Історія Репужинці

В письмових джерелах село Репужинці вперше згадується в 1453 році. На околи¬цях села в урочищах Обзаг, Деревниця, Клин виявлено пізньопалеолітичну стоянку трипільської культури, поселення ранніх слов’ян ІІІ-ІV ст. н. е. черняхівської культу¬ри, а також рештки давньоруської гончарної майстерні. Є давньоруські селища ХІІ-ХІІІ ст.
Існує кілька версій щодо походження назви села. Перша полягає в тому, що сло¬во «ґіра» (ріпа) на латинській мові означає «яр». Тоді село, де є навколо ряд ярів, може називатися Репужинці.
Друга версія вказує на те, що свою назву село отримало від свого засновника Ві¬тольда Репужинського.
Вважають, що перше поселення людей у цій місцевості розташовувалося в уро¬чищі Суходіл або Пожарниця. Назва урочища вказує на те, що село, ймовірно, згорі¬ло у результаті нашестя татар. На цьому місці знайдені кам’яні знаряддя праці, решт¬ки печей, де випалювали глину й виготовляли керамічний посуд.
Другим місцем, де поселилися репужинчани, є урочище Долинки. Під час про¬ведення будівельних робіт тут виявили скребки, сокири, неорнаментований посуд, залишки печей. Тут же було знайдено поховання людей. Але й це поселення не збе¬реглося.
Третє, останнє поселення, розташоване на правому боці яру. Його жителі по¬селилися біля джерела під назвою Копанка, або Тернавка. Саме від нього розрослося сучасне село Репужинці.
Історія села є складовою частиною буковинського краю, який у ІХ-ХІІІ ст. входив до складу Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Короткий час, з 1345 по 1359 рік, Буковина під назвою Шипинська земля перебуває в складі Угорського королівства. Після того, як в середині ХІV ст. утворилася Молдавська держава, Ши¬пинська земля у 1359 році входить до складу Молдавії. У 1538 році землі Буковини загарбала Османська імперія.
З історичних джерел відомо, що селяни в цей час були особисто вільними, але сплачували численні податки. На користь держави існувало близько 20 повиннос¬В письмових джерелах село Репужинці вперше згадується в 1453 році. На околи¬цях села в урочищах Обзаг, Деревниця, Клин виявлено пізньопалеолітичну стоянку трипільської культури, поселення ранніх слов’ян ІІІ-ІV ст. н. е. черняхівської культу¬ри, а також рештки давньоруської гончарної майстерні. Є давньоруські селища ХІІ-ХІІІ ст.
Існує кілька версій щодо походження назви села. Перша полягає в тому, що сло¬во «ґіра» (ріпа) на латинській мові означає «яр». Тоді село, де є навколо ряд ярів, може називатися Репужинці.
Друга версія вказує на те, що свою назву село отримало від свого засновника Ві¬тольда Репужинського.
Вважають, що перше поселення людей у цій місцевості розташовувалося в уро¬чищі Суходіл або Пожарниця. Назва урочища вказує на те, що село, ймовірно, згорі¬ло у результаті нашестя татар. На цьому місці знайдені кам’яні знаряддя праці, решт¬ки печей, де випалювали глину й виготовляли керамічний посуд.
Другим місцем, де поселилися репужинчани, є урочище Долинки. Під час про¬ведення будівельних робіт тут виявили скребки, сокири, неорнаментований посуд, залишки печей. Тут же було знайдено поховання людей. Але й це поселення не збе¬реглося.
Третє, останнє поселення, розташоване на правому боці яру. Його жителі по¬селилися біля джерела під назвою Копанка, або Тернавка. Саме від нього розрослося сучасне село Репужинці.
Історія села є складовою частиною буковинського краю, який у ІХ-ХІІІ ст. входив до складу Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Короткий час, з 1345 по 1359 рік, Буковина під назвою Шипинська земля перебуває в складі Угорського королівства. Після того, як в середині ХІV ст. утворилася Молдавська держава, Ши¬пинська земля у 1359 році входить до складу Молдавії. У 1538 році землі Буковини загарбала Османська імперія.
З історичних джерел відомо, що селяни в цей час були особисто вільними, але сплачували численні податки. На користь держави існувало близько 20 повиннос¬тей: подвірний грошовий податок, натуральні податки на утримання війська та ад¬міністрації, десятина від бджіл, свиней, капусти, риби, підводна (перевезення) та бу¬дівельна повинності, служба в ополченні, плата за користування мостом, «гоніння сліду». За користування землею селяни віддавали десяту частину врожаю, а за випас худоби відробляли від 2 до 6 днів панщини на рік.
Селяни в основному займалися землеробством – вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, горох, просо, коноплі, льон. При обробітку землі користувалися пере¬важно ралом, плугом, сапою. Розводили корів, овець, волів, свиней, коней, зростало значення бджільництва.
Кріпосне право в Молдавському князівстві було законодавчо оформлене у 1646 році. Воно полягало в забороні вечинам (кріпакам) покидати постійне місце проживання, феодалам надавалось право розшукувати і повертати втікачів. Для вступу в шлюб селянину не треба було просити дозволу у феодала, бо жінки не вва¬жалися кріпаками. Крім того, селянські громади мали право скаржитися на землев¬ласників до суду, що обмежувало феодальну сваволю.
Поступово становище селян погіршувалося. В другій половині ХVІ ст. було вве¬дено ще вісім нових податків, у тому числі на димар, тому селяни стали переходити жити в землянки.
З 1774 року село Репужинці (як і вся Буковина) перейшло під владу Австрійської імперії. Земля належала австрійським землевласникам, одним з яких був Табора. Його родина проживала в селі до 1920 року.
У 1791 році в селі збудовано кам’яну церкву, відкрито двокласну школу, яка з 1850 року стає шестирічною.
Хоча кріпосний гніт на Буковині був не таким важким, як на інших територіях України, але селяни з радістю зустріли звістку про реформу 1848 року, за якою крі¬пацтво і панщина знищувалися. Старожили розповідають, що в Репужинцях люди зносили серпи, сапи, граблі, коси та інші знаряддя праці, якими працювали на пан¬щині, скинули їх у яр і закопали. Пізніше на тому місці встановили хрест як символ падіння кріпосного права. Тепер тут споруджена каплиця.
Окремими землями у Репужинцях володів дідич Орза, а потім Марко, який віддає свою дочку заміж за австрійського офіцера Манолія Табору. Дружина пана займалася великою благодійною діяльністю. Вона вчила селянських дітей грамоти, дітей-сиріт за¬бирала у свій маєток і всіляко допомагала їм. Панська родина володіла землями також у селах Вікно і Товтри. Манолій Табор мав сина Янека, який не любив займатися гос¬подарством. Віддавав перевагу розгульному життю, азартним іграм і невдовзі програв репужинський маєток у карти. Господарем села стає банкір Густав Бауман, син замож¬ного корчмаря. При сприянні батька Бауман купив села Репужинці і Михальче.
Пан Бауман був одружений з дочкою великого землевласника Марка Фішера, який також володів цукровим заводом у Кострижівці. Бауман мав свій ліс, 480 га орної землі, гуральню. Основними заняттями селян залишалися землеробство і ско¬тарство. Багато селян, які не мали власної землі, наймалися на поденні роботи до пана. У селі також був млин, який належав єврею Пахману. На початку ХХ ст. замож¬ними жителями села вважалися брати Бачинські, Г. Мудрей, Л. Ревуцький, В. Грун¬тей, А. Вагнер. Управляв селом двірник (староста). Останнім двірником Репужинців за часів Румунії був І. Кизима.
На кошти громади під керівництвом сільських активістів Кизими і Березовсько¬го у 1906-1910 роках було збудовано нову школу, яка нині реорганізована в музичну. Навчання в школі велося німецькою та українською мовами. Заможні люди у селі мали приватні магазини, млин, олійниці, молочарні, крупорушки. З 1890 року у Ре¬пужинцях діяла ґуральня з виробництва спирту, що давало власнику великі при¬бутки. У цей час прокладено шосейну дорогу до звенячинського перехрестя, що по¬легшило зв’язок із Заліщиками, Заставною та Чернівцями.
Село славилося і своїми промислами. У вільний від польових робіт час окремі чоловіки видобували будівельний камінь, а з тесаного виготовляли хрести, жолоби. На околиці села видобували також сірий і чорний алебастр. З нього робили плити, якими оздоблювали великі зали. Репужинські майстри мали велике замовлення на виготовлення алебастрових плит для оздоблення синодального залу резиденції бу¬ковинських митрополитів у Чернівцях.
Життя простих людей наприкінці ХІХ ст. було дуже важким. Безземелля і мало¬земелля не давали змоги вийти із постійних злиднів. Можливість поїхати в Канаду і США на заробітки виявилась для багатьох жителів рятівною соломинкою. Процес еміграції набрав такого розмаху, що це занепокоїло австрійську державну адміні¬страцію. Доказом цього є донесення Кіцманського повітового управління президії крайового управління Буковини про арешт агітаторів с. Репужинці за еміграцію до Канади від 22 листопада 1896 року:
«Начальник ц.-к. жандармського поста в с. Звенячині подав 20 листопада б. р. донесення № 6 про те, що в громаді Репужинцях еміграційний рух настільки сильний, що люди день і ніч вештаються купами, не говорять ні про що інше, як тільки про намір емігрувати та продають усе своє майно і пожитки. Намір емігрувати мають нібито 80 сімей.
Начальник ц.-к. поста жандармерії виявив і арештував ініціаторів та агітаторів за еміграцію Петра Ордзу, Миколу Тихорчука, Михайла Березовського, Михайла Слевчука, Михайла Худзиковського та Ілаша Литвинюка з Репужинців, які вимани¬ли від тамтешніх близько 53 осіб 71 фл. як попередні дорожні витрати. 20 заарештованих разом з corpus delicti, що складаються з 17 додатків, серед яких різні листи від Фелічі Саббадіні з Анкони, списки емігрантів з Репужинців, а також 19 фл. 5 кр. готівкою і марок на 16 фл. передано до ц.-к. Заставнівського повітового суду.
Маю честь подати про це якнайвідданіше донесення і повідомляю, що одночасно звертаюся до ц.-к. Заставнівського повітового суду з проханням сповістити мене про результати слідства.
Ц.-к. повітовий начальник Захар». (ЧОДА, ф. 3, on. 1, спр. 6888, арк. 57. Оригінал. Рукопис. Переклад з німецької).
Не оминула зла доля с. Репужинці у роки Першої світової війни (1914-1918 рр.). Немало репужинчан воювали проти союзників Росії на італійському фронті, окремі з них там і загинули. Жорстокі й кровопролитні бої в районі Добровлян і Хрещати¬ка зачепили Репужинці побічно, від артилерійського обстрілу були зруйновані лише окремі хати.
У листопаді 1918 року на зміну австрійцям прийшла королівська Румунія. Укра¬їнська мова була заборонена, навчання в школі, відправа в церкві велися тільки ру¬мунською. Але репужинчани, в першу чергу молодь, не хотіли миритися з таким ста¬ном справ. Таємно організовували гуртки, готували п’єси українських письменників, співали народні пісні, хоча за це зазнавали знущань і тортур.
Репужинчани добре усвідомлювали, як важко живеться на своїй землі, але під чужою владою. Румуни обклали населення великими податками, що значно погіршу¬вало існування людей. Проте українцям Східної України в 1932-1933 рр. було набага¬то важче. Не встиг замерзнути Дністер, як хвиля біженців прибула з протилежного берега. За кілька днів прийшло більше сотні. Морозу люди чекали, як свого поря¬тунку. Перший тонкий лід не витримував і немало біженців гинуло у воді. Тонули мовчки, бо кричати боялися, аби не накликати біди на інших. Коли лід став міцні¬шим – йшли десятками. Згадує житель Репужинців Мудрей Іван Васильович, 1922 року народження:
«Всі вони обірвані, майже голі, виснажені, голодні. Казали, що за ними прийдуть тисячі, нема куди діватися. Ми не мали багато харчів, та було бажання допомогти голодуючим братам-українцям. Багато сімей нашого села прихистили в себе голо¬дуючих біженців. У Барадашевських перебував Іван Юрченко із Житомира, у Нико¬ряків – Степан Сухоменюк із Вінниці».
У червні 1940 року, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, Буковина була оку¬пована військами Радянського Союзу. Більшість сільчан радо зустрічали більшови¬ків, бо надіялися на визволення від національного гніту, на покращення свого мате¬ріального становища. Щойно створену сільську раду очолив І. Сикета. Нова влада передала селянам у безплатне користування панську землю. Невдовзі проти пана, заможних селян і політично активної частини населення розпочалися репресії. Пана Баумана більшовики вивезли в Сибір, де він помер від голоду, а дружина з дочкою встигли емігрувати до Франції. Зазнала репресій і сім’я Ревуцького Л. І., яка вважала¬ся куркульською, бо мала 40 га землі.
Навесні 1941 р. за селом розпочалося будівництво військового аеродрому, для чого у багатьох селян забрали частину землі. Щодня сотні селян із Репужинців та на¬вколишніх сіл своїм інструментом, підводами копали та перевозили тисячі тонн зем¬лі, будували бліндажі, дзоти. За планом аеродром мав бути зданий до 25 травня 1941 р., але на початок війни він так і залишився незавершеним.
Але настав червень 1941 року, і біль¬шовики, які ще не встигли зіп’ятися на ноги, змушені були покидати буковин¬ський край. На зміну більшовицькам при¬йшла знову ненависна румунська влада. Румунські окупанти вимагали повної по¬кори і політичної лояльності, часто прак¬тикували паличну дисципліну та інші фі¬зичні розправи.
У березні 1944 року знову поверну¬лися біль-шовики. Багато чоловіків було мобілізовано до лав Червоної Армії. 129 репужинчан загинули або пропали безві¬сти на фронтах Другої світової війни. В центрі села в пам’ять про полеглих воїнів-односельчан ви-сочить пам’ятник.
Жителі Кизима Василь, Никоряк Іван Васильович (загинув у Кадубівцях у 1947 році), Остафійчук діяли в націоналістичному підпіллі і допомагали Українській По¬встанській Армії в боротьбі проти «червоних окупантів».
Перші роки більшовицького режиму для репужинчан виявилися дуже важкими. Посилював нестерпне становище голод, який виник у 1946 році через непомірну за¬суху і грабіжницьку, нелюдську політику сталінського режиму. Мінімум хліба, що зібрали селяни, вони змушені були віддати в рахунок податків. Багато людей у цей час захворіли на черевний тиф.
Про ці роки згадує житель Репужинців Никоряк П. І.:
«Більшість жителів села залишилися без хліба. Люди їли натину, цвіт акації, м’ясо загиблих тварин, знімали з дахів околоти, сніпки жита, витовчували з них останні зернини, але й ті приходилося віддати державі. В іншому випадку цілі сім’ї, оголо¬сивши їх куркулями, вивозили в Сибір. Люди боялися цих репресій і віддавали все до зернини. Крім того, сільська рада на кожен двір довела податок на худобу, птицю, навіть на дерева. Це призвело до масового скорочення поголів’я корів, свиней, овець, вирубувалися сади. Вводився також податок на малосімейних і одиноких людей».
Свідчить Березовська Василина, 1932 року народження:
«Голод я пам’ятаю добре, тоді жила з батьками. Крім мене, у родині було ще двоє дітей. Батько помер з голоду, а брат і сестра лежали опухлими. З приходом весни з’явилася надія на виживання. Ходила з людьми ловити ящірок, мишей, варили борщ із щавлю, лободи».
Розповідає очевидець голоду Сарновська Фрозина:
«Коли почався голод, то я вже мала сім’ю. Найбільше боялася за дітей, годувала їх чим могла. У найважчі часи їхали з чоловіком до Городенки і вимінювали речі на макуху. Ледве дожили до нового урожаю».
Протягом 1946-1948 років у селі проводилася посилена агітація за створення колгоспу. Люди не дуже спішили писати заяви про вступ у колективне господарство, але під тиском репресивних заходів у 1948 році утворилося аж два колгоспи: імені Будьонного (голова Косоловський І. С.) та імені Котовського (голова Голінатий І. М.). У 1950 році районний комітет Компартії України створив у селі партійну організа¬цію, яку очолив секретар Янкевич.
Незабаром з’ясувалося, що мати два колгоспи на території однієї сільської ради недоцільно. У 1955 році вони об’єднуються в один під назвою імені Котовського, а в 1960-му його перейменовують у колгосп «Україна».
Поступово відбуваються позитив¬ні зміни в матеріа-льному становищі селян. Покращилися побутові умови, люди стали зводити нові добротні осе-лі, значна кількість населення жила у відносному достатку. Невдовзі за раху-нок колгоспу у селі були збудовані шко¬ла, Будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, магазини, адмін¬будинок. Репужинський ліс став зоною відпочинку для дітей, студентів і ро¬бітників усієї області.
Національно-державне відродження України в кінці 80-х років минулого сто-ліття привело до зростання громадсько-політичної активності і жителів села. У 1993 році тут був зареєстрований осередок Народного руху України, жителі села вперше брали участь у демократичних виборах і референдумах.
У селі є дві школи – загальноосвітня і музична. Повноцінно функціонують лікар¬ська амбулаторія, Будинок культури, лазня, дві бібліотеки, п’ять торгових закладів.
На базі реорганізованого колгос¬пу «Україна» вчо-рашні колгоспники утвори-ли Товариство з обмеже-ною відповідальністю «Україна», яке з тру-дом розвивається в умовах ринкових відносин.
На території села продовжують функціонувати уже приватизована птахофабрика «ІЗА», лісництво, чоти¬ри бази відпочинку.
Долинська дорога – лісова дорога, походження назви невідоме.
Долина – широке і глибоке яроподібне заглиблення.
Деревниця – найбільше джерело в Долині, де жінки прали білизну. Вважають, що назва походить від слова «деревня» (село). Або від дерев’яних праників, якими вибивали посипану золою білизну.
Скали – піскові скелі, що розташовані на схилах Долини.
Кирнички – кілька джерел у Долині, що утворили потічок.
Клин – поле, що клином врізається в лісовий масив. Розташоване на північному заході від села.
Суходіл – безлісий і сухий яр, сухий діл, долина. Тепер тут ростуть високі сосни, але стара назва залишилася.
Висока скала – найбільша скеля на схилі Долини.
Потік – утворений джерелами в Долині.
Людський яр – землі на схилах Долини, які належали людям; кращі землі, за межами Долини, належали поміщику. Тепер заліснені акацією.
Глинки – так називається дорога, що пролягає на глинистому ґрунті.
Жбир – урочище внутріканьйонної тераси Дністра завширшки 150-200 м. Рані¬ше тут були панський сад і виноградник. Походження назви невідоме.
Шкарпи – неширокі тераси на схилах Жбиру, де ріс виноград. Тепер засаджені білою акацією та різними кущами. Походження назви невідоме.
Долинська дорога – дорога, що пролягає Долиною.
Волинський хутірець – походження назви невідоме.
Оборонський острів – острів на Дністрі, утворений наносами піску, гравію і на¬мулу. Рослинність тут відсутня, лише подекуди видніються молоді кущики і верби. Походження назви невідоме.
Щовб – вододіл (суша) між двома ярами.
Жолоб – вузьке і найбільш низьке дно яру, що нагадує жолоб.
Зруб – місцевість, вирубана від лісу. Тепер тут ростуть граби, дуби, дика череш¬ня, ліщина, глід, шипшина тощо.
Толока – вигін, задернований різнотрав’ям, місце для випасу худоби. Колись тут молодь влаштовувала танці, гойдалки. Після танців трава витолочувалась, що дало назву цій місцевості.
Левада – кут західної частини села, толока.
Підкова – велика, підковоподібна вулиця у західній частині села.
Лисий горб – горб у західній околиці села, позбавлений рослинності. Тепер він засаджений березами та акаціями.
Стінка – прямовисний берег Дністра.
Росічка – невелике джерельце біля Стінки. Вода з нього виходить дуже повільно, ніби росить.
Вовчиї – урочище, природний комплекс мішаного лісу (граб, дуб, ялина, береза, осика, бук). Назва вказує на присутність колись у цьому місці вовків, але нині вони в лісі не водяться. Із цим топонімом пов’язана наступна легенда.
«Колись до джерела прийшла дівчинка. Не встигла вона напитися води, як з па¬горба скотився клубок змій прямо до її ніг. Змії зробили кільце навколо дівчинки, не даючи змоги їй втекти. На крик і плач дівчинки з лісу вибіг вовк. Він накинувся на змій, рвучи їх зубами і розкидаючи. Дівчинка тим часом побігла додому. В честь такого дивного рятівника і назвали люди цей ліс Вовчиї».
Пожарниця – колись згоріле село, тепер частина листяного лісу.
Долинки – яриста місцевість у південній частині села, в якій люди заснували сучасне село. До 1945 року тут була ґуральня.
Копанка – ряд джерел у Долинках, де люди прали, вимочували коноплі.