рубанок
Гиндиль – продажа чогось
Гиндлювати – продавати з прибутком або збитками для себе
Глота – натовп, юрба
Глобін (гльобін) – крем для взуття
Годний – міцний
Гонор – шана
Горботка – жіноча запаска
Горнє – чашка
Горн – частина домашньої печі, комин
Гостинец – центральна дорога
Гостит – щастить, добре складаються справи
Готар – межа за населеним пунктом
Годити – домовлятися
Гризтиси – переживати
Гуша – воло, зоб
Гузица – сідниці, дупа
Гуляти – танцювати
Гуслянка – ряжанка, зварене і заквашене молоко
Данец – танці
Данцувати – танцювати
Двірник – начальник громади, сільський голова
Дзигарок – годинник
Дзигар – сигарета
Двигати – працювати
Дідич – поміщик, шляхтич
Джюс – негідник, погань
Дивитиси – бачити
Дикунок (наголос на другий склад) – окоп для ведення бойових дій
Драниці – тонкі дощечки для покрівлі розміром 10 х 40 см
Дрантя – одяг
Драганистий – високий, здоровий
Дучка – діра, нора, дупло
Дюгати – штрикнути, вдарити
Жалізко (залізко) – праска
Жовняр (жовнір) – солдат
Жерти – об’їдадися
Жнєкати – жувати
Запаска – жіночий одяг з вовняного домотканого матеріалу (плахта)
Зарінок – рівне місце біля річки, де випасають худобу Зилізко – праска
Замаїти – заквітчати, прикрасити зеленим
Запівкати – засвистати
Запіворити – заверещати
Зачєрати – черпати, набрати
Заштрикнути – ускочити
Застити – охолонути
Здибанка – зустріч
Зимний – холодний
Зицирувати – муштрувати
Звізди (наголос на перший склад) – зірки
З’їдатиси – хвилюватися, переживати
З’їстиси – перехвилюватися
Зрабувати – заграбувати
Зупа – суп, юшка
Їйце – яйце
Єйца – яйці
Йох – міра площі угідь. Звичайни – 0,4316 га, кадастровий – 0,576 га
Кавалєр – парубок, наречений
Казета – газета
Кагла – отвір в стіні для виходу диму в сіни
Каламарь – чорнильниця, стограмівка
Калатати – дзвонити
Карник – клітка для утримання свиней
Карок – потилиця, задня частина шиї
Катран – ганчірка
Канона – гармата
Казанє – промова священника
Кептар – кожух без рукавів
Кила – грижа
Кивати – чіпати, займати
Килавий – хворий на грижу, лінивий
Кириня – засміченість, безлад
Кицка – грудка землі, дернина
Кирница – колодязь
Кіяня (кіянє) – кирка, довбня
Ківатиси (ківайси) – рухайся (рухатися)
Клака – спільна безоплатна робота (толока)
Кланцатий – зубатий
Кланцата – зубата
Клячіти – стояти навколішках
Кертиня – кріт
Кланя – полукіпок (30 снопів)
Корона, крона – золота, срібна або паперова айстро-угорська грошова одиниця
Крак – гілка дерева
Крейцер – дрібна австрійська монетаКланя – 30 снопів
Крижавка – головка капусти
Кросна – ткацький верстат
Кливец – молоток
Клямка – саморобний замок для дверей
Ковбок – частина колоди, на якій колять дрова (дурень)
Ковтки – сережки
Ковінька – пеньок від стебла кукурудзи
Ковтати – стукати
Колесо – велосипед
Контетний – задоволений
Кориц – центнер, 100 кг
Коц – шерстяне чи байкове одіяло
Конче – обов’язково
Конфитури – варення
Кридениц – буфет
Кримінал – в’язниця
Крипір – нестерпна напружена обстановка
Крижма – полотно до хресту дитини подарунок кумів на хрестини
Кільо – кілограм
Кілько – скільки
Компот (наголос на першому складі) – густоварене повидло з яблук
Кошниця – великий плетений сарай, де сушать кукурудзу
Кугуток – сережка
Куми – хрещені батьки
Курва – жінка легкої поведінки
Куревство – подружня зрада
Кулеша – мамалига
Куферок – невелика скриня для зберігання одягу
Куфайка – верхній теплий одяг на ваті
Кушина – кожух
Курмей або очкур – мотузка
Лаба – нога
Лабуз – очищені від качанів стебла кукурудзи
Ланц – ланцюг
Лікоть – міра довжини 0,637–0,682 м
Літра – літрова чашка
Логофет – вища боярська посада
Лєрва – повія
Лейбик – нагрудник, коротка безрукавка з овечого хутра
Ледви – мляво
Лигати – ковтати
Лужко – ліжко
Люфт – повітря
Люфтувати – провітрювати
Льондати – блукати
Мазили – дрібні привілейовані землевласники, відставні чиновники
Мантля – пальто
Масне – жирне
Матка – хрещена
Матуша, вуйна – рідна тітка
Мацьорник – ненадійний, непорядний чоловік
Машінгвер – автомат, кулемет
Мандабурка – картопля
Мельдуватися – заявитися
Мельдувати – заявляти
Мийка – ганчірка, людина-пльоткар
Митрика – свідоцтво про народження
Міток – міра кількості пряжі (2 м)
Міщулик – невелика торбинка
Мус – необхідність чогось
Млака – пасовище
Морва – шовковиця
Морг – міра площі 0,5784
Мошул – дідусь
Моцний – сильний, дужий
Мочанка – підлива
Муцуватиси – напружуватися
Мус – потрібно
Наглий – раптовий, несподіваний
Навправец (направці) – навпростець
Направитиси – зібратися кудись, іти кудись
Напудивси – налякався
Накрівка – кришка
Нанашка – хрещена мати
Най – не чіпай
Натевкатиси, або нажерси – переїсти, об’їстися
Ненза – болячка, хвороба, напасть
Неньо – тато, батько
Нехарно – неохайно
Оберлюфт (оберліхт) – кватирка
Обіскати – вибирати щось
Обора – подвір’я
Однакі – однакові
Око – міра сипучих тіл і рідини (1,278 кг, 1,52 л)
Окіп – довга яма
Оказія – пригода
Луфко – олівець
Ослін – велика лавка
Острота – суворість
Пазити – стерегти, доглядати
Патик – прут, палиця
Паприка – перець
Пацє – порося
Пашниця – злакові культури
Помана – спогад
Половик – яструб
Пуделко – коробка
Професор – учитель
Пасмо – міток пряжі в 10 чисниць (1 чисниця має 3 нитки)
Перемітка – верхня жіноча селянська одежа
Портяниці – літні селянські домоткані штани з конопляного полотна
Примарія – сільська управа за часів Румунії
Пропінація – право на виробництво та продаж спиртних напоївКлака – толока, спільна робота за частування
Пантрувати – стежити, стерегти
Перепужений – переляканий
Пивка – м’яч
Пилуйси – поспішай
Пилуватиси – поспішати
Пиндити – гнати
Писок – рот
Півниця – підвал
Півкавки – свистіти
Піворити – верещати
Пірвати – порвати
Піхати – товкти
Пиняво – повільно
Пляц – місце
Пляцок – пиріг, торт
Пльонтати – помало іти
Пльонтарь – поверх у будинку
Подивиси – поглянь
Помінити – пообіцяти
Помело – пльоткар
Попацити – потрапити в біду
Попів – попіл
Портяниці – чоловічі штани з білого домотканого полотна
Поріб’є – ребра
Порунтати – зрушити
Порція – чарка горілки
Посороми – сороміцькі слова
Постерунок – призов на військову службу
Потермосати – потрясти
Потерпати – боятися, дрижати зі страху
Правунок – судовий розгляд суперечок
Пражина – довга палиця, міра землі 0,10 га
Пражити – смажити, припікати
Празник – свято
Провадити, запровадити, спровадити – розпочати щось
Примарія – міська управа
Присилити – примусити
Публіка – колотнеча, клопіт, сором, поговір
Пужатиси – лякатися
Пуляриц – гаманець
Пуриц – гоноровий чоловік, зазнайка
Путня – відро
Пюрнічка – ручка для писання
Пуцувати – чистити
Регімент – полк
Ревкнути – крикнути
Рейвах – крик, гвалт
Риж – рис
Рипіжитиси – нервувати
Рискаль – лопата для копання
Рихтувати – ремонтувати
Ріще – зрізані гілки
Ровер – велосипед
Рондиль – велика каструля, виварка
Рубель – пристосування з палиці та довгої мотузки для закріплення сіна під час транспортування
Ружа – троянда
Румигати – пережовувати
Рура – духовка
Рунтати – рушати, чіпати
Русти – плакати, рюмсати
Сабашок – короткотривала та швидка робота
Сараку (сарака) – нещасна людина, бідолаха
Сажень – міра довжини 213,36 см
Сардак – зимовий верхній чоловічий одяг з грубого сукна
Скит – місце перебування монахів, невеличкий монастир
Сподні – штани
Спуститися – покластися
Сопух – дух, сморід
Світлина – фотографія
Свєто – свято
Сивий – сірий
Саманає – схожий, схоже
Силувати – примушувати до чогось
Скішня (стічня) – гурт собак
Скоботати – лоскотати
Склеп – крамниця, магазин
Скорца – домотканий вузький довгий килим, яким прикрашали стіни кімнат
Слота – непогода, довготривалий дощ
Слоїк – скляна банка
Слуп – стовп
Сночи – вчора
Сокотити – стерегти
Сторонский – з іншої сторони, чужий
Стрих – горище
Стрій – одяг
Стрільба – рушниця
Студинец – холодець
Студено – холодно
Сукинка – сукня
Тайстра – вилика домоткана торба
Таний – дешевий
Таліграма – телеграма
Ташка – портфель
Теньгий – великий
Териферити – розтринькувати
Тішитиси – радіти
Толока – громадське пасовище, місце гуляння молоді
Трандахір – троянда
Трачка – тартак, лісопильня Трап – бігом
Трамбувати – товкти
Трипіцкатиси – нервуватися
Тріло – отрута
Трюхан – індик
Трюха – індичка
Троща – очерет
Турпан – шерстяна квітчаста хустина
Уздрів, уздріти – побачив, побачити
Урльоп – відпустка військова
Уритний – негарний, некрасивий
Фана – прапор
Файно – гарно
Фальча – міра площі 1га
Фальчивий – нечесний, брехливий
Фасон – вид
Фаярцик – запальничка
Фальча – міра площі угідь (1,358–1,421 га)
Фертік – кінець
Фешторь – лісник
Фист – дуже
Фіра – підвода, віз
Фіртка – хвіртка
Фівкати – свистіти, розмахувати ногами (для тварин)
Фішмайстер – головний рибовод
Фрізура – зачіска
Фотиграфія – фотографія
Фузія – рушниця
Фуфела – метелиця
Фурєти – кидати
Фурити – кинути
Хавка – рот
Халупник – убогий малоземельний селянин
Хиріти – спати
Царина – засіяне або оброблене поле, сінокіс, поляна в горах
Цвирок (царинка) – сосок
Цвікати – говорити не приємні речі для співрозмовника та перебивати йго
Цвіклі – хрін з червоним буряком
Цебер – дерев’яна ванна
Церета – скатерка
Цізорик – зі смаком одягнутий
Ціп – інструмент для обмолоту снопів злакових культур
Цітки – маленькі мідні випуклі кружечки
Ціхо – тихо
Цурканка – білий святковий кожух
Цяпана, цяпаний – веснянкувата, веснянкуватий
Цяпати – капати, доїти
Челядина – саркастичне людина
Чічка – квітка
Чос – чогось
Чупер – волосся
Чюріти – дзюрчати, текти
Чюркач – джерело
Шандарь – жандарм, міліціонер
Шанец – канава
Шкіритиси – сміятися
Шмір – мастило для коліс підводи
Шіфа – корабель
Шовкова рікля – шовкова в різних смугах сукня без рукавів, з станком (половиною плахти), пришитим до спідниці
Шос – щось
Шпаргат – кухонна плита
Шнапс – горілка
Шпуряти – кидати
Шпіг – мозок
Шопа – клуня, великий сарай
Штильмахер – столяр
Шпотатися – спотикатися
Штири – чотири
Штрикати – скакати
Штрика – залізнична колія
Штуркати – штовхати
Штурпак – неграмотна людина
Шріт – дріб
Шубер – засувка для димаря
Шульок – кочан кукурудзи
Шуруй – забирайся
Шутер – гравій, щебінь
Шумилиння – листя, в яке загорнутий качан кукурудзи
Шуфля – совкова лопата
Щезник – чорт
Якос – якось

Старовживані вислови
Ходити магурами – безцільно блукати
Шляг(х) би тя трафив – побажання комусь лиха
Нема ряду – нема порядку
Робити на збитки – навмисно шкодити, жартома
Дати шміру – прискоритися, пришвидшитися
Добрий день – привітання
Дай Боже – розставання, побажання
Годен (годин) знати – невідомість
Так годитси – так треба, такий звичай
Ти у митрику подивиси – нагадування про вік людини
Казати казанє – проповідь (розповідь) священника на певну тему
За мус – через силу, через небажання
Мой ти мо – сварливе звернення до когось
Узни (взни) ня – непристойне звернення до когось
Городити клаки – говорити несенітниці (небилиці)
Іти до фотиграфії – йти сфотографуватися
Най тя качка копне – незадоволення людиною, її діями та словами
Невитримана година – нестерпність, нестримність
Говорити посороми – говорити непристойності

6. Прислів’я та поговірки
До неоціненних коштовностей фольклору будь-якого народу, а відтак і українського, належать прислів’я та приказки – короткі влучні вислови, які образно та лаконічно передають нащадкам висновки з життєвого досвіду багатьох поколінь предків. Вони пов’язані з узагальненою пам’яттю народу та результатом його спостережень над життям і явищами природи, що дає змогу молодому поколінню формулювати погляди на етику, історію й політику.
У своїй сумі прислів’я та приказки становлять начебто збірку правил, якими людина має керуватися у повсякденному житті. Вони рідко тільки констатують якийсь факт, скоріше рекомендують чи застерігають, схвалюють чи засуджують, – словом, повчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь нашого народу, чия невичерпна талановитість, високе естетичне чуття й гострий розум і тепер продовжують примножувати і збагачувати духовну спадщину, що громадилася віками. Різкої межі між прислів’ям та приказками не існує, а основна відмінність полягає насамперед у тому, що прислів’я є більш розгорнутими, ніж приказки.
Сучасні дослідники на сьогодні віднайшли й записали тисячі цих чудових фольклорних зразків народної мудрості, на яких вчаться й будуть вчитися все нові покоління українців. Але ця книга вміщує лише ті прислів’я та приказки, які характерні для сіл Лука і Кострижівка. Ці золоті зернята народної мудрості маленькі, але дорогоцінні, – служать і служитимуть справі морального й естетичного виховання нашого народу й особливо дітей та юнацтва.

Аби день до вечора.
Аби шия – ярмо буде.
Аж у п’ятах похололо.
Багато снігу – багато хліба.
Бачив як свої вуха.
Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте.
Без труда не виловиш і рибки із пруда.
Бережи честь змолоду.
Бий його лиха година.
Більше діла – менше слів.
Б’ється, як риба об лід.
Б’ють і плакати не дають.
Брехнею світ перейдеш, а назад не вернешся.
Бреши, та знай міру.
Вашими устами мед пити.
Вдома і стіни гріють.
Взявся за гуж, не кажи, що не дуж.
В здоровому тілі здоровий дух.
Видно пана по халявах.
Від добра добра не шукають.
Від погляду молоко кисне.
Влітку один тиждень рік годує.
Вміє зуби заговорити.
Вміння і труд все перетруть.
Вовка боятися – в ліс не ходити.
Восени ложка води, а цебер грязі.
Всякому овочу свій час.
В тихому болоті чорти водяться.
Вчення – світ, а невчення – тьма.
Вчитися ніколи не пізно.
Вчепився, як рак.
Говори до нього – як горохом об стінку.
Голова добре, а дві – краще.
Голод – не тітка.
Голодній кумі хліб на умі.
Горбатого могила виправить.
Готуй літом сани – а взимку воза.
Де наше не пропадало.
Де не повернеться – золоті верби ростуть.
Де не посій, там і вродиться.
Де тонко, там і рветься.
Диму без вогню не буває.
Діло майстра боїться.
Добре чужими руками жар загрібати.
Дурне, як сало без хліба.
Дурний, як пень.
І за холодну воду не береться.
І тяжко нести, й жалко кинути.
Іще той ся не вродив, аби йому догодив.
Йде, як на заріз.
Йому пальця в рот не клади.
Йому як з гуски вода
Життя прожити – не поле перейти.
Жінка три кути хату держать, а чоловік – один.
За деревами й лісу не бачить.
За дурною головою і ногам нема спокою.
За що купив, за те й продав.
З великої хмари малий дощ.
З вогнем не жартуй.
З вогню та в полум’я.
З ким поведешся, того й наберешся.
З миру по нитці – голому сорочка.
Знайшов сокиру під лавою.
За одного вченого дають десять невчених.
З-під ринви та на дощ.
Зробив діло – гуляй сміло.
Кінець діло хвалить.
Кінь на чотирьох і то спотикається.
Кожна жаба своє болото хвалить.
Коли не тямиш, то й не берися.
Коня кують, а жаба і соба ногу підставляє.
Косо, криво, аби живо.
Краще з розумним загубити, як з дурнем знайти.
Краще погано їхати, ніж добре йти.
Крутиться, яу муха в окропі.
Крутить, як циган сонцем.
Куй залізо, поки гаряче.
Курям на сміх.
Ластівки низько літають – дощ обіцяють.
Ледачий, хоч по смерть посилай.
Лінивий двчі робить, а скупий двічі платить.
Ложкою моря не вичерпаєш.
Минулася котові масниця.
Млин меле – мука буде.
Моя хата скраю.
М’яко стеле, та твердо спати.
На безриб’ї і рак риба.
Надувся, мов сич.
На житті, як на довгій ниві.
Наука не веде до бука.
Не все те золото, що блищить.
Не кажи – не вмію, а кажи – навчусь.
Не кажи гоп, доки не перескочиш.
Не копай другому ями, бо й сам упадеш.
Не купуй кота в мішку.
Не лізь поперед батька в пекло.
Не мала баба клопоту, то купила порося.
Не підливай масла у вогонь.
Не плюй в криницю, знадобиться води напиться.
Не святі горшки ліплять.
Не спитавши броду, не лізь у воду.
Не такий страшний чорт, як його малюють.
Не той урожай, що на полі, а той, що в коморі.
Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно.
Ні бе, ні ме, ні кукуріку.
Ні богові свічка, ні чортові кочерга.
Ні в тин, ні в ворота.
Ні до ліса, ні до біса.
Ніде правди діти.
Ні пришити, ні приліпити.
Ні риба, ні м’ясо.
Ні стиду, ні совісті.
Один до ліса, другий до біса.
Очам страшно, а руки роблять.
Паршиве порося й у Петрівку змерзло.
По одежі стрічають, по уму проводжають.
Під лежачий камінь вода не тече.
Правда і в морі не тоне.
Правда очі коле.
Працює через пень-колоду.
Пристав, як смола.
Притулив як сліпого до плоту.
Приший кобилі хвіст.
Пропав ні за цапову душу.
Пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл.
Робить, як мокре горить.
Роботящі руки гори вернуть.
Роздайся, море, – тріска пливе.
Розуму не позичиш.
Розум за гроші не купиш.
Світ не без добрих людей.
Ситий голодному не товариш.
Сім верст до небес, і все пішки.
Сім п’ятниць на тиждень.
Сім раз відмір, раз відріж.
Сказав, як відрізав.
Скільки вб’єш, стільки в’їдеш.
Слово – не горобець, вилетить – не піймаєш.
Сміливому море по коліна.
Стук, грюк, аби з рук.
Ти йому про образи, а він тобі про гарбузи.
Ти йому плюй межи очі, а він каже – дощ іде.
Тихший води, нижчий трави.
Тихше їдеш – далі будеш.
Хай тебе курка копне.
Ходить, як корова за телям.
Хоч кілка на голові теши, а він своє.
Хто дбає, той і має.
Хто везе, того й поганяють.
Хто в ліс, а хто – по дрова.
Хто горя не бачив, той і щастя не знає.
Хто пізно ходить, той сам собі шкодить.
Чого навчився, того за плечима не носить.
Чув дзвін, та не знає, де він.
Шануй учителя, як родителя.
Щоб тобі пусто було.
Що з воза впало, те пропало.
Що правда, то не гріх.
Цілий день байдики б’є.
Упертий, як козел.
У страху очі великі.
Яблуко від яблуні недалеко падає.
Язик до Києва доведе.
Як вовка не годуй, а він все одно в ліс дивиться.
Як грім серед ясного неба.
Як не наївся, то не налижешся.
Як постелиш, так і виспишся.
Як п’яте колесо до воза.
Як сироті женитися, так і ніч мала.
Як сніг на голову.
Як умієм, та і пієм.
Яке дибало, таке й здибало.

Толока-Клака
З давніх-давен в селах Лука й Кострижівка (як і на усій території Буковини) сформувалася колективна форма праці – «толока». Вона, як правило, влашто-вувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Частіше за все учасниками «толоки» були сусіди, родичі, куми. Таким чином, виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготов-ляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житло та господарські споруди, заготовляли продукти харчування тощо). Після виконаної роботи нак-ривався стіл, влаштовувалося свято.
Трудомісткі сільські робо-ти, що забирали багато часу, породили форму колективної допомоги, яка в українців Бу-ковини дістала назву «клака». В Україні праця гуртом для швидкого виконання великого обсягу роботи, на яку кличуть сусідів, родичів, товаришів, має назву «толока». Термін «клáка», який буковинці запозичили у молдаван, побутує майже у всіх українських селах Північної Буковини. Походження його пов’язують з румунським «сláсă» (панщина, приму-сова робота), який походить від сербського «тлáка» (панщина, примусова робо-та) або болгарського «тлакá» – безплатна колективна допомога в роботі сусідам, родичам.
Найчастіше в селах Лука і Кострижівка клаку організовували переважно для виготовлення цегли-сирцю – саману та закидання вальків на стіни і перекриття. Ця форма допомоги тривала від кількох годин (прядіння ниток, дерти пір’я, чистити кукурудзу) до цілого дня (жнива, копання картоплі, буряка, виготовлення саманної цегли), зрідка два дні. На клаку сходилася вся родина, приходила також більш віддалена родина, сусіди, особливо ті, хто планував будуватися. Кількість учасників клаки залежала від розміру майбутньої хати, виду роботи, наявності малої чи великої родини та участі господаря у клаках односельців. Господарі, які мали намір будуватися, «йшли на займи» – «позичали» тим, хто будувався, день, який вони в майбутньому мали відробити у них. Клака це робота без грошей, але з віддачею. Для окремих робіт також організовували малі клаки – з невеликою кількістю людей. На малу клаку приходило 15-20 чол. Селяни ходили одне до одного, «щоб заробити на свою клаку, якщо я не піду, то до мене ніхто не прийде», – вповідав луківчанин Гороховський Михайло.
Під час виготовлення цегли-сирцю клаку організовували біля ріки (ставка) або придатній землі. Розкопували глейкову землю, готували заміс, добавляли воду на заміс, місили ногами, кіньми та волами. Спочатку розбивали землю, солому кидали під час замішування. Землею, вимішаною із соломою, наповнювали форми, відформований саман тягнули на рівне місце, де перекладали, щоб добре висох, як висохне – складали у штабелі. Зі штабелів возили на місце, де має будуватися хата. За спогадами Бабалюка Ф.С. технологія виготовлення саману була така: «Чоловіки накидали глину в форми, ногами набивали, руками заглажували, жінки готові форми тягнули на місце сушіння, перевертали, з порожніми йшли до ями їх мочити, подавали чоловікам, вони посипали форму половою і знову їх забивали глиною. До обіду 30–40 так званих клаканів переробляють весь заміс». Вибір місця проведення клаки залежав від наявності води, глини, рівної ділянки для сушіння цегли: «Як була близько вода, то клаку робили біля нової хати, а як далеко, то на низах, де знаходилася вода. Воду було легше возити, ніж глину,» – згадував Бабалюк І.В. Великий заміс називався «грас». Клака відбувалася в один день, рідко – у два. Робити клаку впродовж двох днів було непросто з огляду на видатки, тому старалися добре підготуватися до неї й провести в один день. Під час клаки намагалися максимально використати людей та виконати найбільш трудомісткі роботи.
Клака відбувалася без оплати, за частування. Праця гуртом, щоб допомогти виконати роботу великого обсягу, була також пов’язана зі значними витратами господарів на частування. До клаки готувалися заздалегідь – кололи свиню, жінки готували у печі різні страви. Зі слів Баранецького Теофіла: «Господар був командир клаки, сам турбувався за їжу, готував, щоб було людей чим годувати, у печі варили борщ, голубці, м’ясо, картоплю».
Клака в буковинських селах була святом праці та відпочинку. Після тяжкої й корисної для громади праці найняті робітники танцювали й співали українських пісень. Клака об’єднувала громаду, виховувала любов до праці, готовність до безкорисливої допомоги сусідам, родичам, була школою передачі народних знань і традиційної культури.
МІСЦЕВІ СВЯТА, НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ
1. Різдвяні свята
Із приходом пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями, билинами та легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот. Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перетворюється у вино, а в домашніх тварин виявляється дар розмовляти людською мовою.
Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й активізовувалася всіляка «нечиста» сила, а також пов’язані з нею чаклуни та відьми.

Святий вечір
Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважалася колективна родин-на вечеря на різдвяний Святве-чір. Вона присвячувалася ду-шам померлих родичів і пред-ків, що, за народними віруван-нями, приходили на цю «тайну вечерю». Перед початком тра-пези на Святий вечір глава ро-дини, ґазда, брав зі столу мис-ку з усіма святвечірніми стр-авами й, передаючи її кому-небудь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю «божих і грішних душ», з тим щоби «вони на тім світі так вечеряли, як ми тут».
Різдвяне меню зазвичай складалося з 12 страв. Обов’язково варили кутю, її підсолоджували медом й додавали горіхи та перетертий мак. За народною традицією до святкової вечері місцеві господині готували: пшеницю, тобто кутю, голубці, боби, пироги, квасолю, печериці, сливи (чорнослив), рибу, узвар, сушені овочі. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно.
На Святий вечір збереглися певні звичаї: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх тощо. Поширеним є звичай залишати після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч – із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.
Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Велике задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносила обрядова гра з імітуванням квочки, що подекуди у наших селах збереглася до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і «квокали»: «Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут». Казали, що як так робити, то будуть ранні курчата. За це їм давали горіхи, цукерки, печиво. А ще дітлахи залазили під стіл і запитували звідти: «А що хочете?» А дорослі відповідали приказкою про сорок курок і кугута й кидали винагороду – горіхи та солодощі. А після завершення трапези у кострижівчан досі, як і сто літ тому, прийнято ходити з вечерею до родичів та сусідів.
На Різдво прийнято було колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні (колядки) і речитативні віншування. Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір’я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів – магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися.

Колядування
Звичай колядування дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін.
Під час колядування розіг-рували, інколи, театралізовані сценки з масками. Одна з та-ких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій устале-ний сценарій, пісенний і музич-ний репертуар. Парубок перев-дягався в козу (вивернутий ко-жух і дерев’яний макет голови тварини). Центральним момен-том ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізу-вали циклічний колообіг часу, прихід нового року.
Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними – в основному це прохання винагороди. Дивно, але в селах Лука і Кострижівка, чомусь, не прижилися колядування з вертепами.
Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирали серед себе старшого (отамана) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги часто входили музиканти й танцюристи.

Свято Маланки
Напередодні Старого Нового року (13 січня за новим календарем) або святого Василія Великого (14 січня), український народ визначає Маланку, або Щедрий вечір. За старих часів вважалося, що в новорічну ніч (по старому стилю) сходяться сонце і місяць, й це є початком всього нового, зокрема, Нового року.
У наших предків Мелан-ка (день святої Меланії відмі-чається 13 січня) символізува-ла місяць, а Василь (день яко-го святкується 14 січня) був символом сонця. Вважалося, що в цю ніч Меланка вийшла заміж за Василя. Під час Щедрої ве-чері накривають багатий стіл (щедрий вечір), де переважають м’ясні страви.
Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. Випікають і спеціальні хліби – «Маланку» та «Василя».
Назва свята походить від святої Меланії, день якої припадає на 13 січня. Дослідники української новорічної обрядовості вважають, що християнська свята Меланія замінила більш давній образ богині Макоші (Мокош). Богиня Мокош увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах – особливо прядінні.
Зазвичай маланкування розпочинається з появою першої зорі. Маланка зі свитою не оминає жодної хати. Біля кожної співає щедрівку, вітає господарів з Новим роком та бажає їм усіляких гараздів.
Головними персонажами класичної Маланки є Дід і Баба, Молодий та Молода, вінчальні Батько й Матка, Ведмідь, Смерть, Дідько (Чорт), Коваль, Гуцул, Циган і Циганка, Турок, Пан та Пані, Жид і Солдат (москаль). Найбільше веселять народ Чорти: кидають перехожих у сніг, лякають дітей, жартують з дівчат. У давнину рядження виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад.
Серед гуртів переважали парубочі громади ряджених, окремо ходили і гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників, не існувало статевих обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів у масках у парубочій Маланці було значно більше.
Маланка колядує до ранку. Уранці на Новий рік (день, присвячений Василію Великому), маланкувальники ходять посівати: зайшовши до хати, сиплють зерном і приказують: сію, сію, посіваю, з Новим роком всіх вітаю!
Господарі завжди раді таким гостям, бо вважається, що коли на Новий рік першим до хати увійде хлопець, та ще й засіє, то в домі увесь рік буде панувати добробут, щастя й радість.
Вважалося, що на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському. До речі, тварини в цю ніч могли поскаржитись Богові на господарів, якщо ті погано з ними обходяться. Тому в цей день худобу доглядають дуже ретельно, добре годують, чистять, пестять. Господарі лякали дерева в цей день, що погано родили останнім часом.
А ще на Маланки господині ретельно чепурять, підбілюють піч, адже в ніч напередодні Нового року вона танцює, віддається. Поважні газдині казали: «Піч на Маланки мусить бути чисто вимащена, щоб не кляла, що не вимащена».
Яскравим дійством на свято Маланки є звичай купання-потоплення переб-раних-учасників (переберії) після завершення дводенного святкування. Жителі вірять, що завдяки цьому ритуалу учасники переберії – «діди», «баби», інші маски й серед них обов’язково Маланка – очищаються від усякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати.

Свято Водохреща
Це свято, що відзначається 19 січня, має й іншу назву – Богоявлення. Богоявленням названий не день народження Ісуса Христа, а саме 19 січня, коли він хрестився й освятив воду. На відміну від багатьох інших свят, що поєднали традиції народні й церковні, це суто християнське свято, яке прийшло до ас із запровадженням християнства. Коли Ісусу Христу виповнилося тридцять років, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя на річці Йордан. Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий виходив із води, небеса розкрилися, і в цю саму мить на його плече опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді.
Усі більш-менш значні цер-ковні свята супроводжуються освяченням води. Уперше лю-дина занурюєтьсяу святу воду під час хрещення, невдовзі піс-ля народження. Таким чином людина «оновлюється» для май-бутнього достойного життя. Свя-чена вода неодмінно має бути присутня під час освячення храмів, жилих і господарських будівель, а також усіх предме-тів, що використовуються під час богослужіння. Свячена на Водохреще вода має вживатися натще. Вважається, що саме за цієї умови вона має найбільшу силу. До магічних властивостей свяченої води відносять здатність гамувати пристрасті, відганяти від оселі злих духів, дарувати хворому одужання часто навіть від невиліковних хвороб. Деякі священики переконані, що не існує ліків кращих за святу воду.
За тиждень до свята чоловіки вирубують із річкового льоду хрест великого розміру, обливають червоною фарбою або й просто буим квасом. Так само вирубують престол побіч хреста. Завершують святкову композицію соснові або ялинові гілки у вигляді арки – це «царські врата».
На березі річки, біля льодового хреста, відбувається ще одне нетривале святкове богослужіння, потім священик занурює в річкову воду (в ополонку) хрест під спів хору «Во Йордані хрещуся тобі, Господи…». Тепер вода вважається освяченою і люди набирають з ополонки у принесений із собою посуд свячену воду. Після всіх процедур громада повертається додому. За народними віруваннями, коли священик опускає хрест у ополонку, з річки вистрибує нечиста сила і гуляє вона землею до тої пори, поки якась жінка не випере в річці білизну. Господині не квапилися повертати нечисту силу у воду – хай побільше її загине від сильних морозів.
Принісши додому освячену воду, господар кропить усе в оселі й господарстві. Уся родина сідає до столу, перед їжею випивши свяченої води. Після обіду дівчата ідуть до річки, щоб умитися йорданською водою – задля вроди та здоров’я. Зберігається звичай співати господарю оселі величальні пісні.
Перший понеділок після Водохрещення – святий. Цього дня можна їсти тільки пісні страви.

2. Великдень – Світлий Празник Христового Воскресіння
Основні символи Великод-ня – паска й писанка. Жінки й дівчата розмальовували до свя-та писанки, в яких уславляли животворящу силу сонця та без-конечність життя. Крашанки й галунки фарбували переважно в червоний – це колір вогню і життя: саме в яйці воно зарод-жується. Писанками та крашан-ками люди обмінювалися всі три дні, дарували їх рідним і близь-ким, примовляючи: «Христос Воскрес», а у відповідь: «Воістину Воскрес».
В Кострижівці, як і по всій Україні, Великдень, чи Пасха, традиційно є одним із найзначніших і найочікуваніших свят календарного року. Започаткову-вали відзначення Пасхальних свят найчастіше вірні найдавнішої релігії з-поміж тих, котрі побутували в нашім краї, – послідовники Мойсея, іудеї. Вони свят-кували Пейсах, чи Песах, у пам’ять про «єціа мі Міцрайм» – вихід із єгипетського рабства.
Передісторія свята Пасхи сягає старозавітних часів, коли нащадки праотця Авраама – єврейські племена, чи коліна Ізраїлеві, ще займалися переважно тваринництвом. У них було весняне свято, пов’язане з вигоном тварин на пасовище, – Песах. До речі, в українців ця подія традиційно приурочувалася до травневого свята Юрія.
Стародавні євреї-тваринники з такої нагоди приносили духам родючості пожертви у вигляді ягнятка або козеняти, сподіваючись на приплід худоби і збереження молодняка. До речі, відгомін цього звичаю вгадуються в обрядових випічках у вигляді ягнятка, які ще можна побачити серед традиційного набору великоднього кошика наших ґаздинь.
Найважливішим атрибутом Великоднього свята є обрядові страви, а серед них головне місце посідав хліб у вигляді випічки. Це калач-паска, який пекли із муки найвищого сорту, щедро заправляючи яйцями та подекуди ще родзинками.
Ще однією важливою ритуальною стравою вважалося великоднє яйце – здебільшого розписане, розмальоване чи просто забарвлене в один колір – відповідно, звалося писанкою, крашанкою чи галункою. Писанки кострижівсь-ких газдинь не відзначаються якоюсь вишуканістю, оскільки в останні п’ятдесят років це мистецтво практично не розвивалося. Бабусі-знавці писанкарської справи відійшли у кращий світ, а сучасна молодь користується декоративними писанками.
Паску, великодні яйця та інші основні обрядові страви обов’язково освячували у Божому храмі і для цього прилагоджували святковий кошик. Господині складали його зазвичай у суботу, щоби в неділю вдосвіта, а то й ще раніше встигнути на службу до церкви. До кошика клали паску, крашанки, домашню ковбасу, сало, сир, варене м’ясо, масло, хрін, цибулю, сіль, мак тощо.
Після богослужіння та освячення паски й інших страв надходила пора для великод-ньої магії. Насамперед усі ква-пилися додому. Багатші ґазди не забували давати біля церкви бідним трохи страв – «за по-мерші душі».
Вдома господарі тричі обходили зі «святістю» оселю, а потім ішли до худоби. Підго-довуючи частинами жертви до-машніх тварин і птицю, цим прилучали їх до жертви. Таким чином жертводавці намагалися забезпечити захист основного свого скарбу від посягань «нечистої» сили та духів хвороб. Хто мав сад, то так само здійснював довкола нього ритуальний обхід із примовляннями.
Кострижівські ґазди у першу чергу йшли з дійницею з посвяченими стравами до худоби, дбаючи у такий спосіб про її здоров’я і достатку дому. Ввійшовши після обходу до хати, господар викладав скибки паски з сиром та іншими стравами, причому кожному з домашніх в окрему миску. Після молитви розпочиналася ритуальна трапеза, у якій куштуванню кожної з посвячених страв надавалося певне значення. Так, свячені яйця мали запобігти від шлункових корчів, будз і сир – від лихоманки, хрін давав силу, часник їли, щоби бути славним (крім того, без часнику не обходилося жодне велике свято), солонину – щоби бути ситим, вербу – щоби рости швидко, як верба.
В давні часи після богослужіння місцеві господарі «обсівали» своє обійстя і худобу посвяченим маком – «шоби ніяке горе не приходило». Цей обряд зберігся до нашого часу. На Паску, як і на Благовіщення, колись не можна було розкладати в печі вогню. Пополудні, після великодньої трапези, розпочиналися молодіжні забави, парубки і дівчата збиралися біля церкви для ігрищ. Молодь співала гаївок, діти гралися в «Жмурки», «Гойданку», виводили вербову дощечку. У Великодній понеділок безупинно дзвонили у церковні дзвони. Робили це хлопці та старші парубки по черзі. Адже впродовж усього року господарем на дзвіниці був паламар, і лишень на Великодні свята дзвонити мали право всі бажаючі.
Від Великодня аж до Вознесіння жителі села вітали одне одного словами «Христос воскрес!».

3. Андріївські вечорниці
«Ой, Андрію, даруй нам надію»
1-й ведучий
Україно! Чарівна моя ненько, найкращий куточку землі, солов’їна пісне! Ти найкраща, але найбільше твоє багатство – народ. Народ чесний, трудолюбивий, нескорений, міцний, як граніт, співучий, дзвінкоголосий.
2-й ведучий
Українці – то є назва славного народу,
Україна – то край славний, аж по Чорне море,
Україна – то лан пишний, i степи, i гори,
I як мені Україну щиро не кохати,
Мене ненька по-вкраїнськи вчила розмовляти.
1-й ведучий
Є багато країн на землі
В них – озера, річки і долини.
Є країни великі й малі,
Та найкраще завжди Батьківщина
2-й ведучий
I тому найдорожчою нам
Є i буде у кожну хвилину
Серед інших країн лиш одна –
Дорога нам усім Україна!
(Звучить пісня
«Це моя Україна!»).
3-й ведучий
3 давніх-давен наша Україна славить¬ся величними тради-ційними святами й обрядами. Кожен, хто не черствіє душею, хто сповнений любові доброти до української спадщини повертається до традицій свого народу.
1-й ведучий
Одним iз свят, яке завжди відзначали нaшi батьки, діди, прадіди, було велике зимове свято, особливо важливе для молоді – день Андрія.
2-й ведучий
Це свято відзначається 13 грудня i вважається днем пам’яті мученицької смерті одного iз дванадцяти апостолів Христових – Андрія Первозванного.
3-й ведучий
За церковними легендами святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на одному з пагорбів поставив хрест i ска¬зав: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа». Згодом там, де він установив хрест, було споруджено Андріївську церкву.
1-й ведучий
День Андрія Первозванного найцікавіший. Від нього вiє чарівною староукраїнською стихією. 3 давніх – давен у ніч на Андрія дівчата ворожать. Може, не зовсім щиро, та все ж десь там, глибоко в душі, дівчина вірить, що Андрієва ніч допоможе їй пізнати свою долю – дізнатися, чи вийде заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік.
2-й ведучий
Я хочу, щоб сьогодні ожили перед на¬ми вечорниці в ніч на Андрія, a ігри, забави нагадали молодість батькам, бабусям, дідусям.
(Тихо лунає музика. Українська світлиця. Святково прибрано лавки, стіл, піч, макітри. На стінах вишиті рушники, доріжки, серветки. На столі на вишитому рушнику – запашний хліб, сіль).
Галя: (прибирає i співає):
Зайди, місяченьку, за чорную хмару,
Там мати шукає своїй доні пару,
Шукає, шукає багатого сина,
А її кохає бідний сиротина.
Кохає, кохає ще й думає брати,
А тій же парі завадила мати.
Дівчина кохала хлопця молодого,
А її віддали за вдівця старого,
За вдівця старого роки марнувати.
Мати: (перебиває). Чого, доню, сумної заспівала? Bcix хлопців відженеш такою невеселою від нашої хати.
(Ставить на стіл макітри).
Галя: То так…І сама не знаю, мамо, сумно чогось і неспокійно мені сьогодні. До всіх хлопців мені байдуже, тільки б один не обминув.
Мати: Не сумуй, Галинко (підходить ближче). То просто вечір такий таємничий, і місяць он як ясно світить.
(Дивляться на небо, чути спів дівчат).
Все бу¬де гаразд. Може, той один і не обмине. Петро дуже на тебе задивляється, такий поваж¬ний, багатий.
Галя: Ой, мамо, і не го¬воріть мені про нього. От і дівчата вже йдуть.
(Дівчата співають. Звучить пісня «Ой ходила дівчина бережком»).
1 дівчина: (Сміх). Слава Богу, в вашій хаті!
2 дівчина: Добрий вечір, тітонько. Чи можна в вашу хату?
Мати: Слава навіки. Заходьте, дівчата, сідайте. За¬раз вареників на всіх наліпимо. Може, ще гості бу¬дуть. (Порається).
3 дівчина: А може, й хлопці? І Іван, га? (До 4-ї дівчини).
4 дівчина: Може! А може, й Роман?
3 дівчина: Може!
1 дівчина: А може, й Панько? (Сміються).
Галя: Панько – то Панько. Чи не так, дівчата?
Всі: Угу.
Мати: Та ну вас. Що ви ще розумієте.
2 дівчина: Ох, дівчата, якби то знати, хто той суджений! Хоч би краєчком ока глянути.
Мати: А чом би й ні. І не тільки краєчком. Сьогодні ж Андрія. Знаєте, дівчата, всі ворожіння в цей вечір починалися з ночі, в яку народився один із апостолів Ісуса Христа – Андрій Первозванний. Давайте попро¬симо Андрія.
Дівчата: Андрію, Андрію, на тебе я надіюсь. Хочем долю свою знати, просим тебе помагати.
Мати: Ось як скуштуєте цих вареників і дізнаєте¬ся, ким буде ваш суджений. А щоб дізнатися ім’я хлопця – судженого, потрібно підійти до першого незнайомого чоловіка і під будь-яким приводом запи¬тати, як його звати. Таке й буде ім’я чоловіка.
1, 2 дівчина: Давай спробуємо. (Пробують).
3 дівчина: А я чула про ворожбу зі свічкою.
4 дівчина: Напишемо імена, поставимо на край великої тарілки. Запалимо свічку. І до якої стрічки підпливе свічка, такий і буде суджений. (Ворожать)
Мати: А ще, дівчата, є ворожба із дзеркалом.
1 дівчина: А я знаю теж таке ворожіння. Треба темноті сказати:
Ворожу осібне,
На люстерко срібне!
Ворожу на саму себе.
І … на тебе.
Потім, повернувшись, спиною:
– Покажи, святий Андрію, яка моя доля? Ворожу на свій вік,
Дай, Боже, шлюбу дочекати,
Смерті не знати.
Він – …
Я – …
Покажи, Андрію, яка моя доля.
Тоді різко повернутися.
– Ану, дівчата, хто сміливіший.
2 дівчина: Я хочу (пробує).
3 дівчина: А я ще знаю ворожбу на тінях, також зі свічкою.
4 дівчина: Якою буде моя доля? (Хтось стукає)
2 дівчина: Ой, хто там?
3 дівчина: Мамо, я боюсь.
Мати: Та не бійтеся, дівчата. Доню, засвіти світло.
1 дівчина: Та це ж Панько! І дівчата з ним.
5, 6 дівчата: Добрий вечір! Слава Богу!
Панько: Помагай вам Бог!
Мати: Слава навіки. Добрий вечір. Дякую! Як ви налякали нас (прибирають дзеркало).
Панько: Справді? (Усі сміються). А я й не хотів, їй-Богу, не хотів!
Мати: Гаразд. Ану, дівчата, проходьте, сідайте.
Дівчата: Дякуємо.
Панько: А я б пампушок з’їв би (заглядає в посуд).
Мати: Добре. Ану наберіть, дівчата, води в рот (смішать одна другу). Ось вам по мисці і наробіть пампушок. А ти іди, Панько, приведи собаку, ми її го¬дувати будемо.
(Панько виходить). Ось борошно, олія. (Дівчата ліплять).
Але й гарні квіти приніс Панько. І де він їх тільки знайшов в таку пору. Поки ви наліпите пампушок, я віночок сплету. (Плете).
5 дівчина: Це йому, тітонько, напевне, хлопці да¬ли, мабуть, і вони сьогодні прийдуть.
2 дівчина: А давайте, дівчата, заспіваємо.
(Співають пісню «Їхав, їхав козак містом»).
Мати: Ну все, господиноньки. Мийте руки, а я покладу пампушки, хай смажаться.
Дівчата:
Ой, Андрію, Андрієнку,
Даруй нам надієнку,
Хто з нас із дівчат
Перша заміж вийде.
(Мати намащує пампушки).
Мати: Хто перша, друга, третя. (Дівчата допомага¬ють намащувати).
Панько: (Входить із собакою). Моя собака така го¬лодна, що тут тільки мене ледь не з’їла.
5 дівчина: Ну от і наїсться твоя собака.
6 дівчина: А на 1, 2, 3 – всі поїла пампушки.
Мати: А тепер скиньте по чобітку, розкрутіть його із заплющеними очима, киньте. Де носик – там і милий.
5 дівчина:
Святий Андрію, святий Андрію,
На тебе єдиного маю надію.
Скажи мені нині, дорогий Андрію,
Звідки я маю чекати надію.
(Дівчата кидають чобітки. Хлопці жартома воро¬жать, сміються та імпровізують наречених).
Мати: А зараз простежу доріжку чобітьми.
6 дівчина: Поставте, тітонько, наші чобітки до порога.
Першою вийде заміж Галина, другою – Мар’яна, третьою – Олена, інші – будуть дружками.
Мати: А ти що там, Паньку, робиш?
Панько: Хочу й собі поворожити. Може, і я заміж вийду. (Ворожить на квітках «любить – не любить»).
Мати: Хлопці не ворожать, і що ти собі видумав. (Роман краде чобіт Галини і ховає за пазуху. Дівча¬та продовжують ворожити).
Галя: Ой, дівчата, я свого чобота не бачу. Панько, ти взяв? Кажи!
Панько: Ні, я не брав. (Стук, грюк).
Хлопці:
Ой на Андрія гадали дівки,
Щоб не лишали їх парубки.
А ми всі ходили в сусіднє село,
Щоб нашим дівкам заздрісно було.
По інших селах маємо дівчат,
У наших із-за тину лиш носи стирчать.
Хай же шукають собі вдівців,
Чи десь по селах чужих хлопців.
4 дівчина: Ой, Ромко!
3 дівчина: Іван там (причепурюються, входять).
Роман: Добрий вечір, господине!
Іван: Слава Богу в вашій хаті!
Петро: Добрий вечір, тітонько.
Мати: Слава навіки! Бачу, до моєї хати ще не за¬росла стежка. Добрий вечір, хлопці! Проходьте до хати та сідайте.
Роман: Спасибі, тітонько.
Петро (не сідає). Спасибі, господине, що пустила в хату (дивиться на Романа, поправляє, кафтан).
Завернуся я в рядно
Та й сховаюся на дно.
А там на дні три мішки брудні,
Сім мішків горіхів і коробка шоколаду.
Пішли, хлопці, на вечорниці,
Вкрадемо, хлопці, по три паляниці.
Четвертий пиріг – дитині малій,
Щоб не казала мамі старій.
Стара мати здогадалася,
Взяла прута та й за мною погналася!
Як біг же я через городи,
Наробив же я багато шкоди.
Потоптав я трохи озимини,
Та погубив я там золоті гудзи.
Озимина весною посходить обов’язково,
А дівчата – вже познаходили гудзи.
3 дівчина: Петро не встиг поріг переступити, а вже збитків наробив (сміються, особливо Галя).
Мати: Та годі вже на Петра воду лити. Ніби й самі ще нічого не витворили.
Іван: Ми – ні. А скажи, Петре, нащо ти одяг нині такий багатий кафтан.
Роман: Та він, напевне, хоче на ньому зачепитися десь коло млина, чи що?
Іван: Або й на млині.
Петро: Що одяг – те й моє. А кому до того що.
Роман:
Та нічого (до дівчат).
Хлопці на вулиці,
Дівчата в світлиці,
Позбиралися дівчата –
Роблять вечорниці.
Іван:
Не в’яжуть, не шиють,
Не прядуть, не печуть,
А говорять небилиці.
Про Микиту із села,
Про Степана із млина.
Панько:
Вигадують різні небилиці,
Як ростуть грушки на вербиці.
5 дівчина: (Перешепіт). Що правда, то правда, бо підсліпувате не добачить, а глухувате не дочує.
6 дівчина: От і ростуть на вербі грушки.
Хлопці: Так, так буває, що й корова літає. (Сміх).
Роман: (Дивиться, хто без чобота).
Стук, грюк у віконечко,
Вийди, Галю, на хвилиночку,
Дай коню водиці
З сусідньої криниці.
Галя: Та як я вийду, коли боса?
Роман: Ану, дівчата, хто бубликів хоче? Або те, що за пазухою.
3 дівчина: Те, що за пазухою, не знаємо. (До Галі вбік). А бубликів хочемо.
Роман: Для тебе, Мар’яно, тільки за поцілунок. Ану, чи дістанеш (та намагається відкусити).
Галя: Те, що за пазухою, віддай, Романе, чобіт, а то в ноги холодно.
(Роман передає бублики Іванові, той пригощає дівчат).
Роман: Може, ще й взути?
Галя: Це я сама вмію. Бач, першою заміж збираю¬ся. (Роман допомагає взуватися).
Мати: От і наречений з’явився. І чекати не треба. Давайте, дівчата, заспіваємо.
(Співають пісню «Ішов козак потайком»).
Мати: А ось іще гості до нас. (Хлопці входять).
Батько: О! Та в нас гості зібралися.
Кум: Добрий вечір гостям і тобі, господине. Щось ви сумної співаєте.
Батько: А ми з кумом на ярмарку були.
Кум:
Та й купили яблуньку.
А та яблунька садова,
Не що інше, як дівчина молода,
Дівчинонька чепурненька біля хати стояла,
Свою долю виглядала.
Та й нам, козакам, поморгала.
Мати: Ой, та за що ви її купили?
Кум: Кобилу продали, дівчину взяли. Ану, хлопці, хто жениться хоче?
Хлопці: Паньку, бери собі за жінку.
Панько: Зачекайте-но, хлопці, це моя буде, тільки моя.
(До мішка іде, гладить, «дівка» брикається. Хлопець лякається, відходить назад).
Дівка: Ой ти, хлопче молодий,
Забери мене з собою.
Мати: Ой! Що ж ви купили? Чи не кота рудого в мішку принесли?
Панько: Хай йому грець! (Хреститься). Я тієї нареченої не хочу.
Дівка:
Ой, не кидай мене, Паньку, моє серденько,
Нехай тебе поцілує моє серденько.
(Хлопці розв’язують, Панько хоче подивитися, «дівка» вискакує до Панька, той тікає до господині, ховається).
Панько: А ти, того, не брешеш? А чого так закри¬ваєшся? В тебе, напевно, зуби болять?
«Дівка»: Угу!
Панько: Ну то давай поцілуємося, чи що?
(Сміється, закриває очі. «Дівка» опускає руку і всі бачать, що це хлопець).
А цур тобі, пек (сміх).
Мати: Ну й насмішили хлопці.
6 дівчина: Дівчата, давайте заспіваємо.
5 дівчина: А якої?
2 дівчина: Напевне, смішної, жартівливої. «Від Києва до Лубен».
(Входить «пан Калитинський» з калитою і квачем)
– Я, пан Калитинський, прошу пана Коцюбинського калиту кусати!
(Коцюбинський ніби іде на коцюбі).
– Добрий вечір, пане Калитинський!
– Доброго здоров’я, пане Коцюбинський!
– Куди ідете?
– Іду калиту кусати.
– А я буду по писку писати!
– А я вкушу!
– А я впишу!
(Коцюбинський намагається не сміятися і вкусити. Підходять інші).
– Добрий вечір, пане Калитинський.
– Добрий вечір, пане Коцюбинський.
– Відкіль приїхав ти?
– З Литви.
– Чому так здалеку приїхав?
– Калиту кусати.
– А ти ж куснеш?
– Кусну!
– А я мазну!
Хто ще буде калиту кусати?
(«Калитинський» смішить, пробують вкусити, співають або говорять).
А наша калита
Нам набила живота.
А тепер ми її з’їли
І за пером полетіли.
А наша калита
Та й з маком і медом.
Йди до неї, кусай її,
Сторожа не бійся.
Кусай, кусай калиту,
Але не засмійся,
Йди до неї,
Кусай її,
І назад не вертайся,
А як вдасться вдало відкусити,
Пару сподівайся.
(Ще кусають).
Кум: Ану, фанти, давайте викуп. Громадо шановна, скажи, що цьому фантові присудити? (Роману). Хлопці. Заграти.
(Роман грає. Дівчата знімають калиту, ділять хлопцям, просять викуп).
Роман: Знімай калиту.
Петро: Хлопці, гайда збитки робити.
Хлопці: Пішли. На добраніч, тітонько!
Мати: На добраніч! А вареники? (Пригощає).
(Хлопці виходять. Роман залишається).
Роман: Дякую, тітонько! Дуже смачні у вас пиро¬ги! Мабуть, Галя пекла?
Мати: Та всі дівчата допомагали. Ну як, дівчата, ва¬реники?
(Дівчата знаходять предмети у варениках).
1 дівчина: О, мій суджений буде, мабуть… (За предметами здогадуються).
2 дівчина: А мій…
3 дівчина: А мій…
(Мати порається біля столу, печі).
1 дівчина: Скоро, дівчата, Миколая. От цікаво, що він мені принесе, бо торік сиру бараболю знайш¬ла і часник.
2 дівчина: А я – цибулю.
Мати: Треба було б колядок трохи вивчити!
Дівчата: Треба.
(Пісня «Добрий вечір тобі, пане господарю». Дівча¬та й хлопці виходять).
Дівчата і хлопці: Дякуємо, тітонько! Вже й час до¬дому йти.
1, 2 дівчата: Проведи нас, Галю.
Дівчата і хлопці: На добраніч!
Галя: Мамо, я зараз.
Ромка: На добраніч вам (виходить з Галею).
Мати: На добраніч!
Хлопці: От поволі затихають наші вечорниці.
Не забудьте, ви дороги, у наші світлиці.
Хай любов і щи¬ре слово душу вам зігріє.
Пам’ятайте вечорниці в ніч на Андрія.
Дівчата і хлопці: Запам’ятаємо. (Всі сідають у залі. Ведучі йдуть на сцену).
1 ведучий: Ну от і закінчилися наші вечорниці. Добре, що діти наші повертаються до минулого.
2 ведучий: Рідними їм будуть батьківські пороги, і люди, і пам’ять. У людині повинно щось жити висо¬ке і світле.
3 ведучий: На всі світи й віки ти озирнись,
Де слово перше вимовив колись,
Де пісня мамина і пестила, і гріла,
Ввійшла життям у душу і у тіло.
Живила серце соком на порозі,
Водою й хлібом з житньої зорі.
1 ведучий: Не дай же їм сліпим метеоритом
Хай ще гарячим пролетіть над світом,
Не дай умерти серед нас, живих.
Хоч скільки б там не обсідало лихо,
Не дай забутися, з якого роду,
З якого кореня у світі почалися.
Боже, великий, єдиний! Нашу Україну храни.
Волі і світу промінням Ти її осіни.
Світлом науки і знання Нас усіх просвіти.
В чистій любові до краю Ти нас, Боже, зрости!
(Звучить пісня «І у вас, і в нас – хай буде гаразд»).

4. Традиції буковинського весілля
Змовини
Спершу були змовини, на яких укладалася своєрідна шлюбна угода, що скріплювалась при свідках. На змовини скликалися родичі та приятелі. Тут домовлялися також про посаг, віно, привінок. Посагом називали те, що батьки давали дівчині : гроші, золоті та срібні прикраси, намиста, посуд срібний, мідний, цинковий, одяг, коні. Якщо в молодої не було братів, то в посаг давали і землю. Якщо земля була в матері, то вона йшла не синам, а дочкам. На змовинах домовлялися в усній формі про посаг, віно та привінок, уточнювалися дати проведення вінчання та весілля. Після одруження дружина самостійно володіла своїм віном, так само вона розпоряжалася власними або набутими маєтками, тобто мала право продавати, дарувати чи віддавати в заставу.

Сватання
Сватання – це розмова старостів з батьками нареченої, обмін хлібом, перев’язування нареченої хустиною на знак згоди, а старостів – рушниками. Сватання відбувалося у вільний від польових робіт час. Спершу хлопець засилав старостів. Хлопець разом зі старостами, досвідченими людьми з хлібом та гостинцями йшов в дім молодої. Якщо батьки дівчини згодні – вони давали благословлення і дівчина приносила рушники парубку та сватам. Старост дівчина пов’язувала рушниками, а хлопцеві затикала за пояс вишиту хустину. У випадку відмови принесений хліб старостам повертався і дівчина підносила парубку гарбуза (іноді – макогона). Щоб уникнути такого сорому часом посилали «розвідника» – з метою вивідати наміри дівчини та її батьків.

Заручини
Заручини – це урочисте скріплення згоди обох сторін на весілля. Вони завжди відбувалися в домі нареченої у вихідний день. Окрім родичів, на заручини запрошувалися подруги молодої та друзі молодого. У давні часи до заручин ретельно готувалися, влаштовували гарне застілля, наймали музик. На заручинах молодята сидять одне біля одного, як на весіллі.
Після договору не можна відмовлятися від шлюбу, а якщо таке траплялося, то (в давнину) осуджували винуватця. До такої дівчини хлопці не хотіли засилати старостів, а дівчата таким хлопцям підсували гарбузи. Вони боялися, що з ними таке може повторитися.
На заручинах руки молодих зв’язували. Староста кладе хліб на столі і накриває його рушником, бере руку нареченої й кладе її поверх рушника, на руку нареченої лягала рука нареченого, а зверху – руки всіх присутніх свідків. Потім староста зв’язував всі руки рушником, примовляючи: «Не в’яжеться вузол, а в’яжеться слово, хто цей вузол розв’яже, хай дасть гроші на вінчання». Після чого хрещений батько або староста розв’язував руки. На заручинах сватів обдаровували: чоловіків перев’язували рушниками, жінок – хустками.

Деревце
В суботу ввечері готували невелике деревце або гілку прикрашали квітами, це супроводжувалося також піснями, танцями та вечерею. В той самий день жінки пекли коровай, який прикрашали птахами з тіста та квітами. Деревце (священне дерево) втикають в хліб та прикрашають свічками, калиною, позолоченими горіхами, яблуками, рутою, кольоровими свічками. Деревце ставлять в кутку навпроти образів. Деревце прикрашалося зверху до низу.
Вінкоплетіння (сучасна реконструкція)
(Буковинська хата, стоїть піч, лава, стіл або скриня накрита стравами, рушники, образи. На столі лежать готові паперові квіти, незавершене деревце)
Марія: Уже завтра весілля і зараз дівчата почнуть на дівич-вечір сходитися. Аж не вірить-ся, що моя Марина вже заміж виходить.
Марина: Ну чому Ви сумуєте, матінко? Весілля в мене завтра – радіти треба.
Марія: Колись ти мене зрозу-мієш, коли свою дочку відда-ватимеш.
1-ша дівчина: Благослови, ма-ти, нам зайти до хати та з на-шою молодою вечір провести.
Марія: Проходьте, проходьте, дівчата.
(Дівчата сідають на лави, починають робити букети з квітів, наспівують пісню, входять жінки).
1-ша жінка: Добрий вечір, доб-родійко Маріє! Добрий вечір, пані молода! Добрий вечір і вам, гості!
Вінчальна матка: О, та я бачу, що дівич-вечір у самому розпа-лі. А можна і мені до вас?
Марина: Звичайно, цей дім для нашої вінчальної матки завжди відкритий.
Вінчальна матка: Принесла тобі, Марино, весільний калач.
2-га дівчина: Проходьте та розкажіть, як Ви пекли його вчора.
Вінчальна матка: Благослови, Боже, Пречиста Госпоже,
І отець, і мати своєму дитяті
Сей калач зібгати.
Для випікання калача були запрошені сім жінок, які жили з своїми чоловіками в повній злагоді. Вони принесли борошно, яєчко, масло. На калач посередині поклали велику шишку, ввіткнули дві докупи стулені свічки. Тільки запаливши, саджали його до печі. А чи готове деревце у вас, дівчата?
1-ша дівчина: Ще не зовсім, тітко, та ми швиденько його завершимо.
Вінчальна матка: Давайте разом братися до роботи, бо година пізня.
Благослови, Боже, і отець, і мати
Своєму дитяті вінок зачинати.
Жінки співають: Ой з п’ятниці на суботу – 2 р.
Дайте, мамко, нам роботу.
Нехай гості не чекають – 2 р.
Славний вінок зачинають.
(Мама несе решето з барвінком, нитками, голкою, калачем. Три рази заходить, а матка не приймає два рази. На третій раз приймає роботу.).
Мама: Прошу вас, шановна матко, на цю роботу
Вінчальна матка: Ні, я за цю роботу не беруся. (3 рази)
Мама: Прошу вас, матко, нашим дітям вінок зачати.
(Жінки знову співають)
Мама: Ми вас дуже просимо на цю роботу.
Матка: Дякуємо вам за дові-ру. Я беруся за цю роботу.
(Спочатку плетуть вінок на образ Богородиці)
Жінки співають:
Ой упала звіздар з неба – 2 р.
Аж тепер нам тата треба.
Треба тата, ще й мамочки – 2 р.
Зачинати ці віночки.
(Заходять тато і мама, почи-нають плести вінок: на гроші, колоски жита, беруть нитку, голку).
Тато (мама) говорить:
Най Бог благословить, і отець, і мати
Своєму дитяті вінок зачинати.
Жінки плетуть вінок і співають:
Ой, на небі три зірниці, – 2 р.
У молодої три сестриці.
Перша несе голку, голку, – 2 р.
Друга несе нитку шовку,
Третя несе барвіночок – 2 р.
Молоденькій на віночок.
Жінки співають: Вийся, віночку, гладко, – 2 р.
Так як теє винне ябко,
Бо як підеш на сторону, – 2 р.
Щоб не було нам сорому.
А як підеш межи люди – 2 р.
Аж тоді нам слава буде.
Жінки знову співають: Трійця по церкві ходить, – 2 р.
Спаса за ручку водить.
Ой до нас, Спасе, до нас – 2 р.
Бо в нас тепер гаразд.
Бо в нас грають тай співають, – 2 р.
Славний вінок доплітають.
Закінчили плести вінок, жінки співають: Ой упала звізда з неба, – 2 р.
Аж тепер нам тата треба.
Треба тата ще й мамочки – 2 р.
Викупляти ці віночки.
(Тато з мамою підходять до матки, викупляють вінок, платять гроші).
Матка: Прошу прийміть роботу (кладе вінок на калачі).
Жінки співають:
Стеліть, мамо, кожушину, – 2 р.
Кладіть вінок на дитину. – 2 р.
(Стелять кожушину, молоді вклякають, тато з мамою сідають на крісла, беруть калачі з вінком і говорять:
Даруємо вас цим вінком та довгим віком,
Щоб були красні, як весна, багаті, як осінь,
Щоби того жадали, що у Господа Бога немає. – 3 р.
Жінки співають: Даруй нас, мамко, вінком,
Та даруй нас довгим віком,
Аби ми ся добре мали,
Аби вас ми згадували.
(Мама кладе на голову молодої вінок, молода з усіма цілується, жінки співають жартівливу пісню).
Молоді вийшли з хати.
Заходить дружба і каже:
Добрий вечір у вашій господі. Ану, музики, заграйте нам ве-селої і в танок мерщій усі пі-демо старші й молоді.
(Молоді танцюють швидкий танець).

Запрошення на весілля
Коли деревце та вінки були готові – молода з дівчатами йшла запрошувати на весілля. Виходити з дому потрібно було в напрямку сонця. В цей самий час молодий зі своїми дружбами ходив також запрошувати. Молода кланялася кожному присутньому в хаті й навіть дітям, після цього подавала хлібець, спечений у вигляді шишки. Перед відходом їй дарували подарунки, які збирали дружки та дрібні гроші на «підківки до чобіток». Якщо в хаті була дівчина, вона приставала після запрошення до кортежу.
Після запросин, молода повертається до хати, де сідає на посад. Пізніше прибуває зі своїми дружбами та подарунками молодий, який сідає також на посад біля молодої. Після вечері цілу ніч тривали танці, а молодий залишався на ніч.

Коровай
Коровай пекли одружені жінки. Кожна жінка, яка була залучена до цього мала принести з собою трохи муки, яєць, масла і т. і. Молодиці заквітчувалися барвінком та мили руки. Під час приготування короваю, так звані коровайниці співали ритуальних пісень. Коровай прикрашали виробленими з тіста сонцем, місяцем, голубами. Зверху коровай прикрашали обручем з тіста, встромляли шишку, помальовану на червоно. Крім коровая пекли ще шишки, дивень, лежень. Після того, як коровай садили в піч, починалися танці з лопатою та діжою, в якій місили тісто.

Вінчання
Вінчання відбувалося в неділю до обіду, після вінчання молодий і молода разом з своїми гостями йшли на обід у свій дім. Після обіду, а згодом і вечері молодий йшов до молодої. На вході відбувався «викуп молодої».

Весілля
Власне саме весілля починається з організації поїзду молодого до молодої. Розпочинають з обіду в молодого. На звуки музики до хати молодого збираються гості. Молодий виходить з хати разом з старшим боярином і вітає тричі товариство, після цього він вказує на парубків, які підуть з ним . Боярин знімає з парубків шапки і до кожної з них пришивалася червона стрічка або пучки барвінку. Це парубоцьке товариство називали боярами, а самого молодого – князем. Такі самі відзнаки роздавали і світилкам, тобто дівчатам, які були присутні в поїзді молодого. Молодий сидів на покутті, по-праву сторону сиділи дружби, а по ліву світилки. Після обіду боярин збирав гроші і після цього проводилися певні обряди.
Після обрядів під спів виряджалися в дорогу. Коли молодий від’їжджав – перед ним несли весільні корогви. В більшості місцевостей молодий з товариством їхали вверхи. По дорозі до молодої відбувалися перейми, коли молодий мав платити гроші та вгощати, тих хто його зупинив.
Поїзд молодого зупинявся перед зачиненими воротами. Зі сторони молодого ідуть у двір два старости і за столом посередині двору зустрічають двох старост зі сторони молодої. Після «переговорів» за столом (викупу молодої) молодого впускають у двір.
Зустрічати поїзд молодого виходила мати молодої у вивернутому кожусі, з мискою води та з вівсом в руках. Після того, як молодий сідав коло молодої, починався розподіл подарунків між ріднею дівчини. Зі сторони молодої всіх обдаровували вишитими рушниками.
Після цього починали розплітання коси та одягання серпанку. Молодій одягали очіпок, а мати пов’язувала намітку. Ця церемонія супроводжувалася співом. Після покриття голови молодої приносли коровай і розподіляли його за порядком споріднення та за віком. За короваєм ішов обряд перевезення молодої до хати молодого, який розпочинався вечерею.
5. Сільські діалекти
Слово діалект походить від грецького «розмовляти, спілкуватися, вести розмову один з одним» й означає наріччя, мову, якою спілкується між собою певна група людей. Це різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов’язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю. Літературна мова має якнайтісніший зв’язок із загальнонародною мовою і нею послуговується все населення держави. З другого боку, літературна мова, як і загальнонародна мова, тісно пов’язана з територіальними діалектами.
Так історично склалося, що не тільки в межах великих регіонів, а й в окремо взятих населених пунктах сформувалися свої діалекти. Не винятком є й Буковина, де майже кожен район має свої діалектичні особливості. Кілька десятків років тому жителі сіл Лука й Кострижівка послуговувалися виключно діалектичною мовою, яка у великій мірі збереглася донині. Важливо, щоб ця жива, сільська діалектична мова не забулася, не розчинилася в сучасних реаліях. Саме з цієї причини місцеві сільські діалекти зібрано й вміщено в цій книзі аби з ними могло ознайомитися сучасне й наступні покоління молодих людей.

Ароплян – літак
Анцуг – костюм
Анкір – невелика кімната, комора
Антрамент – чорнило
Афини – чорниці
Бабратиси – перебирати
Банувати – жалкувати
Бадіка – тітчин чоловік, дядько, вуйко
Баняк – каструля
Барда – сокира для обтісувування деревини
Барабуля, мандабурка – картопля
Баталія – битва
Батяр – бешкетник
Батько – хрещений батько
Бахур, бахуриця – хлопча, дівчина – підлітки
Баярок – жіночий тканий пояс
Бесаги – вовняні дві торби злучені
Бігме – клянуся, їй Богу
Біндяк – джміль
Борзо – швидко
Бомбетиль, бомбетля – дерев’яний розкладний диван
Бри – вигук при звертанні
Бріфташка – мала сумка
Братванка – сковорідка
Братрура – духовка в печі
Буката – частина, шматок
Букатка – частина, кусень, шматок
Бульбона – глибоке місце у водоймі
Бурдей – землянка
Вайльо – вигук здивування, «не може бути»
Вадро (наголос на першому складі) – міра кількості овечого молока
Вакатиси – наважуватися, вагатися
Васервага – будівельний рівень
Варги – великі губи
Верітка, вереня – домоткане рядно
Веремнє – гарна погода
Верітка – рядно, плахта, якими покривають постіль або підлогу
Видіти – побачити
Видкоси – видно на вулиці
Ввихатися – поспішати
Вижу – бачу
Воловід – товстий мотуз
Волічка – шерстяні нитки для вишивання
Відфасувати – отримати з державної каси чи складу
Відки – звідкіля
Відців – звідси
Відей – мабуть
Вікапаний – схожий
Вінчувати – вітати
Вихіритися – виспатися
Виштрикнути – вистрибнути
Вибриндитиси – нарядитися, гарно одягнутися
Віцігорне – елегантне, вишукане
Втиравник – рушник
Вуйко, вуйцьо – дядько
Вуйна – тітка
Вудвуд – одуд
Вутлий – худий, неякісний
Газда, газдиня – господар, господиня
Гарнц, гарнець – міра об’єму сипучих тіл (3,262 л)
Гвер – гвинтівка, рушниця
Глей – вогка, в’язка глина
Гонт – тонкі дощечки розміром 10 х 40 см для покривання будівель
Гостинець – шлях
Горботка – дві плахти, що їх носять замість спідниці
Склеп – магазин
Гуска солі – стовпчик солі (пресована сіль)
Гандрабатий – висока і худа людина
Гата – досить
Гарувати – тяжко працювати
Гарбата – чай
Гачі – зимові чоловічі штани з грубого сукна
Гвалт – тривога, вигук
Гвавтувати – голосно кричати
Гвер – гвинтівка
Гиливатий – людина з виликим животом
Геливо – живіт
Гезди – отут
Ґердани та бодзики – прикраси з намистин бісеру та клаптиків матерії.
Гевкнути – міцно кинути
Гилетка – діжка об’ємом 25 л.чверть кірця, для сипучих продуктів
Гилити (нагилити) – рекомендувати, пропонувати
Гимбель – рубанок
Гиндиль – продажа чогось
Гиндлювати – продавати з прибутком або збитками для себе
Глота – натовп, юрба
Глобін (гльобін) – крем для взуття
Годний – міцний
Гонор – шана
Горботка – жіноча запаска
Горнє – чашка
Горн – частина домашньої печі, комин
Гостинец – центральна дорога
Гостит – щастить, добре складаються справи
Готар – межа за населеним пунктом
Годити – домовлятися
Гризтиси – переживати
Гуша – воло, зоб
Гузица – сідниці, дупа
Гуляти – танцювати
Гуслянка – ряжанка, зварене і заквашене молоко
Данец – танці
Данцувати – танцювати
Двірник – начальник громади, сільський голова
Дзигарок – годинник
Дзигар – сигарета
Двигати – працювати
Дідич – поміщик, шляхтич
Джюс – негідник, погань
Дивитиси – бачити
Дикунок (наголос на другий склад) – окоп для ведення бойових дій
Драниці – тонкі дощечки для покрівлі розміром 10 х 40 см
Дрантя – одяг
Драганистий – високий, здоровий
Дучка – діра, нора, дупло
Дюгати – штрикнути, вдарити
Жалізко (залізко) – праска
Жовняр (жовнір) – солдат
Жерти – об’їдадися
Жнєкати – жувати
Запаска – жіночий одяг з вовняного домотканого матеріалу (плахта)
Зарінок – рівне місце біля річки, де випасають худобу Зилізко – праска
Замаїти – заквітчати, прикрасити зеленим
Запівкати – засвистати
Запіворити – заверещати
Зачєрати – черпати, набрати
Заштрикнути – ускочити
Застити – охолонути
Здибанка – зустріч
Зимний – холодний
Зицирувати – муштрувати
Звізди (наголос на перший склад) – зірки
З’їдатиси – хвилюватися, переживати
З’їстиси – перехвилюватися
Зрабувати – заграбувати
Зупа – суп, юшка
Їйце – яйце
Єйца – яйці
Йох – міра площі угідь. Звичайни – 0,4316 га, кадастровий – 0,576 га
Кавалєр – парубок, наречений
Казета – газета
Кагла – отвір в стіні для виходу диму в сіни
Каламарь – чорнильниця, стограмівка
Калатати – дзвонити
Карник – клітка для утримання свиней
Карок – потилиця, задня частина шиї
Катран – ганчірка
Канона – гармата
Казанє – промова священника
Кептар – кожух без рукавів
Кила – грижа
Кивати – чіпати, займати
Килавий – хворий на грижу, лінивий
Кириня – засміченість, безлад
Кицка – грудка землі, дернина
Кирница – колодязь
Кіяня (кіянє) – кирка, довбня
Ківатиси (ківайси) – рухайся (рухатися)
Клака – спільна безоплатна робота (толока)
Кланцатий – зубатий
Кланцата – зубата
Клячіти – стояти навколішках
Кертиня – кріт
Кланя – полукіпок (30 снопів)
Корона, крона – золота, срібна або паперова айстро-угорська грошова одиниця
Крак – гілка дерева
Крейцер – дрібна австрійська монетаКланя – 30 снопів
Крижавка – головка капусти
Кросна – ткацький верстат
Кливец – молоток
Клямка – саморобний замок для дверей
Ковбок – частина колоди, на якій колять дрова (дурень)
Ковтки – сережки
Ковінька – пеньок від стебла кукурудзи
Ковтати – стукати
Колесо – велосипед
Контетний – задоволений
Кориц – центнер, 100 кг
Коц – шерстяне чи байкове одіяло
Конче – обов’язково
Конфитури – варення
Кридениц – буфет
Кримінал – в’язниця
Крипір – нестерпна напружена обстановка
Крижма – полотно до хресту дитини подарунок кумів на хрестини
Кільо – кілограм
Кілько – скільки
Компот (наголос на першому складі) – густоварене повидло з яблук
Кошниця – великий плетений сарай, де сушать кукурудзу
Кугуток – сережка
Куми – хрещені батьки
Курва – жінка легкої поведінки
Куревство – подружня зрада
Кулеша – мамалига
Куферок – невелика скриня для зберігання одягу
Куфайка – верхній теплий одяг на ваті
Кушина – кожух
Курмей або очкур – мотузка
Лаба – нога
Лабуз – очищені від качанів стебла кукурудзи
Ланц – ланцюг
Лікоть – міра довжини 0,637–0,682 м
Літра – літрова чашка
Логофет – вища боярська посада
Лєрва – повія
Лейбик – нагрудник, коротка безрукавка з овечого хутра
Ледви – мляво
Лигати – ковтати
Лужко – ліжко
Люфт – повітря
Люфтувати – провітрювати
Льондати – блукати
Мазили – дрібні привілейовані землевласники, відставні чиновники
Мантля – пальто
Масне – жирне
Матка – хрещена
Матуша, вуйна – рідна тітка
Мацьорник – ненадійний, непорядний чоловік
Машінгвер – автомат, кулемет
Мандабурка – картопля
Мельдуватися – заявитися
Мельдувати – заявляти
Мийка – ганчірка, людина-пльоткар
Митрика – свідоцтво про народження
Міток – міра кількості пряжі (2 м)
Міщулик – невелика торбинка
Мус – необхідність чогось
Млака – пасовище
Морва – шовковиця
Морг – міра площі 0,5784
Мошул – дідусь
Моцний – сильний, дужий
Мочанка – підлива
Муцуватиси – напружуватися
Мус – потрібно
Наглий – раптовий, несподіваний
Навправец (направці) – навпростець
Направитиси – зібратися кудись, іти кудись
Напудивси – налякався
Накрівка – кришка
Нанашка – хрещена мати
Най – не чіпай
Натевкатиси, або нажерси – переїсти, об’їстися
Ненза – болячка, хвороба, напасть
Неньо – тато, батько
Нехарно – неохайно
Оберлюфт (оберліхт) – кватирка
Обіскати – вибирати щось
Обора – подвір’я
Однакі – однакові
Око – міра сипучих тіл і рідини (1,278 кг, 1,52 л)
Окіп – довга яма
Оказія – пригода
Луфко – олівець
Ослін – велика лавка
Острота – суворість
Пазити – стерегти, доглядати
Патик – прут, палиця
Паприка – перець
Пацє – порося
Пашниця – злакові культури
Помана – спогад
Половик – яструб
Пуделко – коробка
Професор – учитель
Пасмо – міток пряжі в 10 чисниць (1 чисниця має 3 нитки)
Перемітка – верхня жіноча селянська одежа
Портяниці – літні селянські домоткані штани з конопляного полотна
Примарія – сільська управа за часів Румунії
Пропінація – право на виробництво та продаж спиртних напоївКлака – толока, спільна робота за частування
Пантрувати – стежити, стерегти
Перепужений – переляканий
Пивка – м’яч
Пилуйси – поспішай
Пилуватиси – поспішати
Пиндити – гнати
Писок – рот
Півниця – підвал
Півкавки – свистіти
Піворити – верещати
Пірвати – порвати
Піхати – товкти
Пиняво – повільно
Пляц – місце
Пляцок – пиріг, торт
Пльонтати – помало іти
Пльонтарь – поверх у будинку
Подивиси – поглянь
Помінити – пообіцяти
Помело – пльоткар
Попацити – потрапити в біду
Попів – попіл
Портяниці – чоловічі штани з білого домотканого полотна
Поріб’є – ребра
Порунтати – зрушити
Порція – чарка горілки
Посороми – сороміцькі слова
Постерунок – призов на військову службу
Потермосати – потрясти
Потерпати – боятися, дрижати зі страху
Правунок – судовий розгляд суперечок
Пражина – довга палиця, міра землі 0,10 га
Пражити – смажити, припікати
Празник – свято
Провадити, запровадити, спровадити – розпочати щось
Примарія – міська управа
Присилити – примусити
Публіка – колотнеча, клопіт, сором, поговір
Пужатиси – лякатися
Пуляриц – гаманець
Пуриц – гоноровий чоловік, зазнайка
Путня – відро
Пюрнічка – ручка для писання
Пуцувати – чистити
Регімент – полк
Ревкнути – крикнути
Рейвах – крик, гвалт
Риж – рис
Рипіжитиси – нервувати
Рискаль – лопата для копання
Рихтувати – ремонтувати
Ріще – зрізані гілки
Ровер – велосипед
Рондиль – велика каструля, виварка
Рубель – пристосування з палиці та довгої мотузки для закріплення сіна під час транспортування
Ружа – троянда
Румигати – пережовувати
Рура – духовка
Рунтати – рушати, чіпати
Русти – плакати, рюмсати
Сабашок – короткотривала та швидка робота
Сараку (сарака) – нещасна людина, бідолаха
Сажень – міра довжини 213,36 см
Сардак – зимовий верхній чоловічий одяг з грубого сукна
Скит – місце перебування монахів, невеличкий монастир
Сподні – штани
Спуститися – покластися
Сопух – дух, сморід
Світлина – фотографія
Свєто – свято
Сивий – сірий
Саманає – схожий, схоже
Силувати – примушувати до чогось
Скішня (стічня) – гурт собак
Скоботати – лоскотати
Склеп – крамниця, магазин
Скорца – домотканий вузький довгий килим, яким прикрашали стіни кімнат
Слота – непогода, довготривалий дощ
Слоїк – скляна банка
Слуп – стовп
Сночи – вчора
Сокотити – стерегти
Сторонский – з іншої сторони, чужий
Стрих – горище
Стрій – одяг
Стрільба – рушниця
Студинец – холодець
Студено – холодно
Сукинка – сукня
Тайстра – вилика домоткана торба
Таний – дешевий
Таліграма – телеграма
Ташка – портфель
Теньгий – великий
Териферити – розтринькувати
Тішитиси – радіти
Толока – громадське пасовище, місце гуляння молоді
Трандахір – троянда
Трачка – тартак, лісопильня Трап – бігом
Трамбувати – товкти
Трипіцкатиси – нервуватися
Тріло – отрута
Трюхан – індик
Трюха – індичка
Троща – очерет
Турпан – шерстяна квітчаста хустина
Уздрів, уздріти – побачив, побачити
Урльоп – відпустка військова
Уритний – негарний, некрасивий
Фана – прапор
Файно – гарно
Фальча – міра площі 1га
Фальчивий – нечесний, брехливий
Фасон – вид
Фаярцик – запальничка
Фальча – міра площі угідь (1,358–1,421 га)
Фертік – кінець
Фешторь – лісник
Фист – дуже
Фіра – підвода, віз
Фіртка – хвіртка
Фівкати – свистіти, розмахувати ногами (для тварин)
Фішмайстер – головний рибовод
Фрізура – зачіска
Фотиграфія – фотографія
Фузія – рушниця
Фуфела – метелиця
Фурєти – кидати
Фурити – кинути
Хавка – рот
Халупник – убогий малоземельний селянин
Хиріти – спати
Царина – засіяне або оброблене поле, сінокіс, поляна в горах
Цвирок (царинка) – сосок
Цвікати – говорити не приємні речі для співрозмовника та перебивати йго
Цвіклі – хрін з червоним буряком
Цебер – дерев’яна ванна
Церета – скатерка
Цізорик – зі смаком одягнутий
Ціп – інструмент для обмолоту снопів злакових культур
Цітки – маленькі мідні випуклі кружечки
Ціхо – тихо
Цурканка – білий святковий кожух
Цяпана, цяпаний – веснянкувата, веснянкуватий
Цяпати – капати, доїти
Челядина – саркастичне людина
Чічка – квітка
Чос – чогось
Чупер – волосся
Чюріти – дзюрчати, текти
Чюркач – джерело
Шандарь – жандарм, міліціонер
Шанец – канава
Шкіритиси – сміятися
Шмір – мастило для коліс підводи
Шіфа – корабель
Шовкова рікля – шовкова в різних смугах сукня без рукавів, з станком (половиною плахти), пришитим до спідниці
Шос – щось
Шпаргат – кухонна плита
Шнапс – горілка
Шпуряти – кидати
Шпіг – мозок
Шопа – клуня, великий сарай
Штильмахер – столяр
Шпотатися – спотикатися
Штири – чотири
Штрикати – скакати
Штрика – залізнична колія
Штуркати – штовхати
Штурпак – неграмотна людина
Шріт – дріб
Шубер – засувка для димаря
Шульок – кочан кукурудзи
Шуруй – забирайся
Шутер – гравій, щебінь
Шумилиння – листя, в яке загорнутий качан кукурудзи
Шуфля – совкова лопата
Щезник – чорт
Якос – якось

Старовживані вислови
Ходити магурами – безцільно блукати
Шляг(х) би тя трафив – побажання комусь лиха
Нема ряду – нема порядку
Робити на збитки – навмисно шкодити, жартома
Дати шміру – прискоритися, пришвидшитися
Добрий день – привітання
Дай Боже – розставання, побажання
Годен (годин) знати – невідомість
Так годитси – так треба, такий звичай
Ти у митрику подивиси – нагадування про вік людини
Казати казанє – проповідь (розповідь) священника на певну тему
За мус – через силу, через небажання
Мой ти мо – сварливе звернення до когось
Узни (взни) ня – непристойне звернення до когось
Городити клаки – говорити несенітниці (небилиці)
Іти до фотиграфії – йти сфотографуватися
Най тя качка копне – незадоволення людиною, її діями та словами
Невитримана година – нестерпність, нестримність
Говорити посороми – говорити непристойності

6. Прислів’я та поговірки
До неоціненних коштовностей фольклору будь-якого народу, а відтак і українського, належать прислів’я та приказки – короткі влучні вислови, які образно та лаконічно передають нащадкам висновки з життєвого досвіду багатьох поколінь предків. Вони пов’язані з узагальненою пам’яттю народу та результатом його спостережень над життям і явищами природи, що дає змогу молодому поколінню формулювати погляди на етику, історію й політику.
У своїй сумі прислів’я та приказки становлять начебто збірку правил, якими людина має керуватися у повсякденному житті. Вони рідко тільки констатують якийсь факт, скоріше рекомендують чи застерігають, схвалюють чи засуджують, – словом, повчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь нашого народу, чия невичерпна талановитість, високе естетичне чуття й гострий розум і тепер продовжують примножувати і збагачувати духовну спадщину, що громадилася віками. Різкої межі між прислів’ям та приказками не існує, а основна відмінність полягає насамперед у тому, що прислів’я є більш розгорнутими, ніж приказки.
Сучасні дослідники на сьогодні віднайшли й записали тисячі цих чудових фольклорних зразків народної мудрості, на яких вчаться й будуть вчитися все нові покоління українців. Але ця книга вміщує лише ті прислів’я та приказки, які характерні для сіл Лука і Кострижівка. Ці золоті зернята народної мудрості маленькі, але дорогоцінні, – служать і служитимуть справі морального й естетичного виховання нашого народу й особливо дітей та юнацтва.

Аби день до вечора.
Аби шия – ярмо буде.
Аж у п’ятах похололо.
Багато снігу – багато хліба.
Бачив як свої вуха.
Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте.
Без труда не виловиш і рибки із пруда.
Бережи честь змолоду.
Бий його лиха година.
Більше діла – менше слів.
Б’ється, як риба об лід.
Б’ють і плакати не дають.
Брехнею світ перейдеш, а назад не вернешся.
Бреши, та знай міру.
Вашими устами мед пити.
Вдома і стіни гріють.
Взявся за гуж, не кажи, що не дуж.
В здоровому тілі здоровий дух.
Видно пана по халявах.
Від добра добра не шукають.
Від погляду молоко кисне.
Влітку один тиждень рік годує.
Вміє зуби заговорити.
Вміння і труд все перетруть.
Вовка боятися – в ліс не ходити.
Восени ложка води, а цебер грязі.
Всякому овочу свій час.
В тихому болоті чорти водяться.
Вчення – світ, а невчення – тьма.
Вчитися ніколи не пізно.
Вчепився, як рак.
Говори до нього – як горохом об стінку.
Голова добре, а дві – краще.
Голод – не тітка.
Голодній кумі хліб на умі.
Горбатого могила виправить.
Готуй літом сани – а взимку воза.
Де наше не пропадало.
Де не повернеться – золоті верби ростуть.
Де не посій, там і вродиться.
Де тонко, там і рветься.
Диму без вогню не буває.
Діло майстра боїться.
Добре чужими руками жар загрібати.
Дурне, як сало без хліба.
Дурний, як пень.
І за холодну воду не береться.
І тяжко нести, й жалко кинути.
Іще той ся не вродив, аби йому догодив.
Йде, як на заріз.
Йому пальця в рот не клади.
Йому як з гуски вода
Життя прожити – не поле перейти.
Жінка три кути хату держать, а чоловік – один.
За деревами й лісу не бачить.
За дурною головою і ногам нема спокою.
За що купив, за те й продав.
З великої хмари малий дощ.
З вогнем не жартуй.
З вогню та в полум’я.
З ким поведешся, того й наберешся.
З миру по нитці – голому сорочка.
Знайшов сокиру під лавою.
За одного вченого дають десять невчених.
З-під ринви та на дощ.
Зробив діло – гуляй сміло.
Кінець діло хвалить.
Кінь на чотирьох і то спотикається.
Кожна жаба своє болото хвалить.
Коли не тямиш, то й не берися.
Коня кують, а жаба і соба ногу підставляє.
Косо, криво, аби живо.
Краще з розумним загубити, як з дурнем знайти.
Краще погано їхати, ніж добре йти.
Крутиться, яу муха в окропі.
Крутить, як циган сонцем.
Куй залізо, поки гаряче.
Курям на сміх.
Ластівки низько літають – дощ обіцяють.
Ледачий, хоч по смерть посилай.
Лінивий двчі робить, а скупий двічі платить.
Ложкою моря не вичерпаєш.
Минулася котові масниця.
Млин меле – мука буде.
Моя хата скраю.
М’яко стеле, та твердо спати.
На безриб’ї і рак риба.
Надувся, мов сич.
На житті, як на довгій ниві.
Наука не веде до бука.
Не все те золото, що блищить.
Не кажи – не вмію, а кажи – навчусь.
Не кажи гоп, доки не перескочиш.
Не копай другому ями, бо й сам упадеш.
Не купуй кота в мішку.
Не лізь поперед батька в пекло.
Не мала баба клопоту, то купила порося.
Не підливай масла у вогонь.
Не плюй в криницю, знадобиться води напиться.
Не святі горшки ліплять.
Не спитавши броду, не лізь у воду.
Не такий страшний чорт, як його малюють.
Не той урожай, що на полі, а той, що в коморі.
Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно.
Ні бе, ні ме, ні кукуріку.
Ні богові свічка, ні чортові кочерга.
Ні в тин, ні в ворота.
Ні до ліса, ні до біса.
Ніде правди діти.
Ні пришити, ні приліпити.
Ні риба, ні м’ясо.
Ні стиду, ні совісті.
Один до ліса, другий до біса.
Очам страшно, а руки роблять.
Паршиве порося й у Петрівку змерзло.
По одежі стрічають, по уму проводжають.
Під лежачий камінь вода не тече.
Правда і в морі не тоне.
Правда очі коле.
Працює через пень-колоду.
Пристав, як смола.
Притулив як сліпого до плоту.
Приший кобилі хвіст.
Пропав ні за цапову душу.
Пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл.
Робить, як мокре горить.
Роботящі руки гори вернуть.
Роздайся, море, – тріска пливе.
Розуму не позичиш.
Розум за гроші не купиш.
Світ не без добрих людей.
Ситий голодному не товариш.
Сім верст до небес, і все пішки.
Сім п’ятниць на тиждень.
Сім раз відмір, раз відріж.
Сказав, як відрізав.
Скільки вб’єш, стільки в’їдеш.
Слово – не горобець, вилетить – не піймаєш.
Сміливому море по коліна.
Стук, грюк, аби з рук.
Ти йому про образи, а він тобі про гарбузи.
Ти йому плюй межи очі, а він каже – дощ іде.
Тихший води, нижчий трави.
Тихше їдеш – далі будеш.
Хай тебе курка копне.
Ходить, як корова за телям.
Хоч кілка на голові теши, а він своє.
Хто дбає, той і має.
Хто везе, того й поганяють.
Хто в ліс, а хто – по дрова.
Хто горя не бачив, той і щастя не знає.
Хто пізно ходить, той сам собі шкодить.
Чого навчився, того за плечима не носить.
Чув дзвін, та не знає, де він.
Шануй учителя, як родителя.
Щоб тобі пусто було.
Що з воза впало, те пропало.
Що правда, то не гріх.
Цілий день байдики б’є.
Упертий, як козел.
У страху очі великі.
Яблуко від яблуні недалеко падає.
Язик до Києва доведе.
Як вовка не годуй, а він все одно в ліс дивиться.
Як грім серед ясного неба.
Як не наївся, то не налижешся.
Як постелиш, так і виспишся.
Як п’яте колесо до воза.
Як сироті женитися, так і ніч мала.
Як сніг на голову.
Як умієм, та і пієм.
Яке дибало, таке й здибало.

Толока-Клака
З давніх-давен в селах Лука й Кострижівка (як і на усій території Буковини) сформувалася колективна форма праці – «толока». Вона, як правило, влашто-вувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Частіше за все учасниками «толоки» були сусіди, родичі, куми. Таким чином, виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготов-ляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житло та господарські споруди, заготовляли продукти харчування тощо). Після виконаної роботи нак-ривався стіл, влаштовувалося свято.
Трудомісткі сільські робо-ти, що забирали багато часу, породили форму колективної допомоги, яка в українців Бу-ковини дістала назву «клака». В Україні праця гуртом для швидкого виконання великого обсягу роботи, на яку кличуть сусідів, родичів, товаришів, має назву «толока». Термін «клáка», який буковинці запозичили у молдаван, побутує майже у всіх українських селах Північної Буковини. Походження його пов’язують з румунським «сláсă» (панщина, приму-сова робота), який походить від сербського «тлáка» (панщина, примусова робо-та) або болгарського «тлакá» – безплатна колективна допомога в роботі сусідам, родичам.
Найчастіше в селах Лука і Кострижівка клаку організовували переважно для виготовлення цегли-сирцю – саману та закидання вальків на стіни і перекриття. Ця форма допомоги тривала від кількох годин (прядіння ниток, дерти пір’я, чистити кукурудзу) до цілого дня (жнива, копання картоплі, буряка, виготовлення саманної цегли), зрідка два дні. На клаку сходилася вся родина, приходила також більш віддалена родина, сусіди, особливо ті, хто планував будуватися. Кількість учасників клаки залежала від розміру майбутньої хати, виду роботи, наявності малої чи великої родини та участі господаря у клаках односельців. Господарі, які мали намір будуватися, «йшли на займи» – «позичали» тим, хто будувався, день, який вони в майбутньому мали відробити у них. Клака це робота без грошей, але з віддачею. Для окремих робіт також організовували малі клаки – з невеликою кількістю людей. На малу клаку приходило 15-20 чол. Селяни ходили одне до одного, «щоб заробити на свою клаку, якщо я не піду, то до мене ніхто не прийде», – вповідав луківчанин Гороховський Михайло.
Під час виготовлення цегли-сирцю клаку організовували біля ріки (ставка) або придатній землі. Розкопували глейкову землю, готували заміс, добавляли воду на заміс, місили ногами, кіньми та волами. Спочатку розбивали землю, солому кидали під час замішування. Землею, вимішаною із соломою, наповнювали форми, відформований саман тягнули на рівне місце, де перекладали, щоб добре висох, як висохне – складали у штабелі. Зі штабелів возили на місце, де має будуватися хата. За спогадами Бабалюка Ф.С. технологія виготовлення саману була така: «Чоловіки накидали глину в форми, ногами набивали, руками заглажували, жінки готові форми тягнули на місце сушіння, перевертали, з порожніми йшли до ями їх мочити, подавали чоловікам, вони посипали форму половою і знову їх забивали глиною. До обіду 30–40 так званих клаканів переробляють весь заміс». Вибір місця проведення клаки залежав від наявності води, глини, рівної ділянки для сушіння цегли: «Як була близько вода, то клаку робили біля нової хати, а як далеко, то на низах, де знаходилася вода. Воду було легше возити, ніж глину,» – згадував Бабалюк І.В. Великий заміс називався «грас». Клака відбувалася в один день, рідко – у два. Робити клаку впродовж двох днів було непросто з огляду на видатки, тому старалися добре підготуватися до неї й провести в один день. Під час клаки намагалися максимально використати людей та виконати найбільш трудомісткі роботи.
Клака відбувалася без оплати, за частування. Праця гуртом, щоб допомогти виконати роботу великого обсягу, була також пов’язана зі значними витратами господарів на частування. До клаки готувалися заздалегідь – кололи свиню, жінки готували у печі різні страви. Зі слів Баранецького Теофіла: «Господар був командир клаки, сам турбувався за їжу, готував, щоб було людей чим годувати, у печі варили борщ, голубці, м’ясо, картоплю».
Клака в буковинських селах була святом праці та відпочинку. Після тяжкої й корисної для громади праці найняті робітники танцювали й співали українських пісень. Клака об’єднувала громаду, виховувала любов до праці, готовність до безкорисливої допомоги сусідам, родичам, була школою передачі народних знань і традиційної культури.