Історія Митків

Село Митків розташоване на правому березі Дністра за ЗО км на схід від район­ного центру м. Заставна, за 47 км від обласного центру м. Чернівці, за 4 км від най­ближчої залізничної станції с. Вікно. На сході село межує з Мосорівкою, на заході –з Брідком, на південному заході – з Вікном, на півночі – з Горошовою Тернопільській області. Має шосейне сполучення з районним і обласним центрами.

Околиці Миткова багаті археологічними пам’ятками. На березі Дністра, біля Миткова, у 1954 році археологи розкопали напівземлянкове житло слов’ян ІХ-Х ст., де знайдено залізні вироби (стріли, ножі), бронзові прикраси (лунниці). У 1966 рош під час будівельних робіт виявлено давньоруський могильник ХІІ-ХІІІ ст. В одному з поховань знайдені срібні жіночі прикраси – скроневі кільця. (Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. – К., 1969, с. 230).

В каталозі пам’яток археології Чернівецької області, взятих під державну охо­рону, від 1992 року зазначається, що в східній частині села, в урочищі Стінка, розта­шована стоянка епохи пізнього палеоліту та поселення трипільської, лукашівської, давньоруської культур розмірами 200 х 50 м.

Чисто випадково краєзнавці виявили поселення слов’янського племені тиверці. Дощові води розмили крутий берег Дністра і оголили глинобитну піч, яка об­валилася. Наукові працівники Чернівецького краєзнавчого музею в середині 50-х років організували археологічну експедицію і розкопали житло. Зібрані матеріали дали можливість реконструювати слов’янське житло ІХ-ХІ ст.

На третину своєї висоти житло вкопане в землю. Його земляні стіни, заввиш­ки близько метра, облицьовані деревом. У кутку – невелика піч-кам’янка без ди­маря. Коли її розпалювали, то дим виходив через відчинені вікна і двері. Житла – напівземлянки потребували небагато будівельних матеріалів і їх дуже швидко зво­дили. На долівці Митківського житла знайдені три залізні ножики, залізний нако­нечник стріли, плоска бронзова підвіска у формі лунниці, шматки залізних обручів від дерев’яних відер, розбиті глиняні горщики, ліпні сковорідки та інше. Особли­во оригінальні амулет, виготовлений з вовчого зуба, і фрагменти великої глиняної посудини-форми для випічки ритуального хліба.

Із більш пізніх знахідок на території Миткова виділяється давньоруське похо­вання, розкопане на підвищенні східної частини села. На жіночому черепі зберегли­ся залишки весільного головного убору: срібні кільця, сережки і буси. Вони тонкої ювелірної роботи і характерні для східних слов’ян ХІ-ХІІ ст. До широкої, твердої основи-обруча приєднувалися металеві прикраси і квіти. Сережки не протягувалися в мочку вуха, а з’єднувалися з віночком. Вони звисали до рівня нижньої щелепи. Знахідки свідчать, що село Митків – давнє слов’янське поселення. Воно бере свій початок десь у Х-ХІ ст. Перші його житла розташовувалися вздовж берега річки Митків. Від назви річки, за припущеннями, походить назва сучасного села. Теорія сумнівна, бо повинні спочатку бути люди, які дали б назву річці.

За археологічними даними село виникло не пізніше XII ст., але в історичних документах згадується у XVII ст.

Забудова села почалась із так званої «стінки», прямовисного берега Дністра. В давні часи поселення кілька разів вимирало і відновлювалося. Постійні набіги турків і татар змушували людей покидати село, а потім знову повертатися і відбудовувати його. Жителями цього поселення ставали також біженці з інших сіл, злодії, торговці.

З появою села тут була збудована велика кам’яна будівля (митниця), де збирали мито від купців і жителів навколишніх сіл, які в цьому місці переходили кордон (річку). Від слова «мито», вважають науковці, і походить назва села.

Серед жителів села побутують і інші версії. Наприклад, назва походить від пана Миткова, що жив у Василеві й володів селом, яке назване в його честь. Деякі вважа­ють, що назва села походить від слів «мітком» – звивистий рух Дністра, або «міток» – міра ниток у ткацтві

Невелике село Митків разом з іншими населеними пунктами Заставнівщини розділило долю всього буковинського краю. Страждало від постійних нападів турків : татар, від економічних утисків місцевих землевласників. Супутниками війн часто були голод та епідемії. Рятуючись від податків і грабежів, кріпаки масово тікали зі свого села і краю. В XV-XVII ст. буковинці цілими селами переселялися в Централь­ну та Східну Україну, у землі Війська Запорозького. Українське козацтво часто ставало на захист буковинського населення.

У 1600 році польсько-козацьке військо під командуванням коронного гетьмана Яна Замойського, відбивши напад волоського господаря Міхая Хороброго, допомо­гло відновити владу Єремії Могили. Саме цього року козаки, форсувавши Дністер, побували на території Миткова.

В середині XVII ст. Митків налічував 8-10 хат з чисельністю 25-30 чоловік. Село формувалося, в основному, за рахунок зайшлих людей. У числі першопоселенців була родина Копичанських, які походять з галицького села Копичинці. До 1775 року люди не мали прізвищ, а тільки імена. Під час перепису кожному жителю давали прізвище. Копичанські отримали своє прізвище в честь села, звідки вони прибули у Митків.

Не стало легшим життя і за Австрії, яка приєднала До себе Буковину у 1774 році. Навпаки, податків і повинностей стало ще більше. У 1784 році були введені «пан­щинні дні», в які селянин мав працювати на пана. Із року в рік кількість панщинних днів зростала, додалися два такі дні і на користь церкви. Не змінила істотно селянське життя і аграрна реформа 1848 року, яка ліквіду­вала кріпосне право і панщину. Про цю подію в пам’яті людей зберігається легенда: «Пан, що володів землями у Миткові, був жадібний і жорстокий. У своїй власності мав багато землі та ще й громадське пасовисько прихопив. Коли стара жінка пасла козу то він прогнав її з пасовиська. Урвався терпець людям і вони спорядили найбільш авто­ритетних чоловіків до Відня, шукати правди у цісаря. Йшли пішки близько двох місяців. Чекали під стінами цісарського палацу, але варта їх не пропускала. На третій день через вікно їх побачив цісар і наказав завести в палац. Вклонилися селяни його ясній вельмож­ності і переповіли свою біду, що свавільний пан не дозволяє навіть козу пасти на їхньому пасовиську, примушує платили високі податки і відробляти велику кількість панщинних днів. Вислухав їх уважно цісар і мовив: «Ідіть з Богом додому. Поки дійдете – панщини вже не буде». Розпорядився видати селянам квитки на поїзд до Чернівців.

З Чернівців делегація поверталася пішки і під Митковом, в урочищі Човник, зу­стріли сапальників. Зібрали людей до гурту і повідомили всім приємну новину – пан­щини більше не буде. В цьому місці митківчани закопали свої знаряддя праці і поста­вили пам’ятний знак – кам’яний хрест». У радянські часи влада цей хрест знищила.

Переважна більшість землі залишилася у власності дідичів та церкви. Після ре­форми велику кількість землі у Миткові викупив заможний ґазда з Колодрібки Бзовий. Пани, підкуповуючи суди, захоплювали і громадські землі – пасовиська. Так, у травні 1867 року крайова комісія Буковини у справах викупу і врегулювання серві­тутних прав прийняла рішення про поділ пасовиська між громадою Миткова і по­міщиком. 5 липня цього ж року громада звертається з скаргою до міністерства вну­трішніх справ про неправомірність такого рішення. Принципову позицію зайняло і керівництво села – староста Онуфрій Манчуленко і член громадської управи Пантелей Бейко, які фактично стали ініціаторами скарги.

Але справа з місця не зрушила. Тоді громада стала чинити більш активний опір. 12 травня 1868 року Заставніський повітовий суд повідомляє Заставнівську повітову управу про виступ селян Миткова проти передачі поміщикові громадського пасо­виська. В донесенні зазначалося:

«Щораз більше поширюються у нашому повіті комуністичні тенденції. При­клад селян Горошівців наслідували селяни Миткова; кажуть, що останні поклялися в церкві не передавати поміщикові присудженої йому частини пасовиська. Чуткам, здається, можна вірити, бо плуги, привезені для оранки пасовиська, забрані. Ці дії примусили поміщика подати скаргу про порушення прав власності; справа розгляда­лася 9 ц. м., але громада, в тому числі й голова, не брали участі в розгляді цієї справи. Вони заявили про те, що не допустять, щоб у них забрали пасовисько, що їх неодно­разово обманювали, що ні про яку комісію вони й знати не хочуть.

Рішення на користь позивача буде винесено, однак відновлення порушено­го права власності можливе лише при допомозі збройного втручання. Про те, що трапилося, доводиться до відома шановної ц.-к. повітової управи з проханням про надання допомоги». (ЧОДА, ф. 292, оп. 1, спр. 1388, арк. 182. Оригінал. Рукопис. Пере­клад з німецької).

Конфлікт між місцевими землевласниками і митківською громадою мав продо­вження і влітку цього ж року. Про нього згадується у донесенні повітового канцеля­риста Волинського Заставнівському повітовому суду від 4 червня 1868 року:

«Будучи уповноваженим поважним судом на основі тимчасового рішення щодо зе­мельного конфлікту за № 1581 від 12 травня 1868 року провести передачу у власність по­зивачам Георгові і Марії Мізер та Іполитові Айвасу частини пасовиська, присудженої їм ц.-к. крайовою комісією Буковини у справах викупу й урегулювання сервітутних прав, чому перешкоджає громада Миткова, я направився у Митків і з допомогою жандармів приступив сьогодні до передачі. Поки ми обходили межі спірного об’єкта, зібралася на ньому майже вся громада, включаючи жінок і дітей. Вони забрали плуги, привезені для орання пасовиська, при цьому Тодор Некорів поламав один, а Ілаш Гордиця Штефанів по­бив наймита Івана Ількова. Селяни одностайно заявили, що ні за яких обставин не допус­тять орання пасовиська, яке належить громаді, і що рішення крайової комісії Буковини у справах викупу й урегулювання сервітутних прав неправильне. Ватажок заворушення Іван Костецький, член громадської управи і заступник голови громади, у моїй і жандармів присутності неодноразово заявляв, що громада пасовиська не віддасть, якщо навіть на­дійде військовий загін, бо йому добре відомо, що солдатам заборонено стріляти у людей.

Подібними висловлюваннями і своєю зухвалою поведінкою він ще додавав охо­ти людям, які зібралися, до опору. Я намагався напученням відвернути громаду від непокірливості, звернувши їхню увагу на наслідки їхніх вчинків, але все було дарем­но: вони вперто чинили опір. Таким чином, проведення вищезгаданого службового заходу було зірвано. Я покинув спірний об’єкт, уникнувши будь-яких дій. Повідо­мляючи про це поважний суд, насмілююсь додати, що для виконання вищеназваного тимчасового рішення потрібний військовий загін у складі не менше 150 чоловік.

Волинський, власноручно повітовий канцліст». (ЧОДА, ф. 292, оп. 1, спр. 1388, арк. 186. Копія. Рукопис. Переклад з німецької).

У 80-х роках XIX ст. митківчани збуду­вали нову, дерев’яну церкву, бо стара (також дерев’яна) для богослужінь уже не годилася. Село виявилося настільки бідним, що не мало можливості збудувати кам’яну церкву. Практично без змін і перебудов вона служить митківчанам донині.

Знемагаючи від безземелля і злиднів, наприкінці XIX ст. митківчани виїжджають на заробітки в Канаду, США, Аргентину. Частина з них, що знайшли добру роботу і пристосувалися до нових умов життя, залишаються там назавжди. Ті, хто поверну­лися, потратили свої гроші на купівлю землі. Так, Копичанський Іван Георгійович, що повернувся з Канади, купив 5 га поля. У 1920 році жителі села Фіщук Георгій, Гор- гіца Іван, Гуцул і Балан Василь повернулися з Канади, але не стали купувати землю в Миткові. Тут вона була дуже дорога – сто тисяч леїв за морг. Тоді вони продали своє майно та землю в Миткові і купили землю у землевласника Маркуса Фішера, біля Бабина по десять тисяч за морг. Так митківчани стали засновниками хутора Рутка.

У 1912 році в селі за кошти держави була збудована велика школа, але під час Першої світової війни артилерійським обстрілом росіяни зруйнували її вщент.

Страшною бідою для митківчан виявилася Перша світова війна. Жорстокі і кро­вопролитні бої розгорілися на підступах до села на початку квітня 1915 року, коли росіяни силами черкеської кінноти з «Дикої дивізії» прорвали фронт біля Миткова, взявши в полон тисячу солдатів та офіцерів.

До кінця року селяни ремонтували пошкоджені житла та господарські будівлі. Відносне затишшя дало можливість обробити поля, зібрати урожай. Але інтендант­ські служби австро-угорської і російської армій значну частину продуктів і фуражу забирали для потреб воюючих сторін.

В останній декаді грудня 1915 року росіяни розпочинають наступ, щоб прорвати ав­стрійський фронт між Дністром і Прутом. Уже 24 грудня зав’язалися бої передових загонів у районі Добринівців, а 26 грудня – західніше Ржавинців. 29-31 грудня росіяни продовжу­ють наступ в районі Миткова, але, зазнавши відчутних втрат, припинили штурм. Лише за австрійськими даними криваві втрати росіян склали близько 4 тисяч бійців. Під час цих боїв вигоріло майже півсела. Одні люди втекли до Брідка, інші ховалися, де могли.

Найбільше постраждало село під час Брусиловського прориву. За стратегічним планом росіян смуга Митків-Самушин вважалася допоміжною на дністровському виступі. Проте російські гармати, розташовані на високому північному березі Дні­стра, безперервно обстрілювати позиції австрійців біля моста і Кізі, де стояли два ряди гармат в околицях Миткова. Вони добре проглядалися противником. Надвечір росіяни захопили всю ділянку австрійської оборони Митків-Онут, заглибившись на 5 км у бойові порядки австрійців, котрі відійшли на лінію Брідок-Вікно, а протягом ночі стабілізували фронт на лінії Чорний Потік-Брідок.

Після цих подій у Миткові не залишилося жодного мешканця – розселилися в ближніх і дальніх селах Заставнівщини в родичів або просто у чужих людей. Від без­перервних артилерійських обстрілів село було повністю зруйноване і спалене, окремі жителі загинули або зазнали поранення.

Деякі жителі села продовжували воювати і після закінчення світової війни. Зо­крема, син церковного співця з Миткова Олександр Гніздовський (1872 р. н.) в чині бунчужного воював у лавах Української Галицької Армії. Чоловік проявив велику мужність і високий патріотизм, ставши на захист молодої Української держави.

В листопаді 1918 року Буковину, в тому числі Митків, окупували румунські війська. Буковинське населення зустрічало румунів, як окупантів. У багатьох селах краю озброєні народні загони чинили опір завойовникам. Були такі і в Миткові, що не бажали підкорятися чужинцям і знищували лінії зв’язку. Проте ні в краї, ні в окремих населених пунктах не було кому організувати збройну відсіч румунським окупантам.

Митків виявився на самому кордоні з Польщею, тому тут були встановлені жан­дармський і прикордонний пости. Прикордонники патрулювали берегову лінію Дністра, рибу ловити в річці категорично заборонялося. Факт ловлі риби розцінювався як пору­шення державного кордону, що давало право стріляти в порушника або заарештовувати.

Жандарми патрулювали вулиці села, дивилися за порядком. Ніхто не мав пра­ва на вулиці тримати глину чи камінь, випускати на вулицю сечівку із стайні. За це штрафували і били буками або нагайками. Забороняли співати українських народ­них пісень, данець у вербах був під жандармським контролем. Навіть дорослі не мали права перебувати на вулиці пізніше дев’ятої години вечора.

Румунська влада дозволила збудувати в селі школу, бо зруйновану під час ві­йни відновити виявилося складно. Громада будувала її за власні кошти і спільними зусиллями. Нове приміщення школи являло собою велику глинобитну хату на дві класні кімнати. З кінця 20-х років навчання в школі вже велося румунською мовою. За незнання мови вчителі карали буками і дітей. «За те, що не зміг розповісти румун­ською мовою арифметичну дію, на кожну руку отримав по чотири буки», – згадував Михайлюк Дмитро Никифорович. Серед вчителів були і добрі люди, які дітей ніколи не карали, зокрема, українець Бурак Василь і румун Сальчияну Петро.

До 1935 року богослужіння в церкві ще велося українською мовою, потім два роки – румунською і українською. З 1937 року – тільки румунською.

Румунська влада не дбала за простий народ, а намагалася зміцнити поміщицьке зем­лекористування. Це було зроблено з допомогою аграрної реформи, проведеної на Буко­вині в 1922-1927 роках. Згідно з реформою, частина землі підлягала розподілу серед селян за високий викуп. Одержана селянами земля могла перейти у їхню власність після сплати викупних платежів, але якщо селянин затримував останні піврічні внески, то земля у ньо­го відбиралась. Через відсутність грошей селяни просто не могли отримати землю. Тому аграрна реформа у Миткові фактично нічого не змінила у землекористуванні. Більшість земель належала багатіям Бзовому, Ласковецькому та євреям братам Шніцерам.

Були і заможні люди. На річці Митків стояли три млини: Гордіци Манолія, Бзового і братів Баланів. Останні замість води використовували дизельні двигуни.

Кар’єром, де добували кварцовий пісок, керував Фіщук. Він продавав пісок на Качинський скловиробний завод у Румунії. Пісок добували вручну, вантажили на під­води і везли на залізничну станцію до Вікна. Звідти вагонами пісок доправлявся у Ру­мунію.

Мали добрі заробітки кушнір Гордіца Дмитро, стельмахи Бужняк Микола та його син Георгій, столяр Антонюк Дмитро.

Майже поголовна бідність простих людей змусила їх покидати свої родини і зно­ву їхати на заробітки за кордон. Окремі з селян відправлялися на американський континент уже вдруге.

Великою повагою користувався серед жителів села поштмейстер Копичанський Георгій Гаврилович, який знав чотири мови – польську, німецьку, румунську, укра­їнську. Він читав «Кобзар» Т. Шевченка, твори  О. Кобилянської, передплачував на­ціоналістичну газету «Час».

Митківчани ненавиділи румунів, але окремі зуміли знайти з окупантами спільну мову. Зокрема, двірник Бейко Георгій довгий час був на цій посаді, бо міг вгодити румунам. У 1940 році він виїхав у Румунію, де трагічно загинув. Там Бейко працював у багатого пана сторожем на баштанному полі. Одного разу на баштан заявилися два німецькі офіцери, аби вибрати собі по кавуну. Але Бейко, як сторожовий пес, був проти цього. Тоді один з офіцерів вийняв шаблю і відрізав сторожу голову. Перед приходом більшовиків двірником села став Гордіца Манолій, розумний і заможний господар.

1 вересня 1939 року село заповнилося багатьма людьми. То були біженці з Поль­щі, яким Румунія надала політичний притулок. Їхали на конях, на візках, але пере­важна більшість йшла пішки в напрямку Вікна, до залізничної станції. В цьому пі­стрявому натовпі йшли польські вояки, поліцейські в мундирах, службовці і багаті люди. Простих людей було дуже мало.

28 червня 1940 року військові підрозділи Червоної Армії митківчани зустрічали без особливої радості. Про порядки, встановлені більшовиками в Галичині, вони вже чули. Перші кроки нової влади виявилися обнадійливими, бо поміщицькі, вже за­сіяні землі, розділили між найбіднішими господарствами. Кому 10, кому 15, а декому припало і 50 арів сої, пшениці чи жита. Ці землі належали онутському єврею Корону.

В селі створили сільську раду, яку очолив Копичанський Дмитро Якович. Він вірно служив новим господарям і погано ставився до своїх односельців. Влада зіпсу­вала людину. В школі запровадили навчання українською мовою, відкрили державну крамницю (там, де була і за Румунії) тощо.

Протягом 1940-1941 років більшовики збудували біля Брідка запасний військо­вий аеродром. На його будівництво постійно забирали людей і з Миткова. Люди що­денно там працювали зі своїми кіньми, возами, інструментом.

Про колгосп багато говорили, але цими розмовами все й обмежувалося. Страх став закрадатися тоді, коли з сусідніх сіл – Брідка, Самушина, Онута, Чорного По­току – забрали добрих ґазд до Заставни і ті десь зникли. Навесні 1941 року забра­ли Манчуленка Манолія Івановича, 1902 р. н., говорили, що за читання українських книжок, а насправді за націоналістичну діяльність часів Румунії. Його розстріляли 30 червня 1941 р. у Чернівецькій тюрмі за вказівкою наркома держбезпеки СРСР В. М. Меркулова № 2445/м від 23 червня 1941 р. Згодом колишнього двірника Гордіцу Манолія разом із сім’єю вислали в Сибір.

Перші прояви серйозного невдоволення в селі виникли восени, коли в рахунок податків селяни змушені були віддати більшу частину зібраного. Люди відчули себе ошуканими, бо все літо важко працювали практично задарма.

Але в червні 1941 року ситуація знову змінюється – гітлерівська Німеччина роз­починає війну проти більшовицької Росії. Люди спостерігали, як німецькі літаки скидали бомби на військовий аеродром біля Брідка. У червні 1941 року до Червоної Армії були мобілізовані жителі Манчуленко Яків Іванович, 1914 р. н., Антонюк Дми­тро, Шепітько Георгій. Манчуленка вже з армії запроторили в сталінські концтабори, Антонюк загинув на фронті, Шепітько пропав безвісти.

25 березня 1945 р. Манчуленко Яків Іванович був заарештований відділом контр­розвідки «Смерш» 7-ї запасної кінно-артилерійської бригади у м. Кірсанов Тамбов­ської області Російської Федерації. Слідчий контррозвідки «Смерш» ст. лейтенант Усачов звинуватив рядового Манчуленка у проведенні серед особового складу анти- радянської пропаганди. Він нібито вихваляв румунську та німецьку окупацію і зво­див наклеп на радянську владу, Червону Армію і колгоспи. Слідчий знайшов свідків, які підтвердили ці звинувачення.

Військовий трибунал Тамбовського гарнізону під головуванням капітана юсти­ції Поспєлова у закритому засіданні на підставі ст. 58-2 КК РРФСР засудив Березовського І. Г. до 10-ти років виправно-трудових таборів з поразкою в правах на 5 років з конфіскацією майна.

Репресований воїн писав скаргу на вирок трибуналу, але помічник військового прокурора Орловського військового округу визнав її безпідставною і залишив без задоволення. Тільки 5 березня 1972 р. військовий трибунал Московського військо­вого округу під головуванням генерал-майора юстиції М. Соколова вирок військо­вого трибуналу Тамбовського гарнізону від 17 травня 1945 р. скасував за відсутністю складу злочину і реабілітував безвинно репресованого.

Невдалі бої на кордоні змушують радянські війська відступати. На Вигнанці, між Мосорівкою і Самушином, нашвидкуруч були встановлені понтонні мости на Дністрі і по них відступали підрозділи Червоної Армії.      І треба було так статися, що всі мобілі­зовані митківчани, а також із сіл Брідок, Вікно, Погорілівка, Чорний Потік, Добринівці відступали через свої рідні села. У Вікні оголосили про перепочинок. Жителі вийшли назустріч військовим, щоб хоч трохи поговорити з чоловіками, братами, синами.

На початку липня в село знову повернулися румунські окупанти. Ставлення ру­мунів до селян не змінилося, а навіть погіршилося. Фізичні покарання для місцевих жителів застосовувалися під будь-яким приводом. У 1943 році жандарми жорстоко побили жителів Лучика Василя і Стаднійчука Манолія, які наглядали за жандарм­ськими кіньми. Причиною цього стало те, що кінь ударив коня. Начальник поста Рошка за таку провину наказав кожному дати по 25 канчуків.

У селян відібрали поміщицьку землю і вони залишилися з тим, що мали до 1940 року. Вже в 1942 році 28 чоловіків призивного віку забирають в армію і формують з них робочі батальйони (деташементи). Спочатку вони виконували різні чорнові ро­боти на буковинській землі (в Садгорі, Лужанах), а через деякий час іх перекинули в Румунію на будівництво залізниці.

Повернення більшовиків 28 березня 1944 року митківчани почули і побачили в числі перших, бо війська, що форсували Дністер у районі сіл Брідок і Мосорівка, ру­халися також через Митків. Боїв не було, бо румуни з села забралися завчасно.

З перших днів більшовики стали наводити свої порядки. Відновили діяльність сільської ради, школи. Головою сільради став безногий Копичанський Дмитро. В 1939 році, коли Копичанський плив через Дністер, румуни прострілили йому ногу. Довелося ампутувати ногу до коліна. В березні 1944 року Копичанський організував митківських рибалок з човнами для переправки прикордонників на буковинський берег, тому йому довірили посаду голови сільради.

В травні багатьох чоловіків забрали на фронт. На різних фронтах радянсько- німецької війни воював 51 митківчанин, 31 з них загинули або пропали безвісти.

Якщо в 1940 році митківчани зустрічали «червонозоряних» з недовірою, то в 1944 з острахом і ненавистю. Окремі жителі села – Руснак Василь Миколайович, Гордіца Іполит Михайлович, Манчуленко Емануїл Іванович, Бейко Василь Юрійович, Сторощук Софія Іванівна, Москалюк Василь Манолійович, Юрчук Іван Миколайович, Балан Василина Георгіївна, Балан Дмитро Георгійович, Гордіца Настасія Яківна, Гордіца Іван Георгійович, Манчуленко Василь Іванович, Мегера Георгій (убитий вартовим НКВС), Антонюк Ак- сентій Георгійович – активно допомагають воякам Української Повстанської Армії, які зі зброєю в руках протистояли більшовицьким окупантам. Жорстокі то були часи, адже на землях наддністрянських сіл (у тому числі й Миткові) фактично точилася громадянська війна. Про цей період згадує житель Миткова Юрчук І. М„ що відсидів у сталінських таборах понад двадцять років.

«Кожного патріота на шлях боротьби виводив здебільшого випадок і бажання хоч трохи допомогти повстанцям. У нашому селі вони бували часто, а окремих брідських, мосорівських, самушинських знали в обличчя. Нерідко надходили повстанці і з галицької сторони. Вночі стрілянина долинала з різних кінців села. Вдень і вночі жорстока боротьба не вщухала, але не торкалася мене самого.

Якось в березні 1947 року до мене завітав Москалюк Василь. Хоч він був стар­ший на два роки, але мали з ним добрі, приятельські стосунки. На цей час він уже демобілізувався з армії. Говорили про різну всячину і поступово стали обговорювати ситуацію в нашому селі, про нічних хлопців. «Ти не хотів би зустрітися з повстанця­ми?» – між іншим запитує Василь. «А де їх знайти?» – питанням на питання відпо­відаю. «Приходь сьогодні ввечері до мене і там знайдеш», – загадково посміхнувся. Знав, що в такій справі Василь жартувати не стане.

Як тільки звечоріло – прибіг до Москалюків. Десь через півгодини надійшли Ко­тик Манолій – «Максим», Руснак Василь – «Білий», Вакарюк Іван – «Пугач». Василева мама виставила на стіл нехитру вечерю. Хлопці спочатку втамували голод, а потім стали розповідати про свою боротьбу. Переконували, що кожна людина, яка вважає себе патріотом, любить свою землю і Україну, мусить боротися з окупантами. Бо мос­калі несуть на нашу землю біду у вигляді колгоспів і репресій. Говорили довго і пере­конливо. Нарешті запитали: «Ви згідні допомагати нам у боротьбі проти совєтів?». Ми обидва дали ствердну відповідь.

Руснак Василь пояснив суть першого бойового завдання, яке мали виконати цієї ж ночі. Потрібно було роззброїти винищувальний загін, який складався з семи чоловік. Ви­йшли гуртом на вулицю. В мої обов’язки входило йти попереду основної групи і показу­вати, в яких хатах є «ястребки». Ми обійшли всіх сімох. У хату заходили лише повстанці, забирали зброю і нікому ніякої шкоди не завдавали. Цю зброю ми несли з Москалюком Василем. Після всього повстанці забрали зброю і направилися в Самушин, а ми з Василем розійшлися по домівках. Хлопці залишили нам також листівки, які мали розклеїти по селу.

Через тиждень в село прибули вже 12 повстанців, які зупинилися знову ж таки в Москалюків. Вони мали намір зібрати трохи продуктів. «Білий» пішов по хатах і не­забаром приніс у торбі хліб, сало, часник, бринзу та інше. Пішов знову, але натрапив на хату, яка перебувала під наглядом агентів НКВД.

Моя допомога повстанцям не знадобилася. Годинник показував близько одинад­цятої години вечора, коли я попрощався з господарями і пішов додому. Лише став на поріг, як з того боку пролунав окрик: «Стой! Кто идет!». У відповідь пролунав постріл. Потрапивши на засідку, стріляв Руснак Василь. Тоді заторохкотіла зброя з обох сторін. Почалася шалена стрілянина. В небо злетіла світлова ракета, з боку Москалюкової хати почулися вибухи гранат. На вулиці знаходитися стало небезпечно і я сховався в хаті. Стрілянина тривала близько двох годин. Поступово все затихло, проте виходити на вулицю не наважився. Роздягнувся, ліг спати, але сон не прихо­див. Тривожила невідомість. З вулиці причувалися то кроки, то людські голоси. Лед­ве дочекався ранку.

Рано-вранці, ледь розвиднилося, пішов до Василя Москалюка. Хатні двері були чомусь розчинені, а вікна вибиті. Там були люди. З вікна лунав стогін жінки – на землі лежала поранена Василева мама. Енкаведисти гадали, що в хаті перебувають повстанці, і вкинули туди дві гранати. Бідній жінці відірвало ногу. Її відвезли в За­ставну, де в лікарні вона померла. Молодші Василеві брат і сестра, що сховалися на печі за комином, не постраждали. Майор Ведерніков увійшов до хати, переступив через нещасну жінку, що стікала кров’ю, і з ненавистю сказав: «Что, бандеровка, еще жива!» – і вдарив ногою. Василя Москалюка зв’язали і забрали в Заставну ще вночі. Тепер солдати нишпорили по хаті, шукаючи ще якісь докази. Щоб не потрапити їм на очі, непомітно повернувся до своєї хати.

Щодня чекав, що ось-ось прийдуть і по мою душу. На цей час я вже знав, які ме­тоди застосовують у тюрмі до арештантів. Там могли примусити говорити й мертвих. За Василя Москалюка не переживав, бо він мав твердий характер (таких називають «твердим горішком») і мене не видасть. Але заарештували не тільки його одного, а люди істоти, здебільшого, слабкі – хтось колись зламається. І не помилився, бо десь че­рез півтора тижня запроторили в тюрму і мене. Підстава для арешту була до простого смішна – мене бачили в компанії з Москалюком. Таке могло статися лише в совєтській державі, де закони нічого не вартували (як і людське життя). Арештовували при най­меншій підозрі, а потрібні для суду докази вибивалися фізичними тортурами.

Одна справа знати про методи вибивання зізнань, інша – відчути їх на власній шкурі. Мене били, як хотіли і скільки могли: ребром долоні і поліном по шиї, чобо­тами в живіт, по голові і нирках. Били в ті частини тіла, де біль відчувався найсильніше. Прикладом гвинтівки поламали ребра. Мучили три доби так, що навіть не міг говорити. Кожна клітинка понівеченого тіла неймовірно боліла. Вимагали сказати, де схована друкарська машинка. Листівки з Василем розклеювали, але про друкар­ську машинку нічого не знав і не чув. Трохи пізніше довідався, що забезпечував по­встанців одягом і переховував друкарську машинку станичний Омахіль Юрій. Він працював у селі ковалем і часто їздив у Чернівці за товаром. Там скуповував одяг, таємно привозив у село і передавав повстанцям.

Слідчі мене питали про те, чого я справді не знав: хто з жителів села давав хар­чі, гроші, де переховуються повстанці, друкарська машинка. Але ні разу за цей час не обмовилися про роззброєння «ястребків». Про єдиний факт моєї співпраці з по­встанцями вони нічого не знали. Тому вся судова справа виявилася фактично сфа­брикованою. Для енкаведе аби була людина, а злочини пришиють «білими» нитками які завгодно. Саме цим свавіллям, неймовірним цинізмом славилась страшна совєтська тоталі­тарна імперія. Докладалися великі зусилля для того, щоб людину оббрехати, фізично : морально принизити, запроторити на погибель у концтабір, але ні в якому разі не відпустити на волю.

І потягнулися вервечкою довгі і сірі тюремні роки. У таборах і тюрмах минули мої найкращі 20 років і шість місяців.

Звільнився 16 грудня 1967 року. В КГБ дали дозвіл на повернення в рідне село. Кожні десять днів обов’язково мав відмічатися у Заставні. Так тривало півтора року. З часом життя ввійшло в нормальну колію. Працював у колгоспі, створив сім’ю, по­будувався. У 1991 році не стало вже тієї страшної, людиноненависницької держави, і на схилі літ не можу простити совєтам змарнованих молодих років. Змарнував мо­лодість, але не жалію.

Проголошення незалежної України сприйняв як видатну історичну подію. Скільки українських патріотів віддали своє життя, щоб настала ця мить. Я в числі перших на Буковині гордо і з радістю піднімав над селом синьо-жовтий прапор. Український народ страждав свободу дорогою ціною і заслуговує на краще майбутнє. Вірю, що так і буде».

Трагічними ці роки стали для родини Манчуленка Василя Івановича, яка по­страждала від політичних репресій. 11 січня 1948 року в хаті Манчуленків розіграла­ся трагедія, яка призвела до арешту всіх членів сім’ї. Василь Іванович згадує:

«Спливли мої роки, як води вічного Дністра. І на схилі літ подумки повертаюся у ті тривожні, навіть жорстокі сорокові роки. Роки, коли тісно переплелися правда і неправда, справедливість і несправедливість, любов і ненависть, коли в полум’ї боротьби згоряли сотні і тисячі винних та невинних людей. Коли в ім’я матінки- України жертвували своїм життям найбільш національно свідомі українці.

Успішні дії повстанців, що діяли в районі, великою мірою залежали від так зва­ної цивільної мережі. Розгалужена і добре законспірована агентурна мережа – це очі і вуха УПА, це матеріальна допомога і притулок на випадок небезпеки. Своїх агентів мали також чекісти. Окремі діяли за принципом «і нашим, і вашим».

Розвідником УПА став мимоволі. Наша хата була місцем, де часто ночували і переховувалися «нічні хлопці». Спочатку вони давали мені дрібні доручення, які з часом стали постійними. Стежив за переміщеннями енкаведистів і «ястребків», за ді­ями місцевої влади, за ходом хлібозаготівлі, переносив записки та інше. Господарем хати був мій вітчим, який мав тісні зв’язки з повстанцями. Арешт нашої сім’ї відбув­ся під час трагічної події, яка сталася в нашій хаті.

9 січня 1948 року в НКВД явився з повинною повстанець «Чумак» – Семенюк Георгій, 1927 року народження, родом з села Василів. «Чумак» був в охороні район­ного провідника «Лева»-«Месника» – Гайдея Григорія Васильовича, родом з села Дорошівці. 11 січня за доносом «Чумака» в село прибули чекісти, щоб заарештувати нашу сім’ю. Саме цього дня, рано-вранці, до нас прийшов перебути день сотенний, окружний провідник СБ Буковини «Кривоніс»-«Петро» – Мирослав Сулятицький, 1921 року народження, родом з села Уторопи Снятинського району. Пізніше на цьо­му відповідальному посту його замінив політвиховник «Чайка» – Степан Пасічанський із Середнього Березова (загинув у 1949 році за нез’ясованих обставин). Про це я дізнався від сестри Сулятицького, перебуваючи в сталінських таборах. Є при­пущення, що «Кривоноса» видав тодішній голова сільради С. Георгій.

Того дня він рано повертався з риболовлі і бачив, як сотенний наближався до нашої хати. С. належав до тих осіб, що служили на дві сторони. Я схильний до другої версії. Зазвичай, чекісти при арешті заходять у хатні двері, а в цьому випадку хату оточили. Видно, остерігалися пострілів. Це можливе в тому випадку, коли чекісти знали, що в хаті хтось переховується.

«Кривоніс» виліз на горище. Хотіли його взяти живим, але на пропозицію здати­ся він відповів автоматною чергою і кинув на подвір’я гранату. Оперуповноважений лейтенант Савелій Ведерніков примусив маму засвітити ліхтар і лізти з ним на горище. «Кривоніс» автоматними пострілами вбив двох енкаведистів і поранив маму. Ведерні­ков розпорядився всіх хатніх вивести на вулицю. Коли ми вийшли з хати – туди вки­нули гранату. Спам’ятав усіх розпачливий крик, що пролунав з хати. Вибігли з хати так поспішно, що забули забрати з собою бабку. Осколком гранати її важко поранило. По­чалася інтенсивна перестрілка. «Кривоніс», поранений у бік, відстрілювався до остан­нього патрона. Останній залишив для себе, але живим не здався. Потім на підводі труп привезли до сільради, щоб налякати жителів села. Геройська смерть повстанського ко­мандира викликала глибоку повагу – на таке здатна не кожна людина.

На суді проти мене і вітчима свідчив «Чумак», який стверджував, що ми були тісно пов’язані з УПА і нашу хату часто відвідували повстанці. Особисто він у хаті не бував, але вартував на дорозі. Суд присудив обом 25 років каторги. І відправили нас туди, де «Макар телят не пас», у Комі АРСР, м. Інта, табір №1. Присвоїли мені і персональний номер – 750Б. Крім українців, у таборі перебували литовці, латвійці, естонці. Осно­вне призначення табору – видобуток вугілля. Перші 5 років працював у шахті, а по­тім на лісоповалі. Умови роботи і життя були дійсно каторжними. Мені і сотням моїх співвітчизників довелося дорого заплатити за свої переконання. Скільки наших людей навічно залишилося лежати у безмежних просторах Росії, і могили їх невідомі. Не всі дожили до того світлого дня, коли Україна стала вільною і незалежною державою.

Мені довелося в неймовірно важких умовах відбути 7 років з присуджених 25-ти. В 1954 році мою справу переглянули й обмежили строк покарання тільки тому, що не брав участі у бойових акціях. Але сьогодні радію з того, що в загальній національно- визвольній боротьбі українсього народу за волю є і моя невелика часточка. Цим і горджуся».

Постійними репресивними заходами більшовики наганяли страх на людей – до­рослих і дітей. На початку березня 1945 року у Вікнянській школі хтось побив пор­трет Сталіна. На ноги були підняті емдебісти на чолі з головою райвиконкому Васи­лем Борсуком. «Державним злочинцем» виявився учень сьомого класу О. Гордіца з Миткова. Підлітка засудили до ув’язнення у виправно-трудових таборах, звідки він вже не повернувся. Такий вчинок хлопцю коштував життя.

Всі селянські двори обклали податками, мотивуючи тим, що це диктується ві­йною. Але після війни податки не зменшилися, а навіть зросли. В 1946 році бригада «стрибків» (серед них Статник Георгій), яку очолили лейтенант Герасименко і стар­ший лейтенант Ведерніков, робили ретельний обшук кожної хати і вилучали в людей весь хліб.

Улітку та восени 1946 року майже щоденно на вулицях села стали з’являтися го­лодуючі з Бессарабії. Митківчани жаліли голодних, дещо давали їм, але кожен думав про свою родину. Зайвих продуктів люди не мали – все забрали хлібозаготівельники. Варто зазначити, що від голодної смерті в селі ніхто не помер. Важко доводилося бідним, але їм допомагали односельчани, зокрема, родині Лучиків (5 дітей) і Стаднійчуків (6 дітей).

Звичним явищем стала відправка молодих людей у Рухотинське лісництво, де заготовлялася деревина для зруйнованих українських шахт. «Я з Козаком Манолієм всю зиму працював у Рухотинському лісі. Своїми кіньми і возами возили деревину до Вікнянської залізничної станції. На весь цей час треба було запастися власними харчами і кормом для коней. Кожному доводилася норма – перевезти 30 кубометрів деревини, а це було дуже складно і важко. За роботу нам нічого не платили», – згадує Копичанський Георгій Іванович.

З осені 1946 року уповноважені з району стали поодинці викликати в сільраду господарів, аби ті подавали заяви до колгоспу. Говорили відверто: або заява в кол­госп, або – Сибір. Найбільш обережні писали заяви, а з початку 1947 року – стали здавати в колгосп вози, плуги, борони, кошниці, а згодом і коней. Восени 1947 року
був офіційно створений колгосп «Правда України», який очолив Манчуленко Іван. Через два роки головою колгоспу став брідчанин Гнеп В. М. Саме при ньому в 1951 році колгоспи сіл Брідок і Митків об’єдналися в один – «Більшовик». Були об’єднані і сільські ради.

Виробничий центр, контора, господарські будівлі містилися в Брідку. В Миткові була бригада №2, яка обслуговувала телятник, конюшню і митківські землі. За Василя Гнепа колгосп розвивався швидкими темпами. Вольовий і жорсткий керів­ник зумів примусити колгоспників працювати з повною віддачею. До рядових кол­госпників ставився зверхньо, як до робочої сили. Одного разу, коли колгоспниця Москалюк Василина несла на плечах в’язанку соломи для підстилки під корову, він тихо підкрався ззаду і запалив солому. Такі вчинки керівника засуджувалися кол­госпниками.

Колгосп розбудовувався, розширювався, не­впинно підвищував врожайність сільськогосподар­ських культур, надої молока тощо. На початку 60-х років село було електри-і радіофіковано. Невдовзі господарство стало мільйонером. За колгоспні кошти в Миткові були збудовані адмінбудинок, клуб, школа, пам’ятник загиблим воїнам-односельчанам.

Проголошення України незалежною в 1991 р. стало для митківчан великою подією. Жовто- блакитний прапор одним із перших в області замайо­рів над селом. З ініціативи репресованого сталін­ським режимом Юрчука Івана жителі встановили пам’ятний хрест полеглим борцям за свободу Украї­ни (1993 р.).

Проте з розпадом Радянського Союзу припинив своє існування і колгосп «Більшовик». Брідоцька і митківська громади поділили між собою землі та май­но, але користі це не принесло. Село, в якому прожи­вають головним чином пенсіонери, обробити свої паї не змогло. Тривалий час земля облогувала, поки у 2007 році нею не зацікавилося сільськогосподарське това­риство з обмеженою відповідальністю «Хрещатик- Агро» (керівник Микитюк М. І.). На орендованій зем­лі товариство посіяло сою, але яким буде майбутнє – ніхто не знає.