Історія Малий Кучурів

Шанувати свій рід, любити свою Батьківщину, де народився і виріс, повинен кожен. Адже тут мовиться перше слово, здійснюються перші кроки.
Малий Кучурів – село, жителі якого добре знають свій рід, історію своєї неповторної землі, можуть гордитися тим, що тут народилися. Це дійсно земля, яка має своє походження та історію.
Перша письмова згадка про село відноситься до 23.02.1448р., але археологічні дослідження показали, що вздовж р. Совиці існували поселення Голіградської археологічної культури ХІ-VІІІ ст. до н.е., культури Поянешти-Лукашівська ІІ-І с. до н.е., Черняхівська, а також давньоруська культури ХІІ-ХІІІ ст.
Село Малий Кучурів розташоване в мальовничому куточку Буковини. Тут закінчується Хотинська височина і тому місцевість надзвичайно горбиста, що справляє враження невисоких гір.
Воно витягнулося на 3 км вздовж траси, яка сполучає Чернівці з придністровськими селами. Зі сходу мальовничий краєвид створює ліс з карпатськими породами дерев (бук, дуб, граб, сосна) та великою кількістю урочищ (Касірчин Хрест, Плита, Кам’яний Яр, Кінець, Чотири Дуби, Рептура, Діброва, Джунджа, Глинники, Крутий Горб, Ярок та ін.).
В лісі бере початок річка Кучур, яка згідно легенди дала назву селу.
Із заходу села поля та сад, перерізані багатьма крутими вибалками, які утворюють численну кількість урочищ (Могила, Солонці, Винниця, Стінка, Кругляк, Левада, Цигла та ін..). Саме в цій місцевості бере початок ще одна річка – Совиця, що на Старій Жучці приймає води р. Кучур і несе їх в р. Прут. Цілий каскад ставків майже не залишив природного русла р. Совиця.
Село багате будівельними матеріалами. Для місцевих потреб використовуються пісок та камінь, а для промислового використання розвідані запаси глини для виробництва цегли та керамічної продукції.
Тут народився та провів дитинство громадсько-політичний і педагогічний діяч Буковини Микола Спинул. Він неодноразово обирався депутатом Віденського парламенту. Був членом Української Національної Ради ЗУНР – ЗО УНР 1918-1919 р.р. і був призначений консулом ЗУНР у Відні до весни 1919 р.
Не кожне село може похвалитися, що на його території впродовж століття існували три церкви.
В центрі села – Православна церква, збудована в 1812-1815 р.р., яка і нині діє. Шляхта збудувала собі церкву в урочищі Діброва, яка була розібрана в 1954 р. Поляки із навколишніх сіл збудували костьол, якого не обминула участь багатьох церков радянського періоду. Спочатку костьол перетворили на склад, а згодом, в 1956 р., розібрали. Кожна із церков мала свій цвинтар.
В 2008 р. під час земляних робіт було знайдено срібний динарій імператора Трояна, який правив Римською імперією у 998-1017 р. н.е.. Знахідка засвідчує, що мешканці тутешнього поселення епохи ІІ-У ст. мали тісні контакти з Римською імперією.
Вздовж р. Кучур, в центрі села, в урочищі Осередок і Гора виявлено поселення VI – IV ст.. до н.е. (західно-подільська скіфська культура), а також культура типу Луки – Райковецької ХІІ-ХПІ ст.. Це археологічна пам’ятка загально-державного значення (Постанова Кабінету міністрів України №1761 від 27.12.2001р.).
Важку долю Буковини, яка перебувала під владою молдавського господаря, який був під протекторатом польських королів, а також у турецькій неволі (260 років), розділило і наше село.
На жаль, про цей період життя села відомо дуже мало. Про ці страшні часи залишилась лише згадка про Мурований міст, та велика кількість слів турецького походження, що використовуються і нині в лексиці (мирза, шанець та ін..).
Перехід з-під володіння Османської імперії до складу Австрії мав велике прогресивне значення. За своїм економічним і культурним розвитком Австрія стояла далеко попереду Туреччини.
Хочеться відмітити велику працелюбність наших селян, які не покладаючи рук працювали на землі. Жінки в осінньо-зимовий період ткали полотно, шили сорочки, вишивали, ткали килими, плели.
В нашому селі був млин (спалений в 1941 р. відступаючими військами Червоної армії), олійня, сепараторні молочарні.
Торгівлею в селі займалися євреї (Гросер, Безнар, Зільбер, Гендель).
В центрі села стоїть родовий маєток панів Якубовичів. Тут жив пан старший. Це приміщення за часів радянської влади використовувалось по-різному (туберкульозна лікарня, сільська амбулаторія, на даний час -геріатричний пансіонат). У 1954 р. в цьому маєтку знімались кадри до фільму «Земля» за повістю О.Кобилянської. в масових сценах брали участь жителі нашого села Семенко Катерина, Дупешко Параска, Семенко Параска, Семенко Катерина, Віржак Георгій, Дупешко Василь, Карпенко Григорій, Негрич Дмитро, Петришин, які виконували пісню «В полі криниченька».
Молодший брат пана (молодший пан) мав свій маєток, що знаходиться за межами села. Після війни там знаходився будинок престарілих, дитячий будинок, пізніше – тракторна бригада, цех по вичинці шкір, нині приміщення приватизоване.
Рівень шкільництва на Буковині був дуже низький. Лише наприкінці XIX ст., за клопотанням депутатів Віденського парламенту від Буковини, вдалось добитися згоди на відкриття шкіл. У 1885 р. було відкрито школу в селі. Спочатку двокласну, а згодом – п’ятикласну. Діти вчилися в хатах і лише в 1905 р. збудували двоповерхове приміщення школи із семикласним навчанням. Директором школи було призначено Радомського. Вчителі : подружжя Омельських, Том’юк, Костриж.
Нині в приміщенні навчаються учні 1-4 класів і працює дошкільна група.
За ініціативою Радомського у 1885 р. було створено читальню «Руської Бесіди». На відкритті бібліотеки були присутні Е.Пігуляк, О.Маковій, Смаль-Стоцький, яких радо зустрічали жителі села. Активним членом «Руської Бесіди» був уродженець села М. Синиця та відомий композитор Г.Омельський, який керував хором в м. Заставна та працював вчителем у с. Погорілівка.
За часів радянської влади приміщення читальні використовувалось як клуб, але через зсув, що утворився в центрі села, приміщення змушені були розібрати.
Події І Світової війни на території села були малоактивними. Тут знаходився запасний гарнізон, що займався тиловими функціями. Чоловіки села, мобілізовані до австрійського війська, воювали на італійському фронті. Розпад Австро-Угорської імперії, події Української революції зробили значний вплив на піднесення національно-визвольного руху на Буковині. Буковинське Віче 3 листопада 1918 р. проголосило прагнення українців до власної держави. Але це піднесення було перерване румунською окупацією. Боярська Румунія встановила режим військової диктатури. Румунська жандармерія «Синагуранца» поставила жандарма в кожне село, щоб слідкувати за дотриманням «порядку». Румунські власті жорстоко переслідували надбання української культури : українська мова, спів українських пісень, навіть вечорниці були заборонені.
Процес румунізації найбільше проявився у шкільництві. Усі українські школи переводились на навчання румунською мовою. Якщо до 1924 року ще працювали колишні вчителі, то потім їх замінили румунами. У школі панувала муштра і дисципліна. За будь-які незначні провини дітей били.
Окремо хочеться зупинитися на питанні еміграції. І до І Світової війни, і в міжвоєнний період з села виїхали на заробітки багато людей. Деяким пощастило, вони дійсно заробили гроші. Наприклад Негрич Іван, приїхавши купив багато землі, (нині поле має назву Негричівка), але деякі повернулися ні з чим. Багато було таких, що вирішили залишитись на чужині.
Наприкінці 30-х років Буковина опинилася в сфері геополітичних інтересів СРСР. Активізація радянської політики щодо Буковини пов’язана з тим, що Кремль вважав сприятливою для себе зміну ситуації в Європі. Після початку Другої світової війни і включення до складу СРСР Західної України Чернвона Армія впритул наблизилася до північної межі Буковини, і московське керівництво лише вичікувало слушної нагоди, щоби дати збройним силам наказ про наступ. Така нагода випала у червні 1940 року. 28 червня 1940 року Червона Армія вступила в Бессарабію та Північну Буковину. Ці події відбувалися дуже швидко і несподівано для більшості жителів села.
При відступі румунів село покинули обидві панські родини, а також кілька сімей. Серед них сім’ї вчителів Том’юк, Костриж. Все їхнє майно було націоналізоване.
Першим заходом нової влади у 1940 році були масові арешти. В списки попали: сільський двірник Фрунзей Ілля Георгійович з дружиною Саветою Іванівною; крамар Сапига Іван Михайлович з дружиною Агафією; культурні діячі села, серед яких – директор школи Поклітар Вавільо з дружиною та сином; Михайлюк Дмитро Іванович, з дружиною Марією Георгіївною та сином Василем; сім’я Гудимів – Дмитро та Марія з дітьми Занхірою та Марією; Паладій Валерій та Зіновія. Як вдалося дізнатися, їх депортували 15.06.1941 р., а місцем депортації став пос. Красний Мис Тюменської області. На жаль в живих не залишилося нікого.
З початком Великої Вітчизняної війни територія Буковини була захоплена німцями. Румунія, як сателіт Німеччини, знову повернула собі землі, що втратила в 1940 році. Жертвою румунської окупації став Буджак Іван Матейович, 1902 р.н., колишній голова сільської ради с. Підвальне Герцаївського району, який замордований 04.04.1943 р. в тюрмі Джурджіу в Румунії. На його честь названо вулицю села де він народився та жив.
Вступ румунських військ супроводжувався масовими вбивствами місцевого єврейського населення. Всі єврейські сім’ї в селі (Гроссер, Безнар, Зільбер, Гендень) було винищено. Також вбито євреїв, що перебували в будинку престарілих (цей дім організувала радянська влада в маєтку пана молодшого).
Румуни в селі створили жандармський пост, що строго слідкував за дотриманням комендантської години. За найменшу провину арештовували і жорстоко били. Причиною арешту могло бути навіть виконання українських пісень. Арешту зазнали хлопці села, які співали українських пісень, йдучи дорогою. їх добряче побили і лише тоді відпустили.
В цей час арештували двох газдів Мороза Василя Івановича та Присяжнюка Дмитра Георгійовича за українську національну ідею і присудили їм по 5 років позбавлення волі. Вони були відправлені до тюрми в Румунію, де просиділи до 1944 року. Коли трапилася нагода тікати, вони це зробили. В цей час 28 березня 1944 року війська 2-го Українського фронту звільнили село. Ніяких військових сутичок не відбулося. По дорозі додому ці чоловіки змушені були розлучитися, тому, що у Мороза В.І. зробився нарив на нозі і він не зміг іти, а крім того, дізнавшись що село звільнили радянські війська, він вагався йти чи не йти додому, тому що добре знав, що радянська влада робить з націоналістами. Сказавши товаришеві «Румуни дали по 10 років, а Совєти дадуть по 25 років» він вирішив не підставляти під удар радянської машини свою родину – дружину і трьох доньок, тому не повернувся додому (написано зі слів доньки Наталії).
Присяжнюк Д.Г. повернувся додому і згодом був заарештований (26 серпня 1944 року) і засуджений на 10 років. Місце покарання : Карагандинська область, пос. Спаський. Його дружина Параска і донька Емілія були виселені з села на спец поселення 25 жовтня 1947 року. Нині ця родина реабілітована. (Ксерокопії довідок додаються).
За так звану націоналістичну діяльність були заарештовані Мороз Дмитро та Василь Іванович разом з сім’ями, що відбували покарання в Карагандинській обл. пос. Спаському.

В травні 1944 року відбулася мобілізація до Червоної Армії. Забирали чоловіків від 18 до 52 років. Односельчан розкидало по різних фронтах Великої Вітчизняної, але більшість з них воювало в Східній Прусії. 129 чоловік назавжди залишились на полі бою. В пам’ять про загиблих односельчан було збудовано у 1973 році пам’ятник загиблим односельчанам, що розташований на роздоріжжі Малий Кучурів – Заставна (до цього пам’ятник стояв на місці каплиці). Створив пам’ятник наш земляк із Задубрівки Ісопенко М.І.
Відзначаючи 50-ти річчя Перемоги, сесія сільської ради прийняла рішення про присвоєння одній із вулиць села назви Братів Негричів в пам’ять про 5 братів, які не повернулися з війни.
Окремо варто зупинитися на ще одній історії. Тодорович Танасій Іванович був, як кажуть в народі, господарем з великої букви, але нова влада вважала його куркулем, хоча ніхто з односельців про нього зле не відгукувався. Будучи призваним до лав Радянської Армії, за доносом односельців, його заарештували 26 серпня 1944 року і засудили 4 липня 1945 року на 5 років. Міру покарання відбував на території Карагандинської області, де й помер 27 липня 1949 року. Деякі подробиці родині вдалося дізнатися від земляка, який був разом з ним і якому пощастило вижити. Він розповів, що через погане харчування Танасій Іванович захворів на дизентерію і помер, так як лікуванням засуджених ніхто серйозно не займався, тим більше спеціальною дієтою.(Записано зі слів доньки Чічілії). На підставі ст.Л Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року громадянин Тодорович Д.І. реабілітований. (Ксерокопія довідок додається).
Важким соціальним наслідком війни стала епідемія сипного, черевного тифу. Трагізм ситуації ускладнюється тим, що в даний період для боротьби з епідемією катастрофічно не вистачало ні медикаментів, ні медичного персоналу. Це призвело до масової смертності населення.
На жаль встановити число жертв не вдалося. (Архів сільської ради згорів в 1945 році).
Жителі нашого села залучалися до відбудовних робіт. Молоді люди працювали під Краматорськом (Донбас).
1. Грицик Олександра.

2. Мишковська Параска.
3. Сенків Занхіра.
4. Петруник Домка.
5. Поклітар Ганна.
6. Ройлян Савета.
7. Слободян Агафія.
8. Гуменюк Катерина.
9. Михайлюк Катерина.
10. Негрич Фрозина.
11. Олексюк Катерина.
12. Китарюк Марія.
13. Лизун Олена.
14. Фаб’ян Марія.
15. Дупешко Занхіра.
16. Николайчук Домка.
17. Винничук Параска.
18. Фудула Агафія.
19. Мудрак Олена.
20. Присяжнюк Дмитро.
21. Винничук Костянтин.
22. Слободян Костянтин.

Чоловіки в зимовий період працювали по-вартово, в Карпатах на заготівлі деревини.
Неврожай 1946 року і вилучення зерна владними структурами у більшості селянських господарств в рахунок надмірних планів поставок його державі привів до голоду 1946-1947 р.н.. Багато родин страждали від нестачі їжі. Зафіксовано смертельні випадки в нашому селі : Козоріз Дмитро, Годованюк Василь, Каланча Василь, Гуцуляк Катерина, Димкович Фрозина… Ось лише деякі імена, які ведуть за собою скорботу втрат від голодомору.
У повоєнний період першочерговим завданням більшовицького режиму було приведення краю у повну відповідність з радянською системою суспільно-політичного та соціально-економічного життя. На цьому етапі важливе місце відводилося колективізації. Здійсненню цих перетворень чинили опір загону ОУН. Жителі села участі в цьому русі не брали, але всіляко допомагали їм продуктами харчування та одягом. За таку допомогу був засуджений 22 грудня 1948 року до 25 років позбавлення волі Слободян Георгій Ілліч. Військовою колегією Верховного суду УРСР від 19 березня 1955 року вирок змінено, знижена міра покарання до 8 років позбавлення волі., звільнений 5 липня 1955 року. На підставі вищезгаданого закону громадянин Слободян Георгій Ілліч реабілітований. (Ксерокопія документів додається).
25 березня 1946 року було створено три колгоспи :
– На Горі – ім.. Кагановича, голова – Негрич Микола Георгійович;
– На Осередку – ім.. Шевченка, голова – Загородний Василь Онуфрійович;
– На Долині – ім.. Ворошилова, голова – Грицик Дмитро Михайлович. Три колгоспи об’єднали в один ім. Шевченка, голова – Грицик Дмитро Михайлович, до 1959 р.
З 1959 р – до 1974 р. – колгосп ім. Ленінського комсомолу. Це спільне господарство села Малий Кучурів та села Вербівці. Голови : Мартенюк Анатолій Михайлович, 1959-1971 р.р.; Агатій Євген Назарович 1971-1974 р.р.
З 1774 р. – колгосп ім. Дзержинського. Ие спільне господарство двох сіл: Малий Кучурів та Васловівці. Колгосп спеціалізувався на вівчарстві, що дозволило організувати шкіряний цех, де дублювали овечі шкіри та шили кожухи. Колгосп був мільйонером. Голова – Стругар Іван Олексійович.
В 1995 році колгосп роз’єднався і створилася селянська спілка “Золотий колос». Голови : Фарбатюк Ганна Дмитрівна, Шевчук Василь Григорович, Громко Віктор Костянтинович, Степенюк Нестор Мірчович. На базі спілки створюється Товариство з Обмеженою Відповідальністю. Голова ТзОВ -Лизун Лілія Василівна.
З перших днів приходу Червоної Армії в містах і селах Буковини та Бесарабії почали створюватися нові органи влади.
При формуванні сільських рад – найнижчої ланки влади – ставку було зроблено на місцевих уродженців.
Малокучурівська сільська рада заснована в липні 1940 року на підставі Постанови Чернівецького повітового виконавчого комітету від 5 липня 1940 року «Про затвердження складу міських і селянських рад» (див. газету «Радянська Буковина» від 7 липня 1940 року).
Головою призначено Гуменюка Василя Дмитровича. В зв’язку з тимчасовою окупацією сільська рада припинила свою діяльність (до квітня 1944 року).
Голови Малокучурівської сільської ради :
– Липень 1940 – липень 1941 р.р. : Гуменюк Василь Дмитрович;
– Квітень 1944 – 1946 р.р. Гуменюк Василь Дмитрович;
– 1946 – 1949 р.р. : Загородний Василь Онуфрійович;
– 1949 – 1968 р.р. : Дупешко Микола Іванович;
– 1968 – квітень 1973 : Вацик Василь Миколайович;
– Квітень 1973 – січень 1974 р.р. : Грицик Василь Григорович;
– Січень 1974 – 1986 р.р. : Дупешко Григорій Миколайович;
– 1986 – 1990 р.р. : Маліщук Микола Володимирович;
– 1990 – 2002 р.р. : Дупешко Григорій Миколайович;
– З березня 2002 року – Дубчак Ілля Миколайович.
З-за радянських часів було збудовано нове приміщення школи, яке здано в експлуатацію у 1963 році. З 1977 р. школа стає середньою.
У 2008 році при Малокучурівській ЗОШ І-ІП ст.. відкрито групу дошкільного закладу, створюється Малокучурівський НВК. На даний час він працює в двох приміщеннях («Старої» та «Нової школи»).
В цей період збудовано Будинок Культури (введено в експлуатацію в 1988 р.), відділення зв’язку, будинок побуту.
За роки, що минули від Дня проголошення незалежності України проведено кардинальну перебудову села.
Ринкові відносини, що впроваджуються в життя, привели до реформування колективних господарств, розпаювання землі. Більшість жителів свої земельні паї здають в оренду ТОВ «Валявське», в приміщеннях бувших господарств створюються приватні підприємства : 1111 «Золота середина» – по виробництву тротуарної плитки, 1111 Федак – по ремонту автомобілів, ТОВ «ОЛД РЕНЧ» та ін..
В приміщенні панського маєтку створено будинок для тимчасового та постійного перебування людей похилого віку «Наш дім».
Справжнім добробутом для жителів села стала газифікація населеного пункту, яка завершилася в 2006 році.
Нині село живе своїм повсякденним життям.
В селі працює навчально-виховний комплекс, лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, філіал аптеки, Будинок культури, відділення поштового зв’язку, сільська бібліотека, п’ять приватних магазинів, 2 бари.
Підготувала вчитель історії Натолошна О.В.