Видатні особистості Кострижівка

1. Сидонія Никорович (1888-1955 рр.) – письменниця

В селі Лука знаходиться будинок свяще-ника (резиденція), що збудований на гро-мадські кошти в 1864 році з дерева, а в 1911-1913 рр. з каменю. Пам’ятний він тим, що в 1913 р. в письменниці Сидонії Гнідої гостю-вали Володимир Винниченко з сім’єю, пись-менник Микола Коваленко й відомий гострою антиленінською критикою Лев Юркевич. Юркевич критикував Володимира Леніна та більшовиків за централізм і великодержавний шовінізм, захищав необхідність української автономії, окремої пролетарської партії. Ленін вважав Юркевича одним із найнебезпечніших своїх супротивників у національному питанні. А влітку 1914 року тут же гостювали пись-менниця Ольга Кобилянська й письменник Микола Євшан.
Сидонія народилася 1888 року в с. Веренчанка, дівоче прізвище Ілюк. Писати й друкуватися почала десь 1908-1910 роках, будучи заміжньою за священиком Омеляном Гнідим. В 1912 році про неї вже знала Ольга Кобилянська. Ранні твори поки що невідомі, але її діяльність стає більш помітною тоді, коли вона розлучилася з Омеляном Гнідим і вдруге вийшла заміж за начальника митної служби Сильвестра Никоровича (1924 р.). З цього часу свої твори підписує «Сидонія Гнідий-Никорович». З середини 20-х років вона почала співробітничати з газетою «Хліборобська Правда», в якій друкувала свої твори. Вона ж редагувала «Літературно-Науковий додаток» до цієї газети, а з 1935 р. й постійну рубрику «Жіночі справи».
З 1929 р. Сидонія співпрацює з журналом «Самостійна думка», в якому редагувала два додатки: «Самостійна думка Української Матері» та «Державно-Творча Трибуна України». Писала твори й для дітей, які друкувалися у дитячому журналі «Українська ластівка». Вона брала посильну участь в роботі товариства «Жіноча громада». Восени 1931 р. «Жіноча громада» скликала з’їзд, на якому Сидонія Никорович виступала з рефератом «Про поширення національної ідеї». У 1934 р. товариство «Жіноча громада» з представниками інших організацій влаштувало прощальний вечір письменниці, яка виїжджала на постійне місце проживання в Румунію. Прощальну промову виголосила письменниця Ольга Гузар. Але й після від’їзду з Буковини С. Никорович не переставала співробітничати з крайовими газетами та журналами.
Найбільш відомими творами Сидонії Никорович є «Життя і смерть пана Кубика», «На рахманськім острові в тяжкій неволі», «Вдова з-над Дністра», «Козак і русалка», «Руська бояриня Олена» та інші. Вже знайдено 25 її творів з більш як 60-ти. Політичні погляди Сидонії Никорович були досить ліберальні. Вона любила свою землю, свій народ, оспівувала його мову й звичаї, дуже любила слухати й співати українські пісні. Вона бажала кращої долі своєму народу, але помилково вважала, що цього можна добитися в межах румунської державності. Її погляди й стремління йшли врозріз з політикою насильницької румунізації, яку насаджував уряд. Померла Сидонія Гнідий-Никорович в 1955 р. й похована в місті Бухаресті.
Заслуговують на увагу читача спогади С. Никорович про гостювання в неї відомих українських письменників Володимира Винниченка, Ольги Кобилянської та Миколи Євшана.

2. Незабутні зустрічі
(спогади Сидонії Никорович про Ольгу Кобилянську)
«Я пізнала Ольгу Кобилянську два роки перед війною. Нас познайомила література. Коли я зустріла Ольгу Кобилянську, вона простягнула свої ніжні руки і сказала: «Я чекала на вас, добре, що ви прийшли. Я ваші річі читала, але щось певного про них сказати не можу. Я не критик, але вам вкажу дорогу. Я маю у Львові молодого приятеля, до котрого маю неограничене довір’я і покладаю на него дуже великі надії. Прошу післати до него ваші манускрипти разом з моєю візиткою». Я вислала мої праці до Миколи Євшана. На вакації 1914 року я запросила до себе Ольгу Кобилянську і Миколу Євшана, тоді перебували в мене гурт відомих українців зі Львова, що збирали всякий етнографічний матеріал. Ольга Кобилянська розказувала про Євгенію Ярошинську, Наталію Кобринську, Олену Пчілку, Лесю Українку, з котрими дружила, зустрічалася і листувалася.
Перед нашою хатою був зелений майданчик для ігор. Раз прийшла Ольга Кобилянська і сказала до мене: «Того року жив тут Винниченко зі своїми». Якийсь час ми приглядалися грі молодіжи. Я почала говорити: «На цій площі того року грали інші люди, іншої гри. Я бачу їх постаті виразно й ясно перед собою і чую їх зв’язь з нами, тут на цій площі вони полишили щось по собі. Тут у повітрі дрежить і окружає нас їх енергія життя і та сила заставляє мене їх не забувати. Тут по цій зеленій площі бігав зігрітим та й дуже зайнятий своєю грою Володимир Винниченко. Лев Юркевич і Микола Коваленко любили ігри, де тіло в постійнім напруженню, в скорих рухах. Він любив ранком десь іти собі в природу й ніколи не казав про свої улюблені місця, він там працював. Він любив шахи і грав завзято. Любив свої думки й дуже гаряче обороняв їх. Любив свої думки передавати другим і впливати на других.
Ці люди далекі нам своїм світоглядом і способом життя, сказала Кобилянська, але вони наші. Борються за те саме, що ми. Ми всі ждемо на те, щоб нам зійшло сонце на Україні. Ми йдемо всі до одної ціли, але ріжними дорогами. Хоч я не гожуся в нічім з ними. Бо це мені далеке, але я поважаю і шаную їх борьбу, їх терпіння душі і їх гарячу тугу…
Сонце зайшло за поблизьку могилу, небо горіло вогнем. В сосновій алеї зійшлися всі навколо Ольги Кобилянської, посідали на зелену траву навкруг її крісла. Рознеслася із-за лісу народна пісня. І ніби цілий світ перетворився на велику сцену. Тут творився народний твір. Сильно діє на людину народна пісня. В тій чудовій акустиці божого неба як м’яко і милозвучно діткнула народна мелодія душу. З гори стежкою попри ліс йшли женці в сторону села. Гумор пропав у нашім гурті, щось торжественне наповнило кожного з нас, наче при молитві. Голос женців ріс, повнів і чимраз зближався до села. Ми почули виразно слова пісні:
«Ой на горі нивка,
Там дівчина жито жала,
Гарна чорнобривка…»
Був цілковитий сумерк, як спустилися женці з толоки у вулицю села. Наш гурт в сосновій алеї розплився, осталася тільки Ольга Кобилянська, Микола Євшан і я. Ми сиділи на наших місцях на траві. Якийсь час було навкруги тихо. Ми були ще зачаровані піснею, бажаючи її ще раз почути.
«Ви повинні писати лише з народного життя. Тут цілий скарб. Ви дуже близько живете в нашій народній душі» – сказала Ольга Кобилянська до мене.
«Посадила огірочок, зелений листочок,
Не бачила миленького вже третій деньочок…»
«Я відчуваю красу і силу цієї хвилі. Відчуваю всею душею, що я живу, я бачу вас, говорю з вами і чую ваш голос. Моя гаряча мрія сповнилася, я щасливий, – сказав Микола Євшан. – Я вже переживав таку гарну хвилю на Україні на хуторі Ганни Барвінок. На широких степах України я чув там спів, відти я взяв завдання, яке я маю виконати у своїм життю. Дуже боліло Ганну Барвінок те, що Куліша не так зрозуміли, я хочу його привести ближче нашій народній душі. Я приготовляюся до цієї праці. Але коли ми знов побачимось в життю? Коли знов будем обмінюватись думками і далі спільно працювати? Дуже мені мила ця творчість з вами. Але нам ще бракує Микола Сріблянський і Товкачевський, вони наші і душею нам близькі. При другій зустрічі може вирішимо видавати народний журнал, щось переломового». Ольга Кобилянська слухала і сказала: «Учуй нас Боже».
Другої днини рано неслись кругом села сумні прощальні вояцькі пісні мобілізованих сільських парубків та молодших газдів. Всюди видно на толоці, по дорозі гуртки людей, які йшли на залізничну станцію. Ми проводжали Євшана і ще двох студентів.
«Буковинські гори, бувайте здорові,
Де ми випасали воли та корови…»
Прощаються з нами сільські парубки. «Бог добрий, хто живий перебуде війну – повернеться», – сум і туга були в їх голосі. Хоч як тяжко було йти Ользі Кобилянській, вона виряджала свого молодого приятеля і товариша до двірця. На двірці стояла довжелезна жалізниця, переповнена молодими людьми. Заплакані лиця і сумний прошальний спів. Євшан сів у потяг, поволі і важко рушила жалізниця з місця. Він ще раз скочив на долину, хотів ще щось нам сказати, але не міг, і ми не могли йому нічого сказати. Ми дали йому червону хустину і перстень з самоцвіток – талісман на війну. Він знову встав, тяжко застогнала жалізниця і рушила скоріше. «До побачення!» – гукнув нам. «Щоби вас Бог хоронив і заступив», – сказала Ольга Кобилянська. Але Євшан уже не чув ні слова. Ми з Ольгою Кобилянською все стояли і дивилися туди, де нам з очей зник поїзд. В душі був один великий жаль. Ми не могли тоді розуміти, що Євшан пішов чи не назавжди від нас, і не стане рицаря в літературному світі і ми осиротіємо. Не стало ж між нами Франка, Наталії Кобринської, Філенського.
А що нам осталось? Осталася нам сполука між рідним народом, осталося добре серце і сильна енергія до нових добрих діл. Нам лишалася наша спільна ідея. Завсігди, як я збиралася далеко у світ чи назад повертала, то все заходила до Ольги Кобилянської. Одного разу, як я прийшла, вона була сумна. По довгім мовчанні сказала до мене: «У цю війну ми дуже багато втратили і зі всім тим багато нам дорогих людей. І в послідні роки перед війною ми багато втратили, осталися порожні місця, страти дорогих людей – це все в душі болючі глибокі карби. Нема їх, і чується душевну самоту. Холодно. Одна особа про себе не творить нічого, ми всі разом творимо, ми продовжуємо лише дальше те, що твориться в століттях, ми носимо у собі культуру століть і розвиваємо її дальше, своєю особистістю».
Я шаную і ціную Ольгу Кобилянську, як людину, як величаву жіночу постать в нашім народі з правдивістю і звичайністю душі, що є підставою і основою рідної хати народного життя. Вона про людей тільки добре думала. І тому вона має довір’я людей. Довір’я до людей дає незламну силу вірити в здійснення народної ідеї. Оце шукаю в жіночих постатях ці прикмети, вони є скарбом жіночої душі. Ольга Кобилянська вірить в єдиного Бога і вміє молитися. Жіночі постаті як Ольга Кобилянська стають виховавчим духом цілого покоління в народі.
Коли я приходила до Ольги Кобилянської, вона любила, щоби я їй співала наших тужливих народних пісень. Ця народна пісня злучила мене з Ольгою Кобилянською дуже близько на все життя. Я буду її співати, доки буду жити, все нових тужливих пісень, про здійснення народної ідеї, про схід сонця на Україні».
28 жовтня 1927 року.

У січні 1914 року Сидонію Никорович відвідав також відомий фольклорист і перекладач Осип Роздольський. У селах Лука та Кострижівка він записав 72 обрядові пісні, здебільшого весільні та коломийки. Визначаючи кількість відвіданих населених пунктів, Осип Роздольський у 1940 році писав, що зібрані ним «на фонографічні валики мелодії українських народних пісень обіймають 128 сіл колишньої Галичини, два села на Буковині, 9 сіл на Великій Україні». Крім сіл Лука й Кострижівка Осип Роздольський відвідав із своїм громіздким фонографом також с. Кліводин на Кіцманщині.

3. Ярослав Паладій (1910-1977 рр.) – скульптор і різьбяр
Академік Національної Академії Наук України, доктор історичних наук, професор В. Сергійчук зазначав: «Ми повинні замислюватися над тим, як повніше використати виховний потенціал краєзнавства України для відродження історичної пам’яті і виховання національної гідності народу. Тому сьогодні вкрай необхідно займатися відновленням історичної пам’яті через вивчення минувшини кожного куточка рідної землі, створення вичерпних літописів усіх регіонів, великих і маленьких населених пунктів».
Значення мистецької спадщини, створеної українцями в еміграції, в загальній скарбниці українського мистецтва зокрема, так і національної культури загалом, сьогодні усвідомлене невиправдано меншою мірою, ніж воно того заслуговує. Потяг до художньої творчості в різних видах образотворчого, декоративно-прикладного та народного мистецтва був притаманний українцям, що опинилися далеко від рідної землі, як насущна духовна потреба, як спосіб збереження зв’язку з Батьківщиною й праці для неї.
Українські митці, звертаючись до світової мистецької спадщини та країн свого перебування, творчо інтерпретували їх згідно з власними естетичними уподобаннями. А відображення у творчості митців-емігрантів традицій власного минулого або сторінок історії свого народу сприяло усвідомленню їх етно-культурної сутності та служило своєрідним психологічним самоствердженням. У цьому контексті актуальним є вивчення творчого доробку розвіяних вітрами злої долі по світових обширах українців, в тому числі й наших земляків, зокрема митця Ярослава Паладія, ім’я якого донедавна було майже невідомим в Україні. Митець, маючи визнання в Америці та країнах Західної Європи, заслужив на це визнання і «в рідній його серцю» Україні.
Джерельною базою для дослідження творчої спадщини Ярослава Паладія слугують матеріали, надіслані із Нью-Йорку дружиною митця Єлизавети Паладій-Поритко, що зберігаються у відділі буковинської діаспори Чернівецького краєзнавчого музею. Це оригінальні документи, зокрема, диплом бакалавра, виданий Я. Паладію по закінченню ліцею ім. Григорія Гіка в м. Дорогой (1942 р., румунською мовою), посвідчення члена Спілки українських науковців, літераторів і митців, видане йому у Зальцбургу (1947 р., українською мовою); автобіографія скульптора; листування тощо. Надзвичайно цінним джерелом для аналізу характеру творчості українського митця, що, за словами його дружини, «хоча творив і спочив на чужині, та … любов до України була постійним натхненням у його творчості», є останній витвір митця – абетка з історії України. Про юнацькі роки Ярослава згадують жителі Кострижівки та Звенячина, які знали митця особисто. В історії населеного пункту мають важливе значення всі великі та малі події, діяльність і роль кожної людини в конкретних історичних умовах. Кожен працював і творив в силу своїх можливостей та суспільно-політичних обставин.
У середині 90-х років з’явилися перші відомості про талановитого митця Ярослава Юрійовича Паладія, що жив і творив у США. Майже половину свого свідомого життя митець прожив за кордоном, але народився і виріс він у Кострижівці. Політичні умови в Україні і в нашому краї склалися так, що змусили молодого митця емігрувати. Сталінський режим ставився до української інтелігенції, до митців дуже жорстоко. Ярослав Паладій вибрав для себе і своєї родини не найкращий, але найоптимальніший варіант подальшого існування.
Перебуваючи далеко від своєї Батьківщини, Ярослав ніколи не забував хто він є і де його батьківське коріння. Він любив свій народ, свій рідний край, тому не дивно, що основою його творчості стали образи й сюжети з історії України, Буковини, з історії українського села. Я. Паладій однаково талановито володів технікою різьби по дереву, технікою випалювання на дереві (пірограф), виготовлення скульптур з глини й металу, технікою живопису тощо.
Дитинство і юність
Народився Ярослав Юрі-йович Паладій 21 квітня 1910 року в селі Кострижівка в родині вчителів. Деякий час сім’я Паладіїв проживала в с. Звенячин, у родинній хаті Смеречанської Ірини Іванівни, мами Ярослава. Цей будинок добре зберігся донині. Батько Ярослава Юрій Миколайович працював директором Кост-рижівської школи, а мама – вчителькою. Любов і потяг до малювання у Ярослава проявилися дуже рано. Близький родич Паладіїв Іван Якович Кизема, 1903 року народження, згадував: «Родину Паладіїв я знав добре, бо були близькими родичами. Ми з дружиною ходили в гості до Паладіїв у Звенячин, вони в свою чергу разом з дітьми приходили до нас. Звернув увагу на Славка, який постійно щось малював: то на шматках паперу, то вугликом на камені, то дряпав загостреним патичком на вологій землі чи глині, навіть на запорошеній землі. Ірина (мама Ярослава) показувала мені малюнки хлопчика, в яких чітко вимальовувалися здібності майбутнього художника. Ні ми з дружиною, ні Ірина з Юрієм не сумнівалися, що майбутнє Ярослава буде пов’язане з мистецтвом».
У Ярослава був молодший брат Борис (рідні й друзі називали його Бобиком), за характером трохи замкнутий, відлюдкуватий, але фанатично закоханий у футбол. Цей вид спорту був пристрастю обох братів. Вони грали за футбольні команди сіл Лука, Кострижівка, Звеня-чин, Кадубівці, а пізніше і в Городенці Станіславської облас-ті (тепер Івано-Франківська). Ярослав спеціально в Чернів-цях замовляв для місцевих фут-болістів форму, яка від обра-жала кольори українського пра-пора: труси жовті, а футболка синя. Здавалося б дрібниця, але в умовах румунської оку-пації це був ризикований вияв національної свідомості й патріотичного духу. Напевно, Ярослав усвідомлював, що його витівка могла закінчитися застінками румунської сигуранци. Проте в молодечому серці юнака почуття національної гідності українця взяли верх. Жандарми (в селі їх називали шандарі), які часто бували на футбольних матчах, не звертали уваги на поєднання кольорів.
Про ці часи згадував жи-тель с. Кострижівка Федір Сте-панович Бабалюк, 1922 року народження: «Братів Паладіїв я добре знав, бо сам народився і виріс у Звенячині. Моїм ровесником був Борис (Бобик), тому в дитячих іграх та розвагах ми зустрічалися щодня. На людях він був мовчазний, надмірно скромний, але в дитячому гурті, особливо з друзями, цього не відчувалося. Брат Ярослав, який приїжджав додому з гімназії на вакації (канікули), тримався гурту старших хлопців. Влітку Славко і Борис першими приходили на толоку, де ми облаштували футбольне поле. Змагалися з командами сіл Хрещатик, Кадубівці, Прилипче, Лука. На футбольне поле команда виходила з емблемою, яку намалював на фанері Славко. А малював він дуже файно (гарно).
Останній раз я бачив хлопців у 40-х роках минулого століття. Вони тоді проживали у Городенці, а до Кострижівки і Звенячина приїжджали в гості».
За австро-угорського, а потім і румунського панування Кострижівка в адміністративному й територіальному плані підпорядковувалася селу Звенячин. Села Звенячин та Кострижівку з’єднувала добре облаштована дорога понад Дністер. Кожен день родина Паладіїв в повному складі вранці крокувала в Кострижівку до школи, а з обіду додому у Звенячин. Свого директора Паладія Юрія Миколайовича діти дуже любили і в теплу пору року супроводжували його, інколи, аж додому. В числі цих дітей була і житель-ка Кострижівки Пітик (дівоче Решетник) Марія Василівна, 1924 р.н. Вона згадувала: «Ми, діти, дуже любили свого ди-ректора Юрія Миколайовича за доброту, за чуйне ставлення до простих людей. Він ніколи не підвищував голос на дітей, мав приємний тембр голосу, гарно розповідав нам казки, оповідання, всякі бувальщини. Дбав аби діти з бідних родин відвідували школу. Просив директора цукрозаводу Щепкіна купити найбіднішим дітям взуття, штанці, кептарики. А дуже здібного учня Баранецького Василя коштом цукрозаводу навчали у Кіцманській гімназії.
Бувала і вдома у Юрія Миколайовича, де зрідка зустрічалася із Славком. На мене він уваги не звертав, бо я була пацанка, а він студентом Академії мистецтв у Бухаресті. Але з інтересом споглядала його малюнки, картини, яких у хаті знаходилося багато. Це були портрети тата, мами, брата, пейзажі Дністра, звенячинських скал, натюрморти та багато іншого. Картини за розміром великі й маленькі, намальовані на папері, на картоні, на фанері. На книжній поличці в рядочок стояли вирізані з дерева фігурки людей і тварин, але їх було мало. Десь у 1939 році вся родина Паладіїв переїхала на постійне місце проживання до Городенки».

Рання творчість
Наприкінці 1918 р. Буковину захопили румуни, тому Ярослав змушений був навчатися у рідному селі в народній школі з румунською мовою навчання. Після Кост-рижівської школи у 1922 р. вступив до ліцею для хлопців імені Гр. Гіка у м. Дорогой. Диплом бакалавра (1932 р.) засвідчував місце народження випускника: комуна Звиняче Чернівецького повіту Коро-лівства Румунії, румунські гро-мадянство та національність, адже всіх, хто народився на Буковині, влада вважала румунами.
Оскільки Ярослав досягнув призовного віку, то за законами румунської держави він зобов’язаний був відслужити в армії. Перші місяці служби виявилися важкими, тому що румунські офіцери ставилися до буковинців зневажливо, при найпершій нагоді принижувавли їх. Рукоприкладство, словесні образи були частим явищем в румунській армії. Через деякий час командування війсь-кової частини звернуло увагу на виняткові художні здібності юнака й стало використовувати його для своїх потреб. Ярослав оформляє стенди, робить надписи і малюнки в казармах та на плацу, виконує малярні роботи та окремі замовлення офіцерів, приводить в порядок документацію. Маючи відносну свободу в пересуванні і за відсутності прискіпливого контролю з боку начальства, юнак вправляється в малюванні. Темою його малюнків є військове життя: побут солдатів, військові вправи, малює й висилає батькам вітальні листівки. Особливої ваги своїм творам він не надавав, тому не ставив за мету їх зберегти. Свої заняття Ярослав вважав звичайним захопленням, від якого отримував моральне задоволення, певну насолоду.
Після проходження військової служби Ярослав Паладій вступив до Академії мистецтв у Бухаресті і в 1938 р. отримує диплом скульптора з оцінкою «дуже добре». Одержавши диплом скульптора, він продовжує удосконалювати свої знання у професора Мидрі. Відомий столичний скульптор часто виконував різні державні замовлення й завжди залучав до співпраці свого талановитого учня. Паладій брав участь у роботі над барельєфом «Багатства та культура держави» (розміром 7,75х8 метрів), що призначався для румунського павільйону Всесвітньої виставки, яка мала відбутися 1937 року в Нью – Йорку.
Після завершення навча-ння в Академії Мистецтв Ярос-лав у 1939 р. закінчив Педаго-гічний Університетський семі-нар за спеціальністю «обра-зотворче мистецтво та каліг-рафія» й протягом року працю-вав учителем у комерційному ліцеї для хлопців в м. Роман. Проте із встановленням радянсь-кої влади на Буковині Ярослав Паладій, як і чимало інших представників інтелігенції краю, покинув рідну землю.
У 2009 році в родині Киземи Івана Яковича, в його сина Киземи Богдана Івановича, школярі-краєзнавці віднайшли дві ранні картини Ярослава Паладія: «Натюрморт» і «Околиці села Звенячин», виконані гуашю на картоні, а також два інструменти-скребки для роботи над скульптурними творами з глини чи гіпсу. Вказані пам’ятки та інструменти зберігаються в шкільному історико-краєзнавчому музеї.
Окремі ранні картини та вітальні відкритки Ярослава Паладія зберігаються в його родичів, що проживають в м. Городенці на Галичині.

Життя і творчість в еміграції
Після одруження у 1941 р., як зазначав Я. Паладій у своєму життєписі, «почалася скитальщина в незнане і без нічого через Німеччину…». У 1942 р. подружжя тимчасово повернулося на українські землі. З 1942 по 1944 рр. Паладій викладає рисунок, краснописьменство, різьбу й матеріалознавство у промислово-торгівельній школі м. Городенки, що на Галичині. Там він стає активним членом українського товариства «Пробій», створює декорації для українського театру, виступає у спортивних змаганнях проти інших українських команд.
Через два роки подружжя перебирається до Австрії й опиняється в українському та-борі для переселенців Лек-сенфельд поблизу Зальцбурга. Тут Паладію вдалося відкрити невелику різьбярську майстерню. Свідченням визнання його таланту стало прийняття до австрійського Мистецького товариства «Кунст Ферайн». А в 1947 р., ставши членом Спілки українських науковців, літера-торів і митців, Ярослав Паладій отримав посвідчення, де крім фаху (скульптор і різьбяр), нарешті, було вказано його справжню національність – українець.
У 1949 р. Паладій у числі тих митців, що «опинилися у скитальчих» таборах Німеччини та Австрії, й почали роз’їжджатися в різні заморські країни: США, Канаду, Аргентину, Австралію та ін., шукаючи собі кращого грунту», – перебрався до Сполучених Штатів Америки. Оселившись у Нью-Йорку, брав участь у виставках, які влаштовувало Об’єднання українських митців Америки, був членом Літературного клубу. Крім того, тісно співпрацював із Українським студентським товариством «Чорноморе» у Філадельфії, Українською буковинсь-кою громадою в Нью-Йорку та інших громадських організаціях, створивши для них цілий ряд печаток, екслібрисів, наповнених національним змістом. У травні 1970 р. Паладій напи-сав у листі до родичів: «…Жит-тєва хуртовина розкинула нас там, де ніколи і не снилось бути». Туга за буковинськими краєвидами спонукала його до створення проекту гуцульської церкви в містечку Гантері (штат Нью-Йорк), де околиця нагадувала природу рідних Карпат. Збудована церква стала «краплиною» національної культури українців в Америці. «Збудували церкву в горах, де маємо свою хату, – згадував скульптор, – над річкою, як у нас над Черемошом, поселилось багато українських людей».
Про любов й тугу митця за Україною свідчать всі роботи Ярослава Паладія, серед яких: «Князь Ігор» (гіпсова горо-різьба, під бронзу), «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» (пірографіка з використанням картини буковинського художника Миколи Івасюка), акварель «Перехоплення турецького посланця» та ін. На жаль, не знайшли втілення його проекти пам’ятників Тарасові Шевченку та гетьманові Івану Мазепі (макет останнього встановлено в Українській Пра-вославній Консисторії у Музеї в Бавнд Бруку як пам’ять жертвам голодомору в Україні 1932-1933 рр.).
Напевно, розуміючи значення для збереження духовності України таких яскравих постатей як митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосип Сліпий, Ярослав технікою випалювання на липовій дошці (пірографіка) створив їх портрети в натуральну величину. Портрети та проект церкви були передані патріархові під час його відвідин Українського Інституту Америки в Нью-Йорку, за що автор у квітні 1969 р. особисто від патріарха отримав офіційного листа з подякою, а в жовтні того ж року – подяку за «альбом абетки, дарований з нагоди посвячення Собору святої Софії в Римі». Тепер ці мистецькі твори зберігаються в Українському патріаршому музеї в Римі.
Про умови перебування Ярослава Паладія в Америці довідуємося з його ж таки листа: «Початки були важкі, мови не знав, чуже оточення, працював три роки на фабриці церковних меблів і святих фігур. Тепер рисую пляни водних проводів достави питної води із резервуарів до міста. Робота бюрова, добрі умовини праці, мене люблять, і так живемо, на жаль, старіємося».

Абетка з історії України
Найважливішою своєю ро-ботою Ярослав Паладій вва-жав створену ним за три роки праці й завершену в 1972 р. «Абетку з історії України». Її було надруковано у Нью-Йорку 1973 року, як ювілейне видання Наукового товариства імені Шевченка в серії Укра-їнської літературної бібліотеки.
Митець будує літери з молодого дуба. Кожна буква «Абетки» вибудована з улюбленого для українця дерева – молодого дуба, овіяного піснями, думами, леґендами. Автор зізнавався: «Вибрав я це дерево тому, що вважаю дуб найбільш відповідним матеріялом для надавання мистецьких форм…» До того ж, дуб є символом сили і цим автор ще раз підкреслив національний український характер своєї праці. Сам художник пояснював свій задум декоративно подати кожну букву так, аби у глядачів не складалось враження, що ця абетка не є українською, аби кожна літера нагадала малому і старому дорогий серцю образ рідної України. У книзі до кожної букви нашого алфавіту Ярослав Паладій створив окремий образ з життя, історії, побуту, релігії українців. Буква “А” – архангел Гавриїл, який тримає у руках герб Києва-града,”Г” – славний козак Гонта витанцьовує з шаблею, “Д” – Довбуш піднімається по карпатських схилах, шукаючи справедливість та волю для свого народу, “Є” – схрещені руки українців, що символізують єднання, “З” – запорожці пливуть на чайці у свій черговий похід, “К” – каменярі, які нелегкою працею прокладають іншим шлях, “Р” – батько, мати, донька, син – щаслива українська родина,”Ф” – Франко та ті, кого своїм життям він надихнув, “Х” – селянська хата, “Ш” – Шевченко у задумі сидить біля криниці…
33 літери – 33 образи із життя України. Крім будівель та пейзажів, бачимо славних синів та дочок нашої Батьківщини – князь Ігор, княгиня Ольга, запорожці, чумаки. Під усіма малюнками – віршовані підписи, які створив натхненний поба-ченими намальованими літерами поет Леонід Полтава. Склалося враження, що малювала ма-люнки і писала вірші одна людина – Полтава чітко передав зміст кожної літери Ярослава Паладія.
Ця праця художника є своєрідною кровною ниткою, якою митець у далекій Америці захотів скріпити себе з українською землею. Майже все своє життя талановитий українець ходив не по рідній землі.
Створена автором за кілька років до смерті ця абетка – своєрідна молитва митця далекій рідній землі, заповіт нащадкам любити Україну, її землю, історію, її пісню і небо. Сам автор «Абетки» зазначив: «…думаю що наприкінці ні в кого із глядачів не залишиться враження, що ця абетка не є українською».
У художника-патріота була маленька мрія: настане час – і про нього добрим словом згадають у рідному краї. Переселившись в далеке від України містечко Гантер, де околиці нагадували природу рідних Карпат, він створив чимало картин, на яких зобразив історію та побут українського народу. Всі свої найтонші душевні почуття та поривання до України він передав саме «Абеткою». Від картин у книзі віє силою та закликом до боротьби за достойну долю нашої землі.
19 січня 1977 р. несподівана хвороба обірвала життя Ярослава Паладія. Він похований на українському кладовищі у Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Чужа земля прийняла його. Художник завжди з теплотою згадував Буковину: «То був час, який, на жаль, не верне, хіба що лише гарні спомини минулого залишаться назавше». Митець був активним учасником Українського академічного козацтва «Чорноморе» у США, членом Української Буковинської громади у Нью-Йорку, членом багатьох інших громадських організацій української діаспори.
На пам’ятнику митцю, відкритому 24 травня 1980 року, з ініціативи дружини скульптора Єлизавети, кожна літера прізвища «Паладій» викарбувана за зразком літер з його відомої «Абетки з історії України», що слугують продовженням його мистецької творчості, насиченої любов’ю до рідної України.
До 100-річчя від дня на-родження митця в Чернівець-кому музеї «Буковинська діас-пора» було представлено ко-лекцію ориґінальних докумен-тів, які розповідають про жит-тєвий і творчий шлях нашого великого земляка, його речі та окремі твори. «Ми хочемо своєю працею зробити так, щоб про наших земляків знала і Буковина, і вся Україна, а не тільки той світ, де вони жили і працювали, хоча жили вони там не з власної ініціативи – так просто склались обставини», – відмітив завідувач відділом діаспори Чернівецького краєзнавчого музею Валерій Белінський. У відкритті нових експозиційних матеріалів в музеї «Буковинська діаспора» брали участь також земляки Ярослава Паладія: вчитель історії, краєзнавець Черешнюк Микола Михайлович та народний фольклорний ансамбль «Василиха» з селища Кострижівка.

4. Василь Баранецький (1916-1941 рр.) – поет і політичний діяч
Баранецький Василь Тодорович народився 8 листопада 1916 року в бідній селянській родині. Початкову освіту здобув в Кострижівській школі у 1923-1927 роках. Він дуже любив читати книжки, гарно декламував вірші та співав. Велику роль у формуванні світогляду підлітка відіграв тодішній директор школи Юрій Паладій, який відзначався прогресивними поглядами. Навряд чи здібний хлопець міг сподіватися на більше, якби в своєму житті не зустрів щойно призначеного директора цукрозаводу Григорія Щепкі-на. В один із днів Щепкін вирішив познайомитися зі школою та її директором. Саме в цей час Юрій Паладій показав йому кращих учнів школи. Щепкін одразу звернув увагу на Баранецького й вирішив заопі-куватися ним. З ініціативи Щепкіна на кошти заводу Василь продовжив навчання в Кіцманському ліцеї «Дмитро Кантемір», який закінчив з відзнакою. Як кращого учня Василя урочисто увінчали символічною короною. Після закінчення ліцею й здачі екзаменів В. Т. Баранецькому було видано диплом бакалавра за №6259 від 28 вересня 1934 року. В цьому ж році Василь вступає на філософський факультет Чернівецького університету. В травні 1937 року подає заяву декану юридичного факультету з просьбою про паралельне навчання на факультеті права. Такий дозвіл він отримав у вересні цього року і, доздавши відповідні екзамени, був зарахований студентом юридичного факультету.
Батьки гордилися сином, бо рідко кому з простих людей випадала нагода отримати вищу освіту. Вони важко працювали, продали частину землі, аби дати змогу навчатися Василю в універ-ситеті. В той же час і Василь заробляв деякі гроші, даючи приватні уроки. В цей перід він займається літературною діяльністю, пише вірші, сповнені лірики, сатири, патріотизму. Поки що відомі такі твори як «Дід і смерть», «Весна», «Листопад», «Рідний край», «Веселка», «Два приятелі». Друкувався в крайовому тижневику «Самостійність». Його товариш Лопушанський В. П. (проживав в Румунії, помер в січні 1996 року) згадував, як вони збиралися і Василь читав свої вірші, робили поправки. За змістом вірші були різні: про рідне село, сивий Дністер, про кохання, про любов до рідної землі і України, про важку долю буковинського хлібороба. Василь мав три зошити віршів, кожен із яких налічував 50 листків. Коли він в 1941 році виїхав до Миколаєва, то залишив ці зошити своїм батькам. Подальша доля їх поки що невідома.
Навчаючись в університеті, Василь занурюється в громадську й політичну роботу. В 1935-1940 роках в нелегальних гуртках Чернівців гуртувалась най-більш національно-свідома українська молодь. Будучи студентом університету, Василь Бараненцький стає опікуном гімназійної молоді. Як наставник, він проводив з гімназистами національно-виховну роботу, спрямовану проти румунської й більшовицької ідеології та їх агентів.
Значну громадську й національно-політичну роботу в краї проводило академічне товариство «Чорноморе», яке особливо активізувалося в 1934-1940 роках. В націоналістичну групу цього товариства, яке ставило своїм завданням майбутню «Розбудову нації» входив і Василь Баранецький. Він входив також в драматичну секцію «Кобзар», що була заснована при товаристві «Кобзар» в 1933 році. У травні 1936 року академічне товариство «Чорноморе» відзначало 20-річчя з дня смерті І. Я. Франка, на якому з доповідями виступали Н. Русова і В. Якубович. Цій події були присвячені ряд драматичних вистав. В інсценізаціях вистав «Іван Вишенський», «Богданова слава», «Конкістадори» і «Святовечірня казка» приймав участь Василь Баранецький. Серед 37 акторів в числі кращих, поряд з професійними акторами, згадується прізвище Баранецького як аматора.
Після закінчення університету румунська влада не давала йому роботи, хоч мав на той час хорошу спеціальність, добре володів ні-мецькою, латинською, румунсь-кою й французькою мовами. Його змушували змінити прізвища на «Баранеску», а директор цукрозаводу «Жучка» (тепер Чернівецький цукрозавод) вмовляв одружитися на його дочці. Ці пропозиції відкривали Василю широкі перспективи до службової кар’єри й панівного становища в суспільстві. Але будучи в дуже скрутному матеріальному становищі, Василь на такі умови не згодився.
Він часто приїжджав у рід-не село й подовгу тут жив. З Чернівецького народного дому привозив книжки, ставили українські вистави, організову-вав з парубками танці. Разом з уже названим Лопушанським Василем при допомозі даскала Квітковського й отця Данилю-ка згуртували сільську молодь і створили церковний хор. Хор співав не тільки церковні пісні, а й українські народні, козацькі пісні. Співали такі пісні як «Там на горі січ іде», «Ще не вмерла Україна» та ін.
У липні 1941 року разом з однодумцями в складі похідних груп ОУН Василь виїхав на Східну Україну, де в Миколаєві редагував газету «Миколаївські вісті». В час фашистської окупації він проводив революційно-націоналістичну діяльність, гостро критикував звірства німецько-румунської окупаційної влади. За доносом Василя заарештували на квартирі, де проживав. Одночасно були схоплені і його товариші по боротьбі. Василь Лопушанський розповідав, що їх видала дівчина, з якою зустрічався й кохав Василь Баранецький. Цим самим дівчина, перебуваючи в більшовицькому підпіллі, спрямувала німецькі репресії проти українських націоналістів. Все це припущення, але справжні причини загибелі патріотів поки що невідомі. 7 грудня 1941 року (за деякими даними в січні 1942 року) В. Баранецький, В. Сірецький, В. Антонюк, В. Малярчук, Бордейний (усі буковинці) були розстріляні німцями. Місце захоронення невідоме.
Коротким і яскравим було життя В.Т. Баранецького. Його літературний талант передчасно обірвала смерть. Але можна сміливо й відверто стверджувати, що Василь був гідним сином своєї землі. Він був патріотом, боровся й віддав життя за свій народ, за Україну.

5. Олег Томашевський (1925-1999 рр.) – чотовий УПА
Народився Томашевський Олег Дмитрович 1925 року в учительській родині с. Прилипче. Після закінчення сільської початкової школи продовжив навчання в Кіцманському ліцеї «Дмитро Кантимір», а потім в Чернівецькій гімназії «Ортодокс». Тут вступає в молодіжну групу ОУН, старанно виконує всі доручення й проявляє себе, як вмілий організатор молоді й підпільник. Крайовий Провід направляє його в всела Прилипче, Лука та Кострижівку для створення бойових груп на місцях. За короткий час Олег створює організацію в кількості 15 чоловік, керує її діяльністю, доставляє з Чернівців нелегальну літературу (листівки, націоналістичні газети, «бофони»-«рефони»).

Після провалу організації у серпні 1943 р. румунський військовий трибунал засудив його до смертної кари заочно. Крайовий Провід відправляє Томашевського в с. Космач Станіславської області, де розташовувалася Перша старшинська школа УПА імені Євгена Коновальця. Після п’ятимісячного вишколу Олегу присвоюють звання чотового, псевдонім «Левко» й переправляють у буковинські гори, де формуються курені УПА. У травні 1945 р., пораненого й хворого на тиф, під час масової облави його заарештовують в с. Яблуниця Верховинського району. Після тривалого слідства й катувань вже радянський суд засудив Томашевського Олега до смертної кари. Але й тут його смерть обминула. Смертний вирок замінили двадцятьма роками каторжних робіт, 10 з яких відбув на шахтах Воркути.
Складні обставини партизанського життя, а пізніше виснажлива робота на каторжних роботах Воркути підточили здоров’я вояка УПА і в 1999 році він помер. Прах чотового «Левка» покоїться на кладовищі с. Ошихліби Кіцмансь-кого району.

6. Ігор Возний (1959 р.) – науковець, педагог
Народився в смт. Кострижівка Заставнівського району Чернівецької області. Ще в школі здібний хлопець мріяв стати кваліфікованим археологом, для чого ґрунтовно вивчав історичні дисципліни, збирав фольклорні та етнографічні пам’ятки. Після закінчення школи працював токарем на цукровому заводі «Хрещатик». По завершенні служби в армії вступив на історичний факультет Чернівецького державного університету, який закінчив у 1986 р. й був направлений в СПТУ№2 м. Чернівці на посаду викладача історії та суспільствознавства.
З 1988 р. працював асистентом кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Чернівецького державного університету. У 1993 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Чорнівська феодальна укріплена садиба ХІІ-ХІІІ ст.». З 1995 року – доцент вищеназваної кафедри.
З 2006 р. почав працювати на філософсько-теологічному факультеті. У 2009 році в Інституті археології Національної академії наук України успішно захистив докторську дисертацію на тему «Історико-культурний розвиток населення межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дністра в Х-ХІV ст.». З 2011 року – професор кафедри релігієзнавства та теології.
На сьогоднішній день є автором більше ста наукових статей з проблем слов’яноруської археології, монографій «Чорнівська феодальна укріплена садиба ХІІ-ХІІІ ст.(1998 р.), «Поселення Х-ХІV ст. у межиріччі Верхнього Сирету та Середнього Дністра. Частина 1. Укріплені поселення та давньоруські міста» (2006 р.), «Історико-культурний розвиток населення межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дністра в Х-ХІV ст.», Частина 2. Матеріальна культура, господарство та історичний розвиток (2009 р.), підручника «Дох-ристиянські вірування давнього та середньовічного населення України» (2012 р.), курсів лекцій «Основи наукової діяльності» (2010 р.) та «Антропосоціо-генез» (2012 р.).
В даний час викладає студентам історичні дисципліни: Біблійна археологія, Основи наукових досліджень, Дохристиянські вірування давнього населення України, Антропосоціогенез, Первісна культура, Вступ до спеціальності, Релігієзнавство. Окрім цього Возний Ігор Петрович проводить виховну роботу з студентами Чернівецького університету та громадську з населенням буко-винського краю.

7. Зоя Гончарова (1938 р.) – письменник-аматор
Народилася Гончарова Зоя в с. Деребчин на Вінничині в сім’ї цукровиків Степана Івановича та Ганни Іванівни Перепелиці. Добре навчалася в школі, потяг до пісні та художнього слова мала з дитинства. Закінчила Вінницький енергетичний технікум за спеціальністю «теплотехнік» й за направленням приїжджає до Кострижівки на цукрозавод «Хрещатик». Зоя Степанівна потрапила на Буковину в далекому 1960 році ще зовсім юною дівчиною і вже більше півстоліття вона є її другою малою Батьківщиною. У ди-тинстві мріяла стати льотчиком, займалася в аеро-клубі, а стала цукроваром. Вона не обмежувала себе чисто професійними обов’язками, але й брала активну участь в громадському та культур-ному житті підприємства і селища. Її багато-гранна й артистична натура не знає спокою: пише сценарії й організовує урочисті заводські заходи, чудово декламує поетичні твори й стає лауреатом районних, обласних та республіканського конкур-сів. Поза роботою знайшла себе в пісні, музиці, поезії. Співала в заводському хорі, жіночому ансамблі «Троянда», брала участь в ансамблі пісні і танцю «Дністер» та драматичній студії, де виконує головні ролі у класичних виставах «Наталка-Полтавка», «Титарівна», «Фараони», «Анжело – тиран Падуанський» та інші. Написала ряд віршів, а деякі поклала на власну музику. Окремі з них – «Без пісні мене нема», «Зоряне намисто», «Джерело любові», «Рідна сторона», «Чотири броди», «Ромашко, скажи», «Наш завод» та інші виконувалися на різноманітних концертах, заходах, урочистостях.
Протягом останнього десятиріччя Зоя Степанівна відкривається рядовому читачеві як прозаїк та науковий дослідник. Восени 2002 року трудовий колектив відзначає 90-річчя з часу заснування цукрозаводу й Зоя Гончарова вносить у цю справу свій вагомий внесок. Вона пише й видає книгу «Хрещатик мій, свідок наш», в якій описується історія найбільшого в районі підприємства, починаючи від його засновника Маркуса Фішера.
Через десять років (2012 р.) невтомна трудівниця слова і пера здивувала гро-мадськість новим літературним шедевром під назвою «Хрещатику – 100». Цього разу Зоя Степанівна підготувала фундаментальне дослідження економічного зростання та технічного оснащення дорогого для неї підприємства за століття його існування. А в 2015 році, написані за багато років вірші та пісні, видає окремою збіркою «Без пісні мене нема».

8. Яценюк Петро Іванович (1941 р.н.) – науковець, педагог
Після закінчення Кострижівської середньої школи у 1958 році продовжує здобувати освіту у Заліщицькому сільськогосподарському технікумі (1958-1961 рр.). З 1961 по 1964 рік служить у військовій частині Збройних Сил СРСР, що дислокувалася в м. Шепетівка Хмельницької області.
У 1964-1968 рр. навчається на історичному факультеті Чернівецького державного університету, де здобуває кваліфікацію «Історик. Учитель історії і суспільствознавства».
Працював завідувачем історичного музею Чернівецького державного уні-верситету (1968-1969 рр.), потім головою профкому університету (1969-1974 рр.).
З 1974 р. – старший викладач, доцент кафедри історії СРСР та УРСР, кафедри історії країн Східної Європи, історії нового та новітнього часу історичного факультету Чернівецького державного університету.
1976-1997 рр. – заступник декана, декан заочного педагогічного факультету, заступник декана історичного факультету.
У 1985 році під керівництвом доктора історичних наук Панченка П. П. захистив в Інституті історії АН УРСР кандидатську дисертацію «Організаційно-виробнича діяльність профспілок Української РСР у роки дев’ятої п’ятирічки. 1971-1975 рр.».
Розробив і викладає нормативні та спеціальні курси лекцій: «Історія Росії», «Історичні портрети діячів країн Східної Європи», «Місце та роль реформ в урядовій політиці Росії в ХІХ – на початку ХХ ст.», «Проблеми історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн» та інші.
У 2004 р. присвоєне почесне звання «Заслужений працівник освіти України».
Досліджує питання історії профспілок України. Автор понад 40 наукових праць.
Петро Іванович є батьком відомого політичного й державного діяча України Яценюка Арсенія Петровича, який протягом останніх двох десятків років перебував на найвищих державних посадах. Коріння родини Яценюків походить з с. Чорнолиця Городенківського району, а в Кострижівці цей рід проживає з початку ХХ ст.
Батько Петра Івановича – Яценюк Іван Васильович (1900-1971 рр.) працював на Кострижівському цукрозаводі «Хрещатик» ковалем, потім машиністом потяга, а згодом начальником депо.
Мама – Яценюк (дівоче Маркевич) Євгенія Петрівна (1906-1981 рр.) – домогосподарка.
Дружина – Яценюк (дівоче Бакай) Марія Григорівна, викладач французької мови у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича.
Донька – Стіл (дівоче Яценюк) Аліна Петрівна, проживає в США, займається підприємницькою діяльністю.

9. Ткачук Олег-Ігор Федорович (1959 р.) – письменник, поет-аматор
Народився Ткачук Олег-Ігор Федорович 1959 р. в с. Звенячин Заставнівсь-кого району Чернівецької області в сім’ї робітників, які пов’язали своє життя з Кострижівським комбінатом будматеріалів: мати – бухгалтер, а батько – робітник, який в минулому був репресований радянською владою за нелояльність. Від батьків успадкував гострий і допитливий розум, блискучу пам’ять. В 1966-1976 рр. навчався в Кострижівській середній школі, яку закінчив із золотою медаллю. Навчаючись в школі, Ігор постійно виборював призові місця на районних, обласних та Всеукраїнських предметних олімпіадах з біології.
В 1976-1981 роках успішно навчається на біологічному факультеті Чернівецького державного університету і закінчує його з червоним дипломом. По закінченні університету залишається на кафедрі біології спочатку лаборантом, а невдовзі стажером-дослідником. З 1983 р. навчається в аспірантурі та працює над кандидатською дисертацією, але тут не складаються стосунки з науковим керівником. З цієї причини покидає аспірантуру і влаштовується вчителем біології у школу робітничої молоді, а через рік (1985 р.) в Чернівецьку спеціальну школу-інтернат №2.
Деякий час (1985-1986 рр.) навчався в Київському інституті філософії, але зміна ідеологічних акцентів в Радянському Союзі перекреслила його тривалі теоретичні напрацювання. Відчай та моральне спустошення змусили взяти річну академвідпустку, але до навчання більше не повернувся. В 1987-1989 рр. без відриву від виробництва навчається на кафедрі сурдопедагогіки в Київському педагогічному інституті ім. Горького, але через важку хворобу (алопеція) прийшлося інститут покинути.
Важкі кризові часи 90-х років змусили молодого педагога шукати заробітки в торгівлі, що дало можливість не лише поправити матеріальні статки, але й зайнятися літературною творчістю. Йому належить прозовий твір релігійно-філософського спрямування «Змінитись, або загинути», що вийшов з друку в 2015 році, поетичні збірки «Місцезнаходження Священного Грааля», «Пробний камінь», «Координація», «Трансмутація», «Тофія», «Переклади».

10. Баранецький Руслан Федорович (1971 р.н.) – генерал-майор СБУ
Баранецький Руслан Федорович народився 1971 року у смт. Кострижівка в родині інженерно-технічних працівників: батько, Федір Антонович, головний інженер цукрозаводу «Хрещатик», мати, Василина Василівна, началь-ник відділу кадрів цього ж підприємства. Про-тягом 1978-1988 років навчався в Кострижівській середній школі, яку закінчив із срібною медаллю. Брав участь в предметних олімпіадах, районних та обласних спортивних змаганнях, де займав призові місця. Запрошувався до збірної районної та обласної волейбольної команди, захоплювався пожежно-прикладним видом спорту.
В шкільні роки мріяв стати військовим льот-чиком, для чого старанно вивчав науки історію, математику та фізику. Паралельно з навчанням у школі пройшов курс навчання юних льотчиків в гуртку «Авіатор» при Чернівецькому авіапідприємстві, а також підготовку при військовій частині по програмі підготовки парашутистів та здійснив 49 стрибків з парашутом різного типу гелікоптерів та літаків. Проте доля розпорядилася по-своєму і круто змінила майбутнє життя Руслана.
Після закінчення школи навчається на фізичному факультеті Чернівецького державного університету (1988-1993 рр.), де продовжує активно займатися різними видами спорту. Після закінчення університету отримує спеціальність інженера-фізика та військове звання лейтенанта. Розумного, психічно врівнова-женого й фізично підготовленого юнака помітили працівники СБУ, які запросили Руслана до себе на роботу.
Руслан Федорович розпочав свою трудову діяльність оперативним працівником відділу боротьби з корупцією та організованою злочинністю Управління служби безпеки України в Чернівецькій області. В роботі молодий офіцер відповідальний та сумлінний. Одним із кращих його результатів роботи був факт вилучення у контрабандистів примірника Острозької біблії старослов’янською мовою, який першодрукар Іван Федоров виготовив у 1581 р. Зазначений примірник мав особистий дарчий напис князя Костянтина Острозького і складав страхову вартість 1 млн. доларів.
В 2004 році перспективного працівника запрошують у Київ до Головного управління СБУ у вже знайомий відділ боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Посада змушує мати знання з права, тому заочно навчається також на юридичному факультеті Чернівецького національного університету, який закінчив у 2007 р. Особиста фахова компетентність та виняткова працьовитість забезпечили Русланові службовий ріст – невдовзі призначається заступником начальника відділу. В 2015 р. здобув наукову ступінь кандидата юридичних наук, має надрукованих сім наукових праць.
Руслан Федорович – учасник бойових дій в зоні Антитерористичної операції на Сході України. Протягом 2014-2015 рр. очолював оперативну групу співробітників СБУ з протидії терористам в зоні АТО: міста Слов’янськ, Краматорськ, Волноваха, Металіст, Красний Лиман. В липні на території Донецької області оперативна група СБУ знищила диверсійний загін терористів ДНР, які мінували автодорогу Харків-Ростов-на-Дону, знешко-дила загін терористів з позив-ним «Гроза», в лісовому масиві виявила замасковану схованку з двома зенітно-переносними комплексами «Ігла-1м» тощо.
За особисту мужність і ге-роїзм, виявлені у захисті дер-жавного суверенітету та тери-торіальної цілісності України, Указом Президента України №747/2014 полковник Бара-нецький Р.Ф. 29 вересня 2014 р. був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та іменною зброєю. У серпні 2015 року Баранецький Руслан Федорович отримав звання генерал-майора.

11.Гайдей Лідія Іванівна (1962 р.н.) –
режисер народного аматорськоготеатру «Дивосвіт»,
Заслужений працівник культури
Гайдей (дівоче Олійник) Лідія Іванівна – керівник та головний режисер народного аматорського театру «Дивосвіт» Заставнівського районного Палацу культури, головний спеціаліст відділу культури Заставнівської райдержадміністрації, член Чернівецької обласної організації Національної спілки театральних діячів України, член Українського комітету Європейської організації народних культур «ЕФКО» (м.Страсбург).
Народилася Гайдей Лідія 1962 року в селищі Кострижівка Заставнівського району, у 1969 закінчила Кострижівську середню школу. У 1983 році закінчила Чернівецьке культурно-освітнє училище, після чого розпочала трудову діяльність у сфері культури. У 1988 р. здобула першу вищу освіту у Ровенському державному інституті культури (спеціальність – «Режисер»), другу – в Академії керівних кадрів працівників культури і мистецтв у м. Києві (1999 р.).
У 1996 р. творча, талановита, сповненна жаги творити прекрасне Лідія Іванівна Гайдей очолює народний аматорський театр «Дивосвіт» районного Палацу культури м. Заставна. Умілий організатор, справжній професіонал своєї справи Лідія Іванівна зуміла об’єднати людей різних професій та складів характеру в одне сімейне, творче коло. Колектив здійснив більше 60 постановок вистав українських та зарубіжних авторів. І на сьогодні «Дивосвіт» єдиний в Україні аматорський театр, – член Міжнародної Асоціації національних культур ЕФКО (м. Страсбург, 2001 р.). Любов до мистецтва, прагнення розвиватися в улюбленій справі не зупиняють Л.І. Гайдей на досягнутому: нею розроблено три районні «Програми розвитку театрального мистецтва району (2004-2015 рр.)», завдяки яким заснована нею дитяча студія народного театру стає самостійним дитячим колективом «Мандрівник» і в 2006 р. отримує почесне звання «Зразковий». Окрім того, у 2007 році Лідія Іванівна створює театр фольклору і етнографії «Оберіг». Завдяки творчому потенціалу керівника, умілому залученні місцевих композиторів колектив став відомим не лише в Україні, отримавши у 2011 р. почесне звання «Народний». Загалом, за роки незалежності України дітища Лідії Іванівни – театри «Дивосвіт», «Мандрівник» та «Оберіг» стали лауреатами 10-ти міжнародних фестивалів, 15-х всеукраїнських фестивалів театрального та фольклорного мистецтва, учасниками звітного концерту Чернівецької області у Києві. Окрім успішної творчої кар’єри, славиться Л. Гайдей і громадською діяльністю: у 2002/2006 рр. вона – депутат Чернівецької обласної ради, з 1999 р. – голова райкому профспілки працівників культури Заставнівського району. Лідія Гайдей – досвідчений керівник, талановитий режисер, кваліфікований спеціаліст, користується неабиякою повагою серед жителів району, працівників культури та митців Буковини.
Нагороджена нагрудним знаком «Профспілкова відзнака»; почесними грамотами Міністерства культури і туризму України (2011 р.), Центрального комітету профспілки України (2011р.), Міністерства культури України (2014 р.), Чернівецької обласної держадміністрації і обласної ради (2005 р.); Грамотою Чернівецької обласної держадміністрації (2009 р.); Подякою Міністерства культури і мистецтв України (1999 р.); дипломами Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка (2001 р.), Лауреата районної мистецької премії ім. М. Івасюка (2003 р., 2015 р.), Лауреата обласної літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (2012 р.), Лауреата обласної мистецької премії імені Сіді Таль (2015 р.). За значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність Указом Президента України від 9 листопада 2015 року їй присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури».

12. Кузьмук (дівоче Гончарова) Ніна Григорівна (1962 р.н.) –
метереолог, Почесний працівник Гідрометслужби України
Волею долі родина Гончарових потрапила на цукрозавод «Хрещатик», де міцно пустила коріння на благодатній буковинській землі. Тут, 1962 року в мальовничому селищі Кострижівка у родині цукровиків Григорія та Зої Гончароких народилася донечка, яку батьки нарекли Ніною. Батьки для Ніни та її молодшої сестри Олександри були взірцем у всьому: у шанобливому відношенні до людей, і, зокрема, у відношенні до роботи, до підприємства. Вимогливість, в першу чергу до себе – кредо сім’ї Гончарових. Дівчина росла слушною й розумною, із задоволенням вчилася у школі, брала активну участь у громадському житті навчального закладу та заводського клубу. Всі шкільні роки Гончарова Ніна навчалася на «відмінно». Неодноразово приймала участь в районних олімпіадах з англійської мови, математики, хімії, фізики, російської мови та літератури, історії. В 1978-1979 навчальних рр. зайняла перше місце на районній олімпіаді з географії та з російської мови і літератури, а в 1979 році на обласній олімпіаді з географії нагороджена грамотою обласного управління освіти та цінним подарунком за активну участь в олімпіаді.
Як солістка вокально-інструментального ансамблю «Дністрові кручі» Кострижівського комбінату будматеріалів (кер. Ілля Гайдей) в його складі об’їздила з концертами район та область, брала участь у республіканських фестивалях та конкурсах. Але найбільше любила мандрівки та екскурсії, тому після закінчення школи із золотою медаллю вступає у 1979 році на географічний факультет (кафедра метеорології та кліматології) Чернівецького державного університету. Як метеоролог-спостережник в 1982 році бере участь в міжнародній експедиції «Альпійський експеримент», де СРСР представляли Науково-дослідний інститут гідрометеорології та кафедра метеорології та кліматології ЧДУ. У 1984 році, після закінчення навчання в університеті, направляється в розпорядження Українського управління гідрометеослужби СРСР (м. Київ). В цьому ж році переведена до Чернівецького гідрометеобюро (згодом Чернівецький обласний центр з гідрометеорології). Тут працює інженером – агрометеорологом, інженером-синоптиком. Займається науковою роботою, бере активну участь в розробці агрокліматичного довідника України по Чернівецькій області, підготувала табличний матеріал.
Багаторічна сумлінна пра-ця у 2006 році була належним чином винагороджена держа-вою. Наказом Державної Гід-рометеорологічної служби від 15.03. 2006 №11/к за багато-річну плідну працю Ніні Гри-горівні Гончаровій було прис-воєне звання «Почесний пра-цівник Гідрометслужби Украї-ни» з врученням нагрудного знака та іменного посвідчення.
Ніна Георгіївна в даний час продовжує працювати в Чернівецькому обласному центрі з гідрометереології й свій багатий досвід передає молодим колегам.

13.Фантух Марія Степанівна (1969 р.н.) –
актриса, мистецтвознавець, Заслужена артистка України

Майбутня актриса народилася 1969 року в селищі Кострижівка Заставнівського району Чернівецької облас-ті в родині робітників-цукроварів Степана і Марії Фан-тух. Артистичний талант здібна дівчина успадкувала від батька, який блискуче грав на аматорській сцені клубу цукрозаводу «Хрещатик». З шкільних років дівчина мріяла стати артисткою, тому після закінчення школи вступає до Чернівецького училища культури. У 1988 р. закінчує училище й розпочинає свою трудову діяльність на посаді головного фахівця з театрального жанру Чернівецького обласного центру народної творчості. Тут створює студію художнього читання, випускники якої стають лауреатами багатьох конкурсів та фестивалів.
У 1995 р. закінчує Рівненський держаний інститут культури за спеціальністю режисер-педагог. Паралель-но з роботою підвищує свій професійний рівень, займає перші місця на обласних конкурсах читців ім. Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, пам’яті народно-го артиста УРСР Анатолія Литвинчука. У 1992 р. запрошена у Київ для ведення Міжнародного фестивалю «Мистецькі жнива». В цьому ж році на Всеукраїнсь-кому конкурсі народних театрів М. Фантух присуджують перше місце за найкраще виконання жіночої ролі Марії у виставі Гната Хоткевича «Камінна душа». У 1992, 1997 рр. стає лауреатом Всеукраїнських конкурсів читців, прис-вячених Тарасу Шевченку.
З 1999 року дирекція Чернівецької обласної філармонії запрошує Марію Фантух на посаду лектора-мистецтвознавця. Вона стає незмінною ведучою творчих і авторських вечорів, урядових святкових концертів, телемарафонів, абонементних концертів для учнів загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв та студентів навчальних закладів. За час роботи у філармонії підготувала понад 200 концертних тематичних програм: «Пісенна криниця України», «Співаємо Шевченка у піснях», «Рідна мати моя», «Пісні незалежної України», «Співає наш рідний край», «Козацькому роду нема переводу», «Повернення до романсів», «Природа нам пісню співає», «Література і музика», «Калейдоскоп музичних казок», «Фарби осені в музиці», «Пісні у ритмі вальсу»…
Своїм самобутнім творчим баченням і розумінням впливу європейської культури Марія Фантух несе слухачам і глядачам не тільки освітній елемент, але й долучає їх до відпочинку. У творчій співпраці з художнім колективом обласної філармонії – ансамблем народної музики «Плай», шляхом веденням концертних програм, ведуча робить особистий мистецький внесок у збереження і збагачення народних музичних традицій Буковини й України. Восени 1995 року успішно гастролює з ансамблем «Плай» містами України (Житомир, Кіровоград, Черкаси, Вінниця, Хмельницький), де митці представляють народні мелодії Буковини.
Марія Степанівна Фантух у вересні 2015 року за створення творчих акторських робіт, кон-цертних програм, спрямованих на утвердження ідей добра, зла-годи та взаєморозуміння наго-роджена обласною мистецькою премією імені Сіді Таль.
За багаторічну творчу роботу та професійну майстерність, що сприяє розвитку культурного рівня населення Буковини та особистий вклад у розвиток національної культури України Указом Президента України від 9 листопада 2015 року Фантух М.С. присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».

14. Токарчук Іван Миколайович (1946 р.н.) – заслужений лікар

Народився 25 вересня 1946 року в селищі Кострижівка Заставнівського району, де протягом 1952-1962 років закінчив місцеву середню школу. У 1962 році вступає до Чернівецького медичного інституту, де навчання дається важко, оскільки лекції читаються на російській мові. З часом втягнувся в навчальний процес, адаптувався до вузівського середовища і в 1968 році закінчує інститут, отримавши спеціальність «Лікувальна справа». У цьому ж році за направленням їде в Якутію, де відразу призивається на військову службу. Протягом 1968-1970 років несе службу у військовій частині м. Якутськ у званні лейтенанта медичної служби. Після звільнення з армії в 1970 році його життя було на довгі роки пов’язане з Якутією, зокрема, столицею цього суворого краю – Якутськом. Спочатку працює лікарем-хірургом в поліклініці №3 (1970-1979 рр.), потім лікарем-хірургом поліклініки №1 (1979-1983 рр.) й останні двадцять років (1984-2004 рр.) – головним лікарем Станції швидкої та невідкладної медичної допомоги міста Якутська. Іван Миколайович – лікар вищої кваліфікаційної категорії, нагороджений знаком «Відмінник охорони здоров’я СРСР», «Відмінник охорони здоров’я Республіки Саха (Якутія)», присвоєне почесне звання «Заслужений лікар Республіки Саха (Якутія)».

15. Лисюк Дмитро Петрович (1942 р.н.) – поет-аматор

Вже знаний любителям віршованого слова поет народився в 1942 році у селі Звенячин, що розташоване на автостраді Чернівці-Заліщики. Після закінчення Кострижівської середньої школи протягом 1958-1961 років працює на шахті в м. Вахрушево Луганської області. Звідси призивається до Збройних Сил СРСР й проходить військову службу на Балтійському флоті (1961-1965 рр.). У 1966 році вступає на лікувальний факультет Чернівецького медичного інституту, який закінчує у 1972 році. Піля закінчення інтернатури з 1974 року по даний час працює лікарем на Поділлі. Вже у зрілі роки проявляється хист до поезії, якій досвідчений лікар приділяє багато вільного часу. Із року в рік з’являються все нові збірки поезій: «Вогонь Прометея» (2009 р.), «Дерево пізнання» (2010 р.), «Цвіт калини» (2011 р.), «Сурми» (2012 р.), «Рутенія» (2013 р.), «Сонячний вітер» (2014 р.), «Вогняні заграви» (2015 р.), «Дзвони пам’яті», які відкривають багатий внутрішній світ автора та передають вміння поетичними рядками висловити любов до України, до рідної землі.

16. Проданик Дмитро Орестович (1967 р.н.) – історик-краєзнавець

Дмитро Орестович народився й виріс у наддністрянському селі Бабин Заставнівського району. Тут закінчив восьмирічну школу (1982 р.), а середню освіту здобув у Кострижівській середній школі (1983-1984 рр.). Рік по цьому навчався у Заставнівській автошколі, звідки у 1985 році призвався на військову службу: два роки служив у групі радянських військ, що дислокувалася у Східній Німеччині. Захоплення географією привело юнака на географічний факультет Чернівецького державного університету, де він навчався протягом 1987-1992 рр. Проте великий відрізок життєвого шляху він присвятив боротьбі з економічними злочинами, працюючи у правоохоронних органах і, зокрема, в податковій поліції. Специфічна робота змусила здобути економічну освіту й у 2003 р. закінчує Київський торгово-економічний університет. В травні 2010 р. у званні підполковника виходить у відставку, але продовжує працювати в приватному охоронному агенстві «Тигр». З цього моменту цікавиться історією національно-визвольного руху 1940-1950 рр. на Буковині та в Прикарпатті, працює в центральних та регіональних архівах, є автором та упорядником 8 книг і більше 40 статей. Основні його праці: Шлях боротьби Василя Сенчака-“Ворона” (2011 р.), Микола Кричун-“Черемшина” (2012 р.) – Літопис УПА. Серія “Події і люди”; Підпілля ОУН на Буковині: 1943-1951. Документи і матеріали (2012 р.), Станиславівська округа ОУН: документи і матеріали, 1945-1951. (2013 р.), Коломийська округа ОУН: документи і матеріали, 1945-1952. (2015 р.), Коломийська округа ОУН: документи і матеріали референтури СБ, 1945-1950. (2016 р.), Товариство Колишніх Вояків Української Повстанської Армії в Канаді. Історія в “Обіжниках” (1952-1993). (2015 р.) – Літопис УПА. Нова серія; Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади. Історія в документах (1950-2016). (2015 р.) – Літопис УПА. Основна серія.
Дмитро Орестович творчо співпрацює із відомим львівським видавництвом «Літопис УПА», що створений і фінансується благодійним громадським фондом імені Володимира Макара.

17. Малярик Андрій Юрійович (1994 р.н.) – поет-аматор

Народився Андрій Малярик 1994 року в с. Прилипче, середню освіту здобув в Кост-рижівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Після закінчення школи в 2011 році вступає на факультет педагогіки, психології та соціальної роботи Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Поезією захопився у юнацькому віці й за короткий проміжок часу зумів досягти неабиякої популярності. З-під його пера швидко виходять ряд ліричних, патріотичних, побутових та філософських віршів, на які найчастіше відгукується сучасна молодь. Прості, чуттєві, глибоко психологічні рядки віршів хвилюють молодих людей, змушують співпереживати разом з автором. На окремі вірші музиканти пишуть музику, декламують їх в соцмережах, на молодіжних вечірках. Андрій бере активну участь у різних конкурсах, творчих вечорах та публікується в групі «СУП» (Сучасна Українська Поезія), являючись одним із 20-ти кращих поетів цієї спільноти. Його вірші надруковані в книзі «Сучасні українські поети», а також у Всеукраїнській газеті «Гарний настрій», у районному часописі «Голос краю», у студентській періодиці. Андрій Малярик є студентом Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Улюблена поетеса – Ліна Костенко.

18. Випускники-науковці
Яценюк Фадей Степанович (1948 р.н.),
уродженець селища Кострижівка Заставнівського району

Народився 23 червня 1948 року в смт. Кострижівка, Заставнівського району, Чернівецької області (в свідоцтві місцем народження зазначено с. Звенячин). В 1966 р. закінчив середню школу в смт. Кострижівка, рік працював на цукрозаводі «Хрещатик».
В 1967-1972 рр. навчався на історичному факультеті Чернівецького державного університету. Після закінчення університету працював старшим лаборантом кафедри педагогіки ЧДУ. З 1974 р. навчався в заочній аспірантурі ЧДУ, працював асистентом та старшим викладачем кафедри історії СРСР та УРСР ЧДУ.
У травні 1982 р. на засіданні Спеціалізованої Вченої ради Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка захистив кандидатську дисертацію та отримав наукову ступінь кандидата історичних наук.
З 1986 року, отримавши наукове звання доцента, працював на кафедрі історії України факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. В коло наукових інтересів входили: особливості державотворчих процесів в Україні, історія козацтва, політико-правові документи (Конституція Пилипа Орлика, Конституційний проект Михайла Грушевського), персоналії (Дмитро Вишневецький, Олександр Оглоблин, Любомир Винар), історіографія голодомору 1932-1933 рр. в Україні тощо. Надруковано більше ста публікацій в міжнародних та всеукраїнських виданнях. Серед них слід виділити колективні монографії «Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923: ілюстрована історія» (Львів-Івано-Франківськ: «Манускрипт-Львів», 2008. – 524 с.) та «Покуття: історико-етнографічний нарис» (Львів: Манускрипт, 2010. – 456 с.), в яких брав участь як співавтор.
За перемогу у Всеукраїнському конкурсі науково-пошукових робіт «Голодомор 1932-1933 років. Україна пам’ятає» (2007 р.) отримав Диплом Міністерства освіти і науки та Українського інституту національної пам’яті.
Фадей Степанович є членом оргкомітетів по проведенню деяких Міжнародних та республіканських наукових конференцій та конгресів. В 2007-2009 рр. був членом журі Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії. Член редколегії наукового видання «Rocznik Chełmski» (Республіка Польща) та вченої ради Державного історико-архітектурного заповідника «Хотинська фортеця».
Нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти та науки України (2003 р.), грамотами Чернівецької обласної державної адміністрації, Чернівецької обласної та міської рад, Чернівецького національного університету. Має подяки: від Генерального консульства України в Сучаві за участь у науково-громадських читаннях «Голодомор в Україні 1932-1933 рр.» (2003 р.); від Українського товариства в Любліні та Генерального консульства України в Любліні (ПНР) за участь у підготовці Міжнародної наукової конференції «Холмщина на перехресті історії» з нагоди 140-річчя від дня народження М. Грушевського (2006 р.); від посольства України в Литовській Республіці за участь у науково-практичному семінарі «Ключові питання литовсько-українських відносин: від Великого князівства Литовського до сьогодення» (2009 р.).
Нагороджений нагрудним знаком «Відмінник освіти України» (2008 р.), почесною відзнакою Чернівецької міської ради – медаллю «На славу Чернівців» за вагомий внесок у розвиток міста Чернівці, його популяризацію в Україні (2015 р.), медаллю «За наукові досягнення. Гуманітарні науки» (імені Петра Івановича Орлика) Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (2015 р.).
За значний внесок у розвиток краєзнавчого руху, збереження національної історико-культурної спадщини та природних скарбів України Національна спілка краєзнавців України присвоїла Фадею Степановичу звання «Почесний краєзнавець України» (2014 р.).
З 2012 р. певний час працював депутатом Чернівецької обласної ради VI скликання.

Холодніцький Василь Федорович (1952 р.н.),
уродженець села Прилипче Заставнівського району

Після закінчення Кострижівської середньої школи у 1969 році протягом року працював у місцевому колгоспі «Ленінський шлях». В 1970-1973 роках служить на Чорноморському флоті.
У 1979 році закінчує історичний факультет Чернівецького державного університету й працевлаштовується на посаду лаборанта, старшого лаборанта, завідувача кабінету кафедри історії КПРС ЧДУ.
У 1982-1985 рр навчається в аспірантурі Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Тут під керівництвом професора Письменного Г. Г. в січні 1986 року захищає кандидатську дисертацію на тему: «Партійне керівництво комсомолом по прискоренню науково-технічного прогресу на промислових підприємствах України (1975-1980 рр.)».
З січня 1986 по серпень 1990 р. працює асистентом, старшим викладачем, доцентом кафедри історії КПРС ЧДУ. Одночасно виконує обов’язки голови профспілкової організації кафедр суспільних наук університету.
У березні-квітні 1990 р. навчається на перших політологічних курсах, організованих при ЦК ВЛКСМ у м. Москві.
З вересня 1991 р. переводиться на посаду доцента кафедри історії СРСР історичного факультету Чернівецького державного університету, згодом перейменовану на кафедру історії народів Східної Європи. З 2000 р. – доцент кафедри історії нового і новітнього часу історичного факультету цього ж університету, виконує обов’язки заступника завідувача кафедри. Викладає нормативні і спеціальні курси лекцій: «Джерелознавство історії нового і новітнього часу», «Історія СРР», «Історія країн пострадянського простору», «Національні проблеми в СРСР» та ін.
З 1986 р. і донині періодично залучається до здійснення набору молодого поповнення студентських лав як заступник та відповідальний секретар приймальної комісії університету.
Доцент В.Ф. Холодніцький є членом Асоціації дослідників радянських голодоморів в Україні при Інституті історії Академії наук України, а з 2002 року – членом ради цієї асоціації. У співавторстві з науковцями Осадчуком С.Д. і Заполовським В.М. написав монографію: «Додому в Райх!». Переселення німців з Північної Буковини 1940 року (Матеріали, свідчення, документи). – Чернівці: Золоті литаври, 2004. – 132с.
Сферою наукових інтересів є історія СРСР, історія України, переважає буковинознавча тематика. З наукової проблематики виступав на регіональних і міжнародних конференціях, що проводилися як в Україні, так і в Польщі, Німеччині та Румунії.

Вільгельм Юрій Степанович (1950 р.н.),
уродженець с. Моївка Чернівецького району Вінницької області

Родина Вільгельмів, спеціалістів цукрового виробництва, прибула до Кострижівки у 1961 році й працевлаштувалася на місцевому цукрозаводі «Хрещатик». На цей час Юрію сповнилося одинадцять років і він навчався у четвертому класі. Здібний учень швидко адаптувався до нового середовища, з відмінними оцінками переходив із класу в клас, а середню школу закінчив у 1967 році із золотою медаллю. У цьому ж році вступає до Волгоградського інституту інженерів міського господарства, який закінчує у 1972 році з червоним дипломом. Його навчання перериває служба в армії (1972-1973 рр.), якій він присвятив один рік в межах Московського воєнного округу. Після демобілізації два роки працює інженером у Волгоградському проектному інституті, а в 1975 році отримує запрошення на посаду асистента у Волгоградський інженерно-будівельний інститут (кафедра будівельних конструкцій). Бажання продовжувати навчання приводить Вільгельма Юрія в аспірантуру Московського будівельного інституту, де він навчається протягом 1977-1982 рр. У 1984 році успішно захищає кандидатську дисертацію за напрямом «Механіка сипучих середовищ, грунтів і гірських порід», отримує звання «Кандидат технічних наук» й розпочинає свою викладацьку та наукову діяльність. З 1988 року є доцентом кафедри будівельних конструкцій у рідному інституті, що отримав статус університету, згодом заступник декана. Бере активну участь в семінарах та конференціях, займається громадською роботою, у своєму доробку має більше сорока наукових праць. У 2011 році за підсумками університетського опитування Вільгельм Юрій Степанович визнаний кращим викладачем Волгоградського інженерно-будівельного університету.

Стецько Юрій Павлович (1959 р.н.),
уродженець селища Кострижівка Заставнівського району

Кострижівську школу закінчив у 1975 році, а перша спроба вступити до вузу виявилася невдалою. В 1975-1976 роках працює в рідній школі лаборан-том і знову готується до вступу у вищий учбовий заклад. Протягом 1976-1981 рр. навчається на математичному факультеті Чернівецького державного університету, де отримав кваліфікацію «Математик, програміст». У 1983 р. здібний студент вступає до аспірантури при Київському національному університеті (факультет кібернетики), де удосконалює свої знання як програміст. У 1986 році закінчує аспірантуру й повертається на викладацьку роботу в Чернівецький держуніверситет. У 1992 році захищає кандидатську дисертацію на тему: «Дослідження деяких задач стійкості і стабілізації лінійних систем». Працює на факультеті «Інформаційні технології», де читає предмети: «Математична логіка та теорія алгоритмів»; «Архітектура ЕОМ»; «Алгоритми та технології паралельних систем»; «Розподілені обчислення»; «Інформатика та обчислювальна техніка». Має багато друкованих праць, тематикою наукових досліджень є: а) Теорія керування; б) Паралельні та розподілені обчислення; в) Стійкість систем. Періодично бере участь в роботі університетських та міжнародних конференцій, в політичному та громадському житті обласного центру, є великим патріотом рідного краю.

Проданик Анатолій Михайлович (1960 р.н.),
уродженець селища Кострижівка Заставнівського району
Народився 1960 р. в родині місцевої інтеліген-ції: батько – вчитель фізкультури, мати – медсест-ра. Вихованням сина займався батько, бо мати рано померла. Обдарований від природи хлопець успішно навчається в Кострижівській середній школі, добре студіює біологію та хімію аби в майбутньому стати агрономом. Проте спроба вступити у вищий навчальний заклад виявилася безуспішною і він, аби не залежати від батьківсь-кого гаманця, влаштовується на роботу простим робітником (1977-1979 рр.). У 1979-1981 рр. слу-жить в армії й одночасно готується до вступних іспитів у сільськогосподарську академію. В 1982-1987 рр. навчається в Українській сільськогоспо-дарській академії м. Києва, де отримує вищу освіту і кваліфікацію «Вчений агроном за спеціальністю агрохімія та грунтознавство». Першим місцем роботи став Всесоюзний науково-дослідний центр автоматизованих управляючих інформаційних систем на посаді інженера-агронома (1987-1989 рр.). У 1990 році переводиться в Інститут землеробства при Національній академії аграрних наук на посаду провідного агронома, а згодом старшого наукового співробітника відділу селекції та насінництва круп’яних культур, де займається селекцією проса. У 2010 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: «Створення генетичних джерел групової расоспецифічної стійкості проса до сажки». Засновник агрофірми «Вікан», яка спеціалізується на виробництві продуктів борошномельно-круп’яної промисловості».

Баранецький Руслан Федорович (1971 р.н.),
уродженець селища Кострижівка Заставнівського району

Народився й виховувався в сім’ї інженерно-технічних працівників. Протягом 1978-1988 років навчається в Кострижівській середній школі, яку закінчив із срібною медаллю. З дитинства любив спорт, авіацію, мріяв стати військовим льотчиком. Паралельно з навчанням у школі пройшов курс навчання юних льотчиків в гуртку «Авіатор» при Чернівецькому авіапідприємстві, а також підготовку при військовій частині по програмі підготовки парашутистів та здійснив 49 стрибків з парашутом різного типу гелікоптерів та літаків.
Після закінчення школи навчається на фізич-ному факультеті Чернівецького державного уні-верситету (1988-1993 рр.), де отримує спеціальність інженера-фізика та військове звання лейтенанта.
Руслан Федорович розпочав свою трудову діяльність оперативним праців-ником відділу боротьби з корупцією та організованою злочинністю Управління служби безпеки України в Чернівецькій області. В роботі молодий офіцер відповідальний та сумлінний. Одним із кращих його результатів роботи був факт вилучення у контрабандистів примірника Острозької біблії старослов’янсь-кою мовою, який першодрукар Іван Федоров виготовив у 1581 р. Зазначений примірник мав особистий дарчий напис князя Костянтина Острозького і складав страхову вартість 1 млн. доларів.
У 2004 році перспективного працівника запрошують у Київ до Головного управління СБУ в уже знайомий відділ боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Посада змушує мати знання з права, тому заочно навчається також на юридичному факультеті Чернівецького національного університету, який закінчив у 2007 р. Особиста фахова компетентність та виняткова працьовитість забезпечили Русланові службовий ріст – невдовзі призначається заступником начальника відділу. В 2015 р. здобув наукову ступінь кандидата юридичних наук, має надрукованих сім наукових праць.
Руслан Федорович – учасник бойових дій в зоні Антитерористичної операції на Сході України. Протягом 2014-2015 рр. очолював оперативну групу співробітників СБУ з протидії терористам в зоні АТО. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Указом Президента України №747/2014 полковник Баранецький Р.Ф. 29 вересня 2014 р. був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та іменною зброєю. У серпні 2015 року Баранецький Руслан Федорович отримав звання генерал-майора. В даний час обіймає посаду начальника управління внутрішньої та власної безпеки Адміністрації Державної прикордонної служби України.

Филипчук Олександр Михайлович (1985 р.н.),
уродженець селища Кострижівка Заставнівського району

Розумний і начитаний хлопець, з дитинства закоханий в історію, закінчив середню школу в 2002 році із золотою медаллю. Протягом 2002-2007 рр. навчається на історичному факультеті (нині – факультет історії, політології та міжнародних відносин) Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича й отримує кваліфікацію «Історик. Учитель історії». Схиль-ність до аналітичного мислення, неймовірна працьо-витість і любов до історичної науки дають мож-ливість продовжити навчання в аспірантурі (2007-2010 рр.) при кафедрі історії України ЧНУ. 17 вересня 2010 року успішно захищає кандидатську дисертацію на тему: «Руси серед «військ народів» у Візантії ІХ-ХІ ст.: найманці та союзники» й залишається працювати на кафедрі історії України ЧНУ. Читає навчальні курси з давньої історії України, сучасної української історіографії.
Наукові інтереси: Візантія та її сусіди у ІХ-ХІІІ ст., середньовічна історія України (рання історія Русі, русько-візантійські договори), історія і пам’ять.
Крім викладацької роботи займається дослідницькою діяльністю, бере участь у Всеукраїнських і Міжнародних конференціях, опублікував одну наукову монографію та тридцять наукових статей, серед яких:
Филипчук О.М. Studia Byzantino-Rossica. Експансія, війна та соціальні зміни. – Чернівці: Книги-XXI, 2013.
Филипчук А. Харальд Сигурдссон и русско-византийская война 1043 г. // Slověne = Словѣне. International Journal of Slavic Studies. – 2014. Vol. 3. – № 1. – С. 193-205.
Филипчук А. Русь и Византия в последние годы правления Василия II // Rus’ and Central Europe from 11th to the 14th Century. Publication from the 5th International Conference,Spišská kapitula, 16-18th October, 2014. – Krakow-Bratislava, 2015 [Colloquia Russica, Series 1, Vol.5]. – P. 28-44.

Гринишин Юлія Богданівна (1991 р.н.),
уродженка селища Кострижівка Заставнівського району

Надзвичайно активна й інтелектуально роз-винена дівчина, закінчила школу із золотою медаллю. Протягом 2008-2013 років навчається на фізичному факультеті Чернівецького націо-нального університету імені Юрія Федьковича, де отримує вищу освіту й кваліфікацію «Ма-гістр фізики». В цьому ж році працевлашто-вується на посаду завідувача лабораторії на кафедрі теоретичної фізики й вступає до аспі-рантури. У 2016 році захищає дисертацію на тему: «Теорія смуги поглинення електромагніт-ного поля квантовим каскадним детектором у моделі розширеної активної зони». Схильність до роботи з дітьми покликала молодого спеціа-ліста в школу і з вересня 2016 року вона розпочинає свою педагогічну діяльність у Заставнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів.