Історія Кулівці

Вперше село Кулівці згадується під 1574 роком у грамоті молдавського господа­ря, за якою село Кулівешти, Веранчини і Ставчани були продані й належали землевласнику Ончулу. Із покоління в покоління передається розповідь про те, що первіс­не поселення розташовувалося в урочищі Долина, на правому березі Дністра. Сама назва походить від слова «коліно», бо річка в цьому місці рельєфно нагадує людське коліно. От село і мало початкову назву Колінці (Колінківці).

Існує легенда про заснування села. «…Жив собі парубок на ймення Кула. Зако­хався він у дівчину з дуже заможного роду. Коли пішов сватати, то її батьки відмови­ли через бідність хлопця. Тоді молода пара вирішила втекти з села, щоб жити разом в іншому місці. Поселилися вони недалеко від річки, де була родюча земля і соковиті трави. Стали дружно працювати: збудували добротну хату, розорали землю, збира­ли великі врожаї, розвели багато худоби й птиці. Незабаром у подружжя з’явилися діти і сім’я Кула зажила дружно і щасливо. Люди з околиць стали приглядатися, як чоловік і жінка вправно господарюють, заможно живуть, і також почали сюди пере­селятися. Кількість хат збільшувалась, село розросталося і стали його називати від імені першопоселенця Кули – Кулавці».

З давніх-давен село належало різним землевласникам і селяни певною мі­рою також були власністю господаря землі. Відбували панщину, платили по­датки пану і державі, виконували різні повинності. Важко працювали, а жили в постійних злиднях. З часом у селі, біля Дністра, сільська громада збудувала церкву, млин. До сьогоднішніх днів зберігся хрест, що стояв на старому сіль­ському кладовищі.

Село і оброблювані землі періодично затоплювали води Дністра, тому з початку ХVІІ ст. люди з Долини поступово переселялися на Гору.

З 1774 року село перебувало під владою Австрії. Зі зміною влади становище се­лян практично не поліпшилося, кількість малоземельних і безземельних кулівчан зросла. Наприкінці ХІХ ст. це призвело до масової еміграції в США і Канаду, куди люди виїжджали на заробітки. У другій половині ХІХ ст. в селі була збудована школа на шість класів. У ній навчали дітей німецькою мовою, але три рази на тиждень ви­кладалась і українська мова.

   У 1779 році на кошти громади була збудована церква, яка є найдавнішою архі­тектурною пам’яткою Кулівців.

Не оминула село і Перша світова війна. Частину чоловіків австрійська вла­да мобілізувала і відправила на фронт, де вони змушені були воювати з братами-українцями зі Східної України. Військові реквізиції з боку австрійської і російської армій виснажили селянські господарства, артилерійські обстріли завдавали значної шкоди будівлям.

У листопаді 1918 року село окупували війська королівської Румунії. Румун­ська адміністрація зовсім не була зацікавлена в розвитку буковинських земель і, зокрема, селянських господарств, не дбала про культурну розбудову населених пунктів. У селі функціонувала семирічна школа, але доступ до освіти мала обме­жена кількість дітей, здебільшого із заможних сімей. З 1934 року навчання в шко­лі велося виключно румунською мовою. Рідна українська мова була заборонена в школі, в діловодстві. Заборонялося навіть виконання українських народних пісень. Директором школи в 30-х роках минулого століття був кулівчанин Мо­цок Корнелій Іванович, вчителями – його дружина Степанія і Савицький Андрій Костянтинович.

Село залишалося неве-ликим, тому примарія (орган місцевого самоврядування) була в селі Репужинці. Йому ж в адміністративному по-рядку підпорядковувалося й село Кулівці.

28 червня 1940 року на землях Пів­нічної Буковини, в тому числі й у Кулів­цях, встановилася радянська влада. Пан­ську землю розділили між найбіднішими селянами, в школі запровадили навчан­ня дітей українською мовою, заборонили тілесні покарання дітей. Дорослі й діти сприйняли ці нововведення з великим задоволенням. Але настали жнива і нова влада стала вимагати від людей сплатити податки хлібом із виділеної їм землі. Во­сени обклали селянські господарства новим, ще більшим податком. За несплату податків кожного страхали відправкою в Сибір. Страх примушував людей від­давати останнє. Виявилося, що люди фактично безплатно обробляли виділені їм панські землі, бо все зібране (і навіть більше) довелося віддати ненаситній радян­ській державі. Тільки тоді кулівчани усвідомили, як нечесно і несправедливо з ними вчинила нова влада.

     Але настав червень 1941 року, розпочалася радянсько-німецька війна, яка на чотири роки стала великою бідою для воюючих країн і народів. У липні 1941 року в Кулівці знову повернулися румуни і запровадили старі, ще більш жорсткі по­рядки. Роздане людям майно повернули старим господарям. У школі знову зазву­чала румунська мова, з селян вимагали податків, але вже на користь румунської держави. Жандарми майже цілодобово контролювали вулиці села і за наймен­ший непослух чи порушення громадського порядку карали буками. Так тривало до весни 1944 року.

29 березня 1944 року село визволили підрозділи Червоної Армії, а вже на по­чатку травня частину кулівських чоловіків мобілізували на фронт. 118 кулівчан воювали на різних фронтах проти фашистської Німеччини. 49 з них додому біль­ше не повернулися, а залишилися лежати вічним спочинком на чужій землі. Вже після війни в пам’ять про полеглих воїнів вдячні сільчани встановили в центрі села пам’ятник.

У березні 1945 року була створена сільська рада, але її голову не обирали, а призначили. У 1947 році під тиском партійних і державних чиновників у селі було створено колгосп імені Б. Хмельницького, якому, як заохочення, держава подарувала трактор «Універсал» (тепер він стоїть у селі пам’ятником-символом колгоспного будівництва). Першим го­ловою новоствореного колективного господарства став Рудейчук Павло Андрійович. У колгоспі виро­щували жито, пшеницю, цукрові буряки, різні ово­чі, кавуни, мали коней, овець, корів, свиней, свій курятник.

Політичні репресії, які проводилися в краї, не оминули і Кулівці. У 1948 році енкаведисти зааре­штували національно свідомого вчителя Савицького Андрія Костянтиновича (1888-1962 рр.), звинувативши його у невиконанні плану заготівлі. В рідкісних випадках учителів притягували до відповідальності за невиконання чи несплату податків. Адже інтелігенція виконувала роль соціального середовища, на якому базувалась агітаційно-пропагандистська ідеологія більшовицької партії. Тому арешт Савицько­го виглядає більш ніж дивним. Підстава надумана, а причиною арешту могли бути погляди вчителя, які не влаштовували радянську владу.

З ухвалених судом десяти років Савицький відбув шість. Після смерті Сталіна, у 1954 році, його амністували. Повернувся у Кулівці, але жити не мав де, бо хату конфіскували. Останні роки проживав у Садгорі, звідки родом дружина. У 1962 році помер і там похований.

Але в людській пам’яті вчитель залишився хорошою, веселої вдачі і неабиякого таланту до співу людиною, яка зробила багато добра кулівчанам і їхнім дітям. Одну із вулиць села жителі назвали іменем Андрія Савицького.

Під час так званого укрупнення населених пунктів сільраду в Кулівцях ліквіду­вали, ферми, худобу і сільськогосподарські угіддя підпорядкували колгоспу «Росія». В нього входили також села Кадубівці, Василів і Чуньків.

Зазнала змін і школа. В селі залишилися лише початкові класи, а старші ходили спочатку в Репужинці, а пізніше у Василів. Село повільно занепадало, люди виїжджа­ли на постійне місце проживання в районний або обласний центри. Тільки в 1988 році, щоб зберегти село від дальшого занепаду, в Кулівцях збудували навчально-виховний комплекс «Школа-сад». Тут кулівські діти відвідували дитячий садок і здо­бували неповну середню освіту.

На початку 60-х років минулого століття районний комітет більшовицької партії став проводити розгнуздану атеїстичну пропаганду. В районі було закрито або зруй­новано багато православних храмів, каплиць, хрестів. У 1962 році місцеві яничари намірилися сільську церкву закрити і передати колгоспу «Росія» під склад, але жите­лі села цьому перешкодили. Церква стояла закритою 27 років. Усі ці роки віруючі люди змушені були ходити молитися у храми навколишніх сіл. У 1989 році, коли на­брала сили так звана «перебудова», церкву на радість сільчанам відкрили. Священи­ком став уродженець села Мижинський Я. Н., який Божий храм реставрував і роз­будував. У 1997 році він заснував і розпочав будівництво чоловічого монастиря, про який уже знають далеко за межами області.

Після проголошення України само­стійною і незалежною державою у 1992 році Кулівці стали окремим адміністра­тивним центром і створили власний ор­ган місцевого самоврядування – сільську раду.

В середині 90-х років минулого сто­ліття колгосп «Росія» розпався, кулівські землі розпайовано і передано у власність селянам. Сьогодні власники землі утво­рили селянсько-фермерське господарство імені Б. Хмельницького, яке очолює уро­дженець села Макух Василь Іванович.

                                                                         За матеріалами вчителя історії

                                                                          Гаркот Світлани Тодорівни

                                                         За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                         «Історія сіл Заставнівщини»