Духовність Погорілівка

З давніх-давен наші предки, погорілівчани, молилися Богу, вірили в його всемогутність, силу, милість, будували культові споруди. Про це свідчить археологічні матеріали, рештки фундаменту церкви ХІІ – ХІІІ ст., знайдені під час розкопок в 1962 році.
Проходили роки. Село, внаслідок пожеж, змінювало своє місце розташування. Приблизно в середині ХVІІ ст. в центрі села Погорілівка виросла дерев’яна церква Святого Миколая. Точна дата зведення Святого храму відсутня.
Безпосередній догляд за технічним станом будівлі здійснювали церковний староста, релігійна громада та парафіяльний священик. Як свідчать документи, саме вони звертались за благословенням до консисторії для проведення ремонту або реконструкції храму. У 1803 році голова церкви Микола Тарновецький пише у консисторію про те, що дерев’яна церква у Погорілівці застаріла і просить дозволу розпочати будівництво нової кам’яної церкви.
У 1834 ро-ці священик Ма-тіас Драчинський пише, що «ка-мінь на церкву будуть брати у Боянчуку». На пожертвування парафіян і жи-телів навко-лишніх сіл було закуплено будівельний матеріал. Добровільні пожертвування становили 1900 гульденів. З них 200 гульденів – від релігійно-православного фонду, 500 – від радників консисторсь-ких, а самі по-горілівчани зіб-рали 1182 гульдени(найбільше пожертвували Степан Рудан – 530 і Тодор Малі щук – 200 гульденів). У 1903 році священик Погорілівських парафіян Мардарій Арійчук провів опис церковного майна і оцінив будівництво церкви у 10000 крон.
У 1865 році архітектор Мьозер склав план побудови нової кам’яної церкви, який був затверджений пізніше. Будівництво храму розпочалося в 1870 році. У центрі села, на підвищенні, будівельники почали зводити церковну споруду. Спільними зусиллями будівничих та жителів села основні роботи були здійснені до 1881 році.
Кожна відреставрована або збудована буковинська церква, згідно з православними церковними канонами, підлягала обов’язковому освяченню. Освячував Погорілівський храм  митрополит Кир (владика) Сильвестр – Морар Андрієвич(світське ім’я  та фамілія) 18 січня 1881 року. Акт освячення новозбудованої церкви здійснювався в урочистій обстановці з дотриманням усіх релігійних норм. Але довести будівництво до кінця вдалося аж в 1892 році, коли було завершено покрівлю храму. Збудована церква мала три куполи з позолоченими хрестами, троє дверей, шість вузьких і довгих, двоє широких і довгих та двоє круглих вікон. Внутрішня площа храму розділена на вівтар, чоловічник і жіночник, над якими знаходяться хори, про що свідчить опис церковного майна 1903 року.
Перед парафіянами постало завдання обладнати храм необхідними інвентарем, оздобити й прикрасити вівтар. Так, у «Описи инвентаря православной церкви  в Погорилеуць» записано: «иконостас гладкий, без всякой резьбы, только двери и райские врата взяти от старой церкви с красной резьбой». Різьбяні роботи здійснював столяр з Чернівець Клан і взяв за це 1000 крон, а образи малював академічний дієцисальний маляр Бучевський, який дістав від покійного митрополита Сильвестра, як і столяр, 1000 крон за виконану роботу. Багато ікон у храмі намалював художник з Чунькова – Жуковський. Кожна ікона мала свою ціну.
Під час першої світової війни 1914 – 1918 років церква зазнала деяких руйнувань, але богослужіння не припинялися. Тому в 1920 році церковний комітет у складі Танаска Колибаби, Олекси Маліщука, Думітра Рудана, Олекси Мельничука і священика Миколи Корца склали акт, в якому йшлося про те, що потрібно 4000 австрійських крон, щоб відремонтувати храм. Документи затверджено церковною печаткою.
За панування румунської влади, православна церква відіграла важливу роль у духовному вихованні парафіян. З приходом священика Ярмійчука, церква сприяла збе-реженню духовності та засяяла новими бар-вами. Так, за архів-ними даними, за його участь в 1936 році у Свято-Миколаївській церкві був проведений ремонт, на який було виділено 30000 лей.
З приходом на Буковину Червоної Армії церква не закрилася. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, румунська влада знову відновила своє панівне становище на буковинській землі. І в цей раз погорілівський храм не зачинив свої ворота для вірних прихожан, у ньому проходили богослужіння, люди молилися за своїх рідних і за вільне, незалежне життя. Велика заслуга в цьому священика Бужора, який зміцнював віру парафіян і не дав відступити від православної віри. Доказом того, що румунський період на території Буковини тривав дуже довго є знайдення на горищі Свято-Миколаївського храму скарбу румунських монет 1943 року, що становить 4000 лей. Весь цей час вони зберігалися у спеціальному мішку. Ми припускаємо, що це, напевно, був дискус із недільних служб, тобто гроші, які збирали після кожного богослужіння у спеціальну скриньку. Знайдений скарб зберігається у шкільному музеї історії села Погорілівка.
Після війни Буковина увійшла до складу Радянського Союзу і знову ж таки наш храм не був закритий, хоча прихожани зазнавали переслідувань, через що їхня кількість значно скоротилася. Їм заборонялося брати шлюб, охрещювати дітей, хоронити покійників за церковними обрядами. Та самі стійкі односельчани віри Христової не зреклися, потайки виконували православні обряди. За останніх 50 років у погорілівський церкві правило багато священиків, довго вони не затримувалися, оскільки відчувався постійний тиск з боку радянської влади.
У 90-х роках ХХ століття Україна здобула довгождану незалежність і люди знову потягнулися до церкви, до духовності. За її плечима – 120 років існування. Маючи такий солідний вік, церква потребувала капітального ремонту, реставраційних робіт.
На сьогоднішній день погорілівсь-кий храм – то спра-вжня окраса села, в цьому велика зас-луга настоятеля Миколаївського храму – отця Ярослава Мургана, який своєю напо-легливістю привив людям любов до Бога, до церкви. З його ініціативи до будівлі храму було добудовано хрестильницю і прибудову до західної частини церкви.  У 1997 році на подвір’ї церкви було викопано криницю.
У 2003 році отець Ярослав Мурган запро-понував своїм прихожа-нам відремонтувати  це-ркву. Потрібні були великі кошти, щоб здійснити цю заповітну мрію. Всі прихожани храму вклали свою щиросердну лепту: хто грошима, хто посильною працею, а хто молитвою за всіх  тих, хто виявив бажання долучитися до цієї справи.
Підрахунки показали, що потрібні величезні кошти. Так, наприклад, тільки на фарбування було витрачено 35266  гривень. Художні роботи, які проводили реставратори-оздоблювачі на чолі з Володимиром Сергієнком /коштували 93260 гривень, реставрація іконостасу обійшлася у 10600 гривень, виготовлення нових внутрішніх вікон – у 7562 гривні, нового престолу – у 3200 гривень, придбання нової люстри – панікадила – у 10800 гривень. Загалом ремонт церкви обійшовся у 173573 гривні. Ремонтні роботи тривали до літа 2004 року. Храм засяяв красою художнього розпису, відреставрованими іконами, новизною позолоти.
Урочисте освя-чення храму від-булося 26 жовтня 2004 року на свято
тверської ікони Божої Матері. Ве-лике Богослужін-ня та освячення проводив Мит-рополит Онуфрій. На свято з Бан-чинського монастиря було привезено чудотворну ікону Банчинської Божої Матері.

Сьогодні храм являється однією з найстаріших та найкращих архітектурних пам’ток села Погорілівка.

Дзвіниця православної церкви

Кожен православний храм має свою дзвіницю. Це приміщення, де зберігають дзвони, якими користуються під час богослужінь  При погорілівському храмі також є старішою, як сама церква . В описі інвентаря церкви за 1903 рік вказано: «Дзвіниця стара, ще є від старої дерев׳яної церкви, в розпадающемся состоянии, старими сонтами покрива і має вартість 10 крон» [2, 10]. З переказів людей встановлено, що її було кілька разів відремонтовано. У Першу світову війну вона зазнала ушкоджень. В одній із колод є осколок, що нагадує про ті часи. На початку війни п׳ять церковних дзвонів були зняті і відправлені в тил для переплавлення.

Після війни у дзвіницю було поставлено тільки 4 дзвони, на яких збереглися написи про те, що всі вони були виготовленими у Чернівцях майстром Андреясом Гаєм, тільки роки виготовлення різні. Перший, найбільший, пожертвував Тодор Колибаба. На дзвоні викарбувано: об’єм—904, 1914-1920р., майстер  Андреяс Гай; на другому, після великого—об׳єм 174, 1910р; на третьому—1914-1920р. ; на четвертому, найменшому, об’єм—250, 1913., м. Чернівці .

Сільська капличка
За переказами старожилів, у ХVІІІ столітті  в Погорілівці жив пан, який сповідував греко-католицьку віру і зі своїми однодумцями збудував тоді капличку при в’їзді в село, носила вона назву Серця Христового. Проходило багато років і після Великої Вітчизняної війни, з приходом радянської влади, капличку було зруйновано у 1960 році. Для людей вона мала велике значення . Чоловіків, які йшли на фронт, односельчани проводжали до каплички, там разом молилися і йшли в далеку, сповнену жахливими подіями війни, дорогу. Цей звичай залишився й потому. Парубків, які йшли до війська, випроводжали за старим звичаєм, до каплички.
На початку 90-х років, як ми уже згаду-вали, настоя-телем Свято-Миколаївської церкви став отець Ярослав Мурган, який разом з прихо-жанами храму вирішив побу-дувати капличку, зруйновану комуністичною владою 40 років назад. Та найголовніше те, що будівля мала стояти на тому ж самому місці, що й її попередниця. Ідея була з ентузіазмом підтримана. Вже у 1994 році око проїжджих мимо неї людей милували блискучі куполи, мозаїка різнобарвної плитки, гама кольорів різних видів квітів, які односельчани насадили біля каплички. Дуже швидко слава про погорілівське диво рознеслася по окрузі. Похвально те, що сьогодні приїжджають будівничі, щоб запозичити план і звести таку ж у своїх селах.
Освятили капличку у вересні 1994 року, і носить вона ім’я Іови Почаївського. Участь у її зведенні брали всі мешканці села, а особливо отець Ярослав, який клопотався усіма матеріалами і власне сам запропонував план такої будівлі, Колибаба І. С., Рудан С. Г., Гавзор В. І., Остапович С. С, Краснюк Д. І., Новак І. І., Маліщук Г.Г. та інші.
У 2000 році до двотисячоліття від дня народження Ісуса Христа біля каплички було зве-дено пам’ятний знак, приурочений цій події. Він також став окрасою села, не-повторним витвором мистецтва, який ми-лує око тих, хто приїжджає у село чи їде просто мимо.
Храм, капличка і пам’ятний знак – це гордість нашого села, символи православної віри і великої духовної культури українського народу.

Греко-католицька (уніатська) церква

Про заснування греко-католицької (уніатської) церкви у селі існує такий переказ: « До другої половини ХVІІІ століття у Погорілівці існувала тільки одна церква—православна. Але на той час австрійський пан, який жив у селі, збанкрутував і продав землю поміщику з Галичини, який був греко-католиком. Прийшовши у село, пан із своїми наглядачами почав вводити свою віру, але люди чинили супротив. Тоді він наказав тим хто в нього працював: «Якщо ви не перейдете до моєї віри, то я вас звільню з роботи». Люди боялися втратити заробіток і почали ходити до уніатської церкви. В основному це були люди з Борщівки, одного з кутів села, жителі якого працювали у пана»(спогади записано з уст Чорнописького Василя).
У 1814 році Буковина дістає іменованого декана Чернівецького Тедора Лаврецького. В той час до Чернівецького деканату належали Садгора, Заставна, Глибока, Кучурмаре, Серет та Погорілівка. Це свідчить про те, що греко-католицька віра у нашому селі була запроваджена в другій половині ХVІІІ століття.
Будівництво уніатської церкви розпочалося 1818 року, завдяки священику, який тоді правив у Погорілівці. Місце для храму було вибрано в центрі села. Це була одна з найперших греко-католицьких церков на Заставнівщині і носила ім׳я  Святого Мико-лая.
Уніатська церква на чолі із священиками пі-клувалися про своїх прихожан. У 1860 році церква виділила кошти і викупила землю для будівництва  школи. Цю благородну справу здійснив настоятель погорілівського уніатського храму Микола Кейван. Завдяки йому у 1902 році у церкві було проведено ремонт, а в 1905 році біля храму було збудовано велику дерев’яну споруду, яка служила канцелярією і житлом для священика.
Після Першої світової війни священиком стає Еміль Рогожинський, який прослужив у селі майже весь румунський період, з 1920 по 1940 роки. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Рогожинський повернувся у село і став правити в уніатській церкві.
З приходом радянської влади церква була закрита. В кінці 40-х років згорів будинок, де проживав священик і знаходилась канцелярія, а з ним  і архів села(в той час там була сільська рада), а в церкві – склад, згодом клуб, який використовувався тільки для проведення зборів громади села.
В 1956 році було прийнято рішення  остаточно зруйнувати уніатську церкву. Досі не відома історія трьох великих дзвонів, які були біля храму. Було також зруйновано надгробні пам’ятники поміщиків і священиків, похованих біля церкви, а на їх місці розміщено асфальтований танцмайданчик, який  знаходиться біля сільського будинку культури, зведеного на місці зруйнованої святині. Уніатська церква залишилася тільки у спогадах людей, а її стіни не можуть милувати око сучасників.