Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Видатні люди с. Погорілівки
Українська земля багата на талановитих особистостей. Всі вони жили і творили задля процвітання рідної землі. Погорілівка теж має чимало таких людей, які є його гордістю. Про окремих з них ми дізналися лише недавно. Їхні імена чуємо вперше і дивуємося, що такі особистості є нашими односельчанами. Серед них письменники Василь Залозецький і Іван Долинський, просвітитель Теофіл Драчинський і екс-міністр енергетики Польщі Степан Шудровський.
Гордиться погорілівська земля своїми талантами, складає їм вінок шани, береже пам’ять про них. Члени наукового товариства «Ерудит» досліджують життя і творчість видатних уродженців села, відкривають невідомі сторінки їхнього життя і цим самим доносять до нащадків невмирущу пам’ять про них.
Тадей Туркул – буковинський боярин – меценат
Протягом століть боярський рід Туркулів належав до так званої руської партії бояр Молдавського князівства, які виступали проти підпорядкування цієї землі Османській імперії. 1570 року один з Туркулів займав посаду Хотинського паркалаба, одну з найвищих у Молдавському князівстві. У XVII ст. Туркули брали участь у війнах на боці антитурецької коаліції. В Галичині цей рід оселився в 1670 р., отримавши нобілітацію польської корони герб «Остоя». Це був час, коли з наказу Яна ІІІ Собеського відновлено козацькі полки, і Костянтину Туркулу довелося протягом якогось часу стати на чолі козацького війська.
Його нащадок Тадей був одним з найбагатших людей Буковини, а що в роду були славні традиції благодійництва (Туркули щедро давали гроші монастирю в Сучаві, Путні, скиту Вижниця), то й сам на храми гроші не жалів. Тадей Туркул володів селами Погорілівка, Глибока, Петрівці на Сереті, Буденець, Опаєць, Кошцюя, Путила, Боянчук. Як староста, Тадей відіграв значну роль в організації буковинського ополчення періоду наполеонівських воєн. Вінцем життя боярина став його запо
віт, укладений 11 березня 1813 р. в Глибокій за два тижні до смерті. Все своє майно, в тому числі й чернівецьку корчму, він заповів греко-католицькій парохіяльній громаді з тим, щоб вона мала за що побудувати собі церкву – перший на Буковині греко-католицький храм. Греко-католицька церква Успіння Пресвятої Богородиці, споруджена у 1820-х роках, розташована на місці давньої церкви Тадея, названої на честь свого мецената. В австрійський час церква мала народну назву руської, тобто української. Проповідь у храмі виголошувалася також українською мовою. Від руської церкви отримала свою назву й вулиця – Руська. Храм простояв сто років, а в 1930-1936 роках його перебудували у стилі бароко. На хрестах храму стараннями громадського діяча та власника електровні Антона Завади вперше у Чернівцях засяяли електролампи. Також біля церкви 1937 року проїхали перші міські тролейбуси. Величезну на той час суму в 4000 флоринів за заповітом отримав також заклад для бідних. Ще частина коштів пішла на побудову храмів греко-католицької парохії в Глибокій та Погорілівці (1818 р.).
За матеріалами книги Миколи Черешнюка
« Історія сіл Заставнівщини»
Життєвими стежками Івана Долинського
Туди, де колись його рідні ходили.
З тих пір проминуло вже майже 100 років,
Як дід і бабуня ту землю лишили.
Внук ходить, питає, не гаючи часу,
Бо знає, живуть вони десь в Україні.
Іван Долинський, народний поет канадських прерій, належить до третьої української генерації в Канаді. Його дід, баба, батько й мати були в цій країні піонерами, які розорювали дикі канадські прерії. Їхній онук і син Іван також половину свого віку продовжував їхню тяжку працю.
Тоді, коли переважна більшість українських письменників прибула до Канади в різному віці, Іван Долинський народився, виховувався і провів у ній свої дитячі, юнацькі й зрілі роки, тобто, був і є тим, кого ми звемо справжніми канадцями.
Дід і баба Долинського (Василь і Катерина), як згадує наш односельчанин Зазеленчук Дмитро, походили із села Погорілівка Заставнівського району Чернівецької області. Вони робили тяжко на пана і бачили, що доробитись не зможуть, щоб прикупити поля. А чули, що десь там є якась Канада із широкими просторами. Український народ жодної роботи не боявся. І, як згадував пізніше Іван Долинський, і повбирались дід і баба в кожухи, взяли Іванового батька Миколу (тоді семилітнього хлопчака) із собою і подалися далеко за океан.
То було саме в 1900 році. У Вінніпезі емігранти довгі місяці чекали, поки визначать для них місце роботи і проживання для їх родини. Одні їхали в ліси Північної Манітоби, інші – на шахти, а багато – на будови залізниць. Іванові ж дід і баба поселились на виділеному для них «гомстеді», коло Лібау у Манітобі. То були такі нетрі, такі пустирі… Не було ні доріг, ні світла. Дуже було їм важко прижитися в таких умовах.
Та ще й мови англійської не знали. Тут жили найбідніші люди, які виконували найбруднішу роботу. Але українцям до роботи не звикати, і за деякий час дідова родина мала вже свою ферму.
Іванова мама Марія, з роду Мачинських, прибула до Канади з батьками у дворічному віці із села Серпанці Сокальського повіту в Галичині. Батьки Долинського виростали на фермах і потім одружилися в 1918 році. Мали п’ятеро дітей, між ними третій за чергою був Іван.
Народився він 25 липня 1921 року на вищезгаданій фермі. Всі діти змалку знали, що таке праця. Але і про освіту в родині також дбали. З семи років Іван відвідував англомовну школу – Brook Side School, і навчався у ній сім років. У родині поета розмовляли тільки рідною українською мовою. Навчився він її від свого діда й батька.
Дочки Івана Долинського навчалися в Селитріку українських танців, поліпшували свої знання з української мови. Молодша дочка Керен із захопленням займалася українськими танцями і часто гастролювала по Європі. Власне, дякуючи її настирливості, Іван Долинський побував разом із нею в Україні, в рідному селі Погорілівка.
(Ансамбль українського танцю, в якому займалися доньки І.Долинського)
Покинув цей світ Долинський недавно, шість років назад, 1 серпня 2004 року, залишивши після себе мистецьку енциклопедію життя й праці українських піонерів і сучасників у канадських преріях.
Іван Долинський був наділений особливою любов’ю не лише до фермерства, а й також до бджільництва й мисливства.
(Іван Долинський на полюванні)
Його пасіка за своєю чисельністю чи не найбільша в Манітобі. Влітку, після закінчення праці на полі, він віддавав весь свій вільний час бджільництву. На пасіці йому багато допомагали його доньки, так само, як і в фермерській праці. Також вони господарювали у хаті під час відсутності їхньої матері, яка працювала медичною сестрою в шпиталі в Селкірку.
Не маючи змоги побувати в Україні, але ще змалку чуючи дуже багато про неї від свого діда, бабусі, батька, матері, він пише:
Як ви поживаєте, рідні,
Моя незабутня родино?
Думки мої завжди линуть,
Як птахи, на Україну.
З глибоким почуттям до рідного краю батьків він переконливо заявляє:
Можливо, у дні недалекі
Я працю свою покину.
І в день цей з Канади поїду
Поглянути на Україну.
Де предки мої проживали,
Де наша земля родима,
Бо дуже хочу побачити
Усе це своїми очима.
І мрія його здійснилася.
У 1991році на запрошення товариства «Україна» побував у Чернівцях, на землі свого діда у селі Погорілівка, у родині За зеленчуків Степана та Марії.
Як згадує Зазеленчук Дмитро, син Зазеленчука Степана та Марії, родич поета, приємно було слухати розповідь цієї людини, що через століття, на другім боці земної кулі зберегла любов до рідної землі, культури, мови, традицій, що пише поезії українською, рідною мовою, хоч ніколи до цього часу не бачив Буковини, краю своїх предків.
(Дочка І.Долинського Керен із Зазеленчуком Дмитром та Домкою)
Побачивши рідне село, він був надзвичайно зачарований його мальовничими краєвидами, зеленими просторами, а найбільше – привітністю та гостинністю місцевих жителів.
Перебуваючи у Погорілівці, у родині Зазеленчуків, Долинський ні хвилини не залишався без роботи. Рідні згадують: «То була на той час осінь – пора збору урожаю. Іван почав допомагати нам, своїм родичам, збирати на городі картоплю, складати сіно в копиці, кукурудзу жати. А його дочка Керен, яка приїхала разом з ним, теж не залишилася без роботи: готувала їжу, прибирала, допомагала по господарству».
Долинському було дуже приємно працювати разом із своєю українською сім’єю. А коли збиралися всі за столом, то не обходилося без погорілівської пісні, яка лунала так дзвінко, що аж сусіди сходилися на її чарівні звуки. І хата вмить заповнювалася людьми, довго не згасало світло у її вікнах, адже їм було про що поговорити за довгі роки розлуки.
(Дочка І.Долинського Керен із Марією Зазеленчук)
Коли настав останній день перебування Долинського на Україні, йому не хотілося покидати рідну землю і цих гостинних людей, що з такою душевною теплотою прийняли його у свою сім’ю.
Під впливом спогадів про Україну чарівна муза надихнула його на створення нової поезії під назвою « Рідне коріння»:
Приїхав онук із своєю дочкою
Туди, де колись його рідні ходили.
З тих пір проминуло вже майже 100 років,
Як дід і бабуня ту землю лишили.
Внук ходить, питає, не гаючи часу,
Бо знає, живуть вони десь в Україні.
О Боже великий, як тяжко забути
Проросле у пам’яті рідне коріння.
Іван був людиною багатослівною і до того ж вільно говорив на шести мовах: німецькій, російській, польській, українській, словацькій і, звичайно, англійській.
Роботи Долинського стали національним надбанням. Його вірш «Сіра сова» було прочитано з мансарди в Парламенті, коли зображення сови було проголошено офіційним символом Манітоби.
Коли його запитували, звідки він бере натхнення для своїх творів, Іван Долинський відповідав: «Все мені надходить із подувом вітру. Прислухайтесь до вітру, і ви почуєте, як він говорить». Поет був дуже близьким до природи, і все своє життя провів серед неї.
Отже, життя Івана Долинського було цікавим і багатим на події. Це була надзвичайно талановита людина, закохана у рідну землю своїх батьків. Добрий господар, вправний мисливець, майстер поетичного слова до кінця своїх днів не забував про рідні простори, здійснив заповітну мрію свого життя, відвідавши давніх родичів Зазеленчук Степана та Марії у рідній Погорілівці.
Василь Дмитрович Залозецький
Залозецький Василь Дмитрович – письменник, культурний діяч, знавець етнографії народу. Народився в Погорілівці 7 лютого 1833 року в сім’ї сільського священика. Вихованням хлопчика займалася мати Марія з роду Ганкевичів – розумна і енергійна жінка. Батьки подбали про те, щоб їх син отримав добру освіту, не дивлячись на те, що сім’я часто переїжджала. В.Залозецький напо-легливо і старанно вчився: в Коломиї, Чернівцях, Львові та навіть Відні.
Часті переїзди збагачували кругозір юнака, змушували багато думати і спостерігати. Враження від побаченого пізніше оживуть на сторінках його творів.
Найкращі роки свого дитинства, як згадував пізніше сам Залозецький, пройшли у селі Княже.
У 1858 році В.Залозецький висвячується, тобто стає, як і його батько, священиком. Обряд провів єпископ Литвинович. Залозецький вчитується в рядки Біблії, шукаючи благородні вчинки біблійних персонажів і проповідує їх, навчає паству чесності, порядності, гнівно засуджує шахраїв, корчмарів, пияцтво.
Та діяльність просто священика його не влаштовує, він хоче більшого. Тому він складає Статут товариства проповідників тверезості, згуртовує навколо себе колег і береться за місіонерство по боротьбі із пияцтвом. Статут товариства був схвалений митрополитом Сембратовичем, тому він із однодумцями їздить селами Станіславщини і Львівщини. Його однодумцями були Рудольф Мох, Антін Скоринський та Ілля Мордарович. Невдовзі погіршилося його здоров’я і дану справу він покинув .
На цей час припадає його перша спроба писати. В 1861 році з-під його пера виходить перша повість «Несвятоюрщина» , яка викликала захоплення галицьких і буковинських читачів. Відчувши, що його слово потрібне людям і знаходить відгук в їх серцях, почав наполегливо писати і вирішив присвятити свої останні роки життя письменницькій діяльності. Пише оповідання про гірку долю селян, їх турботу і злидні. Переїжджаючи із села в село, із повіту в повіт, він бачив однакове скрутне становище усіх українських селян, їх безвихідне становище, тому впевненим і правдивим словом хоче якось їм допомогти.
Відтоді твори Залозецького друкуються у відомих тогочасних виданнях «Слово», «Пролом», «Родимий листок», «Червона Русь». Часто друкується він у львівській «Бесіді». На її сторінках побачили світ такі твори, як: «Річські гуцули», «Изтеки русского священника», «Приключенія русской молодицы», «Похождения Мендля Зильбербуша»,«Настя Чагровна». В.Залозецький є автором повістей «Звонимира», «Картина з нашого язического бита», «Ростислав, родоначальник галицьких князей» , історичний роман «Половецкая моленица», «Євфимия Володаревна» та багато інших творів. Заслуговують на увагу його нариси: «Очерки сельськой жизни», «О Бояне в «Слове о полку Игореве». Він цікавиться традиціями і звичаями українського народу, пише дуже багато статей на етнографічні теми, які також друкуються у львівських журналах: «Несколько сведений о городе Стрие», «Ярмарок в Кутах», «Образки з циркулу Коломийского».
В 1907 – 1909 роках у Львові вийшло повне зібрання творів у трьох томах. В.Залозецький друкував свої твори під псевдонімами Василій З., Панько из Галичанова, Савчишин Федько, криптонімом В.Д.З.
Привертає увагу мова, якою писав В.Залозецький. Це щось «середнє арифметичне» між російською та українською – сумнозвісне «язичіє». Отже, Василь Залозецький – український письменник москвофільського напрямку. Та, не дивлячись на це, Леся Щербанюк, працівник дитячої обласної бібліотеки імені М.Івасюка, автор однієї із не багатьох статей про маловідомого письменника В.Залозецького, зазначає: «Він – приклад тих людей, котрі хоч і збились на ідеологічні манівці, проте не переставали любити рідну землю і свій нарід». Навіть такий принциповий противник москвофільства як ідейної течії І.Франко був при цьому поміркованим в оцінці москвофілів: «Не забуваймо, що між тими «запроданцями» находились і находяться люди, що весь вік живуть в найскромніших відносинах, в тісності і бідності, служачи справі, котра їм видається справедливою… Коли чую, що до таких людей прикладається слово «запроданці», то се пригадуються давні відьми та чортівниці, котрих усякі ортодоки палили на стосах за те, що вони продались чортові, хоч ті нещасні «запроданці» жили звичайнісінько в найбіднішій нужді» .
Безсумнівно, що до таких особистостей належить і Василь Залозецький. Адже у своїй творчості він відображав славні сторінки минулого свого народу, оспівував любов до ближнього, готовність до самопожертви за рідну землю, красу людських взаємин. Багато уваги наш земляк приділяв громадській діяльності.
Останній притулок В.Залозецького – с. Гірне Стрийського району на Львівщині, де 2 лютого 1915 року письменник помер.
Ще мало кому відоме ім’я талановитого буковинця. Та й рідко хто з дослідників цікавиться ним через те, що писав він «язичієм». При написанні розвідки про талановитого погорілівчанина нами було знайдено лише дві статті про цю славетну особистість. Це статті Л. Щербанюк та вчителя історії Вікнянської ЗОШ М.Гнепа. А ще нам стало відомо, що росіяни В.Залозецького вважають ледь не класиком російської літератури.
Окремі прижиттєві видання В.Залозецького зберігаються у фондах відділу рідкісної книги бібліотеки Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича. Майже всі твори, які написав за життя письменник, зберігаються у Львові, де проживав письменник до останнього свого дня. Нещодавно нам стало відомо, що чотири рідкісних книги письменника, а саме: повісті «Несвятоюрщина», «Ростислав – родоначальник галицких князей», «Звонимира» та роман «Половецкая моленица» з біографією письменника на початку книги, написаної
невідомим автором, є у погорілівчанина, який давно покинув село і проживає нині у Чернівцях, Дмитра Чорнописького, відомого майстра лозоплетіння і також поціновувача рідкісних книг.
Та, не дивлячись на це, ми повинні знати своїх талантів, бо жили вони на Україні, писали про болі і страждання свого народу, переймалися проблемами своєї батьківщини. Тому творчість В.Залозецького чекає на серйозне дослідження фахівців і належне поцінування нащадків.
Теофіл Миколайович Драчинський
Найбільшого піднесення український національний рух на Буковині досяг в кінці ХІХ – першій половині ХХ століття за участю таких видатних діячів, як Володимир Залозецький, о. Євген Семак, Василь Сімович, Теодот Галіп, Лев Когут. З цими видатними людьми плідно співпрацювпав і о. Теофіл Драчинський, відомий на Буковині своєю просвітницькою діяльністю, як культурний і освітній діяч. Народився у сім’ї священика Миколи Драчинського 12 лютого 1862 року Це підтверджує запис у церковній «Книзі народжених» (1803 – 1866 р.р., том 1), яка сьогодні зберігається в сільському музеї. Мати Гликерія із раннього дитинства прививала синові любов до науки, рідної землі, а батько, перебуваючи постійно в колі селян, намагався й Теофілові передати простоту спілкування, щирість у стосунках з простими людьми.
Батько Теофіла, Микола Драчинський, активно продовжував справу свого батька-священика Матіаса і мріяв добудувати для односельчан нову велику кам’яну церкву, спорудження якої розпочалося 1870 року, а в 1873-му храм освятили. Велична, добротно збудована, церква служить погорілівчанам і донині .
Згодом родина Драчинських переїхала до сусіднього села Товтри. Тут ще більше зростає культурно-просвітницька діяльність сім’ї Драчинських. 1 листопада 1868 року в домі Драчинських владика Василь Продан благословив створення товариства «Руська Бесіда», яке стає на захист буковинського народу. Свого часу це товариство відіграло велику роль у суспільно-політичному житті Буковини. Воно стало ластівкою в розвитку освіти і культури краю.
Вихований на кращих традиціях родини, Теофіл Драчинський вирішив продовжити спараву життя своїх діда й батька. Він навчається в Сучаві та Чернівцях і в 1885 році дістає парафію в Руськім Банилові, а з 1889 по 1892 Драчинський – душпастир карної установи в Станіславі (Івано-Франківськ).
У 1892 році він повертається до села Товтри, де проживає до 1912 року. Згодом був 
направлений у Нові Мамаївці Кіцманського району. З відкритою душею, священик дуже швидко здобув повагу серед товаришів і любов серед парафіян, для яких він був щирим порадником і духовним батьком.
Пригноблення буковинців у часи панування Австро-Угорщини викликало спротив серед тих, кому доля рідного народу не була байдужою. Є.Пігуляк, М.Галіп, О.Купченко, Т.Бриндзан – люди, з якими Т.Драчинський активно співпрацював у товаристві «Український народний дім» у Чернівцях.
У 1907 році утворилося ще одне товариство – «Православна академія», біля витоків якого теж стояв уродженець Погорілівки Т.Драчинський. Воно відіграло велику роль в релігійно-освітньому житті молоді, гуртуючи студентів-богословів. Майбутні священики їздили по селах з духовними бесідами, концертами, організовували змістовне дозвілля молоді. За мету ставилося підняти національну свідомість селян. Згадане товариство видавало ще й церковний журнал «Канделя».
Драчинського любили і поважали друзі. У Дністровськім деканаті його вибрали навіть проти волі консисторії своїм протоєрейським асистентом. На останніх виборах вийшов отець Теофіл послом, обраний переважною більшістю заступниками українського священництва.
Великий прихильник школи Драчинський не міг бути осторонь вчительства. Як член шкільної повітової ради, працює на користь школи і вчительства, за що здобув велику повагу. Майбутнє українського народу він вбачає в просвіті і науці. Для того й підтримує бурси та інші просвітні установи щедрими внесками, посилає за свій кошт сільських хлопців до середніх шкіл та гімназій на навчання.
Драчинський був безкорисливим діячем на народній ниві, за що й був нагороджений золотим хрестом та одержав звання віце-маршалка краю.
Життєвий шлях Т.Драчинського завершився у 1930 році в Мамаївцях, де він до останнього дня був священиком. Там і похований у родинній гробниці.
У некролозі, надрукованому в ілюстрованому календарі «Порада й розвага», йшлося: «Відійшов від нас віце-маршалок, протопресвітер і парох у Нових Мамаївцях о. Теофіл Драчинський. Один по одному відходять від нас ті, що клали угольні камені до нашої будівлі на Буковині, що клали основи до українського національного життя».
Степан Миколайович Шудровський
Постать цієї людини стає відомою лише тепер, коли повертаємо із попелу забуття славні імена погорілівчан, які досягли великого успіху в житті. С.Шудровський мало відома людина в Погорілівці, лише кілька людей змогли пригадати його батьків і їхнє походження.
Степан Шудровський народився в 1931 році. Як згадує Дутчак Марія, його родина жила поблизу Свято-Миколаївської церкви, де зараз проживає Голик Іван. За національністю батьки були поляками.
Навчався С.Шудровський у місцевій сільській школі, його ровесниками були Чорнописький Василь, Дутчак Марія, які допомогли нам зі спогадами про нього.
Батьки Шудровського були дуже поважними людьми в Погорілівці: батько займав посаду представника райфінвідділу, займався збором податків; мати носила дівоче прізвище
Бойніцька, батько якої теж користувався неабиякою повагою серед односельчан. За архівними даними він у 1910 році був директором школи, яка була зведена при його безпосередній участі .
Після Великої Вітчизняної війни поляків депортували до Польщі. Ця участь спіткала і Степана з матір’ю. Батько на той час помер. Він похований на місцевому старому кладовищі. Зібравши свої речі, вони в 1946 році виїхали на постійне місце проживання.
Чорнописький Василь згадує, що Степан Шудровський був його шкільним товаришем. У 1973 році він відвідав його в Польщі. На той час він займав посаду ректора університету. Це засвідчує фото «С.Шудровський за робочим столом у кабінеті в ректораті» – так підписав фотографію Шудровський на пам’ять для давнього погорілівського товариша . А найголовніше, з кінця 60-х до початку 70-х років С.Шудровський займав посаду Міністра Енергетики у Варшаві.
Отже, багата Погорілівка на визначні особистості, на талановитих і здібних діячів, які своєю невтомною працею прославили буковинську землю. Наше завдання – зберегти пам’ять про них і донести до нащадків їх імена.
Життєвий шлях талановитого погорілівчанина
Буковина – мій рідний край, – квітуча садами
і багата зеленню лісів та полонин, красою гір,
річок і озер сторона. Багато на світі є гарних
місць, але мені найкраща та земля, на якій я
народився, під яким виростав…
Саме так щиро і відверто сказав про свій рідний край Микола Степанович Чорнописький, який народився 2 вересня 1931 року в селі Погорілівка Заставнівського району у сім’ї хліборобів. Мати походила із багатодітної сім’ї Колибабів, заможних селян, оскільки її батько, повернувшись із заробітків із Канади, купив для своїх дітей землі. Батько, Чорнописький Степан Якович, також походив із селянської сім’ї середніх статків (брат Чорнописького Степана мав молочарню у селі).
Дитинство і юність Микола Степанович провів у рідному селі. Його батьківська хата була на території сучасної нової школи, вчився він у старій школі, яка знаходилася через дорогу (нині тут дитячий садок).
1938 року Микола Степанович пішов у нульовий клас, цей період називався градиніца, тобто підготовка до школи.
Час навчання у першому класі припав на період румунської окупації, коли заборонялася українська мова, а навчання велося виключно на румунській. Як згадує митець, навчала їх освічена, висококультурна жінка Драгойка, чоловік якої був директором школи. Учні, не знаючи чужої мови, мусіли розуміти вчителя, який так само не знав їхньої мови. Саме таким способом, «на пальцях», велося навчання.
Через рік, коли Микола Степанович був у другому класі, владу в краї взяла в свої руки російська армія. Саме тоді він почав вперше вивчати українську азбуку. 1944 року рідний край знову був поневолений румунською окупацією. Приниження гідності, жорстоке покарання, биття різками, за найменшу провину, ось що назавжди закарбувалося в пам’яті Миколи-учня.
1945 року Чорнописький М.С. закінчив шестирічну школу в Погорілівці. Саме тоді було вирішено із сіл Заставнівщини у селі Вікно створити сьомий клас, у якому вчився наш односельчанин. Миколі Степановичу важко було регулярно відвідувати школу. Батько – на війні, рідний брат воював на монгольському фронті під Японією, сестра пішла вчитися у Чернівці, а вдома одинока матір, на плечах якої важкий обробіток поля, якого сім’я мала вдосталь. Директором вікнянської школи був Ілля Григорович Губерман, єврей за національністю, який прагнув закріпити статус семирічної школи, лякав дітей накладанням штрафу за пропуски занять. В таких умовах Микола Степанович закінчив 7 клас. А ще він був учасником самодіяльного духового оркестру у с. Вікно, збереглося фото цього часу.
Майбутній митець відчував великий потяг до книг, до навчання. Він виявив бажання вступити до швейно-трикотажного технікуму, що у Чернівцях (1948 р.). Після вступних іспитів: російської мови та літератури, української мови та літератури, фізики, хімії, математики – його зарахували. Але навчання було платним, сім’я не мала потрібних коштів, щоб син продовжував навчання. Не провчившись і року, він залишив технікум. Рідна сестра влаштувала Миколу Степановича у фабрично-заводське училище, де утримання студентів ґрунтувалося на державному забезпеченні. Там він навчався два роки і паралельно працював на панчішному комбінаті.
З 1950 по 1953 р. Чорнописький М.С. відбував строкову службу у Москві. Це був важливий період в його житті. Саме тут він мав змогу на повну силу наситити себе читанням книг, про які мріяв з дитинства.
Микола Степанович згадує: «У дитинстві я дуже хотів читати, але в селі не було жодної бібліотеки. Пригадую, що у сороковому році до школи привезли перші шкільні підручники, які я охоче прочитав. А після війни в селі з’явився чотиритомник Старицького «Кармелюк». Люди передавали його з рук в руки, читали, переказували, а я так і не мав змоги його полистати».
Служба велася при артилерійському училищі, де навчалися діти військовослужбовців. Вони мали доступ до великої і багатої бібліотеки училища, завжди їм доставляли квитки на концерти в оперу, театри, музеї. Цим міг скористатися і Микола Степанович. Він згадує, що побачив найвизначніші місця Москви саме в той час. А головне, мав можливість багато читати. В той період Чорнописький М.С. перечитав класиків літератури: О.Пушкіна, М.Лермонтова, М.Шолохова і багато інших. Але довідники, енциклопедії, наукова література цікавили його більше, ніж художня. Саме в цей період Микола Степанович стає бібліофілом, ставить собі за мету збирати книги і черпати з них знання.
Повернувшись з війська, влаштувався знову на комбінат. В цей період закінчив вечірню школу №6 у Чернівцях, де здобув загальну середню освіту із оцінками «відмінно» (1968 р.). Предмети викладали не лише вчителі, як згадує митець, а й викладачі університету.
1968 року Микола Степанович вирішив вступити на історичний факультет Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича. Не набравши прохідного балу, він пробує вступати через рік. На той час йому 38 років, тому через вік комісія не охоче приймала його до гурту молодих студентів. Слово замовив Курілов, третій секретар обкому партії у Чернівцях. Він завдячував Чорнопиському М.С. тим, що свого часу Микола Степанович допоміг йому знайти цінну інформацію про розвиток комуністичного руху на Буковині з рідкісних книг, які були виключно у його бібліотеці.
Микола Степанович вчився у вечірню зміну, бо вдень працював. Треба було забезпечувати сім’ю: дружину, Чорнопиську Марію Зіновіївну, і трьох дітей – Володимира, Василя, Орисю. Вчився дуже добре, іспити складав на «відмінно». Тут продовжується його зацікавленість наукою, займається дослідницькою роботою, продовжує збирати цінні книги.
1971 року Миколу Степановича відчислили з університету за ідейними мотивами. Йому пропонували здобути вищу освіту у Львові чи Закарпатті. Та митець відмовився, розчарувавшись, що він не може цього зробити у рідному краї і вирішив, що це не є важливим. Чорнописький М.С. продовжував займатися самоосвітою.
На цей період він добре знайомий із талановитим буковинським майстром Снігуром Іваном Назаровичем, який допоміг йому в цей час знайти заняття для душі на довгі роки. Микола Степанович почав займатися лозоплетінням.
Великим захопленням у житті став туризм. Вже більше п’ятдесяти років Чорнописький М.С. займається туристсько-краєзнавчою роботою. Він відвідує туристський клуб – Обласний комітет по туризму – де є інструктором з великим стажем. Має кілька власних карт, створених ним самим. Зачарований красою та краєвидами Карпат, він щороку здійснює разом із сім’єю туристичні походи.
2006 року Чорно-писький Микола Степанович відсвяткував ювілейну дату – 75-ліття з дня народження і 35-ліття творчої діяльності, на яке ми мали честь бути запрошеними. Гарні слова подяки за невтомний труд, цінні знання та збереження рідкісної літератури звучали для Миколи Степановича.
Ми горді з того, що наша погорілівська земля має таких визначних особистостей як Т.Драчинського, громадського і політичного діяча, В.Залозецького, письменника, етнографа, громадського діяча, І.Долинського, поета канадських прерій, С.Шудровського, міністра енергетики в Польщі. Тепер цей список поповнився ще однією геніальною людиною – Чорнопиським Миколою Степановичем, талановитим майстром лозоплетіння і визначним бібліофілом на Буковині.
Чорнописький Микола Степанович – талановитий майстер лозоплетіння
Плетіння – один із дуже цікавих видів народного мистец-тва, який приховує в собі дуже багато можливостей. Для плетіння беруть різні матеріали – соснове коріння, гілки лози різних видів, солому, рогозу, комиш.
Лозу здавна використовували для виготовлення різних предметів, необхідних для господарства: кошики для грибів, вази, цукерниці, кошики для годування худоби та ін. На Україні вироби з лози виготовляють переважно на Київщині і Закарпатті.
Микола Степанович зайнявся цією справою на початку сімдесятих років. Ідею плетіння виробів із лози подав його товариш Снігур І.Н., який запропонував Чорнопиському М.С., після виключення із університету, працювати у його художній майстерні. До того Снігур І.Н. працював з деревом і виготовляв тільки дерев’яні вироби. Іван Назарович не зміг конкурувати із косівськими майстрами, попит на його вироби був низький, тому друзі знайшли інший вихід.
Спочатку Микола Степанович і Іван Назарович ходили на річку Прут, досліджували даний матеріал, як він веде себе у різних погодних і температурних умовах, як довго служить у побуті. Вони встановили, що на берегах Прута росте від п’ятнадцяти до двадцяти видів лози. Майстри зробили висновок, що саме на Буковині, на берегах Прута, росте найкраща лоза. Виготовлені з неї предмети довговічніші, міцніші, ніж ті, які роблять на Закарпатті чи Київщині.
В той час на Буковині такі вироби ніхто не виготовляв, тому попит на них був шалений. Самі майстри із Закарпаття їм заздрили. Роботи буковинців були оригінальні, витончені, особливі, художньо зроблені. Кожний виріб із лози був обдуманий, зроблений поетапно.
Невдовзі Микола Степанович набрав групу учнів, з якими виготовляв колекції творів. Як каже майстер, в залежності від складності виробу, за місяць вдавалося зробити до тридцяти предметів.
Досвід їхньої роботи переймали майстри Хмельниччини та Київщини, вони підтвердили, що саме з буковинської лози виходять такі гарні по мистецьки зроблені вироби.
Також Микола Степанович виготовляв вироби із коріння дерева. Він каже, що цей матеріал кращий для роботи, ніж самі гілки лози. Коли розмочити коріння, воно стає, ніби пластилін, дуже м’яким і гнучким, з нього тоді можна будь-що виробити.
Роботи художньої майстерні, майстрами якої були Снігур І.Н. та Чорнописький М.С., були окрасою художніх салонів міст багатонаціонального Радянського Союзу. Вироби із лози Чорнописького Миколи Степановича були представлені на Міжнародній виставці у Будапешті у 1985 році.
1990 року Микола Степанович був запрошений на Міжнародну промислову виставку художніх виробів, яка проходила у Бухаресті два тижні. Майстер почув схвальні відгуки про свої вироби від людей різних країн. Після цієї виставки він мав замовлення із Австрії, обладнати кімнату відпочинку у одному із аеропортів. Але Микола Степанович не виконав цього замовлення, оскільки такі домовленості треба було вирішувати через міністерство, а на це пішло би багато часу. Представники ізраїльської країни теж цікавилися виробами Миколи Степановича, але з цих самих причин замовлення не було виконане.
Щороку в Києві відбувається виставка-ярмарка художніх виробів, і щороку там представлені роботи Миколи Степановича і його учнів. Кожного року вироби із лози Чорнописького М.С. виставляють і в краєзнавчому музеї в м. Чернівцях.
На тридцятип’ятилітньому ювілеї творчої діяльності, який святкувався 2006 року, у краєзнавчому музеї були представлені кращі роботи Чорнописького Миколи Степа-новича.
Ми хочемо, щоб дана робота привернула увагу культурних діячів краю, всіх тих, хто вболіває за розвиток краю і підтримує його, щоб належно поцінували дану людину. Тільки деякі буковинці знають, який вклад вніс у розвиток художнього мистецтва нашого краю погорілівський майстер. Поцінуймо його тепер, поки він має змогу дарувати нам свої прекрасні вироби, не зітрімо із пам’яті цієї людини, бо він вартий нашої уваги.
Чорнописький Микола Степанович – бібліофіл
Книга – невичерпне джерело знань
Людство століттями черпає знання із книг, підтвердженням цьому є даний епіграф. Розумною, обізнаною, інтелектуальною людину називають тоді, коли вона багато читає, цікавиться різними галузями знань. Саме таким є Микола Степанович.
Як згадувалося у біографії митця, він з дитинства мав потяг до книги. Заповітна мрія здійснилася у часи строкової служби. З того часу Микола Степанович присвятив своє життя книзі.
Працюючи на панчішній фабриці, отримуючи зарплатню, частину її витрачав на придбання рідкісних і цінних книг. Його бібліотека налічує близько тридцяти тисяч книг. Тут можна знайти перші наукові праці Енгельса, твори маловідомого письменника ХІХ ст. Василя Залозецького, пісні буковинців ХІХ століття, зібрані Є.Пігуляком, давні зшитки молитвенників та православних журналів, біблії, ілюстровані книги, що розповідають про Швейцарію, Німеччину (ХІХ – ХХ ст.), твори українських письменників, що виходили малими тиражами і багато інших цінних книг.
Микола Степанович розповів нам, окрім того, що він купляв книги, йому вдалося зібрати їх і у сім’ях євреїв, які залишали Буковину і виїжджали на батьківщину.
Маючи таку багату бібліотеку, Микола Степанович все життя займається самоосвітою, багато знає про розвиток освіти, культури, економіки і політичний устрій Буковини, про багатьох визначних культурних і громадських діячів краю. Спілкуючись з ним, ми дізналися про історію життя талановитого буковинського художника, реставратора та майстра по дереву Бучевського, видатного лікаря, основоположника медицини на Буковині Володимира Залозецького, громадського діяча Теофіла Драчинського.
Багато дослідників, поціновувачів книг, звертаються до Чорнописького М.С., працюють з його книгами, відкриваючи невідомі сторінки історії. Викладачі буковинських вузів і всієї України, Відня і Румунії, Молдови та Росії знаходять у цінній бібліотеці Миколи Степановича нову, досі ніким не знайдену, інформацію.
Чорнописький М.С. не лише збирає книги, він читає їх, черпає з них знання, щоб наповнити свій інтелект новими знаннями. Знаючи мови російську, румунську, німецьку, йому не складає труднощів читати в оригіналі твори різних авторів. Нині він працює над дослідженням «розвитку літератури за ХХ століть», – як висловився сам митець, опрацьовуючи дуже давні книги своєї бібліотеки.
СКЕГАР Григорій (Hryhorij Skehar), д-р дантистики, гром. діяч, журналіст; н. 30.8.1891 в с. Погорилівці на Буковині, п. 31.8.1957 в Лос Анджелес, похований на цвинтарі Інґелвуд. До Кан. прибув 1908. Спочатку вчителював у Толстой, Манітоба і в Райн, Саскачеван. 1919 переїхав до Чікаґо. Закінчив дантистичні студії д-ратом в Нортвестерн Ун-ті (Northwestern) (1923) й до 1938 мав тут приватну практику. Рівночасно займався журналістикою, дописував до укр. і амер. газ. на укр. теми, був представником укр. преси на Світ. виставці в Нью-Йорку (1939) і постійним репортером “Канадійського Фармера” та ін. газ. 1935 видав довідник укр. професіоналістів. З 1938 писав рецензії книжок з укр. історії та літератури для “Books Abroad”. 1940 переселився до Каліф., де вдалося йому випродукувати фільм “Запорожець за Дунаєм”. В Лос Анджелес був секр. Укр. Культ. Осередку, гол. Відділу УНС, управителем укр. школи при правос. церкві. св. Володимира. Чл. УЛТПА дописував до “Лік. Вісника”. Автор книжки “По Америці” (1940).
Іванна Ґорчинська
Становлення особистості відомого буковинця
” Чи нам бути, чи не бути?Чи нам пережити свій період життя тут на цій землі не лишити ніякого сліду по собі. Чи підтримувати національні культурно-просвітницькі організації та боротися на цій землі за свій рідний край, виховувати націю, яка збудує собі Незалежну Самостійну Українську Державу.”
З такими словами неодноразово виступав на зібраннях українців в США та Канаді молодий діяч I періоду еміграції Скегар Григорій Григорович. Скромний українець та широковідомий журналіст народився 19 січня 1891 року в с. Погорілівка, що на Буковині. Родина Скегарів була великою: чотири хлопці та три дівчини, і при тому, що це прізвище є дуже поширене в Погорілівці. Лише може змінюється одна буква: Скегар, Скігар, Скигар. Вони стоять на рівні таких відомих прізвищ, як Чорнопиські, Колибаби, Маліщуки, Зазеленчуки, Остаповичі та ряд інших. На початку XXI століття в Погорілівці Скегарі проживають, але родина Григорія Скегара виїхала в Чернівці, а більшість за кордон. Ніхто не знає де зараз проживають нащадки відомого нашого погорілівського діяча. Лише старожили розповідають де було обістя Василя Скегаря, батька нашого односельця. Ось як про нього згадував наш погорілівський емігрант, який жив у Вінніпегу, Микола Костюк: ” “Я з Погорілівки” з Буковини, з того самого села, що й Скегар. Я знав Скегарового батька. Василь звався. Я робив у нього в городі. Він мав свою власну хату і свій город, а був також огородником в дворі у пана Лукасевича, вірменина. Там був великий город, було більше як 14 шнурів, а шнур має два морги, а морг є більш як канадийський акер. Були там всякі овочі, навіть виноград достигав. Я з честю робив у Скегарового батька. Лепський чоловік був. Всі його хвалили, що розумний і господарний, часу не марнує, корчми не знає, в дурне собі не заходить. Мав чотири хлопці і три дівчини. Два хлопці і одна донька в Канаді, інші в рідному краю. Але в році 1917 під час війни шрапнель запалив хату. Все згоріло. Місяць по вогни помер Василь Скегар в чужій хаті, а два місяці по тім з журби і плачу померла і його жена”[34, с. 4]. Маленький Григорій початкову освіту отримав у сільській школі (додаток № А), де здобув змістовні знання, які йому згодяться в майбутньому. Чотирьох річне навчання в українському класі, привило любов до свого рідного – українського.” Місяць травень. На дворі повна тишина, що аж дзвоном дзвонить у вухах. Сади вишневі, яблінкові, морелі, акації зацвили білими, червоними, жовтими й рожевими барвами. У воздусі запах квітів. Тишину перериває тьохкання соловейка. Починає благословить на весь світ. На горбку старенька церковня потонула між вишнями й яблінками повними свіжого цвіту. Сумерк тільки розвівається. Бачите два ряди кошеликів довкола церкви, а в них паски, писанки, ковбаси, печені ягнята, чи поросята, сир, масло та всяка всячина, якою багатий наш Великдень. І в середині церкви й на дворі повно народу. Виходить пан – отець з кропилом в руках святити паски. П’ять дзвонів на дзвіниці не втихають… Священик і дяк з цілим гуртом піддячих і співаків, процесія, нарід обходить церкву три рази, співаючи воскресні пісні. Посвятили паски. Надворі метушня. Кожен хапає свій кошелик і спішить до домівки.” [10,с.11-12].
Закінчивши Погорілівську початкову школу поступає в Чернівецьку гімназію №1. Але дитячі роки проведені в рідному селі він не забуде ніколи. Неодноразово буде згадувати в своїх статтях та книгах: “Наше село, якихось три кілометри від російської границі. Як там в церквах дзвонили, то до нас було чути. Наші люди йшли там до роботи або за тютюном, а там ті до нас, до Черновець на ярмарок або на відпуст до Сучави до святого Івана Сучавського. Його образ привезли давно і ще возом з Жовкви (Додаток № Б).
Погорілівка лежить на двох спадах, що спадають до потока і став є з рибою в панському дворі і три млини є на два камені. Йдуть до млинів сусідні села: Юрківці, Боянчук, Грущівці, Вікно.
В селі було дві церкви, для православних і для католиків, обі муровані на горі. Було дві школи і много учителів(стара і нова).
Земля дуже добра. Родилася пшениця, жито, кукурудза. Як я виїжджав тому 23 роки, то село мало поверх 500 хат…“[34, с. 4].
Через брак коштів у 1908 році емігрував до Канади відомими на той час фірмами(додаток № В ). Перший рік перебував у Вінніпегу, а відтак поїхав до Бритіш Колумбії шукати щастя в золотих майнах. Ось як він це згодом опише: “… Ще дальше на північ – а майже на самій границі Канади –в стейті Вашингтон (кілька миль від границі Бритиш Колумбії, Канада) я знайшов велику золоту майну (копальню) на ім’я Блейн. До цеї місцевості заїжджається потягом попід високі гори, а щоби дістатися до золотої майни – яка знаходиться на самім вершку гори, милю високо – то треба піти до офісу цеї майни і підписати “вирок смерти” на себе. Це є конечним тому, щоби дістатися на гору, то треба їхати візками, які є тягнені дротяними, сталевими линвами, електричними моторами. Ці візочки їдуть по вузеньких шинах страшенно стрімкою стіною. Та ще як їдете до гори, то не так зле, як в долину, то людина примирає зі страху і навіть дихати не може. При такій їзді багато людей випадало з візків та вбивалося на смерть. І тому компанія, що перевозить своїх робітників і гостей, зажадала підписку від кожного пасажира, що він їде “зі своєї власної волі та на свою власну відповідальність”…ʺ[67, с.3].
В зимку 1913 року повернувся до Вінніпегу. Почав вчителювати у Толстой (Манітоба) та Райн (Саскатун). Знайомі Скегаря з часів учительської роботи згадували: “Жвавий чоловік і веселий. Дуже політичний, з кожним любив поговорити і пожартувати. Ми від нього много добра навчилися. Відчити робив і на Райні поміг заснувати Народний Дім коло Вівчарка. Вчив в школі Кіцмань. Все щось нове вигадує, щоби нарід розрухати. Говорить по українськи, по нашому, навіть там, де наша молодіж галюкає по англійськи. Дітий вчив по англійськи і по нашому. Скористали від нього багато.” [34, с. 4].
В 1919 році переїхав до Чікаго. В цьому місті продовжувати займатися улюбленою справою виявилося значно важче, тому щоб якось вижити в чужій країні йому довелося втратити декілька наступних років на справу до якої серце не лежало. Григорій Григорович вступає в Чикагський Нортвестрен Університет на дентистичний факультет на вулиці Вест Лейк Стріт ч. 31, недалеко Мішіганського Бульвару. В одній із статей Скегар розповідав про науку і вчителів: “На першім році тяжко було учитися анатомії, а відтак хімії. Професори відносяться до чужинців без упередження. Двох з 12 професорів на першім році були для мене й тепер лишилися дуже близькими приятелями. Майже всі професори є товаришами студентів і трактують їх справедливо…
Ми вчимося теоретично і практично. Кожний з нас працює в лябораторії, виконує всякі дентистичні роботи, як пльомби, містки, цілі зуби, щоб опанувати всю техніку…ʺ[34, с.4].
Студентське життя він згадував часто, тому що на все потрібно було грошей і економити треба було на всьому: “Тяжко йде життє: Хочу видобуватися на верх. Треба журитися про кожний цент, щоби можна одітися, жити і вчитися. Подумайте що коштують самі шкільні такси. Перший рік коштував мене 1700 доларів без літнього курсу. При цім платив 14 % за зміну канадських долярів на американські, а кожний слідуючий рік буде мене коштувати поверх 1200 долярів включаючи все: помешкання, харч, одіння, книжки та інші прибори до науки…“[34, с. 4].
В 1923 році Григорій закінчив навчання в дантистичній студії. Про що сповістила газета “Свобода” на першій шпальті: “18 червня 1923 р. осягнув доктор Григорій Скегар титул доктора на дантистичному факультеті університету в Шикаго ( Нортвестерн Юніверситі )” [31, с.4].
В цій галузі доктор Скегар пропрацював до 1938 року. Спочатку він почав завойовувати своїх клієнтів рекламою в газетах [36,с.4; 37,с.4; 38,с.4]. А потім прийшла слава.
В 1927 році був він першим представником на сьомому міжнародному конгресі дантистів у Філадельфії, звіт з нього був поміщений майже в усіх українських часописах на цьому й на європейському континенті [30,с.5].
Коли Американське Дентистичне товариство приготовляло великий твір: “Історія Дантистики” – то з 77 тисяч дантистів було вибрано 7 людей, які мали приготовити цю книжку. До цього комітету вибраний був теж д-р Скегар, який уже був відомий зі своєї праці на літературному полі.
З 1950 р. доктор Скегар був членом Українського Лікарського товариства в Америці і написав кілька нарисів до “Лікарського вісника про українських лікарів ЗСА і Канади”. Паралельно із лікарською справою займався журналістикою, особливу увагу їй приділяв після закінчення зубної практики. З 1938 року писав рецензії на українські підручники та книги для “Books Abroad”.
Григорію в 1939 році поталанило стати представником української преси на Світовій виставці в Нью – Йорку. Де він описав кожен павільйон всіх країн учасниць. За що Канадський уряд нагородив його подякою (додаток № Г), але він був присутній і на Світовій виставці в Чекаго 1933року.
В тому ж 1939 він стає постійним репортером “Канадійського фермера” та газети “Свобода” дописувачем до “Українського голоду”, “Нового шляху”(канадські), “Діла”(Львів), “Час”(Чернівці) і Маячу – Ті – Го (Манчуко) в “Українському віснику”, а також в американських журналах – наших й англійських.
В 1940 році випускає власну книгу – спогади під назвою “По Америціʺ (225 сторінок, 1000 примірників). В ній автор передає спогади своїх подорожей по Америці, зачіпаючи сторінки юних літ проведених в Погорілівці. Книга мала успіх у читачів і була розрекламована в газеті “Свобода” (додаток №Ґ) [12,с.4].
В особистому житті в 1940 році прийшов успіх. Скегар одружився з Наталією Вайсихівною (американка з українським корінням) та виїхав до Голівуду. Вінчав їх владика Богдан Шпилька в Нью – Йорку. В 1942 році народилася їм донечка Віра. ʺВже змалку, Вірця, була найкращою декламаторкою української громади в Голівуді. Її українська мова, з маленької дитини, була криштальноюʺ [30,с.5].
Весною 1957 року Григорій Скегар подався на пенсію, бо хотів присвятити свої останні роки журналістиці і видати свої праці окремою книжкою, але по кількох тижнях занепав на здоров’ї. Лабораторні аналізи підтвердили наявність рака шлунку (пістряка). Хворому про це сказали тому, що мали справу з лікарем. Він зразу погодився на операцію, бо виходу не було. Лікарі думали, що зможуть продовжити життя хоча б на два три роки. А сам Скегар просив у Бога: “Коли б мені прожити здоровим бодай 6 місяців по операції, я б за цей час встиг би видати свої різні праці окремою книжкоюʺ[30,с.5].
В останні місяці свого життя показалося як сім’я Скегарів проживала. Дружина з усіх сил рятувала життя свого чоловіка. Нею захоплювалися усі друзі, які приходили в лікарню. Тому що у них була наймиліша донечка – Віра, які потрібно було приділяти багато часу і навчити всього українства. Бо батько був великим любителем українського мистецтва. ʺВ них в будинку була прекрасна українська і англійська бібліотека, яка була прибрана писанками і вишивками ʺ [2,с.9].
Помер Григорій Скегар в суботу 30 серпня 1957 року[159,с.28]. в лікарні Креншав, де чотири місяці боровся за своє життя. 4 вересня 1957 р. на цвинтарі Інгелвуд Лос Анджелес (додаток №Д) поховали з великими почестями Григорія Григоровича. Обряд здійснив настоятель Української Православної церкви в Лос Анджелес о. Петро Маєвський.
Велика кількість промов була на похороні… Домовина була вкрита безліччю вінків та китиць. Спеціальна делегація доктор А. Вусик, професор Зав’янський і пан Славський вшанували такими словами на вінку: “Останній Привіт Тобі Від Буковини”. [30,с.5].
Про смерть відомого діяча прості американці дізналися з газет [13,с.4; 29,с.4] (додаток №Е).
Дутчак Іван – волонтер. здійснив більше 30 поїздок в зону АТО, був на Майдані.
Панчук Манолій(1 зліва від жінки)
Учасники АТО:
- Маліщук Вадим Миколайович
- Дудчак Іван Степанович – волонтер
- Дупешко Віктор Самуїлович
- Рудан Артур Зіновийович
- Лисюк Степан Іванович
- Колибаба Степан Степанович
- Остапович Андрій Степанович
- Панчук Манолій
- Рябий Анатолій Іванович
- Рябий Володимир Дмитрович