Історія Прилипче

З історії села Прилипче
Прилипче – стародавнє слов’янське село. На його околицях знайдено залишки пізно палеолітичної стоянки (понад 15 тисяч років тому), поселення трипільської культури (IV-III тисячоліття до н.е.) та древньоруського селища ХІІ-ХІІІ ст.

Вперше село Прилипче згадується в документах XVII ст. Перша назва села Філіпе. Пізніше буковинські українці перейменували село на Прилипче. Сільські хати неначе тулилися попід гору, немов би прилипали до її підніжжя. Тому інша версія стверджує, що саме це було підставою назвати село Прилипче.
Прилипченські нащадки старослов’янського племені тиверців (VIII – X ст.)
В Х-ХІ ст. територія села Прилипче належала Київській Русі, з ІІ половини ХІ ст. – Теребовлянському князівству, з середини ХІІ ст. – Галицькому, а з 1199 р. по 1349 р. – Галицько-Волинському князівству.
В 1349-1359 рр. – територія села була захоплена Угорщиною.
В 1359 р. по 1436 р. – територія села Прилипче в складі Шипинської землі входила до складу Молдовського князівства.
З 1514 р. по 1774 р. – територія села була в складі Туреччини.
З 1774 р. по 1918 р. – Прилипче під гнітом Австрії. 1848 року в селі було скасоване кріпосне право.
На початку ХХ ст. сільські власті вирішили збудувати церкву, школу. З населення села почали збирати додатковий податок – по 400 крон від кожного гектара землі. Ці споруди були збудовані в 1907-1912 рр., а податки селяни сплачували аж до 1918р.

Період Австрійського панування
З історичних джерел відомо, що з 1774 по 1918 рік на Буковині панувала Австро-Угорщина. Цей період був трохи «легший за турецький». Однак селянам не жилося з медом. Найбільше нарікань на панщину. Їздили щоранку панські слуги попід вікна на конях з нагаями і гнали на роботу.

В Прилипчі, як і по всій Буковині, в основному жили селяни-бідняки і селяни-халупники. Селяни-бідняки не мали волів чи коней, але мали корів, яких і доїли, і запрягали в плуг. Частими були випадки коли в одну шлею запряжена корівчина, а в другу – селянин. Ось такою парою орали, волочили, возили снопи з поля. Селяни-халупники не мали нічого, крім хатини під соломою або очеретом. Хата складалася з однієї кімнати і сіней. В кімнаті була піч, постіль з дошок, лава і стіл. Димарів не було, бо за них накладали більший податок.
Їжа селян була бідною. Варили в основному селяни горох, біб, квасолю, кукурудзяну кашу. Багаті селяни дозволяли собі в свята і м’ясні страви.
Одяг селяни носили тільки домотканий. Для цього вони сіяли коноплю і льон. Їх пряли в основному жінки, інколи до цього ремесла і чоловіки. Пряли в той час, коли на полі не було роботи. Пряжу снували і вже після цього виробляли на дерев’яних верстатах полотно, вибілювали його.
Панський гніт на той час проявлявся у всьому. В Прилипчі на пагорбі біля Великої криниці стояв колись хрест. Він покладений був вже після 1848 року на тому місці, де до скасування панщини били селян за непокору панам.
Щодо освіти той мови не було. Письменних було два-три селяни на ціле село. Всякі урядові накази оголошувалися на горі, яка тягнеться вздовж села. Якщо треба щось повідомити, то урядник посилав мужика з дзвінким і дужим голосом пройтися і прокричати по горі про цісарський патент чи указ.
Різного роду легенди в Прилипчі розповідають про Олексу Довбуша, про те, як він з хлопцями-молодцями забрав гроші від прилипченського пана. Усі ці гроші він розкидав по гостинці, дарував селянам все, що хто хотів взяти.
З історичних джерел знаємо, що внаслідок селянських повстань, зокрема повстання 1843-1844 років під проводом Лук’яна Кобилиці. 17 квітня 1848 року австрійський імператор Фердінанд І підписав указ про скасування кріпосного права. В Прилипчі з приводу цього був розповсюджений міф про «добру царицю». Ось його зміст:
«Цариця їхала в кареті польовою дорогою. Це було в жнива. Припікало сонце. Під’їхавши до крислатого дерева, цариця наказала фірманові (кучеру) зупинитися, щоб вона в холодку під деревом відпочила. В цей час на полі селяни жали жито. Побачивши карету, панський наглядач почав кричати і бити селян, примушуючи краще працювати. Від ударів нагайки молода селянка почала голосно плакати. Від цього плачу в цариці розболілося серце. Приїхавши у Відень, «добросердечна цариця» випросила в чоловіка-цісаря волю для селян.
Про самий процес скасування кріпосного права в Прилипчі розповідають так: «В церкві селяни найняли службу в честь здобуття свободи. Ще в суботу на толоці селяни викопали яму, в яку в неділю після служби в церкві принесли і скидали коси, серпи, сапи, одним словом, все те, з чим ходили до попа на роботу».
В 1907 році було вирішено збудувати в селі нову церкву, школу і для попа резиденцію. З населення села збирали на це податки. Спорудження було завершено в 1912 році, а податки селяни сплачували аж до 1918 року.
В 1914 році розпочалася Перша світова війна. Всі чоловіки, здатні носити зброю пішли на фронт. Серед них називають Івана Андрійовича Малярика, Петра Ілліча Куцака, Гаврила Дмитровича Рудого, Тодора Петровича Радика, Федора Васильовича Гороховського, Тимофія Петровича Рибака, Василя Андрійовича Лобача, Григорія Федоровича Холодніцького. Останні два односельчани і зараз живуть в селі, діляться своїми спогадами про часи війни, коли російські і австрійські солдати крадькома від офіцерів браталися на фронті. Майже кожного вечора, згадує Г.Ф. Холодніцький, – ми подавали через колючий дріт один одному продукти.
Перша світова війна зачепила і Прилипче. Село виявилося на тій території, на якій проходив знаменитий прорив генерала О.О. Брусилова. На захід і на південний схід від села в 1916 році пройшли бої між російською і австрійською арміями. Перед боєм австрійські війська закріпили свої позиції біля Дністра, на захід від села Російська армія була розташована в районі теперішньої Йосипівки і Луківського току. Декілька днів підряд австрійці з гармат обстрілювали село. Все населення села поховалося в ямах, в яких взимку тримали картоплю. Вся гора понад селом була зорана снарядами. Рейки на залізниці були порвані і валялися на обочинах. В селі було спалено і розбито багато будівель. Так, наприклад, снаряд влучив у хату Івана Михайловича Старка. Від вибуху був знесений верх, впала стеля. В цій хаті нині проживає автор даного листа. Другий снаряд потрапив у хату Онуфрія Моздіра.
На другий день з південного сходу до села підійшли російські війська, з заходу – австрійські. Одна і друга сторони збудували земляні укріплення, бліндажі, оборонні окопи. Вперше прилипченці тоді побачили повітряні кулі, на яких піднімалися російські розвідники, оглядаючи австрійські позиції. Вперше тоді побачили і літаки.
Через декілька днів за селом, в Царинці (назва поля) відбувся перший бій. Австрійці декілька раз переходили в наступ, щоб заволодіти селом, але були відбитті росіянами. З великими втратами для австрійців відбувся другий бій на південному сході села. Російська армія вступила в Прилипче. Селяни пригощали російських солдатів хлібом, молоком, фруктами. Третій бій знову відбувся в Царинці, під час якого були витоптані і спалені всі селянські посіви, і знову австрійці були розбиті.
В серпні 1917 року російська армія, після провалу червневого наступу, залишила Буковину. До кінця війни прилип ченці знаходилися під гнітом Австро-Угорщини.

Село за часів Румунської влади
11 листопада 1918 року Буковину, в тому числі і Прилипче, окупувала боярська Румунія. На зміну австрійським прийшли румунські експлуататори.
Напередодні і після світової війни багато селян, шукаючи заробітку, поїхали в Канаду. Деякі з них повернулися з грошима, скуповували землю. Деякі нічого не привезли, крім озлобленої душі проти панів. Інші там, в Канаді, боролися проти експлуатації і безправ’я.
Окупувавши село, румунські загарбники вже в перші тижні вишукували, чи немає в селі більшовиків або їм співчуваючих. В Прилипчі був створений жандармський пост з чотирьох чоловік. Усі жандарми, як на підбір, відзначалися жорстокістю і ненавистю до українців. Особливо жорстоко вони карали за непокору і висміювання властей.
Найбільше боярські сатрапи мали сутичок з Василем Онуфрійовичем Моздіром. Сам Василь Онуфрійович був високий на зріст, міцної фізичної будови, учасник першої світової війни. Він ненавидів загарбників. В 1933 році, взимку, їдучи на санях, В.О. Моздір побачив жандармів. Вдаючи, що ніби замахується на коня, він батогом вдарив жандарма так, що окровавив все лице. За це карателі вивели В.О. Моздіра босого по снігу, після чого він ще три місяці відсидів у чернівецькій тюрмі. Та не зламало це Василя Онуфрійовича. В подібні конфлікти він вступав з загарбниками аж до 1940 року, а потім і в 1941-1944 рр.
Починаючи з 1919 року румунські власті почали брати сільських юнаків на військову службу. В армії солдатів примушували взувати постоли, замість хліба годували мамалигою. Солдати-буковинці до цього не звикли. Вони сміялися з румунських офіцерів, а ті, в свою чергу били, по нелюдському муштрували, тримали по декілька тижнів в карцері. Били і за те, що не вміли румунською мовою розмовляти.
Селяни Прилипча страждали від малоземелля. Рятувати своє становище тільки тим, що влітку працювали у фільварку Марка Фішера (одне відділення в с. Прилипче, друге – на Степанівці), а взимку в Кострижівці на цукровому заводі того ж самого Фішера.
Освіта і культура в цей час були занедбані. Майже всі вчителі були реакційно настроєні. Особливо відзначався жорстокістю учитель Янович. Він бив дітей за все, а інколи і без усякої вини. Та були і прогресивні учителі. Так, наприклад, директор школи Дмитро Микитюк був лагідною і поміркованою людиною. Добру згадку заробив серед своїх вихованців учитель Томашевський, родом з Іванківців, що на Кіцманщині.

Радянська влада в селі
28 червня 1940 року Буковина була визволена Червоною Армією від румунських бояр. В Прилипчі була встановлена Радянська влада. Першим головою сільської ради був обраний Василь Іванович Гловайко.
Поміщицьку землю Радянською владою було конфісковано і створено радгосп. Багато селян-бідняків в 1940 році одержали землю. Сповнилась їх віковічна мрія.
У селі розгорнулася боротьба за ліквідацію неписемнності. В школі почали навчати дітей вчителі рідною українською мовою. Була створена хата-читальня.
Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз приніс багато лиха прилипченцям. На заклик Комуністичної партії прилип ченці піднялися на боротьбу проти загарбників. На фронтах Великої Вітчизняної війни проти німецьких загарбників воювало більше 200 односельчан. 23 червня 1941 року пішли на фронт майже всі чоловіки села віком від 18 до 55 років.
7 липня 1941 року німецько-румунські загарбники окупували село. Почалися розправи над сільськими активістами, які в 1940 – на початку 1941 років були опорою партії і держави на селі. Радгоспне господарство брав знову в свої руки Фішер. Повернулися в село жандарми. В цей період, як його називають періодом «другої Румунії», в селі Прилипче було покарано 42 чоловік за анти румунську діяльність. Ця цифра в той час була найбільша по району.
25 березня 1944 року тимчасово окуповану Радянську Буковину звільнила танкова армія генерала Гетьмана. Заставнівщину звільняла танкова бригада двічі Героя Радянського Союзу полковника І.Н. Бойка. Село Прилипче звільняв танковий екіпаж лейтенанта Бахрушина.
З фронтів Великої Вітчизняної війни поверталися односельчани. А 48 односельчан віддали своє життя за свободу і честь рідної соціалістичної Вітчизни. Степан Данилович Малярик загинув від рук українських буржуазних націоналістів.
В 1946 році розпочалася колективізація сільського господарства на селі. Для цієї важливої справи партія мобілізувала комуністів, комсомольців і безпартійний актив. Активістами цієї кампанії в Прилипчі були Григорій Федорович Холодніцький, Василь Іванович Головачко, Максим Петрович Маліла, Іван Миколайович Небеснюк, Георгій Тимофійович Данилюк та багато інших.
Велика агітаційна і роз’яснювальна робота на селі дала свої результати. В більшості вже восени 1947 року селяни вступали в колгосп. В першу чергу вступали селяни-бідняки. За ними потяглися й середняки. В 1948 році більшість селян вже були колгоспниками. Першим головою колгоспу був обраний Василь Іванович Головачко. Колгосп назвали «Ленінський шлях».
Створивши колгосп, прилипченці назавжди позбулися злиднів, зажили щасливо і заможно.
Радянська держава допомагала новоствореному колгоспові всім необхідним, в першу чергу сільськогосподарськими машинами, зерном, кадрами спеціалістів. При Веренчанській МТС були організовані курси трактористів. З Прилипча на курси трактористів пішли вчитися Дмитро Ілліч Гулей, Василь Григорович Данилюк, Марія Дмитрівна Репілецка, Петро Васильович Гороховський та багато інших.
В перший післявоєнний рік в Прилипчі створили клуб, бібліотеку. Майже в кожен селянський двір надходили центральні, обласна і районна газети. Початкова школа була переведена на семирічну. Першим її директором в післявоєнний період був Микола Степанович Катируша, учасник Великої Вітчизняної війни, добрий знавець математики, фізики, радіотехніки.
За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства, Чернівецьку область в 1958 році було нагороджено орденом Леніна. Ця нагорода Вітчизни окрилила і колгоспників колгоспу «Ленінський шлях» Заставнівського району. Серед рільників і тваринників все більше з’являлося передовиків виробництва. Кращими з них були на той час Параска Андріївна Малярик, Марія Петрівна Вороновська, Калина Григорівна Маліла, трактористи Ярослав Степанович Рудий, Манолій Васильович Репілецький та інші.
В 1974 році колгосп «Ленінський шлях» було об’єднано з колгоспом ім. О.Кобилянської. Очолює об’єднане господарство син колишнього селянина-бідняка з села Бабин Дмитро Іванович Безкровний. Він в свої юнацькі роки ходив за плугом босими ногами, разом з батьком вчився косити і молотити. Радянська влада дала колишньому трудареві освіту і довірила керувати господарством.
В об’єднаному господарстві колгоспники добилися чимало успіхів.
З колишнього колгоспу «Ленінський шлях» створена друга бригада. Серед її членів є також багато передовиків. Це ланкова Марія Олексіївна Марущак, члени ланки Домна Олексіївна Морозевич, Марія Дмитрівна Хортюк, їздові Василь Семенович Маліла, Роман Васильович Лобач та інші.
За роки Радянської влади ліквідована не писемність. 106 прилипченців здобули вищу і середню спеціальну освіту і повернулися в село працювати. При сільському клубі діють різні гуртки художньої самодіяльності. Веде їх завідуюча клубом Марія Степанівна Скакун, дочка одного з кращих робітників Кострижівського комбінату будівельних матеріалів Степана Сильвестровича Лужанського. Сільську бібліотеку очолює Василина Георгіївна Моздір. Батьки її все життя любили землю і працювали на ній. Вона мати чотирьох дітей, які, крім найменшого, котрий ще до школи не ходив, вчаться на «відмінно». Подібне можна сказати про Лідію Володимирівну Колісник, Василину Пилипівну Моздір, Ганну Дмитрівну Скакун, Ганну Андріївну Одайську та багатьох інших. Всі вони народилися і виросли, здобули освіту і загартували себе в праці при Радянській владі.