Home / Заставнівський район / Погорілівка / Історія Погорілівка

Історія Погорілівка

Давня Погорілівка – це великий історичний період, що нараховує тисячі років, – від появи перших людей на терені села до перших писемних згадок . В пам’яті односельчан з покоління в покоління передавалися збережені усною творчістю перекази та легенди про спалені поселення Мартинівка, Калинівка, Чагор . Та ще більше нагадували про ту доісторичну епоху різні старовинні речі – керамічний посуд, знаряддя праці, вироби із каменю, що знаходили під час будівництва і польових робіт.
Погорілівка вперше згадується у грамоті від 27 жовтня 1452 р. під назвою Погоріло(в)ці. Щоправда, в австрійських виданнях XІX ст. вказувався 1451р., а в радянських – 1442 р. У грамоті 1452р. йдеться про те, що боярин Мань Глобникович продав молдавському логофетові Михайлу „селища свої пусті, що суть на границі, а на ім’я Іванкові і Погоріловці, і Хатчинці (…), пан Михаїл має ті селища держати і осадити, і млини і стави собі чинити (…)”. Наступна згадка відноситься до 2 липня 1455р. і.т.д. На жаль, в численних документах XV-XVІІІ ст. немає конкретних відомостей про саме село, а тільки про власників землі, на яких воно розташовувалося, тобто феодалів. В документі від 5 квітня 1628 року говориться, що селище Ліпнік, яке називається „Похрілівці” було куплене паном Гаврілашом за 300 золотих монет від Пескеліни жінки померлого Стройча і її сина Йонашка Стройча. Пан Гаврилаш у документі хотів, щоб його багатство із землями передавалося з покоління в покоління і не виходило з під влади його сім’ї.
Щоправда, в заповіті великого логофета Гаврилаша Матяша від 4 березня 1652р., говориться, що його багатство та землі розділяються між його дітьми: Єремією, Оленою і Олександрою. Останій випали такі села: Шерівці з Язом (ставком), село Будільче, Кіселів з Язом (ставком), Погорілівці з Язом (ставком), Мартинешти з двома ставками, Задубрівка з двома ставками, Самушин, Прилипче, Іванківці, Чернівка зверху та і

OLYMPUS DIGITAL CAMERAнші. Отже Погорілівці згадані зі ставком, хоча сусідні Мартинешти —з двома ставками.
Наступна згадка села Погорілівки датується січнем 1670 року. У цьому документі розповідається про сім’ю Хурмузакі, яка в Яссах має багато «забігалок». В 1634р. отримавши від пана селище Городіштє і вся сім’я переходить сюди на постійне місце проживання. В 1670році Олена Хурмузакі дарує майнову долю своїй сестрі Олександрі, яка мала двох дочок: Катерину та Марію. Дочці Катерині припали такі села: Бояни, Чорнівка, Похорілівці, Прилипче, Кіселів, ½ Валева, ½ Василева. Отже, в XVІІ ст.. в писемних документах згадуються тільки феодали, які отримували село Погорілівку.
Дещо детальніші писемні відомості про село містяться у матеріалах так званого Румянцевського перепису 1772 – 1774 рр., проведеного під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр., коли Молдавське князівство було окуповане військом царської Росії. На жаль, стосовно Погорілівців є тільки загальні матеріали за 1772р. Село записане там як «Похорлоуцы», яке належало чагарнику Іллі Русету і в якому налічувалося 44 заселених двори. З них 40 дворів були зобов’язані платити податки. Крім того, було 3 родини священників і одна сербська родина, які платили не податки, а невисокі внески. . В переписі 1774р. записано деякі імена та прізвища жителів,ось їх назви:
1.Михэлэки Продан.
2.Фëдор Халюку.
3.Матей Бэклашчук.
4.Алекса зэт Кушчак.
5.Остафий Дроник.
6.Хрихор Бабинский.
7.Васылий Думанский.
8.Алекса Кушчак, вэтэман.
9.Михайло Векирчаку.
10.Яков Корин, вэкар.
11.Тимко Перепечка.
12.Васылий Окрайнецу.
13.Гаврил Бурик.
14.Михайло Мушкиука.
15.Васылий Мухалецекий.
16.Остафи Мухалецекий.
17.Лукиян Кунисэуский.
18.Іван Зазулинский.
19.Максын де ла Баламутнука.
20.Васылий Унгурян
21.Чекулай Бандурик.
22.Максын Штефюк, вэкар.
23.Якоб Пынзарюл.
24.Фëдор Бирикэуский.
25.Тимофей Скриля.
26.Максин Скицько, морар.
Так, з довідника кінця XІX ст. дізнаємося, що Погорілівка (по-німецьки Pohorloutz) спочатку називалася Липник , тому що виникло на місці липового лісу,який згорів. Звісно, існує низка відомостей, які містяться в австрійських переписах. Там же вказано , що село є компактним населеним пунктом і розташоване біля ставка , з якого витікає Чорний Потік. Обширні ж писемні відомості про село датуються XIX ст.. Так, в документі за 1803 рік згадується, що голова церкви Микола Тарновецький просить консисторію дати дозвіл на будівництво нової церкви , тому що дерев’яна церква застаріла. Є велика кількість документів про збір матеріалів та будівництво церкви, а також відкриття школи у селі.

Село Погорілівка в кінці ХVІІІ –поч. ХХ століття.
7 травня 1775 року територію Буковини було офіційно приєднано до Австрії. Згодом в 1794 році були утворені повіти, до складу Чернівецького увійшла Погорілівка. В кінці ХVІІІ століття село починає свою розбудову. Так пан починає будівництво власного маєтку. Але існує цікава легенда, яку розповідають старожили, коли пан прийшов в село, то саме перше, що він зробив це взяв коня із плугом і оборав землі скільки міг. Зробив межу свого поля – це теперішній готар погорілівського поля. А потім почав будувати маєток, який на початку ХІХ століття був збудований. Потім він збанкрутував і землю разом із маєтком продав переселенцям із Галичини, які згодом почали розбудовувати село та маєток, який було зруйновано у 1947 – 1948 р. р. під час колективізації.
За архівними документами власником маєтку в 1850 р. був Ніколаус фон Лукасевич, який в 1862 році вважався вже великим землевласником. Він в 1871 році свій маєток заповів своїй спадкоємиці Каетані Лукасевич. [ ]. Багато даних є про продаж маєтків разом з землею, але Погорілівка не згадується. Тільки в 1907 році згадується новий власник маєтку Гелена Шиманович, яка мала разом із маєтком 704 га. землі. Можливо це пов’язано із родинними стосунками.
В 1916 році під час російської окупації власник маєтку Євген Шиманович покинув своє майно і 547 га землі та подався до Австрії. Більшість панів, які були власниками маєтку проживали в Чернівцях, а тут залишалися тільки їхні управляючі із наймитами і наймичками. Сюди власники навідувалися рідко, більшість влітку.
Поряд із великим землевласником в селі, були і орендарі. Серед них важливе місце займав єврей Йосиф Вижніцер, який мав велику популярність у Заставні. З архівних матеріалів дізнаємося, що в Заставні в 1911 р. було проведено збори євреїв, приїхали гості із Чернівців, яких біля Кучурова зустрічали. Ось зміст документу: „Голові цісарсько-королівської повітової управи у Заставні про перебіг загальних зборів, скликаних за ініціативою повітового оргкомітету у справі 28 лютого 1911 року в Заставні з посиланням на мою службу присягу повідомляю наступне.
На вказані збори були запрошені автор ідеї «Єврейської ради» професор д-р Леон Келльнер його товариш адвокат д-р Маєр Ебнер з Чернівців. На кордоні повіту в селі Кучурів Малий повітовий оргкомітет у складі 32 осіб, організував для них урочисту зустріч і супровід до Заставни, де перед входом до місця проведення зборів їх з ентузіазмом зустрічали народні маси. Учасників зборів – головним чином єврейських представників від усіх соціальних верств населення повіту в кількості приблизно 500 осіб – привітав член повітового оргкомітету, орендатор з Погорілівки Йозеф Віжніцер. Він представив названих вище гостей і у довгій промові пояснив мету зібрання….”
Важливим документом є опис врожаю кукурудзи із поля Йосифа Віжніцера:
«Акт 1916 року, жовтня 28 дня, молодший земський страховик Заставнівського участка Биць разом з сільським старостом села Погорілівка Олексієм Маліщуком і жителями того таки села Онуфрієм Ференцем і Михайлом Ференцем, прибули на поле Юзефа Віжніцера, покинуте на призволяще, де була зібрана кукурудза і складена в копиці. Та в присутності вище згаданих людей, дати оцінку цій кукурудзі, де виявилося: кукурудза середня, в копицях 75 корців, рахуючи кожен корець в 7 та 6 пудів; кожний корець оцінений по 2 рублі 40 коп. А всього оцінено та продано місцевому населенню кукурудзи 75 корців на 180 рублів. Гроші за неї отримані сповна.
На цьому настояний акт закінчено і підписаний. Староста Малищук неграмотний. За нього розписався Петро Турецкий.
Щоб обробляти землю потрібні люди та техніка. Тому подивимося на демографічну ситуацію в кінці ХІХ століття в Погорілівці. Так за описом 1894 року село Погорілівка ділилося на дві частини: основна та мабуть «Долина». Площа основної частини становила 9, 60 км², в ній було 424 будинки, в яких проживало 916 осіб чоловічої статі, та 943 – жіночої статі, разом – 1859 чоловік. Із них за віросповіданням було 1156 православних, 614 – католиків (527 – греко-католиків (уніатів) та 87 поляків), а також 89 – євреїв. За мовою спілкування – 91 німець, 1751 – українець та 17 розмовляли польською.
Площа другої частини становила 5, 70 км², знаходилося 24 будинки, проживало 74 особи чоловічої статі, та 82 жіночої, разом – 156 чоловік. Із них 100 католиків (38 греко-католиків та 7 вірменів), 24 православні, 32 євреї. За мовою спілкування – 33 говорили німецькою, 87 – українською, 36 – польською.
Отже на кінець ХІХ століття в селі Погорілівка проживало 2015 жителів, серед них – 990 осіб чоловічої статі та 1025 жіночої. За віросповіданням – 1180 – православних, 714 католиків (із них 565 – греко-католиків (уніатів), 87 поляків та 7 вірменів), 121 – єврей. За мовою спілкування 1838 говорили українською, 124 – німецькою та 53 польською.
Товариство „Січ” в Погорілівці.

Важливим явищем в суспільному житті погорілівчан початку ХХ ст. став бурхливий розвиток молодіжних спортивно – пожежного товариства «Січ». Перше пожежне товариство в Погорілівці виникло в 1910 році. Першими її учасниками були:
1). Новак Олекса
2). Воробей Іван
3). Кухарський Іван
4). Дави дюк Іван
5). Маліщук Дмитро
6). Репешко Микола
7). Скігар Партемій
8). Бокла Степан
Учасники «Січі» займалися гімнастичними вправами , стройовою підготовкою, навчалися гасити пожежі. Все це відбувалося у пана на господарстві. Кожного року учасники змінювалися, в основному це були молоді хлопці. якими керував досвідчений відслужений хлопець. Ця пожарна частина існувала і за румунської влади, під час Першої та Другої світової війни, коли Погорілівка була ареною бойових дій, та під час обстрілів, горіли де – які хати. Вони всі в той час під соломою, тому дуже легко загоралися, пожарники їх старалися загасити, щоб вогонь не перекинувся на інші будинки. Пожарне товариство існувало і під час Великої Вітчизняної війни та по її закінченні. Коли почали створювати колгоспи то все товариство було зруйновано. Ось спогади старожилів про ті часи:
«Пожарна в давнину була в основному в пана Ромашка на (румунський період). Стояла бричка (віз) парокінна з бочкою на 500 літрів та пожарним паском. Через кожні два – три дні воду міняли, щоб вона не застоювалася.
Також в літній період по полю були сторожі, кожен мав свій участок. На якому стояла вишка, якою звали ще чугою. Цих вишок було три. В пана також були такі вартівники так звані сторожі. В нього навіть і формалі- їздові чергували і якщо десь появився вогонь то все оперативно і організовано знешкоджували . Були по селі і голосні сигнали рейки, в які били на сполох під час пожару. Саме перше це дзвонили в церкві та один дзвін в школі.
У полі сторожі на вишках також мали сигнальні рейки, які використовувалися тільки для повідомлення про вогонь.
А як почав створюватися колгосп, то було так як за пана, а потім нові керівники все відмінили. Хоча вогонь продовжували гасити по « дідівському способі».

Погорілівка в Першій світовій війні
Перша світова війна, що розпочалася в 1914році між країнами австро-німецького блоку та Антанти, зокрема, між Австро-Угорською і Російською імперіями, принесли населенню Буковини незчисленні жертви, руйнування, злигодні і страждання, смерть і каліцтво сотням тисяч жителів краю[ ].
Із самого початку війни ця порівняно невелика територія стала ареною запеклих кровопролитних боїв і водночас завзятої дипломатичної боротьби між двома сусідніми державами, кордон яких сходився на Буковині, зокрема, неподалік Погорілівки.
Село Погорілівка входило до складу Австро-Угорщини, коли в серпні 1914р. почалася Перша світова війна. Всі чоловіки, яким виповнилося 21 рік служили у австрійському війську. Багато з них відвагою і мужністю прославили себе і своє село. Таким був погорілівчан Василь Колибаба, який народився в 1819 році. В 1840 році його мобілізували до 4-го регіменту уланів, де він служив 15 років, 5 місяців і Перша світова війна — це яскрава сторінка в історії Європи. У воєнні події були залучені дві великі імперії Росія і Австро-Угорщина. Так, як Австро-Угорщина на початку ХХ століття завоювала значну територію Західної Європи, Буковина входила до її складу, а отже її жителі в роки війни воювали на боці Австро-Угорщини. Село Погорілівка стало ареною боїв Першої світової війни, бо межувало з Російською імперією, а належало австрійцям. Мобілізація до австрійського війська погорілівчанами сприймалась, як належне. Прості селяни не роздумували про причини війни, її наслідки, бо були неграмотні, боялися Бога і цісаря, служили йому вірою і правдою. Багато погорілівських вояків проявили в боях мужність і героїзм.
13 днів без перерви ( цей регімент — полк стояв у Чернівцях на вулиці Заставнянській). Року1848 27 липня коло Гоїта де-не-де зчинилася стрілянина. Ворожа артилерія кинулась в бій на 4-й регімент уланів. Фельдмаршал Граверт, побачивши, що ця атака не матиме успіху, дав знак відступити. В цей момент чотири ворожих стрільці кинулися на регімент, оточили австрійського командира, що залишився без прикриття. Фельдмаршал боронився шаблею, однак ворожа шабля поранила його в голову. В одну мить було б по нім. В той момент Колибаба, який випадково повернув голову, побачив цю небезпеку і кинувся в самий осередок ворогів, рубаючи шаблею на всі боки. Першим ударом повалив одного ворога другим — другого. Два інші — рятувалися втечею, маючи перед собою такого героїчного жовніра. Коли глянути на образ цього чоловіка, можна собі було б уявити, яким прекрасним, сильним їздцем мусів бути 29-літній улан, що наводив страх на ворогів. Фельдмаршал Граверт був врятований, і тільки легка рана нагадувала різню з ворожими стрільцями. Через три місяці на грудях В. Колибаби появився орден. Скрізь і всюди шанували цього славного і відважного улана, особливо погорілівчани. Слід згадати і нашого односельчана Панькового Георгія. Він народився в другій половині ХІХ століття і служив в австрійській армії в чині «цуксфірер» — старшина, замкомандира ескадрона, і мужньо бився з ворогами виконуючи військовий обов’язок. Наші односельчани були відважними воїнами. Коли в серпні 1914 року почалася Перша світова війна, усі придатні до служби чоловіки нашого села були мобілізовані в ряди австрійської армії і воювали на різних фронтах, більшість з них воювали недалеко біля свого села. Наприклад, зі спогадів Кустрєби Миколая, який воював в Першій світовій війні: «З ранку і аж до після обіду гнали росіян аж на «Жовтий горб», за Баламутівкою, а потому москалі почали наступати і вже все було навпаки. І аж під Погорілі вкою в урочищі «Фуштейка» ми попали в полон і я потому працював у пана в Росії на полі. З початком революції повернувся додому.» (з уст Водянко Степана)
З початком війни багатьох жінок забирали копати окопи для австрійських солдат. Так як кордон між Росією і Австро-Угорщиною був за 3 км від Погорілівки, то і лінія фронту проходила по ньому. За переказами старожилів, окопи були копані на «Задніх гонах» (крайня точка Погорілівського поля). Там було декілька рядів загорожі з колючого дроту.
Військові дії проходили неподалік села, тому діти до школи не ходили. В приміщенні школи розмістили госпіталь для австрійських солдат.
Село Погорілівка у війні відігравало велику роль тилу. Тут, в урочищі «Жолоб» стояв австрійський резервний полк. Він розташовувався у великих бараках, неподалік яких у заростях було місце, де різали худобу для провіанту солдатам.
Спогади людей свідчать, що бараки стояли і за селом. Тут солдати відпочивали і через село йшли на лінію фронту, а ті, що були там, поверталися в бараки для відновлення сил. Поблизу села проходила залізниця. На початку війни поїзд рухався до станції Вікно. Він привозив усе необхідне для фронту: снаряди, кулі, гвинтівки, гармати, фураж та ін… Але потім станцію було розбито і поїзд рухався тільки до станції Погорілівка , де неподалік (урочище «Радгосп») були зроблені великі склади. Та постало питання, як зі складів зброю доставляти на лінію фронту. Було вирішено через Погорілівку до урочища «Мартинівка» прокласти вузькоколійку, а потім до фронту боєприпаси підвозили на підводах. Але, коли австрійці в 1916 році відступили, то всі склади було спалено, було зруйновано і вузькоколійку. Фронт відійшов, погорілівчани збирали на місці боїв олово, залишки зброї та боєприпасів.
Це була страшна кровопролитна війна. Більшість боїв, були штиковими атаками. Згадує Кухарська (Колісник)Катерина Василівна, 1897 р. народження: «Дикунки» (окопи) були повні вбитих солдатів. Жінки витягували їх з дикунків, перевозили і хоронили в братській могилі. Вбиті солдати, які були зверху, збереглися, а тіла тих, які були під ними, розкладалися, їх брали за одяг і обережно переносили до могили.
Наступив 1916 рік. Російське командування готувало прорив фронту (згодом він отримає назву «Брусиловський », від імені російського генерала).
10 червня росіяни прорвали фронт. Австрійське військо відступало, втікаючи через село. Через стрілянину згоріли хати у Водянко Василя Степановича та Костенюка Дмитра, а також дві хати на краю села. В урочищі «Жолоб», де хата Маліщука Івана, австрійські солдати сховалися в погребі, росіяни спалили їх — згоріла хата і комора.
Всіх вбитих австрійських солдат сільські жінки збирали і хоронили в братську могилу. В більшості випадків солдат хоронили на місці їх загибелі: були поодинокі могили на полі (Сопигора). Після війни приїжджали люди з Кіцманщини і забирали останки загиблих земляків. Ось як про ці події говорять народні пісні:

Ой там на горі, на новім замку

Ой там на горі, на новім замку
Там де сивий голуб гніздечко клав Там стояв на варті молодий жовнярик

Сперся на карабін та й думав.

Ой ти, голубе, сивий соколе.
Полети далеко в мою сторону,
Там де я лишив молоду дівчину
Принеси від неї лист-новину.

Послухав голуб того жовняра,
Полетів далеко в його сторону,
Приніс від неї від його милої
Сумну невеселу новину.

Задурно тратиш літа жовніри,
Задурно тратиш літа молоді.
Бо вже минуло тому два роки,
Як твоя миленька з другим жия.

Послухав жовняр того голуба,
Сперся на карабін та й думав,
Витягнув шаблю і під своє серденько
Сам собі життя вкоротав.
(З уст Костенюк Цилі 1931р.н.)
Пісня про коня

Ой коню мій коню,коню вороненький,
Чого же ти стоїш, під дубом сумненький,
Чи надоїла тобі цісарська зброя,
Чи надоїла тобі дівчинонька моя.

Не надоїла мені цісарська зброя,
Не надоїла мені дівчинонька моя,
Лиш надоїли мені, крутії горбочки,
Крутії горбочки, густенькі коршмочки.

Ти до горба їдеш, негайков не ріжеш
З горбочку з’їхаєш, важками стегаєш
Попри церкву їдеш – шапку не скидаєш,
Попри корчму їдеш, корчму не минаєш.

Перед тобою пане, ложки та виделці,
А перед мною сіна ні стебельця,
Перед тобою пане дівки-молодиці,
А перед мною ні краплі водиці.

Ти з корчми віходиш, на мене сідаєш,
Свою компанійку, мною доганяєш,
Ой коню мій коню,коню вороненький,
Продам же тебе, за Дунай тихенький.

Ой пане, мій пане, не продавай мене,
Нагадайся пане, як я возив тебе,
Нагадайся пане, як ми воювали,
Як за нами гнали, туран з москалями.
А у тій траві жовнір лежить

По горі вітер віє                                       Та й межу головою
Долиною трава шумить                          Накрив личко китайкою
А в тій траві                                             Щоб від сонця не згоріло,
Жовнір лежить                                         А від вітру не зчорніло.

Над ним коник зажурився,          Іди, коню, манівцями,
По колінця в землю вбився,                   Широкими гостинцями.
Не стій, коню, наді мною,                      А там будуть женці жати,
Бо я виджу щирість твою.                      Не дай їм си злапати.

А як прийдеш під ворота,                       Конику, вороненький,
Та заіржи сумно, як сирота,                   Де мій синок молоденький,
А там вийде стара мати,                         А твій синок в чистім полі,
Та й буде тя питати.                                Лежить вбитий край дороги.

Та й на межу головою,                           Візьми, неню, піску жменю,
Вкрите личко китайкою,                       Та й посій його по каменю,
Щоб від сонця не згоріло,                     Та й коли той пісок зійде,
А від вітру не зчорніло.                         Тоді твій синок прийде.

Нема піску, та й не сходить,
Нема синка, та й не приходить,
Нема піску, та й не зійде,
Нема синка, та й не прийде.

Хорватська пісня

Пі ле моя
Го ме моє
Гайда сани філе моє
Гай Ніколай
Драй нечікай.
Кожен солдат мав на шиї спеціальні металеві табличкі, де знаходились дані про його особу. І за ними розрізняли солдат.
Фронт відійшов і в нашому селі залишилися російські війська, донські козацькі загони . Про це було складено жартівливу пісню:
«Наїламси , напиламси
На всі штири боки,
Коби война потримала,
Ща хоть штири роки.»
Але більшість людей не любили російських солдатів, тому що вони забирали вних домашню птицю, тварин. В той час в «Жолобі» у Маліщук Катерини (хата Амбросійчук) жив російський генерал. До нього прийшли сільські жінки із скаргою, що солдати забрали вівцю. Він покарав тих людей, а вівцю не повернули.
Односельчани про цей період складали вірші:

Австрійці, Германці        А худобу забирають,
Верніться за нами,         Вікна вибивають,
Бо руські солдати        А нас, молоденьких,
Ругаються з нами.       В Карпати ганяють.
По закінченні війни на братській могилі, неподалік цвинтаря поставили великий хрест. А за часів румунського панування день 10 травня відзначався, як святий день солдатів. Усі учні школи з вчителями йшли на могилу, покладали квіти, розказували вірші, співали пісні. Вшановувала пам’ять героїв і церква. Священники уніатської та православної церкви правили панахиду.
В1943 році тіла солдатів перевезли на цвинтар в Звенячку . З тих часів перестали святкувати цей день.
Із села Погорілівка в Першій світовій війні загинуло 44 чоловіки. Ось їх імена:

1.Баранський Іван                                   2.Бокла Степан
3.Боднарюк Миколай                             4.Волошенюк Дмитро
5.ГавзорВасиль 6.ГогушМикола 7.Дутчак Степан 8.Іванчук Григорій
9.Ковалюк Сільвестер                            10.Колибаба Микола
11.Малещук Миколай                            12.Ковалюк Миколай
13.Мильничук Степан                            14.Мізунський Іван
15.Мірка Партемій                                 16.Мощищук Тодор
17.Маліщук Миколай                             18.Новак Іван
19.Остапович Тодор                               20.Костенюк Петро
21.Пітик Тодор                                        22.Пітик Степан
23.Паліброда Миколай                           24.Папушко Танаско
25.Папушка Іван                                         26.Скігар Григорій
27.Скігар Олександр                                  28.Скігар Дмитро
29.Скігар Дмитро                                       30.Скігар Петро
31.Скігар Петро                                          32.Скігар Тодор
33.Стадник Дмитро                                  34.Рудан Миколай
35.Сташишин Григорій                                36.Шевчук Тодор
37.Шикор Петро                                    38.Чорнописький Дмитро
39.Чорнописький Дмитро                     40.Колибаба Константин
41.Пужняк Миколай                              42.Шевчук Степан
43.Ференець Степан                              44.Романюк Дмитро
Перекази свідчать, що люди ще пам’ятають ті часи. А загиблі воїни залишаються в памяті односельців. Вічна їм пам’ять і слава.

Соціально-економічний розвиток села в 1918 – 1940 рр.

5 листопада 1918 р. Королівський уряд Румунії віддав показ військам окупувати Буковину по р. Прут включно. 12 листопада румунські війська перейшли р. Прут та окупували всю територію Буковини. Звичайно, що Погорілівка також стала складовою частиною Румунії. Румунська влада створила зовсім нові органи управління, які в селі отримали назву комуна Погорелоуц. Головою комуни або примарії було обрано Іоана Ференця. Хоча в селі були складні списки членів комунальної ради примарії. До них ввійшли:
1. Ромашкош Мігай – пан       2. Весінгер Герш – єврей
3. Колібаба Томаско 4. Рудан Дмитро
5. Лесюк Миколай 6. Колібаба Іван Дмитрович
7. Мокан Петру 8. Новак Алекса
9. Остапович Лук’ян 10. Колібаба Іоан Александрович
11. Чорнописький Тадей 12. Ференець Іоан
13. Ковальчук Стефан                  14. Ярек Ніколай
15. Скігар Іоан Васильович        16. Скігар Іоан Костянтинович
17. Колібаба Іоан Васильович   18. Гуцул Штефан.
В основному, це були заможні люди, яким потрібно було відбудувати село після І світової війни. Тому що відомо, що Погорілівка була ареною боїв, які принесли зруйновані поля, зменшення кількості ВРХ, коней, свиней, овець та домашні птиці, скороченню кількості працездатного населення. Та особливо село залишили під час війни великі землевласники (пани), багаті євреї, та прості люди. Тому румунський уряд в 1920 році проводять аграрну реформу. Він вилучає у поміщиків землі, та передає її пересельцям з Румунії. Так було зроблено перепис майна землевласника Елени Шимонович, яка залишила його до війни.
Було переписано весь маєток та землі біля Кучурова, під Чагром, зо Чагром та інші, які належили землевласниці. І після цього майно було передано новому поміщикові, панові – Ромашкану Мігаю, який отримував його аж до 1940 рр. Але сам він тут майже не бував, тут проживала його мати, а він коли одружився із панночкою з Кучурова то проживав у Чернівцях[   ] На території села Погорілівка в цей час проживали такі національності: українці, поляки, євреї та румуни. На кінець панування Румунії це 1940 рік населення складало 2142 чоловіки. Всі національності займалися різними видами діяльності, так українці працювали на землі, поляки – ремеслом, євреї – торгівлею, а румуни були вчителями.
Найвпливовішою людиною вважався пам, за національністю він був поляком. Але тримав він від 700 – до 800 гектарів землі. У нього було багато наймитів та наймичок, які в основному проживали урочищі Бортівка, де вулицю й зараз називають «панською». Все ж таки наймити не могли обробити таку велику кількість землі, тому пан наймав людей, який платив гроші неповнолітнім 17 леїв, а дорослим 20 і більше в день. Було в нього і багато сільськогосподарські техніки. Так мав пан трактора Інтернаціонала, на якому працював Зарубаймо Николай, чеську молотарку – Ціла (назва) (ділила зерно на сорти: фуражну, насіньову, для їди, відходи, полову, солому.), кінну сіварку, для сівби якою потрібно було 3 чоловіки, залізні борони, плуги.
Основним сільськогосподарським заняттям було вирощування пшениця, ячменю, жита, вівса та кукурудзи. Звичайно урожайність була майже така ж сама як до війни: пшениці 10,1 ц/га, жита 10,3 ц/га, ячменю – 10,4 ц/га, вівса 10,2 ц/га, кукурудза 10,2 ц/га. Люди дуже важко працювали на полі, тому що поряд із молотаркою майже все робили вручну, за що пан платив товаром. Так, щоб вижати 1 га ячменю, вівса, пшениці люди отримували плату снопами (7,9 снопів вижав 8,9 сніп твій). А кукурудзу поки засівав сам, люди лише брали частини, наприклад 50 соток, їх потрібно було сапати, потому вижати, скласти в три рівні купи і третя купа була твоя (казали старі люди за «третину»). А всі інші роботи оплачувалися поденно грішми – леями.
Окрім цих культур пан вирощував картоплю та цукровий буряк. Старожили згадують, як вони ходили полоти буряки до пана, тому що буряк був тільки у нього. Згадує За зеленчук Степан Іванович 1914 р.н., що він в пана кіньми возив буряк на Вікно до поїзда. А одного разу навантажив на воза 21 центнер (корець) буряка, так само як привезла полуторка (машина) з Чорного Потоку. За що отримав від пана 15 леїв премії.
Крім землеробства, пан займався і тваринництвом. Саме головне – це були коні, за якими наглядати конюхи від зорі до зорі. Вивозили навоз, сіяли, возили дрова, та багато іншої роботи. Але були спеціальні коні, які їхали тільки в Чернівці та возили пана чи Паню. Коней налічувалося приблизно 15 – 20 пар. Та була в пана спеціальна людина – Тодесій Іван (Данилюк), який робив нові вози, лагодив старі та кував коні.
Поряд із розведення коней, пан вирощував і велику рогату худобу. За якою наглядали конюхи, а доїв їх Ференець Николай. Хоча понад із панськими коровами, він тримав і свою, годував звичайно панськими кормами. Старожили розповідають, що він дуже любив молоко пив його від панських корів, а від своєї носив додому.
Вирощував пан і свині, вівці, кури, гуси, качки, за якими доглядали наймити.
Були в пана і три млини, два з яких він продав жидові Нухіму. Крім млинів, пан мав два ставки, які здавав в оренду жидові Герлику. Поряд із маєтком був сад, де були позічки, агрус, яблука, та дуже гарна алея з лип.
За цим пановим добром наглядали наймити і наймички. Це ті люди, які постійно працювали в пана (штатні працівники). За це пана давав їм присівок (город, який сасівав пан) до 50 сотих. А також будував хату під соломою безплатно, за рік давав 6 метрів дров, 12 корців хліба, Фіру соломи, 2 фіри полови, 6 корців (центнер) картоплі та 12 соток леїв.
Одна з таких наймичок була бабака Пазійка, яка служила поваркою у пана.
Другою найвпливовішою людиною в селі був православний священник – Єрмійчук. В його користуванні було 15 – 20 шнурів (80 сотих) поля. В основному це поле, де зараз знаходиться сад та половину площі на сопигорах . Священник мав тільки одного наймита і наймичку, він не любив, щоб хтось чужий знав про його майно. В основному у нього працювали прості люди за тритину врожаю кукурудзи та за 7 – 8 сніп білого хліба. Всю іншу роботу платив поденно леями.
В основному Єрмійчук вирощував пшеницю, ячмінь, кукурудзу, а в меншій кількості картоплю, овес, соняшник, коноплі.
Займався і тваринництвом, було 2 пари коней, 2 – 3 корови, вівці, свині, кури, гуси, качки.

Інший священик уніатської церкви Еміль Рогожинський також мав поле, приблизно до 12 га. Поле мала церква, тому що приходили які не мали дітей землю заповідали уніатські церкві на чолі з її священиком. На відміну від православного уніатський священик меншу мав господарство: отримував одну корову, пару коней, домашню птицю, вівці. Все це господарство знаходиться неподалік церкви.
Тепер охарактеризуємо всі національності, які проходили на території села. Найбільшою були – українці, які в основному працювали на землі, як не в пана, то в священиків, то в заможних людей. Кожин селянин тримав дома 2,3 вівці та домашню птицю, тому, що її легше прогодувати, а вівці давали ще й вовну. Але були і заможні українці. До таких належить:
1.   Колибаба Танаско, який мав 15 шнурів поля, тримав 3 коней, 2 корові, свині, кури, гуси та 10 – 15 овець.
Селяни працювали в нього за третину врожаю кукурудзи та 7 – 8 сніп білого хліба, всі інші роботи за гроші-леї.
2.   Остапович Лук’ян мав поле, коні, та розводив домашню птицю.
3.   Генькевич Миколай приблизно мав 15 – 20 шнурів, 2 – 3 коней, свині, вівці, та домашню птицю.
4.   Остапович Яків заробивши в Канаді грошей купив приблизно 15 шнурів поля, яке обробляли кіньми. Були в нього і домашні тварини.
Другою найбільшою національністю Погорілівка були поляки. Які в селі заявилися приблизно у ХVІІІ ст. і на кінець 1945 року складом приблизно 150 чоловік. Люди цієї національності в основному займалися ремеслом, але були і такі які працювали на землі. Так Лаб’як Леон мав своє поле, мав кінну молотарку, декілька разів їздив до Канади, рахувався, як один з найбагатших поляків. Були і інші які працювали на своєму полі розміром до 1 га та розводили вівці. Серед таких був і Франчик, який згодом купив млин у жида Гершка. Та все ж більшість їх займалися ремеслом. Один з видів якого було ковальство, займалися ним Ношко Кароль, Ношко Семйон, Кусаковський Юзьо, Гаврильчук. Свої вироби та роботу застосовували тільки для погорілівчан. Іншим видом ремесла було ткацтво, займався ним Ношко, який на верстаті виробляв килими, хустки, гачі, сордаки, горбочки, запаски, бесаги, тайстри, скатерті, рушники. Були серед них і кушнірі, які шили кептарі, кожухи. До них відносять поляка Бідяя Миколу. Займалися поляки і шевством, тобто шили та ремонтували обув. До них належать Українець Омелян, Тонько, Кусаковський Геньо. Крім шевців були і боднарі, які рорбили бочки, цебра, корита, ложки. Але всі ці знаряддя робилися тільки під заказ. Бондарство було дуже пов’язане із майстеркою та токарними роботами по дереву. До них належать Гин Франко, Кусаковський Некольо, Біньо Франц, які виготовляли вікна, двері, лави столи; робили верхи на будинках.
Отже, більшість поляків займалися ремеслом з кожним роком їх ставало все більше. Тому вони вирішили відокремитися від уніатської церкви (за віросповідуванням вони були католики) та почали забиратися на молитву до хати Бойніцького Кайка центрі села біля зупинки. В 1938 році за ініціативи Яніцкого Миколая на місці пам’ятника Солдата біля зупинки було закладено фундамент костьолу, який згодом мали збудувати, але після війни його знищили.
У 1945 році радянська влада добровільно висиляли всіх поляків з території села в Польщу. На станцію Вікно доставили спеціальний поїзд, в який грузили все майно тих поляків, які вирішили покинути територію Буковини. Сторожили згадують, що вантажили навіть корови, свині, коні. Але були поляки, які залишилися в селі, серед них Ношко Владислав, Кучмаєвська Людвіна (Українця Омеляна дружина), Гофман Юзя та син Яніцкого. Вони тісно підтримують звязки із своїми родичами і до сьогоднішніх днів.Ось один із листів:
Слава Ісусу Христу.
Дорога родино пишу вам шо ми усі докотрогос разу здорові, а кішить нас шо і все такі здорові. Негнівайтися шо так довго не писав бо не було часу. Маю малу господарку і ходжу до роботи і так час спинає. Ти писав шо написав до мене два листи. Як отрима той другий, то був писаний 25 квітня, а того першого не дістав незнаю де си подів. Напиши як ви переїхали границу чи добре, бо я ніц не знаю бо у цім другім листі ти ніц не писав. Як вас там контролювали чи пішло всьо добри чи платив було. Напиши це Стасьови що уже виробляє визов твоя сестра Оля і коли він дістане. Як там з Тодзіом Штефчиним чи буде то весілля, чи віробляли документи, чи дозволя. У нас погода тепер добра, тепло і на поле виглядає файно. Напиши як там у вас. Поздоровляєм вас обох і дітий і поздоровіт від нас усю вашу і нашу родину, і просим відпиши нам. Будьти здорові.
Поздоровляю і я вас Кароль і Марисю і ваші діти, може незадовго будим си видіти, як будим здорові і поздоров від мене Марисю Василинчук.

Людвіг.

Третьою найбільшою національністю були євреї. В село вони пересинилися з давніх-давен. Під час І світової війни більшість з них виїхали із Погорілівка. Але біля 10 родин залишилося. В основному, як і всі євреї – погорілівські займалися торгівлею. Саме багатим серед них був, Нухін Дул який жив недалеко від школи, та урочищі «Долина тримав 3 млини. В них працювали наймані люди за шосту частину меленого. А якщо приходили молоти, то мельник від них не брав гроші, а брав мукою. Так за білу муку – 2 мірки (мірка – 5 літрів), а за чорну – 1,5 мірки. Нухін приходив у млин рідко, за нього все робили наймані люди. Крім млинів Нухіл мав ще і олійню, яка одного року згоріла, а потім відремонтували поставив у млині.
Інший єврей, який жив проти школи, де зараз магазин називався Гершко Росемблат. Він в основному брав у пана в оренду ставки, мав свою землю (і зараз кажуть Гершкова млака), а також млин, який продав Франчикови. Сторожили розповідають легенду, що у Гершка з поля дуже крали урожай, тому він продав млин. Тримав магазин.
На проти клубу, де зараз священика город стояла корчма єврея Лейби Гольдшвеля (золотий ведмідь). Крім неї він мав ще і поле, але небагато.
Євреї Анкіль та Лахман ремонтували та шили кожухи.
Дудик, Мошко та Герш Ферцинблах (Кринцак) мали магазини та невеликий кусок поля. Магазини знаходилися в окремій кімнаті, в яких були найнеобхідніші речі для селян.
Самим бідним серед євреїв був Піцьо, тримав магазин в якому продавав перець чорний, питки, голки та інше. А у людей скуповував пір’я, клочи, зерно. Проживав він біля зупинки неподалік магазинів.
Під час ІІ Світової війни у сусідніх селах євреїв розстрілювали, а наших голова села Остапович Степан (Климик) не дозволив. Лише тільки в 1942 році він їм повідомив, що необхідно зібратися для відправки на Вікно. Доля їх подальша невідома. Лише люди подейкують, що їх розстрілювали на Дністрі і багато з них вижили.
Остання національність – це румуни, які в основному були вчителями та займали нерівні посади. В праці вони вже згадуються.
Село Погорілівка в 1941 – 1945 роках
З початку зародження і в процесі розвитку людства, виникнення майнової нерівності зумовлювало війни між племенами, народами, країнами. Перші війни були боротьбою за кращі землі. З виникненням рабовласницьких держав розпочалися загарбницькі війни з метою захоплення полонених та перетворення їх на рабів.
Проходив час, змінювалися історичні епохи, людство піднімалось на все нові щабелі розвитку, але продовжувало воювати. У XIX ст. відбулися дві світові війни. Політичні режими та лідери держав, які розв’язували суперечки між ворогуючими країнами, прагнули керувати світом. Їх амбітні плани завдавали шкоди людству. Археологічні дослідження та історична наука виявили, що в історії людства було приблизно 15 тисяч воєн, в яких загинуло близько 15 мільярдів чоловік .
І як би не скласифікували війни, війна – це завжди загибель людей, що суперечить заповіді божій: „Не убий” та знищення матеріальних цінностей народів. Воєнне лихоліття не обминуло і наші краї, наше село. У червні 1940 р. у Погорілівку прийшла Червона армія. Старожили згадують, що в сусідньому селі Вікно була вантажна машина, яка обслуговувала декілька сіл, які межували між собою. Залишаючи територію Буковини, представники румунської влади в селі зібрали свої архіви та майно на вантажну машину у Вікні і Погорілівці і виїхали із нашого села у Чернівці. Люди розповідають, що того ж дня у село прийшло троє радянських прикордонників і тоді погорілівчани вперше почули російською: „Здравствуйте!”.
З приходом нової влади в житті села відбуваються зміни. 5 липня 1940 року головою Погорілівської сільської ради було призначено Тарновецького І.О., заступником голови – Чорнописького С.І., секретарем – Панчука П.Г., а також чотирьох членів сільської ради: Бурхевича П.Г., Безручака А.М., Денисика А.В. та Запаранюка М.І. Згодом у село прибули і нові вчителі. У школі замість румунської стали викладати українською мовою.
Але тривало це недовго. 22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна. Так як село Погорілівка знаходилось недалеко від кордону, то через нього почали проходити війська Червоної армії.
Старожили згадують: „Одного разу відходила колона військ Червоної армії. Зненацька налетіли декілька німецьких літаків. Один із солдатів почав стріляти по них із гвинтівки. Літаки повернулися і почали кидати бомби на солдатів, які проходили селом. Ці події відбувалися в урочищі „Жолоб” та на зупинці центральної дороги „Чернівці – Вікно”. Солдати розбіглися в різні боки, ховаючись від ворожих літаків. Деякі не повернулися у стрій, а ховалися по хатах погорілівчан. Щоб якось виправити становище, було дано наказ розстріляти трьох дезертирів. Їх вивели на город Панькового Миколи Григоровича (в урочищі „Гора”, поблизу шосейної дороги „Чернівці – Вікно”) та розстріляли, залишивши там лежати. Господар Микола, оглянувши їх, побачив, що один з них важко поранений і прикрив солдата конюшиною, яку напередодні викосив. Коли стемніло, подали першу медичну допомогу пораненому, який пробув у селі декілька тижнів, аж поки не прийшли його рідні і не забрали його додому. Виявилося, що він із Хотинщини. А інших двох поховали у нас на цвинтарі. Кажуть, що з цих людей розпочався новий цвинтар. Після війни останки одного солдата забрали рідні, а могила іншого, що був за національністю євреєм, так і залишилася у нас на цвинтарі. Декілька старожилів розповідають, що коли почалося бомбардування, то селяни ховали своїх дітей у піч, намагаючись уберегти від загибелі”.
Після відступу Червоної армії в село ввійшли німецько-румунські війська, які довго тут не затримались. Вони наступали, забираючи із собою єврейське населення. Річка Дністер стала для багатьох євреїв могилою. А в селі знову була встановлена румунська влада, бо Румунія була союзником Німеччини. В село повернулися румунський пан Ромашкан Штефан, греко-католицький священик – Рогожинський та велика кількість румунських вчителів. В школі було відновлено військову підготовку – кончентрале.
Для утримання населення сусідніх сіл у покорі в селі Вікно румуни залишили Жандармський прикордонний полк (Гранічири). Солдати цього полку наводили порядок і в селі Погорілівка. Забороняли говорити українською мовою, робити весілля за українськими обрядами, була введена комендантська година. Червона армія не встигла мобілізувати жителів села у свої лави. Усі чоловіки залишалися під час війни у селі. Вони мирно працювали на полі, займалися ремеслами. Старожили називають цей період „Часи Другої Румунії”. В школі розмовляли та вели документацію тільки румунською мовою. І майже кожен житель повинен був знати Королівський гімн :
„Нехай живе Король
У шані і мирі,
У народній любові,
Защітник ревний краю!
Володар, будь славен
Вітчизни !
Щастям все обдарен
На війні !
О, Боже, Творче,
Небесний Отче,
Бери в оборону
Румунську Корону!
Тревай батьківщино,
Як сонце на небі,
Веселий рай землі,
Що носиш назву славну !
Хай його береже
Від тривог
Й лицарів йому шле
Вічно Бог!
О, Боже, Творче,
Небесний Отче,
Прожить дай в силі й славі
Румунській державі !”
Існує ще один спогад старожилів про часи Великої Вітчизняної війни. „1943 року стояв дуже великий сніг. Вгору по струмку Чорний Потік до крайніх хат села Погорілівка прийшли четверо партизанів із з’єднання С.А. Ковпака, який на той час був у Карпатах. Двоє із них розмістилися у хаті Мізунського, а інші двоє – у хаті Ковальчука. Вони ішли струмком, щоб не залишити своїх слідів. Були дуже стомлені і тому зразу ж, прийшовши до хат, полягали відпочивати. А в цей час румунські жандарми уже були повідомлені, що в районі є партизани і шукали їх. Тому почали обшукувати хату Ковальчука і зчинилася стрілянина. Обоє партизанів були поранені і взяті в полон, а інші двоє через втому не чули пострілів. Коли жандарми почали обшукувати усіх сусідів, знову зчинилася стрілянина. Жандарми вкинули у вікно гранату. Але партизани встигли її викинути. Жандарми ніяк не могли їх здолати. Тоді румунські солдати взяли пораненого в ногу партизана, підвели до хати, щоб той наказав побратимові здаватися. Партизан промовив: „Гриша, здавайтеся, бо ми з Колею поранені, а їх тут біля сотні і вони нас оточили.” Тоді партизани здалися. Поранених посадили на сани, а двоє ішли пішки через село у Вікно, де стояв Жандармський полк. Через цей випадок двох господарів Мізунського і Ковальчука посадили у в’язницю на декілька років, але просиділи вони тільки рік, до визволення території Буковини радянськими військами” .
„До Остаповича Степана Степановича (Білого) прийшла група партизанів у кількості п’ять чоловік, три з них були брати. Один воїн був важко поранений. Партизани попросили переховати їх декілька днів. Господар погодився і запропонував їм сховок в оборозі. Він був людиною заможною, тому жандарми не придиралися. Під час облави переховав партизан у гною. Через деякий час вони, подякувавши, залишили господарство Остаповича. Пізніше, в 1962 році старший з них по званню розшукував у Погорілівці чоловіка, що врятував їм життя. Він тоді вже був у званні полковника. Три дні разом з Остаповичем С.С. вони згадували ті важкі воєнні часи”.
Почався 1944 рік. 24 березня відступаючі німецькі війська прийшли після обіду в село. Почали розміщуватися по хатах, думаючи переночувати, але здійнялася тривога і вони до ночі виїхали в бік Чернівців. На наступний день відступали уже тільки поодинокі німецькі солдати, які вели поранених. При відході румунська влада спалювала всі документи та одяг із німецькою свастикою.
В ті часи в кінці березня стояли великі сніги і всі дороги були заметені. А в районі Заліщик прорвалися три танки Т-34 і направились через наше село в бік Вікна. Дороги були заметені, тому вони були змушені іти в обхід . Через це один з танків в урочищі „Жолоб” засів у болото, а інші йому надали допомогу, витягнувши з трясовини. У Вікні вони не затрималися і зразу ж повернулися до Чернівців. Основні сили радянської армії колонами проходили через село аж до травня .
Із спогадів очевидців тих грізних часів можна зробити висновок, що у селі Погорілівка великих боїв під час Великої Вітчизняної війни не відбувалося, лише сутички між румунськими жандармами та партизанами. Та все одно свідчення очевидців заслуговують на дослідження і детальне вивчення, бо вони є частиною великої історії нашого села.

Наші односельчани – герої фронту
Велика Вітчизняна війна – це трагедія, біль і смуток для всіх жителів села. І хоча великих боїв на території Погорілівки не було, та частина односельчан були учасниками тих жахливих подій на території Радянського Союзу. 255 погорілівчан в 1944 році було мобілізовано в лави радянської армії. 75 воїнів не повернулися додому, загинувши на полях війни, 12 – пропали безвісти. 175 чоловік повернулися додому.
18 травня 1944 року у селі Погорілівка відбулася мобілізація чоловіків до лав радянської армії. Спочатку демобілізували чоловіків до 1905 року народження. Друга мобілізація забрала чоловіків з 1905 по 1915 рік народження, а третя, остання, з 1915 по 1921 рік народження. В основному мобілізували чоловіків віком від 18 до 50 років. Біля 500 чоловік із навколишніх сіл було зібрано в Заставні. Спочатку їх відправили пішки в село Звенич Тернопільської області за Заліщиками. Перебувши там два дні на утриманню у сільського населення, їх відправили до Кіцманя. Звідти знову повернули на Заставну і через село Малий Кучурів до Чернівців. Чому цих людей водили тиждень по селах та районах і зараз залишається загадкою. У Чернівцях всю групу було поділено по 40 чоловік, із цих сорока вибирали одного старшого. До кожної групи був прикріплений солдат, який супроводжував їх у дорозі. Помістивши людей по вагонах, їх відправили у далекий тил – Новосибірську область, Берський район. Розмістившись у районному центрі, вони чекали своєї подальшої долі. Прийшло повідомлення, що потрібні вантажники на військовий завод. Прийшов лікар і вибрав 300 найздоровіших солдат, яких забрали на пороховий завод у Кемеровську область Кіровського району. На заводі працювали чоловіки таких сіл: Добринівці, Вікно, Онут, Кучурів, Баламутівка   та   Погорілівка.
В кінці липня на початку серпня 1944 року приступили до роботи на заводі. Носили стокілограмові ящики із порохом. А всі інші солдати, які залишилися у Берску, почали підготовку до відправлення на фронт. У серпні 1944 року більшість односельчан попали на I та III Білоруський та I Прибалтійський фронти. Деякі, як Крищук Степан Федорович, 1921 р. н., потрапив на фронт у жовтні 1944 року і воював на I Українському фронті, де був поранений у праву ногу .
Всі односельчани були відважними воїнами. Рудан Манолій Дмитрович, 1922 р. н., який служив у 43 стрілецькому полку 16 гвардійської дивізії на III Білоруському фронті, згадує, що у одному з боїв за визволення Кенігсберга він був важко поранений в голову. Ледве добрався до своїх. Йому дали направлення в госпіталь. Але почалася німецька атака і Манолій Дмитрович змушений був брати участь у бою. Потім його відправили в госпіталь, де негайно зробили операцію по видаленню осколків гранати з голови. Після п’яти місяців лікування у зв’язку з інвалідністю перейшов працювати на військовий завод.
Ще один погорілівчанин, Крищук Степан Федорович пригадував випадок, як вони форсували річку. Були зроблені спеціальні дерев’яні плоти піддони, на яких солдати вночі переправлялися на інший берег річки. Коли Степан Федорович із своїм плотом був на середині річки, поблизу розірвався снаряд і пліт перевернувся, Крищук разом із солдатами вплав добрався на протилежний бік річки, де німці вже покинули свої позиції.
Ветерани розповідають, що у 1944 році бої були дуже важкі. Між боями солдати згадували своє рідне село, свою родину та писали листи рідним .
Ковальчук Дмитро Онуфрійович, який загинув у бою, своїй дружині написав 25 листів. І кожен лист починався такими словами : „Кланяюси тобі, дружино моя, і здоров’я бажаю. Я живий і здоровий”…
Закінчувалася війна. Багато односельчан-чоловіків воювали. Жінки отримували від них листи, а деякі – похоронки. Мізунська   Марія Василівна 1 квітня 1945 року отримала похоронку на свого чоловіка Мізунського Дмитра Івановича, який загинув 31 січня 1945 року. Сумних повідомлень прийшло у село аж 72 .
9 травня – День Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Погорілівчани-воїни почали повертатися додому, а ті, хто працював на пороховому заводі, продовжували працювати аж до грудня 1945 року.
Всі, хто приймав участь у боротьбі з фашистською Німеччиною були нагороджені медалями „за перемогу над Німеччиною”. Але серед односельчан, що повернулися додому, були такі, які мали набагато вагоміші відзнаки. Серед них Зарубайко Дмитро Іванович –– кавалер орденів „Слави” трьох ступенів і Великої Вітчизняної війни II ступеня; Мокан Степан Дмитрович – кавалер ордена „Слави” III ступеня; Маленчук    Василь    Іванович –   кавалер    ордена   „Слави”      III   ступеня; Дудлей Партемій Степанович – кавалер ордена „Червоної Зірки”.
Наш односельчанин Кушнерюк Степан Михайлович, 1927 р. н., воював із Японією до 2 вересня 1945 року і отримав медаль за „Перемогу над Японією”.
Сто сімдесят п’ять чоловіків демобілізували з фронтів Великої Вітчизняної війни додому, де вони почали працювати у новоствореному колгоспі. Але багато з них повернулися інвалідами II та III групи, їм потрібна була допомога. В рішенні № 272 Заставнівського райвиконкому Чернівецької області від 26 липня 1945 року говорилося про надання допомоги будівельним лісом та іншими матеріалами інвалідам Великої Вітчизняної війни. Сільська рада надавала всебічну допомогу інвалідам, учасникам війни, ветеранам війни і   вдовам   загиблих   воїнів-односельчан.
Після війни у кожному селі почали зводити пам’ятники загиблим солдатам. У селі Погорілівка також був збудований пам’ятник „Невідомому солдату”.
Кожного року односельчани 9 травня в День Перемоги зустрічаються на мітингу, щоб вшанувати пам’ять про солдатів, які загинули у Великій Вітчизняній війн. Ветеранів війни з кожним роком залишається все менше і менше. Нам приходиться задуматись: „Що прийде час, коли пам’ять і про цих людей потрібно буде вшановувати”. Ми маємо знати і пам’ятати цю дату, щоб не допустити подібного в майбутньому.
Отже, в здобутій Перемозі у Великій Вітчизняній війні є частка   подвигу і наших погорілівчан.
Вічна слава живим і безсмертна пам’ять полеглим від вдячних нащадків!

Тиф у селі Погорілівка 1946 рік

«Тиф – це спільна назва кількох гострих інфекційних захворювань, одним із симптомів яких є лихоманка з втратою свідомості» .
Серед видів тифу важливе місце посідає висипний тиф, який відзначається висипкою і ураженням нервової системи. Він виникає через зараження рикетсіями. Тісно пов’язаний із висипним поворотний тиф, який викликається барціями, що передаються вошами і відзначається чергуванням гарячки та зниженням температури і, якщо з нею не боротися, то вона забере життя великої кількості людей. Так сталося у 1945 – 1946 році у селі Погорілівка. Які причини цієї хвороби і чому загинула така велика кількість людей у селі?
У кінці березня 1944 року Заставнівський район було визволено від німецько-фашистських загарбників. А вже 17 квітня у сусідньому селі Юрківці було зареєстровано серед сільського населення 4 випадки захворювання на висипний тиф. У цьому селі військові були розселені по хатах, і двоє з них померли від тифу. Їх хоронило все село. Можливо, солдати і принесли цю страшну хворобу у наш район. За архівними даними вперше було зареєстровано тиф у Юрківцях. Від якого померли солдати.
Масове захворювання жителів Заставнівського району на тиф починається у 1945 році. З 1 березня починають прийматися міри з хворобою.
Медпрацівники, хоча їх було дуже мало, почали робити подвірні обходи. Було обстежено 2711 дворів, перевірено 5000 чоловік на вошивість і проведено 62 лекцій та бесіди. У цей час у районі працює 13 бань і дизкамер, але їх не вистачає. За архівними даними на той час у районі вже 3 місяці не було мила. Хвороба розповсюджувалася майже по всій Заставнівщині.
В с. Малий Кучурів при сільській лікарні було спеціально відкрито відділення по боротьбі із висипним та поворотним тифами.
У селі Погорілівка перші хвороби на тиф появилися в грудні 1945 року. Це були поодинокі випадки без летальних наслідків. Особливого розмаху хвороба набула у січні 1946 року. Медпрацівники не давали точних даних кількості смертних випадків та захворювань людей. За архівними документами у районі було тільки 47 випадків захворювань тифом, крім Добринівців, де хвороба була найбільш поширеною. Окремі випадки було зареєстровано в селах Погорілівка і Мосорівка. Але за спогадами старожилів та архівними матеріалами у січні у селі було вже багато смертельних випадків від цієї хвороби. Так у Свято-Миколаївській церкві зберігся запис, що 18 січня 1946 року помер Чорнописький Іван Дмитрович. Причина смерті – тиф . А за порядковим номером це вже був 12 покійник у селі за 18 діб 1946 року. Із розповідей старожилів це були жахливі дні початку нового року. У селі поширилася епідемія тифу. Переносили хворобу тифозні воші після укусу яких у здорової людини піднімалася температура (41°С) і хворий міг померти. Лікарів не вистачало, і люди самі як могли боролися із хворобою: голили голови, як чоловікам, так і жінкам. Із спогадів Герман Марії (1934 р.н.) хворих мастили самогоном, палили печі і клали їх туди на деякий час, а потім витягували і купали. Це був один із народних методів боротьби із тифозними вошами. В той час у селі бані не було, і люди не мали мила.
У січні місяці епідемічна бригада побувала у селі Погорілівка, але висновків не було зроблено. З архівних матеріалів видно, що у селі було зареєстровано тільки поодинокі випадки хвороби. А за церковними довідками у січні у селі померло 23 людей, 6 з них від тифу. А скільки людей хоронили без священика, просто несли на цвинтар. Люди говорять, що паламар у церкві не переставав дзвонити. Приходили і розпитували його, хто сьогодні помер. Спочатку робили труни із дошок, а коли їх не вистачало, то були випадки, що людей хоронили тільки в одязі.
Найбільшого розмаху хвороба досягла у кінці січня та лютому 1946 року. У той час за день помирало від 3 до 6 чоловік. Довідка засвідчує: «29 січня 1946 року померли Сірман Дмитро Партемійович (1888 р.н.); Гладієвич Домна Василівна (1872 р.н.); Рудан Агафія Петрівна (1907

р.н.); Дутчак Марія Іванівна (1903 р.н.) .
У цей час на село звернули увагу і в районі. Новостворені епідемічні бригади робили подвірні обходи. А райздраввідділ повідомляв, що прийнято заходи по селі Погорілівка. Захворювання продовжувались через контакти населення з різними людьми, які приходили в село. Та об’єктивної оцінки ситуації лікарі не давали. Тому що за їх даними у лютому було тільки 26 випадків захворювань на тиф і то у трьох селах Добринівці, Мосорівка і Погорілівка. А 27 лютого 1946 року був складений акт на голову сільської ради села Погорілівка для накладання адміністративного стягнення за незабезпечення транспортом епідемічної бригади та вивезення хворих у лікарню с. Малий Кучурів . У цьому акті говорилося, що 26 лютого районний санінспектор Юреско Семен Васильович проводив санітарне обслідування с. Погорілівка разом із епідемічною бригадою в кількості чотирьох чоловік: санітарний фельдшер Разон М.І., санітарний фельдшер Кучерявенко Євдокія Семенівна, дезинфектор Микитей І.І. (місце проживання Заставна) та дезинфектор Вікнянської медичної амбулаторії Малищук В.К. в присутності секретаря сільської ради Панчука І.П. Голови в сільській раді не було і при цьому виявили, що 20 лютого у селі Погорілівка були «спалахи» висипного тифу. А 23 лютого на місця епідемії потрапив епідемічний загін. Він попросив голову села виділити транспорт для госпіталізації висипнотифних хворих та перевезення дезкамери. Від чого голова Осимчук Н.О. категорично відмовився. Тоді загін звернувся до уповноваженого райкому Бандури, який заявив, що епідемічна бригада не
має права вимагати у голови транспорту. Якщо загін буде наполягати на тому, щоб голова виділив транспорт, то він має право їх всіх вигнати.
Із 23 лютого і аж до кінця місяця бригада не мала можливості госпіталізувати інфекційних хворих. Сім чоловік залишилися вдома. Вони являлися збудниками хвороби. Отже, лікарі та влада не мали спільних дій боротьби із епідемією тифу. За даними районного відділу здоров’я у березні 1946 р. у Добринівцях, Мосорівці, Погорілівці було тільки 16 випадків хвороби. А в квітні місяці подані дані, що район підійшов до цілковитої ліквідації захворювань на висипний тиф, по селу Добринівці і Погорілівка в перших числах квітня не було жодного випадку захворювання на тиф. А згідно довідки про смерть, люди помирали ще і на початку квітня: 2-квітня – Думанська Оксана Дм. (1888 р.н.), Думанський Георгій Антонович (1885 р.н.) – 5 квітня. А житель села Погорілівка Скігар Микола Степанович помер від тифу в лікарні с. Малий Кучурів – 24 травня .
Зі спогадів Думанського Миколи (1921 р.н.) від тифу у селі померло біля 200 чоловік. Сторожили не можуть пригадати прізвища багатьох померлих. Тільки тих, яких пам’ятають, та тих, про кого є інформація в архівних документах більше 40.
1.Мірка Василь                   2.Мірка Іван
3.Колибаба Анна                 4.Антонюк Оксана
5.Осемчук Оксана       6.Ференець Катерина
7.Дутчак Василина       8.Краснюк Іван
9.Краснюк М.                    10.Колибаба Марія
11. Колибаба Дмитро      12.Зарецький В.
13.Зарецька О.           14.Думанський Григорій
15.Думанська Оксана       16.Русин О.
17.Русина А.           18.Водянко Ілля
19.Водянко Василина       20.Скігар Дмитро
21.Скігар Катріна       22.Скігар Д.
23.Ференець Домна        24.Гладієвич Катріна
25.Генькевич Василина     26.Ференець Марія
27.Біла А.                     28.Стадник В.
29.Стадник М.                   30.Колибаба Іван
31.Колибаба Д.                 32.Водянко Лася
33.Чорнописький Іван       34.Гогуш Іван
35.Сірман Дмитро       36.Рудан Агафія
37.Ференець Іван        38.Осинчук Дмитро
39.Скігар Марія                  40.Скігар Микола
41.Скігар Степан.
Висипний тиф – це страшна хвороба, яка забрала життя багатьох погорілівчан. Ми повинні знати і пам’ятати про цю страшну хворобу, щоб зрозуміти, що в біді треба бути згуртованими. Від спільних дій держави, влади і самих людей безпека сьогоднішнього і майбутнього життя людей.

Медпункт.

1948 р. Ястремська Юзефа Миколаївна – фельдшер

Зелінська Оксана Андріївна – санітарка

1949 р. Хоружний Михайло Георгійович – фельдшер

Колибаба Домка Георгійівна – санітарка

1951 р. Ковалишина Зоя Ілінічна – фельдшер

Пітик Домка Степанівна – санітарка

1951 р. Довженко Лідія Йосипівна – фельдшер

Пітик Домка Степанівна – санітарка

1953 р. Козлов Федір Іванович – фельдшер

Стрелецький Володимир Юрійович – фельдшер

Пітик Домка Степанівна – санітарка

1954 р. Козачок Галина Дмитрівна – фельдшер

Пітик Домка Степанівна – санітарка

1955 р. Козачок Галина Дмитрівна – фельдшер

Рудан Домка Дмитрівна – санітарка

1955р. Козачок Галина Дмитрівна – фельдшер

Брага Катерина Іванівна – санітарка.

1957р. Козачок Галина Дмитрівна – фельдшер

Зарубайко Катерина Іллівна – санітарка.

1958 р. з’являється посада завмедпунктом.

Кемерін Олена Петрівна завмедпунктом.