Культура Погорілівка

Історія культури села Погорілівка сягає в сиву давнину, коли вона існувала у формі усної народної творчості (пісень, приказок, щедрівок, колядок, загадок).

Культура складається з багатьох галузей мистецтва. Один з видів якого є музичне мистецтво, розвиток якого розпочався після другої світової війни. В селі починають з’являтися перші оркестри народних інструментів, які грають на сільських весіллях та народних: гуляннях. До цього оркестру ввійшли: Скігар Дмитро – бубен; За зеленчук Дмитро – цимбали; Чорнописький Микола – скрипка; Паньків Микола Григорович – цимбали, скрипка; Чорнописький Олекса – труба, сопілка.

В кінці 50-х років в селі в хаті Бойніцького Кайка (поляк) був обладнаний перший будинок культури, директором якого в 1947 році було призначено Ковалюка Дмитра Сільвесторовича. В самому приміщенні демонстрували тільки кінофільми, а масові гуляння відбувалися на толоках, і то тільки в світлий день. З часом будинок культури перенесли в приміщення уніатської церкви, яка була закрита. Там проводили збори та народний суд.

В цей період в селі було створено духовний оркестр, керівником якого було призначено Чорнописького Олексу. Оркестр грав тільки на виборах, державних святах та похоронах. В його склад входили: Зарубайко Дмитро – труба; Чорнописький Олекса – труба; Чорнописький Микола – труба; Чорнописький Микола – тенор; Маленчук Василь – тенор; Рудан Дмитро Григорович – барабан; Колибаба Дмитро (фуник) – бас.

В кінці 50-х років було зруйновано уніатську церкву і на її місці почали будувати новий великий будинок культури, будівництво проводив місцевий колгосп.

На жовтневі свята 1961 року будинок культури офіційно було відкрито. Розрахований він на 450 місць, також тут роз-міщено бібліотеку з чи-тальним залом, просторе фойє для ігор, танців та кімната для занять -художнього самодіяль-ністю. Є в будинку культури кіноустановка за допомогою якої 4 – 5 разів на тиждень демонстрували

кінофільми. Директором нового будинку культури став Скігар Дмитро Костянтинович, а художнім керівником – Лисюк Дмитра Олексійовича (посада ввелася в 1959 році). Цікавою і змістовою була робота закладу культури. Працювали гуртки чоловічого хорового співу, агітбригади, жіноча вокальна група, драматичний гурток, та перший нотний 

духовний оркестр в районі. До його складу ввійшли: Лисюк Дмитро Олексійович – труба; Андрухович Іван – 

труба; Давидюк Степан – труба; Сірман Дмитро – труба; Паньків Степан Миколайович – барітон; Скігар Дмитро Дмитрович – барітон; Скігар Явір – І тенер; Колибаба Дмитро – ІІ тенор; Скігар Микола Олексійович – альт; Чорнописький Іван – кларнет; Іванюк – кларнет; Маліщук Дмитро – бас; За зеленчук Дмитро – барабан; Рудан Микола Дмитрович – тенор, барітон; Корчмачов Антон – труба.

Лисюк Дмитро Олексійович підняв культуру села на високий рівень. Завдяки йому учасники художньої самодіяльності села виступали на сценах будинків культури навколишніх сіл, на районних і обласних оглядах, обласному телебаченні. А все це через те, що родом він із Погорілівки. Народився 6 листопада 1939 року в сім’ї селянина, батько Лисюк Олександр Григорович загинів в роки Великої Вітчизняної війни. В 1945 році поступив в 1 клас Погорілівської семирічної школи, по закінчені якої пішов у 8 клас Заставнівської СШ. В 1956 році поступив у Чернівецьке театральне училище №1на спеціальність диригент хору. В 1958 році призваний в ряди ВМФ. Демобілізувався та почав працювати в колгоспі ім. ХХІІ з’їзду КПРС художні керівником будинку культури. Та поряд із цим почав працювати в 1962 році вчителем музики Погорілівської школи.

 

Не полишаючи думки про навчання Дмитро Олексійович поступає в Дрогобицький інститут культури, відділ баян.

 

 

Після закінчення переходить працювати в м. Снятині де вийшов на заслужений відпочинок. В 1972 році художнім керівником стає Стан Борис Хорламович, але це ненадовго, тому що в 1973 році на зміну приходить талановитий музикант, учень Дмитра Олексійовича – Рудан Дмитро Дмитрович, який продовжив культурні традиції села створивши мішаний хор, який існує вже понад 35 років та якому 12 грудня 2005 року присвоєно звання народного. Ось як районна газета пише про «Дмитра Дмитровича»:виклик на «килим до голови правління колгоспу роки застою означав одне: безвихідь. Скрутне становище людини, вибратися з якого було не можливо під силу. Дмитра Рудана якось просив до себе на розмову Д.Г.Панчик, що тоді тільки став керівником господарства.

            Гість лише переступив поріг кабінету, як Дмитро Григорович одразу заговорив по суті: «Слухай, Дмитре, як ти дивишся на те, щоби підняти рівень художньої самодіяльності у рідному селі? Тобі не доручило їхати на роботу у Вікно? Чув, що хочеш будуватися. Колгосп, якщо треба, допоможе…».

            Він уже не дослухався розповіді голови. Подумав, що нарешті доб’ється свого. Адже не раз і не два звертався до колишніх керівників з проханням «закрутити» роботу сільської художньої самодіяльності. Але підтримки не одержав. Змиритися з помилковими судженнями начальства, яке не бачило у розвитку пісенної творчості ніяких привілеїв чи не хотіло бачити, не зміг.

          Якщо вдатися до статистики, то, здається, будимо щиро подивовані з того, як Д.Д.Рудану пощастило залучити до художньої самодіяльності понад 160 односельчан. Окрім школярів, звичайно. Лише одних хористів 60! Два танцювальні колективи, духовий оркестр… З такими аматорами і на люди, як говорить, не соромно показатися… Погорілівчани часто виступають з обмінними концертними програмами у Вікні, Юрківцях, Товтрах, Дорощівцях, Горощівцях, Ржавинцях. Оце недавно комсомольсько-молодіжна хор-ланка їздила в Рязань. Російські друзі оцінили виступ погорілівчан найвищими похвалами.

            Уже було хотілося запитати про проблеми, як Дмитро Дмитрович своєчасно випередив нас.

            – По-перше, умови праці. Замале приміщення. Людей сьогодні на будь-які заходи збирається багатою Поки що виручає школа. Але так не може довго бути. По-друге, не вистачає інструментів.

            І ще одне. Я уже говорив на одній із районних нарад про те, що часто культпрацівники використовуються не за призначенням. Маю на увазі побічні дрібниці. Ну хоча б узяти «переписування» худоби. Хіба ми повинні цим займатися? Наш обов’язок – нести людям пісню. Ту пісню, яку усім колективом шукаємо у селі. Серед тих, хто не забув дорогу до найчистішого джерела усної і пісенної народної творчості. Василина і Марія Рудани, Василина Ковальчук, Калина Паньків та інші. Вони залюбки йдуть на допомогу молодій зміні. Оце, наприклад, брали участь в інсценізованій демонстрації весіль декількох поколінь.

            …У той день, коли для школярів прозвучав останній дзвінок, на нього чекало чимало справ. Спершу навідався до школи. Тут довелося приймати нагороду – Диплом обласного фестивалю учнівської художньої самодіяльності. В ньому записано: сімейному дуету Людмилі і Дмитру Руданам. Разом з батьками люблять поспівати ще й інші дві дочки – Наталія і Олеся.

            – Пісня для людини, – посміхається на прощання Дмитро Дмитрович, – це наче крила для птаха. Скажімо, у хліборобів нині напружена пора в боротьбі за врожай. Звичайно, свою роль відіграє оренда, госпрозрахунок та самофінансування. Але чистота посівів нині не менше залежить і від настрою механізаторів та колгоспниць, які дбають, щоб на площах просапних культур не було бур’янів. А про те, щоб настрій у людей був хороший, і турбується наша агітбригада.

            І справді. Виступи аматорів безпосередньо в полі короткі, як правило, під час обідньої перерви. Та пісня пісень, веселих частівок обличчя трудівників світлішають…

            А відтак на Д.Д.Рудана чекали нові клопоти. І з ними він, повірилось нам, впорається. Адже його глибоке коріння любові до рідного села у благодатному ґрунті пісенної наснаги.  

В цьому ж році почалося омолодження колективу, виконуються нові пісні: «Де шуміла річка», «Ой там на горі стояли цигани», «Гей, єднайся Україно», «Цвіте, цвіте черемшина» та інші. Виступає на сцені будинку культури, фестивалі «Дністрові зорі» в Городищі та Заставні, а також в м. Чернівці.

Поряд із сільським хором Дмитро Дмитрович велику увагу приділяє жіночій вокальній групі «Біла лілея» (засновник Д.Д.Рудан) та чоловічий вокальній. Дівчата виконують пісні: «Дві стежки», «Ой із-за гори ідуть парубки», «Моя Україно», «Лебеді», чоловіки виконують «Ой, у полі під вербою», «Садом, садом, кумасенько», «Десь там далеко на Волині», «Два журавлі», «Бандуристе орле сизий», «Ой там на горі січ іде», «Якби мені сивий кінь та інші.

В кінці ХХ століття зароджується вокальна група «Родина», яка складається з родини Руданів. В репертуар їхнього виконання входять пісні: «Ой ти, м’ясцю», «Файна молодичка», «Пахне рідне село» та інші.

Будинок культури разом з керівниками готує концерти до великих свят: День перемоги, День Конституції, День Незалежності України, а також відроджує різні обряди»На Великдень біля церкви».

На початку нового тисячоліття клуб проводить велику кількість вечорів відпочинку, нові-шоу: «Міні-міс Дюймовочка», «Юна міс погорілівчанка», «Лебеді кохання».

В будинку культури працює драматичний гурток, керівником, якого є дир

 

ектор будинку – Зазеленчук Галина Миколаївна. За її безпосереднього керівництва були поставлені такі вистави: «Виходили бабки заміж», «За двома зайцями», «Сільська толока», «Житейські дрібниці», «Веселі заручини», «На лавочці у неділю», «На вокзалі», «Ой там на торжку, на базарі», «Баба Параска та Баба Палажка», «Куми».

У 2005 році драматичний колектив нагороджений дипломом ІІІ ступеня за участь в обласному огляді-конкурсі аматорських драматичних колективів «Буковинська театральна весна 2005 року».

В приміщенні будинку культури знаходиться сільська бібліотека з читальним залом, яку відвідували та відвідують всі жителі села. Але історія створення бібліотеки села є далекої давнини. В 1946 році в одному із польських будинків було організована перша кімнатка з читанням книг. Завідуючим бібліотеки, як і директором будинку культури був активіст села Ковалюк Дмитро Сільвестрович.

Пізніше Дмитро Сільвестрович із тісної хатини з невеликою кількістю книг перебрався у більш просторніший знову ж таки польський будинок, який належив полякові Бойніцькому М. Але тривало це недовго, тому що будинок передали під колгоспний садик, а бібліотеку перенесли в тісний будиночок, де завідуючою працювала Остапович Галина Іванівна. Через деякий час бібліотеку розмістили в приміщенні сільської ради.

В 1962 році в новому приміщенні будинку культури розмістилася бібліотека, книжковий фонд, якої нараховував 9850 книг.

Завідуюча бібліотекою Давидюк Д.С. та бібліотекар Карп’як М.Д. часто проводили різні зустрічі, тематичні вечори, наприклад «Наука викриває релігію» та «Навіки разом», присвячений 325-річчю возз’єднання України з Росією.

В кінці ХХ століття завідуючою бібліотекою стає Дудлей Катерина. В цей час бібліотека стає фіналом при цьому обслуговуючи 1130 читачів, із них 270 дітей, 120 людей юнацького віку, які отримують завдяки необхідну пораду у виборі необхідної літератури.

Бібліотекарі фіналу ретельно збирають матеріали з вищезгаданих питань і популяризують їх серед різних категорій читачів, примножуючи знання про історія України і Буковини, про народні звичаї, обряди, промисли, народну творчість, що віками складалася у краї.

Враховуючи зростаючий інтерес молоді до історичної тематики, працівники бібліотеки приділяють велику увагу розкриттю наявного бібліотечною фонду. Естетично оформлені книжково-ілюстративні виставки-роздуми, виставки-вікторині: «Без верби й калини нема України», «Козацькому роду нема переводу», «Це моя Україна, моя доля єдина».

Вихованню патріотичних почуттів юних читачів були присвячені: усний журнал «Українська символіка. Незалежної держави», тематичний вечір «Моя найкраща в світі сторона – чарівна неповторна України».

Значний інтерес у читачів викликає відповідне оформлення краєзнавчого кутка «Мій рідний край, моя ти Буковино», під такою назвою зібрана, вся краєзнавча література, яка є в бібліотеці.

Та все ж бібліотекарів на початку ХХІ століття тривожить те, що все менше і менше молодого покоління звертається до книги, пов’язане це із розвитком комп’ютерних технологій.